скачать книгу бесплатно
Історiя фiлософii. Античнiсть та Середньовiччя
Collective work
Коли у первiсноi людини з’явилась можливiсть думати не тiльки про виживання, вона замислилася про те, для чого вона прийшла в цей свiт i хто створив усе, що ii оточуе, – саме тодi, можна стверджувати, i народилася фiлософiя як така.
За первинною етимологiею термiн «фiлософiя» означае «любов до знання». Людина завжди хотiла знати: Чи е в цьому свiтi справедливiсть? Чому потрiбно страждати? Чи iснуе життя пiсля смертi? Що таке душа i де вона перебувае? Що таке iстина?
Можна продовжувати цей перелiк безкiнечно: усе це фiлософськi питання, i не потрiбно бути професором фiлософii, щоб iх ставити. Вони цiкавлять кожного з нас, бо фiлософiя передусiм допомагае нам призвичаiтися до абстрактного мислення.
Історiя фiлософii розпочинаеться з грекiв. Саме iхня думка утворила простiр мислення захiдного свiту, й лише зрозумiвши, як розмiрковували греки, ми зможемо збагнути, в який спосiб розвивалося мислення протягом наступних майже трьох тисячолiть.
Наше видання знайомить читача з розвитком фiлософii вiд Античностi до Середньовiччя, висвiтлюючи тiсний зв’язок фiлософськоi думки Сократа, Платона, Арiстотеля з формуванням поглядiв таких представникiв середньовiчноi фiлософii, як Альберт Великий, Тома Аквiнський, Роджер Бекон та iншi.
У форматi PDF A4 збережений видавничий макет.
Умберто Эко
Історiя фiлософii. Античнiсть та Середньовiччя
© EM Publishers SRL, 2014
© О. В. Сминтина, О. А. Юдiн, Ю. В. Григоренко, Д. Ю. Кондакова, переклад украiнською, 2021
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
Чому фiлософiя? Умберто Еко
Що таке фiлософiя
Хоча термiн «фiлософiя» за первинною етимологiею й означае «любов до знання», з’ясувати, що таке фiлософiя, е справою нелегкою, оскiльки значення цього слова змiнювалося протягом столiть. У Стародавнiй Грецii класичного перiоду вважалося, що людина починае фiлософствувати (як говорив Арiстотель) у вiдповiдь на диво, що сталося. Утiм, вони реагували на диво, ставлячи запитання: «Хто створив усе, що нас оточуе?» (питання цiлком фiлософське, до того ж притаманне всiм релiгiям) або ж цiкавлячись, «чому у всiх жуйних е роги, а у верблюда iх немае», й саме на такого роду питання намагався знайти вiдповiдь Арiстотель. Однак сьогоднi ми у подiбних пошуках покладаемося на науковi дослiдження, а не на фiлософiю.
І хоча нинi походження та природу жуйних тварин мае пояснювати наука, й вона може стверджувати, що вони е продуктом природноi еволюцii, залишаеться суто фiлософське питання, на яке ми й донинi даемо дуже рiзнi вiдповiдi: «Навiть якщо жуйнi тварини були результатом природноi еволюцii, чи iснуе якийсь розумний задум, що встановив закони природи, за якими цi тварини еволюцiонували саме таким чином (тобто за яким кожен бик, що народжуеться у будь-який час та у будь-якому мiсцi, мае роги)?». Цiлком зрозумiло, це питання е черговою формою проблеми iснування (або не-iснування) Бога. Наука може сказати, що для пояснення походження всесвiту та життя не е необхiдним припускати наявнiсть iх творця, але вона не може продемонструвати, що Бога немае так само, як не може довести, що вiн iснуе, – попри те, що ще в Середньовiччi Тома Аквiнський вважав, що розум може пiдкрiпити вiру, та розробив п’ять доказiв (фiлософських) iснування Бога. Однак згодом Кант стверджував, що подiбний спосiб доказiв не е логiчно обгрунтованим й iснування Бога може бути доведено лише на пiдставi моральних постулатiв. Саме таким чином фiлософiя зазiхае на царину науки, продовжуючи пхати (так би мовити) скрiзь свого носа.
