скачать книгу бесплатно
Внаслiдок сезонних температурних перепадiв степовий клiмат схожий на клiмат поясу листопадних дерев, хоч iз суттевими вiдмiнностями в кiлькостi опадiв (у степах 500 мм на рiк або трохи бiльше): це трав’янi простори, де нечасто трапляються дерева i якi часто перетинають невеликi рiчки. Пасовиська зазвичай займають вiддаленi вiд Атлантики дiлянки, «де лiтнi дощi випадають за меншу кiлькiсть днiв, де теплiше лiто, а зима сухiша та з несподiваними сильними заморозками» (Бiасуттi, 1962).
Степи
Степи Украiни та Пiвденноi Росii е царством чорнозему – чорноi землi: цей грунт е таким родючим завдяки великiй кiлькостi гумусу, що виробляеться розкiшною трав’янистою рослиннiстю, яка зберiгаеться через зимовi холоди i невелику вологiсть улiтку. Водночас дефiцит деревини та суворiсть зим створювали серйознi проблеми для мiсцевих жителiв; як доказ можна навести приклад закритих печей для опалення зi слабкою циркуляцiею повiтря, щоб уповiльнити горiння. Ми бачимо розширення степiв внаслiдок нестачi дерев та труднощiв навiть зi штучним iх розведенням, i це вiдбуваеться в середовищi iз сухою холодною зимою (середнiй показник у сiчнi +6 °C), який простягаеться на крайньому пiвденному сходi европейськоi частини Росii навколо Каспiйського моря – де воно здаеться останнiм нащадком величезних просторiв Азii, а також в окремих внутрiшнiх районах Пiренейського пiвострова, таких як Арагон i Ла-Манча. Обмежувальним фактором у цьому випадку е постiйний дефiцит опадiв як узимку, так i влiтку; останнi е менш вираженими, але нейтралiзуються великим випаровуванням. Загалом опади не перевищують 300 мм на рiк, мiсце прерiй займають справжнi степи, переривчасте покриття грунту, в якому переважають дерева. У Росii ведення сiльськогосподарськоi дiяльностi ускладнюеться не лише посушливiстю клiмату, а й наявнiстю багатих на сiль грунтiв, якi також називають солончаками.
Пiвнiчний помiрний клiмат i пояс, де ростуть бореальнi хвойнi лiси
Ближче до Пiвночi смуга листопадних дерев поступово переходить до смуги «бореальних хвойних лiсiв». Загалом цей перехiд вiдбуваеться, долаючи такi три клiматичнi пороги: середне значення найхолоднiшого мiсяця е нижчою за +2 °C – як у поясi листопадних дерев та бореальних лугiв – однак iз тiею рiзницею, що тут вiсiм чи бiльше холодних мiсяцiв (коли температура нижче –10 °C); та середнiм показником у найтеплiшому мiсяцi, де температура перевищуе –10 °C. Середовище бореальних хвойних лiсiв охоплюе бiльшу частину Скандинавського пiвострова та рiвнинноi частини Росii (де цi лiси називаються тайгою) та пiвнiчний пояс листопадних дерев iз чiтким переважанням над пiвнiчними широтами, який займае вiд 58-i до 60-i паралелi пiвнiчноi широти. Ялини, сосни, модрини е найпоширенiшими деревами на цiй мiсцевостi (також тут ростуть адаптованi до холоду листопаднi дерева, наприклад, берези).
Пiдзолистi грунти
Окрiм температурних чинникiв, фактором, що обмежуе ведення сiльськогосподарськоi дiяльностi, е також характернi для цiеi мiсцевостi так званi пiдзолистi грунти, чиi зольнiсть та кислотнiсть роблять iх придатним хiба що для вирощування жита й картоплi. Дворiчна сiвозмiна з весняним посiвом та оранням землi, що чергуються з кiлькома роками спокою, е найбiльш практичною традицiйною системою ведення сiльського господарства. Чим далi на пiвнiч, тим менше клiмат стае придатним для росту дерев, особливо коли немае визначеного теплого сезону; тобто температура найтеплiшого мiсяця не перевищуе 10 °C. Це вiдбуваеться на крайньому пiвночi Європи, близькому до Пiвнiчного Льодовитого океану. Також цей клiмат називаеться помiрно пiвнiчним. Для нього характерна тундра – низький i переривчастий покрив багаторiчних рослин, серед яких переважають мохи та лишайники, – де можуть пастися лише такi тварини, як пiвнiчнi оленi.
Середземноморський гiрський, альпiйський та арктико-альпiйський пояси
Як i будь-яка територiя, розташована високо над рiвнем моря, гiрськi хребти Європи (чим вища точка, тим кожнi 100 м температура стае нижчою приблизно на 0,5 °C) «тягнуть» до екватора клiмат та середовища вищих широт. Якщо точнiше, то у звуженому просторi та в альтиметричнiй послiдовностi розташованi рiзноманiтнi середовища, якi створюють ефект вiд вiдповiдного клiмату; бiльше того, у Європi – за винятком Пiренейського пiвострова – немае широких плоскогiр’iв i, таким чином, температура швидко знижуеться залежно вiд висоти долин.
