скачать книгу бесплатно
Ситуацiя в Англii
У доволi незвичнiй для тогочасноi Європи моделi англiйськоi держави полiтична система базувалася на тонкому балансi мiж вимогами централiзованоi монархii та рiзноманiтних iнтересiв. Структура й функцii англiйського парламенту суттево вiдрiзнялися вiд тих, що були в iнших европейських краiнах. Там були двi палати – Палата лордiв, членство у якiй передавалося у спадок, i Палата громад, до якоi обирали представникiв рiзних верств населення краiни. У першiй засiдала знать, у другiй – не титулованi дворяни (джентрi) та вiльнi дрiбнi землевласники (йомени). Парламент виконував законодавчу функцiю. Парламентарii згадуються у загальному правi (Common Law) – зводi законiв, що базувалися на стародавньому традицiйному капiталi, незалежному вiд монарха. Іншою особливiстю англiйськоi полiтичноi системи е самоуправлiння графiв, чий титул надавався шерифам благородного походження та мировим суддям, котрi не завжди були зi знатного роду, але були пов’язаними з мiсцевiстю. Отже, за вiдсутностi прийнятого адмiнiстративного права, уряд у сiльськiй мiсцевостi мав зберiгати баланс мiж рiзними соцiальними структурами держави.
Монарх i дворянство
Якщо в Середньовiччi шляхта мала ледь не королiвську владу й часто виступала проти монарха, то процес формування новоi держави охарактеризувався можливiстю суверена стати единим джерелом полiтичноi влади та примусити iнших визнати свое верховенство. Поступово король здобув монополiю на використання сили через революцii дворянства та аристократiв i набув керiвноi ролi в економiчнiй та соцiальних сферах. Цiеi можливостi суверена було досягнуто (хоч i рiзними шляхами) у Францii та Польщi. У першiй половинi XVII ст. у Францii вiдбулася повна централiзацiя влади в руках короля, що стало наслiдком полiтико-релiгiйних конфлiктiв та суперечок мiж знаттю i монархом; вiдповiдно, групи, пов’язанi з адмiнiстративним апаратом, присягнули на вiрнiсть коронi. У Польщi, натомiсть, виборна монархiя разом iз прерогативою шляхти на liberum veto[8 - Вiльне вето (лат.). – Прим. пер.], що дозволяло будь-коли виступити проти рiшення короля, спричинили формування слабкоi держави, яку поступово роз’iдали анархiя та дроблення територiй. Приклади Францii i Польщi демонструють рiзнi шляхи розвитку нових держав у Європi.
Таким чином, варто зазначити чинники, якi сприяли вiдсталостi нових держав у Чинквеченто: брак легiтимацii династiй i дворянство, що зберiгало свою майже королiвську могутнiсть.
Автократiя i деспотизм
Росiя
У XVI ст. були вiдомими ще двi форми правлiння: автократiя та деспотизм. Прикладом першого е Московiя з ii централiзацiею державноi влади, а прикладом другого – Османська iмперiя. Ідеться саме про моделi, тобто про наближенiсть до iсторичних реалiй, якi не завжди повною мiрою характеризують усю комплекснiсть цих форм правлiння.
Іван ІІІ (1440–1505, правив з 1464 р.) об’еднав бiльшiсть руських земель, звiльнених вiд монголiв Золотоi Орди, та вирiшив зробити бояр – панiвну аристократiю – володарями на величезних територiях. Цьому сприяли: релiгiйна еднiсть (православ’я) та поняття влади, яке робило князя-монарха вищим за закон. Але аристократiя мала можливiсть висловлюватися у представницькому органi – Думi. Тодi Іван ІV Грозний (1530–1584, правитель з 1547 р.), аби протидiяти боярам та зменшити iхню владу, сформував автономнi вiйськовi загони шляхом створення службовоi шляхти, якiй надавав землю, що пiзнiше передавалася у спадок.
Османська iмперiя
У свою чергу XVI ст. е перiодом значного розвитку й подальшоi кризи Османськоi держави. У серединi Чинквеченто, за правлiння Сулеймана І (1495–1566, султан з 1495 р.), Османська iмперiя була наймогутнiшою державою у свiтi: ii кордони охоплювали Балкани, Схiдну Європу, Пiвнiчну Африку та Середземномор’я. Уся державна структура працювала з метою захоплення нових територiй, яке було зупинено Священною лiгою пiд час битви бiля Лепанто (1571 р.). У турецькiй державi панувала деспотiя, тобто закон нiяк не обмежував владу султана; не було жодних договiрних зв’язкiв правителя з пiдданими, але iхнi життя i смерть були в руках корони; усi джерела багатства краiни вважалися особистою власнiстю султана, i, вiдповiдно, земля не могла належати ще комусь iншому; до державного апарату залучали рабiв християнського походження; територiям бракувало едностi; не було централiзацii в законодавчiй, юридичнiй та фiскальнiй сферах.
Див. також:
Зародження полiтики, с. 26;
Felix Austria: iмперiя Габсбургiв пiд владою «оголеного хлопчика» в «чарiвнiй Празi», с. 98
Вiйська, озброення, фортецi
Вiтторiо Х. Беонiо Брок’ерi
Вiйна була найголовнiшим заняттям для европейських краiн, якi протягом усього XVI ст. були втягненi у тривалi полiтичнi й вiйськовi перегони, що вимагали ефективноi мобiлiзацii людських та економiчних ресурсiв. Технiчнi змiни в обладнаннi, а особливо поширення вогнепальноi зброi та подальше вдосконалення вiйськовоi архiтектури потребували дедалi бiльшого обсягу iнвестицiй. Лише такi великi монархii, як Францiя, Іспанiя та Англiя, могли собi дозволити таке напруження економiки, що призводило до нещадного вiдбору полiтичних та соцiальних суб’ектiв, якi були б у змозi й далi вести военнi дii.
