скачать книгу бесплатно
Історiя европейськоi цивiлiзацii. Епоха Вiдродження. Історiя. Фiлософiя. Наука i технiка
Collective work
Проект «Історiя европейськоi цивiлiзацii» охоплюе перiод вiд античних часiв до ХХ столiття i подiлений на три основних блоки: Античнiсть: Рим, Грецiя, Близький Схiд; Середньовiччя: Ранне середньовiччя, Високе середньовiччя, Пiзне середньовiччя, XV столiття; Сучаснiсть: XVI–XХ столiття. При створеннi цього надзвичайного проекту його упорядник – видатний iталiйський вчений-фiлософ, лiтературний критик, письменник Умберто Еко (1932–2016) – керувався мультидисциплiнарним принципом: Історiя, Фiлософiя, Мiфологiя та релiгiя, Образотворче мистецтво, Лiтература, Наука i технiка, Музика. Статтi до роздiлiв написанi провiдними iталiйськими фахiвцями у кожнiй галузi.
Том «Епоха Вiдродження. Історiя. Фiлософiя. Наука i технiка» охоплюе перiод так званого Чинквеченто, тобто висвiтлюе подii, що вiдбувалися в рiзних царинах европейськоi цивiлiзацii протягом XVІ столiття. В цей перiод продовжуеться становлення модерноi Держави i европейськоi iдентичностi в сучасному розумiннi цього слова.
Межею, що вiдокремлюе епоху Вiдродження вiд Середньовiччя, вважаеться 1492 рiк. Саме тодi закiнчуеться Реконкiста, що остаточно звiльняе Іспанiю вiд маврiв i впливу iсламу – i це стае початком християнськоi, або ж так званоi европейськоi iдентичностi. Інша ключова дата Чинквеченто – 1517 рiк, який знаменуе початок Реформацii, що у свою чергу викликала Контрреформацiю, внаслiдок якоi змiнилася i католицька Церква, що не могло не позначитися на посиленнi позицiй науки i технiки, а також на розвитку фiлософii i мистецтва.
Таким чином, цей том розповiдае про той вiдтинок европейськоi iсторii, «коли серед зародкiв оновлення й нетерпимостi до застарiлих священних чи мирських наук утворюеться нове уявлення про людину i природу, що суттево вплинуло й на сучасну епоху».
У форматi PDF A4 збережений видавничий макет.
Історiя европейськоi цивiлiзацii. Епоха Вiдродження. Історiя. Фiлософiя. Наука i технiка
За редакцiею Умберто Еко
© EM Publishers SRL, 2013
© О. К. Колодяжна, Ю. В. Григоренко,
Т. В. Топалова, Г. В. Трифонова,
Т. М. Поклад, переклад украiнською, 2020
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне
оформлення, 2020
* * *
Вступ до Чинквеченто
Умберто Еко
Чинквеченто[1 - Чинквеченто – iталiйська назва XVI ст. та особливого перiода iталiйського мистецтва доби Вiдродження. – Прим. ред.] – це столiття, якому важко надати точну характеристику, особливо в Італii, адже породжена ним iсторична перiодизацiя е дуже умовною та оманливою. Існуе певна тенденцiя ототожнювати Кватроченто[2 - Кватроченто – загальновизнаний термiн для позначення мистецтва Італii у XV ст. – Прим. ред.] iз гуманiзмом, а Чинквеченто – з добою Вiдродження. Однак початок повернення до humanae litterae[3 - «Свiтськi науки» згiдно з Кассiодором (бл. 487 – бл. 578), видатним римським письменником i вченим, державним дiячем пiд час правлiння Теодорiха Великого, короля остготiв в Італii: граматика, риторика, дiалектика, арифметика, астрономiя i музика. – Прим. пер.] та античноi спадщини, який насамперед характеризуе зародження гуманiзму дiяльнiстю Петрарки, що жив у XIV ст. (iталiйцi називають його Треченто), та водночас тi феномени, якi ми пов’язуемо саме з епохою Вiдродження, виявляються саме у Кватроченто. Цiлком правдивим е той факт (який бiльше стосуеться iсторii мистецтв), що багато вчених вважае роком завершення Вiдродження 1520 р., коли помирае Рафаель (потiм починаеться те, що вони зазвичай називають маньеризмом).
