скачать книгу бесплатно
Стара Явдоха поралась коло слабоi дочки, а сама ходила, мов з хреста знята. Тяжкi пригоди згризли, з’iли ii, мов iржа залiзо. Явдоха вiрила, що Бог покарав ii за дочку, що жила на вiру, та все розкидала розумом, куди б краще пiти на прощу та вiдмолити своi й доччинi грiхи. Настя теж змарнiла; вона стала мовчазна та сумна-сумна i часто плакала. Коли вродилась дитина, Настя змила ii гiркими. Охрестили дитину Івасиком. Взяла Настя вивiд i, почекавши, поки земля прочахне, подалась з дитиною в город вiдвiдати Гната, що сидiв у тюрмi, очiкуючи суду.
Настя вперше зроду вступила до тюрми. Важкий дух, високi та чорнi хати з загратованими вiкнами, арештанти в широких сiряках – все те вразило ii дуже прикро. Настя почула брязкiт кайданiв, i iй стало страшно.
Гнат зрадiв, побачивши Настю та сина, i заплакав. Вiн не знав досi, що в його е син. Настя й собi плакала. Вони тихо плакали, повнi невимовного смутку та жалю. Настя дивилась на Гната й не пiзнавала його; обстрижений, блiдий, аж жовтий, в широкiй сiрiй свитi, вiн не скидався на того Гната, яким вона бачила його в селi.
Гнат узяв сина на руки i довго дивився на нього; сльоза закрутилась йому в оцi та гарячою краплею впала на лице дитини. Дитина заплакала.
– Рятуй мене, Насте!.. Пiди до адвоката, заплати йому, що схоче… Перекажи тiтцi Мотрi, най продадуть усе мое добро та визволять мене з тюрми…
Настя ходила до адвоката. Адвокат розпитався, переглянув справу i похитав головою. Вiн сказав, що справа погана через те, що люди чули ще перед вбивством похвалки Гната забити Олександру. Проте обiцяв боронити Гната на судi, як скоро дадуть йому половину умовлених грошей тепер, а половину саме перед судом. Настя переказала тiтцi Мотрi благання Гнатовi рятувати його. Мотря попродала Гнатовi конi й вiвцi i вiднесла грошi адвокатовi. Всi почали чекати того суду, який мав бути, либонь, восени, як казав адвокат.
За роботою в городi, за жнивами збiгло лiто, як один день. Холодна осiнь оповила землю сивими туманами, зiлляла дрiбними дощами. Настав день, в який мали судити Гната.
Гната приведено з тюрми у суд. І здорова кiмната з високими вiкнами, i юрма панiв, i суддi в мундирах з золотим комiром – все здаеться йому чужим, незвичайним, байдужним до його горя, до його долi. Бiлий, як крейда, стае Гнат за гратами, неспокiйно водить очима за кожним рухом суддiв, уважно ловить ухом кожне слово. Ось читають, як вiн убив Олександру, яка завширшки була рана на головi, що казав Гнат на слiдствi… Викликають свiдкiв. Свiдки доводять, що Гнат сварився з жiнкою, вигнав ii з хати, нахвалявся вбити. Ось устае з-за стола якийсь пан з золотим комiром i починае розказувати, який Гнат злочинець, як вiн довго намiрявся вбити Олександру, як вiн бив ii, нiвечив, мов звiр, лютував над бiдною офiрою… Гната раз обсипае снiгом, другий – жаром.
