скачать книгу бесплатно
Висадка вiйськ тодiшнього короля Францii Карла VIII в Італii у 1494 р. свiдчить про полiтичну i вiйськову кризу iталiйських держав та кладе край полiтичнiй рiвновазi, започаткованiй Лодiйським миром (1454 р), яким закiнчилась вiйна за успадкування влади в Мiланському герцогствi.
З полiтичного погляду iталiйськi держави пiдтримували це вторгнення з рiзних причин, вiддаючи перевагу французькiй iнтервенцii на пiвостровi. У Мiланi Людовiко Сфорца (1452–1508), вiдомий як Моро (Мавр), сподiвався на прибуття Карла VIII, у котрому вбачав iнструмент для усунення короля Неаполя Фердинанда I Арагонського (1431–1494), прихильника Джана Галеаццо Марii Сфорца (1469–1494), усунутого вiд влади, а потiм i вбитого самим Моро. Венецiя також хоче загибелi арагонського короля, котрий прагне захопити Апулiю та ii порти, безпосереднiх конкурентiв Венецiанськоi республiки. Водночас у Флоренцii саме Медiчi пiдтримують французьке вторгнення з надiею, що це призведе до змiни полiтичного режиму. Нарештi, у Папськiй державi кардинали, якi виступають проти iспанця Олександра VI (1431–1503), сподiваються, що з приходом Карла VIII Папу можна буде усунити вiд влади й обрати понтифiком Джулiано делла Ровере (1453?—1513), котрий i справдi зiйде на папський престол пiд iменем Юлiя II.
Дипломатiя
Експедицii Карла VIII до Італii передуе кропiтка дипломатична пiдготовка, яка знаменуе собою формування першоi системи европейських держав, у якiй будь-яка змiна в геополiтичнiй структурi й в балансi сил й кожнiй областi, що iй належить, не може залишитися без наслiдкiв для iнших. Карл VIII вже знае про змiни, якi вiдбуваються, i, перш нiж розпочати похiд, забезпечуе нейтралiтет основних европейських держав за допомогою низки територiальних та фiнансових поступок: за Санлiським договором (1493 р.) вiн залишае райони Артуа i Франш-Конте Максимiлiану I Габсбургу (1459–1519 рр.); за Барселонським договором (1493 р.) – поступаеться Іспанii на чолi з Фернандо Католиком (1452–1516) регiонами Сердань та Россiльйоне вздовж французькоi сторони Пiренеiв, тодi як Генрiху VII (1457–1509) обiцяе величезнi фiнансовi пожертви в обмiн на невтручання з боку Англii. З вiйськового погляду сили, зiбранi Карлом VIII, демонструють усю мiць Францii: 20 тисяч озброених солдатiв з ефективним i новаторським артилерiйським озброенням, покликаним ще наочнiше продемонструвати внутрiшню слабкiсть вiйськового апарату iталiйських держав, якi захищаються найманими армiями.
Casus belli: право на Неаполiтанське королiвство
Casus belli стала претензiя на давнi права, за якими Анжуйська династiя, спадкоемцем якоi е Карл VIII, може претендувати на Неаполiтанське королiвство. Однак амбiцii французького короля бiльшi: пiсля завоювання Неаполiтанського королiвства вiн мае намiр володарювати по всiй Італii, а згодом органiзувати хрестовий похiд проти туркiв для вiдвоювання святих мiсць.
Повернення до Францii
За п’ять мiсяцiв, iз вересня 1494 р. по лютий 1495 р., Карл VIII перетинае Італiю, не стикаючись iз жодним опором уздовж стародавньоi Дороги франкiв – найбiльшоi проiзноi середньовiчноi римськоi дороги, що сполучае Рим iз Францiею й досягае Неаполiтанського королiвства. Його швидке просування мае наслiдки для крихкоi полiтики Італii тих часiв: у Мiланi Людовiко Моро успадковуе герцогство вiд свого набутого племiнника Джана Галеаццо, долаючи династичнi претензii, висунутi арагонцями. У Флоренцii Медiчi вигнанi з мiста, в якому проголошуеться республiка; у Неаполi баронський стан, традицiйно профранцузький i вороже налаштований до монархii, урочисто вiтае суверена, тимчасом як Венецiя захоплюе окремi порти Апулii. Але незабаром трiумф Карла VIII став лякати тих, хто сприяв його походу: Папська держава, Мiлан i Венецiя об’еднують своi сили, утворюючи Антифранцузьку лiгу, яка отримуе пiдтримку iмператора Максимiлiана та Іспанii. Карл VIII був змушений знову повернутись на пiвострiв, щоб уникнути iзоляцii у Пiвденнiй Італii. Армiя Лiги та армiя французького короля зустрiлися в комунi Форново-дi-Таро, неподалiк мiста Парма, у липнi 1495 р. Карл VIII, хоча й не зазнав поразки, але, щоб вiдновити сили, змушений був повернутись до Францii, де помер 7 липня 1498 р., плануючи другий похiд до Італii.
Новий полiтичний порядок
Наслiдки ефемерного подвигу французького суверена були суттевими, оскiльки остаточно продемонстрували полiтичну кризу та вiйськову слабкiсть iталiйських держав: Карл VIII опинився мiж трiщинами так званоi полiтики балансу, використовуючи у своiх iнтересах династичнi, полiтичнi й економiчнi конфлiкти, якi завжди рздiляли рiзнi держави. Навiть раптове возз’еднання у виглядi органiзацii Антифранцузькоi лiги, незабаром виявилося iлюзорним: повернення до полiтичних умов, що передували походу Карла VIII, вже неможливе. Навпаки, через свiй мiжнародним характер i рiзну военно-полiтичноi вагу сторiн домовленостей цей альянс остаточно вiдкрив iталiйський пiвострiв для експансiонiстських i суперечливих цiлей Францii, Священноi Римськоi iмперii та Іспанii, що й сталося в наступних столiттях.