1492 р. – ключова дата
Проте е дата, яка надала поштовх до епохальних змiн, i це саме 1492 р. Вона ключова з двох причин. По-перше, ii дуже легко впiзнати, адже саме того року Христофор Колумб висадився на Американському континентi. Можна довго дискутувати на тему, чи був саме вiн першим, хто доплив до нього, i чи е наразi «полiтично коректним» говорити про «вiдкриття Америки», нiби корiннi жителi континенту тiльки й чекали на мореплавця з Генуi, котрий би пiдтвердив iхне iснування, однак безсумнiвним е те, що для Європи ця дата означае початок переосмислення свого бачення земноi кулi, раптове розширення не лише географiчних кордонiв, а й фiзичного простору та свiтогляду, що сприяло встановленню нових полiтичних та економiчних вiдносин на всьому континентi, а також визначенню нових культурних перспектив.
Другою причиною, з якоi ця дата вважаеться такою значущою, е завершення Реконкiсти, або вигнання маврiв з Іспанii. Європа позицiонуе себе як суто християнський континент, й Іспанiя (яка стала сильнiшою, зокрема, завдяки подорожам Колумба), ставши дуже могутньою, передусiм «iспанiзуе» новий континент i геть нетерпимо започатковуе другу дiаспору, розсiюючи еврейську культуру по територii як Середземномор’я, так i Центральноi Європи.
Межi Чинквеченто
Якщо iдея розпочинати Чинквеченто на вiсiм рокiв ранiше здаватиметься надто ризикованою, це можна зробити на кiлька рокiв пiзнiше. Іншою ключовою датою е 1517 р. – офiцiйний початок протестантськоi реформи – водночас релiгiйного, культурного та полiтичного феномену, який сприяв встановленню рiвноваги в Європi. Цi три основнi подii не могли не створити iдеальну межу мiж двома епохами, коли з обох бокiв цього «перелому» пройшла низка тем, вiдносин та диспутiв, що беруть початок iз минулого столiття.
Стосовно сучасностi
У мистецтвi нове столiття стае хрещеною матiр’ю для «Джоконди» Леонардо да Вiнчi, тут досягае розквiту талант Рафаеля та Мiкеланджело, трiумфують Дюрер, Гольбейн Молодший та Тiцiан. Людина того часу говорить вустами Монтеня, Томаса Мора, Томмазо Кампанелли та Еразма Ротердамського. У серединi столiття революцiя Коперника розтрощуе тогочасне уявлення про небо, Арiосто iронiчно ставить хрест на лицарських iдеалах минулого i, нарiкаючи на винайдення аркебуза – покращеноi версii арбалета, визнае появу новоi вiйськовоi технiки. За Альпами смiх Рабле ховае традицiйну культуру, Макiавеллi нищить усi iлюзii i говорить про новий, жорсткий та реалiстичний шлях до розумiння мистецтва полiтики. Парацельс i Везалiй надають досi небачених форм мистецтву лiкування; формуються новi уявлення про мiсто та двiр; тодi як формуеться протестантська Церква, католицька змiнюе структуру в процесi Контрреформацii. Є багато тем для обговорення щодо цього столiття, коли серед зародкiв оновлення й нетерпимостi до застарiлих священних чи мирських наук утворюеться нове уявлення про людину i природу, що суттево вплинуло й на сучасну епоху. Якщо для нас, людей доби постмодерну, пропозицiя поглянути на себе мае сенс, нам слiд звернутися до Чинквеченто, аби дiзнатися хто ми е (i чому), i в якому сенсi ми такi рiзнi.
Історiя
Вступ
Вiтторiо Х. Беонiо Брок’ерi
У творi «Роздуми щодо способу вивчати й писати iсторiю» Вольтер (1694–1778) пропонуе розпочати «серйозне вивчення iсторii певноi епохи, коли для нас вона стае вкрай цiкавою, а саме кiнець XV столiття». У наступних рядках вiн пояснюе, чому iсторiя десятилiть мiж кiнцем Кватроченто i початком Чинквеченто стае «вкрай цiкавою»: це наступ туркiв i завоювання Константинополя, розквiт образотворчого мистецтва й лiтератури Вiдродження, поширення книгодрукування, вiдкриття Америки i нових морських шляхiв до Азii, що оминають Африку, протестантська Реформацiя i подальший розкол захiдного християнства, встановлення цiлiсноi системи европейських держав, у якiй «усi поеднанi мiж собою мiцними зв’язками», незважаючи на вiйни, спричиненi амбiцiями монархiв чи релiгiйним фанатизмом.
Вододiл сучасноi епохи
Вольтер хоче сказати, що, по сутi, Чинквеченто е першим сучасним столiттям, коли свiт починае набувати такоi форми, яку знае вiн сам. Мiж Вольтером i нами пролягае значно бiльший промiжок часу, нiж той, що роздiляв Вольтера i Колумба (1451?—1506), тобто близько 250 рокiв. Наш кут зору суттево вiдрiзняеться вiд свiтогляду фiлософа-просвiтника, чиi судження не викликатимуть заперечень, i те саме стосуеться також вибору подiй i явищ, якi сприяють формуванню доби Чинквеченто, i насамперед це рiшучий вододiл у його першi десятилiття: iнтернацiоналiзацiя iсторii, подiл захiдного християнства на католицизм та протестантизм, Вiдродження, початок науковоi революцii i створення плюрицентричноi системи суверенних держав.
