banner banner banner
Коні не винні (збірник)
Коні не винні (збірник)
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Коні не винні (збірник)

скачать книгу бесплатно


Втихомирились.

– Скажи менi, Олександро, де ти живеш? – спитав Іван.

– А тобi навiщо? Третя хата вiд Кiндрата, де рябi ворота, а новий пес! – засмiялась вона, блиснувши на Івана чорними очима та пiдсиненими бiлками.

– Та не пустуй-бо! Менi здаеться…

– Що тринадцята снуеться, а то проста валовина, – перехопила Олександра.

– Оце веретено: дир… та дир… Менi здаеться, що я бачив тебе в садку коло церкви, як iздив у ваше село загадувати на буряки… А як я прийду в ваш садок увечерi, чи ти вийдеш?

– Авжеж, вийду, ще й шага винесу: нате, дiду, помолiться за душi помершi…

– Та годi ж бо! Бачиш, Олександро, твiй чоловiк, а моя жiнка пiшли десь за водою… Ти не маеш чоловiка, я – жiнки. От ми й паристi!..

– Ну?

– Чом би нам й справдi не бути в парi? В мене було б тобi добре, як у Бога за дверима…

– Чи ти, чоловiче, сон рябоi кобили розказуеш, чи дороги питаеш?

– Я не сон розказую i не дороги питаю, а тебе вiрно кохаю. Я сьогоднi прийду в ваш садок. Виходь…

Сапальницi попрокидались i веселою юрбою обступили Олександру.

Іван не вiдступав вiд Олександри: вiн залицявся до неi. Молодицi глузували з його, дивлячись на те залицяння. Бiльш за всiх докучала Івановi Олександра.

Вже добре смерклося, як Іван перелазив у садок старого Максима. Олександра таки вийшла до Івана. Довго велась розмова у вишнику, довго було чути притиснений смiх Олександри.

Другого дня пiшла Олександра на буряки та й не вернулася на нiч додому. Не було ii й на третiй день. Батько та мати Олександринi не знали, що й думати. Вони стали розпитувати про дочку i дiзнались, що Іван пiдмовив ii жити на вiру.

Зразу щиро заходилась Олександра порядкувати в Івановiй хатi. Вона звивалась, як муха на окропi; робота аж пищала в ii руках. Молодиця всюди встигала, та все весело, та з пiснею. Іванова хатина виповнилась смiхом та пiснею, як гай навеснi пташиним спiвом. Іван радiв, дивлячись на жилавi, осмаленi, засуканi вище лiктя руки, що жваво бiгали вiд одноi роботи до другоi. Вiн дивився в ii веселi, чорнi очi, що полискували, аж пекли, з-пiд високих, веселкою, брiв, i знов радiв. Але незабаром робота докучила Олександрi. Їй докучила самота у хатi-пустцi, хатня безустанна робота, тii «помиi та ще помиi», як вона казала. Палкоi, поетичноi вдачi, вона не могла вдовольнитися буденним життям, запрягтись до щоденноi важкоi працi. Вона чула, що, опрiч робочоi сили, есть у нiй ще щось, чому вона не знала ймення, але що поривалось до iншого, кращого життя, виливалось у пiснi, жартах, дотепi… Олександра кинула все лоском у хатi й побiгла на буряки.

