скачать книгу бесплатно
У 1590 р., одразу пiсля пiдкорення всiеi краiни, Хiдейосi видав акт iз трьома пунктами, за якими соцiальний устрiй було структуровано на чотири верстви: найвищими були бушi, або самураi, котрi керують краiною; потiм селяни, що забезпечують харчами все населення; за ними – ремiсники, а в самому кiнцi – купцi, яких зневажали за те, що вони збагатiли, нiчого не виробляючи. Ця структура з шi (самураями), но (фермерами), ко (ремiсниками) i шо (купцями) iснувала аж до середини ХІХ ст.
Маючи на метi завоювати Китай (караiрi), Хiдейосi здiйснив два походи на Корею – ворота до Китаю. У 1592 р. японська армiя висадилася на пiвостровi й вступила в марну боротьбу проти китайського та корейського вiйська. У 1597–1598 рр. Хiдейосi розпочав другий похiд, але його смерть поклала край цiй ризикованiй та безуспiшнiй пригодi.
Див. також:
Дослiдження та вiдкриття, с. 52;
Європейцi на Сходi, с. 64;
Шляхи на суходолi та на морi, с. 236
Завоювання Америки
Вiтторiо Х. Беонiо Брок’ерi
У першiй половинi XVI ст. iспанцi вирушили з баз на Карибських островах i почали завойовувати Американський континент. Перевага у вiйськових технологiях та епiдемii, iз якими прийшли европейцi, стали причиною швидкого краху таких великих i густонаселених держав, як iмперiя ацтекiв у Центральнiй Америцi та держава iнкiв у Пiвденнiй. Наслiдками були небачене ранiше винищення мiсцевого населення та зникнення iхньоi культури, зумовлене також iнтенсивною експлуатацiею аборигенiв.
Іспанська Америка: з островiв на материк
Винищення iндiанцiв
Іспанська Америка народилася майже випадково, коли Колумб (1451?—1506) висадився на островi Сан-Сальвадорi 12 жовтня 1492-го р. У наступнi десять рокiв, протягом яких генуезець здiйснить ще три подорожi, можна буде охарактеризувати зустрiч двох свiтiв, якi протягом тисячолiть не знали про iснування одне одного: хвороби, жорстокiсть, iнтенсивна експлуатацiя аборигенiв iспанськими колонiзаторами спричинили швидке зменшення населення Карибських островiв, а в окремих випадках i повне зникнення цiлих общин. На момент прибуття iспанцiв на островi Гаiтi налiчувалося 300 тисяч жителiв. Пiвстолiття потому iх залишилося тiльки 500 осiб. Тим часом економiку, ландшафт, флору й фауну островiв змiнювали вiдповiдно до потреб колонiзаторiв та европейського попиту на тропiчнi продукти. У цей перiод iншi дослiдники, багато з яких були iталiйцями, сприяли кращому визначенню меж i особливо характеристицi природи на знайдених Колумбом землях. Одному з них, флорентiйцю на iм’я Амерiго Веспуччi (1454–1512), традицiйно приписують першiсть у висловленнi думки про вiдкриття нового материка – Америки.
Епiцентром iспанськоi експансii у першу чергу був острiв Санто-Домiнго, який завойовували насамперед у пошуках робочоi сили, срiбла й золота: без людей, якi б тут працювали, земля була б нiчого не вартою. У 1508 р. розпочалася окупацiя iнших великих Карибських островiв: Пуерто-Рiко, Куби i Ямайки, якi пiзнiше стали точками вiдправлення кораблiв для дослiдження континенту.
У 1509 р. було побудовано маленьку колонiю Санта-Марiя де ла Антiгва, що розташована неподалiк Панами, у районi, який називався тодi Кастiлья-де-Оро. У 1513 р. Васко Нуньес де Бальбоа вирушив звiдси, перетнув Панамський перешийок i прибув на узбережжя Тихого океану. У 1519 р. була засновано Панаму, якiй судилося стати одним iз найважливiших центрiв iспанськоi Америки. Того самого року португалець на службi в iспанськоi корони Фернан Магеллан (1480–1521) знайшов прохiд мiж Атлантичним i Тихим океанами через пролив, який пiзнiше назвали його iм’ям. Магеллан виплив iз Севiльi в 1519 р. i не змiг завершити навколосвiтню подорож, хоч окремi кораблi з його маленького флоту в 1521 р. все ж повернулися до Іспанii.