Вторгнення Людовiка XII до Італii
У 1498 р. Карла VIII змiнив його двоюрiдний брат Людовик XII (1462–1515), котрий вiдновив загарбницькi плани свого попередника, висунувши цього разу претензii щодо Мiланського герцогства як нащадок Вiсконтi. Знову походу передують обережнi дипломатичнi дii: договором у Блуа 1499 р. французький суверен забезпечив пiдтримку Венецii, яка мала намiр розширити своi материковi територii, графство Беллiнцона обiцяв швейцарцям, вiйська яких були основою французькоi армii, а Папi запропонував зобов’язання пiдтримати його сина Чезаре Борджiа (1475?—1507) в намiрi завоювати Романью.
Неаполiтанське королiвство
Мiлан було завойовано 2 вересня 1499 р., а Людовiко Моро був змушений шукати притулку в Нiмеччинi в Максимiлiана I, чоловiка його онуки Б’янки Марii Сфорца. Разом iз силами Габсбургiв Людовiко вдаеться повернути Мiлан на короткий перiод, але в 1500 р. вiн потрапив у полон i був вивезений до Францii, де помер у 1508 р. Щодо пiвденного фронту на пiвостровi, то пiсля невдачi походу Карла VIII новий король Францii 2 листопада 1500 р. в Гранадi пiдписуе договiр про подiл Пiвдня Італii з Фернандо Католиком. Король Іспанii прагне лiквiдувати молодшу арагонську династiю Неаполя та возз’еднати володiння Сицилii з Калабрiею та Апулiею, а Кампанiя й Абруццо залишенi французам. Неаполь було окуповано французами в 1501 р., але пiд час подiлу виник конфлiкт мiж двома окупантами, i, врештi-решт, iспанцi, на чолi з генералом Гонсало де Кордова, перемогли у двох визначальних битвах пiд Черiньолою та Гарiльяно, оскiльки, основу iспанськоi армii становила пiхота, а не традицiйна кiннота. Лiонським договором 1504 р. було встановлено, що Францiя мала вiдмовитись вiд Неаполiтанського королiвства, яке вiдтодi залишалося у сферi впливу Іспанii протягом двох столiть.
Чезаре Борджiа, становище Венецii та Папа-солдат Юлiй ІІ
З поразкою Людовiка XII французькi намiри щодо експансii iталiйських територiй зазнали краху.
У цi роки вiйни, час занепаду i змiн рiзних регiональних держав, тiльки Венецiанська республiка завдяки завбачливим союзам зумiла змiцнити своi внутрiшнi й морськi територiальнi володiння. Але влада Венецii грунтувалася бiльше на слабкостi, розореннi iнших та контрастi з провiдними державами, нiж на власнiй силi. Фактично пiсля падiння Арагонськоi династii Венецiя отримуе окремi порти Апулii, якi дають змогу iй контролювати i закривати Адрiатичне море; через поразку Сфорца Венецiя розширила свое панування на внутрiшнiх районах Ломбардii, а внаслiдок краху Чезаре Борджiа – сина Олександра VI, котрий мiж 1499 i 1501 р. заснував i органiзував власне герцогство в Романьi, – пiдкорила мiста Червiю, Рiмiнi та Фаенцу.
Венецiанська аномалiя
Серед похмуроi панорами, утвореноi рiзними iталiйськими регiональними державами, Венецiя стае аномалiею: вона е единою сильною, незалежною державою, твердою у своiх давнiх iнституцiйних структурах i здатною протистояти та реагувати на вторгнення iноземних держав. Навiть у конфлiктi з iмператором Максимiлiаном I Габсбургом iй вдаеться перемогти, здобувши Фiуме i Трiест.
Священна лiга Юлiя ІІ
Правитель Габсбургiв разом iз Людовiком XII та Іспанiею бере участь у Камбрейськiй лiзi, яку просувае новий Папа Юлiй II (обраний у 1503 р.), щоб протистояти успiхам Венецiанськоi республiки: таким чином, Іспанiя може претендувати на Апулiю, Францiя – на мiсто Кремона, а понтифiк на землi Романьi, виступаючи проти венецiанського оборонного експансiонiзму. Камбрейська лiга оголошуе вiйну Венецii та завдае iй жорстокоi поразки в Аньяделло 14 травня 1509 р.: Венецiя змушена вiдмовитися вiд усiх територiальних завоювань пiсля 1494 р., але за допомогою низки окремих угод з Іспанiею, Францiею i Папською державою iй вдаеться зберегти полiтичну цiлiснiсть та повернути бiльшiсть володiнь на материку. Завдяки розгрому Венецii Папа стае новим героем европейськоi полiтики, яка розгортаеться на теренах Італii. Насправдi Юлiй II, який через свiй характер i полiтичнi плани бiльше був придатним для ролi вiйськового суверена, нiж духовного лiдера християнства, розумiе, що iнiцiатива Камбрейськоi лiги порушила iталiйський баланс, що е надзвичайно вигiдним для французьких iнтересiв, тому вiн просувае Священну лiгу, до якоi приеднуються Англiя, Венецiя, Швейцарiя та Іспанiя. У свою чергу, щоб обмежити зростаючу силу Юлiя II, Людовiк XII органiзовуе схизму, скликавши в Пiзi собор з метою позбавити Папу влади.
Пiсля битви бiля Равенни
Армii зiткнулися поблизу Равенни у квiтнi 1512 р.; результат битви був сприятливим для французiв, але смерть хороброго военачальника Гастона де Фуа не дае iм можливостi скористатися успiхом. Францiя фактично змушена вiдмовитися вiд Мiлана; герцогство зайнято швейцарцями, якi перелають владу Массiмiлiано Сфорца (1493–1530), синовi Людовiко Моро. Навiть Флоренцiю в 1513 р. окупували iспанськi вiйська, якi повернули Медiчi до влади. Завдяки цим подiям Папi Юлiю II вдалося розширити владу Церкви та захопити Парму, П’яченцу, Модену й Реджо, витiснивши французiв з пiвострова. Але зi смертю Папи в 1513 р. здiйснення його задуму було зупинено. Наступником Юлiя II став Джованнi Медiчi (1475–1521), обраний на папський престол з iм’ям Лев X: новий понтифiк, iз менш войовничим характером та планами, нiж у його попередника, проводить полiтику примирення мiж рiзними регiональними державами з ефемерною метою вiдновити порядок i рiвновагу на iталiйськiй територii. Однак ця програма негайно демонструе свою слабкiсть, оскiльки не бере до уваги об’ективноi оцiнки мiжнародного контексту.