Пiренеi, Апеннiни та високi пiвденнi гори
З огляду на характернi рослиннi утворення, що переважають над iншими, можна подiлити европейську гiрську систему на три чи чотири великi групи. Одразу легко вирiзнити «пiвденну» групу: Пiренеi, Апеннiни, Динарське нагiр’я, Балкани й Кавказ. У цiй групi, попри те, що хвойнi дерева ростуть на значних висотах (зокрема, на Пiренеях, Балканах та Кавказi), домiнантний клiмат створюе – за наявностi попереднього втручання людини – сприятливе середовище для листопадних дерев, де росте багато видiв, описаних ранiше в пiдроздiлi про середземноморський пояс. Тут ростуть бук (часто одразу нижче хвойних дерев) та iншi названi вище листопаднi дерева; також особливо поширений у пiвденних горах каштан, де вiн мае iдеальнi умови для росту, насамперед якщо до сприятливого клiмату додаеться необхiдний грунт (тобто бiдний на кальцiй). Коли в горах протягом кiлькох тижнiв пiдтримуеться сухiсть – через вплив клiмату середземноморського поясу, розмiщеного нижче, – вiдiграють важливу роль такi види дубiв, як кошенiльний, пухнастий (quercus pubescens), ясен бiлоцвiтий (fraxinus ornus), хмелеграб звичайний (ostrya carpinifolia). Вiдсутнiсть стихiйних хвойних дерев не завжди пов’язана з недостатньою висотою; пiсля зникнення внаслiдок останнього заледенiння цi дерева, здаеться, не завжди в змозi знову досягти попередньоi кiлькостi, i тому нерiдко буковий пояс одразу переходить у пояс гiрських пасовищ. На Апеннiнах, що простягаються по всiй широтi, середземноморськi ксерофiти ростуть на дедалi бiльших висотах, якщо ми рухатимемося на пiвдень. Це явище посилюеться в Сьерра-Невадi в Іспанii та в iнших пiвденних масивах Пiренеiв, де стiйкiсть тривалого перiоду посухи навiть на значних висотах надае рослинам пiдсушеного вигляду, аж до верхньоi межi дерев. Слiд також пам’ятати, що вiдносна сумiжнiсть мiж гiрським i середземноморським середовищами з м’якою зимою уможливлюють взаемодоповнюванiсть мiж лiтнiм пасовищем у гiрськiй мiсцевостi та зимнiм пасовищем у нижчих та ближчих до екватора поясах i, вiдповiдно, створюють добрi умови для вiдгiнного скотарства. Вiдомо також, що подiбна дiяльнiсть проводилася, навiть якщо заради цього доводилося долати понад сотню кiлометрiв (Кастилiя-ла-В’еха – Кастилья-ла-Нуева, Абруццо – Апулiя).
Альпи, Карпати
Ще однiею великою родиною гiр е альпiйська, карпатська та центральноевропейська загалом. На вiдмiну вiд пiвденних гiр, бiльша середня висота (як у захiдних та центральних Альпах) або бiльш пiвнiчне та континентальне розташування разом (як у випадку з iншими масивами та частинами тих самих схiдних Альп) означають домiнування хвойних дерев над листопадними, хоч останнi навiть переважають у певних вiдрогах; тi, що ростуть на нижчих висотах, водночас отримують бiльше вологи вiд опадiв (наприклад, у Ломбардських Передальпах). У посушливiшiй мiсцевостi, як у центрально-схiдних альпiйських долинах (а також у швейцарському кантонi Вале), навпаки, хвойнi дерева можуть переважати також на перемiжних висотах, де зазвичай ростуть буки. Дуже поширеними е ялини та модрицi. Через таку велику кiлькiсть смолистоi деревини – яка, вiдповiдно, швидко горить – бажано облаштовувати домiвки закритими печами зi слабкою циркуляцiею повiтря, схожих на тi, якi будують у степах (навiть якщо причини для цього зовсiм рiзнi). Вiдсутнiсть теплоi пори року на найбiльших висотах призводить до втрати деревного покриву, подiбного до того, як вiдбуваеться у помiрному поясi крайньоi пiвночi Європи. Однак домiнуючим рослинним покривом тут – пiсля перехiдноi смуги з чагарниками на кшталт гiрськоi сосни, лiсами ялiвцю та ерiки – е злаковi з коротким стеблом, якi столiттями використовували для годування худоби на лiтнiх пасовиськах (альпiйських лугах).
Гори на Пiвночi
Як поеднання ефекту широти та височини клiмат без теплоi пори року та простори без дерев, що е наслiдком згаданого феномену, утворюються великi площi Скандинавських та Уральських гiр; цi гiрськi пояси (iх можна також визначити як арктично-альпiйськi) можуть за структурою нагадувати тундру (а втiм, iз нею в них е навiть територiальна послiдовнiсть). Окрiм цих регiонiв, дерев також немае там, де температура найтеплiшого мiсяця ледь-ледь перевищуе +10 °C, на що також впливають iншi обмежувальнi фактори, як надмiрна вологiсть та/або вiтрянiсть. Наприклад, це пояснюе скромний вид рельефiв Шотландii та Ірландii, а також практично всiеi територii Ісландii: вид, якого частково можна досягти лише завдяки людськiй дiяльностi. Навiть у тундрi трапляються гiрськi луки, на яких можна пасти дрiбну та велику рогату худобу.
Див. також:
Селяни, с. 225;
Демографiчна ситуацiя, с. 245;
Кухня, с. 284
Мiнералогiя i металургiя, с. 479
Європейська експансiя
Дослiдження та вiдкриття
Коррадо Вiвантi
Починаючи з кiнця XV ст. усi подii, якi вiдбулися внаслiдок морських i сухопутних подорожей, дали можливiсть Європi налагоджувати контакти з безкрайнiм континентом за межами Атлантики та з краiнами Азii, а встановлення зв’язкiв i обмiну з цими далекими державами спричинило суттевi змiни у сферах економiки, культури й полiтики.