Отже, можна стверджувати, що вiд часiв Античностi до наших днiв людство делегувало науцi право вiдповiдi на певнi запитання. Однак iснують й iншi питання, вiдповiдi на котрi в науки немае (наприклад, що таке благо та справедливiсть, чи iснуе модель держави, кращоi за iншi, чому iснують зло та смерть тощо), i вони е предметом дослiдження фiлософii. Хтось навiть сказав, що фiлософiя е дисциплiною, яка займаеться питаннями, якi не мають вiдповiдi.
Це утрируване визначення. Справдi, iснують питання, на якi немае вiдповiдi, але вони е й у науковому просторi. Вiзьмемо, наприклад, питання про те, яке з непарних чисел найбiльше: цiею проблемою опiкуеться наука математика, й воно належить до того ii рiвня, котрий ми визначимо як фiлософiя математики. Отже, фiлософiя займаеться скорiше тими питаннями, на якi iншi дисциплiни не знаходять вiдповiдi, як-от: «Що означае «iснувати»?». Є рiзниця мiж твердженням «я е» в розумiннi «я iсную» або «собаки е ссавцями» та висловом типу «я був народжений у певному роцi» або запитанням, якою е погода. Отже, чи вiдрiзняються причини, через якi ми сприймаемо iдеi про те, що прямий кут мае дев’яносто градусiв, а всi люди смертнi? Якщо я вважаю, що собаки справдi належать до ссавцiв, зараз дощить, волхви вiдвiдали новонародженого Ісуса, Наполеон помер на островi Святоi Єлени, а прямий кут мае дев’яносто градусi – чи всi цi моi переконання е «правильними» в одному й тому самому сенсi? Й що таке iстина? Не те, щоб цi питання не мають вiдповiдей, насправдi вiдповiдей на них дуже багато, й iснують рiзнi визначення iстинностi.
Найкритичнiшим фiлософським питанням, iмовiрно, було та залишаеться: «Чому iснуе дещо бiльше, нiж нiщо?».
Можливо, усе це складнi питання, й хтось вважае, що фiлософи марно витрачають час, ставлячи питання такого роду. Втiм, уявiмо собi пригнiченого стражданнями або хворобами безталанника, який запитуе: «Чого я народився? Чи не могли моi батьки не приводити мене в цiй свiт?». Цей бiдося говорить про дещо суттеве для нього, i навiть якщо й займаеться фiлософiею, то не усвiдомлюючи цього, так само як знаменитий персонаж Мольера нiколи не пiдозрював, що говорить прозою.
А ось й iншi, типово фiлософськi, запитання, якi ставлять перед собою пересiчнi люди: Чи е в цьому свiтi справедливiсть? Чому потрiбно страждати? Чи iснуе життя пiсля смертi, в якому моi страждання будуть вiддяченi? Моя кохана здаеться менi гарнiшою за iнших, але що означае «гарна»? Що краще: коли всi е рiвними або коли кожному воздасться по його чеснотах? Прямий кут мае дев’яносто градусiв, i я в це вiрю. Втiм, якщо так само iстинним е те, що всi люди смертнi, то чи достатнiм буде зустрiти лише одного безсмертного, аби ця вiра розвiялася? Якщо з лiтаючоi тарiлки на Землю зiйдуть iнопланетяни, чи будуть вони теж уважати, що прямий кут становить дев’яносто градусiв? Проте хто сказав, що прямий кут дорiвнюе дев’яноста градусам? Якi тварини мають душу? А в мене вона е? Що таке душа? І де вона перебувае? І що таке пам’ять, адже якщо хтось зовсiм втрачае пам’ять, здаеться, нiби вiн також бiльше не мае душi. Чому я плачу над тим, як розгортаються подii в романах, хоча знаю, що iхнi дiйовi особи вигаданi? Чи не краще розбагатiти, вiдправивши до бiса всiх навколо, нiж жити, як альтруiсти? Менi говорять, що свиня розумнiша за собаку, але чому тодi менi подобаеться ходити на прогулянку iз собакою? Це залежить вiд дружби, вiд