Іван спершу нiчого не казав Олександрi. Але, побачивши, що в хатi все стоiть жужмом, що на городi неполенi грядки заростають бур’яном, замотав те собi на вус та скоса поглядав, очiкуючи, до чого воно йдеться. Олександра не займала постатi там, де Іван був наставником. Вона ставала там, де наглянула молодого, гарного наставника. Іван здалеку чув ii гучний регiт, ii жарти. Вона й на хвилинку не вгавала, усе плела харки-макогоненки, розказувала сiм мiшкiв гречаноi вовни. За ii приводом сапальницi реготались, аж гомiн стояв над розлогим зеленим полем. Іван аж зуби зцiплював та мовчав поки що. Аж одного дня таки не витримав: вiн сказав iй, що взяв ii не на те, щоб вона продавала зуби та реготалась з парубками; що онде городина заростае бур’яном, що в хатi нема ладу. Олександра спахнула. Знялась буча, мало-мало не дiйшло до бiйки. Олександра покинула Івана, не проживши iз ним i двох тижнiв. Вийшовши з Івановоi хати, вона не знала, що з собою чинити. Додому в Мовчани не хотiлось йти; вона боялась батька, хоч вiн був завсiгди добрим для неi. Вона переночувала в знакомоi жiнки, а на другий день пiшла до жида-орендаря просити, щоб нараяв яку службу. Жид таки того ж дня знайшов iй службу у двiрку, в оконома. Служба була важка, плата мала. Треба було вставати рано, лягати пiзно. Ще ген-ген до свiта, а вже будять ii доiти корову та до череди гнати. Вiзьме Олександра дiйницю, пiде вдосвiта доiти корову та й засне над дiйницею навсидячки. Стара окономова мати, люта, як змiя, стежить очима за кожним ступнем наймички, клене, лае, не дае просвiтку. А роботи по самi вуха: треба обiд готувати та видавати, посуду мити, хустя прати, хлiб пекти… Аж тепер згадала Олександра Гната, згадала й свою хату. Як е, то е, а все-таки свiй куток, своя робота. Їй жаль стало своеi хати, жаль на Гната, а ще бiльший жаль на Настю. «Ох, коли б не та розлучниця, не зазнала б я такого лиха. Але почекай! Прийде i твоя черга! Хiба б менi руки повсихали, щоб я не витягла тебе за коси прилюдно з моеi хати! Тодi ти не тiеi заспiваеш, голубко!» – думала Олександра.

Олександра нудьгувала на службi. Думки ii рвались поза обсяг щоденщини; вона бажала кращого, празникового життя. А в службi усе будень, усе загайно. Найнялась – продалась. В недiлю чи в свято вийде Олександра на музики, впiрне, мов у море, в юрбу веселоi безжурноi челядi, задивиться на парубочу красу – i вiдiйде трохи вiд серця. А як згадае, що на порозi вдома зустрiне ii окономова мати та почне сичати, як гадина, та гризти, та корити, то аж очi блискавкою блиснуть у неi вiд злостi, а веселi брови низько насунуться на очi, мов густi чорнi хмари перед дощем.

На музиках причепився до неi здоровий, огрядний парубок Василь. Вiн наймав Олександрi музики, купував iй горiлку, хмелем вився коло неi та зазирав у палкi очi. Олександра й сама моргала на хлопця, зачiпала гострим словом, палким поглядом. Вона любила хлопцiв i була б рада, щоб вони ходили за нею чередою. Пiсля музик, увечерi, довго стояли Василь та Олександра пiд вербами край ставка i вели розмову. Василь казав, що буде ходити до неi, буде любити ii, бо таких чорних брiв нема в Кругах та й поза Кругами чи знайдеш.

Одного вечора Олександра сподiвалась Василя. Вона видала панам вечерю i внесла до пекарнi цiлий оберемок немитоi посуди. В пекарнi було неохайно. Здорова пiч, роззявивши чорну пащу, дихала теплом. На позаливанiй долiвцi стояв цебер, повний помий, валялись пiд ногами мокрi мийки, ганчiрки, лушпиння з бараболi. На ослонах, на столi та припiчку – скрiзь понаставлено немитого начиння – горщикiв, мисок, ложок. Мухи роями пообсiдали чорнi стiни, роями здiймались iз стiн i гули, як бджоли в пасiцi. Лампочка без скла чадiла на всю хату. В пекарнi було душно, повiтря було якесь кисле та важке. Олександра натомилась за день i з злiстю жбурнула панську посуду на стiл; тарiлки забряжчали, мов жиди загергали на ярмарку. Олександра сiла на тапчан i згорнула руки. Для неi так остобiсiла служба в панiв та безперестанна робота, так настирились пани, а найгiрше стара окономова мати! «Не буду мити посуди, най iм дiдько лисий мие!» – думала Олександра, згорнувши руки. Вона прилягла трохи спочити i захропла на всю хату. Пекарня виповнилась рiзнородними згуками: Олександра хропла, мухи гули пiд стелею, в кутку за запiчком цвiрiнькав цвiркун; лампочка усе чадiла, та пiч пашiла теплом. В пекарню увiйшов Василь. Вiн озирнувсь по хатi i нагледiв на тапчанi Олександру. Василь почав будити ii, а Олександрi приснилося, що окономова мати стала вiдьмою, сiла на помело, вхопила ii за коси i потягла в комин.