Шляхи, вiдкритi мореплавцями
І знову в тi самi роки европейцi зробили рiшучий стрибок у проникненнi до Нового Свiту. Пiсля кiлькох дослiдницьких подорожей уздовж мексиканських берегiв, де жили майя, 18 лютого 1518 р. iдальго Ернан Кортес (1485–1547) без дозволу губернатора Веласкеса вiдплив з Куби з одинадцятьма кораблями й бiльш як чотирма сотнями членiв екiпажу. Пiзнiше вiн причалив до мексиканського берега, де заснував мiсто Веракрус.
Подiл свiту та португальська Бразилiя
Вiдкриття нових земель та нових шляхiв у вирiшальному останньому десятилiттi XV ст. поставило тернистi питання з юридичного та релiгiйного поглядiв стосовно законностi европейських завоювань i тих вiдносин, якi слiд пiдтримувати з аборигенами, переважно язичниками. Також це спричинило певнi труднощi у вiдносинах мiж християнськими народами, зокрема в аспектi розмежування сфер iнтересiв двох держав на Пiренейському пiвостровi, що були головними героями цiеi iсторii завоювань i вiдкриттiв – Іспанii та Португалii.
Подiл Папою землi мiж iспанцями та португальцями
Перше рiшення запропонував Папа Олександр VI (1431–1503) у 1493 р. у своiх буллах (особливо у буллi Inter coetera), за яким лiнiя кордону проходила приблизно за 300 миль на захiд вiд Азорських островiв. Усе розташоване на захiд вiд цiеi лiнii – iспанською мовою raya – належало iспанцям, а землi на пiвденний-схiд вiд Канарських островiв входили до володiнь португальськоi корони, згiдно з Алкасоваським договором, пiдписаним у 1479 р. Пiзнiше король Францii Франциск І (1494–1547) iронiчно запитав би себе, де саме був той пункт iз заповiту Адама, за яким свiт роздiлили iспанцi та португальцi.
У будь-якому випадку пiдписаний у 1494 р. двостороннiй Тордесiльяський договiр змiнив цей подiл, встановивши кордон на 46°3? пiвденноi широти, тобто на 370 лiг на захiд вiд островiв Кабо-Верде. На перший погляд, це була зовсiм неiстотна змiна, але насправдi пiзнiше вона визначила перебiг iсторii Пiвденноi Америки. Завдяки цьому змiщенню кордону, коли в 1500 р. португалець Педру Алвареш Кабрал (1467?—1526?) робив особливо широке коло, аби дiйти до мису Доброi Надii, i натрапив на землi, якi назвуть Бразилiею, вiн з упевненiстю мiг вiд iменi суверена назвати iх власнiстю своеi держави. Так почалася iсторiя iншоi Латинськоi Америки, де нинi розмовляють португальською мовою, яка становить приблизно половину континенту.
З’ясувалося, що у Бразилii не так багато золота, однак ця мiсцевiсть була бiльше нiж придатною для вирощування цукровоi тростини, яку португальцi вже успiшно вирощували на Азорських островах i Мадейрi. Звiдси систему плантацiй iмпортували по той бiк Атлантики разом iз рабами, що вiдiгравали ключову роль у вирощуваннi рiзноманiтних культур.
Кортес i завоювання Мексики
На бразильських землях Кабрал та його послiдовники стикнулися з народами, чий рiвень соцiального й культурного розвитку не надто вiдрiзнявся вiд рiвня тих народiв, яких Колумб знайшов на Карибських островах. Ідеться про вiдносно невеликi поселення, де люди займалися полюванням, риболовством, збором врожаю та примiтивним сiльським господарством. Однак культури, знайденi iспанцями в Центральнiй Америцi, були геть iншими.
Майя i ацтеки
У мiсцевостi сучасного пiвострова Юкатан, а також на територii Белiзу i Гватемали тисячi рокiв тому процвiтала цивiлiзацiя майя, котра створила вражаючi пам’ятки архiтектури (насамперед релiгiйного характеру), якi, навiть занедбанi, все одно становлять велику культурну цiннiсть. Трохи на пiвдень, на центральному плато Мексики, де столiття тому вже були розвинутими такi передовi цивiлiзацii, як тольтеки й ацтеки, – войовничий народ, що, ймовiрно, прийшов iз земель сучасних Сполучених Штатiв Америки, котрi збудували величезну iмперiю iз столицею Теночтiтлан. Імперiя ацтекiв (або мешика, як вони самi себе називали) була великою полiтичною структурою де, ймовiрно, жило понад 15 мiльйонiв жителiв; тут були оригiнальний соцiальний устрiй i розвинута економiка, а також суворий вiйськовий апарат. Іншими словами, це була держава, яка за розмiрами й рiвнем прогресу не вiдрiзнялася вiд королiвств та iмперiй Старого Свiту.
