скачать книгу бесплатно
Гнат мав надiю, що Настя згодиться жити з ним на вiру.
– В нашiм краю тихо! – засмiялась Настя.
Той свiжий, сливе дитячий смiх роздратував Гната. Вiн обняв Настю за стан, пригорнув ii до себе. На нього тхнуло теплом молодого жiночого тiла. Настя не пручалась. Вона вiдхилила голову i блиснула бiлою шиею з-пiд разкiв червоних коралiв. Гнат припав устами до бiлоi теплоi шиi…
Крислата яблуня розкинула над ними могутне гiлля та лише iнколи, наче крiзь сон, тремтiла чорним листом. Пiд синiм, зоряним шатром неба було тихо та тепло… Пiзно вертавсь Гнат додому, п’яний вiд щастя.
На другий день раненько забiг Гнат до тiтки Мотрi. Мотря мiсила коло хати глину; ii ноги, замазанi жовтою глиною, здавалось, були взутi в жовтi сап’янцi. Стiни були пошпарованi; шпарування здавалось величезним жовтим павутинням, котре заснував на стiнi якийсь велет павук. Мотря мiсила глину i слухала, що казав Гнат. Вона обiцяла побалакати з Явдохою про його дiло, але не скорiш, як у недiлю, бо тепер, як сам бачить, заходилась коло мазання – треба ж довести його до ладу.
Гнат, подякувавши тiтцi, подавсь на роботу.
В недiлю по обiдi зiбралась Мотря до Явдохи. Явдоха сидiла на призьбi i куняла на сонечку. Настi не було вдома.
– Добридень вам, кумо! Здоровi будьте з недiлею, – гукнула Мотря вiд ворiт.
Явдоха здригнулась, глипнула на куму i вiдказала:
– Дай, Боже, здоров’я! Сiдайте, кумо, за гостя будете. Як же вам ведеться на новiм господарствi, кумо?
– Нiчого, кумо, нiчого… Старий мiй так чепуриться, що куди й молодому до його! Заходивсь пересипати повiтку: пошити ще снiпками та обмазати, то й готова буде. А я коло хати такого мазання мала, що ще й досi болять мене, любко, руки й ноги, а крижi як перебитi, неначе хто бучком попер…
Мотря розказувала про своi клопоти в новiй оселi, Явдоха про вiдпусти, черниць, про тяжкi кари Божi за грiхи…
– Кумо моi любi та милi! Що я маю казати вам?! – почала Мотря.
– Кажiть, серце, буду чути…
– В п’ятницю рано, iно влiзла я мiсити глину, прибiгае мiй небiж – Гнат. Глянула я на нього й бачу, що чогось вiн не такий став, немов йому що пороблено… «Що тобi, сину?» – питаю. «Тiтко моi любi та милi, – вiдказуе, – як ви не схочете допомогти менi, то доведеться менi марно погибати…» А я аж заплакала гiренько та й кажу: «Сину мiй любий та милий! Як же менi не стати тобi у пригодi, коли ти в мене найближча родина. Адже в мене не поле засiяно родиною». А вiн, правда, поцiлував мене в руку та й каже: «Самi ви, тiтко, знаете мою недолю… знаете, як ми любилися з Настею – себто дочкою вашою, кумо! – та розлучили, – каже, – нас вороженьки лютi, не дали нам подружитися. А тепер я ходжу, свiтом нуджу, нема менi життя без Настi… Як не буду з нею жити, то буду в сирiй землi гнити… Йдiть, каже, до тiтки Явдохи, просiть iх, най пустять свою Настю зо мною на вiру жити…» Так менi його жалко стало, кумо, так дуже жалко, що й не сказати… От я й прийшла до вас, любко: еге, пустiть свою Настю до Гната, вiн чоловiк тихий, трудовитий…
– Що се ви, кумо? Господь iз вами! Моя дочка удовиця, iй люди трапляються, не сьогоднi-завтра хтось посватае. Нащо ж iй сидiти на вiру?
– Коли ж вони, кумцю, дуже любляться, Гнат iз Настею! Як ви iх розлучите, то дочка плакатиме на вас, а у вас одна дитина, не годиться iй свiт зав’язувати!
– Де там, кумо, де там! І не кажiть менi сього! Щоб я оце потурала дочцi у такому дiлi, щоб я пiдводила ii на грiх? Таж би мене покарала Мати Божа, таж би я й не вiдпостилася, й не вiдмолилася…
– Щирому коханню i Бог не противник, як кажуть люди, – перепинила Мотря.