кохання, вiд iдентичностi? Але що таке дружба, кохання, iдентичнiсть? Чому я вважаю, що особа, в яку я закоханий, е найдосконалiшою серед усiх, тодi як чи не закохався б я в якусь iншу, живи я в iншому мiстi або працюй в iншому офiсi? У чому полягае рiзниця мiж переконанням шляхом доведення математичноi iстини (наприклад, теореми Пiфагора) та вмовлянням когось (наприклад, проголосувати за ту чи iншу партiю)? Якщо доведення теореми здаеться «рацiональним», то переконання проголосувати залежить вiд «iррацiонального» вибору? Або вiд вибору суто «розважливого»? Доведення теореми не торкаеться почуттiв, тодi як рiшення проголосувати грунтуеться також на вiданнi переваги, на почуттях, на емоцiях. Отже, тодi я маю бiльш довiряти геометрам (технiкам), нiж полiтикам? У чому полягае вiдмiннiсть мiж розумом, iнтелектом, переконаннями, вiдданням переваги та вибором за звичкою? Наскiльки наше тiло заважае нашому мозку?
Можна продовжувати безкiнечно: усе це фiлософськi питання, i не потрiбно бути професором фiлософii, щоб iх ставити. Фiлософськi питання цiкавлять кожного з нас.
Звiсно ж, ви можете вирiшити, що всi цi запитання перебувають поза часом i можна собi спокiйно жити, розважаючись, заробляючи грошi або вмираючи вiд голоду, так i не стикнувшись iз ними у притул. Утiм – окрiм того, що певнi людськi iстоти не можуть опиратися тому здивуванню, котре приносить iм постановка подiбних запитань – протягом iсторii цi «незначущi» запитання визначили наш спосiб життя, започаткували утворення певних угруповань пiд час релiгiйних вiйн, справили глибокий вплив на науковi дослiдження, встановили наш спосiб ставлення до життя, до розваг, до наших здобуткiв та бiд навiть тих, хто нiколи на це не зважав.
Надзвичайно важливо, що фiлософська практика навчае розмiрковувати, а правильне розмiрковування може будь-кого змусити почуватися задоволеним, навiть якщо вiн i не досяг практичного успiху в життi, але допомiг багатьом iншим вiддатися практичним проблемам. Окрiм цього факту, не варто нехтувати й тим, що такi видатнi вченi, як Декарт, Паскаль, Галiлей i навiть Ейнштейн та iн., займались як науковими дослiдженнями, так i фiлософською рефлексiею.
Інколи трапляеться, що маленька дитина, дiйшовши певних висновкiв, може сказати (доводячи батькiв до екстазу): «зважаючи на те, що…». Дитина в такий спосiб для отримання висновку практикуе методи логiки (якщо дощитиме, земля намокне; отже, якщо дощить, то на землi буде мокро, отже добре, що я не вийшов босонiж) або навiть вдаеться до арiстотелiвського силогiзму (всi зливи промочують землю, за прогнозом, буде злива, отже слiд очiкувати, що земля намокне). Логiка е одним зi стовпiв фiлософii. Кожен користуеться логiкою, навiть якщо не помiчае цього. Крiм того, iснують помилковi логiчнi судження, наприклад такi: усi зливи намочують землю, земля мокра, отже була злива. Це мiркування видаеться помилковим навiть тому, хто не вивчав логiку, оскiльки е очевидним, що земля може намокнути тому, що пройшла поливальна машина. Втiм, логiка виробила жорсткi критерii, за якими може продемонструвати, що мiркування не е правдивим. До того ж iснують й iншi помилковi твердження, неправильнiсть котрих розпiзнати складнiше.
Зрештою, спираючись уже на цi простi мiркування, практикуватися у фiлософськiй рефлексii варто так само, як варто робити гiмнастику. У другому випадку ви не потовстiшаете, а у першому – станете розумнiшими.
