скачать книгу бесплатно
Ще за стародавнiх грекiв Європа, що представляла себе як осередок культури i цивiлiзацii, була протиставлена Азii, де буцiмто панували варвари. У той час Європа не мала чiтких географiчних кордонiв: вона складалася iз самоi Грецii чи народiв, якi мали з цiею державою певнi вiдносини, тобто значною мiрою з краiн Середземномор’я. Однак за Арiстотелем (384–322 рр. до н. е.) у Скiфii – територii на пiвнiч вiд Чорного моря, розташованоi далеко i вiд Грецii, i вiд Азii – жив хоробрий i розумний народ, що не був таким розвинутим, як жителi Сходу, але не був i аж надто войовничим. Александр Македонський (356–323 рр. до н. е., правив iз 336 р. до н. е.) у своiх походах i жителi Римськоi iмперii вiдмовилися вiд цих суперечностей i натомiсть провели межу мiж римлянами i варварами, яка в Середньовiччя перетворилася на трiщину мiж християнами i язичниками.
Християнська спiльнота
По сутi, у Середньовiччi термiн «Європа» означав християнську спiльноту, християнське суспiльство, християнську республiку i християн. Лише наприкiнцi цiеi епохи вiн став позначати територiю, до якоi належали пiвнiчно-центральнi регiони континенту через наявнiсть там християнськоi вiри; з неi натомiсть випали окремi схiднi територii, насамперед колиска цивiлiзацii – поглинена еретичними поглядами Грецiя, жителi якоi уособлювали всi негативнi риси, властивi, звичайно ж, азiатам, – вiроломство, боягузтво й ненадiйнiсть, тодi як европейцi втiлювали в собi вiрнiсть, хоробрiсть i поряднiсть. Падiння Схiдноi Римськоi iмперii i захоплення ii турками спочатку викликали почуття солiдарностi в европейцiв, але потiм воно перетворилося на бажання вiдсторонитися вiд пiвденно-схiдних регiонiв, якi переходили до сфери азiатського впливу.
Кордони Європи
Кордони Європи на той час здебiльшого характеризувалися не географiчними межами, а переселенням народiв iз iхнiми традицiями й iнститутами, торговельними i полiтичними вiдносинами: цi межi змiнювалися з часом i охоплювали великi територii, що не були обрамленi чiткою лiнiею кордону. Навiть моря, якi оточували континент iз трьох бокiв, становили скорiше шляхи для комунiкацii мiж державами, а не те, що могло б iх вiдокремлювати одна вiд одноi: достатньо згадати про Середземне море, яке об’еднувало одразу кiлька краiн i в якому вiльно плавали пiрати, пiлiгрими, торговцi та завойовники.
Воднi кордони
Водночас мало що було вiдомо про держави, розташованi на периферii континенту (наприклад, Скiфiю), чи про тi, якi знаходилися на крайнiй пiвночi. Ще менш визначеним був схiдний кордон мiж Бiлим i Чорним морями, який мiг розмiщуватися близько до течiй рiчок Дон i Волга (але не Уралу) i де розташовувалися держави, далекi вiд серця Європи.
Термiн «европейський»
Ще в «Географii» Птолемея (ІІ ст. н. е.), виданiй у Венецii в 1548 р., Сарматiя – територiя, розташована на схiд вiд Вiсли, нинiшня Польща, – зображувалася у виглядi хижого звiра. І лише у другiй половинi XVI ст. Польща, Угорщина й Трансiльванiя долучилися до европейських краiн як оплот християн проти язичникiв i туркiв. Водночас самоiди та iншi народи, що жили близько до Арктики, уявлялися ворожими й дикими, а на самому краечку Європи розмiщувалася Московiя. Урал стане своерiдним кордоном для iнших територiй Європи не ранiше початку XIX ст., пiсля реформ у Росii у XVIII ст. i набуття захiдних рис слов’янською лiтературою. Вже в Чинквеченто люди перетинають кордони европейських краiн iз метою змiцнення дипломатичних, торговельних вiдносин i здiйснення подорожей. Це стало знаком усвiдомлення людьми того, що вони е представниками единоi европейськоi цивiлiзацii i полiтичноi системи, тодi як термiн «европейський» вперше з’являеться в народних мовах (насамперед у французькiй) i стрiмко поширюеться у другiй половинi XVI ст.
Турки
Якщо захоплений турками Балканський пiвострiв здавався населеним варварами мiсцем, то мандрiвники, що пропливали повз нього, потiм бачили Константинополь – столицю могутньоi i багатоi iмперii. Уявлення про туркiв загалом повсюди було майже однаковим: з одного боку, вони уособлювали найгiршi людськi вади, якими европейцi надiляли жителiв Сходу, а з iншого – не можна було не визнати, що навiть iз концентрацiею всiеi влади в руках деспотичного султана, жорстокiстю покарань i надмiрною розкiшшю, варвари вирiзнялися вiйськовою мiццю, дисциплiною в суспiльствi, справедливiстю судовоi системи та ефективнiстю адмiнiстративного устрою.
Однакове уявлення
Тим словом, яке найкраще характеризуе уявлення про Османську iмперiю, е «надмiрнiсть», як у презирствi, так i в захопленнi; надмiрнiсть, що означае переступання риси, за якою починаеться iнший та ворожий свiт. І якщо негативне уявлення про туркiв створювалося для iхнього протиставлення iз чеснотами европейцiв, то позитивне мало ту саму мету: зiштовхнути европейцiв iз небезпечним i сильним супротивником.