Отже, XVI ст. можна вважати перехiдним? Очевидно, що так само, як i всi iншi. Однак iсторичнi змiни, навiть нескiнченнi, не вiдбуваються рiвномiрно. Довгий перiод вiдносноi стабiльностi перериваеться раптовим прискоренням, за яким часто йдуть уповiльнення i навiть занепад. Виокремлювати у тривалому промiжку часу iсторичнi фази, тобто перiоди, якi мають певнi спiльнi риси, е складним i важливим завданням, вiд якого iсторик не може вiдмовитися. Невiдповiдностi та хронологiчнi розбiжностi роблять цю роботу надто складною. Рiзноманiтнi аспекти свiту – економiка, релiгiя, суспiльство, культура… – не змiнюються з однаковою швидкiстю. Перiодизацiя, яку створюють залежно вiд ритмiв полiтичноi чи релiгiйноi iсторii, може стати менш доречною стосовно змiн в економiцi та культурi. Непослiдовнiсть та водночас взаемозв’язок рiзноманiтних сфер життя, об’еднаних единою хронологiею, е однiею з причин, з якоi, можливо, е небанальним твердження, згiдно з яким Чинквеченто становить столiття змiн, що вiдiграють вирiшальну роль у долi Європи та всього свiту, – або iх початком.
El mundo es poco[4 - Свiт маленький (iсп.). – Прим. пер.]: революцiя Колумба
Через декiлька рокiв пiсля роздумiв Вольтера, iнший представник руху Просвiтництва, шотландський фiлософ та економiст Адам Смiт (1723–1790) убачае в точцi мiж Кватроченто та Чинквеченто переломний момент для iсторii, яку з цiеi митi справдi можна називати всесвiтньою, адже ii об’еднали морськi подорожi Колумба та Васко да Гами (1469–1524): «Вiдкриття Америки i знаходження шляху до Ост-Індii через мис Доброi Надii е найбiльш важливими й визначними подiями в iсторii людства».
Свiтова iсторiя
1492 р. i досi вважаеться terminus a quo (лат. вихiдна точка) для економiки та свiтовоi iсторii i е однiею з тих дат, що найдовше зберiгаються зi шкiльних знань, якi ми забуваемо протягом усього життя. Правду кажучи, останнiми десятилiттями надають перевагу переосмисленню важливостi цього моменту, вважаючи, що 1492 р. був «фальшивим iсторичним переломом», адже в суспiльствi викликали бiльший резонанс геть iншi подii: падiння Гранади, смерть Лоренцо Медiчi Пишного (1449–1492) чи Карла VIII (1470–1498). Можливо, так воно i е, але сама iдея створити уявлення про життя людей того часу, спираючись лише на роботу iсторика, не переконлива. Проте з перших рокiв Чинквеченто пильнiшi дослiдники зрозумiли, що вiдкриття европейцями Нового Свiту вiдкрило дверi до Нового часу: «Ми увiйшли в наш час, такий новий i такий не схожий на всi iншi», – написав, у свою чергу, священник-домiнiканець Бартоломе де лас Касас (1474–1566).
Дослiдження свiту i уявлення про нього
Дослiдження, проведенi у XIV–XVI ст., спричинили справжню революцiю в уявленнях про територiю, котру, з одного боку, iнтерпретують як стрiмке розширення горизонтiв (адже люди ризикували життям, щоб досягти чужих берегiв), а з iншого – звуження простору, бо тепер Всесвiт виявився вкрай обмеженим, а його межi – жалюгiдними. «Починаючи з 1492 р., – пише Цветан Тодоров (1939–2017) – свiт закрився […] Люди знайшли всю територiю, частиною якоi вони е, хоча до того моменту вони були частинкою свiту, не знаючи його меж». «El mundo es poco», – сказав Колумб, помиляючись у розрахунках стосовно фiзичних величин, але, по сутi, правильно.
Процес планетарного масштабу
Старий Свiт – Азiя, Європа й Африка – тисячi рокiв задовольнявся наявними культурними й торговельними зв’язками та полiтичними вiдносинами, й iсторiя кожноi великоi цивiлiзацii стае зрозумiлою, якщо враховувати взаемовiдносини мiж ними. Однак подорожi й винаходи, здiйсненi у перiод Кватроченто i Чинквеченто, зумовили якiсний стрибок i прискорення розвитку у свiтi. Глибший сенс Чинквеченто полягае у процесi економiчноi, полiтичноi та культурноi iнтеграцii народiв, що у XIX ст. перетвориться на справжню глобалiзацiю.