Фiлософiя передусiм допомагае нам призвичаiтися до абстрактного мислення. Усi ми думаемо через абстракцii. Наприклад, лiкар робить менi щеплення вiд сказу, навiть не бачивши собаку, який мене вкусив, адже посилаеться на загальне поняття про собаку (ii природу та звички) й знае, що може трапитися, коли вiн нас кусае. Втiм, ветеринар зазвичай опiкуеться певним собакою. Водночас фiлософ цiкавиться не тiльки поняттям про собаку, а й поняттям про поняття, тобто пiдставами, на яких ми виробляемо поняття. Це iнколи спонукае фiлософiю працювати над абстракцiями, котрi випадають з нашого безпосереднього розумiння, й це змушуе нас думати, що фiлософ живе поза дiйснiстю. Однак чимало з того, що тiсно пов’язане з нашою реальнiстю (зокрема й багато наукових вiдкриттiв) стали зрозумiлими саме через опрацювання на рiвнях дуже абстрактного мислення.
Дитина у першi роки свого життя знайома з чихуахуа, мастифом та доберманом i загалом здатна назвати iх усiх «собаками». Наука, дослiджуючи структури нашого мозку, готова (або майже готова) вiдповiсти, як та чому це вiдбуваеться. Втiм, що означае ця iдея «собаки», котру навiть дитина сприймае у першi роки свого життя? Чи е це конструктом нашого головного мозку, котрий однаковим чином функцiонуе в усi часи в усiх краях? Чи це е дещо таке, що iснуе за межами свiту (платонiки могли б заохотити нас назвати це гiперуранiйською iдеею, хоча сам Платон цього нiколи не стверджував)? Чи це закон природи, який залишиться чинним, навiть якщо випадково всi собаки на цiй землi помруть через епiдемiю й на свiтi не залишиться жодного собаки як зоологiчного об’екта? Як трапляеться, що дитина негайно розумiе, що мiж вовком i пекiнесом iснуе генетична спадковiсть, а мiж пекiнесом та смугастою кiшкою – нi? Фiлософ так сформулюе цю проблему (як вiн це робив протягом столiть): «Чи iснують унiверсалii, або вони е продуктом культури та мовлення?».
Чим фiлософiя вiдрiзняеться вiд iнших дискусiй про всесвiт?
В iсторii людства iснували й iншi способи реагувати на дива, якi його оточували. Вiзьмемо, наприклад, релiгii, якi е предметом вiри й передаються у формах мiфiв або одкровень, тимчасом як фiлософiя грунтуеться суто на використаннi розуму. Колись iснували фiлософii, якi прагнули продемонструвати, що релiгiйнi одкровення не суперечать «здоровому глузду» (згадаймо, як Тома Аквiнський розробив п’ять рацiональних способiв продемонструвати iснування Бога), так само як траплялись випадки, коли фiлософiя збурювала критику проти релiгiй (як це робили Феербах та Маркс). Існують також космологii, або дещо фантастичнi оповiдання, про те, як народився всесвiт чи про генеалогiю богiв (наприклад, у Гесiода). Усi цi «наративи» вiдрiзняються вiд фiлософських роздумiв, за допомогою яких завжди прагнули дотримуватися того, що вважалося законами нашого розуму.
Сьогоднi цей факт знаемо ми, але це було вiдомо також грекам ще до зародження фiлософii: iснували та iснують й iншi форми знання, зокрема, китайська мудрiсть, iндiйськi вчення, так само як iснували форми вченостi у Стародавньому Єгиптi або в ассирiйцiв та вавилонян. І зовсiм недостатньо просто констатувати, що багато з цих форм мислення втiлювалися через мiфи та поетику (й тому належать до мистецтва або мiфологii, а не до фiлософськоi думки). Адже, як ми побачимо далi, розглядаючи фiлософiв, Парменiд також говорив вiршами, а Платон часто висловлювався за допомогою оповiдань. Часто стае дуже прикро, що ми мало знаемо про форми не-захiдного мислення, так само як ми мало знаемо про стародавню мудрiсть, яку несуть у собi мiфологii американських iндiанцiв або багатьох африканських етносiв. Ідеальна вища освiта мае передбачати ознайомлення з цими формами мислення, та й у школi так само не повиннi вивчати лише те, що сказали грецькi фiлософи або що говорить Бiблiя чи, наприклад, Коран. Інакше нам нiколи не збагнути, про що думали iншi, котрi потроху також стають частиною нашого свiту.
