скачать книгу бесплатно
Конi не виннi (збiрник)
Михайло Михайлович Коцюбинський
Михайло Коцюбинський (—1913) – видатний украiнський письменник, талановитий новелiст. Кращi з його оповiдань, такi як «Смiх», «Intermezzo», «Сон», «Подарунок на iменини», «Конi не виннi», належать до найвищих досягнень украiнськоi класичноi прози.
Михайло Коцюбинський
Конi не виннi
Повiсть, оповiдання
На вiру
Повiсть
І
Гнат сидiв у корчмi за столом, пiдперши голову рукою. На столi перед ним стояла пляшка з двома-трьома чарками недопитоi мутноi сивухи. Невелика чарка з грубого зеленого скла лежала перекинута коло жидiвського калача. Гнат частував сусiда Івана; але Івана хтось покликав, i Гнат лишивсь один.
В корчмi було мирно, як щонедiлi. В дверях раз у раз з’являлись постатi чоловiкiв у довгих свитах та високих шапках, парубкiв в коротких чугаiнах, гарних поясах та брилях. Молодицi, одягненi в червонi та синi спiдницi гарячоi барви, в коротенькi байовi «гвавтики», маяли розкiшними кiнцями квiтчастих хусток та побрязкували разками коралiв. Йшли пити до корчми, йшли i по горiлку, ховаючи пляшки в рукав або за пазуху. Шинкар й не вилазив з свого загратованого дерев’яними гратками «ванькирчика». Вiн усе точив з барильця та подавав половинчики, кватирки, пiв-ока, ока. Пiт великими краплями котився на його рудi вуса, i вiн обтирав його рукавом сорочки, поглядаючи на гостей хитрими сiрими очима.
В корчмi було душно i висiла iмла. Попiд стiною, за столом, сидiло кiлька чоловiкiв та кругловида гладка жiнка. Чарка кружляла по черзi, бесiда переходила в крик, рухи ставали жвавiшими, обличчя горiли. Гладка молодиця обмахувала червоне лице червоною хусточкою i приязно осмiхалася на всi боки. Деякi чоловiки смоктали люльки, i дим здiймався догори синiми струмочками. Запах горiлки, змiшавшись з важким духом бакуну, наскрiзь прочадив чорнi стiни корчми. Несказанний гомiн широкими хвилями вилiтав з корчми крiзь вiдчиненi дверi та вибиту шибку в вiкнi. І чого не було в тому гомонi? І гучна людська гутiрка, i жалiбний голос пiснi, i плач п’яноi баби, i писк жидiвськоi дитини. Бадьористi звуки скрипки та цимбалiв долiтали до корчми з-за стiни, де хлопцi наймали музики дiвчатам, i змiшувались з празниковим п’яним галасом.
А Гнат сидiв, пiдперши голову рукою, i нiчого не чув. Вiн дивився на стовп сонячного промiння, що, продершись крiзь вiкно, лiг на стiнi чотирма золотими плямами. Сонячне промiння пригадало йому один щасливий день в його життi. Се було торiк, в такий самий веселий майовий день. Вiн стояв у садку пiд яблунею, вкритою бiлим цвiтом, i говорив з любою дiвчиною. Вона осмiхалась до його, казала, що любить його… «Пiду за тебе, присилай старостiв…» З радощiв вiн мало не збожеволiв. Та й як його не радiти, коли свiт зразу покращав: i сонце веселiше засяяло, i пахощi з садкiв покотились хвилями, i озимина нiчогенько показуе на сей рiк, i сусiда Іван справдi добрячий чоловiк, – отак, хрiн його знае, за що й посварилися… Щастя не змiщувалось у серцi, щастя розривало груди! Та чи довго ж тiшився вiн тим щастям? От прийшло лихо i, мов корова язиком, злизало щастя!.. Така вже його доля… щербата, мовляв. Кажуть, дiти щасливi; дитина не знае бiди, не знае лиха. Пусте! Скiльки сягае його пам’ять в час дитинства – усе не вбачае вiн себе щасливим. Вже на сьомому роцi почав вiн помагати батьковi в господарствi. Далеко ще до свiта, а вже батько будить вставати – худобу пасти чи в поле йти орати, за погонича. Господи, як не хочеться лишати нагрiтого мiсця, як тяжко розлучатися з солодким ранiшнiм сном! Та суворе батькове слово мов водою холодною обiлле i прожене сон… А в полi добре, як сухо та тепло. Але в дощ, у негоду, в осiннiй холод змокне, було, що й ниточки сухоi не знайдеш на спинi, сяде десь пiд кущем, та кланцае зубами з холоду, та мориться голодом, бо що то за iжа – хлiб з цибулею! А мало його попобили й батько, й мати, вернувшися з корчми п’янi або роз’ятренi гiрким бiдуванням? Та що про те згадувати! Найгiрш зробили, що померли, лишивши його на дев’ятому роцi сиротою… Вiддали його до пана в економiю товар пасти. Що вже тодi назнущалися з його досхочу, що наштовхалися! Правда, недовго пас вiн худобу: на зиму звелiв пан узяти хлопця до двору, в помiч льокаевi. Було, забагнеться панам погожоi води – льокай i посилае його до криницi. Тягне вiн здорову, важку баддю, повну води, а в очах аж позеленiе вiд великоi натуги… Руки й ноги тремтять, духу з грудей не можна добути… А слухати треба, бо льокай якраз нагодуе товчениками! І кожне мало право налаяти його, нехтувати iм, бо вiн сирота, мужиченя… Ще тодi, порiвнюючи життя панiв та мужикiв, вiн глибоко пересвiдчився, що Бог не дав долi мужикам, що для мужикiв нема щастя на землi. Рiс вiн, росло i дужчало з ним те пересвiдчення. І справдi, де те мужицьке щастя, в чiм воно? Не зазнаеш того щастя дитиною, не зазнаеш його й вирiсши… Рано вставати, цiлий день працювати тяжко на спецi, у поросi, моритися голодом на пiснiй стравi та лягати натомленому без вечерi, бо не було кому зварити, бо всi були на роботi, – ото мужицька доля. А в головi як зав’язано, поночi; нiчого мужик не знае, не вiдае, що дiеться на свiтi, як запобiгти лиховi, як заслужити кращу долю… Шукае вiн часом тоi долi на днi чарки, та й там знаходить одно лиш лихо! А серце, хоч б’еться в мужицьких грудях, таки бажае щастя, таки рветься до кращого життя, живе надiею!..
