скачать книгу бесплатно
Історiя цивiлiзацii. Украiна. Том 1. Вiд кiммерiйцiв до Русi (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)
Collective work
Михаил Видейко
На сторiнках цього видання постають два тисячолiття iсторii на теренах сучасноi Украiни. Книга подiлена на двi частини: перша охоплюе перiод вiд X до III ст. н. е., друга – вiд III ст. до IX ст. Змiст книги було розроблено з метою залучення до ii написання широкого кола фахiвцiв, якi найкраще дослiдили та розумiються на окремих питаннях. Пiд однiею обкладинкою зiбранi вiдомостi про мову, релiгiю, мiфологiю, технiчнi досягнення, економiку, мистецтво та вiйськову справу давнiх часiв. Книга мiстить чимало унiкальноi iнформацii, результати новiтнiх дослiджень, деякi роздiли стали першими ластiвками у висвiтленнi певних тем у такому обсязi.
Видання доповнене багатим iлюстративним матерiалом, розраховане на широке коло читачiв.
Михайло Вiдейко
Історiя цивiлiзацii. Украiна. Том 1. Вiд кiммерiйцiв до Русi (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)
Вступ
Михайло Вiдейко
На сторiнках цiеi книги перед читачем постануть два тисячолiття iсторii землi, яку сьогоднi називають Украiна. Одразу зауважимо, що початок назви книги – «Історiя» визначае насамперед жанр, а не змiст твору. Адже значна його частина присвячена тим аспектам життя людей, якi населяли землi Украiни вiд трьох до тисячi рокiв тому, для яких у iсторичних працях вiдведено настiльки мало мiсця, що створюеться враження нiби нашi предки увесь час лише тим i займалися, що воювали iз сусiдами та мiж собою, плекаючи династii правителiв рiзного штибу. Все, що було поза тим – культура, вiра, мова, технiчнi досягнення, економiка – лишалися переважно поза увагою шановних iсторикiв.
Про обсяги того матерiалу, який традицiйно лишався «поза», свiдчать багатотомнi видання (зокрема здiйсненi протягом останнiх двадцяти рокiв в Украiнi), товстi i не дуже, присвяченi викладу iсторii культури, лiтератури, економiки, фiлософii, релiгii, мiфологii, мистецтва, декоративно-прикладного мистецтва, архiтектури, вiйськовоi справи тощо. За обсягом та кiлькiстю вони вже можуть скласти неабияку конкуренцiю традицiйним iсторичним багатотомникам. Проте це фактично свiти, якi не перетинаються або майже не перетинаються.
Завдяки цьому, мiж iншим, губляться i самi люди, якi творили не полiтичну iсторiю, а матерiальний i духовний свiт, в якому дiяли «розпiаренi», так званi «iсторичнi постатi» – царi, князi, полководцi, релiгiйнi лiдери. Губляться вони навiть тодi, коли вiдомi iхнi iмена, якi дивом дiйшли iз глибини тисячолiть – але це те, що надае iсторii вiдчуття людського вимiру, а вiдтак – вiдчуття автентичностi.
Саме тому було визначено за мету на тлi багато у чому звичного нам викладу iсторii зiбрати пiд однiею обкладинкою та подати, нехай i в обмеженому обсязi, вiдомостi про мову, релiгiю, мiфологiю, технiчнi досягнення, економiку, мистецтво та вiйськову справу давнiх часiв, усього того, що i робить цивiлiзацiю цивiлiзацiею, якщо за основу ii визначення брати «спосiб iснування розумних iстот».
Стереотипне у наших краях сприйняття як складових i необхiдних ознак цивiлiзацii наявнiсть державностi, писемностi та бюрократичного апарату видаеться нинi надто примiтивним i однобоким. Фактично, це рецидив сприйняття свiту, породжений колонiалiзмом ХІХ ст. та виплеканою ним iдеологiею, коли матiнка-Європа поклала на себе святий обов’язок нести цивiлiзацiю (у ii розумiннi змiсту цього слова) рештi людства. Вiд того, що ця iдеологiя стала складовою «едино вiрного вчення», ii сутнiсть, яка заперечувала право називатися цивiлiзованими багатьом народам, якi на таке зовсiм не заслуговували, не стала лiпшою, людянiшою i, зрештою, «науковiшою».
Тут варто згадати, що еллiни, якi стояли бiля витокiв сучасноi цивiлiзацii, вважали цивiлiзованими суспiльства, якi вшановують богiв. Так, вони та римляни могли iменувати своiх сусiдiв «варварами», однак не ставили iх на якiсно iнший щабель розвитку, як це робили засновники марксизму у ХІХ ст. та iх послiдовники у СРСР. А зi спадщиною останнiх ми не розсталися i досi, попри гучну кампанiю «декомунiзацii». Боротися з назвами вулиць i пам’ятниками виявилося легше, нiж iз тим, що бiльш як пiвстолiття забивалося у свiдомiсть.
Змiст книги було розроблено з розрахунком залучення до ii написання широкого кола фахiвцiв, якi найкраще дослiдили та розумiються на окремих питаннях. Це мало стати прикладом практичного застосування для популяризацii найсучаснiших результатiв у вивченнi iсторii здобуткiв «академiчноi науки» аж до рiвня захищених дисертацiй. Частково це вдалося i знайшло вiдображення у роздiлах, авторами яких стали: Н. Абашина, М. Вiдейко, О. Гопкало, А. Домановський, Г. Казакевич, Е. Кравченко, О. Лiфантiй, С. Махортих, Л. Михайлина, Ю. Мосенкiс, О. Симоненко, Т. Шевченко, О. Шелехань. Не всi дослiдники, яким було запропоновано участь у проектi, знайшли змогу i час для написання текстiв – так, примiром, випали роздiли, присвяченi антропологii давнiх часiв.
У пропонованому увазi читача виданнi майже двi тисячi рокiв iсторii роздiлено на двi частини. Перша охоплюе перiод вiд Х ст. до н. е. по ІІІ ст. н. е., друга – з ІІІ ст. по ІХ ст. Подiл не потрапляе у класичне датування перiодизацiйних пiдроздiлiв iсторii – «античностi» та «середньовiччя». Так сталося тому, що Над книгою працювали насамперед археологи. Їхне бачення iсторii певною мiрою е особливим через те, що вони працюють переважно iз пам’ятками матерiальноi культури, корелюючи iх iз писемними джерелами (там, де вони iснують), епiграфiчними пам’ятками, нумiзматичним матерiалом (монетами) тощо.
Цей пiдхiд нагадуе багато в чому кримiнальне розслiдування, у якому «речi говорять» не менш, а то i бiльш промовисто, анiж протоколи допиту свiдкiв. Античнi ж автори i середньовiчнi хронiсти як свiдки виглядають не надто поважно. Але саме на iхнiх свiдченнях грунтуються висновки-вироки шанованих «традицiйних» iсторикiв. Так, вони витискають зi скупих рядкiв Тацита, Аммiана Марцеллiна, Прокопiя Кесарiйського та iнших усе можливе (i неможливе) вже кiлькасот рокiв. Однак вони нiколи б не дiзналися, примiром, про iснування кiльканадцяти царiв Боспору, единими свiдченнями iснування яких е знайденi пiд час розкопок (або взагалi випадково) монетам. До того ж монети цi промовисто оповiдають про полiтичнi амбiцii цих «друзiв Риму» та римських цезарiв: якщо е на зворотi портрет iмператора – то це означае лояльнiсть, портрет зникае – пiшла боротьба за незалежнiсть.