Утiм, причина того, що iсторiя фiлософii розпочинаеться вiд грекiв, полягае в культурi. Саме iхня думка утворила простiр мислення захiдного свiту, й лише зрозумiвши, як розмiрковували греки, ми зможемо збагнути, в який спосiб розвивалося мислення протягом наступних майже трьох тисячолiть. Якщо представник захiдного свiту iде працювати до Китаю, вiн мае розумiти дещо в китайському менталiтетi, i так само китаець, котрий починае жити серед нас, повинен сприймати форми захiдного мислення, народженi у Грецii. Ви можете закидати менi, що це несправедливо, але iснують тисячi прикладiв того, як молодi представники схiдноi цивiлiзацii, котрi прибувають до Сполучених Штатiв на навчання, навчаються розумiти захiдне мислення, й ця iхня гнучкiсть стае пiдгрунтям того, що вони отримують кращу пiдготовку, нiж iхнi американськi ровесники, й посiдають кращi позицii в науковiй та економiчнiй царинах.
Спочатку вважалося, що причина цього полягае у структурi захiдних мов (пiдмет, зв’язка та присудок, типу «рiчка е каламутною»), що ми бачимо всесвiт як послiдовнiсть речей, котрим приписуемо певнi властивостi. У окремих примiтивних мовах розрiзняють не речi та властивостi, а подii, й описуеться не конкретний об’ект – рiчка, що мае властивiсть бути каламутною, а скорiше йдеться про безперервну течiю води, що завжди рiзна (а Гераклiт вiд самого початку говорив, що не можна двiчi увiйти в одну й ту саму рiчку). І все-таки в захiднiй фiлософii обговорювалися й далi обговорюються речi, сутностi або об’екти, яким наданi певнi властивостi, i якщо ми не зрозумiемо, як народилося поняття матерii в Арiстотеля, то ми так само не зрозумiемо тi випадки, коли сучасна фiзика ставить цi поняття пiд сумнiв. Навiть якщо все захiдне мислення помилялося, його необхiдно знати, щоб зрозумiти, звiдки ми походимо й ким ми е. Інакше це схоже на те, якби ми дали настанову студентам i науковцям, що не варто вивчати грецьку мiфологiю, оскiльки вона е зiбранням вигадок, i позбавили iх у такий спосiб можливостi зрозумiти, про що йдеться у Гомера та Вергiлiя, або якби в школах нiколи не згадували про Старий та Новiй Заповiти, позбавивши таким чином молодь можливостi зрозумiти дев’яносто вiдсоткiв зображень, створених протягом усiеi iсторii мистецтва, починаючи вiд Рiздва Христового й до Розп’яття.
Середовище
Фiлософи нiколи не витали у хмарах, як це змальовували карикатури iх лихомовникiв або як уявляла собi народна мудрiсть, що завжди кепкувала над «замрiяними професорами». Справдi, Платон у дiалозi «Теетет» розповiдав, що Фалес, дослiджуючи зiрки та дивлячись угору, впав у колодязь. Однак Арiстотель майже врятував Фалеса вiд репутацii замрiяного мудреця, переказавши, що тим часом як сучасники докоряли йому через марнiсть фiлософii, вiн на пiдставi астрономiчних пiдрахункiв спрогнозував рясний урожай оливок i ще взимку задешево перекупив усi чавильнi для iх обробки в Мiлетi та на Хiосi, а коли настав час збирати врожай, здавав iх в оренду за великi грошi, показавши, що за бажання навiть фiлософи можуть збагатитися.