– Де там, серце, де там! Інше дiло вам, ви вже жiнка в лiтах, по третьому чоловiку, грiшного i в думцi не маете, вам уже й Бог простить, а моя Настя ще двiчi може вiддатись, нащо ж iй грiшити? І так Господь карае за грiхи нашi тяжкii…
Явдоха почала оповiдати, яке чудо недавно сталося в Горишкiвцi. У тому селi жив один чоловiк та мав четверо дiтей; дiти есть, а годувати iх нiчим, бо звичайно у переднiвок рiдко хто мае свiй хлiб, а у того чоловiка й скибочки не було. Ото як докучило йому, що дiти пищать iсти, вiн ухопив нiж та хотiв iх порiзати з тоi розпуки… А дiти й просяться: «Не рiжте нас, тату, ми будемо спати до нового хлiба…» Полягали покотом на печi та й поснули. Сплять день, ба сплять другий. Вже тому чоловiковi й моторошно, вже й будить iх, а вони сплять, як мертвi… Вже й острах узяв того чоловiка, почав вiн Богу молитись, а дiти сплять.
Пiшов до попа, найняв молебень, нiчого не помагае… Пораяв хтось тому чоловiковi пiти у Киiв, до Святих Печер; от вiн i пiшов, а дiти сплять i досi… Ох, Боже наш, Боже милосердний! Тяжкi грiхи нашi перед тобою!
Скiльки Мотря не вговорювала Явдоху пустити дочку на вiру до Гната, скiльки не прохала – нiчого не помоглося. Явдоха казала, що не пустить Настi. Вона справдi боялася, щоб не випав здоровий град, завбiльшки в баранячу голову, та не вбив ii за грiхи.
Так i розiйшлися куми, не скiнчивши Гнатового дiла.
Надвечiр прийшла Настя з гостини. Мати почала розпитувати ii про Гната. Вона хотiла дiзнатись, чи знае дочка про замiр Гнатiв, а як знае, то що скаже на те. Настя призналась матерi, що любить Гната, що хоче жити з ним на вiру. Стара напнула ii мокрим рядном. Хай вона виб’е собi з голови i Гната, i любощi, бо то дурниця! Поки мати жива, сього не буде, бо вона не хоче сорому на старiсть, не хоче прогнiвати Бога, що вже й так карае людей за грiхи! Настя сперечалася, казала, що втече вiд матерi. Вона, плачучи, дорiкала матерi, що мати гризе ii, хоче занапастити ii долю, не боячись грiха, хоч i ходить по монастирях та вiдмолюе грiхи цiлого свiту. Заплакана Настя вибiгла з хати в садок пiд свою любиму яблуню. Крислата яблуня пригадала iй любу розмову з милим й тi щасливi хвилi життя, що перейшли тут, пiд цим розлогим гiллям. «Що буде – те буде, а пiду до Гната», – подумала вона, втихомирившись трохи. Вона була м’якоi вдачi, ii можна було на все пiдмовити, але тихим, лагiдним словом. Материне бурчання лише пiдживляло ii мляву енергiю. Настя взяла розважати, як та коли перебратись iй до Гната. Е, що довго думати! Адже у п’ятницю йде мати на вiдпуст саме перед жнивами молитись, щоб внiс Господь хлiб у руки. Переказати лиш до Гната, щоб завiз ii скриню, та й по всьому. Настя замарилась над картиною тихого раю в милого хатi… А як же кинути матiр саму, та ще в жнива? Ся думка, мов серпом, пiдтяла Настинi мрii. Їй жаль стало матерi… Нiчого, вони разом з Гнатом вижнуть материне жито, то, може, скорiше вблагають стару не гнiватись. Настя аж повеселiшала вiд щасливоi думки.
У понедiлок зумисне вибiгла Настя назустрiч Гнатовi, як вiн вертався з роботи, i переказала сподiватись ii в п’ятницю.
В п’ятницю вдосвiта взяла Явдоха цiпок у руки та торбинку з харчами й подалась з людьми на прощу. Трохи згодом, коли люди порозходились по роботах i не вештались по вулицях, заiхав Гнат возом до Явдошиноi хати i винiс на вiз Настину скриню. Настя засунула дверi i поклала ключ пiд стрiху.