Про тих же кiммерiйцiв або скiфiв iз писемних джерел вiдомо не так уже й багато – прийшли з глибин Азii, повоювали та попанували в нiй, повоювали з Дарiем І, ну i так по дрiбницях. Археологiчнi дослiдження дали змогу не лише виявити наповненi золотими речами поховання царiв та слiди моторошних поховальних ритуалiв, описаних Геродотом, але i вiдстежити припливи та вiдпливи населення у певних мiсцевостях, пов’язати iх iз клiматичними змiнами, простежити походи в Європу – а про це «батько iсторii» не знав i не мiг знати. Не знав вiн достеменно i про «краiну забутих мiст», вiд якоi лишилися городища набагато бiльшi не те що за Ольвiю чи Херсонес, а навiть за Афiни, володарi яких торгували з еллiнами ще за життя Гомера.
Навiть подробицям епiчного походу македонського полководця Зопiрiона проти Ольвii ми завдячуемо розкопкам, унаслiдок яких до рук дослiдникiв потрапили i фрагменти вiд постаменту статуi з написом на честь Каллiнiка – рятiвника полiса, i черепок з листом вiд «п’ятоi колони», i нарештi речовi свiдчення перебування македонських пращникiв пiд стiнами мiста – свинцевi матiобули. А географiя трофеiв та нагородноi зброi окреслила участь скiфського фактору в тих подiях та його вирiшальне значення для цiеi частини свiту.
Таври, якi стали персонажами жахливих оповiдей про пiратство, людськi жертвопринесення фактично були персонажами легендарними. І лише археологiчнi розкопки дозволили додати живих рис до iхнього портрету. Виявилося, що вони були умiлими ремiсниками, якi ще до появи еллiнiв у Таврицi опанували мистецтва видобування та обробки залiза у досить вражаючих уяву масштабах. Тож iсторiя з пiратством не лише знайшла пiдтвердження у «речових доказах», але i вiдкрилися ii зовсiм невiдомi сторiнки. Коли в горах було знайдено один iз таврських храмiв неподалiк сучасного Гурзуфа, то виявленi там скарби, присвяченi суворим давнiм богам, засвiдчили: таври умiли брати здобич та трофеi, успiшно воюючи не лише з непереможними скiфами, а й з не менш непереможними полководцями Риму, список яких за рейтингом очолив сам Гай Юлiй Цезар. Так, той самий Цезар – який «прийшов, побачив, перемiг».
Можна сказати, що поеднання археологiчних джерел певною мiрою наближае «велику iсторiю» до людей, якi ii творили. Ми дiзнаемося, скiльки було випито вина i скiльки з’iдено кабанiв пiд час тризни, влаштованоi на честь одного зi скiфських царiв, переймаемося долею Еврисивiя i Арети, похованих у склепi пiд стiнами Ольвii, знайомимося з могутньою чаклункою та невiдомим царем Сарматii. Ми поiменно знаемо багатьох центурiонiв та легiонерiв римського вiйська (заразом iз назвами i номерами iхнiх пiдроздiлiв), розквартированих у Тирi, Херсонесi та Ольвii, морякiв i командирiв кораблiв Мезiйського флоту, на яких майже два столiття тримався «римський порядок» над Понтом Евксинським…
Так-от, за певноi думки, для археологiв «переламними» стали не подii V ст., пов’язанi з демаршем Одоакра 476 р., а початок скiфських вiйн у ІІІ ст., завдяки яким, зрештою, i стала можливою поява у Римi такого персонажа. Власне, тi скiфськi вiйни насправдi були готськими, а плацдармом були спочатку землi на пiвнiч вiд Понту, а згодом i Таврика, у якiй чудом втримався Херсонес. Пiсля «епохи солдатських iмператорiв» поява готiв та iнших «варварiв» на Аппенiнському пiвостровi стала лише питанням часу.
ІХ ст. стало реальною межею мiж епохою формування слов’янських держав i запровадженням «варязькоi альтернативи» – Русi з центром у Киевi. А це вже, як кажуть, окрема iсторiя.
Власне, сама iсторiя у межах роздiлiв не е лiнiйною, вона i не могла бути такою. Адже всi тi суспiльства, про якi йдеться, мали власну iсторiю, яка могла перетинатися – а могла i не перетинатися – з iсторiею сусiдiв. Однак чим ближче в часi, тм таких «точок дотику» явно бiльшае. З iншого боку, такий розподiл iсторii дае можливiсть бiльш системно вiдслiдкувати пригоди окремих спiльнот – аж до рiвня еллiнського полiсу або таврських племен. У викладi iсторii зроблено спробу не лише засвiдчити факти, а й показати взаемний зв’язок мiж тим, що вiдбувалося у близьких та вiддалених мiсцях, нарештi дати оцiнку подiям. Та обставина, що бiльшiсть роздiлiв належить фахiвцям, якi не рiк i навiть не одне десятилiття «в темi», робить загальним набутком часом унiкальнi вiдомостi, зiбранi авторами упродовж тривалого часу. Так, цi вiдомостi були опублiкованi пiд обкладинками монографiй та наукових часописiв, iх можна знайти у дисертацiях. Проте багато iз того, що потрапило на сторiнки цiеi книги, вперше стае доступним широкому колу читачiв.
Враховуючи цю обставину, спроба присвятити понад половину видання «поза iсторичним» питанням теж видаеться, на мiй погляд, досить цiкавою. По-перше, структура «цивiлiзацiйних» роздiлiв е бiльш-менш унiфiкованою для усiх частин книги, що вiдкривае можливiсть пошуку та порiвняння певних вiдомостей – цю розвагу автори залишають майбутнiм читачам. Можливо, це пiдштовхне iх до власного розумiння якихось подiй, процесiв, явищ. По-друге – кiлькiсть фактичного матерiалу, вiдповiдним чином пiдiбраного та систематизованого, теж е корисною. Можливо, було б краще повною мiрою все проiлюструвати – але обмеження обсягу лишають поза межами цього видання майже 70 вiдсоткiв запланованих iлюстрацiй.
У процесi пiдготовки видання виявилося, що деякi роздiли не мають аналогiв, вiдтак вони стали першими ластiвками у висвiтленнi певних тем у такому обсязi. Це стосуеться насамперед двох нарисiв, якi належать Ю. Л. Мосенкiсу з питань «мовноi ситуацii» у певнi перiоди. Уперше в такому обсязi, завдяки дослiдженням Г. М. Казакевича, ми бачимо рiзнi гранi кельтського свiту на теренах Украiни.
Наповнення роздiлiв, присвячених вiруванням, мiфам та фiлософii, нерiвномiрне i залежить вiд кiлькостi та якостi наявних вiдомостей. Однак цi роздiли фiксують наявнiсть тих чи iнших явищ у певнi перiоди, що вже е приводом для роздумiв. Опис мистецтва рiзних племен i народiв демонструе рiзноманiття давнього свiту, у якому спiвiснували (iз взаемною користю) еллiни та скiфи, сармати i римляни, показуе iх здобутки та досягнення на шляху розвитку цивiлiзацii.