– Пусти! – закричала Олександра не своiм голосом, пiдводячись на лавi.

– Дурна, чого кричиш? То я, Василь.

Олександра сидiла i протирала заспанi очi.

– То ти, Василю, а я думала, що то вiдьма мене тягне…

Олександра встала i нерiвною ходою, ще сонна, завешталась по хатi. Поприбиравши трохи з стола, вона повиймала з печi вареники з сиром та молочну кашу i поставила перед Василем. Василь принiс горiлки. По чарцi Олександра прочумалась i повеселiшала. Вона сiла коло Василя i задивилась на його мiцну, здорову фiгуру, широкий рум’яний вид iз сивими очима та широкими бровами, на його темний молодий вус. Василь кидав у рот вареники, як у безодню; на полумиску вже мало лишилось вареникiв. Олександра схаменулась i заходилась коло вареникiв: iй самiй схотiлось iсти пiсля чарки!

– Гвалт! рятуйте! Василь заслаб на гарячку – iсть без пам’ятi! – скрикнула Олександра, кумедно закриваючи рукою полумисок.

Василь загарчав, як пес, i кинувся до Олександри. Вiн все наближавсь до неi, гарчав та гавкав, показуючи своi бiлi зуби. Олександра не пускала полумиска i смiялась. Василь наблизився до самого лиця Олександриного, кинувся кусати ii, кумедно удаючи злiсть та завзятiсть пса. Олександра крикнула й пустила полумисок. Василь схопив полумисок, обняв його i почав iсти вареники, жартiвливо клацаючи зубами.

– Ох, менi лишенько! – жахнулась Олександра. – Ще як почують пани, що в кухнi хтось е, то буде менi на горiхи! – Вона метнулась до сiней, послухала пiд дверима, чи тихо в покоях, i, вернувшись до пекарнi, позавiшувала хустками вiкна та причинила дверi. В пекарнi стало весело; чутно було смiх, веселу розмову. Василь залицявся до Олександри, а вона забувала i свою лиху долю, i тяжку щоденну роботу, дивлячись у веселi сивi очi Василевi.

На другий день окономова мати насилу добудилась Олександри. В пекарнi немита посуда стояла лоском. Стара напнула Олександру мокрим рядном. Вже сонечко ген-ген пiдбилось угору, а вона спить, неначе панi яка в перинах! Ще й посуду немиту лишила на нiч, помийниця жидiвська!

Олександра не витримала.

– Оце, Господи! точать мою душу, як той шашiль! Коли я вам не вгоджу, то глядiть собi кращоi наймички.

Олександра з злiстю шпурляла, що було в руках, хрьопала дверима та посилала всiх до всiх чортiв…

Одного разу Олександра таки не встереглась. Василь сидiв у пекарнi, а окономова мати застукала iх саме тодi, як Василь заходився коло вечерi. Василь скочив через вiкно, але так незручно, що шибка дзенькнула i посипалась на землю. Олександра погасила свiтло, вхопила полумисок iз стравою та тицьнула його пiд лаву; потому всунула у пiч пляшку з горiлкою i хлiб, а сама лягла на постiль, прикинувшись, що вона спить. Стара добре чула, що хтось плигнув через вiкно. Вона увiйшла з свiтлом, оглянула всi кутки, повиймала з-пiд лави та з печi страву i горiлку i почала лаяти Олександру. Знялась буча. Панi та наймичка сварились, докоряли одна однiй та мало не бились… Другого дня оконом розплiтав Олександру.

Олександра перебралась до знайомоi жiнки. Вона ходила копати буряки i з того добувала прожиток для себе. Василь таки не кидав ii.

Днi минали за днями. Настала осiнь. Подихнули морози, зцiпили землю, зв’ялили гаi та дiброви. Рiчка стялась i заблищала склом межи чорними берегами. Випав перший снiг, земля побiлiла, неначе завилась бiлою габою.

Василя взято у москалi. Олександра потужила трохи та й втихомирилась. Чи то однi в свiтi веселi очi та густi брови?