Тягар вiйни
Упродовж усього XVI ст. вiйна була одним iз тих факторiв, що сприяли iсторичним змiнам, i не лише тому, що вiд результатiв конфлiкту залежала доля мiста, краiни чи династii. Насправдi саме розвиток технологiй та вiйськових iнститутiв був одним iз чинникiв, якi бiльшою мiрою забезпечили формування соцiальних, економiчних i культурних структур на всьому континентi.
Полiтика, дипломатiя, ресурси
Система европейських держав тодi становила арену, де тривала запекла боротьба у полiтичнiй та военнiй сферах. Так, вiйна стала для правителiв прiоритетом, i на ii потреби вони повсякчас спрямовували людськi й економiчнi ресурси, якi постiйно зростали. Можливiсть вижити в цiй ситуацii i поширити сферу свого впливу дедалi бiльше залежала не лише вiд економiчноi та демографiчноi ситуацii у краiнi, а й вiд здатностi уряду контролювати та мобiлiзовувати цi ресурси, так само як i вiд ступеня полiтичноi централiзацii й ефективностi полiтичних i адмiнiстративних iнструментiв. Таким чином, вiйна перетворилася на вiдбiр акторiв, якi потiм зможуть вийти на мiжнародну сцену. На тривалий перiод можливостi участi в нiй були обмеженi, з одного боку, в середнiх за розмiрами краiн, на кшталт iталiйських та нiмецьких князiвств, що не мали таких ресурсiв, якi дали б iм змогу конкурувати з iншими протонацiональними монархiями, з iншого – хоч i в значних за розмiрами краiн, таких як Польща й навiть Священна Римська iмперiя, але котрi не змогли досягти достатньоi полiтичноi й адмiнiстративноi едностi, аби зiбрати на своiй територii необхiднi ресурси. У бiльш виграшному становищi були такi середнi й великi за розмiрами держави, як Францiя, Англiя, спершу Іспанiя, пiзнiше – Голландiя, Швецiя i Бранденбург, якi насилу знайшли фiнансовi й полiтичнi iнструменти, аби створити i пiдтримувати в належному станi своi вiйськовi структури (армiю i флот) згiдно з новими вимогами.
Внутрiшнiй фронт
Але вiйна також впливала на полiтичний i соцiальний баланс усерединi самих держав. Тут е позитивний аспект – очевидна вiдповiднiсть мiж збiльшенням вiйськового апарату й могутнiстю монархii. Зростання витрат на утримання вiйськ у належному станi викидае з гри аристократiю, чиi власнi озброення – купленi за грошi та залежнi вiд аристократа, уже не можуть конкурувати з озброенням короля. У свою чергу, така ефективна монополiя на використання сили в межах власноi держави створюе для монарха сприятливi умови для того, аби за допомогою рiзноманiтних податкiв залучати ресурси королiвства з метою змiцнення власноi вiйськовоi могутностi.
Вогняна зброя
Поворот у iсторii вогняноi зброi
У добу Чинквеченто наявнiсть вогнепальноi зброi – вогняноi зброi – на полi бою та пiд час облоги не була чимось новим. Рiзноманiтнi гармати вiдiграли величезну роль в останнiй фазi Столiтньоi вiйни i саме завдяки величезним бомбардам турки зруйнували стiну у Константинополi. Однак, як зауважив Франческо Гвiчардiнi (1483–1540), в iталiйських вiйнах артилерiю «вже використовували, проте гармати були такими неповороткими, що не завдавали противнику суттевих пошкоджень». Оскiльки гармати та бомбарди були дорогими й громiздкими, мали невеликi скорострiльнiсть i дальнiсть польоту знаряддя, iх застосовували зазвичай пiд час облоги й разом iз традицiйними метальними машинами: катапультами, требушетами й балiстами.
Новi гармати
Однак протягом XVI ст. ефективнiсть артилерii, а особливо ii мобiльнiсть, суттево покращилися. Гармати ставали дедалi необхiднiшими не лише у боях на сушi, а й на морi. Вже наприкiнцi XV ст. на випадок вторгнення до Італii серед вiйськ Карла VIIІ (1470–1498) був артилерiйський парк, який створив неабияке враження – хоча, здавалося, i без особливого результату, але, згiдно з фактами, це вирiшило хiд подiй. Саме у Францii розробили новий тип гармат, створених у единому литтi з бронзи чи латунi – за технiкою, дуже схожою на ту, за допомогою якоi створювалися дзвони, – замiсть виробництва зброi шляхом з’еднання рiзних шматкiв кованого залiза. Цi новi гармати були мобiльнiшими i, завдяки ефективному використанню пороху в металевих, а не кам’яних ядрах, набули бiльшоi руйнiвноi сили. І хоча застосування цiеi зброi ще мало певнi обмеження, польовi гармати вiдiграли вирiшальну роль у багатьох битвах XVI ст. Наприклад, у 1512 р. у Равеннi французи перемогли iспанцiв чи три роки потому в битвi бiля Мариньяно, коли знаменитi швейцарськi пiхотинцi зазнали повноi поразки вiд французiв. У другiй половинi столiття, переважно завдяки голландцям, було здiйснено спроби стандартизувати види й калiбри гармат, чия рiзноманiтнiсть часто призводила до логiстичних та органiзацiйних проблем.