Зараз-таки заходилась Настя порядкувати у Гнатовiй хатi. Їй хотiлось насамперед вихаючити хату вiд порохiв, що лишились пiсля Олександри. Вона поздiймала зi стiн образи, помила iх та заходилась мазати хату. Гнат метнувсь помагати iй; вiн так хапався до всього, що мало не побив образiв. Настя накричала на його, щоб вiн не встрявав у бабську роботу та йшов собi геть iз хати. Гнат хотiв ii поцiлувати, але вона жартiвливо обмазала його бiлою глиною, ще й випхала в дверi. Настя побiлила стiни, пiдвела припiчок червоною глиною, поцяцькувала синькою комин. Чорний сволок з вирiзаним хрестом аж вилискувався на бiлiй стелi. Настя повiшала на стiнах два ряди гарних образiв вiд жердки аж до мисника, ще й позаквiтчувала iх купчаками та кучерявою м’ятою. Пiд богами повiшала гарнi рушники, на жердцi почепила здоровий рушник з розкiшно вишиваними кiнцями. Вовняне рядно горiло на постелi жовтогарячою та зеленою барвами. Бiла скатiрка на столi та помитi лави аж сяли чистотою. Чималий мисник осмiхався здоровими полив’яними мисками, бiлими, зеленими, червоними. В хатi було як у вiночку. Ввечерi зварила Настя вечерю й поставила перед Гнатом. Керосинова лампочка весело осявала прибрану хату. У печi жеврiв жар. Гнат дивився на свою хату i не пiзнавав ii. Хата наче покращала, побiльшала, з бiдноi хатини стала багатою свiтлицею. Перед ним на ослонi сидiла його колишня мрiя, свiжа та гарна, як квiтка. Гнатовi здалося, що йому приснився гарний сон… На серцi в його було так радiсно, так повно щастя… i вiн боявся прокинутись, щоб той чарiвний сон не щез…
Гнат повеселiшав, немов на свiт народився. То, було, робота йому докучала, здавалась важкою. Робить, робить, а далi й спитае сам себе: «Нащо?» А тепер – не робота – iграшка, куди йде – усе пiснi спiвае. В недiлю пiшов Гнат у мiсто на ярмарок. На ярмарку накупив вiн Настi гостинцiв. Купив гарну рясну хустку з червоними рожами, ковтки з довгими золотими бульбашками та червону манiйову спiдницю в сiм пiлок. Вiн зовсiм не жалував тих грошей, що складав iз зими ще собi на свиту. Ет, чи то конче потрiбна йому нова свита? Староi ще не зносив гаразд. Як ще був вiн парубком, то гарно вбирався. Було, яку схоче шапку – вже й мае!.. А тепер минулося… от купить яку-небудь, аби голова не боса… Та й смiються з тих чоловiкiв, що гарно одягаються. Скоро оженився – назувай чоботи здоровi з халявами вище колiн; надягай свиту грубу та довгу, щоб поли черкались об землю; насувай аж на нiс високу шапку з довгим волосом – i скажуть: «Хазяiн!» А як схочеш вдягнутись у коротеньку парубоцьку свитку, схочеш узутися в делiкатнi, до ноги, чоботи, пiдперезатись гарним поясом, зараз засмiють, скажуть: «Чванько! Не буде з його хазяiна!..»
Настя зрадiла гостинцям, як дитина. Вона зав’язалась квiтчастою хусткою, почепила довгi ковтки i вертiлася перед маленьким дзеркальцем, вмазаним у стiнi, обертаючись, щоб хоч одним оком заглянути довгий кiнець гарноi хустки. Гнат стояв оддалiк та осмiхавсь, дивлячись, як Настя примiрювала червону, як жар, матерiю i бгала ii в дрiбненькi фалди. Настя глянула на Гната чистими, щасливими очима, i в них побачив вiн утiху та вдячнiсть…
В понедiлок в обiдню пору прийшла з вiдпусту Явдоха. Вона дуже стривожилась, не заставши в хатi нi дочки, нi ii скринi. Сусiда сказала Явдосi, що Настя пiшла сидiти на вiру до Гната. Явдоха отетерiла. Їй жаль було дочки, соромно, що дочка живе на вiру. Явдосi здалося, що от-от градовi хмари обляжуть небо, випаде здоровий град i поб’е ii, дочку, Гната та всiх грiшникiв. Стара не знала, що подiяти: чи бiгти до Настi та нагнати ii додому, чи пораятись перше людей.