Францiя та Іспанiя у боротьбi за завоювання i панування на iталiйському пiвостровi
Ситуацiя в Італii залишаеться спокiйною лише кiлька рокiв. Саме цей час був необхiдний Людовiку XII для вiдновлення своiх вiйськ, аби спробувати повернути нещодавно втраченi iталiйськi володiння. У 1515 р., коли помер суверен, наступником якого став двадцятирiчний Франциск I Валуа (1494–1547), французька армiя, об’еднавшись iз Венецiею, яка не забула принизливоi поразки бiля Аньяделло, перетнула Альпи i перемогла швейцарськi вiйська в битвi поблизу Мариньяно.
Нуайонський мир (1516 р.)
Пiсля цього успiху французи повернули владу над Мiланським герцогством, i з настанням Нуайонського миру у 1516 р. було укладено низку договорiв, якi, за задумом сторiн, мали покласти край вiйнам мiж европейськими державами на iталiйських територiях, започаткувавши перiод стабiльностi. Іспанii було вiдведено Неаполiтанське королiвство, Сицилiя та Сардинiя, Францiя знову отримала Мiланське герцогство та право втручатися у справи на територii республiк Генуi i Флоренцii, а також герцогств Савойя та Феррара.
Але цей проект швидко зазнав кризи пiсля того, як у 1519 р. молодий Карл V Габсбург (1500–1558), котрий уже змiнив свого дiда за материнською лiнiею Фернандо Католика на iспанському тронi, був обраний iмператором пiсля смертi дiда за батькiвською лiнiею Максимiлiана I Габсбурга. Таким чином, влада нового суверена поширюеться на величезнiй територii, яка охоплюе Фландрiю, Нiдерланди, Нiмеччину, Італiю та Іспанiю з усiма ii неевропейськими володiннями. Така концентрацiя сили в руках одного суверена, породжена влучною шлюбно-династичною полiтикою, е головною причиною порушення балансу, встановленого Нуайонським миром.
Карл V
Справдi, мiж французькими Валуа та iспанським Габсбургами iснували причини для конфлiкту, а стрiмке сходженню Карла V тiльки ще бiльше розпалювало суперечностi мiж ними. Пiсля марного оскарження iмператорськоi корони Карла V Франциск I був занепокоений через надмiрну силу його iспанського суперника, котрий своiм обранням зумiв об’еднати пiвнiчнi володiння iз середземноморськими пiд антифранцузьким гаслом. Іспанський правитель також висловив династичнi претензii щодо Бургундii, яку французи вiдiбрали в Габсбургiв, але яка все ж залишилась iхнiм володiнням. Але, знову-таки, Італiя – головна причина конфлiкту; насправдi, Ломбардiя у французьких руках перешкоджае реалiзацii територiальноi спадкоемностi Габсбургiв на европейському рiвнi, а саме на територiях, що простягаються вiд iталiйського Пiвдня до рiвнин Фландрii.
Італiя як поле бою
Мiж 1521 i 1559 р. помiж Францiею та Іспанiею сталася серiя воен за встановлення военно-полiтичного панування над усiею Європою шляхом завоювання Італii. Перша фаза конфлiкту тривала до 1529 р., в якiй переважали сили Іспанii. Фактично Карл V у 1525 р. пiсля перемоги над Франциском I у Павii завоював Ломбардiю. Щоб домогтися свого звiльнення[15 - Франциска було захоплено у полон пiсля поразки французiв 24 лютого 1525 р. у битвi бiля Павii. Пораненого двiчi Франциска було ув’язнено спочатку в замку Пiццигеттон, а потiм у Мадридi. – Прим. пер.], французький король змушений пiдписати дуже обтяжливу угоду – Мадридський мир 1526 р., який передбачав вiдмову вiд усiх французьких володiнь в Італii i Бургундii. Італiйськi держави, побоюючись надмiрноi влади Габсбургiв пiсля поразки французiв, об’едналися з Франциском I, який, звiльнившись з полону в Павii, оголосив мир, укладений з Карлом V, недiйсним. Разом iз Венецiею i Папою Климентом VII французький iмператор формуе Коньякську лiгу, щоб вiдновити вiйну з Карлом V та помститися йому. Але навiть цей пакт, який не може бути потужним iнструментом дипломатичного тиску та военного втручання, виявляеться немiцним та непевним союзом. Проте перед початком вiйни вiдбуваеться сенсацiйна подiя, яка стрясае всю Європу. У травнi 1527 р. iмперськi солдати, переважно нiмецькi найманцi лютеранськоi вiри, залишившись без оплати, вирiшили напасти на Рим. П’ятнадцять тисяч ландскнехтiв вдерлися в мiсто й пограбували його, змусивши Климента VII переховуватися за стiнами замку Святого Ангела. Водночас французька армiя пiд керiвництвом генерала Лотрека розпочала бойовi дii, але пiсля недовгоi окупацii Ломбардii змушена була знову вiдступити. Однак на цьому етапi загальнi фiнансовi труднощi супротивникiв i загрозливий тиск з боку туркiв, якi перемогли в Угорщинi та були готовими до нападу на володiння Габсбургiв, змусили Карла V пiдписати угоду, що для французiв наразi була менш невигiдною, нiж попередня.
Мир у Камбре
5 серпня 1529 р. у мiстi Камбре було встановлено, що Францiя, вiдмовляючись вiд своiх претензiй щодо Італii, може повернути Бургундiю. Камбрейський мир також називають «Дамським миром», оскiльки вiн був укладений не безпосередньо двома суверенами, а Луiзою Савойською, матiр’ю Франциска I, i Маргаритою Австрiйською (1480–1530), тiткою Карла V. Цiею угодою Іспанiя остаточно встановлюе свое панування в Італii, а Карл V стае единим i незаперечним суддею ii долi.