Однак самотне життя скоро докучило Олександрi. «Господи! сьогоднi, як учора, завтра, як сьогоднi! Усе одно та й одно! Коли б уже хоч гiрше, так iнше!» – думала Олександра.

На щастя ii овдовiв не старий ще чоловiк. Третя жiнка лишила йому четверо дрiбних дiтей. Бiдний Петро не знав, що йому чинити у свiтi Божому. Дiти малi, треба iм лад дати, треба й на хлiб заробляти. Взяти наймичку – тяжко: раз те, що нiчим платити, а друге – що наймичка не догляне господарства як слiд. Петро зупинивсь на одному: знайти яку покритку або удову, щоб сидiти з нею на вiру. Вiн чув про Олександру i переказав через жiнок, щоб вона йшла до його жити на вiру. «Пiду, – думала Олександра, – вiн поховав трьох жiнок, то буде мене жалувати, бо вчетверте не ожениться. Може, менi хоч трохи виясниться…» Випили могорич, Олександра вступила у Петрову хату, що вiдтодi мала бути i ii хатою. Хата була маленька та низька. Висока Олександра мало не черкалась головою об стелю. Вона все ходила по хатi з зiгнутою головою; iй здавалося, що вона або наб’е собi гулю на головi, або завалить стелю в старенькiй хатi. Стiни в хатi аж позацвiтали вiд вогкостi та почорнiли вiд диму. Скрiзь було видко убожество, неохайнiсть. Малi дiти пищали по закутках. Роботи було сила. Олександра не знала, за що перш хапатись. Щоб запалити в печi, треба було перше назбирати сухого ломаччя, бо готового палива не було. Муки на хлiб теж довелось позичати, бо пiсля похорону жiнки Петро не мав i гроша у гаманi. Олександра пекла хлiб, варила страву, мила сорочки дiтям i не мала часу спини розiгнути. Малi дiти ревли, докучали iй. Вона не любила дiтей, не звикла до них. Тiсна та низька хата давила ii, як домовина. Олександра не мала чим дихати. «Оце вскочила, – думала вона. – Нi, не буду я тут, не витримаю. Краще менi бурлакувати, нiж свою силу, свiй вiк молодий звести, працюючи на чужих дiтей».

Сливе двi недiлi робила Олександра, як вiл у ярмi. Перегодом охота до працi десь щезла, а дедалi почала вона ходити й до корчми. Кине в хатi все жужмом, а сама чимчикуе до корчми. Дiти пищать з голоду, в хатi холод – пiч нетоплена, а Олександра гуляе в корчмi, та моргае на парубкiв, та зачiпае молодих чоловiкiв. А ввечерi, вже добре п’яненька, влiзе у хату i зчинить страшенну бучу: голомшить дiтей, чiпляеться до Петра, кричить, репетуе i довго не може втихомиритись… Петро стерпiв раз, а вдруге не витримав. Вiн побив ii так, що вона ледве-ледве пiдвелась з долiвки, i вигнав з хати, ще й дверi засунув на засув. Побита, знiвечена, вибiгла Олександра в садок. Була вiдлига. Мокрий снiг цiлу нiч падав на мокру землю, i все вкрилось бiлим покривалом. Густий сивий туман налiг на землю. Здавалось, що олов’яне небо зсунулось униз, а небосхил так наблизився, що до краю неба не бiльш як сто ступенiв. Але та маленька сива баня накривала чудовий закуток. Дерева в садку, обiдранi з листя холодними осiннiми вiтрами, знов одяглися в розкiшну бiлу одежу. Гiлля дерев та кущiв погнулись пiд важкою снiговою одежею. Куди не глянеш, скрiзь непролазна бiла гущина. Зимова тiнь лягла пiд бiлими деревами. Чистий снiг, пригнiчений туманом, не блищав, не сяв. У вогкому туманi було важко дихати. Густа бiла рослиннiсть, що оточувала навкруги, переносила мрiю в якусь зачаровану краiну, в якийсь чудовий, мов у казцi, куточок, овiяний таемними чарами. Туга гнiтила серце Олександрi, як туман землю. Їй було так гiрко, так тяжко на свiтi! Недоленька знущалася над нею, як мачуха над нерiдними дiтьми… І все через ворога лютого, через оту кляту Настю, що зчарувала Гната… Ах, вона вбила б, на шматочки порвала б i розлучницю тую, i Гната, i себе! Злiсть поняла ii серце, як весняна вода талий снiг. Що робити? Що чинити? Пiти до своеi хати та за коси витягти звiдти Настю, наробити iй сорому? Навiщо, коли Гнат не любить ii, Олександри, – вона се довiдне знае, коли в хатi, хоч i своiй, знов буде пекло, не згiрш, як i в чужiй!.. Е, бий iх сила Божа! Чи то тiльки свiту, що у вiкнi? Знайти собi якусь службу та й звiкувати вiк у наймах… А поки брови не злиняли, поки личко не змарнiло – кохати гарних парубкiв, затанцьовувати лихо на троiстих музиках, топити горе на днi пляшки!..