Висвiтлення вiрувань рiзних народiв наочно демонструе як подiбнiсть, так i рiзноманiття. Особливо це стосуеться раннього середньовiччя, коли на пiвнiч вiд Понту Евксинського можна було зустрiти не лише адептiв найрiзноманiтнiших стародавнiх вiрувань, а й тих, хто сповiдував та поширював, коли словом, а коли вогнем i мечем найвпливовiшi «свiтовi релiгii» сучасностi – християн, мусульман. Історiя появи та поширення християнства у цих землях виявляеться на декiлька столiть давнiшою за дату хрещення Русi, яку святкують у наших краях щороку.
Цiкавим виявилося творення роздiлу, присвяченого здобуткам давнiх технологiй та економiки. Як наслiдок, отримано «зрiз» за перiодами та територiями, який показав вражаюче рiзноманiття як пiдходiв до здобуття «хлiбу насущного», так i органiзацii виробництва та технологiй, на якому воно базувалося. Ранiше в такому обсязi цi питання висвiтлювали (крiм нечисленних спецiалiзованих праць) хiба що у тритомниках з археологii Украiни, останнiй з яких побачив свiт 1985 р., тобто бiльш як три десятилiття тому. Але ж дослiдники з тих часiв не стояли на мiсцi! Отже, у виданнi знайшлося мiсце результатам новiтнiх дослiджень – примiром, металургii та ковальського ремесла раннього залiзного вiку (Е. Кравченко).
Особливу увагу було придiлено вiйськовiй справi. Ця тема сама по собi варта окремого видання, стiльки нагромаджено матерiалу i проведено дослiджень. З одного боку, в iсторичних роздiлах вистачае вiдомостей про зброю, военнi конфлiкти, е описи битв, тактики i стратегii, застосованоi супротивниками у численних конфлiктах. З iншого боку, там не знаходиться мiсця нi для системного опису i характеристики озброення, спорядження, нi системи комплектування й органiзацii вiйськ. Але ж саме це може пояснити як перебiг окремих военних конфлiктiв, так i перебiг, результати та наслiдки вiйн загалом.
Залучення фахiвцiв та результатiв останнiх дослiджень з цього питання дозволило отримати чимало унiкальноi iнформацii, яка доступна, зазвичай, читачам академiчних журналiв та монографiй.
Примiром, «джерелознавчою родзинкою» стали опублiкованi останнiми роками вiдомостi (i захищена дисертацiя)[1 - Новиченкова М. Римське вiйськове спорядження в Таврицi I ст. до н. е – ІІІ ст. н. е. (за матерiалами розкопок святилища Гурзуфське сiдло) – автореферат канд. дис. – Киiв, 2017.] стосовно знахiдок предметiв римського озброення та спорядження у таврському святилищi на перевалi Гурзуфське сiдло в Криму. Ця колекцiя римськоi мiлiтарики на сьогоднiшнiй день е однiею з найбiльших у Європi – близько 2.600 речей. Тут i зброя, i рiдкiснi речi табiрного побуту, i монети, карбованi похiдною монетарнею Гая Юлiя Цезаря – трофеi таврiв у Мiтрiдатових вiйнах та наступних конфлiктах. Що цiкаво: вiдомостей про подвиги вiдважних «дiтей таврiйських гiр» не варто шукати на сторiнках писемних джерел.
Заразом розвiюються деякi «сталi» iсторичнi мiфи – примiром, стосовно поширення у сарматiв важкоi панцирноi кiнноти (О. Симоненко). Та головна перевага в тому, що прочитавши роздiл з iсторii, примiром, вiйн за Таврику, е можливiсть глибше ознайомитися з вiйськовим потенцiалом сторiн багатьох конфлiктiв на пiвостровi – римлян, боспорян, «варварiв».
Можливо, допитливий читач i не знайде на цих сторiнках усiеi повноти iнформацii, на яку вiн розраховував, викладу та оцiнки якихось вiдомостей, якi його особливо цiкавлять. Саме тому наприкiнцi книги подано списки рекомендованоi лiтератури (за роздiлами). Це не е повна та вичерпна бiблiографiя – для неi знадобилося б кiлька томiв такого ж обсягу. Пропонований список – лише компас для орiентування у свiтi наукових i нечисленних науково-популярних видань, на сторiнках яких докладнiше розглянуто окремi питання, зачепленi у цiй книзi. Можливо, посторiнковi посилання виглядали б бiльш академiчно, але було вирiшено не створювати перепон вiльному читанню текстiв.
Полегшити навiгацiю та отримати додаткову iнформацiю у роздiлах книги покликанi перехреснi посилання, тобто пояснення, у якому саме роздiлi можна докладнiше прочитати про певну подiю, мiсце, рiч, а також мiсце заощадити, але заразом викласти досить подробиць, не перебиваючи ними основну оповiдь. Наступний дороговказ – це покажчик, вiн дозволить вiдшукувати мiсця, iмена, назви – якщо когось зацiкавить щось конкретне.
Частина I
Історiя
На пiвнiч вiд Понту Евксинського
Народи Кiммерii
Сергiй Махортих
Кiммерiйська доба у Пiвнiчному Причорномор’i (близько 1000–650 рр. до н. е.) вiдзначена значними змiнами в суспiльно-економiчному i духовному життi стародавнього населення i належить до найбiльш важливих перiодiв найдавнiшоi iсторii регiону. Їi назва походить вiд найдавнiших жителiв схiдноевропейський степiв, зафiксованих писемною традицiею – кiммерiйцiв. Вони стали творцями першого великого об’еднання кочових племен на пiвднi Схiдноi Європи, згаданого у писемних джерелах, якi включали низку угруповань. Археологiя свiдчить, що вони мали своi особливостi у матерiальнiй культурi та, можливо, спочатку навiть рiзне походження.
З кiммерiйцями пов’язане поширення кочового скотарства, виробiв iз залiза, а також поява кiнноти. Використання коня для верховоi iзди i поява три тисячi рокiв тому в причорноморських степах перших вершникiв спричинили революцiю в комунiкацiях, полегшивши зв’язки мiж вiддаленими регiонами. Протягом декiлькох столiть кiммерiйцi становили провiдну вiйськово-полiтичну силу в регiонi та вiдiгравали активну роль у культурно-iсторичному розвитку навколишнiх територiй, на яких вони проживали i з якими були сусiдами. Археологiчнi матерiали в поеднаннi з даними писемних джерел дадуть змогу висвiтлити два основнi етапи кiммерiйськоi iсторii на пiвднi Схiдноi Європи.
