скачать книгу бесплатно
Див. також:
Людина i космос, с. 15;
Іспанiя, с. 130;
Англiя, с. 136;
Шляхи на суходолi та на морi, с. 236;
Технологii, подорожi, мореплавство, с. 520.
Європейцi на Сходi
Мiгель Готор
Упродовж XVI ст. серед усiх европейцiв саме португальцi переважно подорожували на Схiд. Мореплавцi, торговцi та мiсiонери дiяли згiдно зi своiми економiчними iнтересами та з метою поширення християнства.
Колонii i торгiвля
Вiдповiдно до договору, укладеному в мiстi Тордесiльяс 7 червня 1494 р., першими европейцями, якi досягли Сходу наприкiнцi XVI ст., були португальцi. Згiдно з цим документом, Іспанiя вiдмовилася вiд усiх своiх територiй, що розташовувалися на схiд вiд 47-го меридiану на користь Португалii. Таким чином, привабленi американським золотом володарi Пiренейських королiвств обрали Атлантику, але втратили Схiд.
Історiя розширення на схiд такоi маленькоi европейськоi краiни, як Португалiя, е дуже короткою, проте насиченою: протягом столiття вона переживае пiднесення, кульмiнацiю i занепад. В основi дослiдження i, як наслiдок, – колонiзацii цього регiону, перебували торгiвля та евангелiзацiя. З одного боку, португальцi сподiвалися, що Схiд е багатим на спецii – необхiднi для консервацii продуктiв та надання стравам смаку й аромату, цiни на якi на европейських ринках зросли на 60 % пiсля того, як турки у 1453 р. захопили Константинополь; з iншого – вони плекали думку, що там живуть – за спиною в мусульман – християни, з якими можна укласти релiгiйний, полiтичний та вiйськовий союз.
Шляхи до Індii та Китаю
Протягом XVI ст. з метою створення колонiй Португалiя обрала два географiчнi напрями: головний вказував на Індiю, другий – на Китай. У 1497 р. мореплавець на службi португальського короля Мануела І на iм’я Васко да Гама (1469–1524) доплив до мису Доброi Надii i, перетнувши океан, у травнi 1498 р. висадився в iндiйському мiстi Калькутта. Через конфлiкти з мiсцевими жителями мореплавець не змiг привезти очiкуваний вантаж спецiй, однак по прибуттi його з трiумфом зустрiчав королiвський двiр. Це трапилося не лише завдяки товарам, якi йому вдалося привезти, чи кiлькох iндiйцiв, якi за ним прямували, а насамперед у зв’язку з надiею на майбутнi багатства, котра посилилася пiсля його повернення. Пiсля того як Папа Римський дiзнався про подорож, у 1500 р. король Португалii Мануел І Великий отримав титул «Володар територiй, а також морських i торговельних шляхiв у Ефiопii, на Аравiйському пiвостровi, у Персii та Індii». Наступного року у плавання вирушили два флоти: один пiд командуванням Педру Альвареша Габрала (1467?—1526?), який вiдкрив Бразилiю, i Васко да Гами. Сутичка Васко да Гами з жителями Калькутти i подальше бомбардування мiста миттю продемонстрували португальцям, наскiльки складно спершу завоювати, а потiм i володарювати на надто вiддалених землях. Саме тому король та його радники були вимушенi обирати мiж завоюванням внутрiшнiх територiй i домiнуванням над морем i морськими шляхами.
Васко да Гама в Калькуттi
Грунтуючись на ситуацii в Калькуттi й пiсля ретельного аналiзу сил у державi, ця рада постановила вiдмовитися вiд завоювання iнших територiй i збудувати укрiпленi вiйськово-морськi бази уздовж морського шляху та безпосередньо в самiй Індii. Також було вирiшено призначити там вiце-короля, котрий мав би повноваження у военнiй, полiтичнiй та комерцiйнiй сферi, й встановити монополiю корони на торгiвлю спецiями. Вiце-королем Схiдноi Індii спочатку став Франсiшку де Алмейда до 1509 р., а потiм Афонсу де Албукерке (1453?—1515). Упродовж цих рокiв завдяки домовленостям iз мiсцевими можновладцями було побудовано першi морськi бази, серед яких Кiлва-Кiсiванi (зараз е територiею Танзанii), Момбаса (Кенiя), Анджедiва (Індiя), Каннур i Кочi (Індiя). Завойоване в 1510 р. мiсто Гоа стало столицею португальськоi колонii.