Початок новоi iсторii
Остаточне перетворення
XVI столiття вважаеться першим столiттям перiоду Новоi iсторii, чий початок, за традицiею, вiдповiдае датi вiдкриття Америки. Звичайно, якщо ми подивимося на ситуацiю очима людей того часу, то зрозумiемо, що така точна дата е доволi умовною: iхне уявлення про свiт не змiнилося одразу пiсля першоi подорожi Христофора Колумба (1451?—1506), i далеко не всi спершу навiть знали про неi. Проте якщо ми зосередимо нашу увагу на цiй подii, а точнiше на сукупностi подiй, що стали наслiдками морських i сухопутних подорожей, якi, у свою чергу, надали Європi можливiсть налагоджувати вiдносини з багатьма краiнами за межами Атлантики й краiнами Азii, то не можемо не побачити суттевого розширення свiтогляду в майбутньому.
Шлях срiбла
Подорожi та обмiн iз новими територiями стали причиною радикальних змiн: замiсть свiту з центром у Середземномор’i, де такi краiни, як Англiя та Іспанiя, займали маргiнальнi позицii, людям вiдкрилася геть iнша реальнiсть. Уся Європа була залучена в щiльну мережу вiдносин, якi – через недослiджений на той час водний простiр – з’еднують ii з землями, котрi ще недостатньо вивченi або до яких дiсталися випадково. Початок вiдносин i обмiну з далекими краiнами зумовив iстотнi змiни в економiчнiй сферi, а незабаром i в культурi й полiтицi. Варто лише згадати про величезну кiлькiсть дорогоцiнних металiв, якi Іспанiя iмпортувала зi своiх американських колонiй (у перiод iз 1501 по 1530 р. обсяг вивезеного срiбла становив 7,7 т, а в останнi десять рокiв XVI ст. ця цифра сягнула 290 т); потiк золота й срiбла, що хлинув до Європи, переважно спрямовувався безпосередньо на фiнансування завойовницькоi кампанii. Якщо значна частина цих дорогоцiнних металiв спрямовувалася на сплату за iмпортованi з Азii товари, таким чином збiльшуючи товарообмiн з краiнами Сходу, то великий запас монет у Європi спровокував пiдвищення цiн, який найболючiше вдарив насамперед по найманих робiтниках та дрiбнiй земельнiй шляхтi. Разом iз вiдкриттям Америки через нововведення в сiльському господарствi та системi харчування суттево змiнився спосiб життя европейцiв: пiсля того як iз Нового Свiту завезли цукрову тростину, такий цiнний продукт, як цукор, почав використовуватися спершу з фармацевтичною метою, а потiм з’явився й у повсякденному вжитку; також американська флора надала Європi кукурудзу, картоплю, томати, какао та iншi продукти харчування.
Нове бачення свiту
Потрясiння стосовно свiтогляду, яке европейцi пережили пiсля вiдкриття Америки, було, мабуть, найсильнiшим: протягом XVI ст. фантастичне уявлення про реальнiсть поступалося мiсцем бiльш точнiй та науковiй позицii. Людина, яка виросла в однiй з Християнських республiк, вже не оперуе – як iндивiд епохи Середньовiччя – загальними поняттями про «пласку» Землю, чий вигляд був навiяним iудейським переносним храмом-скинiею Мойсея у пустелi: всерединi прямокутноi площi, оточеноi з усiх сторiн водами, розташовувалися три континенти – Європа, Азiя й Африка, якi не надто вiдрiзнялися одна вiд одноi за розмiрами i були роздiленими Середземномор’ям, що мiстилося в центрi; по краях стояли чотири великi стовпи, що пiдтримували балдахiн-небо.
Форми свiту
Концепцiя про круглу Землю – розроблена ще античними мислителями, якi приписували небесним тiлам геометричну форму сфери, адже для них вона була близька до досконалостi – вiдродилася насамперед завдяки Іоанну да Сакробоско, котрий жив у першiй половинi XIII ст. Вiн написав невеличкий трактат пiд назвою «Про сферу», якому було долею визначено багатовiкову iсторiю та який становив продовження вчення Птолемея – великого вченого з египетськоi Александрii, який жив у ІІ ст. до н. е. У зображеннi Всесвiту, вiдповiдно до його теорii, була описана небесна сфера, подiлена на п’ять зон: двi зовнiшнi зони та одна в центрi вважалися безлюдними – на перших був надто холодний клiмат, на центральнiй панувала нестерпна спека, i лише два останнiх пояси були придатними для життя людей. На початку XV ст. завдяки вiзантiйським ученим трактат Птолемея потрапив на Захiд i був опублiкований разом iз текстом, який перекладачi латиною назвали «Космографiя», де були зображенi всi карти – якi або взяли з оригiналу, або бiльш-менш вiдновили згiдно з даними, опрацьованими александрiйським ученим. Як натяк на сферичнiсть землi, континентальнi маси були розташованi на напiвкруглiй поверхнi, а Океан, що вiдокремлював европейськi й африканськi береги вiд азiатських, немов становив обрамлення захiдного й схiдного краю.
Приблизнiсть географiчних розрахункiв
Загалом Європа на цiй карта мала приблизно тi самi обриси, що й тепер, але пiвнiчна частина Африки зображувалася присадкуватою й квадратною з випуклiстю на схiд, що позначала Ефiопiю. На пiвднi простягалася Незвiдана земля – Terra incognita. Азiя, окремий вiд Близького Сходу регiон, була окреслена на картi доволi точно, однак без жодного розмежування на пiвночi та на сходi; характерний пiвденний трикутник Індiйського пiвострова був набагато меншим за справжнiй, а от у Mare Indicum (Індiйському океанi) розмiщувався великий фантастичний острiв Цейлон, тодi названий Taprobana; трохи далi був Aurea Chersonnesus (Золотий Херсонес) – ланцетоподiбний пiвострiв, розташований на пiвдень вiд Sinus Magnus (Великоi Затоки), що омивала своiми водами regio Sinarum (Китай). Пропорцii континентiв не мали нiчого спiльного з реальнiстю: Африка видавалася ледь не вдвiчi бiльшою за Європу, яка, у свою чергу, займала територiю, що дорiвнювала третинi Азii. Вiдомо, що саме через недооцiнку дистанцii мiж захiдними европейськими берегами та схiдними азiатськими – Христофор Колумб вважав, що мiж ними не бiльше 120 градусiв широти, на третину менше вiд справжньоi вiдстанi – здавалося можливим доплисти вiд Заходу до Близького Сходу. Щодо захiдного узбережжя Африки, то португальцям знадобилося майже все XV ст., аби досягти найпiвденнiшоi точки континенту i переконатися в тому, що навколо нього можна проплисти.