Вiд аркебузи до мушкета
Напевне, саме розвиток вiйськовоi технiки i подальше створення рушниць найбiльше вплинули на тактику та стратегiю ведення бою. Наприклад, обладнання аркебузи колесами й новим запалювальним механiзмом замiсть гноту зробило ii ефективнiшою для використання навiть у несприятливих погодних умовах, а також посилило точнiсть та дальнiсть пострiлу. До того ж аркебуза спочатку стояла поряд, а потiм була витiснена мушкетом, оснащеним довшим стрижнем i, вiдповiдно, бiльшою дальнiстю й швидкiстю польоту кулi, яка могла пробити обладунки противника. Завдяки зменшенню розмiру й ваги вогнепальноi зброi ii стала застосовувати i кавалерiя.
«Спис i мушкет»: вiд швейцарських фаланг до iспанських tercios
Розвиток технiки спричинив змiни у тактицi бою та у пiдходi до военноi стратегii. Проте, мабуть, найсуттевiших змiн зазнали сама природа i рiвень вiйськових операцiй. Знову-таки наведемо слова Гвiчардiнi: «До 1492-го року боi були тривалими, а днi – не такими кривавими», однак французи «надали вiйнi жвавостi».
У битвах тепер брали участь дедалi бiльше вiйськових, i самi вiйни стали жорстокiшими, особливо коли пiсля Контрреформацii до традицiйних полiтичних та династичних конфлiктiв додалися релiгiйнi.
Щодо структури вiйська i тактики, то на полях бою XVI ст. переважно використовувалася пiхота, вже сформована пiд час конфлiктiв у XIV–XV ст. Якщо наприкiнцi XV ст. вiйсько французького короля Карла VІІІ складалася з кавалерii на третину, то пару десятилiть потому у вiйську його наступника Франциска І (1494–1547) iз загальноi кiлькостi солдат кавалерiя становила лише 10 %.
Структура вiйська
На початку Чинквеченто найсильнiшими вважалися жорстокi, дисциплiнованi й нещаднi у бою швейцарськi пiхотинцi, якi вишиковувалися у квадратнi формування по 2–6 тис. солдат у кожному i дотримувалися тактики, що нагадувала македонськi фаланги. І хоча вiд наступу ворожоi кавалерii iх захищала величезна кiлькiсть списiв завдовжки 4–6 м, а сама пiхота мала надзвичайну силу удару, формацiя все ж мала недолiки. Вона була доволi повiльною i маломаневреною; ii фланги атакували, попри невеликi групи аркебуз, а особливих ушкоджень завдавав гарматний вогонь, який мiг спричинити великi прогалини в лавах пiхотинцiв i тим самим порушити формацiю вiйська. Так i сталося у битвi бiля Мариньяно, коли перемога Франциска І ознаменувала початок кiнця тривалого домiнування швейцарських пiхотинцiв та iх нiмецьких суперникiв – ландскнехтiв, котрi мали схожу тактику ведення бою.
Іспанська терцiя
Починаючи iз 40-х рокiв XVI ст. iспанська tercios – терцiя – викликае загальне захоплення. У цьому шикуваннi списоносцi, керiвники аркебуз та озброенi щитом i мечем солдати створювали баланс у формацii i захищали один одного, формуючи бiльш маневрений i збалансований пiдроздiл, який, проте, вимагав тiснiшоi координацii з iншими формуваннями. Іспанська пiхота домiнуватиме аж до кiнця Тридцятилiтньоi вiйни, але й протягом цього столiття вона зазнае певних змiн i вдосконалень. Найвагомiшим iз них, напевно, е зростаюча частка аркебуз i мушкетерiв серед пiхотинцiв. Якщо на початку столiття пiхота з вогнепальною зброею становила лише 10 % загальноi кiлькостi вiйська, то пiзнiше – чверть i навiть третину. Загалом тiсний зв’язок мiж списом i аркебузом (або мушкетом) триватиме до другоi половини XVII ст., коли вiдбуватиметься тривалий перехiдний перiод у европейськiй вiйськовiй культурi, названий pike and shot («спис i мушкет»).
Реформування кавалерii
Вогнепальна зброя, яку Арiосто називав «огидними знаряддями», не лише змiнила баланс сил на полi бою, а й становила загрозу для цiнностей у суспiльствi. Розвиток технiки, безсумнiвно, потужно вдарив по образу солдата-вершника. Кавалерист благородного походження, що столiттями домiнував у европейських вiйнах, був – у прямому й переносному розумiннi – викинутий з сiдла. Правду кажучи, аби краще зрозумiти ту епоху та сутнiсть цих змiн, нам слiд дещо розширити часовi межi. Ще протягом XIV–XV ст. у битвах бiля Кресi, Пуатье та Азенкура французька кавалерiя, що складалася з аристократiв, зазнавала кривавих поразок вiд англiйських стрiльцiв-«плебеiв», озброених небезпечно довгим луком (long bow). Цi луки iз суто технiчного погляду стосовно дальностi, швидкостi пострiлу та здатностi пошкоджувати броню навiть перевершували аркебузи, що були доволi простими у використаннi навiть для новобранцiв.