Ах, се неправда!.. Вiн не злочинець… вiн не хотiв ii смертi… се так якось склалося… Гнат кiлька разiв пориваеться сказати, що той пан помиляеться, що вiн не знае, як се було, але його зацитькують… Опiсля говорить оборонець Гната. Вiн розповiдае, як Гнат любить Настю, як вiн розiйшовся з жiнкою, як розпалився серцем, побачивши, що Олександра б’е його кохану, як, заслiплений гнiвом та жалем, не тямлячи, що робить, зарубав покiйницю… Оборонець говорить довго та гарно, а Гнат цiлою iстотою вiдповiдае на його мову: «так, так»… Промiнь надii блиснув у Гнатовiм серцi, вiн вiрить, що аж тепер дiзнались суддi, де правда… Довгi, довгi хвилини-роки переживае Гнат, очiкуючи, що скаже суд. Аж ось читають рiшенець, i Гнат дiзнаеться, що його засуджено на заслання в Сибiр…
Свiт гасне в очах Гнатових, в ушах шумить, вiн заточуеться i мало не падае… Москалi беруть його попiд руки i знов ведуть кудись… мабуть, у тюрму…
Настя все чула й бачила. Їй здавалось, що серце в неi ось-ось пукне з жалю, що вона вмре… Перелякана, збентежена, вийшла вона з суду, гiрко плачучи та не знаючи, що з собою дiяти…
Другого дня вiдвiдала Настя Гната. Гнат видався Настi спокiйнiшим. Вiн говорив мало.
– Чи пiдеш за мною в далеку дорогу, Насте? – спитав вiн, прощаючись.
Настя нiчого не вiдповiла, але подумала: «Пiду! яке менi життя без його?..»
Настя сказала матерi, що хоче йти за Гнатом. Явдоха в плач. Як? В неi одна дочка, та й та покине ii на старостi лiт, пiде десь у чужу, далеку сторону, щоб вже нiколи не вернутись звiдти!.. А хто ж ii догляне на старiсть, хто очi закрие, хто поховае? Та вже коли староi матерi не жалко, то пожалувала б хоч дитину маленьку: де ж таки вибиратися в таку далечiнь пiд зиму, в холод та студiнь, з малою дитиною?..
Настя не думала досi про дитину. Їй жаль стало маленького Івасика. Чутливе материне серце обiллялось жалем на одну думку, що дитина мерзла б або й зовсiм замерзла в далекiй холоднiй дорозi. Завзяття, з яким думала Настя про мандрiвку з Гнатом в заслання, трохи прохололо. Але вона все ще вагалася та не знала, що чинити.
Дивлячись на материнi сльози, слухаючи, як усi вiдраджали iй покидати своi сторони, Настя непомiтно звикала до думки, що йти за Гнатом в далеку Сибiр – рiч неможлива. Вона любила Гната, жалувала його, плакала за ним i… все-таки лишилась у Мовчанах.
* * *
Минуло два роки. До Настi заслав старостiв удовець з другого села. Старости замiняли хлiб. Справили весiлля. Гукаючи та спiваючи, гучно проминула весiльна перезва кладовище, де лише мрiла помiж могилками зелена Олександрина могила…
Цiпов’яз
Оповiдання
Тихою ходою, ледве ступаючи натомленими ногами по свiжiй рiллi, йшов за плугом парубок Семен Ворон. Сивi круторогi воли, помахуючи рогатими головами, поспiшались з гори в долину на спочинок, бо Семен нинi трохи припiзнився, доорюючи панський лан. Справдi, було нерано. Осiнне сонце давно вже сховалось за горою, забрало з собою й промiння; лиш холодне небо кидало на чорну землю блакитне сяйво, дихало холодом й вогкiстю.
Сумна та непривiтна картина була перед очима в Семена: справа i злiва, скiльки оком захопиш, чорнiли свiжою рiллею зоранi на зяблю гори, а в ярах та видолинках було ще чорнiше, ще сумнiше… Десь далеко, край небосхилу, здiймалась сива iмла, виповняла повiтря… Чорними ярами покотився бiлий туман, одежа вкрилась дрiбненькою росою… Вогкий холод зцiплював крок у жилах, доймав до костей… Вгорi – темне, непривiтне небо, долi – холодна, мокра земля i бiльш нiчого…
І втома вiд цiлоденноi важкоi працi, i холод, i ся сумна картина мимохiть насували мрiю про теплу хату, гарячу страву, суху постiль, а Семеновi якраз треба було ночувати в полi, укупi з нiчлiжанами, такими ж наймитами, як i вiн, бо до економii було далеко. Так пан звелiв, щоб парубки не згаяли часом якоi годинки… Семен важко зiтхнув, згадавши про се, i поспiшився за волами, що саме збiгали з гори в долину, де табором розташувались на нiч парубки.