Першiсть Лiсабона
Португальська монополiя е змiшаною: нею керуе корона, але водночас право на неi також надаеться приватним особам королiвською лiцензiею. Торговцi були зобов’язанi завантажувати товари у португальських портах i розвантажувати iх у Лiсабонi, аби сплатити мито; звiдси спецii везли до Антверпена, де iх купували торговцi з рiзних краiн. Однак iз 1549 р. Антверпен перестав бути мiстом-посередником, i столиця Португалii стала серцем мiжнародного ринку спецiй, де цiни були у п’ять разiв нижчими за венецiанськi. Посиленню португальського домiнування сприяла сама Іспанiя, коли в 1529 р. Карл V (1500–1558), потребуючи ресурсiв для розв’язання конфлiкту з Франциском І Валуа (1494–1547), продав Португалii Молуккськi острови, названi «островами спецiй».
Масштаб вторгнення португальцiв до Індii був значним, а от до Китаю – набагато меншим. У 1517 р. вiсiм кораблiв пiд командуванням Фердинанда де Андраде висадилися в Гуанчжоу. Тут розпочалася серiя конфлiктiв iз мiсцевими жителями, яка тривала аж до 1559 р., коли португальцям дозволили поселитися уздовж гирла Сiцзян – Перлинноi рiчки. У цьому мiсцi було засновано мiсто Макао, котре стало базою для проникнення не стiльки на ринок Китаю, скiльки до Японii.
Португальська монополiя
Є кiлька причин для стрiмкого колонiального пiднесення такоi малоi держави, як Португалiя. З одного боку, цьому сприяють мiсцевi обставини. Народ Індii не мае потужних флотiв, а у великих краiнах Азii – Сiамi, Бенгалii, султанатi Делi та Персii не надто розвинуте мореплавство. З iншого боку, сама природа схiдноi торгiвлi та клiматичнi умови допомагають португальцям, адже найцiннiшi спецii ростуть лише у певних регiонах i iх, вiдповiдно, легко контролювати. Там, де спецii ростуть у чiтко окреслених районах (як перець в областi Малабар в Індii, гвоздика на Молуккських островах чи мускатний горiх на островi Бенда) простiше встановити монополiю, а отже, i зберегти ii. Крiм того, конфiгурацiя островiв i морськi шляхи, якi корабель у будь-якому разi проминае, якщо пливе до узбережжя Індii, значно полегшують накладення, контроль i сплату дорожнього мита; так само й сезоннi вiтри, котрi давали змогу здiйснювати мореплавство лише в окремi пори року, допомагали сконцентрувати всю монополiю в руках португальцiв i зробити ii ефективнiшою.
Однак для розумiння iсторичних причин швидкого пiднесення й не менш стрiмкого падiння варто врахувати кон’юнктурну природу цих сприятливих факторiв, якi, хоч i допомогли успiховi Португалii на Сходi, виявилися надто нестабiльними в европейських реалiях. У другiй половинi XVI ст. португальська королiвська влада почала занепадати, а приватна торгiвля, навпаки, поступово набирала оберти, аж поки король не почав нести на власних плечах тягар уряду, а майже весь прибуток отримували купцiв – приватнi особи. Велика вiдстань мiж ними та Батькiвщиною i труднощi зi сполученням стали iхньою головною перевагою. Для одержання ще бiльшого прибутку купцi почали укладати союзи з ворогами своеi краiни й уникати контролю, який надавав iм певнi гарантii та зобов’язання. Крiм того, маленький розмiр португальськоi територii та невелика кiлькiсть населення ускладнювали пошук людей i солдат для подальшого просування на Схiд, розширення ринку i зростання прибутку.
Союз Португалii та Іспанii
Проте головним чинником, який пояснюе крах португальцiв у пануваннi над Схiдними морями, е союз Португалii з Іспанiею в 1580 р. за правлiння Фiлiппа ІІ (1527–1598). Така серйозна державна криза неминуче послабила торговельну монополiю на Сходi. Ця ситуацiя спочатку привернула увагу англiйцiв до цього регiону, а потiм i голландцiв.
Голландська навала
Важливим е те, що саме у 80-х роках XVI ст. Френсiс Дрейк (1542–1596) i Томас Кевендiш (1560–1592) здiйснили подорожi: вони збирали спецii на землях Сходу й намагалися торгувати з жителями Молуккських островiв, оминаючи португальську монополiю, яка i так вже перебувала у кризовому станi. Однак дефiцит лiквiдного капiталу та сутичка Англii з Іспанiею робили цi спроби марними. Голландцi намагалися зробити те саме наприкiнцi XVI ст., але i iм це не вдалося. Оснащенi потужним флотом i маючи цiннi знання про тамтешнi океанiчнi маршрути, отриманi завдяки працям Яна ван Лiнсхотена, котрий п’ять рокiв працював на Гоа як секретар мiсцевого архiепископа, голландцi об’едналися й почали стратегiю вторгнення в моря та на схiднi ринки з метою посилити Амстердам, який пiсля занепаду Антверпена став разом iз конкуруючим Лiсабоном одним з провiдних европейських ринкiв спецiй. Португальськi колонii зникали одна за одною, i, здавалося, у XVII ст. уся територiя опинилася пiд владою голландцiв та iхнiх компанiй.
