скачать книгу бесплатно
Писарчуки, почувши цiкаву розмову, повскакували з-за стола i, позакладавши пера за вуха, стали за плечима в старшини. Вони моргали один до другого та показували пальцями на Олександру. Погана усмiшка розповзалась по iх жовтих, з остудою обличчях.
Олександра подалась на два ступенi наперед i вклонилась старшинi, бгаючи в руках червону хусточку.
– Господин старшино! Краще менi з мосту та в воду, нiж з ним жити!.. Вiн мене побив, побила б його святая п’ятниця… Вiн любиться з молодицями… я доведу, що вiн ходить до тоi слинявоi Настi…
Паничi захихикали i, щоб вдержатись, позакривали роти кулаками.
– Цить! Заторохтiла, як порожняк по дорозi! Чуеш, зараз менi погодься з жiнкою, – обернувсь старшина до Гната, – щоб менi не було межи вами незгоди! В мене нема довго! Раз-два – i кiнець! Такее-то дiло!
– Як хочете, старшино, я з нею не буду жити! – сказав Гнат.
– І я з ним! – пiдхопила Олександра.
– Побачимо! Гей, десятник!
На поклик той вбiг, розпихаючи людей, десятник.
– Дай-но iм лопатки, най вдень лагодять окопи навколо волостi, а увечерi зачинити iх вкупi в холодну, може, вони там скорiше поеднаються! Та настелити соломи в холоднiй, щоб було iм м’якенько!
Писарцi пхикнули в кулак, але не могли вдержатись, i гучний регiт залунав по хатi.
Збентежених Гната та Олександру повели з волостi.
– Отакее-то дiло, куме! – обернувся старшина до Максима, засукуючи рукави. – В мене усе скоро! Побачиш, до завтра, як голубки, густимуть твоi дiти. А в холоднiй, як у коморi, нiхто не заважатиме.
Писарцi скалили жовтi зуби та реготались, аж поки рудий писар не гримнув на них. Тодi вони метнулись до стола, повиймали з-за вух пера i зашкрябали в паперах.
Максим дякував старшинi, але йому було трохи нiяково. Вiн не сподiвався такого суду. «А може, й справдi буде лучче, – подумав вiн, – може, вони скорiше дiйдуть до згоди, як iх звести докупи»…
Десятник завiв Олександру та Гната на город i дав iм лопатки. Вони зайняли постать i почали копати рiв. Десятник, осмiхаючись пiд вусом, подавсь у волость. Олександра стала клясти чоловiковi; вона плакала та примовляла крiзь сльози: де та смерть ii заподiлася, що не прийде до неi при лихiй годинi? Чом мати не втопила ii малою, купаючи у ночвах, чом ii грiм не вбив або земля не запалася пiд нею, коли вона стояла пiд вiнцем? Нi, заховала ii вiд смертi якась мара та й встромила чоловiковi, тiй загубi, що через його мусить вона нинi таке терпiти!.. Прибита, пригнiчена пригодами енергiя Гнатова вирвалась на волю, неначе рiчка, розiрвавши греблю, i межи чоловiком та жiнкою знов почалась би бiйка, коли б цiкава писарка не покликала Олександру до пекарнi – розпитати про ii недолю.
Зiставшись на самотi, Гнат трохи втихомирився. Вiн скупчив свою розбурхану енергiю i наважився мовчати. Вiн перебуде бiду, вiн переможе ii терпiнням та завзяттям. Чорна земля шугала з Гнатовоi лопати на окiп, а вiн копав та копав, не розгинаючись.
Олександра повернула з пекарнi трохи веселiша. Вона також узялась до копання, але бiльше стояла та розглядалась. Вони мовчали.