Друга фаза протистояння Карла V i Франциска I
Пiсля семирiчного перемир’я розпочинаеться друга фаза боротьби мiж Карлом V i Франциском I, яка тривае з 1536 по 1544 р. Випадковою причиною вiдновлення конфлiкту стала смерть мiланського герцога Франческо II Сфорца, що знову порушуе рiвновагу, узгоджену в Камбре. Фактично, вiдповiдно до укладених там домовленостей, сам Карл V став герцогом Мiланським. Але насправдi головна причина полягае в неупереджених дипломатичних дiях Франциска I, котрий встановлюе вiдносини з турецьким султаном Сулейманом Пишним (1495–1566). Це вiдбуваеться тодi, коли iмперii Габсбургiв загрожуе союз лютеранських князiв у Нiмеччинi, втiлений у Шмалькальденськiй лiзi, а на сходi – турки, з якими Франциск I став союзником та якi взяли в облогу Вiдень. Военнi дii розпочав французький правитель, котрий у союзi з Генрiхом VIII, королем Англii, захопив Герцогство Савойя. Пiсля злетiв i падiнь у Нiццi було досягнуто ефемерного перемир’я з новим Папою Павлом III у ролi посередника, котрий прагнув об’еднати сили суперникiв проти ворога з Туреччини, однак у 1542 р. Франциск I порушив перемир’я. Бойовi дii здебiльшого ведуться в Нiдерландах та схiдних провiнцiях Францii, але жоден бiй так i не стае вирiшальним для тiеi чи iншоi сторони. У 1544 р. противники вирiшили пiдписати мир у Крепi, який хоч i встановлюе, що Ломбардiя остаточно стае iспанською, а Савойя французькою, знову залишае головнi питання невирiшеними, а отже, i можливiсть нових воен.
Генрiх ІІ та Центральна Європа
Смерть Франциска I у 1547 р., пiсля бiльше нiж тридцяти рокiв правлiння, не означае закiнчення военних дiй мiж Францiею та Священною Римською iмперiею: антиiмперську полiтику продовжував новий французький суверен Генрiх II (1519–1559), котрий, змiцнюючи зв’язки з турками та союзи з нiмецькими князями-протестантами, змiщував осередок европейського конфлiкту з Італii до Центральноi Європи. У 1552 р. Генрiх II вторгся в Лотарингiю i окупував епископства Мец, Туль i Верден, майстерно переплiтаючи цю третю й останню фазу франко-iспанських воен iз конфлiктом нiмецьких лютеранських князiв i Карлом V, що тривае з 1546 р. Пiсля трьох рокiв виснажливоi вiйни поеднання конфлiктiв та одночасна присутнiсть двох вiдважних ворогiв, таких як французька армiя та вiйська нiмецьких князiв, спонукають Карла V припинити боротьбу. У 1555 р., коли було укладено Аугсбурзький мир, Карлу V вдаеться домовитись з протестантами, одночасно уклавши Восельське перемир’я з Генрiхом II. Ще бiльш дивним було те, що iмператор вирiшив залишити европейську полiтичну й военну арену, головним героем якоi вiн був бiльше 30 рокiв, зрiкшись престолу на користь сина Фiлiппа II (1527–1598) i свого брата Фердинанда I Габсбурга (1503–1564).
Мiж 1557 i 1559 р. розпочалася боротьба мiж Генрiхом II, котрий об’еднався з новим Папою Павлом IV, i Фiлiппом II, якому в спадок вiд батька дiсталися Королiвство Іспанiя, iталiйськi володiння, Нiдерланди й американськi колонii. Еммануiл Фiлiберт Савойський (1528–1580), командуючи iспанськими вiйськами, розбив французiв бiля Сен-Кантена в 1557 р. Однак величезнi военнi витрати, посиленi банкрутствами обох держав у тi роки, змусили суперникiв пiдписати тривалiший мир, нiж попереднi. Таким чином, у 1559 р. у Като-Камбрезi двi великi держави вiдновили вiдносини пiсля бiльше нiж шiстдесяти рокiв безперервних воен за панування над Італiею. Францiя втрачае Савойю, але зберiгае маркграфство Салуццо, знову отримуе Кале, яке англiйцi тримали як форпост на французькiй землi з часiв Столiтньоi вiйни, а також зберiгае епископства Мец, Туль i Верден. Іспанiя посилюе свою владу в Італii, зберiгаючи колишнi володiння (Ломбардiя, Неаполiтанське королiвство, Сицилiя, Сардинiя), полiтично й фiнансово контролюючи Республiку Генуя i Тосканське герцогство, якi формально залишаються незалежними, а також розширюе своi територii шляхом створенням невеликоi, але стратегiчно надто важливоi Областi Президiй уздовж тосканського узбережжя. З Като-Камбрезiйським миром закiнчуються так званi Італiйськi вiйни, а в Європi встановлюеться баланс сил до початку Тридцятилiтньоi вiйни в 1618 р.
Кiнець Італiйських воен
Цей мир е важливим для iсторii Італii, оскiльки свiдчить про справжне завершення тих конфлiктiв, якi за менше нiж сiмдесят рокiв зруйнували давню полiтику рiвноваги i зробили пiвострiв предметом та об’ектом европейськоi полiтики, полем битви, вiдкритим для iноземних держав. Водночас ця угода остаточно утвердила iспанське панування в Італii, яке впливало на ii iсторiю протягом бiльше нiж ста п’ятдесяти рокiв.
Див. також:
Felix Austria: iмперiя Габсбургiв пiд владою «оголеного хлопчика» в «чарiвнiй Празi», с. 98;
Францiя, с. 122;
Іспанiя, с. 130
Францiя
Паоло Марiанi
У Чинквеченто в територiально цiлiснiй Францii закрiпилася влада династii Валуа, яка мала дедалi ефективнiшу адмiнiстративну структуру, фiнансовi ресурси та сильну армiю. Поширення протестантизму призвело до восьми релiгiйних вiйн, якi закiнчилися утвердженням гугенота Генрiха IV iз династii Бурбонiв, котрий, прийнявши католицизм, «вiдновив Францiю» i започаткував перiод релiгiйноi толерантностi.