Індiя i Terra Australis
Насправдi, люди тодi вiрили, що це узбережжя з’еднане з так званою Terra Australis (Невiдомою Пiвденною землею) i гадали, що Mare Indicum було внутрiшнiм морем без виходу до Атлантичного океану. Лише через п’ять рокiв пiсля вiдкриття Америки Васко да Гама (1464–1524) висадиться в Калькуттi, на захiдному березi Індii. Однак европейська культура отримувала новини про Індiю ще за часiв Александра Великого (356–323 рр. до н. е., правитель з 336 р. до н. е.), а про Катай та Джипанго (Китай та Японiю) розповiв Марко Поло у «Книгах чудес свiту», якi швидко стали дуже популярними. Водночас найбiльше всiх збентежило саме вiдкриття Америки.
Експедицii Колумба та позицiя Церкви
Коли Колумб представив своi плани подорожей комiсii теологiв, об’еднанiй королем Фердинандом Арагонським (1452–1516) та королевою Ізабеллою Кастильською, багато хто з вчених мужiв назвав цю подорож нездiйсненною. Вони пояснювали це тим, що моряки потраплять у дуже спекотний край iз нестерпним клiматом i дуже небезпечно перебувати в такiй близькостi до екватора, адже iснуе ризик опинитися за межами нашого свiту.
Бiблiя та Америка
Через прогресивне освоення Нового Свiту – новини про подорожi й дослiдження Амерiго Веспуччi (1454–1512) стрiмко поширювалися з першого десятилiття XV ст. – подiбнi думки втрачали своi позицii, але не поспiшали зникати назовсiм. Бiльше того, якщо дивитися пiд релiгiйним кутом зору, то ця подорож призвела б до деяких ускладнень. За Бiблiею, усi люди походять вiд Адама, але важко повiрити в те, що нащадок праотця мiг би жити в таких далеких та невiдомих землях. Ще складнiшою проблемою було пояснення слiв з Нового завiту про День Святоi Трiйцi, за якими Слово Боже – про що нагадав апостол Павло (Послання до Римлян 10, 18) – було поширене серед людей по всьому свiту, а не сповiдували християнство лише тi, хто свiдомо вiдмовлявся вiд нього: таких людей, вiдповiдно, можна карати i робити iх своiми слугами. Проте апостоли не могли дiйти до жителiв Краiн за межами Океанiв, адже iх роздiляли такi воднi простори: i як тепер сприймати цих людей? Найзручнiшим виходом для завойовникiв було рiшення вважати аборигенiв вiддаленими нащадками Адама, у котрих, як i у звiрiв, не було душi, а отже, iх можна було знищувати чи поневолювати. Вiдомо, що цi поселення були знищенi не лише страшними епiдемiями, поширеними через нестачу лiкiв, а й дiями европейцiв – i не стiльки масовими вбивствами, скiльки нелюдською експлуатацiею мiсцевих жителiв та радикальною змiною способу iх життя.
Суперечки щодо iндiанцiв
Суперечки на цю теологiчну тему були дуже тривалими, складними й виснажливими, i в них були своi головнi героi: iспанський гуманiст Хiнес де Сепульведа – прихильник iдеi про неповноцiннiсть тубiльцiв, i Бартоломе де лас Касас, що пiдтримував iндiанцiв. У 1550 р. iмператор та король Іспанii Карл V (1500–1558) скликав богословiв на зустрiч iз метою розв’язання цiеi суперечки, але все виявилося марним; якщо Церква погодиться з тезами де лас Касаса i проведе широку кампанiю з евангелiзацii, то колонiзатори втратять упевненiсть у природнiй неповноцiнностi аборигенiв, а водночас i можливiсть використовувати iхню працю в копальнях та на полях, доти, доки така сама невелика кiлькiсть туземцiв, що пережили все це, не пiдштовхне iх до торгiвлi рабами в Африцi. Розвивалася ще одна думка стосовно природи iндiанцiв (яка з практичного погляду не надала iм жодноi вигоди), а саме поширення мiфу про «добрих дикунiв», який вперше побачили в нотатках самого Колумба. Мандрiвник з ентузiазмом розповiдав про невиннiсть щойно знайдених ним народiв.
«Дитячий свiт» Монтеня
Мабуть, найбiльш визначним та зваженим твердженням про жителiв «дитячого свiту» е слова з твору «Проби» французького фiлософа Мiшеля де Монтеня (1533–1592): вiн хотiв би, щоб це «благородне завоювання» здiйснили Александр Великий чи римляни, адже в тому разi воно не було б таким принизливим i варварським, як справа рук iспанцiв.