Реформування кавалерii
Таким чином, вiйсько, озброене луками, мушкетами й гарматами, скинуло тактику феодальноi кавалерii, що завжди домiнувала, на дно. Це передбачало тактичне, кiлькiсне й навiть символiчне реформування кавалерii, але аж нiяк не ii зникнення з поля бою, де ми зрештою побачимо ii в серединi XIX ст. Найбiльшi переваги мала, звiсно, легка кавалерiя. У конфлiктах мiж iспанськими мусульманами, турками i татарами европейцi навчилися цiнувати цей вид вершникiв, насамперед використовуючи iх для розвiдки, порушення порядку в лавах ворога та прикриття. Невипадково те, що натхнення та назви нових кавалерiйських бойових одиниць походять переважно з мiсць, наближених до iсламських кордонiв. Наприклад, iспанськi пiнети (хоча сам термiн мае берберське походження), що брали участь також у вiйнах в Італii, гусари (слово походить з угорськоi чи турецькоi мов) – вихiдцi з Балкан, якi в XIV ст. вже воювали у польських та габсбурзьких вiйськах, i албанськi страдiоти на службi Венецiанськоi республiки.
Отже, кавалерiя намагалася адаптуватися до застосування вогнепальноi зброi пiд час битви, i, таким чином, приблизно наприкiнцi XVI ст. було розроблено технiку гарцювання: переднi лiнii озброених рушницями вершникiв наближалися, аби стрiляти в супротивника, а потiм вiдступали, аби не наштрикнутися на пiки ворожоi пiхоти. Цей видовищний i складний маневр вимагав довгого навчання з боку кавалеристiв, але, з огляду на його слабку ефективнiсть на полi бою, вже на початку XVII ст. вiн не використовувався.
Trace italienne – революцiя у вiйськовiй архiтектурi
Проект оборони
Постiйне покращання ефективностi артилерii iстотно вплинуло на вiйськову архiтектуру. Ще в добу Кватроченто високi, але тонкi мури середньовiчних палацiв i мiст виявилися безсилими перед руйнiвною мiццю кам’яних чи металевих гарматних ядер. Рiшенням було побудувати обороннi споруди нижчими, але частiшими, аби вони могли краще вбирати кiнетичну енергiю знарядь.
Якщо Італiя демонструвала певну вiдсталiсть у планi розвитку й застосування артилерii – варто зазначити, що Макiавеллi недооцiнював ii роль у своему мистецтвi вiйни – то ii iнженери та архiтектори були в авангардi в розробленнi технологiй для захисту вiд нових загроз. Недарма нова вiйськова архiтектура, яка розвивалася у перiод мiж XV–XVI ст., в Італii отримала назву нового укрiплення, а в Європi була вiдомою як trace italienne – iталiйська зiрка.
Нахили, вали i бастiони
До ii розроблення долучилися найкращi уми епохи Вiдродження, серед яких були Антонiо да Сангалло (1484–1546) та Франческо дi Джорджо дi Мартiнi (1439–1501) – автор «Трактату про iнженерiю та вiйськове мистецтво», i, звiсно, Леонардо да Вiнчi (1452–1519) та Мiкеланджело (1475–1564). Кастельнуово у Неаполi, замок Убальдiнi у мiстi Сассокорваро та фортеця у Сан-Лео е прикладами перехiдноi фази у будiвництвi, пiд час якоi архiтектори й iнженери намагалися посилити опiр стiн за допомогою нахилу; тобто товщина i нахил стiн робили iх стiйкiшими перед ударами ядер. Нова вiйськова архiтектура досягла розквiту саме в XVI ст. завдяки створенню земляних валiв i бастiонiв, якi визначалися не лише бiльшою стiйкiстю, а й давали змогу розмiстити батареi гармат, здатних гатити по противнику. Багато мiст оточили себе новими i дуже дорогими колами стiн. Замок Лукка, створене за часiв у Венецiанськоi республiки мiсто-фортеця Палманова, Саббiонета – маленька столиця ефемерноi держави вiйськового iнженера Веспасiано Гонзаги (1531–1591) е одними з найкращих прикладiв тiеi архiтектури, що збереглися дотепер.
Палманова i Саббiнета
У другiй половинi XVI ст. поступове поширення цих фортець iз артилерiею змiнило природу военних операцiй у Європi. Польовi баталii стають дедалi рiдшими, а облога мiста перетворюеться на кульмiнацiю военноi кампанii. Облога могла тривати мiсяцями, i стiйкiсть таких мiст як Мец, яке оточив Карл V (1500–1558) у 1552 р. чи Фамагоста, де венецiанський гарнiзон iз 7 тис. осiб вистояв майже рiк проти 200-тисячного турецького вiйська, свiдчить про ефективнiсть новоi вiйськовоi архiтектури.
Найманi солдати та регулярнi вiйська
Хто були тi люди, якi воювали у Падуi (1525 р.), Мюльберзi (1547 р.) та Сен-Кантенi (1557 р.) чи штурмували стiни Меца (1552 р.) i Нiцци (1553 р.)? Вже довгi роки европейське вiйсько не складалося переважно з воiнiв феодалiв. Лицарiв, котрi воювали, аби виконати своi зобов’язання перед сюзереном, стало значно менше порiвняно з простими солдатами, часто не благородного походження, якi робили вiйну своiм промислом, а не дiянням за покликом класу, що передавався у спадок. Наприкiнцi Середньовiччя вiйськовим майже завжди був найманець, i змiни у зброi – спершу поширення лука й арбалета, а пiзнiше i вогнепальних знарядь – сприяли тому, що у вiйсько стали брати професiональних вiйськових, а не шляхту.