Увечерi повiв iх десятник у холодну. Холодна була пiд волостю, у землi. В холоднiй було темно, вогко i холодно. Чорнi стiни невеликоi кiмнатки були аж слизькi вiд цвiлi. Мокра глина де-не-де вiдвалилась, i липова замiть бiлiла, як ребра кiстяка. В кутку коло дверей стояв кадiб з капусти; важкий дух гнилоi капусти виповняв повiтря. На цеглянiй долiвцi лежали кружки вiд кадоба та купа мокроi мерви[1 - Мерва – потерта, непридатна солома. – Ред. (Тут i далi пояснення, позначенi словом Ред., – редакцiйнi, iншi – авторськi).]. Гнат глянув навкруги спiдлоба, вибрав сухiшу мерву i лiг на нiй, вiдвернувшись до стiни. Олександра знайшла триногого ослончика, приставила його до стiни i сiла. В холоднiй стало тихо, як у домовинi. Трохи згодом вiд вiкна почулося шепотiння й тихий смiх. Олександра глянула на вiкно: з-за грат виглядали обличчя писарчукiв. Писарцi показували пальцями на Олександру, шептали щось один до одного, смiялись. Гнат лежав нерухомо, наче нiчого не чув. Паничi подумали, що вiн спить, i почали зачiпати Олександру масними жартами. Дедалi ставали вони смiливiшими та реготались вже наголос, незважаючи на Гната. Олександра спершу мовчала, а далi й собi вкидала до жартiв слiвце, скоса поглядаючи на Гната. Але Гнат лежав, як мертвий. Олександра присунулась до вiкна. Коло вiкна почались жарти, регiт, розмова…
Гнат усе чув i кипiв. Вiн силкувався звернути свою увагу в iнший бiк. «Чорт iз нею! Хай гзиться, стидка! Краще думатиму про свою Настю… або хоч про хазяйство, що так лишилось, без догляду…» Але вухо мимохiть ловило якесь слово розмови, i на серцi в Гната ставало так погано, прикро, болiсно… Вiн затулив вуха i так лежав, аж поки не заснув.
На другий день знов узяли iх до роботи, знов копати окопи. Вони копали, не обзиваючись й словом один до одного. В полудне приiхав старшина. Вiн звелiв покликати Гната та Олександру. І Гнат, i Олександра рiшуче вiдповiли «нi», коли старшина спитав iх, чи житимуть вони тепер укупi. Старшина розсердився. Вони затялися – i вiн не з клоччя. Най же копають окопи, коли охота, та ночують у холоднiй. І окопи копали, i в холоднiй ночували, а згоди не було мiж ними. Вони були неначе чужi. На третiй день старшина покликав iх до себе. Вони стояли на своему; iх нiхто не присилуе жити вкупi. Старшина пильно глянув на iх.
– А йдiть ви собi на всi чотири вiтри, бо, iй же богу, битиму! – крикнув вiн. – Отакее-то дiло! Що ти вдiеш з запеклим?..
Гнатовi та Олександрi не треба було казати сього удруге: вони вийшли з волостi i подались рiзними шляхами додому.
III
Був чудовий ранок. Свiжа рослиннiсть блищала пiд блакитним небом проти сонця. Зеленою левадою побiгла стежечка аж до ставка. Стежкою йшов Семен Караташ. Вiн тiльки що пiдголивсь шматком староi коси, i пiдголена борода бiлiла проти запеченого лиця. Семен йшов купатись.