Олександра озирнулась навкруги i зачепила гiлку дерева. Снiг холодними клаптиками впав на ii гарячий вид й трохи прохолодив його. Вечiр насунувся над землею. Вже добре заневиднiлось, коли Олександра прийшла проситись на нiч до знайомоi жiнки.

За кiлька день Олександра стала за наймичку в жида-орендаря.

А час линув. Кипiли морози, завивала хуртовина, царював холод. Минуло холодне Рiздво.

На службi в жида Олександра зовсiм розледащiла. Вона почала пити. І перше неохайна, вона стала задрипанкою, справжньою жидiвською наймичкою. Люди цурались ii, але Олександрi було все байдуже. В головi ii вiчно шумiла сивуха; вона все ще моргала на хлопцiв, але вже забула лiк своiм полюбовникам. Лише iнколи прокидалась у нiй свiдомiсть свого стану, i тодi серце обливалось жалем до тих, через кого вона загубила свiй вiк молодий. Тодi обхоплювало ii лише одно бажання: пiти до Гната, вигнати Настю з хати та, оселившись там, знов зробитись такою хазяйкою, якою вона була колись, як ще жила з Гнатом…

VI

Зорi тихо блимали на темному небi. Твердий, як цукор, снiг свiтивсь блакитним свiтлом у темрявi ночi. Гнатова хата дивилась у пiтьму трьома червоними вiкнами: в хатi горiло свiтло. Настя, вставши вдосвiта, палила в печi на обiд. Гнат коло каганця лагодив шлеi, сидячи на триногому стiльчику. Сухе ломаччя весело палало в печi i трiщало. Червоне полум’я виривалось з чорних челюстей, лiзло в комин здоровими язиками, осявало противну стiну. Настя стояла бiля печi, осяяна рожевим свiтлом. Їi повнi, трохи блiдi щоки спахнули рум’янцем, в тихих очах свiтились спокiй та щастя. Обсипана рожевим свiтлом, свiжа та гарна, Настя здавалась запашною трояндою. Гнат порався коло шлеi та часом споглядав на Настю. Вiн чув, що йому добре. На серцi було так легко, радiсно, як часом у малоi дитини гарного погiдного ранку. Йому хотiлось спiвати, i вiн почав тихим голосом:

Ой з-за гори буйний вiтер вiе,
Там удiвонька та пшениченьку сiе…

– Отакоi ще! В п’ятницю, та ще й вдосвiта спiвати! – докiрливо обiзвалась Настя.

Гнат замовк. Вiн i забув, що нинi п’ятниця. Але радiсний настрiй не розвiявся вiд Настиноi уваги. Якiсь солодкi, любi спогади та думи колисали його серце; в серцi мимохiть лунала пiсня. Гнат був щасливий. Вiдколи Настя вступила в його хату, в хатi стало тихо та весело, мов янгол перелетiв ii та навiяв спокiй. Навiть у хазяйствi пощастило Гнатовi; перш, було, за що не вiзьметься – у всьому невдача, мов заворожено; а тепер i на корову спромiгся, i коненята купив, i вiвцi мекають на оборi. Гнат став на ноги, зробивсь хазяiном. Звiдкись припала охота до працi, десь взялись новi сили, енергiя. Здаеться, гори перевертав би i не чув би втоми: хоч кривавиця на чолi, та рай у серцi. Так, Гнат був щасливий. Одно тiльки – Олександра… Думка про неi наганяла хмару на Гнатове чоло; вiн жахався тоi думки, мов мари, силкувався одкараскатись вiд неi; i справдi грiзна постать Олександрина, якою малювала йому його уява, щезала десь, мов туман пiд промiнням сонця. Думкою про Олександру боявся Гнат скаламутити свое тихе щастя… Пообiдавши, Гнат узяв сокиру i подався на двiр.