Раз – вiн вже парубкував тодi – йому здалося, що вiн розв’язав оту життеву загадку. От якби мати вiрну дружину, тиху, сумирну, щоб перед нею можна було розкрити свое серце, показати, що там наболiло, запеклося, що труiть чоловiка; щоб вона пожалувала i своiм тихим, приязним словом, мов рукою, зняла всю вагу з серця. Тодi i сухар смачний, тодi i праця неважка! Шматок хлiба з водою, аби, серце, з тобою! Вiдтодi думка про вiрну, тиху дружину скрашала його безталання. Одружиться вiн, вiзьме жiнку по думцi, i горе навiки потоне в хвилях родинного щастя! Аби дiвчину нагледiти. І вiн наглянув дiвчину зовсiм несподiвано. Вiн косив ячмiнь, вона плоскiнь брала. Ниви iх були поруч. Дiвчина спiвала якусь пiсню. Йому сподобався голос дiвчини, i вiн подумав, що добре було б слухати таку пiсню в хатi довгого зимового вечора. Вони розговорилися. Вона розказала йому, що називаеться Настею, що сидить далеко вiд його на другому кутку з своею старою матiр’ю Явдохою. Йому вподобались здоровi сивi очi, що тихо сяли з-пiд довгих вiй та широких, як покоси, русявих брiв. І личко було гарне – трохи довгасте, але повне, з повними червоними устами. Смiялись лише очi та уста: пiдiймуться догори куточки червоних уст – i коло них набiжать двi коротенькi зморшки. Обличчя зоставалось спокiйним та сумовитим. Настя якось зразу припала йому до серця. Вiн не почував уже себе таким самотнiм, як перше, наче з’явилась у його яка близька родина. Вiн почав ходити за нею слiдком. Де Настя – там i Гнат. Жнуть на лану пшеницю – вiн поносить та поскладае в полукiпки ii снопи. Копають в пана буряки – вiн своiми буряками досипае ii мiрницi. Йому так любо брати на себе ii працю, попiльжити iй чим змога. Усе частiше постерiгав вiн, що в серцi його ворушиться кохання, тихе, приязне кохання, що воно обхоплюе цiлу його iстоту. І вiн не пручався вiд того нового чуття, вiн залюбки, охоче вiддавався йому, радiв iм. Йому здавалось, що досi вiн не був цiлою людиною, iно половиною, що вiн знайшов другу половину свою i через те починае жити новим, повним життям. Уявити собi життя без Настi вiн не мiг, не вмiв…
А Настя усе була добра, тиха, сумирна. Багато говорити вона не любила. Усе слухае, що говорять другi, i всмiхаеться очима та куточками уст. Але як скаже слово, то так i влетить ластiвкою те слово до серця i, мов крильцями, розмае тугу. Тиха, як ягниця, нiжна, як голубка. Гнат почав ходити до iх хати. Ходили й другi парубки. Межи ними був здоровий та веселий парубок Петро. Не раз стискалося Гнатове серце, не раз зсувалися тонкi брови, коли безжурний Петро гнув всiлякi жарти, вигадки, весело, по-дитячи смiявсь. Настя охоче слухала жартiв говiркого Петра i часом навiть забувала на Гната. З природи мовчазна, вона залюбки слухала веселу та гарну бесiду. Досада брала Гната, що вiн не похопиться бистрим словом, як Петро. З тоi досади Гнат ставав ще мовчазнiшим. Тiльки в серцi збиралась ненависть до Петра та жаль до Настi. Але скаже Настя ласкаве слово, вийде до його пiд яблуню – i вiн знов лине щасливою думкою в будучину. Настя, здаеться, любила його, але якось не важилась сказати йому рiшуче слово. Що, було, не спитае вiн: «Пiдеш за мене? присилати старостiв?» – вона в одно: «А я знаю?.. Я тебе й так люблю…» Вже й подруга Настина, весела чорна Олександра, смiючись, каже: «Оце, Господи! нявчить, наче кицька замлiла! Та ти кажи, чи пiдеш за його, чи не пiдеш, а то водить парубка – нi собi, нi людям!..» Аж ось одного майового веселого дня сказала Настя, стоячи пiд яблунею: «Пiду за тебе, присилай старостiв!» Вiн не тямився з радощiв. Третього дня пiсля тоi розмови Гнат з старостами йшов до Явдошиноi хати.