Почувши новину про прибуття Кортеса та його людей, iмператор ацтекiв Монтесума (1466–1520) був не впевнений у тому, що робити далi. Зокрема, це трапилося тому, що спершу iспанського конкiстадора прийняли за Кетцалькоатля – прадавне божество, яке зникло на Заходi й, згiдно з мiфами, мало повернутися. Кортес, у свою чергу, анiтрохи не вагався та майстерно й рiшуче прямував до своеi мети, при цьому об’еднавшись iз iншими мiстами – такими, як Тласкала, чиi жителi давно виступали проти агресивноi полiтики ацтекiв. У травнi 1521 р. Кортес оточив Теночтiтлан i в серпнi завоював його, коли епiдемiя вiспи знищила значну частину населення. Висока централiзацiя iмперii ацтекiв стала перевагою для iспанцiв, котрi успадкували владу, яка ранiше належала лише правителям ацтекiв.
Пiсарро i завоювання Перу
Приблизно десять рокiв потому, вже на територii, розташованiй на кiлька тисяч кiлометрiв на пiвдень, повторилася та сама iсторiя. Так само, як Куба була мiсцем, звiдки кораблi вирушали завойовувати Мексику, з маленькоi колонii Кастiлья-де-Оро у Панамi розпочалася експансiя европейцiв у Пiвденнiй Америцi. Протягом 20-х рокiв XVI ст. було встановлено першi контакти з населенням Анд, пiдкорених величезнiй iмперii iнкiв, що простягалася вiд сучасного Еквадору до пiвнiчного Чилi. У 1532 р. iдальго Франсiско Пiсарро (1473?—1541) залишив панамську землю та з невеличким загоном у 180 осiб досягнув землi iнкiв. І в цьому випадку завоювання вiдбулося дуже швидко.
Інки
Насправдi iмперiя iнкiв була не надто стародавньою i на той момент ще не особливо потужною. Також вона переживала серйозну династичну кризу. Незадовго до прибуття iспанцiв, у 1527 р., ймовiрно вiд вiспи, помер iнка Уайна Капак, i два його сини Атауальпа i Уаскар претендували на престол. Атауальпа вийшов переможцем iз цього конфлiкту, проте на момент прибуття Пiсарро вiн ще не повнiстю контролював ситуацiю. У листопадi 1532 р., у мiстi Кахамарка, iнку пiдступно захопили iспанцi, а для держави з цiлком вертикальною владою це означало крах. У 1533 р. люди Пiсарро увiйшли до Куско, столицi iмперii.
Тим часом досягнення iнших конкiстадорiв збiльшували iспанськi володiння i знання европейцiв про Америку. Серед них були: Педро де Альварадо на пiвостровi Юкатан, Франсiско де Орельяна на територii Амазонськоi низовини, Дiего де Альмагро i Педро де Вальдiвiя в Чилi, Альвар Нуньес Кабеса-де-Вака i Ернандо де Сото мiж Флоридою та басейном Мiссiсiпi.
Конкiстадори
За кiлька десятилiть величезна територiя вiд Калiфорнii до Чилi увiйшла до складу земель Карла V (1500–1558). Кортес явно не покривив душею, коли, звертаючись до iмператора, нагадав, що вiн е людиною, яка «дала вам бiльше земель, нiж вам залишили всi вашi предки», хоча, як ми бачили, це надзвичайне розширення земель було не лише його заслугою. Очевидно, потрiбнi пояснення того, як групи з кiлькох сотень людей вiдносно швидко завоювали великi iмперii з мiльйонами жителiв. До того ж для згаданих держав це були не просто поразка у вiйнi й полiтичне пiдкорення, а цiлковитий соцiальний i культурний розпад.
Знищення iндiанцiв
Саме демографiчний аспект дае змогу оцiнити тогочасну кiлькiсть населення й найяскравiше продемонструвати масштаби трагедii. Чисельнiсть населення Америки до прибуття Колумба оцiнювали по-рiзному. Найзваженiшими е цифри у приблизно 30–40 мiльйонiв осiб, зосереджених здебiльшого в мiсцях проживання цивiлiзацiй ацтекiв, майя та iнкiв. Через одне столiття пiсля завоювання материка европейцями тут жили близько 15 мiльйонiв осiб, i це з урахуванням iммiграцii поселенцiв з Європи – вони приiжджали бiльш-менш добровiльно – та рабiв з Африки. Тобто кiлькiсть корiнного населення зменшилася приблизно на 80 %.