Однак справжня проблема полягае у тому, що кожен фiлософ живе у чiтко визначеному полiтичному, соцiальному та культурному середовищi, й кожен його спосiб фiлософствування зазнае багатьох далеко не фiлософських впливiв. Не слiд iгнорувати того факту, що першi фiлософи, шукаючи рацiональне пояснення навколишнього свiту, жили у певному контекстi, де й практикувалися мiстичнi ритуали,
Вшановувалися боги, велися вiйни, iснували раби та вiльнi люди, практикувалися певнi види медицини. Усе це стосуеться й фiлософiв нашого часу, дехто з яких зазнавав впливу соцiальних конфлiктiв, виникнення диктатур, нових проблем, котрi ставить перед нами розвиток технiки, так само як значна частина фiлософii доби Вiдродження та пiзнiшого часу зазнавала впливу астрономiчних вiдкриттiв Коперника, Галiлея або Кеплера. Не говорячи вже про те, що спалахи iдей цих учених у широкому розумiннi були пiдготовленi попереднiми або сучасними iм фiлософськими теорiями.
Можливо, iснуе багато iнших причин для вивчення та розумiння фiлософii, i для викладу iх усiх знадобляться всi сторiнки цього тому. Втiм, сподiваемося, цих кiлькох акцентiв цiлком вистачить, аби залучити кожного до розумiння того, що означае думати. Оскiльки мислення, i фiлософське мислення зокрема, е саме тим, що вiдрiзняе людей вiд тварин.
Зауваження[1 - Тут i далi курсив автора. – Прим. перекл.]
Історiя фiлософськоi думки в цьому томi переповiдаеться текстами рiзного характеру. Роздiли, що мають послiдовну нумерацiю, спрямовують читача традицiйним шляхом хронологiчного оповiдання. Вони можуть супроводжуватися коротенькими вставками, за допомогою яких в дужках поглиблюються аргументи, теми та автори.
Роздiли «Культурне середовище», розмiщенi в нижнiй частинi роздiлiв, роблять свiй внесок у встановлення зв’язку мiж фiлософським дискурсом та матерiальним i культурним життям певного часу.
Крiм того, е тексти, якi розпочинаються з символу [?], де розглянутi iншi сюжети: вiдступи в часi, екскурси до iнших дисциплiн, довiльнi розвiдки, що разом можуть посприяти бiльш широкому та детальному викладу теми.
Звертаемо також увагу на те, що непiдписанi тексти пiдготовленi кураторами видання – У. Еко та Р. Федрiгою.
01. Зародження фiлософськоi думки
«Акт народження» грецькоi фiлософii в Мiлетi став результатом не того, на що дуже часто посилаються як на грецьке «диво», а був зумовлений специфiчною iсторичною та культурною ситуацiею, в якiй набувае своiх рис архаiчне грецьке мiсто.
Розглядаючи iдеi грецьких фiлософiв VI та V ст. до н. е., здоровий глузд пiдказуе, що слiд брати в численнi лапки як термiн, що визначае iх як «фiлософiв», так i те, що iх розмiщено «ранiше за Сократа».
Насправдi назву «досократики», якiй так пощастило з моменту ii запровадження, цiлком можна критикувати, i приклад такоi критики подае Демокрiт (не говорячи про софiстiв), сучасник самого Сократа. Втiм, сьогоднi передусiм здаеться слабкою iдея про те, що Сократ являе собою певний рубiж, оскiльки пiсля перiоду, коли фiлософська думка була зосереджена на дослiдженнi природи, вiн започаткував новий предмет дослiдження – етику. Таке уявлення е давнiм i важливим; його окреслено Арiстотелем у першiй книжцi його «Метафiзики» в рамках грандiозноi реконструкцii фiлософськоi традицii, котра iснувала до нього, а потiм переказано Цицероном у пам’ятному образi (Сократ, котрий «першим спустив фiлософiю з неба на землю та розташував ii в мiстi, безпосередньо увiвши до домiвок…»). Утiм, новiтнi дослiдження виявили, що певнi елементи моральних теорiй iснувала й до Сократа: варто лише згадати екзистенцiальнi проблеми, якi пронизують афоризми Гераклiта, або iнтерес до душi та ii потойбiчноi долi, що походить iз пiфагорiйськоi традицii чи з фрагментiв текстiв Емпедокла.