Роль Фiлiппiн
Значним натяком на кризу були подii на Фiлiппiнському архiпелазi – родинi iспанських островiв у португальському морi. Вiдкритi в 1521 р. португальцем на службi короля Іспанii Фернаном Магелланом (1480–1521), згiдно з Тордесiльяським договором вони становили останнi iспанськi володiння до початку поширення португальськоi сфери впливу. Їх почали дослiджувати лише з 1542 р.: крiм того, що на них не було прянощiв, вiдносна близькiсть до Японii i Китаю унеможливлювала iх використання через монополiю Португалii на мiсцевих ринках. Однак iспанцi ризикнули i вирiшили зробити архiпелаг базою для приваблення азiатських торговцiв. Вони створили власну колонiю й, оминаючи португальську монополiю, обмiнювали шовк та китайську порцеляну на срiбло, що привозили на галеонах iз мексиканського мiста Акапулько. Таким чином, мадридський маршрут пройшов через усю земну кулю й об’еднав Мексику з Фiлiппiнами, Схiд iз Заходом.
Пов’язанi дотриманням Тордесiльяського договору iспанцi вiдмовилися просуватися далi в море, але ефективно експлуатували територiю Фiлiппiн. Єдина об’ективно можлива мета – евангелiзацiя – успiшно досягалася, що згодом привело до iсторично тривалих наслiдкiв.
Церква та мiсiонерство
З огляду на приклад Фiлiппiн, де в 1620 р. налiчувалося близько двох мiльйонiв католикiв, можна зазначити, що однiею з найважливiших ознак присутностi европейцiв на Сходi було мiсiонерство. Із самого початку воно було невiдривно пов’язане з дослiдницькою i торговельною дiяльнiстю португальцiв, однак йому судилося не просто пережити португальську кризу, а й стати характерним елементом для всiеi епохи. Весь цей тривалий iсторичний час, що охоплював торгiвлю й молитви, монополiю на прянощi та душi, мiсiонер намагався якомога краще оволодiти думками та почуттями iнших людей: вiд досвiдченого картографа як живого iнструмента мореплавця i до жадiбного комерсанта.
Верховна влада над душами
Торгiвля та евангелiзацiя були iсторично пов’язаними, адже королiвськiй владi для визнання права власностi на щойно вiдкритi землi була необхiдна папська санкцiя, а Папа видавав ii лише в обмiн на можливiсть проводити в них мiсiонерську дiяльнiсть. Дiйшло до того, що португальська корона з метою юридичного та етичного визнання своiх завоювань зобов’язалася не лише поширювати християнську вiру, а й створити там Церкву з епархiею та бенефiцiями i довiрити ii вiдповiдним людям. З 1499 р. король Мануел І повiдомляв Олександру VI про своi рiшення направляти священникiв у новi землi. У березнi 1500 р. Папа видав буллу Cum sicut maiestas, згiдно з якою усi землi вiд мису Доброi Надii до Індii опинялися пiд егiдою апостольського комiсара. Це було вимушеним кроком: новий понтифiк Юлiй ІІ надав iндульгенцiю всiм мiсiонерам, а в червнi 1514 р. Лев Х пiдписав буллу Pro excellenti praeminentia, заснувавши нову епархiю в мiстi Фуншал на островi Мадейра. У 1534 р. епархiя з юридичним округом, що охоплював територiю вiд Мавританii до Індокитаю, була оголошена церковною провiнцiею. Цей акт мае дуже важливi наслiдки, адже Гоа стало резиденцiею архiепископа. Завдяки мiсцевому ординарiю, Джованнi Альбукерке, котрий керував епархiею у 1537—1553-х рр., було забезпечено ефективний контроль територii i повнiстю пiдпорядковано дiяльнiсть глав епархiй.
Гоа стае резиденцiею архiепископа
Порiвняно з дiями iспанцiв у Америцi й на Фiлiппiнах, португальськi мiсiонери та Церква дiяли iз затримкою та менш швидким прогресом. Причин для цього було кiлька. З одного боку, слiд узяти до уваги той факт, що на Сходi португальцi зазвичай перебували лише на своерiдних вартових постах i ринках, якi нечасто заходили за берегову лiнiю. Тому мiсiонери не мали доступу до достатньоi кiлькостi територii i населення та обмежувалися роллю церковних колонiй; якщо iм i вдалося когось навернути до християнства, то це були окремi особи, а не цiлi народи. З iншого боку, ситуацiю ускладнювали жадiбнiсть португальських купцiв i постiйнi сутички з мiсцевим населенням, тому в мiсцях конфлiкту було складно промовляти проповiдi. На першому етапi мiсiонерства в Індii можна було побачити представникiв таких старих орденiв, як францисканський та домiнiканський. Безпосередня мета iхнiх проповiдей полягала в хрещеннi людей та будiвництвi церков. На другому етапi в центрi опинилася дiяльнiсть ордену езуiтiв та постатей на взiрець Франсiско де Хасса, також вiдомого як Франциск Ксав’ер (1506–1552?), i Роберто де Нобiлi.