Явдоха побiгла до Гнатовоi хати. Настя поралась коло печi. Побачивши матiр, вона стала, як стовп, нi в сих нi в тих. Явдоха стояла на порозi блiда, гнiвлива; сухi старечi уста тремтiли вiд великого гнiву.
– Геть звiдсiля! – хрипливим голосом крикнула вона на Настю.
Настя й собi пополотнiла.
– Куди я пiду? Нема менi куди йти з моеi хати…
– З твоеi хати, ледащо? То ти вже десь шлюб узяла у заячому холодку, побила б тебе лиха година, як ти мене б’еш на старiсть отими словами! Геть менi зараз додому, бо як вiзьму оцю качалку, то поб’ю тебе на капусту!.. – Явдоха вхопила з ослона качалку i приступила до Настi.
– От вiзьмiть краще та вбийте мене… – Настя заплакала. З подвiр’я надiйшов Гнат. Вiн побачив ту сцену i зсунув тонкi брови. Вiн став проти Явдохи.
– Бийте мене, мамо, а не ii…
– А я тобi яка мама, вражий сину? Дiдько звiнчав вас на смiтнику, а ти мене мамою зватимеш? Та я не подивлюсь тобi у вiчi, сякий-не-такий сину! Я на тебе знайду суд, я тобi покажу, як пiдмовляти жiнок на грiх!.. Де се видано? Де се чувано? У мою перiю[2 - Перiя (дiал.) – пора. – Ред.] не знали такого сорому… І мати твоя, i бабка твоi були чесного роду, а ти стидом повила мою голову сиву! Геть додому! – кричала вона до Настi.
– Простiть нас, не гнiвайтесь, прошу вас, – обiзвався Гнат. – Так уже десь Бог нам дав… Самi знаете, як ми вiрно любилися, що й жити не можемо одно без одного…
– Про мене, повiсся на сухiй гiлляцi, а дочки менi не каламуть! Йди зараз додому! – обiзвалась вона до Настi.
Настя плакала. Стара хотiла вхопити ii за руку, але Гнат заступив iй дорогу.
– Я не пущу Настi, – понуро сказав вiн.
– Ба пустиш!
– Ба не пущу!
Явдоха приступила з качалкою до Гната, але Гнат глянув на неi так грiзно, що стара побачила, що не ii сила.
Коли так, вона знайде суд на них, вона ще дасться iм узнаки! Явдоха вилаялась, як умiла, i з качалкою в руках вибiгла з хати. Вже коло ворiт помiтила вона тую качалку i жбурнула ii далеко вiд себе. Явдоха побiгла жалiтись до попа. Надвечiр прибiг паламар кликати Гната та Настю до попа.
Довго сидiли вони у поповiй пекарнi, поки наймичка покликала iх у горницi. Вони поцiлували в руку батюшку й матушку i стали коло порога. В свiтлицi на круглому столi парував самовар. За столом сидiла гладка, повновида попадя та п’ятеро дрiбних дiтей. Всi вони видивились на Гната та Настю. Панотець був ще не старий. Косми чорного волосся, подекуди з бiлими нитками сивини, просто спадали на плечi. Його довга фiгура в парусиновому пiдряснику була трохи зiгнута наперед. Вiн обернув свое довгобразе лице з довгим носом та насмiшкуватими устами до Гната.
– Щось ти, Гнате, вступаеш на поганий шлях… Свою жiнку прогнав од себе, зiйшовся з другою без шлюбу, а це грiх, Святе письмо забороняе жити на вiру…
– Я, батюшко, нiкого не обiкрав, нiкого не зарiзав, – озвався Гнат.
– Пхе! Звiдкiль ти такий розумний взявся? Хоч надягай на нього рясу та висвячуй просто на архирея! Не обiкрав!.. Не зарiзав!.. Адже у Святiм письмi сказано… витри нiс! – гукнув панотець i грiзно поглянув на маленького поповича, що сидiв на стiльчику коло Настi. Настя подумала, що батюшка крикнули на неi; вона спiшно схилилась над поповичем i взяла його пальцями за нiс. Дитина заревла на цiлу кiмнату.
– Вiзьми дитину! – гримнув панотець на панiматку. Панiматка взяла дитину до другоi кiмнати, i довго ще було чути з-за дверей, як вона зацитькувала плаксивого поповича.