Добре пам’ятае вiн, як колотилось його серце, коли старости взялися за клямку i вiдчинили дверi. В хатi стояв гомiн. Петро з старостами сидiв на лавi. Стара Явдоха частувала гостей горiлкою й бажала дочцi та Петровi щасливоi долi. Настя стояла коло печi, пiдперши голову рукою. Гнат зрозумiв усе i враз почув, що всерединi в його щось обiрвалось, кров попливла з тiла, i вiн похолов, як мрець. В головi путалися питання: «як? що? за вiщо?» Старости щось говорили, вiн навiть не розiбрав гаразд, про що, мабуть, потiшали його; далi взяли пiд руки та, мов п’яного, вивели з хати. Несподiване лихо приголомшило Гната. Йому все здавалось, що вiн спить, що йому приснився важкий сон, i вiн силкувавсь прокинутись. Холодний вечiр трохи прохолодив Гната; перша його думка була побачити Настю та дiзнатись вiд неi, що се таке сталося, що вона робить з ним. Вiн схопився й побiг до Явдошиноi оселi. В Явдошинiй хатi було темно. На бiлiй стiнi чорнiли маленькi вiкна. Гнат став пiд вiкном i почав висвистувати пiсню, на яку Настя завжди виходила. Та дверi не одчинялись, хата стояла нiма, як домовина. Гнат десять, сто разiв висвистував ту ж пiсню, щораз голоснiше, думаючи, що Настя не чуе. А хата все нiмувала та дивилась на нього чорними вiкнами, наче череп очима-ямами. Кiлька разiв здавалось йому, що вiн виразно чуе, як заскрипiли дверi, стукнув засув, засовгали по сiнях босi ноги. Серце тодi переставало битись, i, спинивши дух у грудях, Гнат весь обертавсь в увагу… Але сiнешнi дверi щiльно приставали до одвiрка, а навкруги була нiма, мертва тиша. Гнат важко переводив дух, пiдходив до вiкна, пiд котрим спала Настя, та хотiв стукати в вiкно. Вiн спершу тихенько стукнув в шибку, далi дужче i дужче… Широко розкритi очi пильно дивились на дверi, ухо пожадливо ловило кождий згук в нiчнiй тишi i все одурювало сполохане та роз’ятрене серце. Дверi не вiдчинялись. Нетерплячка брала Гната. Вiн гриз би вiкно, гриз би скло, раму. Вiн головою висадив би вiкно та влiз би у хату, щоб хоч на хвилинку побачити Настю… Часом серед такоi гарячки вся енергiя його спадала, i якийсь голос говорив в нiм: «Навiщо?.. Кiнець! Дiйшов до краю!» Але за хвилинку надiя побачити Настю, почути вiд неi, що все, що його мучить, – сон, мара, обхоплювала цiлу його iстоту, i вiн знов уперто ходив пiд вiкнами та чекав, чекав… Повний мiсяць освiчував блiде обличчя з тонким чорним вусом, широко розкритi, блискучi очi та розкуйовджене волосся. Якби хто глянув на його в ту пору, то, певно, подумав би, що то упир прийшов з того свiту i от-от щезне, лише заспiвають третi пiвнi…
Вже над свiтом, коли схiдний край неба спалахнув полум’ям i свiже повiтря виповнилось чудовою гармонiею пташиного спiву, Гнат, коливаючись, мов п’яний, поплентавсь додому.
В полудне прийшла до Гната його тiтка Мотря. Вона вже все знала. Їй так було жаль бiдного Гната! Скривдили бiдного сироту вороженьки лихii, бодай iм долi не було! Дання якесь дали парубковi, вчарували, а тепер знущаються! А все той циган – Олександра. Як узяла вговорювати Настю, як взяла вмовляти: «А вiн, сестрице, нероба, а вiн ледащо: змалечку служив у дворi за льокая, звик на легкiм хлiбi. Ти будеш бiдувати з ним, сестрице, бо вiн незугарен господарювати. До того ще сумовитий, невеселий… Нi поради, нi розваги. От Петро – багатир, хазяйська дитина, не тинявсь по наймах… Ще до того веселий, моторний i з лиця гарний, хоч води напийся. За таким чоловiком не знатиме жiнка бiди. А ввiйде до хати – то й хату звеселить…» А старе луб’я Явдоха й собi за Петром тягне, тим що багатир. Так заморочили бiдну Настю, що вона вже й каже: «Хто перший пришле старостiв, за того й пiду». А Олександра й переказала Петровi, щоб поспiшався, коли хоче дiвчину взяти… Проте Гнат не такий дурний, щоб журитись за Настею. Сього цвiту по всьому свiту! Є! Вiн вiзьме ще кращу та багатшу!..
Кожне тiтчине слово гострим ножем поверталось у серцi Гнатовому. То вiн, Гнат, нероба, вiн, що так тяжко працював у своiм життi, що за роботою не знав просвiтку? Вiн ледащо? Добре. Той нероба, той ледащо пiшле старостiв до Олександри. На злiсть Настi посватаеться.
Побачимо, з чим тая розлучниця вiдправить його старостiв! Пожалкуеш, Насте, та пiзно! Годi каятись по смертi! І вiн заслав старостiв до Олександри. Олександра подала рушники. Одноi недiлi справляли весiлля Настине з Петром, другоi вiнчали Гната.
По весiллi Гнат став наче спокiйнiшим. Вiн чув, що йому треба рятуватись, щоб не пропасти з туги, що весь його рятунок в працi. Йому легше ставало, коли вiн працював. За роботою вiн менш бував у хатi, рiдше бачив жiнку, менш говорив до неi. Вона була для нього чужою людиною, заважала йому. Часом мине цiлий тиждень, а вони й словом не перекинуться, мов нiмi. Нетерплячка брала палку Олександру. Що се справдi за вигадки? Чи довго так буде? Вона не наймичка йому, щоб тiльки годити, а вiн i головою не кивне, i словом не обiзветься, аж хата пусткою дише! Нi, годi! Вже в неi накипiло коло серця! І вона ставила обiд перед Гнатом так, що миска аж гула i от-от не розлiталась на череп’я, а ложка летiла пiд стiл. Вона шукала сварки. Гнат зсував тонкi брови й поглядав на жiнку спiдлоба. З натури нечепурна, неохайна, Олександра зовсiм опустила руки. Хай все iде прахом! Хата по три днi стояла неметена, страва тхнула недоглядом, хлiб був глевкий, а на господиню гидко й глянути: сорочка чорна, спiдниця задрипана. Вони почали сваритись. В серцi у Гната накипала ненависть до нелюбоi жiнки, нехiть до своеi хати. І навiщо вiн оженився! Так, вiн зробив на злiсть, але не Настi, а собi. І оце те мальоване щастя, що мало скрасити його вбоге життя, яке пестив вiн у мрiях парубочих?.. Гнат почав учащати до корчми. В корчмi за чаркою вiн забував свое лихо.