Реформацiя
Якщо 1492 р. ознаменував собою непослiдовний i драматичний процес об’еднання, то в 1517 р., навпаки, розпочався розкол духовноi едностi християн. Тисячу рокiв уся територiя, яку ми тепер називаемо Європою, чи Заходом, сприймалась як суто християнська, а також вважала своею винятковою рисою порiвняно з iншими релiгiями кiлькiсть вiрян, що, у свою чергу, спричинило внутрiшнi конфлiкти. І тепер, у першi два столiття новоi епохи, европейцi не усвiдомлюють спад своеi культурноi та iдеологiчноi експансii свiту як роботу всiеi цивiлiзацii – це станеться пiзнiше, у XVIII та XIX ст., а вважають за необхiднiсть поширювати християнство й Одкровення як едину правильну вiру. Згiдно з вiдомою фразою, яку приписують да Гамi, окрiм спецiй за межами океанiв европейцi шукали християн. Прадавнiх християн, що жили в мiфiчному царствi пресвiтера Іоанна, та нових, iз якими можна об’еднатися, чи язичникiв й iдоловiрцiв, котрих варто спрямувати на шлях iстинний i тим самим врятувати. Втрата релiгiйноi едностi в Європi привела до переосмислення европейськоi iдентичностi, i беззаперечним е той факт, що цей розлом на початку Чинквеченто прискорив погiршення наявних настроiв у християнствi, якi пiзнiше набули ще драматичнiших рис.
Ідентичнiсть, вiра, релiгiйнi конфесii
Проте не лише еднiсть Європи була поставлена пiд сумнiв. Сьогоднi, крiм протистояння конфесiй, у Реформацii протестантства та Контрреформацii католицтва вбачають двi «рiзнi, революцiйнi та реформiстськi вiдповiдi […] на проблему сучасностi, а саме можливiсть закрiпити у приватнiй сферi зв’язок мiж совiстю та вiрою. Традицiйно пов’язана з космосом, сучасна людина ставить на перший план особисте спасiння – теологiчна проблема «помилування» у той час стае центральною, як у католицьких краiнах […], так i у протестантських: людина рятуе себе власними досягненнями та добрими вчинками або шляхом корупцii грiшить i тим самим нищить свою долю й надiю на божественне милосердя», – пише iсторик Паоло Продi у книзi «Вступ до сучасноi iсторii». Розлом, представлений епохою Реформацii i Контрреформацii, у цьому випадку мае вигляд стрiмкого прискорення процесiв, якi ранiше тривали столiттями, наприклад, трансцендентностi, вiдокремленостi Бога вiд акту Творiння, а людини – вiд космосу. Ця десакралiзацiя свiту – а вiдповiдно, суспiльства i природи – розкривае новi полiтичнi, фiлософськi та науковi шляхи (чи безоднi), яких ранiше не могли й уявити.
З погляду полiтики, XVI ст. характеризувалося, з одного боку, утвердженням територiй сучасних держав – хоча й у виглядi монархii як основноi форми правлiння для европейських краiн тiеi епохи, а з iншого – системним зв’язком мiж державами, який був нестабiльним, проте тривалим. Певнi подii, що розпочалися в Чинквеченто, е фiнальною точкою для процесiв iз довгою iсторiею, а у випадку з географiчними вiдкриттями та Реформацiею чiтко простежуеться уриванiсть процесiв упродовж попереднiх столiть. Чинквеченто завершуе собою багатовiкову фазу феодалiзму та необмеженоi iмператорськоi й папськоi влади i вiдкривае iншу, яка триватиме лише кiлька столiть i, можливо, вже добiгае кiнця: ера спочатку европейськоi, а потiм i свiтовоi системи держав.
Вiдношення до сучасних краiн
У XVI ст., принаймнi в Захiднiй Європi, усi монархii як у внутрiшнiй, так i в зовнiшнiй полiтицi змiцнюють свiй суверенiтет – ключове поняття для тiеi епохи. Ця тенденцiя розпочалася ще у перiод мiж ХІІІ—XIV ст., разом iз кризою папства та iмперii, хоч обрання королем Карла V Габсбурга (1500–1558) у 1519 р. видавалося поверненням духу iмперiалiзму.