– Адже в Святiм письмi сказано… – батюшка пiдiйняв догори брови й насторошив вуха.
Очевидячки, не судилося Гнатовi дiзнатись, що сказано в Святiм письмi, бо в другiй кiмнатi почулась якась шамотня, i басовий голос поспитав: «А чи вдома отець Іполит?»
Отець Іполит зiрвався й побiг назустрiч гостевi. Дiтвора, пiдскакуючи, подалась за батьком. Панотець тричi поцiлувався з гостем i сказав: «Просимо!» У дверях з’явився гладкий лисий пiп, одною рукою погладжуючи черево, а другою – сиву бороду. Через хату пройшла неначе процесiя: попереду гiсть, за ним батюшка, а за батюшкою цiла низка дiтей. Гнат з Настею лишились самi в свiтлицi. Лише пикатий самовар клекотiв на столi та, немов надувшись, випускав пару. Через якусь часинку отець Іполит перебiг кiмнату i лише майнув полами бiлого пiдрясника, не звернувши уваги на Настю та Гната. Вертаючись з пляшкою в руках, панотець побачив своiх парафiян.
– Ви ще тут? – здивувався вiн. – Глядiть же менi, розлучiться… Ти, Насте, перепроси матiр… i живiть так, як сказано у Святiм письмi…
Гнат та Настя поцiлували батюшку в руку i вийшли з свiтлицi.
Настали жнива. Настя вийшла на Гнатову ниву. Поруч з нею, на своiй нивi, зайняла постать Явдоха. Побачивши, що мати нездужае, Настя перейшла на Явдошину ниву i почала жати жито.
– Геть, не потребую твоеi помочi! – скрикнула Явдоха.
Настя мусила знов узятись за свое жито. Але на другий день, коли Явдоха, нездужаючи, не вийшла жати, Настя пiдмовила Гната зайняти постать на материнiй нивi. Коли Явдоха побачила вижатий та поскладаний в полукiпки хлiб, iй жаль стало доброi дочки. Благання Мотринi i час загоiли рану в Явдошиному серцi; вона погодилась з Настею, навiть обiцяла пiти по жнивах на вiдпуст вiдмолювати грiхи своi й доччинi.
Була тепла, ясна осiнь. Настя йшла садками до Мотрi. Осiнне повiтря було прозоре, тихе. На заходi, пiд безхмарним небом, стояло здорове золоте сонце. Пiд його скiсним промiнням золотом сяло жовте листя лип та берiз. Здавалось, що якийсь чарiвник, як у казцi, убрав дерева в щирозолотi шати. Падало жовте листя, а здавалось, що то золото капае на землю з дорогих шат. Червонi, як у кров умоченi, черешнi полум’ям горiли на сонцi. Земля пiд ними була вкрита червоним листом та червонiла, як полита свiжою кров’ю. Зеленiли темним листом крислатi яблунi, рожевiли делiкатними сутiнями грушки. На вербах листя порiдшало, поблiдло, i здавалось здалеку, що вони тепер лише розвиваються, як напровеснi. Сухе листя дощем спадало з дерев, черкалось об гiллячки i шелестiло. Пiд ногами шелестiли цiлi замети сухого покрученого листя. Настi вподобався той шелест, i вона зумисне розривала ногами купи сухого листя. Їi вражала розкiшна картина осiнньоi природи, обсипана сонячним промiнням пiд чистим блакитним небом. На серцi у Настi було тихо та весело.
Мотря доiла корову. Вiдборонюючись вiд уiдливого Рябка, Настя привiталась до Мотрi. Вони розбалакались. Видоiвши корову, Мотря занесла дiйво до хати i показала Настi свое хазяйство. Опрiч рябоi корови, було ще два перiстих пiдсвинки та одинадцятеро зозулястих курей. На iх обiйстi ведеться лишень худоба рябоi мастi. Нi чорноi, нi бiлоi, нi рудоi – iно рябоi. Була одна чорна курка, така несуща курка, та що! – запiяла пiвнем, i треба було голову втяти! А у Семена ще за другоi жiнки руда корова згинула на третiй день, як з ярмарку привели. Отак вона хазяйнуе, хвалити Бога, i звикла вже до хати та до свого дiда. Живеться та хлiб жуеться… А Настi ж добре у Гната? Чи жалуе ii Гнат? А чи пiде вона на сватання до Зiньки Василишиноi, бо то ж ii близька родина? Настю щось стиснуло коло серця. Їi не прохано на сватання. «Мабуть, тим, що я живу на вiру», – подумала вона. Їй чогось зразу стало жалко на людей, на свою родину…
А чи чула вона, що Олександра нахваляеться вигнати ii з Гнатовоi хати? «Я, – каже, – оту розлучницю за коси витягну з хати! Буде вона знати, як розлучати чоловiка з жiнкою!..» Настя прийшла додому сумна i цiлий вечiр проплакала. Гнат помiтив ii заплаканi очi. Вiн став питати, чого вона плаче. Настя довго не хотiла говорити, а далi, ридаючи, розказала Гнатовi, що Олександра нахваляеться за коси виволочити ii з його хати.