Подихав свiжий вiтрець; по ставку плигали маленькi хвилi i срiблом блищали на сонцi. Здавалось, що на днi ставка кипiло срiбло, що гарячi бризки розтопленого срiбла пiдскакували догори та продирали рiвний поверх води. Ставок блищав, аж очi болiли глянути на нього. Ластiвки вились над ставком i от-от не черкались крилом блискучоi хвилi. Вiд берега, пiд вербами, вода була наче зеленаста. Маленькi хвилi рiвно котилися, ласкаво мили берег. Хлюп-хлюп!.. хлюп-хлюп!.. Семен почав роздягатись. Борода свербiла пiсля голення, i вiн, мацнувши шершаву бороду, згадав, чого сьогоднi так чепуриться. Адже вiн нинi сватаеться вчетверте! Так, вчетверте. Вiн поховав три жiнки. Коли вмерла перша жiнка, вiн сказав собi, що не ожениться, бо не знайде вже такоi вiрноi та коханоi дружини. Однак, хто його зна як, одружився вдруге. Вмерла друга – i вiн закаявся женитись, щоб знов не взяти такоi лихоi на свое безголов’я. Але оженивсь i втрете, бо треба було матерi малiй сирiтцi… Поховавши третю, писав вiн суплiку до архирея, щоб йому дозволено одружитись вчетверте. Вiд архирея не було вiдповiдi, а тим часом валилась необмазана хата, не було кому зварити ложки страви, не було до кого обiзватися словом. Пiти до зятя на друге село не хотiлось, бо зять – чужа людина, а чужий хлiб гiркий; та й нащо того чужого хлiба, коли е свiй, е й хата, й город, i поле, – мовляв, цiле хазяйство. Та що з того, коли хазяйство те аж плаче без господинi! Вже й самому Семеновi дiйшло до плачу, та добрi люди нараяли жити на вiру. Може, й справдi так буде краще. Бог простить, що без шлюбу, бо на думцi нема нiчого грiшного, а погибати людинi марно не слiд. Та й славну жiнку наглянув собi! Мотрю Левкову. Не так-то стара, хоч i поховала трьох чоловiкiв, лiт сорок п’ять-шiсть буде, а що роботяща, що запопадлива – то й сказати трудно. Правда, любить випити чарку… Та що? І се не бiда, бо буде до кого випити, буде до кого й промовити: «Дай, Боже!» Семен був веселий. Роздягнувшись, вiн пiдiйшов до води i глянув у тиху воду маленького плеса, що заховалось межи зеленими рамами низенького верболозу. З плеса визирнуло до нього невелике кругле обличчя з пiдстриженими сивими вусами, червоним носом та добрими сiрими очима, що погоже дивилися на свiт з-пiд густих та довгих брiв. Сиве волосся спадало кружком, по-козацьки. Семен осмiхнувся до себе. «Чим не козак?» – сказав вiн голосно. Ух! яка холодна вода! Семен шубовснув у воду, i вода широкими кружками побiгла вiд нього назустрiч хвилям. Семен виплив на середину ставка. Сонце засипало промiнням весь краевид, грало на бiлому Семеновому тiлi. На березi купались дiти i збивали воду, аж пiна стояла на нiй. Семен, одягнувшись, сидiв на березi, коли з другого боку, греблею, надiйшла молодиця. Семен закривсь рукою вiд сонця. «Либонь, Мотря, – подумав вiн. – Вона!»
– Добридень вам, Мотре! А куди йдете?
Молодиця спинилась. Якусь часинку вона придивлялась.
– Дай, Боже! До куми! Вiдношу борщ, що позичала. – Мотря показала Семеновi чорний горщичок. – А холодна вода?
– Зразу холодна, а потому нiчого… – Вiн хотiв ще щось сказати, та не знав що i лиш дививсь на Мотрю з-пiд долонi.
Мотря й собi стояла, неначе чекала чого. Далi обернулась i пiшла дрiбно-дрiбно, наче молодi лiта iзгадала.
Коли Мотря повертала вiд куми з порожнiм горщичком, Семен сидiв ще на березi та курив люльку.
– Почекайте, Мотре, щось маю казати! – гукнув Семен. Вiн пiдiйшов до окопу i сперся на сухе ломаччя. Мотря стояла на вулицi, по той бiк окопу.
– Не знати, переказувала вам Софiя, перва сестра ваша, що я… щоб ви… – Язик не слухавсь Семена.
– Вона переказувала… – Мотря щiльно стулила губи i спустила очi додолу, на горщичок.
– Що ж ви на се, Мотре? Чи зап’емо згоду, чи нi?
– А я знаю… – Мотря знайшла на денцi горщичка шматочок присохлоi глини i почала його дуже уважно вiдколупувати нiгтем.