Принципи суверенiтету
Розвиток усерединi краiни був ще нерiвномiрнiшим. Аристократiя, патрицiат i Церква зумiли зберегти бiльшу частину свого соцiального впливу й фiнансових ресурсiв i трохи полiтичноi влади. Чинквеченто i частково Сейченто (XVII ст.) позначилися повстаннями дворян та жителiв мiст (яких заохочувала мiська олiгархiя), що переплiталися з iншими, часто релiгiйними, конфлiктами: повстання комунерос i Фронда йшли поруч iз Благодатним паломництвом i релiгiйними вiйнами у Францii. Але кожна з цих криз розв’язувалася завдяки змiцненню центральноi влади i посиленню могутностi корони. Аристократiя жодним чином не мала намiрiв вiдмовлятися вiд права на заколот, хоч усерединi краiни користувалася ним уже не так часто. Головною метою цих повстань було не зруйнувати головнi iнститути влади, а захопити iх у своi руки. Хоча навiть якщо «кожна держава е iмперiею», перифразуючи Акт про обмеження апеляцiй (1533 р.), за яким Англiя проголосила свiй суверенiтет i незалежнiсть, це не означае, що кожна iдея про iснування наднацiонального вимiру буде втрачена разом iз загибеллю iмперii та подiлом Церков.
Система держав
З погляду XV ст., цей вимiр реалiзуеться системою держав: «Найголовнiше iсторичне значення завоювання Італii французьким королем Карлом VIII у 1494–1495 рр., – написав Джузеппе Галассо (2008), – полягало в тому, що була започаткована нова система европейських краiн […], яка, стискаючись, не тiльки бiльше не розпадалася, а й перетворювалася на повноцiнну свiтову систему».
Гордiсть сучасникiв
Система европейських держав набула вiдображення в Respublica literaria, яка сформувалася на початку XVI ст. i, згiдно з вимогами того часу, була монархiею. «Королем Республiки вчених» (термiн Йоганна Амербаха) було проголошено Еразма Ротердамського (1467?—1536).
«Республiка вчених»
Цей европейський осередок iнтелектуалiв став вкрай важливим пiсля того, як релiгiйнi чвари роздiлили Європу на ворогуючi табори. Завдяки розширенню географiчних горизонтiв i людських можливостей вiдбулися розкол Церкви, криза Реформацii i змiни у свiтоглядi, що стали основою для того iнтелектуального бунту, який називають «науковою революцiею». Насправдi ця революцiя сформувалася в Сейченто – XVII ст., але iнтелектуальнi й духовнi передумови для цього (навiть першi здобутки – згадайте Коперника!) належать Чинквеченто.
Як у сферi полiтики трансцендентнiсть вiдкривае дверi до свободи мислення i полiтичноi дiяльностi, так i в натурфiлософii теза про Бога, який «е не тим, хто постiйно втручаеться в долю людини, а е творцем свiту iз власними законами» (Паоло Продi) заохочуе й узаконюе незалежнiсть наукових дослiджень, а також вiдкриття iстини, яка ранiше була прихована.
Дослiдження як культурна революцiя
Знання, успадкованi вiд давнiх грекiв, римлян i iудео-християн, на яких базувалася середньовiчна та гуманiстична Європа, тепер стали предметом для плiдних дискусiй пiсля шокуючоi хвилi новин i вiдкриттiв. Історик i полiтичний мислитель епохи Ренесансу Франческо Гвiчардiнi (1483–1540) написав: «Цi морськi подорожi поставили пiд сумнiв не лише мирськi речi, про якi говорили письменники, а й викликали побоювання стосовно перекладу Святого Письма». Нi мудрiсть класичних авторiв – головне джерело натхнення для творчостi мирських письменникiв, нi Одкровення не давали вiдповiдi на те, як слiд сприймати нову реальнiсть, i тому iх почали жваво обговорювати.
Водночас переосмислення цiнностi звичних для тогочасних людей знань викликало не лише невпевненiсть, розгубленiсть i тривогу. Воно стало приводом для гордостi сучасникiв. Querelle des Anciens et des Modernes[5 - Суперечка про старих i нових (фр.). – Прим. пер.]вiдбуваеться в XVII ст., але усвiдомлення того, що люди живуть у не схожий нi на що час, вже поширилося серед людей саме в добу Чинквеченто: «Щодня ми дiзнаемося значно бiльше нового завдяки португальцям […], а вони, у свою чергу, вдячнi досягненням римлян сивоi давнини».
Панорама столiття
Людина i космос
Коррадо Вiвантi
Пiсля того, як у першi столiття Середньовiччя переважали фантастичнi уявлення про космос, натхненнi бiблiйськими iсторiями про Створення свiту (i описаними в них страхiттями про води, якi поглинуть землю через падiння на неi зiрок, Мiсяця й Сонця), у XIII ст. завдяки перекладам з арабськоi мови творiв Арiстотеля i переказу «Альмагеста» Птолемея, створеного перським ученим Аль-Ферганi (798–861), теорiя про геоцентричну систему потрапила до Захiдноi Європи. У серединi XIII ст. астроном i математик Іоанн Сакробоско описав систему Птолемея у трактатi De sphaera («Про сферу»), який протягом майже чотирьох столiть, навiть коли Галiлей викладав у Падуанському унiверситетi, був основним джерелом i пiдручником з астрономii.