Позицiя Макiавеллi
Однак у добу Чинквеченто Нiкколо Макiавеллi (1469–1527) палко доводив переваги нацiональних вiйськ над найманцями, адже останнi нiколи не славилися вiрнiстю. Надихаюча класична модель солдата – жителя мiста (чи селянина) все ж не мала великих можливостей для використання в тогочаснiй Італii та Європi загалом. Реалii життя в римськiй республiцi надто вiдрiзнялися вiд умов у iнших державах – монархiях чи республiках, якi ще не повною мiрою розробили адмiнiстративнi й бюрократичнi iнструменти для формування та координацii «нацiональних» вiйськових угруповань, а це було проблематичним за скрутноi фiнансовоi ситуацii.
Професiйнi вiйська
Таким чином, вiйська у XVI ст. складалися переважно з професiйних вiйськових, найманцiв та пiдприемцiв, котрi зобов’язувалися перед урядом завербувати певну кiлькiсть солдат, що часто приiжджали з-за меж монархii чи республiки. Спроби створити нацiональне вiйсько на засадах призову виявилися провальними, як у випадку з французькими вiльними стрiлками чи флорентiйськими загонами, яких так прагнув Макiавеллi. Серед нечисленних виняткiв можна згадати натхненних почуттям прихильностi до Святого Марка венецiанських ополченцiв, що поширилися i серед iнших жителiв материковоi частини Венецii.
Деякi регiони Європи, що були бiднiшими й вiдсталiшими, саме й постачали подiбну робочу силу до iнших краiн. Насамперед такою була Швейцарiя, де професiя найманця була справжнiм промислом, яким керувала влада кантонiв. Потiм – сусiдня Пiвденна Нiмеччина, чиi ландскнехти перейняли й розвивали швейцарську модель працi. Іншими джерелами войовничих найманцiв були Гасконь, Корсика, Швецiя, Албанiя та Романiя в Італii. А також Іспанiя, яка через пiдрядникiв у Кастилii у великих кiлькостях збирала солдатiв серед селян та войовничих iдальго.
Див. також:
Домiнування на морi, с. 57;
Італiйськi вiйни, с. 115
Клiмат i навколишне середовище
Бруно Веккьо
Європейський клiмат належить до кiлькох основних типiв, особливо рослинний свiт. Зокрема, тут описанi певнi можливостi для людини, якi надае навколишне середовище, що бiльшою мiрою стосуються традицiйних занять у сiльському господарствi.
Картина в цiлому
Дослiдження останнiх трьох десятилiть продемонстрували, що европейський клiмат мiг суттево змiнюватися навiть за вiдносно короткий промiжок часу, тобто в межах однiеi iсторичноi епохи. Особливо це стосуеться XVІ ст., коли розпочалося вiдносне похолодання (бл. 1550–1880), назване «малим льодовиковим перiодом». Однак насамперед слiд наголосити, що цей перiод був неоднорiдним за структурою, тобто подiлявся на кiлька пiдперiодiв; по-друге, йдеться також про незначнi температурнi коливання, що, як правило, не перевищували середньоi рiчноi температури на один градус. Правдою, крiм того, е те, що краще вираженi сезоннi коливання температури можуть бути використаними для отримання середнього результату та створення повноi картини клiмату; також тяжкi наслiдки таких коливань для технiчно нерозвинутих сiльських угiдь зафiксованi зазвичай саме в сучаснiй Європi.
Малий льодовиковий перiод
Слушним також е той факт, що в контекстi загальноi клiматично-екологiчноi бази Європи нам потрiбно врахувати набагато бiльше чинникiв, нiж цi макроскопiчнi змiни континентального простору, якi пояснюються рiзною широтою окремих регiонiв европейських краiн та iхнiх позицiй вiдносно великих континентальних та океанiчних мас. Саме тому з наступного опису клiматично-екологiчних регiонiв Європи фiзичний фон iсторii континенту може мати вигляд свого роду «нерухомоi картини» (хоча, врештi-решт, вона не зовсiм нерухома). Вiдповiдно до цього, фiзичний фон може бути застосовуваним i для наступних столiть аж до перелому (також поступового в часi та нерiвномiрного у просторi) iндустрiальноi революцii.
Рослинний свiт як ключ до опису европейського клiмату та навколишнього середовища
Саме поняття клiмату можна визначити як «атмосферне середовище, створене з ряду станiв атмосфери в iх звичайнiй послiдовностi над певною мiсцевiстю» (Максимiлiан Сорре). Легко перевiрити той факт, що клiмат Європи зазнае iстотних змiн. Спiльним елементом, котрий можна побачити серед цього рiзноманiття, е, напевне, несуттеве вiдхилення вiд середнiх значень, яке – за винятком бiльш пiвнiчно-схiдних та схiдних регiонiв (Росiя, Фiнляндiя) – зменшуе ризик клiматичних катастроф (лютостi клiмату, посухи, повеней) вiдносно iнших частин свiту i, вiдповiдно, ризику неврожаю i голоду.
Рослинний свiт i культивування
Серед багатьох можливих класифiкацiй европейського клiмату нас цiкавлять саме тi, якi багато уваги придiляють наслiдкам, спричиненим екологiчними вiдмiнностями, з якими стикаеться населення Європи. Насамперед до них вiдносять вiдмiнностi, що стосуються рослинного свiту, вiд якого великою мiрою залежить життя людей. Стихiйнi трав’янистi рослини та сезоннiсть iх росту визначають можливiсть iхнього розвитку в диких умовах. Рiзниця в наявностi та здатностi до вiдтворення окремих порiд дерев i кущiв вказуе на кiлькiсть та технiчнi якостi такого важливого матерiалу, як деревина.