1. Суспiльство
Про суспiльну органiзацiю давнiх кочовикiв ми знаемо завдяки дослiдженням iхнiх поховань, а також нечисленним писемним джерелам, якi згадують iмена кiлькох кiммерiйських правителiв. Кiммерiйське суспiльство, якщо брати до уваги археологiчнi вiдомостi, складалося з двох племен, якi залишили скорченi «чорногорiвськi» i витягнутi «новочеркаськi» поховання. Кожне плем’я складалося з кiлькох пiдроздiлiв, якi рiзнилися своiм походженням, що мало свое вiдображення в орiентуваннi поховань, а також в iнших деталях обряду. Степовi простори мiж Доном i Дунаем були подiленi мiж чотирма кланами: двома Чорногорiвськими зi схiдним i пiвденним орiентуванням поховань i двома Новочеркаськими – iз захiдним та пiвнiчним. Представники кланiв вступали в шлюби в межах свого племенi, зокрема з представниками тих кланiв, чиi землi розташовувалися в степах Передкавказзя i Волго-Донського регiону.
Як i у всiх кочiвникiв, у кiммерiйцiв, iмовiрно, сiм’i об’еднувалися в сiмейно-родиннi групи близькоспорiднених сiмей, ядрами яких були найближчi кровнi родичi. Цi групи i становили громаду, що включала вiд двох до п’яти сiмей. Кiлька таких громад могли об’еднуватися в общину другого рiвня задля спiльного перекочування.
Видiлялися багатi власники худоби, якi мали вiйськовi загони для розширення впливу i влади. Поява такого суспiльного прошарку була зумовлена пiдвищеною вiйськовою активнiстю, коли набiги i вiйна перетворилися на постiйнi промисли, що i фiксуеться за военними походами кiммерiйцiв VIII–VII ст. до н. е., про якi йтиметься трохи далi.
Окрiм вiйськового проводу, вождi у кiммерiйському суспiльствi виконували судовi та церемонiальнi функцii, займалися зовнiшнiми зв’язками. У критичний момент рядовi члени суспiльства мали вирiшальний голос, i навiть вождi не могли примусити iх слiдувати за собою. Така ситуацiя вiдповiдае суспiльству з вiйськовою демократiею.
2. Кiммерiйцi у першiй половинi IX ст. до н. е
Формування кiммерiйськоi культури припало на першу половину IX ст. до н. е., коли тривала поступова змiна клiмату на бiльш сухий. У степах Пiвнiчного Причорномор’я все ще були досить сприятливi умови для ведення нового кочового господарства. Вони зумовили поступове розселення кочовикiв по степах вiд Дону до Дунаю. Це пiдтверджуеться розподiлом у часi вiдомих археологам поховань. Основна iх кiлькiсть (82) припадае саме на цей перiод. Видiляють двi групи старожитностей того часу: чорногорiвську i новочеркаську. Обряд поховання першоi пов’язаний з традицiями Дунайсько-Днiстровського межирiччя i Приднiпров’я, а другоi – Побужжя i басейну Днiпра. Мабуть, «черногорiвцi» розселялися в спорiдненому iм середовищi, поступово асимiлюючи з мiсцевими жителями. Тодi Пiвденно-Бузький степовий регiон майже не був заселений. На цi порожнi територii прийшли зi сходу «новочеркасцi». Обидвi групи кiммерiйцiв налагодили зв’язки з навколишнiм населенням, передусiм iз мешканцями лiсостепового Поднiпров’я i Поднiстров’я, а також Пiвнiчного Кавказу.
Взаемодiя з осiлим населенням Передкавказзя виявилася життево необхiдною для кочовикiв, починаючи з моменту формування кiммерiйськоi культури й упродовж усього часу ii iснування. В умовах зростання посушливостi клiмату в IX ст. до н. е. цей регiон привертав увагу степовикiв як придатна для проживання зона, де були ряснi пасовища, джерела металу та населення з комплексним землеробсько-скотарським господарством i високорозвиненим ремеслом. Зв’язки степовикiв iз жителями Пiвнiчного Кавказу була справою вимушеною через занепад металообробних центрiв Пiвденно-Схiдноi Європи. Не останню роль у цьому зiграло припинення дiяльностi на межi XI–X ст. до н. е. мiдних копалень на Донецькому кряжi.
Однак завдяки контактам зi степовиками, на Пiвнiчному Кавказi поширилася традицiя виготовлення озброення з бронзи i залiза (при цьому клинки мечiв i кинджалiв були iз залiза, а рукiв’я – бронзовими).
Саме тодi вiдбулося епохальне вдосконалення озброення i кiнськоi збруi. Воно набуло вигляду симбiозу культурних традицiй мiсцевого пiвнiчнокавказького населення i раннiх кочовикiв, що породило новi технологii та новi вироби. Так, важливим наслiдком цих подiй стало поширення металевих вудил, якi були незамiннi для управлiння верховим конем i колiсницею. Однi з найдавнiших у Схiднiй Європi металевi вудила знайдено в похованнi XI–X ст. до н. е. Гордiiвського могильника на Пiвденному Бузi. Водночас подiбнi вудила передскiфського i скiфського часу добре вiдомi у азiатськiй частинi степового пояса Євразii: Казахстанi, Середнiй Азii, Алтаi, на теренах Сибiру, Монголii, Китаю.
Для кiммерiйцiв, якi жили в степах мiж Доном i Дунаем, життево важливими були i контакти з безпосереднiми сусiдами – жителями лiсостепового межирiччя Днiпра i Днiстра. Вiд цих сусiдiв можна було отримати продукти хлiборобства. Виробники цих продуктiв утворили кiлька племiнних союзiв, названих за археологiчними пам’ятками чорнолiсцями (за знахiдками в районi знаменитого Чорного Лiсу) та групою Сахарно-Солончени (у Молдовi). У цих сусiдiв можна було розжитися i виробами ремiсникiв, насамперед металевими. Улiтку кочовики пасли свою худобу в пiвнiчних районах степу на межi з лiсостепом, а у найбiльш посушливi роки заходили i на степовi дiлянки лiсостепу. Тож iнтереси обох сторiн вимагали мирних вiдносин.
Особливу роль у життi кiммерiйцiв у першiй половинi IX ст. до н. е. вiдiграло знайомство з населенням Центральноi Європи, що вiдбилося на iхнiй матерiальнiй культурi. Так, спiльною ознакою низки кiммерiйських пам’яток того часу е столовий посуд iз рисами, типовими для виробiв Середньоi Європи. Можливо, у степового населення така парадна керамiка з’явилася внаслiдок обмiну та змiшаних шлюбiв. Окрiм цього, поступове зростання посушливостi клiмату, що мало мiсце у IX ст. до н. е., змусило окремi групи кiммерiйцiв переселитися у райони, розташованi в зонi з позитивним балансом вологи, з-помiж яких була i Велика Угорська рiвнина, близька за своiми ландшафтами до причорноморських степiв. Це був такий собi природний коридор у захiдному напрямку. Збiльшення кiлькостi вершникiв у раннiх кочовикiв означало, що мобiльнi, добре пiдготовленi та озброенi загони могли супроводжувати торговi експедицii та мiграцii. Унаслiдок цього кочiвницькi угруповання мали можливiсть «осiдати» у багатих ресурсами мiсцях, заселених представниками iнших племен. До речi, уперше подiбне переселення зi степiв Причорномор’я у Центральну Європу вiдбулося ще у першiй половинi ІІІ тис. до н. е. – за двi тисячi рокiв до кiммерiйцiв.