Нова теорiя Коперника про Всесвiт
Зображення Всесвiту в трактатi «Про сферу» для нас е доволi схожим на опис космосу, зроблений Данте (1265–1321) у «Божественнiй комедii»: у зовнiшнiй сферi розмiщенi зiрки, ближче – сiм сфер iз вiдомими на той час сiмома планетами, потiм сфера з першоелементами; у центрi системи обертаеться Земля.
Порiвняння теорiй
Результати проведених астрономiчних дослiджень iдуть усупереч зi згаданим порядком розташування небесних тiл, а рiзноманiтнi спроби вчених пояснити цю ситуацiю е доволi нелогiчними. Саме розбiжностi у поглядах мiж «математиками» пiдштовхують поляка Миколу Коперника (1473–1543), котрий отримав учений ступiнь у Краковi, а потiм у Болоньi, Падуi i Феррарi, вивчати твори античних грецьких мислителiв, що розмiрковували про рух Землi, i дослiджувати рiзноманiтнi гiпотези-пояснення цього феномену. Врештi-решт, вiн дiйшов висновку, що теза про обертання небесних тiл навколо Землi е помилковою. Коперник виклав свою нову теорiю про устрiй Всесвiту в книзi «Про обертання небесних сфер», опублiкованiй у Нюрнберзi в 1543 р., але пiдготовка цiеi фундаментальноi працi тривала багато рокiв: за записами самого вченого, вперше вiн почав розмiрковувати над проблемою ще пiд час перебування у Падуанському унiверситетi у 1506 р., а оформлення трактату було завершено мiж 1529–1531 рр.
«Про обертання небесних сфер»
Однак усвiдомлюючи, що вiн завершив революцiйний за значенням твiр, Коперник вирiшив опублiкувати його – не без вагань – лише пiсля того, як його учень Георг Йоахiм Ретiк почав поширювати короткий переказ цiеi теорii. Лютеранський теолог Андреас Озiандер (1498–1552), котрий здiйснював редагування твору, попередив читача про те, що астроном не мав на метi пояснити причини подiбного руху небесних тiл: достатньо того, що вчений провiв дослiдження для вирахування розташування видимих зiрок, використовуючи вiдомi гiпотези; цi гiпотези можуть бути недостовiрними, i достатньо того, що вони надають простi й зрозумiлi пояснення певним «феноменам» (термiн мае грецьке походження).
Науку рятують вiд учених
Як свого роду запобiжний захiд Коперник присвятив свiй трактат Папi Римському, запевняючи, що хотiв лише вдосконалити наявнi теорii. Проте його слова були доволi зухвалими: вiн заявив, що його не хвилюють рiзнi «mataiolo?goi (балачки) тих, хто, будучи неосвiченими в математичних науках, насмiлюеться засуджувати й лаяти цей твiр лише через пару рядкiв зi Святого Письма». Коперник цитуе отця Церкви Лактанцiя, що жив у IV ст.: «Немов дитинi пояснюю про форму Землi», i додае, що mathemata mathematicis scribuntur («математику пишуть математики»), наукою займаються вченi, i на цю рiзницю мiж теологiею i наукою про природу ще посилатимуться багато десятилiть пiсля смертi Галiлея (1564–1642).
Обговорення i критика теорii Коперника
Якщо нове уявлення про географiчнi кордони люди сприйняли без особливих заперечень, то з нововведеннями в астрономii ситуацiя склалася геть iнакша. Звичайно, сприйняття нового погляду на земну поверхню вимагало часу, i навiть ученi не поспiшали змiнювати свою думку й вiдмовлятися вiд усталеного бачення Землi; новi знання спiвiснували зi стародавнiми доктринами (якi вже давно втратили актуальнiсть) протягом десятилiть: непридатнi для життя людей клiматичнi пояси, карти Птолемея (ІІ ст. н. е.), де Африка поеднувалася iз Terra Australis (Пiвденною землею) i де не було Америки, зате був потойбiчний свiт у Пiвденнiй пiвкулi. Географiчнi вiдкриття сприймалися швидше завдяки теорii, яка суперечила настановам таких авторитетних вчених, як Арiстотель (384–322 рр. до н. е.) i Птолемей, але не суперечила здоровому глузду: безлiч разiв повторювалася теза про те, що якщо Земля рухаеться, то той, хто запустить стрiлу вгору, не матиме потреби ii шукати. Водночас як можна було сприймати всерйоз теорiю про те, що не Земля е центром системи, а Сонце, навколо якого також обертаються iншi планети, якщо ранiше спостереження за небом проводилися лише неозброеним оком i без допомоги рiзноманiтних приладiв?