– Справдi, надумайтеся та йдiть до мене сидiти на вiру. Адже самi знаете, як погано, коли чоловiк один, як палець… Хiба я не знаю, що й ви бiдуете, тиняючись по чужих хатах? Що з того, що ви заробляете, коли тими грiшми не знати, яку дiрку залатати. За хату заплати, дров купи, купуй хлiба i до хлiба. А в мене все свое: i хата, i хлiб, а господарюватимемо, то й до хлiба буде. А заробите яку копiйку, зложите докупи, от i грiш буде про всякий випадок… І веселiше буде: ви будете хазяйкою на своiм обiйстi, а не вiчною наймичкою. І чоловiк буде, хоч не шлюбний, а все-таки чоловiк… Дiтей ми не будемо мати, та й нащо нам той клопiт, тепер i так тiсно, поля обмаль, а людей – як сарани… А як уже поважатиму вас, нiколи й пальцем не торкну, бо й менi та самота за три роки налилася вухами! Так менi остогидла хата-пустка, так докучило раз у раз нiмувати, що хоч бери, старий дiду, та лiзь живцем у землю…
Старий Семен говорив довго; його мова чим дальш пливла вiльнiше та скорiше, як вода на лотоках, i розмивала останнi вагання Мотринi. Вона все стояла, стуливши щiльно губи та обертаючи горщичок.
– А я знаю?.. Ще люди смiятимуться… – промовила вона несмiливо.
Оце але! Люди смiятимуться! Адже кожне знае, що не любощi iм у головi, що не пусте що зводить iх докупи, а неминуча потреба. А що сидiтимуть вони на вiру, без шлюбу – се вже не iх вина! Адже вiн писав до архирея, щоб позволено йому оженитись вчетверте! Архирей нiчичирк, а без жiнки чоловiковi не можна, без хазяйки не обiйдешся…
– Може, воно якось буде! – зiтхнула Мотря.
– Авжеж! Чом не мае бути? – пiдхопив Семен.
Гладке, опасисте, з одвислими щоками лице Мотрине розжеврiлось. З карих, трохи посоловiлих очей визирали неспокiй та задума, наче вона загубила моральну рiвновагу нормальноi людини. Маленький вид Семенiв теж почервонiв, а червоний нiс аж горiв проти сонця. Вони попрощались, а Семен ще довго стежив очима за високою, мiцною постаттю Мотрi. «Буде кому робити!» – подумав вiн i подавсь до господи. Семен був веселий. Проходячи повз похилену стару повiтку, вiн подумав: «Треба конче розкидати та звести нову. Спроможеться чоловiк на корову чи на овечат, то нiкуди буде й на нiч загнати…» Три роки дививсь вiн на ту повiтку, але нi разу не приходила до голови така думка. Хата стояла пусткою. Дощ пооббивав стiни, i жовта глина всюди покололась та пообсипалась. Лише вгорi, пiд стрiхою, заховалась вiд дощу смуга бiлоi стiни. На однiй половинi хати не було в вiкнах рам, i жовта стiна дивилась на задвiрок двома чорними дiрами. Двiр зарiс шпоришем та зеленiв, неначе лука повеснi. Семен винiс iз хати сокиру i заходивсь коло повiтки, мимрячи собi щось пiд нiс.