Релятивiзм прогресу в суспiльствi
Ідея прогресу
Вiдкриття й заморськi подорожi не лише рiзко змiнювали свiтосприйняття европейцiв, а й зароджували у iхнiй свiдомостi думку про релятивiзм прогресу в суспiльствi. Поки мандрiвники, картографи й географи, а також письменники й автори енциклопедiй сприяли популяризацii нових знань, що суттево розширювали людськi горизонти, багато вчених задалися питанням про те, як надалi розвиватимуться наука i мистецтво. Луiс ле Рой (1924–2012), автор «Роздумiв про всесвiтню iсторiю», писав: «Вже сто рокiв як людству стало вiдомо не лише про тi речi, що ранiше вкривала темрява невiгластва, а й те, про що нашi предки знали дуже давно, але сумлiнно це iгнорували: новi моря, новi землi, новi люди, традицii, закони». Змiцнювалася iдея про те, що головнi змiни були наслiдком прогресивного поширення культури i це надало б сенсу iсторii людства та провело б лiнiю мiж минулим i сучасним. «Якщо ми розглянемо всi стародавнi часи, про якi ще маемо згадку, то виявимо, що три тисячi рокiв тому прадавнi жителi тих краiн, де нинi живемо ми, були такими самими грубими й нецивiлiзованими як тi дикуни, що iх знайшли iспанцi й португальцi». Таким чином, наприкiнцi Чинквеченто один французький мандрiвник плекатиме мрiю про подорож на Схiд, аби познайомитися з «найдавнiшими та найосвiченiшими з цивiлiзованих народiв, якими завжди вважали саме азiатiв i жителiв Сходу в цiлому, якi першими […] дали життя найкращим людським iнститутам». Водночас вивчення корiнних африканських та американських народiв продемонструвало геть iншi ступенi цивiлiзацii: одна частина поселень зовсiм недалеко вiдiйшла вiд рiвня дикунiв, а iнша все ще мала форми життя, якi траплялися у первiсному суспiльствi. Через подiбне порiвняння стало можливим зрозумiти, що «люди, починаючи вiд, як то говорять, дикунiв та iзольованих народiв, поступово ставали бiльш культурними й об’еднаними завдяки рiзним зв’язкам у цивiлiзованому суспiльствi». Невипадково швейцарський iсторик Якоб Буркгардт (1818–1897), дослiджуючи передумови епохи Вiдродження, об’еднав «вiдкриття зовнiшнього свiту i людини».
Див. також:
Ідентичнiсть Європи, с. 20;
Домiнування на морi, с. 57
Домiнування на морi
Вiтторiо Х. Беонiо Брок’ерi
Вiдкриття Америки та нових шляхiв до Азii в XVI ст. зумовило справжню революцiю у вiдносинах та способах комунiкацii мiж континентами. Контроль морських та океанських шляхiв став свого роду ставкою в економiчнiй i военнiй грi мiж европейськими державами. Швидко розвивалися суднобудування й тактика ведення бою на водi, а вогнепальна зброя вiдiгравала дедалi бiльшу роль у морських битвах.
Земля i море: «революцiя свiтового масштабу»
Морськi шляхи
Перiод дослiджень, вiдкриттiв нових шляхiв та нових земель, а в деяких випадках i iх завоювань також був для европейцiв порушенням тисячолiтнього балансу мiж землею i морем. Протягом тисяч рокiв до подорожей Колумба (1451?—1505) i Васко да Гами (1469–1524) океани сприймалися лише як перешкода, кордон мiж вiдомими й невiдомими землями, незначним винятком серед них був Індiйський океан; вiдповiдно, бiльшою мiрою люди спiлкувалися за допомогою сухопутних шляхiв сполучення та обмеженоi кiлькостi морських шляхiв, що було набагато дешевшим. Пiд час подорожi було дуже важливим не втрачати берег iз поля зору. Шовковий шлях був зазвичай сухопутним, але певнi мiсця все ж треба доводилося перепливати, якщо попереду траплялися моря, то найбiльше використовувалися такi водойми – Червоне море, Аденська затока, Середземне море, Перська затока, Аравiйське море, Бенгальська затока, Пiвденно- та Схiдно-Китайське моря.
Невипадково, що до XV ст. майже всi великi столицi не мали виходу до моря: Вавилон, Рим, Мемфiс, Чанша, Пекiн, Делi, Москва, Париж, Самарканд, Парса…Сила iмперiй насамперед полягала у здатностi отримувати сiльськогосподарськi продукти в потрiбних обсягах та контролювати селян. Влада безпосередньо залежала вiд землi. Врештi-решт, Спарта перемогла Афiни, а Рим зруйнував Карфаген…
Влада на морi та свiтовий баланс
Усе змiнилося у другiй половинi XV ст. або навiть дещо ранiше. «Португальцi були першими з европейцiв, хто зрозумiв, що океан – це не перешкода, а один зi способiв комунiкацii, який об’еднуе людський рiд», – написав iсторик лорд Дальберг-Актон. Вiдтодi домiнування в морi – влада над морськими шляхами – стае ключем до гегемонii в Європi та всьому свiтi. Силами, якi по черзi перебуватимуть на вершинi свiтовоi системи, вiд королiвств на Пiренейському пiвостровi до Сполучених Штатiв, вiд Голландii до Великоi Британii, будуть лише морськi держави, якi контролюватимуть морськi шляхи та океани. Вiдповiдно, не так вже й покривив душею Карл Шмiтт, котрий охарактеризував здобутки Колумба i да Гами як «революцiю свiтового масштабу».
Технологii суднобудування: у Середземномор’i…
Домiнування в морi – це також питання технологiй. Пiд цим кутом зору, попри обмiн досвiдом i знаннями мiж Середземномор’ям i Атлантикою протягом Пiзнього Середньовiччя, цi двi морськi европейськi традицii вiдрiзнятимуться одна вiд одноi через рiзнi потреби та клiматичнi умови у регiонах.