Займався пишний сiчневий ранок. Золотий промiнь сонця перелинув зi сходу на захiд, i вершечки синiх хмар зайнялись червоним полум’ям. Сонце, мов здорова червона дiжа, випливало з-за краю землi та обгорталось блискучими хмарками, що спахнули вiд сонячного промiння, мов солома вiд вогню. Виплило. Дерева, одягненi в легеньку одежу з срiбного iнею, облились делiкатним рожевим свiтлом. Проти синiх тяжких хмар, що оповили захiд, здавались вони делiкатними рожевими тiнями. А на сходi, мiж блакитним небом та бiлим снiгом, зависла рожева iмла, мов блискучий рожевий серпанок. По твердому рипливому снiгу стелились довгi тiнi вiд дерев, хат, тинiв. Ясний сонячний промiнь срiбною дорiжкою лягав по снiгу межи довгими тiнями. Синiй дим цiвкою знiмавсь вiд коминiв i змiшувався вгорi з рожевою iмлою… Ранок дихав морозом.

Гнат оглянув хуру дров, що привiз учора з лiсу, i заходився рубати дрова. Стук сокири по сухому дереву далеко котився в рожевому морозному повiтрi…

Помивши посуду пiсля обiду та поприбиравши в хатi, Настя сiла на лавi пiд вiкном вишивати сорочку й закинула на шию червону та чорну заполоч. Бiле шитво вкрило ii колiна. Настя взялась до роботи та ще раз глянула на хату. В хатi було чисто та гарно, як у квiтничку. З бiлих стiн дивились гарнi боги, заквiтчанi сухим зiллям, обвiшанi рушниками. Чепурний комин бiлiв, аж сяв. Долiвка була гладенька та жовта, як вiск. Веселий ранiшнiй промiнь грав на полив’яних мисках, що стояли в миснику, ушикованi, як вiйсько. Настя любила свою веселу, теплу хату. В сiй маленькiй хатинi зазнала вона щастя. Гнат любив ii, жалував, як малу дитину; вiн не давав iй робити важкоi працi, аж Настi спершу трохи чудно було, що про неi так пiклуються. І мати, i перший чоловiк ii не конче звертали увагу, чи iй було тяжко, чи не тяжко. А Гнат – то води вкине у дiжку, то дров унесе до хати, то так у чому допоможе Настi. А прийде з ярмарку, то вже неодмiнно принесе гостинця: хустку, або ковтки, або й разок намиста. Про сварку забулася Настя, яка вона й бувае: нiколи не чула вона вiд Гната згiрдного, зневажливого слова. А проте у Настиному серцi, мов павутиння, снувався смуток. Вона думала про Олександру i боялась ii гiрш смертi. Вiдколи Мотря сказала, що Олександра нахваляеться за коси витягти ii з хати, полохлива Настя тремтiла вiд одноi думки про се. Їй часом здавалося, що Олександра неминуче мае прийти, i тодi… вона боялась подумати, що тодi буде, i лише тремтiла, як осика на вiтрi.

І тепер вишивала Настя та думала про Олександру. От, прийде Олександра, вижене ii з хати, наробить слави на цiле життя, i минеться щастя, мов сон хороший, i поб’е ii недоленька, мов мороз квiтку… Настя схилила голову над розкiшним поликом, а серце ii сповнилось жалем невимовним, мов криниця водою.

Перед вiкнами мигнула якась висока постать; заскрипiли сiнешнi дверi, потому вiдхилились дверi до хати i на порозi стала… Олександра. Настя так i прикипiла до лави, угледiвши Олександру. Їй здалося, що то смерть ii прийшла за нею, серце в неi перестало битись у грудях, голос наче втiк глибоко-глибоко в груди, так що звiдти несила добути його й крикнути. Настя немов захолола, затерпла вся та лише дивилась на Олександру здоровими, переляканими очима. А Олександра стояла висока, грiзна, блiда та жовта; чорнi очi свiтились лихим ворожим вогнем.