Загроза нових хвороб
Протягом столiть вiдповiдальнiсть за цю небачену досi катастрофу покладали на постiйне насильство i масовi вбивства, вчиненi конкiстадорами, а також на подальшу експлуатацiю iндiйцiв у копальнях i на плантацiях. Ідеться про leyenda negra – чорну легенду, яку розповсюджували ворожi до Іспанii протестанти; одним iз ii джерел була дiяльнiсть саме iспанських авторiв, зокрема священника-домiнiканця, пiзнiше епископа Чiапаса, Бартоломе де лас Касаса (1474–1566). Не так давно причиною загибелi мiсцевих жителiв називали хвороби зi Старого Свiту, до яких, на подив самих iспанцiв, аборигени були дуже вразливими.
Тягар принижень
Немае сумнiвiв у тому, що безпосереднiм фактором такого стрiмкого зменшення населення е страшнi епiдемii звичайноi вiспи, кору, дифтерii, вiтряноi вiспи та рiзноманiтних форм грипу. Однак цей висновок може бути неповним i, що ще гiрше, виправдувальним. Якщо е правдивим факт того, що демографiчна катастрофа середини XVI ст. значною мiрою пояснюеться епiдемiями, то правдою також е те, що пiзнiше не було «технiчного вiдскоку» населення, який вiдбуваеться пiсля кризи через смертнiсть пiд час епiдемiй завдяки раннiм шлюбам та високiй народжуваностi. Замiсть збiльшення кiлькостi населення до попереднiх показникiв аборигени з американських континентiв стикнулися з його скороченням, i ця тенденцiя почне змiнюватися лише у другiй половинi наступного столiття. Вiдповiдальнiсть також лежить на формах соцiального, культурного та економiчного панування, нав’язаних новими володарями. Духовне завоювання, що передбачае руйнування звичного способу життя, вiрувань i культури корiнних жителiв, призвело до поширення аномii i подекуди справжнього вiдчаю, коли люди втрачали бажання жити.
Чiткiше можна простежити наслiдки для економiчноi сфери. Общини розпадалися, а родини роз’еднувалися задля тяжкоi працi, до якоi iх примушували iспанцi. В Андах, наприклад, кожна община мала поставити певну кiлькiсть працiвникiв для роботи у шахтах (mita). Сотнi тисяч людей мусили пройти довгий шлях, аби потрапити до гори Серро Рiко, звiдки через виснажливу роботу й нелюдськi умови життя на вiдстанi понад 4000 метрiв над рiвнем моря поверталися далеко не всi.
Слабкiсть Америки та цiна ii iзоляцii
Незважаючи на розвинуту структуру суспiльства й доволi високий рiвень культури й технiки, все ж американська цивiлiзацiя виявилася заслабкою порiвняно з европейською.
Технологiчна вразливiсть
Насамперед iхня вразливiсть була пов’язана з технiчним обладнанням. Нi ацтеки, нi iнки не застосовували залiзо i сталь пiд час наступу чи оборони, так само як i бронзу, якою у Старому Свiтi користувалися вже не менше трьох тисяч рокiв. Очевидно також, що аборигени не здогадувалися про iснування вогнепальноi зброi, хоч у Європi вона з’явилася десь пiвтора сторiччя тому. Не бачили вони i коней, якi пiсля винайдення стремена стали головною рушiйною силою европейцiв.
Однак брак коней був лише одним з аспектiв загальноi нестачi великих свiйських тварин в Америцi, де не було не лише iнших представникiв сiмейства коневiх (наприклад, вiслюка), а й корiв, вiвець та свиней. Єдиними великими одомашненими тваринами в Андах, котрих використовували для транспортування речей i як джерело текстильних волокон, були лама й альпака. Цей фактор став дуже серйозною перепоною для розвитку економiки та технологiй корiнних американцiв, адже роль великоi худоби у Старому Свiтi була величезною: тварини становили джерело не тiльки сировини i продуктiв харчування, а й енергii для робiт у сiльському господарствi чи ремiсничiй дiяльностi. Вiдсутнiсть цих тварин також iстотно гальмувала процес винайдення важливих речей. Навiщо взагалi вигадувати колесо, якщо немае тварин, котрi б тягнули вантаж?
Бiологiчна вразливiсть
Та крiм цiеi нерозвинутостi в технологiчнiй сферi саме бiологiчна вразливiсть сприяла високому рiвню смертностi аборигенiв. Причина цього полягала в неспроможностi iмунноi системи захиститися вiд захворювань, iз якими американцi, на вiдмiну вiд европейцiв, нiколи ранiше не стикалися. Такi, вiдносно безпечнi для европейцiв, хвороби, як кiр або грип, для корiнного населення Америки виявилися смертельними.