Краса Константинополя
Навiть звичне зображення Константинополя, «розташованого в одному з найпрекраснiших мiсць, яке може створити природа», де «завжди пануе весна» i який прикрашений «незчисленною кiлькiстю квiтiв» – так описував мiсто Сенату венецiанський посол Джованнi Моро у 1590 р. – описувало своерiдний рай на землi, хоча його жителi, проте, не заслуговували на подiбну похвалу i були далекими вiд того iдеалу, який демонстрували европейцi.
Новий Свiт
Саме пiсля знаходження Нового Свiту Європа починае усвiдомлювати власну iдентичнiсть. Правду кажучи, публiкацiй, присвячених Америцi, було набагато менше, нiж тих, у яких писали про iншi далекi, але краще дослiдженi держави – наприклад, Туреччину й Китай, хоча тексти на тему географiчних дослiджень недостатньо висвiтлювали знайденi територii. Бiльше того, новину про це географiчне вiдкриття не особливо афiшували. Отже, Христофор Колумб (1451?—1506) нiби продовжуе вести боротьбу з невiрними, яка на Пiренейському пiвостровi закiнчилася вигнанням маврiв з Гранади у 1492 р., i виконувати пророцтво про Всесвiтню проповiдь Євангелiя.
Людянiсть аборигенiв
Іншi намагаються розгледiти в iндiанцях представникiв бiблiйних народiв на кшталт потомкiв десяти втрачених колiн Ізраiлю або продемонструвати, що це саме тi вiднайденi народи, про якi йдеться у пророцтвi Томи Аквiнського (1221–1274); хтось убачае в iндiанцях жителiв Саду Гесперид, мiфологiчноi землi на крайньому Заходi – як iсторик Гонсало Фернандес де Овьедо i Вальдес (1478–1557), котрий таким чином намагаеться вiдстояти iспанськi володiння, де король правив би незалежно вiд Папи; або народи, знайденi вестготом Родериком (бл. 688–712), кельтом Мадоком чи Гомером, родоначальником галлiв, аби пiдтвердити приналежнiсть Америки Португалii, Англii, або Францii. Іншi згадують описану Платоном Атлантиду або територiю поблизу Геркулесових стовпiв. Усiма цими дискусiями беззаперечний авторитет Святого Письма ставиться пiд сумнiв i, разом iз питанням про людянiсть iндiйцiв та про право колонiзаторiв взяти аборигенiв у рабство – причина сутички мiж захисниками прав туземцiв Антонiо де Монтесiносом i Бартоломе де лас Касасом, з одного боку, i Хуаном Хiнесом де Сепульведою з iншого, котрий називав аборигенiв гомункулами, тобто iстотами, бiльш схожими на мавп, анiж на людей, – вони вiдкривають шлях до звiльнення думок вiд впливу Церкви, у такий спосiб сприяючи самопiзнанню европейцiв, що базувалося на вiкових цiнностях.
Зображення iндiанцiв
Аби примирити реалii Нового Свiту з релiгiйними iстинами, англiйський фiлософ Френсiс Бекон (1561–1626) припустив вiрогiднiсть другого Свiтового потопу, а вчений Джордано Бруно (1548–1600) висловив цiлком неприйнятну для того часу теорiю про те, що всi люди незалежно вiд кольору iхньоi шкiри – бiлого, чорного чи червонуватого (iндiанцi) е нащадками Адама.
Вiдноснiсть Святого Письма
Не менш важливим iмпульсом для сприйняття европейцями себе як представникiв особливоi (i кращоi) цивiлiзацii е численнi географiчнi вiдкриття, що допомогли подолати навiть вiдчуття благоговiння перед предками. Для жителiв того часу Європа здавалася свого роду розвиненим пiдприемцем порiвняно з попереднiми епохами, а виявлення неточностей i малоймовiрних деталей iз праць класичних учених створило нову вiру в сучасне, яка пiзнiше призведе до суперечки старих i нових. Вже у трактатi «Історiя Індii» лас Касас iз захопленням говорить про цей «час, такий новий i не схожий нi на що iнше». Пiзнiше Джордано Бруно у творi De propria vita («Про власне життя») з ентузiазмом повiдомляе, що народився у перiод, «коли весь свiт став вiдомим, тодi як античнi вченi не знали й третини вiд того, що нинi знаемо ми», а Томмазо Кампанелла (1568–1639) у книзi «Мiсто Сонця» прославляе «столiття, коли за сто рокiв вiдбулося бiльше iсторичних подiй, анiж у всьому свiтi за чверть тисячi».
Вiдноснiсть знань античних фiлософiв
Вигляд нововiдкритих земель став причиною для численних суперечок i домислiв. Їх уявляли не лише як рай на землi, чие iснування свiдчило би про наближення кiнця свiту (з огляду на надзвичайну чутливiсть жителiв тiеi епохи до подiбних речей), а також як можливiсть поширювати Боже слово язичникам чи як щедру нагороду за жагу до знань – свiт, де все «зовсiм вiдрiзняеться вiд нашого», як писав iспанський письменник Лопес де Гомара, а також як землi, повнi достатку й нечуваних багатств, молодостi та невинностi.
Європейцi i Новий Свiт
Французький фiлософ Мiшель де Монтень (1533–1592) iз ентузiазмом описуе цi територii у книзi «Проби», у роздiлi, присвяченому канiбалам, та у книзi «Апологiя iспанського богослова Раймунда Сабундського», де мислитель розповiдае про свiт невинний, «немов дитина, котра тiльки-но вчить абетку». Правда, ще немае нi слова про дикунiв без найменшого уявлення про грошi, торгiвлю, одяг, залежнiсть вiд соцiального статусу, ненависть i брехню. Цей новий Едем також е мiсцем, де золото лежить без нагляду i де дуже легко стати багатим. Монтень, який надав дивовижних рис цiлком примiтивному свiту, щиро захоплюеться садом короля iнкiв, де дерева, фрукти i трави «зробленi з чистого золота». Це краiна достатку, з якою Європа одразу поводиться як завойовниця i продовжуе демонструвати власну дедалi гнiтючiшу могутнiсть аж до завершення епохи iмперiалiзму. Водночас Монтень надае пояснення цьому етноцентричному баченню, коли, порiвнюючи Новий i Старий свiти, запевняе, що «варваром е той, хто не подiляе його [фiлософа] звичаiв». Ця думка не буде домiнуючою, однак вона постiйно iснуватиме в ту епоху поруч iз зарозумiлою впевненiстю в европейськi силу i панування.