Рослинний свiт i харчування
Врештi-решт, вирощування певних видiв рослин – як трав, так i дерев, зумовлюе рiзнi можливостi поступу рiзноманiтних систем землеробства та скотарства; навiть за однакового технiчного рiвня сiльського господарства вiдмiннiсть у рослинному свiтi передбачае рiзнi варiанти виробництва та харчування. Сукупнiсть рослин, що ростуть як стихiйно, так i культивовано, створюе неоднаковi можливостi для людського життя в матерiальному планi. Саме тому ми переходимо до подiлу Європи на клiматичнi пояси та до середовищ (передусiм рослинних), якi в них розташованi. Цей подiл робить спрощення практично неминучими, оскiльки клiмат i навколишне середовище непомiтно змiшуються одне з одним, рiдко створюючи достатньо чiткi лiнii на кшталт тих, якi ми пропонуемо з навчальною метою.
Клiмат i помiрний пояс, де дмуть захiднi вiтри
Течiя Гольфстрiму
Захiдна частина материка зазнае ефекту закону Корiолiса – його обдувають майже постiйнi теплi й вологi пiвденно-захiднi вiтри i на нього також впливае течiя Гольфстрiм; обидва феномени пом’якшують температуру навiть у найвищих широтах. У центральнiй смузi атлантичноi частини материка, що вiдповiдае Пiвнiчнiй Іспанii, захiднiй половинi та пiвнiчному узбережжю Францii, так само як i всiм Британським островам, – подiбний вплив дае змогу визначити клiмат i навколишне середовище як «мiсцевiсть панування помiрних захiдних вiтрiв». Цьому поясу властивi прохолодне лiто (середне значення влiтку нижче за +20–21 °C), помiрна зима (середне значення в сiчнi вище за +2 °C) i дуже мiнлива погода – з дощем, який е необов’язково рясним, зате тривае кiлька днiв, притаманний усiм порам року та становить перевагу зимнього перiоду, сприяючи розвитку рослин практично протягом усього року, адже вегетацiйний перiод, як правило, починаеться при температурi вiд +4 °C. Щодо лiсiв (де дерева зазвичай мають широке листя), то вони можуть бути великими, але iх розвитку заважатимуть надмiрна вологiсть та/або сильний вiтер. Також слiд згадати простори Ірландii, Шотландii та Англii, де лiсу або взагалi немае, або пiсля вирубки вiн не може вирости самотужки i поступаеться мiсцем болотам. Найпрохолоднiша зона цього середовища – яка вiдповiдае бiльшостi територiй Британських островiв (хоча подiбне явище також можна побачити на берегах Норвегii) – була найпривабливiшою територiею для ведення традицiйного сiльського господарства, що за умови пристосування самого довкiлля надае багато можливостей для людськоi дiяльностi.
Система infield – outfield
Йдеться про так звану систему infield – outfield[9 - З англ. infield – присадибна дiлянка, на якiй часто проводяться сiльськогосподарськi роботи, outfield – вiддалена земельна дiлянка, що рiдко обробляеться. – Прим. пер.], яка полягае в постiйному обробiтку присадибноi дiлянки для ведення сiльського господарства (infield) та збереження iнших територiй (outfield) – земель, придатних для подальшого обробiтку i розширення пасовиськ. Овес – як i ячмiнь – зазвичай використовувався для сiвби завдяки короткому вегетативному перiоду, пiсля якого пасовисько залишалося вiльним протягом усiеi зими. Постiйна вологiсть також сприяла росту довгостеблових рослин i, вiдповiдно, – особливо на Британських островах – поширенню солом’яних дахiв бiльше, нiж будь-де.
Кукурудза та виноград
У крайнiй пiвденнiй частинi Атлантики наслiдком добре збалансованоi вологостi та високих лiтнiх температур е введення – серед традицiйно культивованих – iнших видiв рослин, чутливих до згаданих вище характеристик: це стосуеться кукурудзи, що росла в Галiсii й Астурii з давнiх-давен i яку продовжують вирощувати й досi. У такiй мiсцевостi, як Аквiтанiя, де нижчi температури поеднуються з меншою кiлькiстю опадiв через вiдсутнiсть гiрських бар’ерiв, якi затримують вологу з океану, формуються сприятливi умови для росту виноградноi лози. Добре вiдомим е те, що ця рослина, яка найлiпше розвиваеться в середземноморському клiматi, може давати плоди i в iнших регiонах, навiть пiзньоi осенi.
Клiмат i пояси Середземномор’я
Ще одним доволi неоднорiдним помiрним клiматом Європи е субтропiчний середземноморський, який у рiзних видах охоплюе практично всю територiю на пiвнiч вiд однойменного моря (за винятком Паданськоi рiвнини), майже всю Португалiю, бiльшу частину не атлантичноi Іспанii i краечок Кримського пiвострова у Чорному морi. Основними рисами цього типу клiмату е майже така сама м’яка й волога зима, як i на територii, де дмуть захiднi вiтри (середня температура в сiчнi вища за +4 °C), однак бiльш тепле лiто (середнiй показник у липнi перевищуе +20–21 °C) через наближенiсть до одного з найспекотнiших мiсць на Землi – пустелi Сахара. Також лiто е не тiльки теплим, а й посушливим. Чергування мiж сухим i вологим перiодами залежить вiд поширення на регiон впливу захiдних вiтрiв та антициклону iз сухих тропiкiв. Тривалiсть перiоду лiтньоi посухи е рiзною i зростае вiд пiвночi до пiвдня i вiд заходу до сходу: наприклад, у Каталонii посуха тривае два мiсяцi, а на Пелопоннесi – п’ять чи шiсть. Хоч у пiвнiчнiй частинi Середземномор’я максимальна кiлькiсть опадiв випадае восени, нiж узимку.