Чи то йдеться про культурний i технологiчний аспект, чи про бiологiчний, остаточне пояснення вразливостi американцiв пiд час зустрiчi з Європою слiд шукати у багатотисячолiтнiй iзоляцii Америки вiд решти свiту. Екосистема i культура на материку не мали можливостi скористатися обiгом iнформацii, знань, рослин, тварин i навiть збудникiв хвороб, котрi бiльш-менш швидко впливали на Євразiю i частково Африку. Із самого зародження й упродовж тисячолiть великi цивiлiзацii Старого Свiту, iнколи навiть самi цього не знаючи, обмiнювалися технiкою, канонами культури, мiфами та хворобами (до яких згодом виробили iмунiтет), взаемно збагачуючи одна одну. Тому американськi цивiлiзацii залишилися маргiналiзованими. Їх розвиток був суто ендогенним, i навiть обмiн мiж жителями Центральноi Америки й Анд був дуже скромним. А от цiна, яку вони за це заплатили, коли прибули европейцi, була надто високою.
Див. також:
Англiя i Францiя за межами Атлантики, с. 83;
Пiренейськi iмперii в Новому Свiтi, с. 87;
Технологii, подорожi, мореплавство, с. 520
Англiя i Францiя за межами Атлантики
Вiтторiо Х. Беонiо Брок’ерi
Першi кроки Англii i Францii, спрямованi на експансiю за межi Атлантичного океану, були доволi нерiшучими, зокрема через внутрiшнi конфлiкти, що розривали обидвi держави. Тимчасово вiдкинувши можливiсть розширення власних територiй у тропiчнiй частинi Американського материка, Францiя i Англiя присвятили себе дослiдженням i першим, спершу невдалим, спробам колонiзацii схiдного берега Пiвнiчноi Америки.
По той бiк Атлантики: рибалки й китолови
Поки iспанцi й португальцi дослiджували води Атлантичного океану у пошуках нових шляхiв до земель, повних золота й прянощiв, iншi народи, що живуть бiля пiвнiчноi частини Атлантичного океану та Пiвнiчного моря, також почали розширювати своi землi, шукаючи скромнiший, однак, можливо, вагомiший ресурс для европейськоi економiки: рибу та китоподiбних.
Вiд риболовства бiля берегiв до риболовства у вiдкритому морi
Протягом останнiх столiть Середньовiччя важливий прогрес у технiцi засолювання риби дав змогу значно розширити радiус дii рибальських човнiв i, вiдповiдно, перейти вiд рибальства на березi, зумовленого необхiднiстю одразу ж продавати рибу, що швидко псуеться, до рибальства у вiдкритому морi. У свою чергу, потреба мати на борту корабля також сiль для обробки улову сприяла збiльшенню тоннажу суден.
У другiй половинi XIV i у XV ст. англiйськi рибалки, котрих ганзейцi витiснили з норвезьких вод, шукали новi косяки риб спершу у водах Ісландii, а потiм i бiля Новоi Землi[11 - Нова Земля (фр. Terre-Neuve) – iсторична назва Ньюфаундленду, пов’язана з його французьким освоенням. – Прим. ред.] та в Атлантицi. До них долучилися французи – бретонцi, нормани й жителi прибережних мiст вiд Бордо до Нанта, а також баски, галiсiйцi i португальцi. Потреби риболовецьких суден у Новiй Землi надали поштовх створенню португальських i французьких солеварень, де поповнювали запаси i рибалки з пiвночi, де невелика освiтлюванiсть не давала солi пересихати.
«Пiст Сесiла»
Лише у Францii наприкiнцi XVI ст. було задiяно понад 500 великих риболовних суден. А найбiльш розвинутий у XV ст. англiйський риболовецький флот тепер зазнав кризи через Реформацiю, яка зумовила вiдмову вiд посту – заборони iсти м’ясо по п’ятницях. Криза була настiльки серйозною, що мiнiстр королеви Єлизавети Вiльям Сесiл (1520–1598) запропонував закон, який передбачав утримання вiд споживання м’яса по п’ятницях, суботах i навiть у половинi дня середи. Аби не образити почуття найрадикальнiших протестантiв, Сесiл уточнив, що запропонував такi заходи не з релiгiйних, а суто з економiчних мiркувань: це мало надати поштовх розвитку риболовства й мореплавства. Однак подiбне зауваження не завадило парламенту вiдхилити цей закон, назвавши його «Пiст Сесiла».