– Чом же ти не вiтаеш мене, не просиш сiдати, Настусю? – засичала Олександра.

Настi здалося, що то гадина засичала, обвившись коло ii серця.

– Чи так запанiла, розлучнице люта, влiзши до моеi хати, що сидиш, мов княгиня, закопиливши губу? Ти думала, паскуднице, що я не прийду до тебе? Що ти будеш господинею в моiй хатi, а я буду пропадати по жидiвських наймах?! А не дiждеш сього, не дiждеш! – скрикнула Олександра, приступаючи до Настi.

Настя сидiла непорушно на лавi бiла-бiла, як шитво на колiнах. Їй здавалось, то кожне слово Олександрине бiгло на лотоках, шумiло пiд колесом i спадало на ii голову тяжким, пекучим водоспадом.

Олександра сатанiла. Їi дратувало мовчання Настине.

– Ти думаеш, чарiвнице, що зчарувала мого чоловiка, то воно так тобi й минеться? Ти думаеш, що я тобi терпiтиму?.. Нi, годi!! По сей дуб милi!.. Зараз менi збирай свое манаття та про мене хоч в очерет тiкай з моеi хати, бо я тебе за коси тягтиму через село, як останню паскуду! Чуеш?! – крикнула високим голосом Олександра i сiпнула Настю за рукав.

Настя зiрвалась з лави. Кров кинулась iй в лице, залила його аж до хустки.

– Геть, сатано! бо як дам, то й перекинешся! – скрикнула Настя.

– Хто? Ти мене битимеш? Ти, слинява, задрипанка?! Ану вдар! вдар! – Олександра наближалась до Настi грiзно, як чорна хмара.

Настя стояла з пiднятою догори рукою, червона, тремтяча.

– Ну, бий! бий! – Олександра присунулась до Настi, аж налiзла на неi. Настя стусонула ii кулаком.

– От же тобi за це!.. – Олександра збила хустку й очiпок з голови в Настi i потягла ii за коси до порога.

Настя вереснула не своiм голосом, вчепилась за груди Олександринi i розiрвала на нiй намисто. Намисто заторохтiло, мов горох, розкотившись по долiвцi.

– Оце тобi чари, оце тобi чужi чоловiки, розлучнице! – верещала Олександра та тягла Настю до порога. Старенькi дверi вiдскочили пiд натиском Олександриних плечей.

– Гвавт! – крикнула Настя в сiнях. – Гвавт! – закричала вона дико на дворi i, пручаючись, впала на снiг.

Саме тодi Гнат почув крик Настин. Вiн, як стiй, з сокирою, побiг до хати. Сцена, що побачив вiн перед хатнiм порогом, мов мороз, стяла кров в його жилах. Та се була лише одна хвилина. В другiй Гнат, мов ранений ведмiдь, кинувся до Олександри i схопив ii за груди.

– Пусти! – не своiм голосом заревiв вiн, струсивши Олександрою, як грушею.

– Ба не пущу! – й собi крикнула Олександра; очi ii запалали вогнем, як у голодноi вовчицi.

– Пусти, бо зарубаю! – крикнув Гнат i замахнувсь на неi сокирою.

– Зарубай, то пiдеш у Сибiр iз своею полюбовницею, – захрипiла Олександра, сiпнувши Настю за коси.

Настя йойкнула.

Гнат не стямився вiд того стогону; вiн пiдiйняв сокиру над Олександриною головою.

– Ой! – дико скрикнула Олександра i зняла руки, щоб закрити голову… та не встигла. Блискуча сокира, мов блискавка, впала iй на голову i глибоко розколола череп. Олександра хрьопнулась на землю. З глибокоi рани линула кров та закрасила бiлий снiг.

Настя пiдвелась i, блiда, простоволоса, тремтячи як у пропасницi, дивилась на труп Олександри.