Раз вiн зустрiв Настю. Чоловiка ii взято у москалi, i вона лишилась московкою. Спершу Гнат хотiв утекти: йому було нiяково, соромно навiть. Але якось зовсiм несподiвано вiн з гiрким жалем почав оповiдати iй про свое життя, про свою недолю, дорiкати iй, нащо вона запропастила його вiк молодий.
Вона плакала. Вона й досi не знае, як се сталося. Так десь воно мало бути. Адже i iй жаль, що вони розлучились: вона не бiдила б так гiрко без чоловiка, як тепер, коли Петра взяли у москалi.
Гнат виявив перед Настею все, що так довго гнiтило його серце, труiло його життя, i йому наче легше стало на серцi. Але та стрiча розбуркала в йому спомини давнього щастя, розжеврiла вгамоване кохання. Гнат знов почав стежити за Настею.
Незабаром прийшла звiстка, що Петро помер. Настя лишилась молодою вдовою. Вiдтодi в недiлю чи в свято, чи так видалась вiльна година – Гнат щезав з хати, а куми-жалiбницi, жалкуючи за Олександрою, плескали, що Гнат ходить до Настi. Олександра все знала i сварилась з чоловiком. У хатi в них було пекло. Гнат втiкав до корчми. От i тепер сидить вiн у корчмi, пiдперши голову рукою, i цiле його безталання стае йому перед очi…
З другоi свiтлицi почувся пискливий плач дитини. Гнат потер чоло рукою, неначе прокинувсь з важкого сну, i глянув у вiдхиленi до свiтлицi дверi. Груба Берчиха гойдала дитину в колисцi i плела панчоху. Розпатлана, в заяложенiй спiдницi та засиненому шматтю жидiвка нагадала Гнатовi його нечепурну жiнку. Гнат аж сплюнув з огидження. Достоту Берчиха! Нi, вiн не може жити з нею! Так йому вже остогидло, так остогидло, хоч з мосту та в воду! Тонкi брови Гнатовi зсунулись, аж тiнь впала на очi. Важкий кулак рiшуче стукнув по столi; чарка покотилась, черкнулась об пляшку i жалiбно задзвенiла. Гнат вийшов з корчми.
Вечорiло. Блакитне небо наче оперезалось широким рожевим поясом. Цвiли яблунi; тихе повiтря дихало чудовими пахощами. В останньому променi сонця грала дрiбненька мушва i, мов сiтка, мигтiла перед очима. Гули хрущi та лiтали, як кулi. Висипала на вулицю дiтвора i збудила тишу криком та дзвiнким смiхом. Греблею йшла череда i, здiймаючи куряву, ревла та мекала. Курява стелилась по гладкому, як дзеркало, ставку i купалась в хвилях рожевого свiтла.
Гнат перейшов греблю i подавсь у вуличку. В вуличцi було темно та вогко. Високi крислатi верби зеленою банею нависли над вуличкою. Вiд криницi ровом дзюрив струмочок. Коло ворiт молодицi чекали на череду, щоб вилучити ягнят. Гнат постояв трохи з тiткою Мотрею, котра й собi вийшла проти череди. Тiтка Мотря оповiдала, як iй було добре за покiйником третiм чоловiком i як вона тепер бiдуе, не маючи де голови прихилити на старостi лiт… Смерклось. Гнат побачив свiтло в своiй хатi i подався до ворiт.
II
Олександра давно вже зварила вечерю i чекала чоловiка. Бараболя з юшкою задубiла в холоднiй печi, а Гната не було. Олександра кипiла. Господи, що се за життя?! Краще б вона сивим волосом свiтила, нiж мала втопити свою долю, вiддаючись за Гната! Правда, якось не дуже хапались хлопцi сватати ii, мабуть, тим, що вона сама липла до них, але, може б, i посватав який людяний! А то е чоловiк – i нема чоловiка. Анi заговорить любо, анi присунеться близько, як чоловiк до жiнки. Іно важким духом дихае. А ще та гадина люта, розлучниця ота, Настя, колишня ii подруга! Водить його за собою, мов теля на налигачi… Нi, годi терпiти! Терпцю не стае! Вона кине чоловiковi у вiчi слово правди, а тодi – про неi – нехай або вб’е, або вона сама покине його до лиха!
Олександра з нервовим поспiхом бiгала по хатi, сама не знаючи, що робить. То вона разiв кiлька переставляла з мiсця на мiсце хлiб на столi, то брала вiник, щоб замiтати, й кидала його серед хати; то, метнувшись до жердки, шукала чогось межи одежею. Довга тiнь вiд ii високоi, сухоi, як дошка, постатi лiтала по стiнах, лiзла аж на стелю. Чорне обличчя Олександрине збiлiло; з-пiд високих, веселкою, брiв свiтились гострi чорнi очi; в очах мигтiла блискавка. Нiздрi довгого тонкого носа хвилювались, тонкi уста нервово тремтiли. Вона була навiть гарна – палка, гнiвна, енергiчна…
Гнат увiйшов у хату.
Олександра з презирством, наче зачiпаючи, глянула на чоловiка. Гнат не постерiг того зневажливого погляду. Вiн почепив на кiлок шапку, роздягся й закинув на жердку свиту. Йому хотiлось iсти. Вiн сiв за стiл, вiдрiзав скибку хлiба i грубо посолив ii.
– Вечеряти!
Олександра з незвичайним поспiхом вхопила з мисника миску, аж та загула в руках, насипала холодноi страви й поставила перед Гнатом так енергiчно, що вiн аж глянув на неi спiдлоба. Гнат постерiг, що сорочка на нiй була чорна, заяложена i здавалась ще чорнiшою при новiй празниковiй спiдницi. Гнат сьорбнув страви. Юшка була холодна, бараболя тверда.
– Задубiла, – промовив вiн крiзь зуби, вiдсуваючи миску.
Олександра скочила, мов опечена, й блиснула на Гната очима.