Семен розпряг волiв, пустив iх на пашу, а сам примостився бiля парубкiв. Нiчлiжани вечеряли, чим хто мав. Страви не варили, багаття не розкладали, бо лiсу не було поблизу. Семен витяг з торбинки хлiба, кiлька яблук i намацав насподi шматок сала, котрого вiн не клав туди. «Домна!» – промайнуло в головi його, i вiн почув, що якийсь промiнь загрiв його серце, осяяв пiтьму, що оповила долину, розвiяв густий туман… Так, се його Домна пiклуеться про його, сирота, наймичка, що служить разом з ним у дворi; його люба Домна, що незабаром стане його вiрною дружиною. Бiдна дiвчина! Скiльки вона горя прийняла вiд тих самих панiв, на котрих робить! Скiльки наруги! І чому вона мусить так тяжко працювати на шматок хлiба, той гiркий та солоний шматок, коли панночка, дочка дiдича, живе в розкошi, нiчого не роблячи? Чому вона родилась бiдною мужичкою, чом не панночкою? Чого в них така неоднакова доля?..
Семен стривожився. Вiн помiтив, що з ним починае дiятись те, чого вiн так боявся. «Дурнi думки», як вiн називав iх, «дурнi питання», на якi вiн не вмiе дати вiдповiдi, починають мучити його, заколочувати спокiй, гнобити серце й мозок.
– Хай йому цур! – сплюнув Семен i рiшивсь вiдкараскатись вiд дурних думок. Вiн глянув на зоране поле i сливе силомiць напрямив своi думи на щоденну роботу. «Скiльки-то ще доведеться виорать панського лану? Чи вспiемо за два днi?.. Де там, де там! Ще того поля – безмiр! І скiльки ж то ланiв, скiльки тоi землi в одного чоловiка? Чому се так, що пан мае необмеженi грунта, а менi не дав Бог i клаптика землi?» – непомiтно для себе звернув Семен на тую ж стежку. «От тепер, – марив Семен, – пан сидить десь бiля стола в гарнiй теплiй хатi, а Домна подае на стiл вечерю, гарячi, смачнi страви, а я, напрацювавшись за цiлий день на полi, натомившись, що й ногами не здвигну, мушу, мов пес той, мерзнути на мокрiй землi? Де ж правда?.. Боже! – схаменувся Семен. – Чого мене такi думки морочать? Адже розумнi письменнi люди (хоч би й брат мiй Роман – нащо письменний, навiть за писаря в селi служить) кажуть, що так воно мусить бути, що iнакше не буде… А пани? Адже вони дивляться у письмо, знають, що грiх, як на свiтi треба жити по правдi, не те, що я – темний – дивлюсь i не бачу, мов той заець, що лежить, витрiщивши очi, а нiчого не бачить… Тiльки… тiльки… Чого ж се Бог сотворив одного чоловiка, а не двох: пана й мужика? Чого се так? Чого?..»
Семен лежав горiлиць, звертаючись з своiми питаннями до неба, а воно, холодне та темне, байдужно блимало зiрочками у вiдповiдь на тi гарячi питання бiдного наймита.
І враз iзгадались Семеновi його лiта дитячi. Ясно, виразно, мов перед очима, встала в його пам’ятi одна подiя, що розбуркала в десятилiтньому хлопцевi мозок, вкинула в серце зерно нових, не дiточих бажань.