Увечерi того ж таки дня Семен прийшов до Мотрi. Вiн застав у хатi Софiю, перву сестру Мотрину, ще не стару, балакучу жiнку. Баби про щось радились. Семен вийняв з-пiд поли око горiлки i поставив на стiл. Зняли розмову про посуху, про господарство. Нема дощу та й нема. Ярина показуе погано, на озимину мала надiя. Бабам притьмом треба дощу на бараболю, на огiрки. Вчора набiгла хмарка, мов чумацьке ряденце, та лише покропила суху землю… Розмова йшла мляво. Мотря щезла з хати й за часинку привела з собою Гната. Затопили в печi, приставили окрiп на тiсто та горщичок з покладками. Мотря та Софiя мiсили тiсто, порались коло печi. Дверi рипнули; в хату вступила Явдоха, Настина мати. Семен скоса глянув на ii. «Оця богомiльниця з другого кутка носом почула оказiю», – подумав вiн. В невеличкiй хатi стало мирно, аж тiсно. Бесiда йшла жвавiше. Усi вже знали, що Семен просить Мотрю сидiти на вiру. Всi радили Мотрi йти до Семена. Вiн чоловiк добрий, путящий, мае свое поле, свою хату. Мотря згоджувалась, але не виказувала сього ясно, хоч iй самiй хотiлось позбутися самоти та знов стати такою хазяйкою, якою вона була колись.
Вечеря поспiла. Мотря насипала галушок у миску i поставила на стiл коло тарiлочок з покладками та кришеним салом. Гаряча пара вiд галушок знялась над мискою, стiл неначе повеселiшав. Гостi любенько поглядали на здорову зелену пляшку з горiлкою.
– Прошу, частуйтесь! Сестро, кумо! Семене, Гнате, сiдайте, прошу вас, та пожийте, – припрошувала Мотря.
Семен налив чарку i обернувсь до Мотрi:
– Дай же нам, Боже, дожити вiку вкупi, любо, у згодi… Дай, Боже, почати се дiло у добру годину, а ще в кращу скiнчити, щоб i нам добре жилося, i хазяйствечко добре велося… Пошли вам, Боже, в моiй хатi тихую старiсть, як погожая вода в криницi…
Семен перехилив чарку i цiдив горiлку поволi, немов прислухаючись, як вона струмочком дзюрила з чарки в живiт. Вихиливши до краплi, вiн налив Мотрi.
Мотря взяла чарку i скинула очима на гостей, не знаючи, до кого пити.
– Пийте до куми Явдохи, – обiзвалася Софiя.
Мотря ковтнула пiвчарки, зiбрала губи на шнурочок i, обтерши iх рукавом, вкинула в рот друге пiвчарки, вже не кривлячись. Чарка обiйшла круг стола. Гостi приказували, бажаючи Семеновi та Мотрi i з води, i з роси повну торбу всякого добра. Закусивши салом, присунулись гостi до миски й почали носити страву з миски до рота, пiдкладаючи пiд ложку хлiб, щоб не закапати скатiрки. На хвилину зробилось у хатi тихо, лише дерев’янi ложки цокали об глиняну миску. По другiй чарцi розговорилися. Говорили всi, перехоплюючи один одного.
– Ідiть, сестро, до Семена, йдiть, любо! Вам буде краще, не будете так бiдити гiрко, як тепереньки…
– Думаете ви, голубко, не докучила менi та бiда? Встану вдосвiта, запалю в печi, приставлю страву… Ет, яке там вариво! Знаете – бiльш про людей: варити, не варити, аби враз з людьми курити… Попоiм там чого, хапаючись, та й бiжу на поденне, як на панщину. Одно знаю, хоч не з’iм солодко i напрацююся гiренько, так нiхто мене не налае, нi вiд кого не почую докiрливого слова, – говорила Мотря наздогад бурякiв, поглядаючи на Семена.
– А, Боже ж мiй! Я не така людина, кого хочте поспитайте, – хвилювався Семен.
– Нi, грiх сказати, – загомонiли всi разом. – Семен не такий! Вiн своiх жiнок жалував, хоч покiйниця друга жiнка була така лиха, що часом аж вогню креше, як що не по iй.
Випили знов по чарцi.
– А як мене люди засмiють, як менi кожне в очi цвiкатиме, що я живу на вiру? – сказала неначе до себе Мотря.