– Задубiла! Бодай вже ти задубiв, як маеш сидiти десь у чорта в зубах! Терпiла, терпiла, а далi й терпцю не стае!.. Де се видано? Що се за чоловiк? До хати його й псами не заженеш! Прийде недiля – вiн не сидить вдома, а вештаеться десь по шинках з полюбовницею… а ти сиди, туманiй та чекай його з вечерею! Нi, не дiждеш сього!.. Годi!..
– Цить, Берчихо!..
Стiл аж йойкнув пiд кулаком Гнатовим, миска плигнула по столi й хлюпнула на скатiрку мутною юшкою.
– Ба не буду мовчати! – Олександра прискочила до чоловiка, махаючи перед його лицем ложкою. Вона мае право сказати йому слово правди! Вона йому жiнка, а не наймичка. А вiн який iй чоловiк? Вiн гiрш ворога лютого! Йому не вгодиш: переступи – зле; недоступи – зле; все бiсом дивиться! Вона не чула ще вiд нього приязного слова, не мала поради! І так вже iй остогидло, так остобiсiло, до живих печiнок дiйшло! Вона буде мовчати, а вiн бiгатиме по чужих молодицях, а вiн буде любитися з тою биркою, з тою слинявою Настею, бодай вони почезли разом до мари, може б, iй розвиднiлося тодi хоч трохи!..
– Мовчи, бо битиму! – Гнат крикнув, i шибка задренчала в вiкнi. Вiн вийшов з-за стола. О, се вже чорт його зна, що таке! Се вже баба неабияк зноровилася! То вiн не каже бiсовiй личинi, що вона нехлюя, не хазяйка, що вона не годна страви зварити, хлiба спекти! Хiба вiн не знае, хто розлучив його з Настею, набрехав на його? Хiба вiн не бачить, що вона гзиться з парубками, мов дiвка розбещена? Вiн усе знае! Хай же наважиться сказати хоч слово, тодi знатиме, почому в Тростянцi гребiнцi! Ох, битиме ж вiн ii, битиме, як жиди гамана!
– Ба брешеш, ба не вдариш, побила б тебе лиха година!
Олександра скочила до Гната i вдарила кулаком в кулак. Гната взяла злiсть. Вiн замахнувсь рукою i збив очiпок iй з голови. Кiчка розкрутилась, i розкiшне чорне волосся хвилею впало на плечi. М’яке, тепле волосся роздратувало Гната. Вiн узяв пасмо волосся, замотав його на руку i сiпнув. Олександра дико скрикнула. Той крик ще бiльше розлютив Гната. Не тямлячи себе, кинувся вiн на Олександру. За хвилину двi iстоти злились в одну дивовижну, з чотирма руками, чотирма ногами. Істота та якось незвичайно, конвульсiйно ворушилась, i не можна було розiбрати тих рухiв при нерiвнiм, блимаючiм свiтлi керосиновоi лампочки. Гнат кинув Олександру на землю, змiсив ii ногами. Вона зiрвалася з долiвки i, розкудлана, перелякана, з плачем та криком вибiгла в дверi.
– Геть з моеi хати! – ревнув Гнат.
Вiн стояв блiдий, з широко розкритими очима i важко дихав.
– Геть, щоб духу твого не було тут!..
Гнат метнувсь до жiнчиноi скринi. Вiн вхопив ii за вухо, щоб викинути за Олександрою. Але скриня була важка. Гнат шарпнув за вiко, i вiко вiдскочило, аж залiзна клямка забряжчала. В роз’ятреннi, не тямлячи себе, почав вiн викидати жiнчине добро у вiдчиненi до сiней дверi. З свистом летiв сувiй полотна i через всю хату стелився бiлою стежкою. Червона манiйова спiдниця, блиснувши до свiтла гарячою барвою, лягла коло ослона. Летiли, мов змii, рушники та чiплялись на дверях. Брязнуло до землi намисто й розкотилось по куточках. Здоровий клубок ниток скоро-скоро покотився по бiлiй стежцi з полотна i переплигнув через порiг у сiни. Кукла льону, зачепившись за мисник, повисла там, мов русалчине волосся. Гнат кидав шмаття, одежу з такою силою, що по хатi вiяв вiтер, аж полум’я лампочки вигиналось довгим язиком та чадiло. Вiд нерiвного свiтла тiнi на стiнах тремтiли. Випорожнивши скриню, вiн шарпнув ii так, що вона аж загула. Гнат озирнувсь навкруги. В хатi було пусто й сумно. Олександри не було. Вiн плюнув спересердя i вийшов з хати, не причинивши навiть дверей.