Легiтимiзацiя панування
По сутi, це панування вмотивоване езуiтом Джованнi Ботеро (1533?—1617) у четвертiй частинi його твору «Унiверсальнi реляцii» (1596 р.), де автор наголосив на винятковостi европейськоi цивiлiзацii – единоi, яка подолала шлях вiд iновiрства до iстинноi вiри, вiд примiтивноi економiки – до виробництва i торгiвлi, вiд хаосу – до законiв i стабiльних полiтичних iнститутiв, вiд простоти – до вишуканостi, вiд iзоляцii окремоi людини – до створення повноцiнних мiст. Маленький континент iз родючими землями та помiрним клiматом, де вирощують багато культур i видобувають рiзноманiтнi кориснi копалини, де розвинута iнфраструктура i численне населення; земля, яка порiвняно з iншими великими землями «може попiклуватися про себе як у мирi, так i на вiйнi», як запевняе Себастьян Мюнстер у «Космографii» (1588 р.): таким буде зображення Європи, жителi якоi стають освiченiшими, починаючи з XVI ст.
Культура, полiтика, економiка
У перiод мiж XV та XVI ст. формуеться вiдчуття власноi вищостi европейських краiн над iншими свiтовими державами, що особливо виражаеться в рiвнi прогресу певних сфер: культурi, полiтицi та економiцi. Першим фактором цього був гуманiзм, що грунтувався на античнiй культурi: започаткованi в Італii, його доктрини швидко поширились в iншi краiни завдяки подорожам, листуванню, використанню латини (що, однак, не заважало розвитку народних мов), гурткам та iн. Яскравим прикладом таких гурткiв гуманiстiв е Римська академiя Помпонiя Лета (1428–1497) i, вiдповiдно, Флорентiйська, яку очолював Марсiлiо Фiчiно (1433–1499).
Причини об’еднання
Релiгiйний розкол також сприяв поширенню i розвою культури: варто лише згадати мандрiвникiв-iнакодумцiв, спровокованi Реформацiею та Контрреформацiею змiни в Церквi, мiсiонерську дiяльнiсть на завойованих територiях, чия мета полягала в поширеннi католицькоi вiри чи вчення езуiтiв, та розквiт мистецтва пiсля Контрреформацii.
У полiтичнiй сферi Нiкколо Макiавеллi (1469–1527) представив новий погляд на те, як мае бути органiзована суто европейська держава, адже «саме в Європi е кiлька королiвств та нечисленне число республiк», як вiн зауважив у своiй книзi «Мистецтво вiйни». Стрiмко розвиваеться Флоренцiя, де, починаючи з Леонардо Брунi (1369–1444), вирiзняеться багато полiтикiв, що керують державою. Усе це розмаiття сприяе формуванню iндивiдуальних можливостей та духу боротьби, якi вiдтодi та в майбутньому формуватимуть нездоланну iдею про власну еднiсть. Це породжуе впевненiсть у необхiдностi пiдтримання балансу мiж краiнами, який досягне кульмiнацii у вченнях XVIII ст. Але вже тодi у творi «Історiя Європи», виданому у Венецii в 1566 р., флорентiйський вчений П’ер Франческо Джамбулларi (1495–1555) висловив думку про зв’язок мiж подiями у Європi й, таким чином, засвiдчив те, що полiтичний центр ваги змiстився вiд Середземномор’я до центру континенту.
Домiнування Європи
Не так давно iсторик Іммануiл Валлерстайн надав оцiнку розвитку економiчноi сфери, зростанню кiлькостi населення та структурним змiнам загалом, якi розпочалися з другоi половини XV ст. та якi в майбутньому зумовили перегляд вiдносин мiж Європою та iншими краiнами, де Старий Свiт займав дедалi бiльш домiнуючу позицiю. Акцент було зроблено не стiльки на знаннях, якi мали европейцi, скiльки на низцi факторiв, що спричинили тривалий перiод европейського панування.
З XVI до XIX столiття
Роздуми стосовно iснування рiзних ступенiв цивiлiзацii, тобто шкали, за якою аборигени з Нового Свiту займають найнижчу сходинку, а европейцi – найвищу, у XVIII ст. перетворяться на можливiсть надавати освiту «первiсним» людям, котрi у протилежному випадку мали б зникнути на користь бiльш розвинутих цивiлiзацiй. Мiж iншим, Вольтер (1694–1778) у «Нарисi про звичаi i дух народiв» висловлюе думку про людство, яке передае своi успiхи й досягнення вiд одного ступеня до iншого.
Екзотика i суперечностi
Однак у перiод мiж XVII–XVIII ст. поширюеться лiтература, основою якоi були вигаданi листи персiв, арабiв, египтян та iндусiв, що жили в Європi й критикували мiсцевi звичаi (варто згадати «Перськi листи» Монтеск’е, опублiкованi у 1721 р.). Захоплення стародавнiми цивiлiзацiями, особливо китайською, ускладнювали можливiсть Старого Свiту примиритися з довгою iсторiею згаданих народiв, яким також приписували мудрiсть i справедливiсть, що панували на iхнiй батькiвщинi. Вирiшення вiднайшли у традицiоналiзмi цих застарiлих i вже нездатних до подальшого прогресу народiв, яким протиставлявся динамiчний розвиток европейцiв, готових до нових досягнень у полiтичнiй, соцiальнiй та економiчнiй сферах i до пiдкорення нових висот у науцi й мистецтвi.