Се було лiтом, саме в жнива. Семен пас худобу. Воли та телята розбрелись по толоцi, а вiн, лежачи в холодку пiд полукiпками, вигравав на сопiлцi якусь сумовиту думку. Думка обiрвалась на тихому жалiбному тонi, сопiлка вислизнулась з рук, i Семен заплющив очi, заколисаний тою чудовою тишею, що бувае виповнена усякими згуками: i дзвiнкою пiснею жайворонка, i дзижчанням польових мух, i тихим мелодiйним шелестiнням стиглого жита, пiдрiзаного серпами.
Враз за полукiпками, в житi, почулась розмова. Семен розплющив очi, пiдвiвся i насторожив вуха.
– Нема там, доню, хоч шматочка хлiба? – виразно почувся старечий голос.
– Нема, мамо… Таже вчора поiли… – розтявся дзвiнкий, але сумний-пресумний голос.
Затихло.
– Нi, я так не можу… сили не стае… Скiльки ж то день морились голодом… а сьогоднi й рiсочки в ротi не було, аж мене коло серця пече, аж менi млосно… А тут жни… Господи! Чи тому Боговi хлiба шматка жалко для нас, бiдних, чи що?.. От життя!.. І… де… та смерть… моя… заподiялася?.. – Чутно стало голосне хлипання, чутно було бiль, муки голоду в тому плачу…
– Цить, доню, цить… не сварися з Богом… перетерпiмо…
Семена зняла цiкавiсть, i разом якийсь острах обгорнув його. Вiн потихеньку обiйшов полукiпок, наблизився до жита i заглянув, що робиться на нивi. Картина, яку вiн побачив, дуже вразила його. На стернi, пiд полукiпком, сидiли двi жiнки. Молодиця, з блiдим, змарнiлим обличчям, з нервовим поспiхом витирала рукавом своi заплаканi очi; стара сидiла непорушно, схиливши побiденну голову, i ряснi сльози зрошали ii старечий вид.
Семен почув, що його стиснуло щось коло серця. Вiн нiколи не бачив, щоб дорослi плакали з голоду, i якось зразу, дитячим чутливим серцем збагнув весь трагiзм сцени. Рука його мимохiть опустилась на торбинку з хлiбом, що висiла через плече. Та торбинка заважала йому, вiн се якось зразу почув. Йому стало прикро, навiть соромно мати хлiб… Сквапно, хапаючись, скинув вiн торбинку з хлiбом i, весь червоний, засоромлений, наближавсь до жiнок.
– Тiтко!.. не плачте, тiтко… ось хлiб.
Семеновi здалося, що то хтось другий проказав тii слова, – таким чудним, не своiм голосом були вони сказанi.
Молодиця здивовано глянула на Семена червоними вiд слiз очима i нiчого не вiдповiла. Стара ще дужче заплакала. Семен стояв нi в сих нi в тих, тримаючи в руках торбинку, не знаючи, чи залишитися тут, чи тiкати… Кров прилинула йому до голови, в ушах зашумiло… Семен впустив на землю торбинку, а сам метнувсь назад… Вiн бiг стернею, наче тiкав вiд кого, i чув, що йому чогось соромно, що в серцi здiймаеться злiсть, а проти кого злiсть – вiн i сам не знав. Йому хотiлось зiгнати ту злiсть на чiм-не-будь, i вiн пожбурнув цiпком у корову, що паслась на межi.
– А-а, ти, бiсова худоба, бодай тебе вовки iз’iли!.. А куди?..
Цiпок засвистiв у повiтрi, корова стрибнула i побiгла далi, а Семен й не бачив сього: вiн прожогом вбiг на межу помiж жита i причаiвся у високому житi. Спершу вiн тiльки чув, як калатало його серце, а далi, трохи заспокоiвшись, почав пригадувати собi сцену, що перед хвилиною бачив. Надаремне дитячий мозок працював над питанням: чого се однi мають що iсти, а другi плачуть з голоду? Вiдповiдi не було нiякоi. Незабаром думи перейшли в мрii…
«От якби я був паном, – марив Семен, – я б мав багато-багато грошей, хлiба, усього… Я б конче дiзнававсь, хто голодуе, та давав би йому хлiба, страви, одежi, щоб не було в селi голодних та бiдних… Та хiба то так важко паном зробитись? Треба тiльки таку книжку вивчити. От Романко наш вчить тую книжку, каже, що хоче паном бути. «Їздитиму, – каже, – в такiй хатинi на колесах, з здоровими шибками, як часом наш пан iздить!..» Он вiн який, Романко наш!.. Невiдмiнно вчитимусь. Попрохаю Романка, вiн менi прокаже…»
І так притьмом забаглося Семеновi вчитися, що бiдний хлопець не мiг дочекати, аж сонечко закотиться за обрiй, i погнав товар з поля ранiше, нiж звичайно.