Була чудова майова нiч. В вуличцi було темно, аж чорно. Крiзь чорну баню верховiття де-не-де продерся срiбний промiнь мiсяця i лiг на чорну землю срiбною плямою. Вийшовши з вулички, Гнат неначе впiрнув у море бiлого свiтла. Те бiле, трохи блакитне свiтло тихо лилось згори, а зачарована земля неначе купалась в фантастичному сяйвi. Гнат подався до ставка й сiв пiд вербою на росянiй травi. Вiн глянув на ставок i не пiзнав його. Нi, то не ставок, то друге небо з мiсяцем, з зорями. Двi блакитнi банi зiллялись в одну величезну кулю, оперезану чудовим поясом темно-зелених дерев, бiлих хат, чорних тинiв. Одна хата догори стрiхою, друга – униз, одно дерево догори вiттям, друге – униз. Два мiсяцi неначе осмiхаються один до одного. Зорi тихо тремтять вгорi i долi… А в садках солодко дрiмають окутанi мiсячним сяйвом стрункi тополi, широковiтi липи, крислатi яблунi, i лише iнколи, немов крiзь сон, тихесенько зiтхне деревина молодим листом. По срiблястiй землi лягли довгi чорнi тiнi… Тихо. І земля, i вода, i повiтря – все поснуло. Однак та нiчна тиша повна всякими згуками. Разно цокотять жаби по тiм боцi ставка. Тьохкае, аж розлягаеться, в садку соловейко. Десь далеко в селi гавкають собаки… На левадi форкае коняка i брязкае залiзним путом…
Гнат сидiв на березi пiд вербою. Нiчний холод трохи прохолодив його та втихомирив розбурханi нерви. Але на серцi в його було погано. Вiн iнстинктово чув, що зчинив недобре дiло, та думка не ставила сього перед ним ясно. На хвилинку йому жаль стало Олександри, й промайнула думка про згоду, але набiгла друга думка i, мов дужча хвиля, розбила першу. Нi, вiн не хоче жити з нею, вiн не може жити з нелюбою! Нехай роблять з ним що хотять, нехай його судять, як знають, а вiн не пустить ii до хати. Краще об стiну головою. Вона йому гидка, осоружна; вона отруiла йому життя, розлучивши з милою, вона труiла його цiлий рiк непокiрливою вдачею, неохайнiстю, лiнощами… Вiдколи вiн оженився – i в господарствi йому не ведеться. Спромiгся на конi, пiдгодував – думка продати та заробити – як раз утратив. Купив другi, знов пiдгодував i знов утратив, за сим разом ще бiльше. Купив двох кабанцiв, доглядав, годував iх – такi ситi були. Та що? Зрання не схотiли iсти, а ввечерi одубiли. Або з тим телям?! Яке там теля – таки добрий назимок був. Се було зимою. Надворi була страшенна хуртовина. Вiтер вив, мов дикий звiр, i, змiтаючи цiлi кучугури снiгу, пiдiймав iх догори, до бiлих хмар, що низько повисли над землею. Трудно було потрапити до ворiт. Рвачкий вiтер бив у лице, снiгом залiплював очi та, здавалось, хотiв пiдхопити догори, щоб потому кинути в холодний снiг. Гнат винiс телятi iсти. В хлiвцi його не було. Гнат обiйшов весь двiр, заглядав по всiх закутках – теляти нема. Гната взяла тривога. Ану ж де замерзне, дурне, пiд тином? Вiн пiдперезався, насунув на очi шапку i, взявши в руки кийок, пiшов на вулицю. Ноги стрягли у снiгових заметах, вiтер бив у лице з такою силою, що Гнат не мiг дихнути. Вiн вiдвертався вiд вiтру, щоб перевести дух. Гнат обiйшов село – теляти не було. Змучений, впрiлий, вернувся вiн додому без телички… На другий день казали люди, що вовки розiрвали в лiсi якесь теля. Гната немов що торкнуло. Вiн пiшов у лiс i скоро знайшов у ровi голову свого теляти з налигачем на шиi… Ах, вiн уявляв собi, вiн на своi очi бачить криваву драму в лiсi. Холодний вiтер свище межи голим цупким деревом. Облiплене снiгом, стоiть по колiна в снiгу теля i, витягши морду, жалiбно мукае проти вiтру. З-за ярка, повного снiгу, дивляться на нього блискучими, мов жарина, очима два вовки. Вони неначе змовились: один лiг в ярку догори черевом, а другий, крадучись та присiдаючи до землi, обминув теля ззаду i погнав його на ярок. Теля жадiбно мекнуло, задерло хвiст i, нерiвно стрибаючи, побiгло просто на вовка. Вовк лежав i чигав.
Теля надбiгло та з розгону скочило на вовка. Вовк ухопив його впоперек i розпоров йому живiт. Теля впало. Надбiг другий вовк i з живого ще теляти вирвав шматок м’яса. Вовки iли, гарчали та скалили один до одного зуби…
Гнатовi аж мороз пiшов поза спину. А i справдi стало холоднiше в повiтрi. Над ставком знявся бiлий туман та, мов серпанком, оповив краевид. Пахло вогкiстю. Гнат встав i пiшов додому. З вiкон лилось свiтло, але дверi були зачиненi. В хатi було поприбирано, все стояло на своiм мiсцi. Гнат глянув у куток i догадавсь, хто зробив лад у хатi. На лавi пiд образами солодко спала тiтка Мотря, хропучи носом. Гнат погасив свiтло i лiг спати.
* * *
Сонце вже зiйшло, скiсне промiння його, продершись крiзь вiкно до лави, розбудило Гната. Вiн глянув на тiтку, що поралась коло печi, i сiв на лавку, протираючи очi. Вiн нiяк не мiг второпати, звiдки взялась тут тiтка, що вона тут робить. За хвилинку Гнат згадав вчорайший вечiр. Тiтка кришила буряк i лише постерегла, що Гнат прокинувся, голосно заторохтiла грубим голосом. Але ж вiн i спить! Вона думала, що вiн вже не встане! Най вiн мовчить, нiчого не каже: вона вже все знае. Саме тодi, як знялася межи ними колотнеча, вона стояла на подвiр’i i все чула. Або ж не варт бити? Там-то, матiнко, нечупара, там-то ледащо! Всi молодицi дивують, як вiн терпiв iй, не вбив ii досi до мари. Побiгла до батька. Не бiйсь, прибiжить! А як не вернеться, то чоловiк потрапить на поясi привести до хати, як торiк Клим свою Варвару! Повiялась, а посуда стоiть лоском немита. Вона, Мотря, своiми руками мусила всьому лад дати, хоч як було треба пiти на поденне. Мотря довго говорила, жалiючись на свое гiрке бiдування. Їi басовий голос грiзно гучав в хатi, неначе там хто лаявсь.
Гнат слухав чи не слухав. Йому якось нiяково було з тiткою, хотiлось зостатись на самотi. По обiдi Гнат узяв сокиру та подавсь на подвiр’я лагодити плiт. Незабаром на перелазi з’явилась низенька постать чоловiка з сивою колючою бородою. Гнат впiзнав тестя i став, очiкуючи. Старий пiдiйшов ближче.