Гострiшим видаеться питання про те, що розумiють пiд термiном «фiлософiя», коли йдеться про досократикiв. Справдi, можна також запитати, «що саме» зрештою розпочинаеться з викладу теорii Фалеса, згiдно з якою «первоначалом» природи е вода. На думку деяких дослiдникiв, навiть не можна стверджувати, що мислителi, вiд Фалеса до Демокрiта, займалися фiлософiею, оскiльки в жодного з них провiдною темою дослiдження не був (як це вперше спостерiгаеться у Платона) iдеал iнтелектуальноi дiяльностi, спрямованоi на чисту свiдомiсть (фiлософiя е славнозвiсною «любов’ю до знання»), котрiй можна присвятити усе життя. Втiм, вiдсутнiсть назви та чiткоi теоретичноi рефлексii не виключае того, що на практицi подiбнi сюжети дослiджувалися. Буде цiлком легiтимним визначити як «фiлософiю» iнтелектуальну дiяльнiсть досократикiв, якщо вдасться продемонструвати, що ця дiяльнiсть передбачала визнання вирiшальних теоретичних положень щодо загальних питань про природу або про свiдомiсть, якщо, як висловиться згодом Арiстотель, фiлософiя народжуеться як акт здивування таемницями речей, котрi нас оточують. Через цей подив з’явилися вчення Фалеса, Анаксiмандра та Анаксiмена, якi в Мiлетi заклали пiдгрунтя для розроблення поняття про природний порядок. Цi вчення самi по собi стали епохальним вiдривом вiд мiфологiчних космогонiй, якi набули яскравого втiлення на стародавньому Близькому Сходi (з яким цi мислителi мали б контактувати в рiднiй Іонii) або у поемах Гомера та Гесiода.
«Акт народження» грецькоi фiлософii в Мiлетi разом iз тим не е результатом того, що часто називають грецьким «дивом», а походить вiд доволi специфiчноi iсторичноi та культурноi ситуацii, вiд саме тих обставин, за яких набувае своеi форми архаiчне грецьке мiсто, чиi контури чiтко визначалися – крiм розмаiття полiтичних режимiв – поступовим пiдвищенням рiвня критичних дискусiй стосовно спiльних рiшень, що спiввiдноситься з посиленням конкуренцii мiж рiзними функцiями знання. Вчення досократикiв не зароджуеться з нiчого й, зрештою, виникае навiть не в межах одного мiста-держави (pоlis). Воно народжуеться в рiзноманiтних середовищах, якi розташованi на вiддаленнi одне вiд одного, але контактують мiж собою, вiд Мiлета до Колофона (Ксенофан), вiд Ефеса (Гераклiт) до колонiй Великоi Грецii та Сицилii (пiфагорiйцi, елеати, Емпедокл), i, нарештi, в Афiнах. Воно народжуеться з-помiж надто не схожих мiж собою особистостей, оскiльки не лише давало вiдповiдь на час вiд часу безпрецедентнi запити, що мали свiдомо iнновацiйний характер, а й виразно висловлювало цi вiдповiдi рiзними стилями, спрямованими на залучення певноi аудиторii, вiд копiювання урочистоi епiчноi поезii у Парменiда та Емпедокла до суто «науковоi» прози Демокрiта. Саме тому досократики, як описував iх Нiцше, справдi були «монолiтними» та нiби «зробленими з одного шматка каменя».
1. Іонiйськi космогонii. Марiя Мiкела Сассi
Дiяльнiсть Фалеса, першого автора, вiд якого до нас дiйшли його погляди про природу (а також елементи астрономiчноi та геометричноi теорiй), припадае на другу половину VII – першi десятилiття VI ст. до н. е. Розквiт iдей Анаксiмандра вiдбуваеться приблизно за сорок рокiв пiсля Фалеса, близько середини VI ст. до н. е., тодi як третiй iонiйськiй мислитель, Анаксiмен, може бути дещо молодшим.