Натомiсть у XIX ст. бачення Європи як единоi полiтичноi, економiчноi i культурноi системи стикнулося з нацiональною iдеею, а отже, й думка про iдентичнiсть усiх европейських народiв була перервана. Таким чином, упевненiсть у пануваннi Старого Свiту досягла вершини наприкiнцi XIX ст. – у добу iмперiалiзму, коли Європа передала iншим краiнам можливiсть поширювати свою релiгiю, iнститути й звичаi i в такий спосiб завершила процес економiчноi iерархiзацii свiту. Саме вiдтодi почнуть з’являтися першi ознаки кризи, до якоi долучилося посилення Сполучених Штатiв Америки, а пiзнiше i Японii.
Ця криза перетвориться на Першу свiтову вiйну й суттево змiнить лад на всiй планетi.
Див. також:
Дослiдження та вiдкриття, с. 52;
Європейцi на Сходi, с. 64;
«Мiжнародна республiка грошей», с. 240;
Повiдомлення та газети, с. 269
Зародження полiтики
Коррадо Вiвантi
На початку Чинквеченто виникають новi можливостi для мiжнародних економiчних та полiтичних вiдносин, розширяються свiтовi кордони, люди з повагою ставляться до ранiше невiдомих людських i фiнансових ресурсiв. Головними героями у цьому спектаклi свiтовоi полiтики могли стати лише такi потужнi держави, як Францiя та Іспанiя, що сперечалися за можливiсть пiдпорядкувати собi Італiю. Саме в цьому столiттi набувае своеi форми термiн «держава».
Великi монархii
Францiя та Іспанiя
Столiтня вiйна (1337–1453) проти Англii закiнчилася перемогою французiв, що значно посилило династiю Валуа i дало змогу Францii швидко повернути свiй авторитет у Європi. Бiльше того, пiсля смертi Карла Смiливого у битвi у 1477 р. було не тiльки покладено край загрозам на схiдному кордонi краiни, а й приеднано низку територiй, якi ранiше належали Бургундii. Дещо згодом (1481 р.), пiсля падiння Анжуйськоi династii, пiд владу французькоi корони потрапили Прованс й Анжу i були узгодженi династичнi шлюби з правителями Британii. У тi самi роки королiвство Кастилiя i королiвство Арагон об’едналися пiсля шлюбу iхнiх суверенiв – Ізабелли Кастильськоi та Фердинанда Арагонського, котрi у 1492 р. завоювали королiвство Гранада як останнiй осередок правлiння арабiв на Пiренейському пiвостровi, а пiзнiше й Наварру. Згодом католицькi королi почнуть поширювати свiй вплив i на територii в Новому Свiтi. У першiй половинi XVI ст. цi двi монархii ворогували: головний приз у цiй грi становило домiнування над Італiею, i слабшi краiни були шокованi цим тривалим конфлiктом, який поклав край свободi Італii.
Поняття «держава»
Зародження iдеi
Процес приеднання нових територiй та концентрацiя влади, а також не так тривалi вiйни, як дедалi бiльшi витрати на утримання армii – на той час уже з вогнепальною зброею та артилерiею – вимагають органiзованого управлiння та отримання податкiв до единого бюджету: це сприяе розвитку державних справ (res pubblico), якi саме в цьому столiттi набувають форми i поняття держави. Історик Альберто Тенентi (1924–2002) написав: «Сучасне поняття держави з’являеться в iталiйськiй мовi приблизно в 1550 р. i трiумфуе у другiй половинi XVI ст. Французьке слово Etat досягне такого ж успiху, але на пару десятилiть пiзнiше. Лише цi факти демонструють, що протягом усього XVI ст. сприйняття й розумiння полiтичноi думки розвиваються саме за цим поняттям. Це, у свою чергу, вiдображаеться у працях Жана Бодена, який розмiрковував над домiнуючою iдеею держави у працях Макiавеллi». Можемо згадати Макiавеллi (1469–1527) та Бодена (1530–1596) як найвизначнiших мислителiв стосовно проблем, iз якими стикнулася нова епоха, i тих людей, котрi надали поштовх для зародження новоi полiтичноi думки.