– Здоров, синку! Що там скоiлося вчора межи вами, що Олександра прибiгла до нас, мов несамовита?
– Та що скоiлося… от, тату, дали менi жiнку, тепер вiзьмiть ii собi, бо я з нею не житиму…
– Овва! не вихоплюйся, синку, з нерозумним словом, бо назад нiяково вертатися. Чому ж се так?
– Бо вона менi не до вподоби… вона менi гидка!
– А ти ж чом, синку, не розпитав стежки у свого серця та заблукав до нашоi хати? Хiба тебе хто силував? Га? Нi, тепер вже годi! По смертi нема каяття!
– Як собi хочете, а ми вкупi не будемо!..
Гнат розказав тестевi, як вони жили з Олександрою. Старого брала злiсть. Здурiв зять, чи яке лихо? Не буду з нею жити та й не буду. Ну, вдарив там жiнку, повчив ii трохи, та й годi! Дiло звичайне. А погиркались – помиритися та й жити як слiд, як Бог приказав.
– Ви, тату, краще не втручайтеся в се дiло, бо нiчого з сього не вийде!..
Як то не втручатися? Адже вона йому дочка! Може, й в його серце болить за своею дитиною. Старий сердився. Вiн говорив скоро та прискав слиною, наче сукно мочив. А якби зять схотiв загубити свою жiнку, то батько повинен ще колiном у яму пхати? Е, нi, вибачай! Дарма, що вiн старий, а ще нiкому не дасть на поталу дитини!.. Показились десь дiти, чи який хрiн? Одно затялося, каже, що не буде вкупi жити, а друге й собi тiеi спiвае… Межи ними й дiдько лисий не розбере справи!.. Старий Максим плюнув спересердя та й подався до ворiт, бубонячи щось пiд нiс.
Другого дня увечерi до Гнатовоi хати вступив Максим з кумом Гаврилом, старим, поважним чоловiком. Вони вговорювали Гната помиритися з жiнкою та жити з нею в злагодi. Гнат i слухати не хотiв. «Я ii не люблю», – твердив вiн в одно. Гнат не пив навiть горiлки, яку принiс тесть. Максима брала нетерплячка. Йому аж руки свербiли до бiйки, а слина так i летiла з рота за кожним словом. Але кум спиняв його, зацитькував. Максим кричав на цiлу хату. О! вiн знайде спосiб на упертiсть зятя! Вiн пiде до старшини, на суд!.. Най добрi люди розсудять, чи годиться кидати жiнку, ламати те, що пiп зв’язав…
Гнат був спокiйний. Про нього! Най йому голову стинають, не те що судять, а вiн не житиме з жiнкою…
Максим вилаявся, хрьопнув дверима i пiшов з хати. За ним поплентавсь й кум.
В середу рано Гнат найняв пiдводу i одiслав Олександрi ii скриню.
В недiлю смерком, коли Гнат внiс сухого ломаччя та заходивсь розпалювати на вечерю, у хату не вбiг, а просто влетiв десятник. Нi вуси, нi борода не хотiли рости на його темному, як юхт, обличчi. Замiсть них висiли якiсь клаптики темного волосся. Вся невелика фiгура його була розтрiпана, виявляла переляк, неначе вiн тiльки що вирвався з рук якого страховища. Руда шапка не прикривала гаразд розкудланого волосся, i воно лiзло з-пiд шапки та крiзь дiрки в шапцi. Крiзь витертi рукави пошарпаноi свитки свiтились лiктi. В руцi тримав вiн на знак поваги довгий цiпок. Староста з шинку пiслав його до Гната, i вiн бiг, як навiжений, бо в корчмi чекав його чоловiк з пiв-оком.
Десятник забелькотiв щось так прудко, що Гнат не зразу второпав.
– Прийшла бомага до шинку… той, до старости… загадують, щоб завтра зрання безпремiнно прийшли до корчми… той, як його… у волость… Дiло есть… Глядiть, не гайтеся…
Вiн нащось потрусив бородою i так швидко, як увiйшов, щез з хати.
«Мабуть, на суд! Про мене, хай судять», – подумав Гнат.
Сонце вже високо стояло на небi, коли Гнат подавсь у дорогу. До волостi було добрих вiсiм верстов. Гнат думав прийти туди на пiзнiй обiд. Вiтер пiдпихав Гната у плечi, хвилював зеленi ниви, збивав куряву по дорозi. Було трохи холодно. Гнат йшов i думав про суд. Вiн задавав собi питання вiд старшини й вiдповiдав на тi питання. Вiн мiркував, що казатимуть тесть, Олександра, лагодив iм свою вiдповiдь. Гнат не постерiг, коли дiйшов до лiсу. Починався чагарник з кущами лiщини, а за ним, мов стiна, стояв густий грабовий лiс. Тут, на узлiссi, розкiш була вiтровi. Орлом налiтав вiн на зелену лiщину, обiймав ii, мов козак дiвчину, а лiщина, соромлячись, вiдхиляла вiд нього своi вiти i мов шепотiла круглим м’яким листом: «Пусти! не чiпай, осоружний!» Високi дерева на краю лiсу махали до вiтру вiттям, немов зачiпали його. Гнат увiйшов у лiс. Йому схотiлось спочити; вiн лiг на траву i озирнувся навкруги.