Аргументи Коперника
Сам Коперник доклав чимало зусиль, аби сформулювати своi гiпотези. По сутi, його досягнення – це результат дедукцii, що базувалася на вивченнi стародавнiх текстiв та понять новоi гуманiстичноi науки фiлологii, яку Коперник вивчав у Болонському унiверситетi. Таким чином вiн створив власну теорiю, котра, однак, не надто сприяла необхiдностi дивитися на саме небо. Вiдповiдно до цього, його Всесвiт е не нескiнченним простором, а globosum (шароподiбним) i оточеним сферою з нерухомих зiрок, яка «перша i найдальша з усiх та мiстить у собi себе саму й багато iнших речей» (книга І, розд. ІХ). Першою планетою всерединi цiеi сфери е Сатурн, «який робить повний оберт по сферi за тридцять рокiв»; за ним iде «Юпiтер, що обертаеться за дванадцять рокiв; потiм Марс, який обертаеться за два роки. Четвертою серед планет […] iде Земля, якiй на повний оберт потрiбен один рiк i навколо якоi епiциклом рухаеться Мiсяць. На п’ятому мiсцi перебувае Венера, що обертаеться за дев’ять мiсяцiв. Шостим, нарештi, йде Меркурiй, роблячи коло по своiй сферi за вiсiмдесят днiв. Усерединi розмiщене Сонце: що ще могло б краще освiтлити цей храм, як не Сонце, котре водночас освiтлюе все навкруги? […] Таким чином, немовби сидячи на прекрасному тронi, Сонце керуе родиною iз зiрок, якi його оточують».
Рух планет
По сутi, бачення космосу Коперника не надто вiдрiзняеться вiд моделi Птолемея. Звичайно, Земля тепер робить оберт не лише навколо своеi осi, а й навколо Сонця, i головнi елементи системи описанi геть по-новому. Однак, як зауважив видатний французький вчений Александр Койре (1892–1964), сучасна астрономiя досягла певного прогресу, вiдкинувши певнi принципи Коперника: «Спочатку ми вiдмовилися вiд основноi iдеi про однаковий рух планет, а потiм i вiд iдеi про циклiчнiсть руху зiрок», як i вiд думки про те, що Всесвiт мае центр i його займае Сонце. Натомiсть iнший астроном, Джон Людвиг Емiль Дрейер (1852–1926), зазначив, що система Коперника видаеться «доволi розвинутою для того часу, i сам вчений провiв дуже кропiтку роботу, так довго спостерiгаючи за небом».
Тихо Браге
Завдяки дiяльностi датського астронома Тихо Браге (1546–1601) i особливо Галiлео Галiлея, що використовував зорову трубу для спостереження за небом (ii винайшли, почувши про пристрiй, де двi лiнзи розташованi на рiзнiй вiдстанi i яким голландськi моряки послуговувалися, аби бачити кораблi, що перебувають дуже далеко), було проведено низку дослiджень. Пiзнiше на iхнiй основi Галiлей написав трактат Sidereus nuncius («Зоряний вiсник») (1610 р.). Також ученим було виявлено чотири супутники Юпiтера i плями на Мiсяцi, а фази Венери пiдтвердили достовiрнiсть iдей Коперника i водночас сприяли формуванню абсолютно нових уявлень про Всесвiт.
Перший тривожний дзвiночок для гiпотез Коперника пролунав вiд протестантiв. Вже Мартiн Лютер (1483–1546) в однiй зi своiх «застiльних бесiд» рiзко висловився про того «нового астронома» з його базiканням про рух Землi. «Цей божевiльний хоче перевернути астрономiчну науку з нiг на голову. Але, як написано у Святому Письмi, Ісус Навин наказав зупинитися Сонцю, а не Землi».
У свою чергу Фiлiпп Меланхтон (1497–1560), учений i великий шанувальник робiт Сакробоско, у працi, присвяченiй доктринам фiзики, звинуватив Коперника у «браку чесностi й гiдностi» через його безглуздi теорii, якi суперечать усьому, що сказано у Святому Письмi.