Починаючи з другоi половини XVI ст., води навколо Новоi Землi стали не лише мiсцем ловлi трiски, а й майданчиком для бiскайських i французьких китобiйних суден. Вони розробили свою технiку у багатiй на китiв Бiскайськiй затоцi, а безпосередньо на Новiй Землi встановили базу для переробки власноi здобичi.
Шляхи на пiвнiчний захiд i пiвнiчний схiд
Маршрут до Азii
Немае сумнiвiв у тому, що дiяльнiсть рибалок i китобоiв сприяла збiльшенню знань про вiтри й складнi морськi течii. Також можливо, що европейськi рибалки, якi плавали у берегiв Новоi Землi, могли натрапити на Американський континент навiть ранiше за Колумба. Хоч як там було, але широкi знання англiйцiв i французiв про мiсцевi води були однiею з причин, що спонукала iх до пошуку альтернативних маршрутiв до Азii через португальський шлях повз мис Доброi Надii. По сутi, йдеться про один iз варiантiв маршруту Колумба, тобто про подорож на Схiд через Захiд, з урахуванням того, що мiж Європою й Азiею було вiдкрито новий континент. Отже, для того, щоб обiйти новi землi, слiд було знайти «шлях на пiвнiчний захiд».
Джон Кабот
Першим, хто здiйснив цю спробу, був ще один житель Генуi на iм’я Джон Кабот (1450?—1498) котрий служив королю Англii Генрiху VII (1457–1509); останнiй ранiше вiдмовився вiд послуг Колумба (1451?—1506). У 1497 р. Кабот покинув Бристоль i на невеличкому кораблi «Метью» приплив до Новоi Землi. Наступного року вiн здiйснив другу подорож, пiд час якоi, на жаль, помер. У останнiй чвертi столiття iншi англiйськi мореплавцi намагалися знайти оманливий шлях на пiвнiчний захiд: серед них були Мартiн Фробiшер, Гемфрi Гiлберт i Генрi Гудзон, на честь якого назвали рiчку й невелику затоку. Маршрут до Азii вони так i не знайшли, однак завдяки цим подорожам було зроблено значний внесок у дослiдження пiвнiчного узбережжя Пiвнiчноi Америки.
Водночас англiйцi плавали й у протилежному напрямку, тобто шукаючи маршрут на пiвнiчний схiд уздовж небезпечного через лiд шляху, який проходив на пiвнiч вiд Скандинавii i Московii. Вони i цього разу не досягли своеi мети, однак iм удалося встановити новi торговельнi вiдносини з таемничим Росiйським царством. У 1555 р. англiйцi заснували Московську торговельну компанiю, мета якоi полягала в розвитку торгiвлi з Росiею i яка отримала вiд царя Івана Грозного (1530–1584) право на торговельну монополiю.
Джованнi да Верраццано i Жак Картье
Через двадцять рокiв пiсля подорожi Кабота флорентiець Джованнi да Верраццано (1480?—1528), котрий служив королю Францii Франциску І (1494–1547), вирушив у плавання з тiею самою метою – знайти маршрут на пiвнiчний захiд. Верраццано приплив до Новоi Землi й у подальшому дослiджував американський берег. Важливiшими були результати, отриманi iншим великим дослiдником на службi у Францii, Жаком Картье (1491–1557). Ще пiд час свого першого плавання в 1534 р. вiн знайшов рiчку Святого Лаврентiя, а пiд час другого проплив по нiй аж до того мiсця, де згодом було засновано мiсто Монреаль.
Першi спроби спiвпрацi: Канада, Бразилiя i Вiргiнiя
Третя подорож Картье, що розпочалася в 1542 р., не стiльки мала дослiдницький характер, скiльки ставила мету створити поселення для колонiстiв i каторжникiв неподалiк вiд згаданоi рiчки Святого Лаврентiя. Насправдi, европейцi зрозумiли, що у Пiвнiчнiй Америцi е такий дорогоцiнний ресурс, як хутро, i це стало головною причиною для вторгнення до пiвнiчноi частини континенту. Однак клiматичнi умови тут були суровими, а тубiльцi – незамiннi партнери в торгiвлi хутром – часто були налаштованi доволi вороже. Таким чином, спроби самого Картье, так само як i Жана Франсуа де ла Рок де Роберваля, виявилися марними. Для народження французькоi Канади доведеться чекати наступного столiття.