Темно в лiсi. Молода струнка яворина, вкривши корiння оксамитовим мохом, високо сягае рябеньким стовбуром, щоб зеленим верховiттям осмiхнутись до блакитного неба, скупатись в золотому промiннi, цiкавим оком споглянути на широкий чудовий краевид, розмовитись з вольним вiтром… Тихо в лiсi: повiтря не дихне, нiщо не шеберхне, жадна рослинка не схилиться, не злякае маленькоi комашки. Мов усе поснуло, мов зачароване. Зате горою йде гучна розмова вiтру з лiсовим верховiттям. Ось чутно, як несе вiтер якусь новину з далекого лiсу, що синiе за горбочком. Здалека чутно глухий гомiн, вiн наближаеться, дужчае, обхоплюе верховiття, i здаеться, що кожне дерево кожним листочком шепотить якесь чарiвне слово, а тi слова, зливаючись в чудову гармонiю лiсового шепотiння, хвилею котяться далi, завмираючи в просторi… За першою хвилею котиться друга, третя…
Мелодiйний шелест листя, чарiвна краса молодого лiсу навiяли на Гната солодкий смуток. Вiн нагадав Настю. Йому навiть привидiлось з-за зеленого вiття лагiдне обличчя милоi з повними устами та великими сивими очима. Серце його знов забагло кохання, того тихого раю, про який вiн так довго марив. Гнат лежав, а солодкi мрii колихали його серце… Враз вiн схопився й сiв. В головi у нього, мов блискавка, промайнула нова думка. Думка та вразила його незвичайною простотою. Вiн так конче зробить. Вiн ублагае Настю сидiти з ним на вiру… Адже не вiн один сидiтиме на вiру! Адже в iх селi можна налiчити бiльш десяти хат, де чоловiк та жiнка нешлюбнi! Аби вiрно кохались!..
Лице в Гната розжеврiлось, очi неначе побiльшали i дивились кудись далеко, минаючи дерева, на устах пiд чорним вусом грала усмiшка. Згадавши, чого вiн тут, Гнат важко зiтхнув. «Коли б швидше кiнець!» – голосно промовив вiн, рушаючи в дорогу. Цiлу дорогу Гнат думав про Настю. Розпалена уява малювала йому картини тихого, незакаламученого щастя…
Ще здалеку впiзнав Гнат чималий будинок пiд зеленим залiзним дахом, з пооббиваними дощем стiнами. То була волость. Кiлька молодих акацiй цвiли перед вiкнами, кидаючи густу тiнь на ганок. На схiдцях ганку, в холодку, сидiли люди й про щось гомонiли. Осторонь стояв чийсь вiз. Розгнузданi конi, iнколи форкаючи, тихо хрумали обрiк.
Гнат наблизився i вгледiв тестя. Старий Максим щось розказував чоловiкам. Олександра сидiла оддалiк та скубла китицю бiлого цвiту акацii. У волостi казали Гнатовi почекати; вiн примостився пiд частоколом в холодку i закурив цигарку. Тесть розмовляв з людьми, а сам усе поглядав, очiкуючи, чи не пiдiйде Гнат, не заговорить до його. Але Гнат i не дивився в той бiк, де сидiв тесть. Максим думав, як би зачепити зятя, як би зняти з ним розмову. Вiн глянув на свою люльку i пiдiйшов до Гната.
– Здоров, синку! А дай-но вогню люльку закурити.
Гнат мовчки подав свою цигарку.
– Ну, зятю, що ж буде з нашою справою? – почав Максим.
– А що буде?.. Нiчого не буде!
– І нащо нам гризтися та судитися? Хата – покришка; навiщо виволiкати звiдти смiття, навiщо показувати його прилюдно?
– Не я виволiкаю, не я показую, не менi й сором буде!
– От краще помирiться з Олександрою та живiть, як люди, у згодi! Не крайте мого серця на старiсть, не вкорочуйте мого вiку, бо вiн i так не довгий… – Старий мало не плакав.
– Оце, Господи! – вискочила з-за ганку Олександра. – Нявчать до нього, як кiт до сала! Довго я вам казатиму, що не хочу з ним жити? Не дiжде вiн, щоб я ступила на його порiг! Я краще кози доiтиму жидам, а не буду iсти його хлiба! Я йому не жiнка!..
Олександра говорила з завзяттям, наче сварилася. Чоловiки замовкли i звернули увагу на ту сцену. Саме тодi вийшов з канцелярii десятник; вiн покликав Максима та Гната з жiнкою до старшини.
В просторiй кiмнатi з чотирма вiкнами стояв посерединi стiл, застелений червоним сукном. Сукно було аж рябе вiд чорних плям з чорнила. На столi були розкиданi папери; вони лежали малими й великими купами. Папери були скрiзь: i на столi, i на полицях, i навiть стiни були облiпленi ними. За столом три писарчуки, зiгнувшись у дугу, скрипiли перами. На ослонах, попiд стiною, сидiли чоловiки та жiнки, очiкуючи черги. Старшина, здоровий гарний чоловiк, стояв бiля стола та все засукував рукави своеi защiбнутоi на гаплики свитки, неначе збиравсь до якоiсь роботи. Рудий писар у парусиновому куцику та вишиванiй сорочцi стояв коло нього i щось говорив, показуючи пальцем на паперi. Старшина наглянув Максима; вiн зморщився, неначе людина, що з нетерплячкою вiдриваеться вiд дуже пильного дiла.
– А, се ви, куме Максиме! А де ж вашi дiти?
Гнат з Олександрою неспокiйно порушились на мiсцi.
Максим вклонився i з поспiхом задрiботiв:
– От вони, старшино! Оце зять, а то дочка… Я вже до вас, старшино, як до Бога! Розсудiть iх, як ваша ласка, по правдi… Я вже здаюся на ваше слово, як розсудите, так i буде…
Старшина засукав рукави, погладив довгого вуса i грiзно глянув на Гната.
– Отакее-то дiло! Ти Гнат Музика?
– Я.
– То ти, голубе, виганяеш жiнку з хати та чиниш сварку, забуваючи на закон та Бога? Га?
Гнат мовчав i нервово теребив шапку. Вiн збiлiв на виду.
– Чи тобi позакладало, голубе, що ти не вiдказуеш, коли тебе питае старшина? Чом ти не живеш з жiнкою, кажу? Га?
– Я…я з нею не можу жити… вона менi не до любовi…
– О-го-го! Зможеш, голубе, як ми тобi пiддамо охоти!.. Нема такоi статтi у законi, щоб чоловiк жiнку виганяв з хати. Такее-то дiло!