Романко зареготавсь зразу, почувши бажання Семенове вчитись, але, трохи подумавши, згодився.
– А що менi даси за науку? – поспитав вiн брата.
– Та що ж тобi дати?
– Сопiлку даси?
– Дам! – рiшив Семен, хоч йому дуже жаль було сопiлки.
– А плiтi на бриль даси? Ти ж собi налагодив!..
– Дам! – згодивсь Семен i на се.
Романко налапав на полицi стару, заяложену граматку, i хлопцi подались у стодолу. Почалось вчиття. Поважно, з острахом, наче до першоi сповiдi, приступивсь Семен до граматки i силкувався таким самим, як в Романка, голосом проказувати за ним: аз, буки, вiди… Вчиття скiнчилось, але в головi Семеновiй усе лунали чуднi слова, яких вiн не розумiв. Навiть уночi приснились йому тi карлючки, хрестики, бублики, що прозиваються лiтерами, i Семен краще вивчив iх увi снi, нiж увiч. На другий день Семен знав цiлу азбуку. Почались склади. Бра, вра, мра пiшло труднiше. Семен нiяк не мiг скласти докупи лiтер, а дванадцятилiтнього вчителя брала нетерплячка – i вiн скуб учня за чуприну, крутив вухо. Семен усе терпiв та все перекручував, намагаючись скласти як треба. «Осе, – думав вiн, наморившись по лекцii, – поки станеш паном – треба балакати по-пташиному. Кра-кра! – згадав вiн склади. – Се зовсiм, як ворона. Або: ку-ку! – наче зозуля куе». Йому навiть почулось, що над головою заскреготала сорока: че-че-че!.. зацвiрiнькав горобець: цвiрiнь! цвiрiнь!.. «Невже й це було нинi в книжцi?.. Нi, не було, се, мабуть, завтра буде…» – думав сонний хлопець, засипаючи на лавi.
Вчиття посувалося поволi, а все ж посувалося. Однак, невважаючи на те, що Семен поборов першi труднацii синтезу i мiг вже абияк читати друковане, в йому, непомiтно для його самого, зростала нехiть до вчиття, до книжки. Семен не розумiв того, що стояло в книжцi, а Романко чи не тямив сам, чи не хотiв розповiсти до ладу, лиш за кожним разом з презирством здвигав плечима, лаявсь «мудьом солоним» та «нерозчовпою», а то й цiлком покидав лекцiю. Далi Семен не раз помiчав, як дiвчата та парубки глузують з тих, що, повернувши з москалiв, намагаються балакати «по-панськи», i як вiн не раз й сам реготавсь, почувши яке кумедне нерiдне слово. Йому часом чудно було слухати, як Романко хвалився хлопцям своею панською мовою та плескав таке, що й купи не держиться. І Семен соромився вихопитись з яким «панським» словом, бо йому здавалось, що воно ще поганiше бринiтиме, нiж з уст Романкових.