Франциск Ксав’ер
Франциска Ксав’ера, якого канонiзували в 1622 р. за зразкову мiсiонерську дiяльнiсть на Сходi, направили до Індii як легата Папи Павла ІІІ, i з 1549 по 1551 р. вiн вiдвiдав Кочi, Молуккськi острови та Японiю. Франциск Ксав’ер дiяв iз надзвичайним завзяттям i був переконаний, що мiсiонери мають розумiти культури iнших народiв i вмiти до них адаптуватися. Ця здатнiсть подобатися мiсцевому населенню сприяла тому, що жителi Сходу значно швидше отримували й опановували його засноване на суворiй дисциплiнi ортодоксальне вчення.
Водночас Роберто де Нобiлi надихався релiгiйним синкретизмом у своiй мiсiонерськiй дiяльностi. Вiн вважав, що перенесення захiдних систем й установ на Схiд позбавляе християнство шансiв на тривалий успiх. Вiдповiдно, його хрещенi можуть зберiгати своi iндуiстськi звичаi, поки не перетинають гнучких меж ортодоксii. Сам езуiт вивчав тамiльську мову i санскрит, аби краще розумiти мiсцевих жителiв i перекладати iм слово Боже.
Алессандро Валiньяно
Іншими представниками езуiтського ордену, якi зробили вагомий внесок у европейську евангелiзацiю на Сходi, були Алессандро Валiньяно (1539–1606) i Маттео Рiччi (1552–1610). Дiяльнiсть першого зосереджувалася в Японii, де пiсля смертi Франциска Ксав’ера залишилося три християнськi спiльноти з близько тисячею вiруючих. Завдяки стратегii масового навернення до вiри й хрещення в 1580 р. кiлькiсть християн в Японii досягла 150 000 осiб. Мiсiонер примусив своiх колег вивчати мiсцеву мову й заснував двi семiнарii для навчання духовенства. Однак наприкiнцi столiття розвиток та поширення християнства в Японii перервалися. У 1585 р. Папа Григорiй ХІІІ надав ордену езуiтiв виключнi повноваження для евангелiзацii Далекого Сходу; далi вибухнуло суперництво мiж релiгiйними орденами, котре суттево послабило iнститут мiсiонерства за кордоном. Усе це вiдбувалося саме тодi, коли в краiнi спалахуе низка полiтичних конфлiктiв, i це створюе несприятливi умови для нещодавно створених мiсiонерських iнститутiв. Внаслiдок поеднання двох згаданих факторiв розпочалася тривала серiя катувань, утискiв та переслiдувань, через що присутнiсть християнства у Краiнi Сонця, що сходить, стала проблематичною i не була тривалою.
Маттео Рiччi
У 1583 р. езуiт Маттео Рiччi разом iз Мiкеле Руджерi отримали дозвiл на перебування в Гуанчжоу (Китай). Вони почали вивчати китайську мову та працi Конфуцiя (551–497 рр. до н. е.) i за кiлька рокiв переiхали до Пекiна, сподiваючись здобути прихильнiсть iмператора. У 1601 р. iм дозволили побудувати церкву й розпочати культурно-релiгiйну дiяльнiсть, завдяки чому християнство завоювало пiдтримку впливових осiб при iмператорському дворi. Ще до смертi Маттео Рiччi багато хто критикував його релiгiйний синкретизм та компромiсне ставлення, особливо до всього того, що стосувалося обрядiв. Однак у Китаi налiчувалося близько двох з половиною тисяч християн, згуртованих навколо впливовоi епархii Макао. Мiсто, збудоване в 1553–1554 рр., разом з архiепархiею Манiли на iспанських Фiлiппiнах, протягом трьох столiть буде центром европейських iнтересiв на Далекому Сходi, символом неперервного зв’язку мiж евангелiзацiею, стабiльнiстю церковноi органiзацii та iсторiею торговельних iмперiй, яким час вiд часу сприяла мiнлива фортуна.
Див. також:
Дослiдження та вiдкриття, с. 52;
Шляхи на суходолi та на морi, с. 236;
Технологii, подорожi, мореплавство, с. 520.
Азiя, що належить азiатам
Альдо Толлiнi
У XVI ст. присутнiсть европейцiв у Азii була неабиякою новиною. У цей час стрiмко розвиваеться Індiя, i за сприяння мусульманських завойовникiв iз Центральноi Азii там формуеться iмперiя Великих Моголiв. У Китаi династiя Мiн змiцнюе економiку. Водночас через полiтичну роздробленiсть спершу Японiя е найвiдкритiшою серед краiн Сходу для контакту з Європою. Однак наприкiнцi столiття вона закриваеться вiд iнших i починае утискати християн.