Нiколя Дюран де Вiллеганьон
Протягом другоi половини XVI ст. релiгiйнi вiйни суттево уповiльнювали будь-якi iнiцiативи монархiв. Однак саме гугеноти ранiше розпочали плавання до берегiв Бразилii – цiкаве мiсце не стiльки через наявнiсть там цукру, скiльки через бразильське червоне дерево, або пау-бразiл; воно мiстило екстракт бразилiн, який широко використовувався у французькiй текстильнiй промисловостi. У 1555 р. гугенот Нiколя Дюран де Вiллеганьон на трьох кораблях доплив до затоки бiля сучасного Рiо-де-Жанейро, де побудував форт Колiньi, названий на честь адмiрала-гугенота. Однак колонiя iз помпезною назвою Антарктична Францiя (France antartique) iснувала недовго. У 1560 р. португальцi знову отримали контроль над мiсцевiстю i тим самим поклали край спробам французiв створити колонii у Пiвденнiй Америцi.
Волтер Релi
Якщо першi спроби французiв колонiзувати певнi територii були здiйсненi з мiркувань отримання певних економiчних ресурсiв – хутра, кольорових речовин, то англiйцi дiяли через вiдкритий чи прихований конфлiкт iз королем Іспанii Фiлiппом ІІ (1527–1598). У 1584 р. Волтер Релi (1552–1618) отримав вiд королеви дозвiл на дослiдження й завоювання земель у Новому Свiтi. Вибiр мiсцевостi, де вперше висадився Релi, що пiзнiше отримала назву на честь королеви Єлизавети – Вiргiнiя, залежав як вiд економiчного потенцiалу регiону, так i вiд того, наскiльки вона може бути зручною для створення бази – загрози для комунiкацii мiж iспанськими кораблями. Отже, незважаючи на конкуренцiю, попри укладений договiр, мiж европейськими державами – Іспанiею i Португалiею, до кiнця XVI ст. вони твердо контролювали Новий Свiт.
Виклик морському володарюванню Іспанii i Португалii
Французи й англiйцi не обмежували своiх амбiцiй водами Атлантичного океану. У 1510 р., наприклад, три французькi каравели приплили до острова Суматра. Однак португальська влада там була настiльки мiцною, що, попри всi iхнi зусилля, ця подорож не привела до жодних результатiв. Те саме трапилося й зi спробою англiйцiв у 1591 р. Із трьох споряджених кораблiв повернувся лише один. Очевидно, що спроба Францii i Англii кинути виклик гегемонii королiвств Пiренейського пiвострова закiнчилася поразкою. Досягнення Тюдорiв i Валуа в дослiдницькiй та колонiзаторськiй дiяльностi не змогли похитнути верховенства Іспанii i Португалii.
Корсари
Однак це не означае, що iспанцi й португальцi могли спати спокiйно. Французи, англiйцi, а наприкiнцi столiття ще й голландцi з успiхом користувалися типовим iнструментом тих, хто хоче кинути комусь виклик у морi, але не може зробити цього вiдкрито, – пiратством або, навiть точнiше, нападами корсарiв. У першiй половинi XVI ст. переважно французькi корсари зi своiх баз у Ла-Рошелi, Сен-Мало, Дьеппi, Бордо, Дюнкерку влаштовували засiдки iспанським галеонам у Атлантичному океанi i португальським каракам, що поверталися з Азii з великим вантажом спецiй. У 1522 р., наприклад, Жану Флерi вдалося заволодiти скарбами Шокойоцина – останнього правителя ацтекiв, якого запросив до Іспанii Кортес.
Прославленi дiяння
У другiй половинi Чинквеченто на головну загрозу перетворилися здебiльшого посиленi англiйськi й голландськi кораблi. У 70—80-х роках Френсiс Дрейк (1542–1596), до того як зробити знищення Непереможноi армади найвищим досягненням у своiй кар’ерi, завдав низку страшних ударiв по iспанських колонiях i флоту в Атлантичному океанi вiд Панами до Канарських островiв i Кабо-Верде. Навiть спокiйнi води Тихого океану перестали бути безпечними. У 1586 р. iнший англiйський корсар, Томас Кевендiш (1560–1592), зумiв захопити вiдомий манiльський галеон, який з’еднував Мексику з Манiлами на Фiлiппiнах. Кiлька рокiв потому англiйцi завдали ще одного удару, i цього разу – португальцям. У 1592 р. Джон Барроу захопив гiгантську караку Madre de Deus, що поверталася зi Сходу iз сотнями тонн перцю, прянощiв та дорогоцiнних каменiв.
У водах Атлантичного океану межi мiж торгiвлею, контрабандою, нападами корсарiв i справжнiм пiратством часто були доволi розмитими. Іспанцi намагалися захистити власну монополiю в Атлантицi, але не завжди iнтереси колонiальноi експансii збiгалися з iнтересами Батькiвщини, що пояснюе потурання й спiльництво, якими в iспанських колонiях користувалися ворожi до королiв-католикiв корсари. Плантатори вимагали знаряддя з Європи й рабiв, i для iх отримання вони не цуралися жодних методiв. У 60-х роках Рiчард Хоукiнс (1562–1622) та Френсiс Дрейк заробляли на контрабандi невiльникiв, незважаючи на протидiю влади.