Нинi на захiд вiд Карпат знайдено понад 150 поховань, якi можна пов’язати з кiммерiйцями. Похоронний обряд i предмети матерiальноi культури, знайденi у могильниках на Угорськiй рiвнинi та ii околицях, подiбнi до типових для Центрального Передкавказзя i особливо Закубання. Просування кочовикiв мало для мiсцевого населення сумнi наслiдки: лише у одному з районiв Альфельда, за пiдрахунками мiсцевих археологiв, тодi бiльш як сто поселень були занедбанi, а цiнностi як скарби – захованi в землю. Цiлком iмовiрно, схiдний Карпатський басейн слугував своерiдним плацдармом, з якого племена кiммерiйцiв здiйснювали походи i в iншi регiони Центральноi Європи.
Вторгнення кiммерiйцiв привело до змiн у життi мiсцевих племен. Так, у IX ст. до н. е. вiдбулася поступова замiна традицiйного комплексу озброення i спорядження коней кiммерiйським. Виготовлене з бронзи захисне озброення воякiв i колiсницi виявилося неефективним на противагу кiммерiйським вершникам-лучникам iз залiзними мечами. Слiд зазначити, що новий вiйськовий комплекс не вiдразу поширився в Центральнiй Європi.
Замiна на престижне озброення, а також перехiд вiд традицiйного важкого обладунку i предметiв озброення до бiльш легких вiдбулися спочатку у Схiдних Альпах i на Балканах, а потiм уже i в Захiдних Альпах. Цi змiни вiдображали глибоку соцiальну трансформацiю у положеннi вiйськових вождiв, якi дедалi бiльше вiдходили вiд боiв у важкому озброеннi та охочiше демонстрували новi символи вiйськовоi справи i сили – кинджал i пояс.
При цьому запозичення кiммерiйського озброення i вуздечки вiдбувалося як унаслiдок мирних контактiв iз захiдною групою кiммерiйцiв, якi жили на Великiй Угорськiй рiвнинi, так i внаслiдок iхнiх военних набiгiв. Про останнi свiдчать поховальнi комплекси, що мiстять типовi кiммерiйськi вироби та чисельнi поселення зi слiдами руйнувань i, вiдповiдно, знахiдками предметiв озброення кiммерiйського типу на теренах Моравii та Нижньоi Австрii, а також, певно, укрiпленi селища в Захiднiй Угорщинi та Пiвденно-Схiднiй Австрii.
Вiдбувся i зворотний процес засвоення кочовиками здобуткiв центральноевропейського населення. Так, саме у IX ст. до н. е. в степах мiж Кавказом i Дунаем поширюються колiсницi. Про це свiдчать знахiдки «колiсничноi» збруi для коней iз захiдних областей Украiни i Приднiстров’я.
Таким чином, цей перiод кiммерiйськоi iсторii важливий тим, що у степах Пiвнiчного Причорномор’я сформувався новий тип господарства – кочове скотарство, поширилася кiннота, колiсницi, було встановлено тiснi контакти з осiлим населенням Пiвнiчного Кавказу, лiсостеповоi Украiни та Центральноi Європи.
3. Кiммерiйцi у другiй половинi IX–VII ст. до н. е
Поступове погiршення природних умов викликало скорочення чисельностi раннiх кочовикiв у степах Пiвнiчного Причорномор’я i змiну iхньоi матерiальноi культури. Частина населення могла кочувати у пiвнiчних районах степiв, межа яких вiдсунулася на край лiсостепових районiв. Так само, як i столiття перед тим у Центральнiй Європi, кочовики наступають на довколишнi райони з хлiборобським населенням. Цим часом датують свiдчення агресii степових кiммерiйцiв та спустошенi пожежами поселення, зокрема i укрiпленi, Середнього Поднiпров’я i Днiпровського Лiвобережжя. Утiм, вторгнення кiммерiйцiв до лiсостепу – явище характерне не лише для Самаро-Орiльського межирiччя i Днiпровського Правобережжя. Воно вiдзначено i в Середньому Подоннi.
Захопивши пiвденнi райони лiсостепу пiд лiтнi пасовища, кiммерiйцi знову встановили вигiднi iм мирнi взаемини з мiсцевим населенням. Цiлком можливо, що для встановлення бiльш тiсних контактiв i ведення успiшних обмiнних операцiй кочовики могли брати за дружин жiнок iз сусiднiх поселень. Це допомагало отримувати «на тiй сторонi» родичiв, якi в разi необхiдностi надавали необхiдну пiдтримку.
Імовiрно, зацiкавленiсть у тiсних зв’язках, зокрема шлюбних, iз населенням Лiсостепу могла привести навiть до скорочення традицiйних контактiв iз кiммерiйцями Передкавказзя. Про це свiдчить зменшення на заходi кiлькостi кiммерiйських поховань iз пiвнiчним та пiвденним орiентуванням, типовим для кiммерiйцiв Закубання. За таких умов торгiвлю з Пiвнiчним Кавказом пiд свiй контроль могли взяти кiммерiйськi об’еднання Нижнього Подоння, з якими було вигiдно пiдтримувати тiснi зв’язки кiммерiйцям степовоi Украiни. Однак у серединi VIII ст. до н. е. настав новий пiк посухи в степах, пiсля якого поступово почалося зволоження. Максимум такоi посухи припав на середину VII ст. до н. е. Саме тодi, коли кордони степу i лiсостепу наблизилися до сучасних.
Не можна виключати, що коливання клiмату сприяли новим значним змiнам у культурно-iсторичнiй ситуацii в межирiччi Днiпра i Дунаю. Так, у лiсостеповому Поднiстров’i наприкiнцi першоi половини VIII ст. до н. е. iз заходу прийшло нове фракiйське населення. Імовiрно, воно стало витiсняти мiсцевих жителiв i поступово у другiй половинi VIII ст. до н. е. асимiлювало iх. На схiд, у лiсостеповому Днiпровському Правобережжi близько сере дини VIII ст до н. е. сформувалося нове могутне племiнне об’еднання, можливо, поповнене групами населення, витiсненого на схiд фракiйцями.
Погiршення умов проживання в степу значний прояв мало у межирiччi Днiпра i Дона. Кiммерiйцi, чиi зв’язки з жителями лiсостепу i ранiше були досить тiсними, знову звернулися саме до них по допомогу. У другiй половинi VIII ст. до н. е. особливо помiтно скоротилася чисельнiсть «чорногорiвських» поховань, якi тепер бiльш рiвномiрно розподiлилися за шiстьма територiальними пдгрупами степовоi смуги.
Саме тодi зросла кiлькiсть степових «новочеркаських» поховань, локалiзованих у Поднiпров’i, Побужжi та Дунайсько-Днiстровському межирiччi. Пiд час перiоду аридизацii серед кiммерiйських племен найбiльш сприятливi умови для проживання мала Передкавказька група. Якщо населення Пiвнiчного Причорномор’я знайшло вихiд з екологiчноi кризи у спiвiснуваннi з населенням лiсостепу, то у Передкавказзi була iнша ситуацiя. Тут, як i на територii Украiни, iснували певнi вiдносини з мiсцевим населенням передгiр’iв. Однак чергова посуха вдарила по всiх: вiд осушення клiмату постраждали пасовища як кочовикiв, так i осiлого населення. Викликана цими чинниками економiчна криза спонукала частину жителiв Пiвнiчного Кавказу до грабiжницьких походiв до казково багатоi (за мiрками синiв степу) Передньоi Азii, яка перебувала пiд управлiнням царiв могутньоi Ассирii.