Революцiя Коперника i ii засудження католицькою Церквою
У коментарi до Книги Буття Жан Кальвiн (1509–1564) задався питанням: «Та хто наважиться поставити авторитет Коперника вище за Духа Святого?» Однак у реформаторських Церков не було iнструментiв впливу, достатньо ефективних, аби подолати iдеi Коперника. Зате вони були в Римськоi Церкви. Цей iнститут не одразу почав протистояння з польським астрономом, i католицькi священники навiть обговорювали можливiсть ввести в оману Галiлея, сказавши, що Папа Римський визнае його теорiю. Справи йшли по-рiзному; можливо, сам перехiд вiд гiпотез до теоретичних положень, який вiдбувся завдяки дослiдженням Галiлея, призвiв до того, що у 1616 р. Свята iнквiзицiя виступила з критикою теорiй Коперника й оголосила iх несумiсними з доктринами католицькоi Церкви.
Авторитет Бiблii
Одразу постае питання, чому космологiя у Книзi Буття не заборонила прийняття системи Птолемея. Тексти Святого Письма вважалися фундаментальними для вiри, хоча вони мiстили окремi рядки, де не йшлося прямо про рух Сонця чи стiйку позицiю Землi, зате вони могли бути iнтерпретованi як засоби виразностi для бiльшоi зрозумiлостi – за тими самими критерiями, за якими у Бiблii говориться про руки чи ноги Господа i про каяття. По сутi, система Коперника спричинила справжню революцiю у вiдносинах мiж людиною, Всесвiтом i Богом. Вiдтодi як Земля стала, як i всi iншi, планетою, описане у Книзi Буття перестало вiдiгравати настiльки важливу роль i почало сприйматися радше як алегорiя.
Зруйнована система
Якщо Земля виявилася лише однiею з решти планет, то й iсторiя про людське падiння й спокуту може бути поставлена пiд сумнiв, оскiльки в iнших свiтах теж мае хтось жити. Було нелегко повiрити в людську подобу американських аборигенiв, але iдея про iснування життя поза межами Землi була ще бiльш неймовiрною. Інакше людина разом iз Землею втратили б головну роль у Створеннi свiту; вiдповiдно, Земля була б лише одним iз багатьох небесних тiл, i вже не було б того свiту, де правив би Сатана, так само i чистi Небеса перестали би бути домом Божим. Джордано Бруно (1548–1600) у творi De l’infinito, universo e mondi («Про нескiнченнiсть, Всесвiт та iншi свiти») перелiчуе наслiдки, до яких може призвести вчення Коперника.
Джордано Бруно i нескiнченнiсть Всесвiту
Саме перехiд вiд обмеженого космосу до нескiнченного Всесвiту – доволi прогресивна iдея Бруно, теорii, що розхитували традицiйнi доктрини, якi дедалi смiливiше поширювали астрономи, стали нестерпними для Церкви, що роками вела жорстоку боротьбу з тими, хто виступав проти релiгiйних догм. Сьогоднi сам понтифiк називае тогочаснi судження хибними, а Церква представляе Галiлея як благочестивого й набожного вченого. Слiд зазначити, що астрономiчна революцiя, яку започаткував Коперник, призвела до нестримного руйнування традицiйного бачення свiту, починаючи вiд iдей Арiстотеля. На iхнiй основi Тридентський собор прийняв частину своiх пояснень, за якими поширювалася легенда про те, що в центрi мiж епископами i теологами перебувае «Сума теологii» Фоми Аквiнського.
Англiйський поет Джон Донн (1572–1631) висловив розгубленiсть i сум’яття, якi вiдчували люди тiеi епохи: «Нова фiлософiя ставить пiд сумнiв геть усе. Вогонь зовсiм згас. І Земля, i Сонце втраченi». Те, що руйнувалася вся iерархiя, на якiй трималося суспiльство, було найстрашнiшим: «Усi зв’язки i стосунки слабшають, усе руйнуеться вщент: правитель, пiдданий, батько, син – вже давно забутi поняття, адже кожна людина уявляе себе справжнiм фенiксом». І справдi, iдея про нескiнченнiсть Всесвiту звiльнила людину вiд застарiлих кайданiв i навчила лiтати, мов птаха.
Див. також:
Дослiдження та вiдкриття, с. 52;
Релiгiйна революцiя, с. 167
Космологiя i астрономiя, с. 434;
Микола Коперник, с. 445;
Тихо Браге, с. 449
Європейська iдентичнiсть
Лаура Барлетта
Ще наприкiнцi XV ст. виникла думка про те, що Європа постае еднiстю народiв, якi представляють себе однiею цивiлiзацiею. Однак кордони континенту ще доволi неусталенi й нечiткi. Поява туркiв, китайцiв i особливо жителiв Нового Свiту сприяла визначенню самопiзнання европейцiв, що формуеться як сукупнiсть культурних, технiчних, економiчних i полiтичних трансформацiй.
Вiд грекiв i до XV столiття