Галера
Галера е типом кораблiв, який найкраще вiдображае середземноморську традицiю суднобудування. Це вiйськове судно з довгим, тонким та елегантним корпусом, яке навiть за наявностi вiтрил перемiщуеться переважно за допомогою весел. У XVI ст. галера була близько 40 метрiв у довжину, ширина становила 1/7 вiд довжини, вантажомiсткiсть сягала сотнi тонн, i вона вмiщувала 150 гребцiв, а також екiпаж та численних солдат. Галера XVI ст. була найвищим досягненням у суднобудуваннi за тисячу рокiв. Галери християн i туркiв, що сходилися пiд час битви бiля Превези (1538 р.), яка закiнчилася перемогою мусульман, та у Третiй битвi бiля Лепанто, коли перемогли християни, були прямими нащадками афiнських i римських трiер та вiзантiйських дромонiв, що домiнували в Середземномор’i в за Раннього Середньовiччя. По сутi, вони не надто вiдрiзнялися вiд кораблiв, що доставляли ахейцiв пiд стiни Троi. Технiка ведення бою була також схожою на античну. Пiд час морських битв у Середземномор’i корабель противника найчастiше таранили та брали на абордаж. Подiбнi сутички мiж солдатами трапилися у битвi поблизу Саламiна, так само як i у битвi бiля Егадських островах чи Лепанто.
Велика галера
Але якщо вiйськовий флот краiн Середземномор’я складався здебiльшого з галер, то для торгiвлi використовували зовсiм iншi види кораблiв. Як транспортний засiб, особливо для перевезення дешевих товарiв за спiввiдношенням «цiна – вага», галери виявилися дуже дорогими через численний екiпаж (що вже обмежувало автономнiсть судна) та невелику емнiсть. Крiм того, швидка, легка й вiдносно уразлива галера добре плавала лише у порiвняно спокiйних водах внутрiшнього моря та за несильного вiтру. Для плавання в Атлантичному океанi та Пiвнiчному морi знадобилися б кораблi, здатнi витримати складнiшi погоднi умови. Аби подолати уразливiсть галери i встановити прямий зв’язок iз портами Пiвнiчноi Європи венецiанцi створили торгову, або як ii ще називали, велику галеру, що рухалася переважно за допомогою вiтрил i була бiльш широкою та масивною. Звичайно, це не усувало геть усi проблеми та перешкоди, навiть якщо торговi галери застосовувалися й у 30-х роках XVI ст. Однак ще з епохи Середньовiччя в торгiвлi використовувалися судна округлоi форми та з вiтрилами, якi нагадували скандинавськi коги. Цi кораблi були повiльними й погано плавали пiд час штилю, зате були мiцними та дешевими i добре витримували складнi погоднi умови.
…та в Атлантицi
Розвиток атлантичного суднобудування суттево вiдрiзнявся вiд середземноморського через складнiшi клiматичнi умови. Океан буремнiший, а видимiсть часто обмежена. Вiдповiдно, i кораблi, що плавали водами Пiвночi, мали бути бiльш присадкуватими й мiцними, характеризуватися бiльшою осадкою i ще вищим бортом над рiвнем моря. Однак i Пiвнiчнi води мали особливостi, якi спрямовували прогрес технологiй у необхiдне русло.
Регулярнi вiтри та штурвал на кормi
Насамперед це були сила та регулярнiсть вiтрiв, що давали змогу ширше застосовувати вiтрила пiд час подорожi – як квадратнi вiтрила, аби повною мiрою використати вiтер на кормi судна, так i латинськi трикутнi, для отримання пiдйомноi сили й плавання проти вiтру. Головною перевагою цього стало зменшення кiлькостi екiпажу, а отже, транспортних витрат. Крiм того, здаеться, кораблi на пiвночi показали себе бiльше готовими до сприйняття певних нововведень, одне з яких, можливо, походить iз Китаю: на кормi замiсть традицiйного бiчного весла стали розмiщувати штурвал. Наявнiсть штурвала на кормi була дуже важливою для керування кораблем у буремних водах i, мабуть, тому не дивно, що корабель iз штурвалом був зображений на ганзейських печатках.
Ког
Отже, атлантичнi кораблi краще плавали в морi, були дешевшими через меншу кiлькiсть екiпажу й придатними не лише для перевезення вантажiв та риболовлi у вiдкритому морi, а й для плавання до берегiв Терра Нова i тривалих подорожей з дослiдницькою метою, що вимагало бiльшоi автономii, особливо з огляду на той факт, що поряд немае безпечного мiсця, де можна поповнити запаси iжi та води. Проте атлантичне суднобудування мае й iншi переваги. Передусiм це доступ до таких недорогих стратегiчно важливих матерiалiв, як деревина для корпусу та щогли. Корабель ког, створений у XII ст., довго плавав у Пiвнiчних морях, але у XV ст. його мiсце посiла карака – також великий корабель округлоi форми, але з бiльшою кiлькiстю щогл i вiтрил. Це судно було бiльш маневреним, нiж ког, i завдяки схожiй структурi, але меншим розмiрам карака разом iз каравелою були головними героями першого акту дослiдницьких подорожей i вiдкриттiв.
Новi голландськi кораблi
Однак i у европейських морях та у всьому Середземномор’i моряки з пiвночi мали перевагу як у торгiвлi, так i у вiйськовiй справi. Карака «Великий Гаррi» з вантажомiсткiстю в тисячi тонн та сiмома сотнями людей екiпажу був одним iз найбiльших кораблiв своеi епохи, поки в останньому десятилiттi XVI ст. не з’явилися англiйськi та голландськi кораблi, завантаженi пшеницею з Центральноi та Схiдноi Європи. Це стало ознакою того, що середземноморський флот втрачав своi позицii. У наступному столiттi голландськi кораблi будуть у флотах Венецii й Генуi, а також у пiратiв.