– Я задушив би ii, як гадину! – сказав Гнат, здвигнувши тонкi брови.
V
Розпечене повiтря пашiло жаром i, здавалось, затаiло дух, не дихало: так було тихо. Великий лан бурякiв зеленiв проти сонця молодою бутвиною. Здалеку здавалось, що межи зеленою бутвиною рядками процвiтають здоровi червонi квiтки. То червонiли пов’язанi квiтчастими хустками голови сапальниць. Коло кожного рядка молодиць стояв наставник. Вiн пантрував, щоб сапальницi не лiнувались та добре обгортали землею кожний буряк. В одному рядку межи молодицями була Олександра. Вона бiгала на друге село сапати панськi буряки, бо на буряках було весело. І справдi, молодицi жартували, смiялись, спiвали пiсень, аж луна розлягалася по полю. Олександра вела перед. Вона зачiпала наставника, не старого ще чоловiка з довгими, бiлими, як льон, вусами на червоному виду. Наставник ходив уздовж рядкiв та все намагавсь, щоб скорiше сапали. Молодицi ще нижче похилились над сапами, одна лише Олександра стояла, спершись на сапу, рiвна, як свiчка.
– Сапайте, молодицi, сапайте, – передражнювала вона наставника, – бо вже сонце високо, а зробили мало! – А сама стояла рiвно, як москаль на муштрi.
– Ти чого стала та задивилась, як теля на новi ворота? – визвiрився до неi наставник.
– Ой, не кричи, чуеш, бо нас тут гурт бабiв, а ти один, хоч i здоровий такий, як кицька навсидячки, – вмить закидаемо тебе бурячинням, iно ногами дригатимеш з-пiд купи.
Молодицi зареготались.
– Гляди, щоб я тебе не закидав! – розсердився наставник.
– Гир-гир! – подражнилась Олександра, поглядаючи на його хитрими очима.
В нього плечi – як у баби,
В нього очi – як у жаби, —
затягла вона високим голосом.
В нього вуси – як у рака,
Сам недобрий – як собака! —
пiдхопили молодицi.
– Обголи, Йване, вуса, то ся пiсня буде не про тебе, – засмiялась Олександра. – Та не втни губи, як будеш голити, бо заспiвають:
Ще й без верхньоi губи,
Як цiлуе – знати зуби!..
Молодицi реготались, а Іван, вiдвернувшись, сiв на бур’янi набивати люльку.
Олександра нарвала липчицi i знебачки кинула ii Івановi на голову. Зелена липчиця гiрляндою повисла на головi, зачепилась за бiлий вус, за червону шию. Іван озирнувсь. Олександра пильно сапала буряки; ii чорне обличчя стало якимсь кумедно-поважним, червонi губи вiддулися, неначе вона сердилася. Іван зiрвався i обмотав тою липчицею Олександрi шию, ще й притиснув до лиця колючу липчицю. Олександра заверещала не своiм голосом та затрiпала чорними руками. Вирвавшись з його рук, вона вхопила цiлу купу бур’яну i обсипала Івана. Польова берiзка повилась по його плечах, по рукавах сорочки, звисала з крисiв бриля; мокрець, подорожник та липчиця почеплялись до Івановоi одежi, до довгих вусiв. Іван стояв заквiтчаний, як гiльце на Купайла. Олександра смiялась, показуючи рiвнi зуби, що бiлiли проти чорного обличчя. Пiшли жарти, смiх. Іван не сердивсь бiльше: йому вподобалась весела, жартiвлива Олександра, вподобались ii чорнi, палкi очi, густi, веселкою, брови. Вiн усе поглядав на неi i залюбки вiдповiдав жартами на жарти. Молодицi, нахилившись одна до одноi, гомонiли. Вони розказали Олександрi iсторiю Івана. Іван жонатий вже п’ять рокiв, але його жiнка, за рiк по шлюбi, повiялась десь з паничем, а Іван лишивсь нi парубком, нi жонатим. З пiвроку сидiв вiн на вiру з якоюсь покриткою, але за щось нагнав ii. Йому добре служити в пана: i грошi мае, i хлiба перепадае йому чимало. Іван й собi розпитавсь про Олександру. Очевидячки, вона припала йому до вподоби, бо вiн просив ii вийти на буряки й завтра.