Макiавеллi та автономнiсть полiтики
Сфера полiтики
Зародження полiтики в добу Вiдродження жодним чином не пов’язане з поверненням до античних текстiв: полiтичнi працi Арiстотеля (384–322 рр. до н. е.) та Платона (427–347 рр. до н. е.) теологи i фiлософи читали ще за часiв Середньовiччя, однак, на iхню думку, земний устрiй був нерозривно сполученим iз метафiзикою. Фраза, якою в листi вiд 26 серпня 1513 р. Макiавеллi вiдповiдае своему друговi Франческо Ветторi: «Я не знаю, що говорив Арiстотель про роздробленi республiки», по сутi, е вiдображенням усiх його суджень; вiн не знайшов у класичних творах вiдповiдей щодо подiй, якi вiдбувалися в тогочаснiй полiтицi, i, бiльше того, не вiрив у абстрактнi моделi правлiння. «Багато хто понавигадував республiки i князiвства, зроду не баченi i про якi насправдi нiчого не було вiдомо», а натомiсть слiд «шукати iстинноi, а не уявноi сутностi речей» («Державець», XV)[6 - Тут i далi переклад «Державця» А. Перепадi. – Прим. пер.]. Справдi, «iстинна сутнiсть» не виключае знання про подii минулого, якi здатнi лишень надавати приклади для наслiдування i стають надто багатозначними, коли йдеться про досвiд жителiв XVI ст. Варто зауважити, що для Макiавеллi життевий досвiд античних авторiв i його сучасникiв вже ставали iсторiею, або, краще сказати, минуле i сучасне утворювали едину картину, яку вiн мiг проаналiзувати згiдно з власним свiтосприйняттям. Мiркування Макiавеллi також були висловленi в iншому листi до Ветторi за 10 грудня 1513 р., де фiлософ пише про роботу над «Державцем», що також дае нам зрозумiти його повсякденний стиль життя, який, окрiм працьовитостi й допитливостi, поеднуе роздуми про доробок класикiв. Саме переплетiння неперервного зв’язку iз сучаснiстю та дослiдження праць античних вчених надали його твору надзвичайноi оригiнальностi. Так, дiяльнiсть Чезаре Борджiа (1475?—1507), також вiдомого як герцог Валентино, стала свого роду зразком для Макiавеллi, «оскiльки годi навести новому Державцевi щось повчальнiше, нiж приклад його дiянь» («Державець», VII). Однак разом iз досвiдом сучасникiв не було залишено без уваги i подii минулого, особливо дiяльнiсть римлян за часiв створення iхньоi республiки. Криза, яку в тi роки переживала «вiдкрита навалi Карла, сплюндрована Людовiком, захоплена Фердинандом i зганьблена швейцарцями» («Державець», ХІІ) Італiя, могла надати «можливiсть запровадити нову форму правлiння, на славу вождевi й на благо всiй нацii» («Державець», XXVI).
Питання iталiйських держав
Звiдси походять судження Макiавеллi – болiснi вiд усвiдомлення того, наскiльки складно буде досягти позитивних змiн або принаймнi оновлення, аналогiчного тому, якого досягли трансальпiйськi держави. «Нiколи жодна краiна не була единою чи щасливою, якщо вона не пiдкорялася однiй республiцi чи одному правителю, як це трапилося у Францii та Іспанii» – написав вiн у «Мiркуваннях про першу декаду Тiта Лiвiя» (І, 12) – i перепоною до цього були жахлива корумпованiсть урядiв та Церква, «яка тримае цю краiну роздiленою». «Макiавеллi, – писав Бенедетто Кроче (1866–1952), – наголосив на необхiдностi автономii полiтики». Ця сфера людськоi дiяльностi вбачалася ним незалежною вiд iнших законiв, церковних догм, правил моралi та звичаiв, якi, у свою чергу, зберiгали полiтику у виглядi приписiв мислителiв минулого. Люди – i в цьому полягае вчення Арiстотеля – е iстотами полiтичними й мають вважатися сукупнiстю iндивiдiв, котрi разом утворюють народ, державу.
Функцiонування законiв
На думку Макiавеллi, проблема полягае в суспiльствi, у res publica, правилам якого пiдпорядковуеться громадянин: саме тому етичний свiт, де людина могла б дiяти самостiйно, не береться до уваги. Для Макiавеллi закон i лад, що регулюються правилами, е пiдгрунтям для цивiлiзованого життя, якi мають першорядну цiннiсть: вiн стверджував це ще у перших працях, коли, будучи стурбованим слабкiстю Флоренцii i помiчаючи руйнiвну дiяльнiсть найманих вiйськ, дiйшов висновку про необхiднiсть користуватися «власною зброею». Так, у трактатi «Причини призову на вiйськову службу» вiн пише: «Кожному вiдомо, що хто говорить про iмперiю, королiвство, принципат, республiку, хто говорить про командувачiв […], той говорить про справедливiсть i армiю». Сила й справдi е вкрай важливою, так само як i те, що ми в сучасному свiтi називаемо консенсусом. І знову Макiавеллi висловлюе свое захоплення Францiею, «де керуються законами бiльше, нiж у будь-якому iншому королiвствi нашого часу» («Мiркування про першу декаду Тiта Лiвiя», I, 50). Аби «вiдпустити бороду», пустити корiння в державах (особливо молодих), варто покладатися на народ, який мае «праведнiшу мету», нiж знать, адже «знать прагне утискувати, а народ – звiльнитися вiд утискiв». Проте якщо хочеться «життя вiльного», «життя полiтичного», тобто жити пiд владою законiв, що iх би дотримувалися всi, то потрiбно розумiти, що норми законiв не можуть бути вiчними й незмiнними. «Щасливий той, хто вмiе пристосуватися до обставин» («Державець», XXV) та зрозумiти мiнливiсть часу та фортуни, i вiн е добрим правителем та полiтиком. Але самих чеснот без удачi замало. Бiльше того, приклад Риму, де панували закон i порядок, завдяки яким iмперiя змогла посилити й зберегти панування, завойоване за допомогою чеснот своiх жителiв, демонструе, «що добра вдача могутнiша за фортуну» («Мiркування про першу декаду Тiта Лiвiя», IІ, 1).
Характер i фортуна полiтика
«Автономнiсть полiтики» необов’язково означае ii першiсть над мораллю. Лише в «корумпованих республiках» можна бути вимушеним забути про правила моралi та керувати «твердою рукою» чи до того, коли «зважуються на все заради блага держави»: у такому надзвичайному випадку «не варто звертати увагу нi на праведне, нi на неправедне, нi на милосердне, нi на жорстоке, нi на похвальне, нi на ганебне. До того ж слiд зробити другорядним усе iнше i за будь-яку цiну додержуватися того, що збереже життя i свободу». По сутi, це е трансформацiею стародавнього принципу, повтореного Цицероном: «Благо народу – це вищий закон» («Про закони», ІІІ, 3). Однак i той, хто проголосив цi норми, i той, у кого вони викликали вiдразу й засудження, вiдчували те, що лише сучасна антропологiя помiтила у стародавнiх мiстах: навiть за панування демократii, яка передбачае процес звiльнення вiд впливу Церкви, у полiтичному життi значення релiгii було винятковим.