Гнат важко дихав, наче ухекавшись вiд довгоi бiганини. На бiлому, як папiр, обличчi застигли гнiв та невимовний бiль. Широко розкритi очi нестямно дивились на червонi плями на снiгу.

На крик збiглись люди. Звiдусюди було лише чути: «Ох, Господи! чоловiк жiнку зарубав!.. Ох, лихо, та ж то Олександра!.. Ой Боже мiй, Боже мiй! Та бiжiть хто до старости!..»

Деякi жiнки плакали. Нiхто не смiв наблизитись до хати; юрма народу товпилась коло ворiт, гомонiла та шумiла, як ливний дощ улiтку.

А Гнат усе стояв на одному мiсцi та уважно витирав полою свити закривавлену сокиру. Вiн ще не тямив, що се сталося.

В головi у Настi уперто ворушилась одна думка: в хатi вiдчиненi дверi, треба iх зачинити, бо найде холоду та настудиться хата. Думка ся кружляла в Настинiй головi, однак Настя стояла на одному мiсцi, мов зачарована, i не чула навiть холоду, не помiчала, що була в однiй сорочцi, простоволоса.

– Староста йде, – загомонiли в юрмi, – староста…

Староста, високий, саме в силi чоловiк, подався на двiр.

За ним йшли десятники та соцький. За десятниками потовпились на подвiр’я й люди.

Староста оглянув Олександру – вона була мертва.

– Ей, вiзьмiть його, зв’яжiть, – показав староста десятникам на Гната, – треба доставити його у волость…

– Не треба в’язати, вiн i сам пiде, – обiзвались в юрмi.

– В’яжiть! – крикнув староста. – Тепер i батьковi рiдному не вiр!..

Десятники обступили Гната. Вони вiдiбрали вiд нього сокиру, зв’язали ззаду руки поворозкою. Гнат не пручався; вiн стояв, як покiрна дитина або, краще, як пень, з котрим можна все зробити.

Десятники вже мали рушати з Гнатом, коли враз почулося страшне, розриваюче душу: «Ой!.. О-ой, що ж се сталося? Господи, що ж се сталося?» То Настя опам’яталась i кинулась до Гната, страшна, простоволоса, з заломаними руками.

Вона припала до Гната, обiймала його, умлiла на його грудях. Той крик, той плач гiркий зробив на Гната дивне враження. Вiн став, глянув навкруги i наче зразу все зрозумiв, все уявив собi: i те, що сталося, i те, що мало статися… Гнат порушився; зв’язанi руки ще бiльше вияснили йому його стан. Вiн застогнав i почав випручуватись з поворозок.

– Ой, пустiть мене!.. Ой, що ж я зробив?.. Ой, пропав же я навiки!.. Пустiть мене, люди добрi, пустiть… – благав Гнат, i на його блiдому виду малювався безмiр муки.

Настя припадала до його та голосила.

Громада стояла нiма, глибоко порушена. Дехто просив розв’язати Гната, але староста не звелiв. Надбiгли Мотря з Семеном; вони якось вiдiрвали Настю вiд Гната. Гната повели. Мотря взяла Настю до своеi хати. Труп Олександрин поклали в Гнатовiй хатi, приставили до нього варту i дали знати Максимовi.

* * *

Ранiше почало вставати сонце, щирiше доглядати землю. Поринули веснянi води, задзюрчали струмочками, заклекотали в ярках, розiллялись широкою повiддю. З-пiд снiгу зазеленiла травиця i звеселила жайворонка. Звився жайворонок високо пiд чисте, неначе нове, небо i заспiвав про те, що мертва земля ожила знов, що сонце, зрадiвши щастям землi, стало ласкавим, теплим, ясним, що повiяли вiтри i принесли на своiх крилах невiдомi досi пахощi, що забринiли у веснянiм повiтрi мухи та набубнявiли на деревах бруньки, готуючись зеленим листом замаiти гаi та дiброви… Жайворонок спiвав, аж луна йшла пiд блакитне небо, а в лiсi слухав того спiву первоцвiт i, здiйнявши догори, мов руки, два зеленi листочки та схиливши бiлу головку, неначе дякував золотому сонечку, що воно йому першому дало спроможнiсть побачити веселе свято весни…

Саме напровеснi Настя злягла: знайшлось хлопчатко.