Францiя за правлiння Валуа: краiна, що процвiтае
Держава та територiя
На початку XVI ст. Францiя була сильною i територiально цiлiсною краiною на чолi з династiею Валуа. Краiна змiцнилася завдяки Столiтнiй вiйнi (1337–1453 рр.) проти англiйцiв, що дала змогу Францii стати господарем своеi територii, а французам сформувати почуття iдентичностi, з яким вони навчилися любити свого короля, боротися i жертвувати собою за правлячу династiю. Територiальнi анексii другоi половини ХV ст. – частина Фландрii, Артуа та Аквiтанiя (1475 р.) приеднанi пiсля поразки англiйцiв, Бургундiя (1477 р.) та Бретань приеднанi як посаг герцогинi Анни королю Карловi VIII Валуа – завершили процес формування держави. Для того щоб подолати опiр жителiв Бретанi, що остаточно увiйшла до складу Францii в 1532 р., Людовiк XII (1462–1515) з Орлеанськоi гiлки династii Валуа, що стае королем пiсля смертi Карла VIII, котрий не залишае спадкоемцiв чоловiчоi статi, вживае певних заходiв. За вiдсутностi спадкоемцiв-чоловiкiв Людовiк поеднуе шлюбом свою дочку Клавдiю, котра успадковуе Бретань вiд своеi матерi, та Франциска, графа Ангулем, який 1 сiчня 1515 р. сходить на престол з iм’ям Франциск I (1494–1547) i посiдае його до своеi смертi 31 березня 1547 р.
Розквiт Францii
Із середини XV ст., пiсля тривалоi кризи XІV ст. розпочався етап вiдновлення економiки, який тривав протягом XVI ст. i сприяв збiльшенню чисельностi населення. Зростання впливае насамперед на сiльськогосподарський сектор, де iстотно збiльшуеться виробництво зернових. Проникнення торгiвлi в сiльську мiсцевiсть не пiдривае феодального ладу, як в Англii, хоча його наслiдки в довгостроковiй перспективi стають важкими для стародавнього дворянства, noblesse d’еpеe.
У другiй половинi XVI ст. зi зростанням попиту на зерновi продукти зросли i цiни. Стрiмке пiдвищення було зафiксовано у Парижi, де цiни зросли в десятки разiв порiвняно з Пiвднем, де вони збiльшились у п’ять-шiсть разiв.
Фактори високоi цiни на пшеницю вивчае Жан де Малеструа, ma?tre des comptes (майстер рахункiв), котрий вiдповiдае на запитання паризького парламенту в 1566 р.: на його думку, причини слiд шукати у мiнливостi обсягiв врожаю через погiршення клiмату, а отже, тiльки вiдновлення природного балансу шляхом божественного втручання може виправити ситуацiю. Жан Боден (1530–1596), адвокат i юрист, заперечив думку Малеструа та за два роки потому опублiкував Rеponse («Вiдповiдь»).
Внутрiшнi та зовнiшнi ресурси
За словами Бодена, багатство було накопичено завдяки експорту пшеницi, полотен, тканин, паперу, книг, промислових виробiв до Іспанii, яка платила дорогоцiнними металами з американських колонiй; експорту вина, шафрану, чорносливу та солi до Англii, Шотландii, Пiвнiчних краiн, Прибалтики та Фландрii, у багатьох з яких дiяли багатi шахти, що пропонували метали в обмiн на товари; торгiвлi з краiнами Леванту i Пiвнiчноi Африки, а також фiнансовим ресурсам, якi надавали евреi; врештi-решт, через заснування за дорученням Генрiха II (1519–1559) з Ангулемськоi гiлки Валуа, ще до його сходження на престол, банку в Лiонi, який iз застосуванням процентних ставок залучив багатьох iноземних торговцiв. Тим часом суверен як певний засiб правового захисту використовуе знецiнення валюти. Також, за твердженням Бодена, iснуе монопольна практика, згiдно з якою цiни визначають ремiсники або торговцi, котрi запасаються пшеницею, купуючи ii «на корню», а потiм самостiйно встановлюючи цiни.
Знецiнення валюти передбачае соцiальне змiцнення монархii i буржуазii та ослаблення дворянства й духовенства. Третiй стан, до якого входять представники торговельноi та фiнансовоi буржуазii, вiльних професiй, бюрократii, знаходить достатньо мiсця для соцiального змiцнення. Таким чином формуеться нове дворянство, noblesse de robe (дворянство мантii).
На шляху до абсолютноi влади суверена
Адмiнiстративне й економiчне змiцнення забезпечуе бiльшу владу для суверена, котрий обмежуе владу Генеральних штатiв, представницьких зборiв представникiв рiзних соцiальних верств, визначених законом: духовенства, дворянства i третього стану.
Структури та установи
Суверен керуе разом iз Радою короля, до якоi входять принци кровi за правом або великi свiтськi й церковнi сановники за королiвським призначенням, котрi мають допомагати королю у вирiшеннi полiтичних i дипломатичних справ. Парламенти, серед яких найважливiшим е паризький, – це суди, чие головне завдання полягае в опрацюваннi королiвських указiв, якi тiльки пiсля цього набувають чинностi. Паризький парламент i Рахункова палата контролюють здiйснення королiвського правосуддя та податковi надходження. Фрагментований характер судiв часто спричиняе конфлiкт юрисдикцiй. Королiвське правосуддя реалiзуеться державними судами, якi вирiшують цивiльнi та кримiнальнi суперечки на пiдставi звичаевого права, тому адмiнiстративна дiяльнiсть вiдбуваеться розрiзнено.
Ситуацiя з податками дещо краща. Король може розраховувати на рiзнi податки, такi як дорожне мито, податки на ярмарках та ринки, судовi надходження, а також на двi третини за розмiром (особистим, якщо податок стягуеться з фiзичних осiб – землевласникiв – i реальним, якщо оподатковуеться земля), а також габель (податок на сiль). Збiр цих податкiв вiддають на вiдкуп. Для додаткових податкiв використовуються чотири спiльноти, на якi подiлиться королiвство.