Обладнання як у бiльш широких i масивних кораблiв з пiвночi, легкiсть у встановленнi вогнепальноi зброi як на баку судна, так i на кормi – усе це було неможливим для оснащених веслами галер. Таким чином, у XVI ст. вiтрильнi судна з пiвночi стали новим типом вiйськових кораблiв завдяки вдосконаленню артилерii й розробленню меншоi й легшоi вогнепальноi зброi, яку можна було б використовувати пiд час плавання.
Навiть в iнших частинах Середземномор’я розпочалися змiни. Пiд час битви бiля Лепанто переважання вогнепальноi зброi на кораблях флоту Священноi лiги, гармати на важких трищоглових галерах з Венецii й пiхотинцi з аркебузами на борту – усе це вирiшило перебiг вiйни: «Турецькi стрiлки – писав один iз командувачiв християнського вiйська – не такi пiдготовленi й спритнi, як нашi […] Турки не так уже й добре стрiляють з аркебузи».
Вогнева мiць: гармати й вiтрила
Вогнева мiць стае важливiшою за силу удару. Моряки вже не намагаються за допомогою рiзноманiтних маневрiв протаранити корабель супротивника, а мають на метi знищити його на вiдстанi чи принаймнi знерухомiти, збивши щоглу. Типовим вiйськовим кораблем, поширеним в Атлантицi у XVI ст., був галеон – вiн був бiльш легким та маневреним порiвняно з каракою, але не мав подiбноi будови й оснащення.
Революцiя внаслiдок використання гармат на вiтрильних кораблях стала однiею з причин успiху освоення океану серед таких краiн Європи, як Іспанiя i Португалiя, та серед краiн Азii, де також е досвiдченi конкуренти у вiйськово-морськiй справi. У 1509 р., по сутi, саме португальська морська артилерiя завадила володарям Індii та мамелюкам з Єгипту, яких пiдтримували венецiанцi, витiснити новоприбульцiв з Індiйського океану. У лютому 1509 р. завдяки потужнiй артилерii невеликий флот португальцiв, який налiчував менше 20 кораблiв, перемiг флот мусульман, де було понад сотня суден.
Битва бiля Дiу е менш вiдомою серед таких масштабних морських баталiй XVI ст., як битва бiля Лепанто чи знищення Непереможноi армади, однак мае важливiшi наслiдки. Вона утвердила присутнiсть португальцiв у Азii та створила можливiсть для подальшоi експансii Європи. І це також пiдкреслюе те, що Європа мала певнi переваги у веденнi морського бою i майстерно й рiшуче iх використовувала.
Португальцi в Азii
Безсумнiвно, було би перебiльшенням стверджувати, що протягом XVI ст. португальцi повнiстю домiнували в Індiйському океанi. Однак iм справдi вдалося частково забезпечити вiйськовий контроль над морським простором. І цей контроль був необхiдним для самого iснування iхньоi «iмперii», адже, якщо дивитися пiд суто економiчним кутом зору, то маршрут, прокладений бiля мису Доброi Надii, не надавав очевидних переваг над уже усталеними маршрутами через Червоне море чи Перську затоку. Таке систематичне використання морських сил було необхiдною умовою нав’язати свою присутнiсть в Азii та прокласти новий «шлях спецiй», який проходив через мис Доброi Надii.
Для Іспанii також був украй необхiдний контроль над морськими шляхами. Врештi-решт, пiсля 1580 р. Фiлiпп ІІ, ставши королем Португалii, об’еднав у своiх руках двi Пiренейськi iмперii. У 1564–1565 рр. Мiгель Лопес де Легаспi та Андрес де Урданета, подорожуючи на так званих Манiльських галеонах, проклали маршрут iз захiдного узбережжя Мексики до Фiлiппiн, названих на честь Фiлiппа ІІ, i таким чином зробили можливими регулярне сполучення мiж Америкою й Азiею. Імперiя Фiлiппа ІІ була першою у свiтi iмперiею, що простягалася на чотири континенти, три океани та 360 градусiв довготи: вiд Лiсабона до Макао на схiд i вiд Севiльi чи Кадiса до Манiли на захiд.
Фiлiпп ІІ та перша свiтова iмперiя
Щодо Атлантичного океану, то й iспанцi, i iхнi супротивники французи, англiйцi та голландцi чудово усвiдомлювали, якою мiрою (особливо у другiй половинi XVI ст.) сила, а отже, i вiйськова та полiтична мiць Габсбурзькоi iмперii залежали вiд безпеки галеонiв, що везли срiбло з бездонних шахт мiста Потосi. Водночас життездатнiсть iншого сектору, а саме американськоi колонiальноi економiки й мiсцевих плантацiй (особливо цукрових), залежала вiд зростаючого потоку рабiв з Африки. І знову йдеться про перетин Атлантичного океану. Охорона iспанських галеонiв у океанi е доволi потужною, але не неприступною.
Перевезення рабiв
Англiйцi, голландцi та французи також зумiють долучитися до работоргiвлi – iнодi за сприяння iспанських плантаторiв, що потребували робочоi сили, а iнодi й за допомогою гучних нападiв. Наприклад, Френсiс Дрейк захопив iспанський караван, що перевозив срiбло й дорогоцiнностi через Панамський перешийок, або було захоплено окремi з найважливiших колонiальних мiст Іспанii, такi як Картахена та Санто-Домiнго.