Саме з часiв тих походiв другоi половини VIII ст. до н. е. про кiммерiйцiв починають повiдомляти ассиро-вавилонськi та урартiйськi писемнi джерела, якi охоплюють перiод до VII ст. до н. е. включно. Ідеться в них i стосовно iснування краiни Гамiр, зокрема про появу i пересування народу гамiр (тобто кiммерiйцiв) у Переднiй i Малiй Азii, вiдносини з Урарту, Ассирiею та iншими державами, а також про взаемини зi скiфами. Грецькi описи е не менш цiнною категорiею вiдомостей та свiдчать про територiю проживання кiммерiйцiв, причини iх появи у Переднiй Азii i малоазiйський театр дiй вiйськових загонiв кочовикiв у VII ст. до н. е. Власне, саме завдяки писемним джерелам нам стала вiдома назва «кiммерiйцi». Грецькi автори вживають назви: Кiммерiйський Боспор, Кiммерiйськi стiни, Кiммерiйськi переправи, якi, зазвичай, локалiзують у районi Керченського пiвострова. Топонiми, як-от Кiммерiйська земля i краiна Кiммерiя, радше мають ширшу географiчну прив’язку в межах пiвдня Схiдноi Європи. Назва «кiммерiйцi» як збiрний iменник застосовувалася до земель вiд Волги на сходi до Дунаю на заходi.
Поява етнонiму «кiммерiйцi» пов’язана з певними пiдроздiлами вiйськовоi або соцiальноi органiзацii кочовикiв. У розвiдувальних донесеннях царевича Сiнаххерiба i одного з головних ассирiйських розвiдникiв Ашшуррiсуi царю Саргону в останнiй чвертi VIII ст. до н. е. згадуеться «краiна Гамiр», тобто краiна кiммерiйцiв, яка лежить на пiвнiч або на пiвнiчний захiд вiд Ванського царства, отже, приблизно на Пiвнiчному Кавказi.
Імовiрно, у 20-тi рр. VIII ст. до н. е. кiммерiйцi здiйснювали набiги на пiвнiчнi райони Урарту. Урартське вiйсько, яке виступило проти кочовикiв, зазнало важкого розгрому. Сталося це близько 714 р. до н. е. Вiйськовi поразки послабили Урарту, чим скористалася Ассирiя. Їi цар, Саргон ІІ, вибрав момент найбiльш слушний для наступу i 714 р. до н. е. органiзував успiшний похiд проти Урарту. Розгром урартських вiйськ призвiв до самогубства Руси I, повстання намiсникiв, зокрема в Маннi. Остання була одним з основних плацдармiв для кiммерiйцiв пiд час iхнiх грабiжницьких набiгiв у Передню Азiю. Правителям Манни, якi мрiяли про незалежнiсть, вигiдно було розмiстити кочовикiв на своiй територii i використовувати iх загони як союзникiв або найманцiв. Саме цим пояснювалася успiшна боротьба Манни з Ассирiею пiзнiше, уже в часи царя Асархаддона (681–669 рр. до н. е.). І знову, як у Центральнiй Європi, кiнська збруя кiммерiйцiв стае популярною серед мiсцевого населення. Настiльки популярною, що одного разу правитель Манни пiднiс ii в дар (разом iз кiньми) правителю Ассирii.
Наприкiнцi VIII ст. до н. е. кiммерiйцi згаданi в писемних джерелах через звiстку про смерть царя Ассирii Саргона ІІ, який полiг, на думку багатьох дослiдникiв, у битвi з ассирiйцями. Однак його наступнику Сiнаххерiбу таки вдалося стабiлiзувати кордони держави, i кiммерiйцi були змушенi назавжди залишити межi Ассирii. Подальшi повiдомлення про них з’являються в клинописних текстах лише в роки правлiння Асархаддона.
Пiсля зiткнення з Урарту i трохи пiзнiше з Ассирiею кiммерiйцi повернулися на вихiднi територii в райони Схiдноi Європи. Їхне повернення фiксуеться за знахiдками у похованнях передскiфського часу з Пiвнiчного Кавказу i Украiни. Серед цих старожитностей: бронзовi шоломи ассирiйського типу, деталi лускатих панцирiв, так званi пекторалi (захисне спорядження коней), а також бронзовi вудила, якi виникли на основi мiсцевих прототипiв, але з використанням передназiйських засад жорсткого крiплення вудил i псалiiв. Можливо, що передньоазiйськi походи стали каталiзатором широкого розповсюдження колiсниць на пiвнiч вiд Головного Кавказького хребта.
На початку VII ст. до н. е. частина кiммерiйцiв утворила союз iз царем Фрiгii Мiдасом. Спiльно вони робили або готували набiги на «залiзний шлях» в районi Мелiта. Мабуть, саме тодi, коли значна частина кiммерiйських воiнiв була зайнята участю у походах, до схiдноевропейських степiв зi Сходу приходить перша хвиля нового кочового населення, вiдомого пiд назвою скiфiв. Можна припустити, що причиною його появи тут була та сама аридизацiя другоi половини VIII ст. до н. е., що завдала стiльки лиха кiммерiйцям та iхнiм сусiдам. Тодi ж частина цих схiдних кочовикiв теж була змушена вирушити на захiд у пошуках пасовищ. Найсприятливiшi умови вони знайшли у Передкавказзi. Із розселенням скiфiв, про яке повiдомляють писемнi джерела (Дiодор Сицилiйський. П, 43), пов’язане руйнування поселень мiсцевих жителiв на початку VII ст. до н. е.
Можна датувати VII ст. до н. е. i руйнування деяких поселень лiсостеповоi Украiни, наприклад, Рудковецького городища на Днiстрi. Знайденi там двохлопатевi вiстря стрiл iдентичнi виявленим у шарi руйнувань на поселеннi Сержень-Юрт у Схiдному Передкавказзi. Таким чином, у своему просуваннi на захiд частина давньоскiфського населення добралася до Лiсостепу.
Наприкiнцi VIII ст. i упродовж VII ст. до н. е. скiфiв i кiммерiйцiв досить чiтко розрiзняють тамтешнi писемнi джерела, в яких вони виступають як двi самостiйнi полiтичнi сили. Однак певна частина кiммерiйцiв Передкавказзя i Нижнього Подоння, ймовiрно, перемiстилася на захiд до степiв Украiни. Саме цим переселенням можна пояснити зростання там кiлькостi кiммерiйських поховань цього перiоду.