Італiйська кампанiя
Експансiонiстська полiтика, яка проводиться Карлом VIII в Італii з 1494 р. щодо повернення Неаполiтанського королiвства, спираючись на право спадкоемностi Анжуйськоi династii, робить цю територiю основою для експансii на Сходi. Похiд, ретельно пiдготовлений Карлом, який хотiв за допомогою низки угод i поступок гарантувати нейтралiтет неiталiйських держав, що межують з Францiею, перетворив iталiйське питання на европейське i висунув на перший план формування широкоi геополiтичноi зони, що про неi можна говорити як про наявнiсть системи держав. Незважаючи на те, що пророки i фiлософи, такi як Джироламо Савонарола (1452–1498) i Марсiлiо Фiчiно (1433–1499), вважають Карла посланцем Божим, який може принести справедливiсть, мир та чистоту Церкви, його грандiозний успiх – коли через кiлька мiсяцiв, не натрапивши на опiр, вiн прибув до Неаполя – чiтко дав зрозумiти небезпеку для незалежностi iталiйських держав.
Початок Італiйських воен
Францiя зi своею великою армiею, оснащеною вогнепальною зброею та стратегiчно пiдготовленою, яка, проте, буде переможена iспанською терцiею пiд час Італiйських воен (1494–1559) за контроль над Неаполем i Мiланом, фактично розпочала справжню вiйськову революцiю. Венецiя просувае антифранцузьку лiгу, яка об’еднуе Мiлан i Папу за пiдтримки iмперii, Іспанii, Флоренцii та Англii, та яка хоче контролювати змiни в новiй европейськiй рiвновазi. 5 липня 1495 р. у Форново, неподалiк Парми, вiдбуваеться зiткнення, яке не перешкоджае руху французького короля. Карл VIII, котрий пiд час походу захворiв на вiспу та кiр, повертаеться до Францii з намiром повторити цей подвиг, але у 1498 р., у результатi падiння, вiн помирае. Король не залишае спадкоемцiв. Його наступником став двоюрiдний брат Людовiк XII з Орлеанськоi гiлки династii Валуа, який продовжив плани померлого короля щодо експансii Італii, починаючи з Мiланського герцогства, на яке вiн може претендувати за правом спадкоемства як нащадок Валентини Вiсконтi (бл. 1368–1408).
Франциск І та Генрiх II
Пiсля Людовiка XII у гру вступае Франциск I, а потiм його син Генрiх II (при владi з 1547 по 1559 р.). Пiсля битви бiля Павii (1525 р.) намiсник Неаполя, фландрiець Шарль де Ланнуа, полонив Франциска I i доставив його в Мадрид, де вiн був змушений пiдписати принизливий мир, проте вiйна проти Іспанii тривала протягом усього його правлiння. Наступник, Генрiх II, продовжуе полiтику своiх попередникiв щодо Італii та скликае союзникiв до Турина, територii Савойi, на яку Валуа претендують насамперед, завдяки шлюбу Карла Орлеанського з Луiзою Савойською, матiр’ю Франциска I, та военним дiям 1543–1544 рр. На боцi короля, а, отже, проти Іспанii, Папа Павло III, оскiльки його сина, П’ера Луiджi Фарнезе, у вереснi 1547 р. було вбито за iнiцiативою губернатора Мiлана Ферранте Гонзага, одного з найбiльших прихильникiв Карла V в Італii. Оттавiо Фарнезе (1524–1586), котрий втратив П’яченцу й врятував Парму вiд iспанськоi окупацii, хоче захистити останню вiд анексii його дiда, Павла III, який хотiв компенсувати цю втрату герцогством Камерино. Сiена, що не приймае iспанський протекторат, побоюеться анексii з боку герцогства Медiчi.
Союзи та конфлiкти
Генрiх II змушуе iмператора пiдписати перемир’я в Ломбардii та вiдмовитись вiд облоги Сiени. Але французький король досяг iнших успiхiв: за пiдтримки нового Папи Юлiя III та Туреччини вiн вiдiбрав Корсику в Генуi в 1553 р., але не змiг захистити Сiену вiд нападу iмперii та Медiчi. У 1557 р. Францiя воювала проти Фiлiппа II, короля Іспанii, разом iз Папою Павлом IV, тодi як армiя на чолi з Франсуа де Гiзом безуспiшно намагалася повернути собi Неаполiтанське королiвство.
Вiйна мiж Францiею та Іспанiею закiнчуеться в Нiдерландах, де французи зазнають поразки в Сан-Квентiно. Генрiх II, котрий майже зазнае межi фiнансового банкрутства, як i його суперник Фiлiпп II, пiдписуе Като-Камбрезiйський мир (1559 р.), згiдно з яким вiдмовляеться вiд Мiлана та Неаполя, за якi воював, але зберiгае Мец, Туль i Верден, що розширюють схiдний кордон, i певнi фортецi в П’емонтi, якi завдяки герою Сан-Квентiно Еммануiлу Фiлiберту Савойському (1528–1580) зберiгають свою незалежнiсть.
Релiгiйнi вiйни
Союз iз князями-протестантами
Окремi рiшення Франциска І та його сина Генрiха ІІ, прийнятi пiд час воен, були суперечливими. Королi християнськоi вiри, без жодних упереджень, укладають союзи з лютеранами проти iмператора Карла V, котрий бореться на захист едностi Церкви й абсолютноi монархii, та з турками, якi й далi загрожують повторними нападами на балканськi територii та узбережжя Іспанii. Союз Генрiха II з князями-протестантами сприяв поширенню протестантизму у Францii (французьких протестантiв називали гугенотами, вiд нiмецького термiна Eidgenossen, «спiльники»), рушiйнi сили якого перебували у Страсбурзi, Базелi та Женевi, яку через Кальвiна (1509–1564) називали Пiвнiчним Римом.