Розгром Непереможноi армади i новi володарi моря
Голландiя та Англiя
У Європi контроль над морем також необхiдний для посилення позицiй Габсбурзькоi Іспанii, хоча насправдi вiн потрiбен задля виживання самоi iмперii, територiя якоi розпадалася на шматки. Починаючи з 60-х рокiв XVI ст., води Ла-Маншу та Пiвнiчного моря, що були основним маршрутом зв’язку з Фландрiею, були доволi-таки небезпечними через повстання. Голландськi та англiйськi корсари й французькi гугеноти – guex, «морськi голодранцi», якi тепер мали базу в Англii i заручилися не надто прихованою пiдтримкою королеви Єлизавети І (1533–1603), становили загрозу для цього життево важливого морського шляху. Саме завдяки ним Голландiя стала незалежною краiною.
Посилення протестантських держав
У 1588 р. Фiлiпп ІІ вирiшив докласти виняткових зусиль i покласти край голландським повстанцям разом iз iхньою покровителькою Єлизаветою. З рiзних портiв Іспанii та Португалii зiбрали кораблi й органiзували флот, який нараховував 130 галеонiв iз близько 25 тисячами людей екiпажу, серед яких були моряки й солдати. Згiдно з планом, флот мав безпечно висадити могутне вiйсько кардинала Алессандро Фарнезе (1545–1592) в Англii. Вiдповiдно, й успiх iспанцiв залежав вiд здатностi флоту контролювати води Ла-Маншу. Проблема полягала в тому, що вороги Іспанii мали обмежену, проте вирiшальну перевагу в планi мореплавноi технiки та морськоi артилерii. Причиною поразки iспанського флоту були не лише недосвiдченiсть iхнього власного командира – герцога Медини-Сидонii, i здiбностi Френсiса Дрейка (1542–1596) та Мартiна Фробiшера (бл. 1535–1594), а саме технiчна перевага англiйських кораблiв й артилерii, так само як i десять рокiв тому кораблi й артилерiя християн вирiшили перебiг битви у Середземномор’i. Іспанський флот здебiльшого був оснащений невеликими гарматами, призначеними для ураження пiхоти й морякiв на кораблях супротивника, однак потужнiсть i далекобiйнiсть британських гармат та маневренiсть iхнiх кораблiв не давали змоги iспанським кораблям навiть наблизитися i завдати удар.
Знищення Іспанськоi армади було свого роду помстою за битви бiля Дiу та Лепанто. В останнiй частинi XVI ст. вiдбувся перелом у военно-економiчних вiдносинах мiж пiвденною католицькою Європою та протестантськими державами на користь останнiх.
Пiратство i напади корсарiв
Потiк багатств з Америки й Азii та военно-полiтичнi перегони мiж европейськими краiнами в XVІ ст. сягнули по-справжньому свiтового масштабу i стали причиною розвитку певноi форми морських битв, якi вже не були новиною: пiратства i нападiв корсарiв. Пiрати – це тi, хто грабуе кораблi й атакуе прибережнi поселення заради лише власноi вигоди. По сутi, це звичайнi злочинцi. Корсари ж дiють вiд iменi та з дозволу певноi держави. Їхня справа – морська партизанська вiйна або, можна навiть сказати, нетрадицiйна економiчна вiйна. Як у XVI, так i в XIX ст. вони були найулюбленiшим iнструментом сил, якi ще не мали можливостi вiдкрито кинути виклик господарям моря.
Нечiткi кордони
У теорii рiзниця мiж ними вiдчуваеться, а на практицi – нi. Серед усiх шукачiв пригод, що наводнили Карибське чи Середземне море, не так уже й легко вiдрiзнити простих пiратiв чи буканьерiв[10 - Буканьери (вiд англ. buccaneers) – пiрати, що грабували колонii европейських держав (найчастiше iспанськi, проте нерiдко також французькi, голландськi та британськi) та торговельнi й транспортнi кораблi цих держав у районi Карибського моря у XVIІ ст. – Прим. ред.] вiд справжнiх корсарiв, яким було видано оригiнальне lettre de course – каперське свiдоцтво. Таких людей, як де ла Марк – капiтан мультинацiонального протестантського флоту, що дiяв у Ла-Маншi вiд iменi Вiльгельма І Оранського, можна з упевненiстю назвати справжнiм корсаром. Нападами корсарiв також можна назвати дiяльнiсть лицарiв Святого Стефана – лицарського ордена, який створили Медичi, лицарiв Мальтiйського ордену, та напади мусульман у Середземномор’i. Не такою зрозумiлою е логiка варварських корсарiв, що тiсно спiвпрацювали з Оттоманською Портою i чиi капiтани час вiд часу приiжджали до капудан-пашi або до адмiралiв турецького флоту. Однак у цьому випадку чiтко простежуються фiнансовий мотив i стрiмке процвiтання Алжиру – однiеi з найголовнiших столиць варварського свiту, демонструючи успiх такого союзу.
На службi у корони чи самi по собi
Полiтичнi, фiнансовi чи навiть релiгiйнi мотиви нерозривно пов’язанi мiж собою. Звичайний пiрат мiг обирати потенцiйних жертв згiдно зi своiми нацiональними чи релiгiйними поглядами або держава могла офiцiйно заохочувати пiратiв i в мирний час, не пропонуючи офiцiйного полiтичного покровительства. Це бiльшою мiрою стосуеться кар’ери таких персон, як Рiчард Хоукiнс (бл. 1562–1622), його кузен Френсiс Дрейк чи Волтер Релi (1552–1618), котрi навiть за часiв формального миру мiж Іспанiею та Англiею становили постiйну загрозу для iспанських кораблiв i поселень в Америцi, дiяли за згодою уряду королеви й часто навiть спiвпрацювали з ним.
Траплялося i навпаки, коли вiдомий корсар не поспiшав когось грабувати, хоча був шанс отримати велику здобич. Однак навiть благочестивих лицарiв Мальтiйського ордену та лицарiв Святого Стефана звинувачували в нападi на християнськi кораблi.