Індiя в XVI столiттi: народження iмперii Великих Моголiв
На початку XVI ст. Індiйський субконтинент е територiею, роздробленою на незалежнi держави – мусульманськi та iндуiстськi. Історiя цього столiття, хоч i дуже складна, демонструе виникнення й розширення перших за рахунок останнiх, якi поступово зазнають поразок i повнiстю занепадуть.
Розташований у пiвнiчнiй частинi Індii Делiйський султанат мав тривалу iсторiю, яка розпочалася у XIII ст., коли мамелюки, турки-мусульмани, завоювали територiю вiд пiвнiчноi Індii до Бенгалii. Перебуваючи пiд владою iнших династiй, Делiйський султанат поширювався до пiвденноi Індii, аж поки в 1347 р. пiвденнi провiнцii не проголосили незалежнiсть, утворивши Бахманiйський султанат. Однак iндуiстська iмперiя Вiджаянагара, що домiнувала на пiвднi Індii, зупинила подальше просування мусульман.
Делi
Делiйський султанат, де зародилася надзвичайно цiнна змiшана культура, iснував аж до 1526 р., коли нащадок Тамерлана (1336–1405) i Чингiсхана (1167–1227) Захiреддiн Мухаммед Бабур (1483–1530) завоював його, створив нову мусульманську державу i став першим iмператором династii Великих Моголiв (чия назва нагадуе про давнiх монголiв, а за фактом – туркiв). Спершу Бабур завоював Узбекистан, потiм з Афганiстану рушив до Індii. У 1526 р. вiн виграв битву бiля Панiпата i став володарем Індii та Агри.
Мусульманська iмперiя Великих Моголiв поступово розширювала своi територii на пiвдень, поки не завоювала всю краiну, крiм деяких пiвденних регiонiв i територii, де зараз розташований Афганiстан. Навiть будучи значно меншою за розмiрами, по сутi, вона iснувала аж до прибуття англiйцiв на початку XVIII ст. Перiод максимального розквiту й розширення територiй припав на правлiння iмператора Акбара І Великого, котрий завершив завоювання Бенгалii i пiдкорив захiдний регiон Індii Гуджарат бiля Аравiйського моря, тим самим створивши величезну за розмiрами iмперiю. Влада Акбара характеризувалася розквiтом культури, чому сприяв вiн сам як людина з рiзноманiтними iнтересами та меценат.
Індуси i мусульмани на Індiйському плоскогiр’i
Імперiя Вiджаянагара
На пiвднi Індiйський субконтиненту розташовувалася iндуська iмперiя Вiджаянагара (вiд назви однойменноi столицi), яка простягалася на Індiйському плоскогiр’i або плато Декан. Імперiя була заснована в 1336 р. i поступово розширилася на весь пiвдень Індii. Вона iснувала до 1646 р. За короткого правлiння Крiшнадеварая Тулуви, котрий був не лише талановитим керiвником, а й здiбним военачальником, iмперiя Вiджаянагара пережила перiод розквiту пiсля тривалоi кризи. Його перемоги над традицiйними ворогами – мусульманським султанатом i народами з Гаджапатi в окрузi Орiсса – посилили його позицiю в регiонi й дали змогу суттево розширити територii, якi пiсля його смертi охоплювали всю пiвденну Індiю. Крiшнадеварая Тулува був також покровителем культури й мистецтв: у його iмперii писали твори мовою телугу та будували розкiшнi храми, якими у пiвденнiй Індii можна милуватися i досi. Його спадкоемцi не були такими видатними дiячами, i поступово iмперiя почала занепадати.
На пiвнiч вiд цiеi iмперii, у центральнiй частинi плоскогiр’я, розташовувалися п’ять мусульманських султанатiв Декану: Голконда, Бiдар, Берар, Бiджапур та Ахмеднагар. Вони були незалежними, адже наприкiнцi XV i на початку XVI ст. Бахманiйський султанат занепав i розпався. У 1510 р. Бiджапур боровся проти португальцiв за владу над мiстом Гоа, яке втратив назавжди i яке европейцi зробили важливою базою для мiжазiатськоi торгiвлi.
Конфлiкти i новий баланс сил
Імперiю Вiджаянагара европейцi також не залишають без уваги. У 1523 р. на пiвденно-схiдному узбережжi Бенгальськоi затоки, на Коромандельському березi, португальцi захопили Майлапор, який потiм назвали Мадрас. Вони побудували торговельний порт i заснували вiце-королiвство Сан-Томе де Мелiапоре. Тут вони залишалися до 1749 р.
Цi п’ять мусульманських султанатiв, як правило, об’еднувалися разом проти iмперii Вiджаянагара зокрема з релiгiйних мотивiв. Однак, попри певну близькiсть мiж iндусами та мусульманами, постiйне полiтичне й релiгiйне суперництво перешкоджало такому важливому культурному обмiну. У 1565 р. у битвi бiля Талiкота мусульманам удалося перемогти Вiджаянагару, попри чисельну перевагу iндусiв, хоча iх самих зрадили окремi военачальники-мусульмани.