Див. також:
Домiнування на морi, с. 57;
Францiя, с. 122;
Англiя, с. 136
Пiренейськi iмперii в Новому Свiтi
Вiтторiо Х. Беонiо Брок’ерi
Через iспанську колонiзацiю Центральна й Пiвденна Америка зазнала суттевих полiтичних, економiчних, культурних i навiть полiтичних змiн. По сутi, за полiтичною та военною колонiзацiею розгорнулися культурна i духовна. Тим часом мiж Старим i Новим Свiтом розпочався процес обмiну тварин i рослин, що змiнив економiку й навколишне середовище. Економiчна iнтеграцiя краiн, що омиваються водами Атлантичного океану, породила пiд час тривалого процесу експансii свiтове господарство, i це господарство поедналося з економiкою краiн Азii за межами Тихого океану.
Органiзацiя конкiсти
Попри те, що, здаеться, завдяки трiумфу Пiсарро (1473?—1541) iспанцi досягли пiка завойовницькоi полiтики, вони продовжували розширювати пiдвладну територiю в Центральнiй, Пiвнiчнiй i Пiвденнiй Америцi.
Енком’енда
Водночас створений завдяки завоюванням новий колонiальний свiт визначився зi своею соцiальною, економiчною i полiтичною структурою. На першому етапi фундаментальним iнститутом, що регулював вiдносини мiж iспанцями й аборигенами, була енком’енда, згiдно з якою певну кiлькiсть корiнних жителiв «доручали» колонiзатору. У теорii аборигени ставали для колонiзатора робочою силою як свого роду сплати за iхню евангелiзацiю. На практицi ж iшлося про справжню експлуатацiю мiсцевого населення, яку нещадно критикували тi, хто, як священник-домiнiканець Бартоломе де лас Касас, намагалися захистити права iндiанцiв. Кастильська корона i сам Карл V (1500–1558) не надто переймалися юридичними й моральними проблемами, спричиненими завойовницькою дiяльнiстю, так само як i долею пiдкореного населення; звiдси навiть з’явилася стурбованiсть про те, що енкомендеро – поручителi – перетворювалися на спадкову аристократiю, яка була здатна уникнути контролю корони. Хоч i на початку через величезну вiдстань та труднощi з комунiкацiею можливiсть центральноi кастильськоi влади втручатися у свiт колонiзаторiв була вкрай обмеженою.
Органи контролю
Врештi-решт, завоювання здiйснювалися не самою короною. Вона лише укладала угоди з приватними «пiдприемцями», котрi iнвестували в цю справу власнi кошти, а отже, i залишали собi бiльшiсть прибутку. Першим органом центрального контролю, заснованим у 1503 р., була Каса-де-Контратасьон (Casa de la Contrataсion de Sevilla), яку в 1521 р. було доповнено Королiвською та верховною радою Індiй (Consejo real y supremo de las Indias) за синодальною моделлю уряду, характерною для габсбурзькоi монархii. Ця рада стала справжнiм центральним контрольним органом, який виконував за законом сувереннi повноваження, подiбнi тим, що в областях iспанського королiвства чи iталiйських держав.
Суперечки стосовно прав iндiанцiв
Згiдно з прийнятими у 1542–1543 рр. Новими законами, король ставав також правителем iндiанцiв, а його волю мала виконувати верхiвка iерархii аборигенiв. Це юридично затверджене рiшення вiдображае невпевненiсть самих iспанцiв стосовно законностi колонiзацii. Рiзноманiтнi теологи i юристи, такi як лас Касас i Франсиско де Вiторiя (1483?—1546), вважали, що язичництво тубiльцiв та необхiднiсть повернути iх до християнства ще не дають iспанцям права iх поневолювати. Згiдно з природним правом, полiтичний устрiй самих аборигенiв був цiлком законним. Так iспанська Америка була подiлена на два вiце-королiвства – на Нову Іспанiю в Центральнiй Америцi та Перу. Влада вiце-короля була суто вiйськовою. Колонiальна елiта вiдобразилась в аудiенсiас (audiencias) – органах скорiше полiтико-адмiнiстративних, нiж юридичних. На мiсцевому рiвнi було призначено алькальдiв (alcades) i коррехiдорiв (corregidores), вiдповiдальних за тубiльцiв.