Зима i лiто
Через поеднання спеки й посухи влiтку в диких рослин спрацьовуе захисний механiзм вiд надмiрного випаровування вологи: переважають рослини, що пристосованi до посухи (ксерофiти) та мають такi властивостi, як щiльне (склерофiти) чи голкоподiбне листя. Вiчнозеленi дуби (кам’яний дуб, пробковий дуб, quercus coccifera – кермесовий дуб), деякi види сосен (марiтiма, пiнiя алепська), i особливо чагарники – вiничник прутовидний (spartium junceum), дике оливкове дерево, мирт, мастикове дерево, ерiка i т. iн. – е частинами середземноморського лiсу в всьому його рiзноманiттi.
Середземноморський лiс
Територiя лiсу, який, цiлком iмовiрно, походить iз прибережних та пiвденних районiв, була збiльшена саме людськими руками, адже клiматичнi умови часто перешкоджають необмеженому росту дерев та iх спонтанному вiдновленню. Звiдси й дефiцит давнiх порiд дерев, що може пояснити брак стацiонарних пристроiв для побутового опалення великоi житловоi площi (у поеднаннi з не дуже холодним клiматом) чи домашнiх дахiв без використання дерев’яних балок (у хатинках-«трулло», бунгало та iн.). Ефект, спричинений труднощами з вiдновленням кiлькостi дерев, вiдсутнiсть або невелика кiлькiсть трав’янистого покриву землi у посушливий лiтнiй перiод, а також часта жорсткiсть опадiв роблять середовище Середземномор’я схильним до ризикiв механiчноi ерозii та руйнування органiчних частин грунту i, вiдповiдно, доволi крихким у европейському контекстi.
Критичнiсть високих температур
Ця крихкiсть, як правило, посилюеться з iнтенсифiкацiею рослинництва та тваринництва. Іншою особливiстю Середземномор’я е помiтна схильнiсть – з огляду на високi температури влiтку – на розмноження в застiйних водах збуднику малярii – комара анофелеса: саме цей фактор на тривалий час зробив велику кiлькiсть територiй рiвнин недоступними для людей.
Найпоширенiшою традицiйною аграрною системою у постiйно оброблюваних районах Середземномор’я е дворiчна сiвозмiна, коли рiк сiвби чергуеться з роком спокою (можливо, частково зайнятий посадкою бобових культур). Посiвнi роботи вiдбуваються восени, адже, зважаючи на лiтню спеку, неможливо зробити систему весняноi сiвби та осiннього збору врожаю суцiльною. Звичайно, нiчого дивного немае в тому, що пшениця, як i ранiше, е основною зерновою культурою у традицiйному середземноморському сiльському господарствi, адже саме цей клiмат забезпечуе iй найкращi умови для росту. Крiм того, завдяки такому сприятливому клiмату тут iз давнiх-давен вирощують такi багаторiчнi рослини, як виноград, оливки та рiзнi фруктовi й листянi дерева (наприклад, шовковицю). У тих мiсцях, де подолати лiтню засуху допомагае постачання води, можна також розводити тропiчнi культури, якi ii потребують. Деякi однорiчнi рослини можуть терпiти морози (рис, бавовна); деякi – нi (цитрусовi, цукровий очерет), саме тому iх починають вирощувати чи вже давно вирощують у бiльш пiвденних регiонах (Андалусiя, Сицилiя, Пелопоннес) або краще захищених вiд холоду (Лiгурiя).
Лiси з листопадними деревами, поля на пiвночi та степи
На пiвнiч вiд Середземномор’я, тобто в середнiх широтах европейського континенту – приблизно мiж 45° та 60° паралелями, вiд Болоньi до Стокгольма – у мiру вiддалення вiд Атлантики переважае субконтинентальний або континентальний клiмат, де розташоване середовище пiд назвою «мiсце листопадних дерев». Найвиразнiшою рисою як клiмату iз захiдними вiтрами, так i середземноморського клiмату е бiльш холодна зима: середнiй низький показник у сiчнi +4 °C можна сприймати як певну межу, що знижуеться у вищих широтах, але насамперед поширюеться iз заходу на схiд – з Бургундii до Пiвденного Уралу. Іншими характеристиками цього клiмату е кiлькiсть холодних мiсяцiв – тобто iз середньою температурою менше +10 °C – iз найнижчим показником +8 °C, та вiдносно теплим лiтом. Насправдi, середнiй показник найтеплiшого мiсяця у будь-якому разi перевищуе +15 °C, i ця температура е найкращою для розвитку рослин; у найпiвденнiшiй частинi – Паданськiй рiвнинi, а також у середньому та нижньому басейнах Дунаю температура перевищуе +20 °C.