Пiсля цiеi перемоги раджi Вiджаянагарськоi iмперii Рамараi Аравiду (1542–1565) вiдтяли голову, а мусульмани, що хлинули до столицi держави, пограбували ii та залишили занедбаною. Ця битва суттево вплинула на майбутне пiвденно-центральноi Індii, адже саме вiдтодi розпочався занепад iмперii.
На територii сучасного штату Орiсса, на схiдному узбережжi Індii, розташовувалося королiвство Гаджапатi, яке було засноване у 1434 р. i мало найбiльшу територiю у XV ст. Мусульмани захопили його лише за три роки пiсля падiння Вiджаянагари.
Китай за правлiння династii Мiн
Протягом усього XVI ст. у Китаi правила династiя Мiн, яка отримала владу ще в 1368 р. пiсля народного повстання, що спричинило падiння династii Юань, нащадкiв хана Хубiлая (1215–1294), онука Чингiсхана – засновника Монгольськоi iмперii.
Правлiння династii Мiн ознаменувалося миром, розквiтом культури та економiко-полiтичним прогресом. Також це перiод мiцних вiдносин з iноземними державами, з якими китайська iмперiя пiдтримувала вигiднi торговельнi зв’язки.
Заможнiсть i розквiт
Чисельнiсть населення зросла вдвiчi, зокрема завдяки розширенню територii, придатноi для вирощування культур. Незважаючи на розвиток тих центрiв торгiвлi, де економiчна дiяльнiсть набувала протокапiталiстичних форм, бiльшiсть населення й далi жила в сiльськiй мiсцевостi й займалася сiльським господарством. Швидкий економiчний прогрес, якому сприяла насичена торгiвля з iншими краiнами Азii та европейцями, все ж не змiнив державноi системи, що була жорсткою i не здатною скористатися цим прогресом.
Одним iз найцiкавiших процесiв цього перiоду е формування нового класу джентрi (шеньшi), що означало «вчений сановник», тобто верстви бюрократiв, котрi отримували державну посаду шляхом складання державних екзаменiв. Шеньшi походили iз сiльськоi мiсцевостi, де керували земельними володiннями.
Абсолютна влада
Влада правителiв династii Мiн була абсолютною i дуже централiзованою. Щонайменшу спробу запровадити автономiю на мiсцях швидко придушували. Однак ця абсолютна влада була обмеженою через постiйне втручання евнухiв у державнi справи. Бiльше того, коли iмператор був зовсiм малим, фактично саме евнухи керували державою.
Китай та його вiдносини з iншими державами
У XV ст. китайськi кораблi плавали до берегiв Африки та краiн Близького Сходу, i кульмiнацiею серед цих подорожей були плавання Чжен Хе (1371–1433). Завершення китайцями великих морських експедицiй також ознаменувало початок занепаду iмперii Мiн, активнiстю пiратства з боку японсько-китайських корсарiв та прибуття европейських флотiв у води Схiдноi Азii.
За межами краiни династii Мiн довелося стикнутися iз загрозою вторгнення пiвнiчних степових племен. Тиск iз боку монгольських народiв став украй небезпечним, особливо тодi, коли монгольському племенi ойратiв удалося розбити китайськi вiйська i захопити iмператора. Вiдтодi й надалi полiтика Китаю була насамперед спрямована на стримування народiв, що тиснули на пiвнiчний кордон.
Алтин-хан
Становище стало особливо небезпечним, коли в 1550 р. ватажок монголiв Алтин-хан (1507–1582), котрий роками вторгався на китайську територiю, разом зi своiми вiйськами зумiв дiйти до Пекiна i пограбувати передмiстя, тим самим викривши слабкiсть китайського уряду. У 1571 р. врештi-решт було пiдписано мирний договiр, згiдно з яким Алтин-хан припинив напади в обмiн на спецiальнi права у торгiвлi. Щойно вони вирiшили проблему з монголами, як з’явилася схожа загроза, i цього разу вiд племенi маньчжурiв.
Вторгнення японцiв до Кореi мiж 1595–1598 рр. i допомога, яку Китай надав вiрнiй йому державi, що справно сплачувала податки, призвели до катастрофiчних наслiдкiв для iмперських фiнансiв i знесилили китайський уряд.
Ще однiею загрозою, вже з-за пiвденного кордону iмперii, були китайсько-японськi пiрати на прiзвисько вокоу, котрi здiйснювали незаконну торгiвлю в морях мiж Пiвденним Китаем, Японiею та Корейським пiвостровом, поступово поширюючи свою дiяльнiсть i на краiни Пiвденно-Схiдноi Азii.
У першiй половинi XVI ст. вокоу захопили пiвденнокитайське узбережжя, i це тривало поки генерал Цi Цзiгуань (1528–1588) не перемiг iх i не навiв лад у морях пiвденного Китаю.