– Не вийду, бо нема тут гарних наставникiв, – сказала вона, моргнувши до його веселою бровою.
Другого дня вже й сонце пiдбилось високо, вже й сапальницi полишали за собою довгi рядки пiдсапаних бурякiв, а Олександра лише здалека манячила червоною хусткою, поспiшаючи на роботу. Вона наблизилась i весело осмiхнулась до молодиць.
– Кланяеться вам голова з вухами, а потилиця й сама хилиться, – привiталась вона, смiючись здоровим смiхом.
– Чого так опiзнилась? – загомонiли сапальницi.
– Заспала… пообiдала пiзно, та й подалась до вас раннiм холодком коло полудня, щоб мухи не кусали… Чи приймаете на роботу?
– Пiзно вже, та що ж ти вдiеш з гарними молодицями! Ставай та сапай!
– Тра ставати, бо що ж ти вдiеш з поганими чоловiками, коли вони так гарно просять, – вiдрiзала вона, займаючи постать.
Але Олександра ще довго стояла, спершись на сапу, та щось розказувала молодицям. Молодицi аж лягали вiд смiху.
Сонце стояло серед неба i страшенно пекло. Над зеленими нивами тремтiло гаряче повiтря, неначе хто тряс перед очима блискучим серпанком. Хвилi свiтла лились з неба, i чорнi тiнi десь почезли, неначе сонячне сяйво загнало iх у землю. Гаряче свiтло грало на запеченому бронзовому виду Олександри, обливало темнi бронзовi руки, блищало в тонесеньких золотих волосинках, якими поросли тi кремезнi руки. Два рядки бiлих зубiв блищали на сонцi, як двi низки добiрних перлiв, чорнi очi лиснiлись, як два агати. В червонiй хустцi, в червонiй спiдницi та бiлiй сорочцi, рясно вишиванiй «козаками», Олександра здавалась велетом квiткою, створiнням тропiчноi природи. Золоте сонце пестило ii, мов любе дитя гарячого пiвдня.
Опiвднi виiхав на лан оконом. Пiдпершись у бiк рукою, на котрiй висiла нагайка, вiн гукнув:
– Гей, баби! На полудне!
– Бий його сила Божа! – скрикнула Олександра i жартiвливо, наче сердячись, кинула сапою об землю. – Нiколи людьми не назвуть: усе баби та баби! Нi, правда, два рази на день таки називають людьми: уранцi та ввечерi. Вийде хто зрання надвiр та й каже: «О, вже люди палять на обiд!» Увечерi знов кажуть, що люди палять на вечерю. А цiлий день усе баби та й баби! Стоять два чоловiки. А хто там стоiть? Люди. А буде бабiв iз десять – то все баби! От порядки!
Олександра, приспiвуючи та пританцьовуючи, побiгла до своеi торбини i сiла полуднувати з сапальницями. Пополуднувавши, деякi полягали спати, деякi посiдали гурточками i гомонiли. Іван сiв бiля Олександри. Вiн задивився на ii чорнi очi, гаряче обличчя.
– Чи всi у вас у Мовчанах такi гарнi, як ти? – поспитав вiн.
– Всi. А у ваших Кругах всi такi поганi, як ти? – засмiялась Олександра.
– Хiба я вже такий поганий?
– Нi, не дуже: подивишся ззаду – хорошого складу; подивишся в очi – ригатися хоче! – зареготалась Олександра.
Іван вирвав буряк i, пожбурнувши ним, влучив ii просто в хустку, аж очiпок з’iхав трохи набiк.
– О, сього вже й за мiрку цибулi не подарую! – скрикнула Олександра i, вхопивши порожню торбинку, почала шмагати його по головi, аж порох хмарою звився над головою Івана.