– І-гiй на вас, що се ви вигадали? – заторохтiли молодицi. – Хто з вас смiятиметься, з чого? Таж ви не повiя яка, вибачайте на словi, адже вам не пусте в головi, не розпуста! Адже сидять на вiру i Микола Козачишин, i Іван Бондар, i Олена Сидоручка, а Андрiй Муржак вже дев’ятий рiк сидить з Марiею… i нiхто з iх не смiеться, всi поважають, як людей. Лучиться оказiя яка – запрошують, частують iх; вони в себе приймають, як Бог приказав. Тут кожне бачитиме, що звела вас докупи неминуча потреба, що живете ви на вiру, бо пiп не звiнчае вчетверте! Правда, есть такi, що сходяться з розпусти, але ледачому ледачий i кiнець: нажене через який там час чоловiк, та й повiеться знов шукати чоловiка на два днi… А що вже наглузуються, накепкуються та наганьбляться – про те сама знае… Бувае й таке, що з великих любощiв, з кохання того йдуть сидiти на вiру, бо звiнчатися не можна: чи вона чоловiка мае, чи вiн жiнку покинув. І се погано, але все-таки якось iнше, все-таки чоловiк мае увагу на тее кохання щире. Старi таки геть противляться сьому, бо перш сього не було, вони не звикли до сього; але молодiж iнакше вже дивиться на се дiло: «Як сидять, – каже, – на вiру, то чоловiк жiнку бiльш любить та жалуе, бо вона його може повсякчас покинути»… Або: «Все одно, – каже, – чи звiнчав пiп, чи не звiнчав, аби кохалися…»
– Такий тепер свiт настав, любо! – зiтхнула Явдоха. – Адже i в пiснi спiвають:
Ой Господи милосердний,
Який тепер свiт настав:
Свою жiнку покидае,
А з чужою жити став!..
– Та й буде добро! І вже!.. Не буде на свiтi краще задля грiхiв наших тяжких! – плакала Явдоха. Вона була вже п’яненька, i п’янi сльози текли по жалiбно скривленому, зморщеному обличчю.
Гнат уважно слухав бесiди. Кожне слово глибоко западало йому в серце, болiсно торкало чутливi струни його серця. Вiн слухав та розважав, що доведеться йому витерпiти, коли вiн житиме з Настею на вiру. Правда, не варт усього переймати, що по водi пливе. Люди – божi собаки: i брешуть, i кусають. Йому ще байдуже, але бiдна Настя навряд чи витривае. Серце в його щемiло, немов хто стискав його у жменi, однак вiн не мiг спинити бажання хоч раз в життi зазнати того щастя.
На днi здоровоi пляшки мало що лишилось. Гостi гомонiли, iм було весело. Богомiльна Явдоха розказувала, як вона ходила на вiдпуст у Браiлiв, що чула вiд черниць. Одна черниця розказувала, що скоро Бог покарае людей за грiхи. Настане страшне лихолiття, люди почнуть мерти, але не всi помруть вiд слабостi. Випаде здоровий град, завбiльшки з баранячу голову, i поб’е тих, що не ходять на прощу, що сваряться до служби Божоi, не подають старцевi. Софiя тяжко зiтхала, але не дуже пильно слухала того оповiдання, бо iй самiй хотiлось розказати про недавню пригоду з кумою Одаркою: як вона посварилась з Одаркою i що Одарка говорила на неi перед кумою Марiею. Вони говорили разом, одна про те, а друга про iнше, i iх бесiда зливалась в якусь кумедну мiшму… Гнат пiдлещувався до Явдохи, бо вона була матiр’ю його Настi.
Семен та Мотря сидiли близенько одно коло одного. Вони приязно вели розмову. Семен був веселий, трохи напiдпитку. Його кирпатий нiс цвiв, як повная рожа. Горiлка розiгрiла Мотрю, i вона наче покращала та помолодшала. Гладка, опасиста, здорова, вона здавалась ще бiльшою поплiч з малим сухорлявим Семеном. Семен казав, що як тiльки Мотря перебереться до його хати, вiн полагодить стару повiтку, бо треба купити коненята… Може б, там заробилося який грiш хурманкою, а наспiв орати пiд озимину, не треба буде наймати худоби. Мотря казала, що повiтку таки треба злагодити, але купити корову, бо за Петрiвку можна скласти масла й сиру, все буде грiш, а там i самим буде чим харчуватись. Вони гомонiли, незважаючи на гостей. З iх розмови що хвилина вихоплювалось: «Будуть бички – продамо… купимо кабанчика… зробити нову терницю… без корови не можна!..»