1517 р.: Андраде приплив до Гуанчжоу
У той самий час до Китаю припливли португальцi: у 1517 р. вiсiм кораблiв пiд командуванням Фернандо де Андраде висадилися на березi Гуанчжоу. Португальцi нiколи не заiжджали вглиб Китаю, не без труднощiв обмежуючись торговельною базою в Макао. Макао став осередком, де португальцi вели насичену торгiвлю з рiзними краiнами Азii, а особливо – з пiвденною Японiею. Однак, мабуть, найтривалiший вплив забезпечили не купцi, а католицькi мiсiонери. Алессандро Валiньяно (1539–1606) приплив до Макао в 1578 р. й отримав дозвiл на проведення мiсiонерськоi дiяльностi. За ним приiхали Мiкеле Руджерi (1543–1607) – перший европейський китаезнавець, Маттео Рiччi (1552–1610), який приплив до берегiв Макао у 1582 р. i в 1601 р. отримав дозвiл на постiйне проживання у столицi. Тут, завдяки його освiченостi й здатностi вивчити китайську мову та культуру, вiн завоював повагу китайцiв, i тi вважали його вченим нарiвнi iз собою. Рiччi не лише поширював християнську вiру, а й ознайомлював китайцiв iз культурою гуманiзму i наукою Європи в добу Вiдродження.
Японiя в XVI столiттi
У XVI ст. Японiя переживала перiод нестабiльностi й оновлення, пiд час якого вона змiнила свою полiтичну та соцiальну структуру i набула форми, що зберiгатиметься аж до середини ХІХ ст. Однак Чинквеченто було перiодом великого культурного розвитку, коли розцвiли найтиповiшi для японськоi чуттевостi традицiйнi мистецтва, насамперед лiтература, а серед релiгiй – дзен-буддизм.
Із 1338 р., коли полководець Асiкага Такаудзi (1305–1358) позбавив трону iмператора Го-Дайго, посадив свого протеже на престол i назвався сьогуном, клан Асiкага почав контролювати центральний уряд, залишивши iмператору тiльки формальну владу над краiною. Однак у XVI ст. могутнiсть Асiкага суттево зменшилась i не поширювалася за межi столицi Кiото.
Вiйна Онiн
Вiйна Онiн, що тривала десять рокiв, починаючи з 1467 р., не лише зруйнувала бiльшу частину столицi, а й пiдiрвала владу клана Асiкага, викривши його крихкiсть. Водночас вона також продемонструвала могутнiсть мiсцевих феодалiв, котрi бажали скористатися слабкiстю сьогунату i таким чином збiльшити своi володiння. Вiйна Онiн, зокрема, ознаменувала кiнець середньовiчноi культури й соцiального устрою та проклала шлях до формування жорсткiшоi централiзованоi i стабiльноi держави пiд суворим контролем клану Токугава, який, однак, здобув владу лише пiсля тривалоi i кривавоi боротьби мiж ворогуючими кланами.
Культура Кiтаяма
За правлiння клану Асiкага при дворi сьогуна розвивалося високе мистецтво, покровителями яких виступали самi сьогуни. Цi люди мали почуття прекрасного, захоплювалися мистецтвом та дзен, оточували себе митцями й учителями i присвячували життя мистецтву не менше, нiж служiнню державi. На особливу увагу заслуговуе третiй сьогун цього клану на iм’я Йосiмiцу (1358–1408), котрий сприяв розвитку культури Кiтаяма (вiд назви пiвнiчного району столицi, де вона розквiтла). Тут вiн звелiв побудувати знаменитий «Золотий храм» Кiнкакудзi. Крiм будiвництва храму, Йосiмiцу також був покровителем мистецтв, а особливо театру Но, поезii та живопису, натхненням для яких були китайськi картини часiв династii Пiвденна Сун. У цей перiод вiдносини з Китаем досягають розквiту, i багато творiв мистецтва потрапляють до Японii з материка. Китайськi твори iстотно вплинули на розвиток японського мистецтва, i були для японцiв зразком, а не об’ектом для слiпого наслiдування.
За сприяння восьмого сьогуна Йосiмаса (1435–1490) розквiтла культура Хiгасiяма, центр якоi розмiщувався у схiднiй частинi столицi. Тут Йосiмаса, намагаючись перевершити пращура, звелiв побудувати «Срiбний павiльйон», або Гiнкакудзi, де проводили «чайну церемонiю» i збиралися найвидатнiшi митцi тiеi епохи.