Необхiднiсть релiгii
Таким чином, на думку Макiавеллi, «релiгiя е необхiдною рiччю, аби пiдтримувати цивiлiзованiсть» («Мiркування про першу декаду Тiта Лiвiя», I, 11). Звичайно, антична релiгiя краще годилася для того, аби бути основою для впорядкування держави, адже викликала любов та солiдарнiсть у суспiльствi, тодi як «наша релiгiя […] змушуе нас менше цiнувати честь свiту» i, бiльше того, вона змучена через «занепад», якiй вiддалив ii вiд принципiв, «встановлених ii засновником» («Мiркування про першу декаду Тiта Лiвiя», I, 12). Однак цi роздуми про фундаментальну роль релiгii в державi не слiд змiшувати з нормами «нацiональних iнтересiв», якi зменшують статус релiгii до iнструменту держави: на вiдмiну вiд слiв Макiавеллi, у зазначеному випадку вже йдеться не про оновлення полiтичних iнститутiв, а про створення консервативного альянсу мiж троном i вiвтарем iз метою гарантувати еднiсть правлiння абсолютних монархiв iз дисциплiнарною дiяльнiстю Церквi за часiв Контрреформацii.
Жан Боден i абсолютна влада монарха
Уважний читач творiв Макiавеллi (попри можливу критику останнього) та французький юрист Жан Боден був змушений розмiрковувати про полiтику пiд час кризи у Францii в епоху Чинквеченто. Пiсля видатного правлiння Франциска І та Генрiха ІІ (1519–1559), яке було грубо перервано у 1559 р., Францiя – котра щойно вступила у бурхливий перiод громадянських вiйн мiж католиками i гугенотами – здавалася Бодену кораблем, якого море шпурляло на всi боки «з такою силою, що капiтани та моряки були повнiстю виснаженими й знесиленими вiд тривалоi працi». Кожен мав запропонувати свою допомогу: «Ось чому я розпочав цю бесiду про державу, будучи не в змозi зробити щось краще».
Держава i населення
Однак саме в цi нестерпнi десятилiття краiна перевiрила рiвень солiдарностi мiж полiтичними структурами та громадянами i пiдтримала власну iндивiдуальнiсть iз прогресивним вiдчуттям едностi, яке все вiдчутнiше набувало нацiонального характеру. Завдяки цьому культура досягла розквiту, ii прикрасили iмена Франсуа Рабле (1494?—1553), П’ера де Ронсара (1524–1585), поетiв Плеяди[7 - Плеяда (фр. L a Plеiade) – гурток паризьких поетiв, створений у 1547 р. пiд назвою «Бригада». Спочатку складалася з чотирьох членiв: Ронсара, де Баiфа, дю Белле – учнiв фiлолога-еллiнiста Жана Доза. На початку 1550-х рокiв склад «Бригади» розширився до семи осiб, i, вiдповiдно, назва змiнилась на «Плеяду». – Прим. пер.], Мiшеля де Монтеня i самого Жана Бодена. Аби зрозумiти цю стiйкiсть Францii як цiлiсного органiзму, незважаючи на жорстоку внутрiшню боротьбу та релiгiйнi вiдмiнностi, слiд узяти до уваги той факт, що тодi суспiльство посилилося, аби надати нову енергiю i ресурси для держави. Саме представники третього стану, збагатiвшись за рахунок торгiвлi та фiнансових операцiй, вiдправляла дедалi бiльшу кiлькiсть своiх синiв для навчання юриспруденцii, а останнi розпочинали власну кар’еру й вiдкривали новi можливостi в конторах та державних установах королiвства. Посилений власними знаннями та економiчним i соцiальним престижем, цей клас вiдiграв iстотну полiтичну й культурну роль, формуючи таким чином сполучну тканину для державного органiзму.
Шлях Бодена
Сам Боден також був юристом: пiсля 1550 р. вiн близько десяти рокiв провiв в унiверситетi Тулузи, потiм став адвокатом у Паризькому парламентi, де присягнув на вiрнiсть католицизму, який iншi видатнi юристи сприймали як загрозливий для iхньоi гiдностi як iнтелектуалiв. Хоча позицiя автора шести книг «Про республiку» вiдрiзнялася вiд думки Макiавеллi, Боден також розглядав релiгiю як важливий з’еднувальний компонент для суспiльства, який не можна було вiдкидати. Проте було вкрай поверховим бачити суперечнiсть мiж теоретиком держави й мислителем, котрий у творi «Розмова семи мудрецiв» дискутуе про «секрети вищих iстин» семи мудрих послiдовникiв рiзних вiросповiдань та фiлософських напрямiв. Тим, хто в 1561 р. написав своему друговi, що «справжня релiгiя е не що iнше, як звернення чистого розуму до iстинного Бога», i тим, хто у скликаних у Блуа Генеральних штатах у 1576 р., виступаючи проти обурливих намiрiв Католицькоi лiги. Вiн насправдi був рiшучим прихильником релiгiйного миру пiд егiдою суверена. Якщо пiзнiше часом вiн i приховував своi думки, то це, мабуть, тому що iнакше вiн мав би зайняти стiйку позицiю на законних полiтичних зборах, присвячених обговоренню, або самостiйно виступати на тлi людських сутичок. Позицiя, яку вiн обстоював у Блуа i яка протиставлялася баченню Лiги, була пов’язана з одним iз нарiжних каменiв у роботi Бодена: з iдеею про суверена як вищу мiру полiтичного життя. У тi роки також вiдбулося вiдродження неогiбелiнських iдеалiв (тобто на пiдтримку iмператора) через появу на европейськiй аренi короля Карла V (1500–1558), та сподiвань, покладених на наймогутнiшого монарха-християнина, адже тодi стало б можливим припинити релiгiйнi конфлiкти, спровокованi протестантською реформою Церкви, та певною мiрою повторити дiяльнiсть римського iмператора Константина (бл. 285–337, iмператор з 306 р.) на скликаному ним Нiкейському соборi у 325 р. У другiй половинi XVI ст. спостерiгалася тенденцiя привласнювати собi досягнення в рiзних галузях та авторитет у свiтськiй i духовнiй сферах, першiсть у яких дотепер належала лише iмператору. Насправдi, абсолютна влада вже давно була закрiплена за королем Францii, який – згiдно зi стародавньою формулою, «не мав нiкого вищого за себе у всьому королiвствi».