Умовились, що завтра Мотря прийде на розглядини до Семена, а потому й зовсiм перебереться до нього.
Було пiзно. Гостi почали прощатись.
– Ой, я п’яна в вас, кумо, п’яна, аж менi спiвати хочеться!.. Доленько ж моя, як же я задибаю до хати? Доведеться десь пiд окопом ночувати! – бiдкалась Явдоха.
– Не журiться, тiтко, – обiзвався Гнат, – я вас заведу.
Гостi попрощались, порозходились. Софiя лишилась ночувати в сестри.
Другого дня сонце стояло вже на вечiрньому прузi, коли Мотря з Софiею увiходила в Семенiв двiр. Рябий пес з кудлатим хвостом кинувся на них та аж до землi присiдав, гавкаючи. Семен рубав дрова коло повiтки. Вiн вiдборонив гостей вiд Рябка i завiв до хати. Мотря дивилась на поколенi, пооббиванi жовтi стiни. «Ото здулася глина, неначе худобина, обпившись, – думала вона. – Треба буде геть пообвалювати та накидати свiжою глиною…» Долiвка в хатi була чорна, з ямами, стеля покололась. В хатi було чорно, як у димарi. Чорна постiль зiбгана лежала на полу. Купчаки за образами та хрести з ласкавцю були аж чорнi вiд пилу. «Ой, буде муки на моi руки!» – подумала Мотря, але вона хоч би й зараз залюбки завдала тую муку своiм рукам, аби звити собi затишненьке, чепурненьке кубелечко. Семен просив вибачити, що немае чим приймати гостей. Вони самi гаразд знають, що хата без хазяйки – сирота. Най же самi потрудяться щось зготувати, от i дверi в комiрчину, а вiн пiде по горiлку.
Скоро Семен вийшов з хати, молодицi – цiкавi, як усi молодицi, – метнулись оглядати кожний куточок в хатi, кожний закапелочок. В комiрчинi стояла дiжа з борошном, а бiля неi горох у розколених ночвах; в дiжечцi насподi кiлька шматкiв сала, на жердинi висiла одежа. Надворi зозуляста квочка, надувшись та настовбурчившись рябеньким пiр’ячком, водила шестеро курчат. Молодицi зварили вечерю. Семен привiв з собою сусiда. Пiшла бесiда, частування.
– А як я не догоджу вам, а ви здурiете, наб’етеся мене, i я муситиму покинути вас та iно сорому наберуся вiд людей? – журливо питала Мотря, пiдпершись рукою.
– Що се ви, Мотре, Господь iз вами! Та я вас i пальцем не торкну, побила б мене свята земля, коли брешу. При свiдках присягаюся…
Мотря поняла вiри i легенько зiтхнула.
На другий день перевезла Мотря скриню до Семена i розташувалася в Семеновiй хатi, як справжня господиня.
IV
Гнат нудив свiтом. Вiн ще й досi не говорив з Настею, все якось не мiг зважитись просити ii жити з ним на вiру, поки не втихомириться та нещасна пригода з жiнкою. Непевнiсть та тривога, мов вогонь, жерли Гнатове серце, вiн аж зблiд вiд безперестанного зворушення. Молодий вус ще виразнiше зачорнiв проти бiлого обличчя.
Раз теплого рожевого вечора зустрiлись вони на вулицi. Гнат йшов з косовицi. Настя – з бурякiв. Вони розминулись, вiддавши одно одному на добривечiр. Але сталося так, що вони разом озирнулись i стали. Настя осмiхнулася до Гната куточками червоних уст. За останнiй час Настя покращала, погладшала. М’якi, делiкатнi контури ii обличчя вирiвнялись, стали ще лагiднiшими. Здоровi сивi очi кидали цiлi снопи м’якого промiння. Вона була повна та свiжа, як ягода. Гнат задивився на неi.