Романко ходив до школи, приносив якiсь книжки вiд вчителя та часто-густо голосно марив про те, що то буде, як вiн вивчиться та зробиться великим паном. А буде от що. Насамперед поставить вiн собi «двiр», такий високий, як дзвiниця, або й вищий, а сам сидiтиме в кiмнатi на стiльчику та дивитиметься крiзь вiкно, як «мужики», проходячи повз двiр, здiйматимуть шапку та кланятимуться пановi… i то здалеку, бо вiн не звелить слугам пускати iх у двiр, щоб йому й не тхнуло в горницях «мудьом солоним». Потому купить двi пари баских коней та вiзок з шибками, поiде в мiстечко й закупить в жида крамницю з усяким добром… Нi, краще вiн одурить жида, скаже йому: «Прийди завтра за грiшми», а як жид прийде, то зацькуе його собаками i грошей не дасть… А щоб грошей не меншало, то вiн вiзьме мужикiв «у шори». Що то таке – «взяти мужикiв у шори» – Романко й сам не знав. Вiн чув сей вираз вiд батька, колишнього економа панського, i чванився ним, мов добром яким.
Семеновi непоганим видалось мати «двiр» високий, мов дзвiницю, та iздити впротяж баскими кiньми, але вiн плекав iншi мрii в дитячому серцi i якось несмiливо звiрився Романковi, що хоче бути багатим паном, аби запомагати бiдних.
Романко зареготавсь спершу, потому вилаяв його «мудьом» i вiдтяв впевнено, що таких дурних панiв немае й не може бути… Семен мав брата за дуже розумного i хоча не поняв йому цiлком вiри, однак надiя на панство трохи поблiдла, а охота до вчиття й геть-то зменшилась. Оден випадок поклав кiнець вчиттю.
Семен дуже любив свою неньку – стару Наумиху, як ii прозивали на селi. Вiн знав, що не хто, як мати, заступиться за його перед батьком, що вона справедлива й нiколи не гримне на безвинного, хоч нiколи й не подаруе вини. Не та, як батько, якого Семен не любив, а боявся: батько все тягне за Романком – своiм пестунчиком. Тому-то Семен звик бiльш вiрити неньцi, нiж батьковi, бiльш шанувати ii, нiж батька.
Наумиху звано старосвiтською жiнкою. І справдi, вона була тяжким ворогом того, хто калiчив рiдну мову, ламав прадiдiвськi звичаi або пнувся в пани, намагаючись стати вищим за селянина. Наумиха всiх таких називала «адеськими шарлатанами» i грiзно махала рукою, проклинаючи зрадникiв старосвiтщини. Болiло в неi серце дивитись, як ii Романко ходить до школи, чути, як вiн гордуе рiдною мовою, вiдбиваеться вiд хлiборобства, – i стара не раз сварилася з чоловiком, що рiшив довести дiло до краю – вивести сина «в люди», себто в писарi при волостi або в прикажчики при економii.
Бачила Наумиха, що нiчого не зробить з чоловiком, i заприсяглась не попустити хоч Семена до загуби, не дати його на поталу чудним батьковим забаганкам. Досi Наумиха не знала, що Семен вчиться грамоти, бо хлопцi, щоб не заважати в хатi, вчились або в клунi, або в садку чи деiнде. Але одного разу надворi було холодно, i вони розташувалися з книжками в хатi. Наумиха аж скипiла, дочувши, як ii Семенко слебезував з навiсноi книжки.
– А се що? – скрикнула вона на всю хату, аж хлопцi жахнулись з несподiванки. – А се що за вигадки? Ще я не дiждалася, щоб ти, запанiвши, гордував матiр’ю мужичкою?! Так ти ж не дiждеш, сякий-не-такий сину!.. – І Наумиха, як оком мигнути, вхопила граматку та вкинула ii у пiч. Нещасна граматка почорнiла, задимилась, а далi спалахнула ясним полум’ям, аж в хатi стало виднiше.
Хлопцi перелякано дивились то на палаючу книжку, то на грiзну постать сердитоi матерi й не знали, що iм чинити. А Наумиха хвилювалась.
Все той старий виробляе… З глузду з’iхав на старiсть, чи який хрiн… Бач, яке вигадав: дiтей вчити, в пани виводити!.. Ще вона мало натерпiлася вiд тих панiв, ще вони мало залляли iй сала за шкуру за часiв панщизняних?! А тепер щоб власнi дiти ii зростали на сльози людськi?.. Та зроду-звiку сього не буде!..