Суверен i держава
Висловлювання Бодена е вкрай чiтким: «Для суверенiтету необхiдна влада така сама абсолютна й вiчна, як i сама держава» («Про республiку», І, VIII). Такий пiдхiд е доволi систематичним також тому, що його робота вiдображае комплексний характер французькоi монархii, хоч i проводиться в культурних межах, властивих французьким юристам. Останнi ввели у своi дослiдження iсторико-фiлологiчний метод гуманiстiв i вивчали права й полiтичнi iнститути як продукти того часу, пов’язанi з прогресом у суспiльствi. Таким рiшенням було затверджено прихильнiсть до монархiчноi форми правлiння, влада в якiй передаеться у спадок: хоча вищими за неi все ж е закони, що попереджають свавiлля, в iнтересах держави все ж може знадобитися втручання абсолютного монарха. Таким чином, у випадку неоднозначних ситуацiй – а е очевидним, наскiльки подii у Францii вплинули на це визначення – можуть статися в пригодi надзвичайнi й термiновi заходи з боку монарха, котрий краще, нiж будь-хто iнший, навiть будь-який законодавець чи магiстрант, зможе оцiнити вищiсть iнтересiв держави над власними, як того вимагають мiнливi часи. Аби вiдрiзнити монарха вiд тирана, Боден стверджуе про необхiднiсть виконання ним законiв i правил, аби не ризикувати можливостями заколоту та анархii.
До абсолютноi монархii
Іншими словами, верховна влада мае бути абсолютною й неподiльною, а також стояти вище за все та всiх: такий монарх мiг би сподобатися королю Людовiку XIV з династii Бурбонiв (1638–1715), названому «королем-сонцем», адже його закликали наслiдувати божественну мудрiсть, показуючись на очi пiдданим рiдко, але щоразу з величчю, яка вiдповiдала його знатному походженню. Вiдкидаючи думку навiть «видатних осiб», котрi вважали змiшану форму правлiння найкращою з усiх, Боден спростовуе думку письменникiв, котрi вбачали у французькiй формi правлiння сумiш з аристократii (Паризький парламент), демократii (Генеральнi штати) i монархii: «Подiбна думка е не просто абсурдною, вона е злочинною: робити пiдданих колегами й товаришами для суверенного монарха е злочином i образою для його величностi» («Про республiку», ІІ, 1). Якщо ми згадаемо, що цей твiр був написаним у перiод тривалих громадянських воен, коли владу монарха постiйно заперечували, а самiй королiвськiй особi погрожували противники абсолютизму, то зможемо зрозумiти наполегливiсть, iз якою Боден вбачав у монарху ледь не божественну велич, аби вберегти Францiю вiд занепаду: суверенiтет е сутнiстю держави, i ii виключнi права не можуть бути вiдокремленими одне вiд одного.
Абсолютизм як спосiб розв’язання конфлiктiв
Майже вiдчуваючи загострення внутрiшнiх конфлiктiв у майбутньому i демагогiю Уряду шiстнадцяти, який змусить Генрiха ІІІ (1551–1589) покинути Париж у 1588 р., наприкiнцi твору Боден доходить висновку, що якщо «тиранiя монарха е небезпечною, тиранiя бiльшостi е ще гiршою, але немае нiчого страшнiшого за тиранiю всього народу» («Про республiку», VІ, 4). І пiзнiше, порiвнявши три режими – демократичний, аристократичний i монархiчний – та зрозумiвши згубнi недолiки перших двох, так само як i небезпеку третього, найменшу загрозу вiн убачав саме у спадковiй монархii: у будь-якому разi «головною рисою держави мае бути суверенiтет, який може жити, а не iснувати i говорити чiтким голосом лише за монархii». Боден рiшуче заявляе: «У державi може бути тiльки один суверен; якщо е двi, три чи бiльше осiб, котрi мають владу монарха, то насправдi монархом не е жоден iз них, адже нiхто не з них не зможе анi засудити одного зi своiх товаришiв, анi бути засудженим» («Про республiку», VI, 5).
Суверен як «розум» держави
На останнiх сторiнках антропоморфiзм держави використовуеться, аби порiвняти монарха з людським iнтелектом, який вiдiграе роль об’еднувача, проте не е обов’язковим, адже трапляються люди, зовсiм позбавленi iнтелекту: «Таким чином аристократiя i демократiя, в яких не мае мiсця для короля, продовжують триматися й керувати власною державою. Вiдповiдно, вони не знають едностi, яку мали б за наявностi монарха, котрий з’еднуе весь органiзм, мов розум («Про республiку», VI, 5). Нелегко визначити, наскiльки ефективно вчення Бодена сприйняли у французькiй полiтичнiй культурi того часу, однак безсумнiвним е той факт, що пiсля тривалих релiгiйних воен французьке королiвство вiдновлювалося, стаючи прикладом для майже всiх монархiй Європи.