У першiй половинi VII ст. до н. е. царю Урарту Русу II вдалося укласти союз iз кiммерiйцями, серед яких могли бути i загони раннiх скiфiв. Пiсля цього на противагу Урарту-кiммерiйському альянсу утворився союз держав Фрiгii, Мелiд i Халдей-Халiб. Военнi дii проти Фрiгii та ii союзникiв мали успiх: урарти захопили велику здобич i полонених, а Фрiгiя була вiддана на поталу кiммерiйцям. Імовiрно, що Ассирiя була причетна до цього походу, оскiльки ассирiйцi були не менше нiж Урарту зацiкавленi в загибелi Фрiгii та, судячи за записами оракула, самi вели военнi дii в цьому районi. Згiдно з повiдомленням Страбона, вiдомий цар Фрiгii Мiдас (той самий Мiдас, який, за еллiнською легендою, мiг перетворювати своiм дотиком будь-що на золото) наклав на себе руки саме пiд час навали кiммерiйцiв. У тi часи пiд кiммерiйським впливом на Стародавньому Сходi розповсюдилися схiдноевропейськi бронзовi вiстря стрiл. Найбiльш раннi з них знайденi в Анатолii, саме серед руiн мiст i селищ Фрiгii.
Основна концентрацiя кiммерiйських сил наприкiнцi 70-х – на початку 60-х рр. VII ст. до н. е. вiдзначена на пiвднi i пiвденному заходi Урарту, а також у районi о. Урмiя, що мало свiй вiдбиток у написах ассирiйських царiв. Загалом подii 674–671 рр. до н. е., що призвели до незалежностi Мiдii, мають особливе мiсце у долях кiммерiйцiв i скiфiв. До кiнця 70-х рр. до н. е. вiдбулася поляризацiя сил, коли кiммерiйцi, перебуваючи в союзi з Урарту, мали антиассирiйську позицiю, а скiфи, навпаки, пiдтримували Ассирiю.
У наступнi десятилiття за Ашшурбанiпала (668–627 рр. до н. е.) центр кiммерiйськоi активностi змiстився до Малоi Азii, де пiд iхнiй контроль перейшла частина Сирii, яка ранiше належала до Ассирii. Вiд набiгiв, як i ранiше, страждало чимало районiв Малоi Азii: Пафлагонiя, Йонiя, Еолiда, Вифiнiя, кiлька разiв пiд ударом опинялося лiдiйське царство на заходi Малоi Азii. Лiдiйський цар Гiг шукав ассирiйськоi допомоги, щоб убезпечитися вiд кiммерiйцiв.
Іншi держави Анатолii, зокрема Табал, – колишнiй супротивник Асархаддона – також приедналися до ассирiйського табору близько 660 р. до н. е., коли вiдчутно зросла кiммерiйська загроза. Саме того року цар Гiг за допомогою Ассирii здобув перемогу над кiммерiйцями, пославши до Нiневii на знак подяки двох полонених кiммерiйських вождiв i частину здобичi.
Однак у подальшому, мабуть, внаслiдок ослаблення кiммерiйськоi загрози, Гiг вiдмовився вiд допомоги i, уклавши союз iз египетським фараоном Псамметiхом I, приеднався до спрямованоi проти Ассирii коалiцii. Цим скористалися кiммерiйцi, якi знову пiшли на Лiдiю. Пiд час навали кочовикiв цар Гiг загинув, а столиця Лiдii Сарди була розгромлена. Про це свiдчать проведенi там археологiчнi розкопки, пiд час яких виявлено слiди руйнувань i загибелi людей близько середини VII ст. до н. е. Можливо, новi звитяги кiммерiйцiв стали можливi завдяки пiдтримцi фракiйського племенi трерiв, якi потрапили до Азii через фракiйський Боспор. Зокрема, Страбон, кажучи про кiлька кiммерiйських походiв, згадуе i iхнiй спiльний похiд iз трерами. Не виключено, що трери при цьому дiяли в союзi з частиною кiммерiйцiв, якi переселилися ранiше за Дунай.
Син Гiга вiдмовився вiд колишньоi полiтики батька i знову прийняв ассирiйську протекцiю, а цар Табала об’еднався з кiммерiйцями на чолi з Тугдамме (Лiгдамiсом) у змовi проти Ассирii. Еллiнськi автори повiдомляють, що наступ кiммерiйцiв пiд проводом Лiгдамiса в Азiю вiдбувся з територiй, прилеглих до Боспору, причому нападники становили лише незначну частину кiммерiйцiв. Загалом кiммерiйцi i далi собi кочували навколо зовнiшнього моря на пiвднi Схiдноi Європи. Це протистояння призвело до зiткнення кiммерiйцiв зi скiфами, що було спровоковане Ассирiею, а також, певно, загибелi вождя кiммерiйцiв Тугдамме в Кiлiкii близько 645–640 рр. до н. е.
Мабуть, той похiд царя Лiгдамiса був останнiм кiммерiйським походом iз територii Пiвнiчного Причорномор’я. Цiлком iмовiрно, що саме пiсля цього близько середини VII ст. до н. е. цей регiон остаточно захопили скiфи. Зiткнення зi скiфами у Малiй Азii та степах Причорномор’я змусили кiммерiйцiв вiдступити до Каппадокii. У Каппадокii, а також у м. Сiнопа на пiвденному березi Чорного моря вони жили аж до кiнця VII ст. до н. е., коли остаточно були розбитi лiдiйським царем Алiаттом. Так, наприкiнцi VII ст. до н. е. у далекiй Каппадокii i закiнчилася iсторiя кiммерiйцiв як полiтично самостiйного народу.
Пришестя скiфiв
Сергiй Махортих
На початку VII ст. до н. е. в схiдноевропейськi степи зi сходу приходять скiфи – чергова хвиля кочового населення. З ними пов’язанi руйнування поселень Передкавказзя i лiсостеповоi Украiни. Можна припустити, що причиною iхньоi появи тут стала аридизацiя клiмату в степовiй смузi другоi половини VIII ст. до н. е., коли частина схiдних кочiвникiв була змушена вирушити на захiд у пошуках пасовищ. Загалом захiдна частина евразiйських степiв була бiльш плодюча i вологiша за схiдну. Звiдси i природне прагнення бiльшостi номадiв мiгрувати саме у захiдному напрямку.
Про свое походження скiфи мали кiлька легенд. Вони вважали своiми предками Зевса й Борисфена, а також Геракла (сина Зевса). Згiдно з легендою, у «землi на iм’я Гiлея» Геракл став чоловiком дочки Борисфена – Змiеногоi Богинi. Одного iз трьох своiх синiв вони назвали Скiфом, вiн – предок царiв цього народу i краiна була названа його iменем. Саме йому дiсталися лук, пояс i чаша Геракла. Двом iншим синам героя – Агафiрсу та Гелону, довелося шукати щастя за межами володiнь Скiфа. Геродот розмiстив народи, якi мали назви за iхнiми iменами, на пiвнiч вiд степiв.
Є версiя, згiдно з якою герой-прабатько (також нащадок Зевса) мав iм’я Таргiтай, а iмена його нащадкiв були: Апоксай, Лiпоксай i Колаксай. Серед божественних дарункiв для них були золота чаша, сокира та плуг.
В оповiданнi Геродота про скiфiв е згадки про те, що вони «прийшли iз глибин Азii». На сьогоднi археологам чимало вiдомо про Азiю часiв Скiфii та скiфiв. Існуе гiпотеза про те, що колись далеко у Азii, поблизу кордонiв тогочасних китайських царств, iснував могутнiй союз кочових племен. Пiсля мiжусобицi мiж вождями одному iз племен довелося шукати нове мiсце для кочування, причому якомога далi вiд «глибин Азii».