Довго ще гримала Наумиха на чоловiка та совала горщики в пiч так енергiчно, що не раз борщ, хлюпнувши на вогонь, бухав та сичав, мов гадина, гнiваючись на незручнiсть господинину.
А по головi Семеновiй шибали думки: «Невже пани такi поганi, як оце про них усi кажуть – i мати, i Романко? Невже я мусив би вiдцуратись рiдноi неньки, ставши паном, через те, що вона мужичка?.. Та Бог з ними, з тими панами! Бог з ним, з тим панством та з книжками! Не хочу вчитися. Однак настирилось менi те вчиття…»
І Семен зважився залишити назавжди книжку, хоч чув, що вiн наче загубив щось, що в його чогось не стало.
А Наумиху жаль взяв, що нагримала на свого пестунчика; вона покликала увечерi Семена, приголубила його та довго потiшала, оповiдаючи чудову казку про «Правду та кривду», аж поки Семен не поснув у неi на колiнах, забувши увi снi своi турботи дитячi…
Настала осiнь. Почали загадувати до школи. Наум гадав вiддати Семена, але Наумиха стала руба i затялась, що не пустить. Наум не дуже налягав, вдовольняючись одним Романком, проте покликав Семена, щоб вiд самого дiзнатись, чи мае вiн охоту до вчиття.
– Ну, сину, як маеш охоту, то я тебе в школу вiддам.
Семен мовчав, спустивши очi додолу, а далi наважився:
– Нi, не хочу…
– Чому ж ти не хочеш?
– Так, не хочу…
– О, це ще… цiпов’яз! Родивсь мудьом – мудьом i вмреш! – сказав Наум, махнувши рукою.
З того часу й прозвали Семена цiпов’язом.
А Наум хвалився людям:
– Двох синiв маю, та… з одного дерева i хрест i лопата, мовляли ви… Цей, Романко, в мене хитрий, хоч кого обдурить!.. І грамоту добре знае, письменний… От – малий ще, а куди хочете «прошенiе» напише… Є його тих прошенiй i в волостi, i в мирового, i де хочете… Одно аж у «Крестьянское присутствiе» подав! І приняли! Аякже!.. Я ще виведу його в люди, як дасть Бог прожити… Ну, а молодший, Семен – той отак: за плугом ходити, сiно косити, цiпом махати… Сказано – цiпов’яз!
Росли брати, зростали, та не були друзями, Семен це добре пам’ятав. Неоднакову вдачу мали. Щирий та щедрий Семен нiяк не мiг погодитися з лукавим та заздрим на чуже добро Романком. Чого б не попрохав, про що б не поспитав Семен у старшого брата – на все одна вiдповiдь: «А що даси?» Не раз лучалося, що Романко обдурював Семена, звичайно, в дрiбничках. Видурить що в його, та ще й регоче, коли той обурюеться на брата за хитрощi.
Все це вiдпихало Семена вiд брата, i вiн жив самотньо, не маючи й межи хлопцями приятелiв. Сопiлка та думи були йому приятелi й побратими. А думи носились по його головi одна за другою, як хмари по небi, коли iх жене вiльний вiтер. «Чому?», «Навiщо?», «Чого?» не давали йому супокою, i лиш одна буйна фантазiя хлопця давала дивогляднi часом вiдповiдi на тi питання… Романка вiддали в економiю за писарчука, i вiн дуже чванився новим прозвищем та новою жилеткою, яку батько вперше справив йому. Семен лишився на господарствi помагати батьковi.
Збiгло кiлька рокiв. Семен починав уже двадцятий рiк, коли старий помер, лишивши грунт – шiсть шнурiв – синам. Романа теж проженено тодi з економii, де вiн був за прикажчика; вiн одружився, взяв половину батькiвщини – три шнури поля – та поставив собi хату край села, де саме починалась його нива. Других три шнури взяла Наумиха.