Див. також:
Створення новоi держави, с. 33;
Felix Austria: iмперiя Габсбургiв пiд владою «оголеного хлопчика» в «чарiвнiй Празi», с. 98;
«Мiжнародна республiка грошей», с. 240;
Жан Боден та теорiя сучасноi держави, с. 366;
Фiлософiя Макiавеллi, с. 343
Створення новоi держави
Аурелiо Музi
Нова держава – це нова форма органiзацii внутрiшньоi та мiжнародноi полiтики, яка характеризуе систему вiдносин у Європi в перiод мiж XV–XVII ст. Вона зародилася пiд час кризи середньовiчного устрою та вiддалення верховноi влади вiд старих народних i територiальних основ. Промiжна фаза охоплюе прогресивну централiзацiю влади у XVI ст.; наступна фаза розпочинаеться епохою абсолютизму в другiй половинi XVIІ ст.
Нова держава – це процес, а не система
Автономнiсть суверена
Протягом XVI ст. майже всi европейськi краiни – вiд найменших регiонiв Італii до таких великих держав, як Іспанська iмперiя, що поширюеться на заокеанськi територii, мають спiльнi риси: це схильнiсть до концентрацii влади; подiл ii на владу володаря (монарх) та виконавчу (адмiнiстрацiя); схильнiсть до об’еднання всiх земель та визначення власних кордонiв; захист монархом територiй вiд внутрiшнiх i зовнiшнiх ворогiв; об’еднання законодавчоi, юридичноi та фiскальноi служб. Фундаментальним принципом, який вiдрiзняе нову державу вiд середньовiчних форм правлiння, е унiкальнiсть функцiй верховноi влади: вона була автономною та неподiльною, могла сподiватися на власнi сили та на свою законнiсть. Здаеться очевидним, що цим принципом люди зробили ставку в грi й поставили мету, якоi важко досягти; вони змалювали нову державу не як чiтку та налагоджену на всi часи систему, а скорiше як виснажливий, а подекуди й жорстокий i кривавий процес, що завжди вiдбуваеться пiд час переходу вiд старих до нових форм правлiння. Пiдстави е вкрай мiнливими, i тому саме якiсть та рiзний ступiнь iх комбiнацiй дають нам змогу говорити про рiзнi шляхи розвитку новоi держави. Рiзноманiтнi нюанси вiдображенi у вiдносинах мiж органiзацiею полiтики та суспiльством; у вiйнах i мiжнародних вiдносинах; у конфлiктах та полiтико-релiгiйних чварах; у низькому й високому рiвнях однорiдностi мiж народами та територiями.
Фактори новизни
Фактори, якi зумовлюють ступiнь «оновлення» держави i разом iз тим визначають рiзноманiтнi види держав у Європi епохи Вiдродження, е такими: принцип легiтимацii династiй, система уряду територiй, конституцiйний баланс мiж централiзованою монархiею та Парламентом i здатнiсть монархii перетворювати привiлейованi верстви населення з ворогiв корони на пiдданих iй та зацiкавлених у спiвпрацi задля кращоi долi.
Слабкi та сильнi династii
Король Францii Людовiк ХІ (1423–1483), королi Англii Генрiх VII (1457–1509) та Генрiх VIII (1491–1547), а також iспанськi католицькi королi були великими монархами, якi вiдiграли ключову роль у змiцненнi позицiй новоi держави. Сила династii е наймогутнiшим фактором для узаконення влади. Моральна еднiсть як нацiональних держав (Францiя та Англiя), так i мiжнацiональних (Іспанська iмперiя за Карла V (1500–1558) та Фiлiппа ІІ (1527–1598) полягае саме у верховенствi влади монарха й харизмi короля. Вiдповiдно, там, де влада монарха та династii слабка або взагалi примарна, там слабка i держава. Наприклад, Данii бракувало встановленого права наслiдування престолу; керiвною там була модель виборноi феодальноi монархii, де майже вся влада належала сейму дворян та духовенства, i лише в 1665 р. Данiя перетворилася на монархiю, де влада переходила у спадок. Як наступний приклад наведемо Польщу, де нова держава була утворена завдяки династii Ягеллонiв (1386–1572). У 1572 р. ця династiя припинила iснування, а виборна монархiя разом iз вiдновленням влади аристократiв iстотно послабили краiну.
Особистi обов’язки чиновникiв
Щодо ще однiеi з характеристик новоi держави, а саме державноi системи територiй, то вона ставить знак вiдмiнностi мiж тим, хто мае владу (король), та тим, хто е ii виконавцем, – тобто чиновником. Звичайно, навiть ця вiдмiннiсть не мала чiткого визначення у XVI ст. Королiвська влада на той момент ще мала певнi феодальнi риси: король очолював iерархiю васалiв та охороняв iдею про особистий i договiрний зв’язок iз пiдданими. Ідея договору полягала у двостороннiх вiдносинах, де пiдданий гарантував пiдкорення та вiрнiсть своему володарю в обмiн на привiлеi, правовi звичаi й систему представництва (парламент, державнi асамблеi та iн.). Таким чином, службовець ще не був бюрократом у сучасному розумiннi: робочi вiдносини не були безстороннiми, вони стосувалися кожного як особистостi; не було чиновникiв «на повну ставку»; «слуги корони» були пов’язаними особистими узами зi своiм правителем, а також мали вiдвiдувати рiзноманiтнi заходи. Межi мiж публiчним i особистим були майже стертими.
Проте навiть з усiма цими обмеженнями окремим краiнам (насамперед Францii та Іспанii) протягом XVI ст. вдалося створити державну систему територiй, яка базувалася на виконаннi певних функцiй та на створеннi iерархii чиновникiв вищого рангу й радникiв короля.