Незважаючи на те, що суверен пообiцяв побороти ересь, у 1559 р. у Парижi вiдбулось засiдання синоду, на якому було ухвалено церковну конституцiю та сповiдання вiри, продиктованi Кальвiном, для всiх громад Францii. У Парижi утворюються невеликi групи реформаторiв, якi знаходять захист у Маргарити Ангулемськоi, сестри Франциска I, а згодом королеви Наваррськоi. Спочатку король не займае чiткоi позицii, тодi як Сорбонна та Паризький парламент захищають ортодоксальну вiру. Пiд час ув’язнення Франциска I в Мадридi пiсля поразки бiля Павii (1525 р.) починаються антипротестантськi переслiдування, якi спочатку стосуються тiльки простих людей. Переслiдування, що з 1528 р. пiдтримувались сувереном, досягли апогею в 1534 р., коли в столицi й у багатьох мiстах королiвства були вивiшенi плакати проти Меси i Євхаристii. Бiльшiсть протестантiв, зокрема Кальвiн, змушенi рятуватися втечею; iншi переховуються, але союз iз лютеранами активiзуе рух.
Протестанти у Францii
Несвоечасна смерть Генрiха II, смертельно пораненого на турнiрi в липнi 1559 р., спричиняе династичну кризу у Францii через неповнолiття його дiтей i призводить до руйнування полiтичного ладу в результатi сутичок мiж дворянами за владу. Франциск II (1544–1560) був проголошений сувереном у вiцi п’ятнадцяти рокiв i одружився на сiмнадцятирiчнiй королевi Шотландii Марii Стюарт (1542–1587). Але фактично владу здiйснюють його дядьки, Франсуа де Гiз (1519–1563) i кардинал Лотаринзький. Вони обiцяли боротися з гугенотами, але iм чинили опiр Бурбони, принци кровi, констебль Анн де Монморансi та адмiрал Колiньi, якi були усуненi вiд влади.
Регентство Катерини де Медiчi
У 1559 р. королева Катерина Медiчi (1519–1589) уклала важливий союз з Іспанiею, який передбачав одруження ii дочки Єлизавети з Фiлiппом II Габсбургом (1527–1598). Єлизавета померла в 1568 р., i за бажаннями батька залишила своi права дочцi Ізабеллi Кларi.
Громадянська вiйна
У 1560 р. помирае Франциск II. Його наступником став брат Карл IX (1550–1574), котрий був ще молодший, тому регентство перейняла мати-королева Катерина Медiчi. Вона була розумною й хитрою жiнкою, але пiдданi не дуже ii любили, адже вона була iноземкою. Катерина виступае посередником мiж протиборчими угрупованнями католикiв i гугенотiв, щоб зберегти владу та захистити монархiю. За порадою канцлера Мiшеля де Лопiталя, послiдовника вчення Еразма та помiрного католика, вона намагаеться домовитись з представниками католикiв та гугенотiв у Пуассi (9 вересня – 14 жовтня 1561 р.). Практика переговорiв, яку Карл безплiдно випробував у Нiмеччинi, не дае результатiв, оскiльки обидвi сторони спиралися на сформовану доктрину та iнститути. Тому канцлер радить виявити толерантнiсть; згiдно iз Сен-Жерменським едиктом (17 сiчня 1562 р.) гугенотам надавалася обмежена свобода вiросповiдання, яка мала здiйснюватися за межами мiських стiн. Але напруженiсть залишаеться сильною. 1 березня 1562 р. група гугенотiв була здивована вiзитом герцога Гiза на релiгiйне святкування у Вассi (регiон Шампань). Зрештою гугенотiв розiгнав конвой герцога, що використовував аркебузи. Так розпочалася громадянська вiйна: з 1562 по 1594 р., з короткими перiодами перепочинку, Францiя була закривавлена вiсьмома релiгiйними вiйнами. Цей конфлiкт став мiжнародним через втручання iспанських вiйськ, посланих на пiдтримку католикiв Фiлiппом II, котрий хотiв керувати Францiею, а також британських, швейцарських та нiмецьких солдатiв, споряджених на допомогу гугенотам, якi прагнули утвердження Реформацii.
Варфоломiiвська нiч
Жорстокiсть та варварство, що виявились у релiгiйних вiйнах, засуджено в роботах Мiшеля де Монтеня (1533–1592) на початку 1580-х рокiв. Сам Карл IX заплямував себе жорстокою рiзаниною гугенотiв пiд час Варфоломiiвськоi ночi (23–24 серпня 1572 р.), а пiсля розправи визнав свою вiдповiдальнiсть за скоене перед парламентом. Потiм свободу вiросповiдання було скасовано по всiй краiнi й зруйновано всi фортецi гугенотiв, за винятком Ла-Рошелi.
Генрiх ІІІ, останнiй Валуа
Важке примирення
У 1573 р. польськi посли запропонували корону брату французького короля Генрiху Валуа (1551–1589), який ii прийняв. З цього моменту Генрiх взяв на себе зобов’язання «пiдтримувати мир мiж рiзними релiгiями». Було врятовано мiсто Ла-Рошель, звiльнене вiд облоги Булонським едиктом (липень 1573 р.), що гарантував свободу вiросповiдання також мiстам Нiм та Монтобан. Пiсля смертi Карла IX навеснi 1574 р. його наступником став Генрiх, герцог Анжуйський i король Польщi. У Парижi його коронували як Генрiха III. Суверен стикнувся з партiею полiтикiв, яка прагнула об’еднати кальвiнiстiв i католикiв, якi вважали, що вони повиннi взяти на себе зобов’язання досягти миру, поставивши полiтичну вiрнiсть краiнi вище за вiдданiсть релiгiйним переконанням. Цю партiю очолював амбiтний Франсуа де Валуа, герцог Алансон, молодший брат короля, який встановив вiдносини з гугенотами. Чвари панують скрiзь, навiть у судi. Генрiх де Бурбон, король Наварри, пiсля вимушеного переходу в католицизм пiд час Варфоломiiвськоi ночi, повертаеться до кальвiнiзму та приеднуеться до гугенотiв. Генрiх I, герцог Гiз, командувач королiвськоi армii, повiдомляе про непевнi перемоги. Король заздрить Гiзу та зближаеться з гугенотами, змiцнюючи союз едиктом у Болье (1576 р.), що надае iм свободу вiросповiдання на територii всiеi Францii, за винятком Парижа.