Семен мусив йти у найми, бо на батькiвщинi нiчого було робити.
Найми! Вiн знав, що то найми… «Босий дохiд, а голодна харч; зрання води, в полудне пити, а ввечерi бити», – як каже жартiвлива приказка. Та багато сумноi правди в тих жартах.
Одно тiльки скрашало його життя невеселе: надiя на краще, що жеврiла в його серцi. За чотири роки служби в економii склав вiн сто п’ятдесят карбованцiв; на цi грошi купить вiн собi грунт, що за три сотнi продае пан Янковський таки в iх селi (катеринку, може, позичить Роман, а п’ятдесят пан почекае), одружиться з Домною i якось, дасть Бог милосердний, стане на ноги!.. Ця думка так пiдбадьорила Семена, що вiн зiрвався на рiвнi ноги й прокинувсь з задуми.
Навкруги чорнiло зоране поле, а згори, вiд повного мiсяця, лилось блакитне холодне сяйво, обгортало мокру землю, переливалось на змочених росою плугах, блищало по лемешах та мокрих рогах волiв, що, лежачи оддалiк, тихо румигали. Тiльки яри та провалля, повнi пiтьми, туману й холоду, грiзно чорнiли геть навкруги, бо мiсяць, мабуть, жахався послати своi паруси в цi таемничi закутки…
Семен помолився до неба, загорнувся у свиту i заснув твердим сном натрудженого робiтника.
* * *
Першоi недiлi пiсля цього вiдпрохався Семен у пана на часинку до брата. Вiн застав у Романа гостей: старосту та дяка, що любо бесiдували за чаркою. Вiдколи поставлено Романа сiльським писарем, вiн ще бiльше почав цуратись мужицькоi компанii, а водився з дяком, фершалом та прикажчиками з економii. Скоро гостi вийшли, Роман обернувся до Семена, поглядаючи на нього хитрими очима. Цi очi та погордлива рисочка коло уст якось прикро вражали, псували доволi гарне, чепурне Романове обличчя з русявим волоссям на головi, пiдстриженим пiд польку.
– Що там, оборались?.. – байдужно обiзвався Роман до Семена.
– Та нi ще… ще буде на деякий час… А я оце до тебе, Романе, за порадою…
– А що там таке? – скинув догори бровами Роман.
– Та то бачиш… склав я собi на службi трохи грошенят… маю сто i п’ятдесят… Не вiкувати ж менi, думаю собi, у наймах, треба б уже хоч клаптик свого поля мати… А тут лучаеться купити; панок отой, Янковський, продае три морги, тих…
– Що сумiжнi з моiм полем? – скрикнув Роман.
– Еге!..
Роман вже не слухав. Як! Цих три морги родючоi землi, що наче зумисне притуленi до його ниви, мають бути не його власнiстю, хоч вiн, складаючи грошi на цю землю, два роки плекав у серцi надiю купити ii?.. І хто ж? Отой цiпов’яз мае видерти в нього з-пiд носа ту землю?.. Нiколи! Краще вiн собi зуба вирве, нiж попустить кому iншому купити ii!
Думи колесом закрутилися в головi Романовiй; вiн почув, що ним починае тiпати пропасниця.
– Ну, та що? – нервово скрикнув Роман, обертаючись до брата.
– А я, бач, й прийшов попрохати, чи не позичив би ти менi катеринку?.. Я тобi дурно не схочу… П’ятдесят пан обiцяв почекати: на рiк, може, спроможуся вiддати…
– Не дам!.. не маю!.. Чи я тобi жид, чи я тобi банок який, що йдеш до мене по грошi? – кричав роздратований Роман, а усякi думки так i лiтали по його головi, попереджаючи слова.
– Та чого кричиш?.. Схаменись, чоловiче!.. Не даси, то й обiйдеться без свяченого на Рiздво!.. Жиди позичать!..
– Найкраще… йди до жидiв, йди… най позичають!..