Прибуття европейцiв
Новий ступiнь у торгiвлi
У цей критичний момент вперше до японських берегiв припливають европейцi: у 1542 р. (або 1543 р.) шторм вiдкинув португальськiй корабель на острiв Танегасiма, розташований на пiвдень вiд Кюсю. Вiдтодi европейцi (а особливо португальцi, котрi мали торговельну базу в Макао) розпочали торгiвлю з Японiею, що тривала аж до початку наступного столiття. Присутнiсть европейцiв на японськiй землi мала певнi наслiдки. З одного боку, було зроблено акцент на важливостi торгiвлi задля змiцнення економiки. Також i правителi, i мiсцевi пани сприяли мiжазiатськiй торгiвлi з метою збагачення та посилення власноi могутностi. Оскiльки португальськi кораблi з Китаю припливали й зупинялися у пiвденних портах островiв Кюсю, Сацума (зараз Кагосiма), Бунго (зараз Оiта), Амакуса, Хiрадо, а пiзнiше насамперед у Нагасакi, саме мiсцевi даймьо (магнати) отримували вiд цього найбiльший прибуток. Коли ближче до кiнця столiття краiна нарештi буде единою, першим завданням нових лiдерiв було або збереження торговельноi монополii за собою, або просто запобiгання ii формуванню.
Іншим наслiдком була поява вогнепальноi зброi, котра спричинила революцiю в тактицi як нападу, так i захисту. Через необхiднiсть захищатися вiд нового типу зброi у стратегiчних пунктах держави почали будувати великi палаци. Та й пiд час жорстоких вiйн використання вогнепальноi зброi вiдiграло далеко не останню роль у японськiй iсторii.
Католицькi мiсii
Слiдом за европейськими торговцями до Японii прибули християнськi мiсiонери. У 1549 р. Франциск Ксав’ер (1506–1552?) висадився в Кагосiмi разом з Анджiро, японцем, котрого вiн зустрiв у малайзiйському мiстi Малакка i якого сердечно прийняв до своеi компанii. Вiдтодi почалося проповiдування християнства, яке було зосереджене на островi Кюсю та навколо столицi i спершу мало дуже позитивнi результати. На початку успiхам християнства сприяли самi мiсцевi даймьо, однак пiзнiше об’еднувачi краiни побачили в iноземнiй релiгii загрозу для власноi, поки що крихкоi, влади. Одразу почалися переслiдування, якi завершилися повним викорiненням християнства i закриттям для iноземцiв усiеi держави, за винятком острова Дедзiма бiля Нагасакi, де голландцi могли вести торгiвлю – хоч i дуже обмежену – аж до початку сучасноi епохи.
Із культурного погляду зустрiч iз европейцями, а особливо з португальцями та iталiйцями пiд час так званого столiття християнства (середина XVI – середина XVII ст.), можна розглядати як втрачену можливiсть. Японцi вбачали в жителях Заходу загрозу для власноi держави – сусiднi Фiлiппiни вже були колонiею – i навiдрiз вiдмовилися поглиблювати культурнi вiдносини. Зображення европейцями японського суспiльства, за окремими винятками, також було сповнене упередженнями та зверхнiм ставленням до жителiв Сходу, що аж нiяк не сприяло гармонiчним вiдносинам мiж державами.
Об’еднання Японii
Знищення буддiйських монахiв
У 1568 р. перший етап боротьби за об’еднання Японii виграв Ода Нобунага (1534–1582) з Кiото. Перший серед «трьох об’еднувачiв» i володар провiнцii Оварi в центральнiй Японii, пiсля низки успiшних битв, вiн iз власним вiйськом iз трiумфом увiйшов до столицi i призначив сьогуном Асiкагу Йосiакi, тим самим примусивши останнього заприсягтися, що всi полiтичнi рiшення прийматиме Нобунага. Шлях до об’еднання краiни на чолi з одним единим лiдером був вiдкритим. Також Нобунага знищив буддiйських монахiв i лiквiдував великi монастирi, якi фактично стали центрами незалежноi влади. У 1573 р. вiн захопив сьогуна Йосiакi з Кiото i став володарем офiцiйно, тим самим припинивши тривале панування клану Асiкага. У 1582 р. ця невпинна жага до влади над усiею краiною перервалася, коли Нобунагу вбив власний генерал. Перед смертю Нобунага зробив спадкоемцем молодого племiнника i створив раду з чотирьох великих васалiв, котрi також були наставниками для юного володаря. Серед них був видатний генерал на iм’я Тойотомi Хiдейосi (1536–1598), який прославився за своi здiбностi на полi бою й незабаром зумiв позбутися своiх суперникiв i сам стати справжнiм спадкоемцем Нобунаги та завершити його справу. У 1585 р. Хiдейосi був готовий продовжити кампанiю з того мiсця, де ii було перервано; у 1590 р. пiсля тривалих битв проти могутнiх даймьо, пiсля пiдкорення Кюсю i перемоги у битвi проти Ходжо в Одаварi, Японiю нарештi було об’еднано. Не маючи благородного походження, Хiдейосi не мiг отримати розрахований лише на аристократiв титул сьогуна, i взяв собi титул кампаку, тобто «регента».