Вплив Середземномор’я
Континентальнiсть передбачае потужний вплив зимових антициклонiв i, отже, вiдносно незначнi опади, яких у цiлому вистачае взимку, тодi як улiтку морськi вiтри часто приносять дощ. Також виокремлюеться пiвденна смуга, адже сумiжнiсть Середземномор’я змiщуе максимальну кiлькiсть дощових опадiв iз лiта на весну, а iнший максимум опадiв – на осiнь. Через останню характеристику та сильнiшу лiтню спеку цю бiльш пiвденну широту називають «погiршеним середземноморським клiматом». Водночас такiй широкiй за територiею смузi властивий фактор, спiльний для всiх ii регiонiв, а саме клiматичнi характеристики, що сприяють росту листопадних дерев. Лiси не тiльки добре ростуть, а й мають здатнiсть швидко i без зайвих труднощiв вiдростати пiсля вирубки, на вiдмiну вiд лiсiв у бiльшостi надто вологих та вiтряних атлантичних i посушливих середземноморських регiонiв. Пiд цим кутом зору навiть у найбiльш схiднiй частинi смуги вплив суровоi зими нейтралiзуеться вiдносною лiтньою спекою, що е вирiшальним фактором для росту дерев. Однак у цьому розкiшному лiсi все ж росте вiдносно менша кiлькiсть видiв дерев; значно менше, нiж, наприклад, у вiдповiдних клiматичних регiонах Схiдноi Азii та Пiвнiчноi Америки. Це явище в цiлому пов’язане з впливом Середземного моря – широкого бар’ера, який заважав укривати дерева в найбiльш пiвденних широтах пiд час останнього заледенiння, пiсля якого почалося пом’якшення клiмату й вiдновлення Європи (10 000 рокiв до н. е.).
Переважаючi види дерев
Найпоширенiшими деревами е певнi види листопадних дубiв, особливо такi як дуб звичайний (quercus pedunculata) та дуб скельний (quercus petraea); буки, в’язи, клени, липи i граби (carpinus betulus); каштани, розповсюдженi людиною. Букiв, яким потрiбна бiльша вологiсть, зазвичай стае менше, якщо ми рухатимемося iз заходу на схiд, поки вони не зникнуть за межами Вiсли, де вплив Атлантики наразi незначний. Однак такий розподiл е показовим i поширенiсть листопадних дерев – продиктована згаданими вище температурними чинниками – може бути послаблена для надання переваги хвойним деревам, де грунти характеризуються середнiм едафiчним фактором (тобто е поживними) i е несприятливими для вибагливiших широколистяних дерев. Палеоботанiчнi дослiдження, проведенi на величезних територiях польських та нiмецьких рiвнин на схiд вiд Ельби, свiдчать про те, що велика кiлькiсть звичайних сосен (pinus sylvestris), котрi ростуть переважно на бiдних i пiщаних грунтах, мае мiсцеве походження. Таке судження е слушним, навiть якщо ми не враховуватимемо лiсовiдновлення останнiх столiть – у Центральнiй Європi найбiльше поширилися саме хвойнi рослини – у широкiй зонi, що переходить до пiвнiчноi окраiни регiону, де разом ростуть хвойнi та листопаднi дерева. Щодо вирощування культур, то на цiй величезнiй територii зазвичай використовуеться трирiчна ротацiя сiвозмiни (хоча трапляеться i дворiчна). Подiбна система, яка передбачае нечисленну кiлькiсть варiантiв посiву, полягае у послiдовностi вирощування на однiй дiлянцi рослин, що засiваються восени (переважно жита i пшеницi), навеснi (зазвичай вiвса) i перiоду спокою.
Рослини, тварини i люди
Лiтня посуха, що слабко виражена або взагалi вiдсутня, робить веснянi посiви успiшними, тодi як у Росii зима стае надто холодною i не дае змоги засiвати зерно восени. Через коротший час, вiдведений для спокою землi, продуктивнiсть однiеi й тiеi ж площi за трирiчноi ротацii е вищою, нiж за дворiчноi, i тому стае легше прогодувати як людей, так i великих тварин порiвняно iз Середземноморським регiоном; цей фактор, у свою чергу, пiдвищуе продуктивнiсть польових робiт та збагачуе рацiон бiлками й жирами. Завдяки тому самому лiсу можна харчуватися дичиною та такими давно одомашненими тваринами, як свинi. Іншими культивованими рослинами, якi чудово ростуть у цьому регiонi, е рiпа та iншi капустянi, рiзноманiтнi види бобових – кормових та не кормових, а також картопля. Добре ростуть ячмiнь i гречка, але з часом люди харчуються ними все менше.
Значно вища лiтня спека у найпiвденнiшiй смузi (названiй «погiршеним середземноморським клiматом»), так само i навiть бiльше, нiж у середовищi iз захiдними вiтрами, дае змогу забезпечити оптимальний розвиток однiеi з найрiзноманiтнiших гам культивованих рослин, якi належать до цього регiону. Тут також можна з успiхом вирощувати тропiчнi трав’янистi рослини, яким необхiдно спекотне лiто, – наприклад, кукурудзу, i там, де е достатня кiлькiсть води, – рис. Завдяки спецi влiтку чудово ростуть виноград (у центральнiй Францii, пiвнiчнiй Італii та Угорщинi) та плодоноснi дерева, що потребують високих температур, на кшталт абрикосових та персикових дерев (тодi як яблунi, вишнi та сливи, якi добре ростуть i пiд час менш спекотного лiта, можна вирощувати по всiй смузi листопадних дерев). Результатом е доволi привiлейований стан цього пiвденного поясу, де на великiй його частинi пануе клiмат iз помiрним сезонним розподiлом вологостi – перевагою, яку часто можна посилити порiвняно легким зрошенням грунту (наприклад, улiтку), а це дае можливiсть вирощувати рiзноманiтнi види рослин i отримувати iхнi плоди у великiй кiлькостi.
Пасовища