– Щось маю тобi казати, Насте, – наважився Гнат, пiдiйшовши до неi ближче.
– Кажи!
– Та тут якось нiяково, вештаються скрiзь. Вийди, як смеркнеться, пiд яблуню, бо маю конче щось казати…
– Е, ще виходити! Кажи тут!
– Нi, не можна, виходь у садок, то скажу… Вийдеш?
– Побачу! – Настя знялась з мiсця, неначе наважилась тiкати. – Вийду! – сказала вона, зробивши кiлька ступенiв, i обсипала Гната ясним промiнням iз сивих очей.
У Гната аж коло серця залоскотало вiд того погляду.
Нiч була темна. На синiм небi густо зорiли зорi. В ставку голосно кректали жаби. Село спало. Гнат обережно перелiз через лiсу i опинивсь у густому садку. Вiн подавсь до крислатоi яблунi, пiд котрою не раз стояв iз Настею. Пiд яблунею темно, аж чорно. Гнат вдивлявся в темряву i нiчого не бачив. Настi не було. «Нема!» – тихо сказав Гнат, а те слово болiсною луною вiдгукнулось у нього в серцi. Вмить з-за стовбура почувся тихий смiх; хтось ударив Гната легенько по плечах. Гнат затремтiв увесь, як осика на вiтрi. Вiн побачив Настю i взяв ii за руку. Вiн тримав ii за руку i мовчав.
– Отак! Ти будеш мовчати, а я буду слухати, – обiзвалась Настя.
– Ти знаеш, Насте, що менi нема життя без тебе… Без тебе я нуджу свiтом, без тебе я нещасний, – промовив сумно Гнат.
– Що ж я тобi пораджу?.. Маеш жiнку, чом з нею не живеш у згодi?
– Не печи мене жiнкою, бо я вже й так опечений… Я ii ненавиджу, вона перевела мiй вiк молодий… Олександра не переступить мого порога, ми навiки розiйшлися… Насте, як не схочеш зо мною жити, то я собi смерть заподiю!.. Краще менi в сирiй землi гнити, нiж без тебе на свiтi жити.
– Оце сказав! Як же нам зiйтися, коли ти жiнку маеш? Як би я показалась тодi межи люди?
А як живуть другi? Хiба вони будуть першi чи останнi? В селi бiльш десяти хат, де живуть на вiру. І живуть же люди не гiрш вiд шлюбних, хазяйнують, статок мають… Вона каже: «Поговiр»… та хоч позабивай дверi й вiкна та сиди в хатi i не рипайся – i тодi не втечеш вiд того поговору. Поговiр що? Пес бреше – вiтер несе… Аби було щастя… А щастя буде: вiн ii вiрно любить, вiн ii, як квiтку на городi, посадить у хатi, вiн ii жалуватиме, годитиме iй, як малiй дитинi… Невже ж вона схоче, щоб вiн пропадав марно, нi за що, вкоротив собi вiку молодого?
Настя слухала, притулившись до шершавого стовбура яблунi; iй жаль стало того тихого, щирого чоловiка, що так вiрно ii кохае, що гине за нею. Вона сама любила Гната, i десь у далекому закуточку серця ворушилась згода на Гнатове жадання. Їi вже турбували перешкоди, що неминуче мали стати на дорозi до щастя.
– А мати? Таже вони загризуть мене, бо й так лихi, що я дала гарбуза аж двом сватачам! – промовила Настя наче до себе.
– Е, мати – пусте! Можна впрохати тiтку Мотрю, вона се дiло облагодить. Кума з кумою побесiдуе, кума з кумою порадиться, то якось дiло й стане!..
Овiянi чарами лiтньоi ночi, заколисанi любою розмовою, вони замовкли, але думи iх лiтали коло одного осередка.