Вивчаючи працi давнiх авторiв, ученi склали перелiк етнонiмiв (назв народiв), якi записанi як «скiфськi» або ж вважалися родичами скiфiв, а також iсторичних реалiй, за якими стоять певнi спорiдненi iм групи населення. У цьому списку бiльш як тридцять позицiй – вiд скiфiв, будинiв, савроматiв, массагетiв, тиссагетiв й iнших до «царських скiфiв» i навiть «скiфiв-вiдщепенцiв» – генеалогiчне древо з надзвичайно складною системою зв’язкiв.
Скiфи розселилися не лише у степах Причорномор’я. Ще бiльше iх залишилося «у глибинах Азii» – вiд меж Китаю й Індii до пiвнiчних кордонiв Перськоi держави. На цiй величезнiй територii було створено могутнi скiфськi царства. Деякi зi скiфських держав карбували власнi монети, на яких збереглися iмена давнiх володарiв. Так званi iндо-скiфи створили свою державу на пiвночi пiвострова Індостан, яка охоплювала прилеглi райони сучасних Пакистану, Афганiстану.
Легенда Геродота про появу скiфiв у Пiвнiчному Причорномор’i розповiдае про битву кiммерiйських вождiв мiж собою, оскiльки народ схилився до вiдступу в iншi краi, а не вiйни. Царi не змогли змусити простий люд воювати, однак вирiшили загинути, а не вiдступати. Частина кiммерiйцiв вiдступила у дальнi степовi та лiсостеповi райони Украiни, де вони могли розраховувати на пiдтримку мiсцевого населення, з яким iх пов’язували тiснi i тривалi контакти, а також за Дунай на територiю фракiйцiв i трерiв.
Пiсля ряду зiткнень прибульцiв iз мiсцевим населенням настав перiод встановлення мирних взаемин. Скiфи зайняли бiльшу частину Пiвнiчного Кавказу i разом з кiммерiйцями стали брати участь у передньоазiйських походах. За ассирiйськими джерелами близько 675/674 р. до н. е. вiйськового загону скiфiв-шкуза пiд проводом Ішпакая, що дiяв у Переднiй Азii, можна припустити, що частина першоi хвилi скiфiв осiла в Передкавказзi. Ймовiрно, пiсля низки зiткнень iз мiсцевим кiммерiйським i кобанським населенням, а також руйнування поселень тривав перiод встановлення мирних взаемин. Цiлком ймовiрно, скiфи зайняли бiльшу частину Передкавказзя i разом iз кiммерiйцями стали брати участь в передньозiйських походах.
У 70-тi рр. VII ст. до н. е. з’являеться друга хвиля скiфiв, яка остаточно витiсняе кiммерiйцiв iз Пiвнiчного Кавказу. Та ж сама хвиля докотилася i до Пiвнiчного Причорномор’я, включно до лiсостепових районiв.
Зiткнення мiж скiфами i кiммерiйцями мали мiсце i на територii Стародавнього Сходу. Можливо, саме военним конфлiктом кочiвникiв у степах Схiдноi Європи пояснюеться поляризацiя полiтичних iнтересiв кiммерiйцiв i скiфiв у Переднiй Азii. Крiм цього, близько 672 р. до н. е. ассирiйцi прагнуть посварити мiж собою союзникiв стосовно антиассирiйськоi коалiцii. З цiею метою Ассирiя розпочала переговори з кожним iз вождiв кочовикiв. Звичайно, спроби Асархаддона знайшли благодатний грунт не у середовищi мiсцевих антиассирiйських сил, а у недавнiх прибульцiв – скiфiв.
Боротьба з Ассирiею за кiлька рокiв перебування в Переднiй Азii не встигла стати мiцною i, головне, вигiдною традицiею новоi хвилi кочiвникiв. Навпаки, скiфи на своему досвiдi зазнали, що Ассирiя ще зберiгае колишню славу «лiгва лева» i мае сили для вiдчутних ударiв у бiк противникiв. Приклад вiйська скiфського вождя Ішпакая, який зазнав поразки близько 675 р. до н. е., був врахований.
Цi та iншi невiдомi нам обставини спонукали «царя краiни скiфiв» Партатуа вступити в союз iз Асархаддоном i взяти на себе дуже вiдповiдальнi союзницькi зобов’язання i, зрештою, виступити як союзники «наддержави». Вони не змогли перемогти деяких ворогiв, але встигли iх нещадно пограбувати. Цi подii стали пiдосновою пiзнiших тверджень про «панування скiфiв в Азii», поширюваних Геродотом.
До кiнця 70-х рр. до н. е. вiдбулася поляризацiя сил, коли кiммерiйцi перебували в союзi з Урарту i мали антиассирiйську позицiю, а скiфи пiдтримували Ассирiю у боротьбi з частинами iмперii, якi прагнули незалежностi. Особливе значення мали подii 674–671 рр. до н. е., що призвели до незалежностi Мiдii. Вони мають особливе мiсце в iсторичнiй долi кiммерiйцiв i скiфiв. Останнi так i не змогли подолати спротив мiдiйцiв, хоча i сплюндрували краiну настiльки, що пам’ять про iхнi «подвиги» стала (через бiльш як пiвтора столiття!) формальним приводом для походу перського царя Дарiя у Понтiйськi степи в 514/513 рр. до н. е.
Випробування вiрностi союзницьким забов’язанням зрештою скiфи не витримали. Коли 612 р. до н. е. коалiцiя на чолi з Набопаласаром вавилонським та Кiаксаром мiдiйським взяла в облогу столицю Ассирii Нiневiю кочовики мали прийти i врятувати своiх благодiйникiв. Але цар Мадiй у вирiшальний момент приеднався до повстанцiв i тодi збулося пророцтво, записане в Бiблii: «Горе мiсту кровi! Усе воно повне обману й злочину, не припиняеться у ньому розбiй. Ляскiт бича й стукiт колiс, що крутяться, iржання коня, що скаче, i гуркiт колiсницi, що несеться. Несеться кiннота, i блищить меч, i блищить спис – i безлiч убитих, i купи трупiв. Без кiнця тiла, спотикаються об тiла вбитих!»[2 - (Наум 3, 1–4).].
Спiльнi дii скiфiв, вавилонян i мiдiйцiв тривали до 601 р. до н. е., коли вiдбувся спiльний похiд вавилонян на чолi з царем Навуходоносором i скiфських загонiв до рубежiв Єгипту, де правив тодi фараон Нехо. Проте у 597–596 рр. до н. е. загроза скiфського нападу нависла вже над Месопотамiею. Пiсля того, як скiфськi вождi були пiдступно вбитi на банкетi у царя Кiаксара (596 або 594 р. до н. е.), рештки загонiв кочовикiв вiдступили на Пiвнiчний Кавказ. Дорогою вони зруйнували низку урартiйських мiст та фортець, захопивши при цьому багатi трофеi. Деякi з них – бронзовий посуд, прикраси, зброю – знайдено археологами у скiфських похованнях, зокрема на територii сучасноi Украiни, де розселилися ветерани схiдних походiв. На початку VI ст. до н. е. скiфи розпочинають експансiю в пiвнiчному та захiдному напрямах, де iх супротивниками стало населення Лiсостепу та Центральноi Європи.
На пiвнiч вiд Скiфii