Дii Катерини Медiчi
Зближення короля з гугенотами спричиняе опiр католикiв, якi створюють Священну лiгу на чолi з Генрiхом де Гiзом. Щоб уникнути небезпеки, король змушений перейти на бiк католикiв i скасувати едикт, пiдписаний у Болье. Результатом стала шоста релiгiйна вiйна (1576–1577), яка закiнчилася миром у Бержераку, а потiм сьома (1579–1580), що завершилася миром у Ле-Фле. Королева-мати Катерина Медiчi в 1578–1579 роках, якiй на той момент було шiстдесят рокiв, перетнула всю Францiю, аби повернути мир у краiну. Цей проект посередництва та забезпечення балансу мiж полiтичними силами передбачав також шлюб мiж ii сином Франсуа, герцогом Алансонським, i королевою Англii Єлизаветою I (1533–1603). Боден iде до Англii, але Єлизавета вкотре вiдхиляе пропозицiю про шлюб. Однак проблема вирiшуеться сприятливо з дипломатичного погляду через англiйську пiдтримку амбiцiй Алансона у Фландрii. У 1581 р. Франсуа був офiцiйно проголошений бельгiйським сувереном Держави Брабант. Вiн отримав французькi вiйська, завдяки втручанню своеi матерi Катерини, але спроба захопити мiсто Антверпен у 1583 р. не мала успiху, i герцог мусив повернутися до Францii. Смерть герцога Алансонського в 1584 р. позбавила краiну спадкоемця престолу, адже Генрiх III не мав дiтей, але також залишила католикiв i помiркованих протестантiв без iмовiрного лiдера.
Генрiх де Гiз
Щоб завадити Генрiху Бурбону обiйняти престол i отримати корону, Генрiх де Гiз, глава католицькоi партii, уклав угоду з Фiлiппом II, королем Іспанii, який мiж 1559 р. (рiк його шлюбу) i 1589 р. користувався численними привiлеями у Францii, наприклад, мав змогу використовувати французькi дороги для поштових перевезень iз Франш-Конте та Фландрii. Габсбург пiдтримуе рiшення, запропоноване Гiзом, хоча вважае, що право першостi повинен мати лiтнiй кардинал Лотарингii, якого замiнить сам Гiз.
Вiйна трьох Генрiхiв
Генрiх IV
Папа Сiкст V (1520–1590) вiдлучае Генрiха Бурбона вiд Церкви, заявляючи, що вiн позбавлений прав спадкоемства. Але втручання Папи у справи Францii спричиняе негативну реакцiю Галлiканськоi Церкви, ревнивого хранителя своеi незалежностi. У цей момент мiж трьома Генрiхами розпочинаеться вiйна: це восьма релiгiйна вiйна (1585–1589), в якiй протистоять суверен i лiдери двох ворогуючих фракцiй. Генрiх III убивае надто могутнього Генрiха де Гiза (1588 р.) i готовий вступити в союз iз гугенотами та Генрiхом Бурбоном, своiм зятем, але 31 липня 1589 р. його смертельно поранив кинджалом домiнiканський чернець Жак Клеман. Однак перед смертю вiн призначае Генрiха Бурбона, короля Наварри, спадкоемцем, який стае Генрiхом IV (1589–1610).
Непохитнi католики, на чолi з герцогом Майеннським, з роду де Гiз, за пiдтримки Фiлiппа II, виступають проти правонаступництва. Бурбон отримав пiдтримку з боку Паризького парламенту, юристiв, якi представляють основу держави i як правознавцi й практики виступають творцями i гарантами законiв, а також Галлiканськоi Церкви, яка заперечуе союз мiж Римською Церквою й Іспанiею, iноземною державою.
Навернення в католицизм Генрiха Бурбона
Новий понтифiк, Климент VIII Альдобрандiнi (1536–1605), що належить до профранцузькоi тосканськоi родини, обраний у сiчнi 1592 р., не хоче, щоб французька корона долучилася до розколу, оскiльки спадкоемцем став протестант Бурбон, i сподiваеться на повернення Францii до католицизму, аби збалансувати надмiрну силу Іспанii. Генрiх Бурбон, ще не визнаний Католицькою лiгою, яка представляе бiльшу частину краiни, лояльну до Римськоi Церкви, зрiкаеться протестантизму в 1593 р. та приймае католицьку вiру. 27 лютого 1594 р. його урочисто короновано в стародавньому соборi Шартра. У Римi нового короля зустрiли з прихильнiстю, i в груднi 1595 року вiн отримав вiдпущення грiхiв, що узаконило його сходження на престол з релiгiйного погляду. Генрiх IV, таким чином, вiдвоював провiнцii, що приедналися до Лiги, зокрема й за пiдтримки селян, якi пiсля повстань i вiдкритих сутичок iз феодалами рiшуче пiдтримували монархiчний лад.
Потiм король вирiшив релiгiйне питання за допомогою Нантського едикту (13 квiтня 1598 р.), який, повторюючи бiльшiсть положень попереднiх едиктiв, гарантував гугенотам полiтичнi права i свободу вiросповiдання на всiй територii Францii, за винятком Парижа.
Продаж посад
На вiдмiну вiд своiх попередникiв, Генрiх IV силою нав’язав себе своiм ворогам i приборкав королiвство за допомогою законiв i угод, але для задоволення фiнансових потреб стимулював продаж посад, що Боден вважав «продажем держави». А в 1604 р. la paulette, щорiчний грошовий збiр, дав змогу передавати посади у спадок. Отже, посади стають власнiстю сiмей, утворюються династii бюрократiв, пов’язанi клановiстю. Мiжнароднi конфлiкти також вщухають: мир з Іспанiею був укладений у Вервенi в 1598 р., мир iз герцогом Савойським настав у 1601 р. з пiдписанням Лiонського договору, згiдно з яким Францiя втратила маркграфство Салуццо в обмiн на окремi трансальпiйськi територii.