Насправдi, спiльнiсть iхнiх фундаментальних iнтересiв не заважала iм дотримуватися доволi вiдмiнних позицiй стосовно природи i космосу, й пояснюеться це спiльнiстю iхнього походження з Мiлета.
Мiлет, розташований на пiвденному узбережжi Іонiчного моря (сучасна пiвденно-захiдна область Туреччини), у тi роки був центром активноi торгiвлi мiж Сходом i Заходом, вiдкритим для контактiв мiж рiзними культурними традицiями, що, помiж iншим, стимулювало критичне протистояння мiж космологiчними моделями, розробленими в мiфологii Месопотамii, Фiнiкii та Єгипту.
1.1. Фалес, «зачинатель» фiлософii
Фалес не довiрив своi iдеi писаному тексту, й це серед iншого стало причиною того, що його постать вже досить скоро стала сприйматись як архетип фiлософii. Наприклад, у знаменитому фрагментi платонiвського дiалогу «Теетет» вiн постае символом життя, присвяченого роздумам та спогляданню, коли викликае насмiшки молодоi фракiйськоi служницi, оскiльки, зосередившись на спогляданнi зiрок, падае в колодязь. Ще бiльш значущою стане операцiя, яку здiйснить у першiй книжцi своеi «Метафiзики» Арiстотель, проголосивши Фалеса «зачинателем» дослiджень стосовно матерiальних причин витокiв буття, з котрих, власне, й розпочинаеться вивчення природи (а з цього – i фiлософiя як така), оскiльки саме Фалес вказав, що першопричиною виникнення та iснування всiх речей е вода. Ця «першопричина» позначаеться грецьким термiном archе (архе).
Столiття не зменшили постатi Фалеса як «батька фiлософii». На хвилi присвячених античному свiту антропологiчних дослiджень, характерних для першоi половини ХХ ст., iсторики грецькоi релiгiйноi та фiлософськоi думки «заново вiдкрили» значущiсть мiфу як засобу мислення та доклали чималих зусиль для того, аби простежити у свiтi схiдноi мiфологii витоки того бачення космосу, що було запропоноване представниками iонiйськоi школи. Найбiльш очевидним попередником iдей Фалеса було поняття про виникнення космосу з певноi маси первинних вод, що у першоджерелах не випадково пов’язуються з просторами великих рiчкових цивiлiзацiй, таких як Месопотамiя та Єгипет, а також представленi у найбiльш давнiй грецькiй поезii в образi космiчноi рiчки Океан. Утiм, слiд зазначити, що сам Арiстотель в уривку з «Метафiзики» згадуе «деяких» авторiв, котрi пов’язують теоретичнi дослiдження стосовно природи з «надзвичайно давнiми» поетами (Гомером та Гесiодом): вони одними з перших розпочали дискурс щодо богiв, позицiонуючи постатi морських богiв, зокрема, Океана та Тетиса, як «прабатькiв», або стверджуючи, що боги присягаються на пiдземнiй рiчцi Стiкс.
Арiстотель наголошуе, що погляди Фалеса е першою спробою чiтко зосередитися на природi. Тобто вони спрямованi на розв’язання специфiчноi проблеми, визначаючи при цьому як базовий принцип iснування природи не певну божественну сутнiсть, а такий суто фiзичний елемент, як воду, й здiйснюючи це на пiдставi спостереження ролi рiдини у проявах життя. Якщо ми погоджуемося з тим, що всi цi характеристики були властивi вже Фалесу, то можемо пiти далi й надiлити його титулом «батька фiлософii». Крiм того, як ми побачимо згодом, тi самi риси характеризують i розвиток iдей Анаксiмандра та Анаксимена, й це змушуе погодитися визнати думки iонiйцiв, у ширшому контекстi, осередком народження фiлософii як дiяльностi в царинi свiдомого та критичного мислення.
1.2. Анаксiмандр та Анаксiмен: божественна сутнiсть природи
Якщо вислiв «скрiзь повно богiв» i справдi належить Фалесу, як приписувалося йому ще з давнiх-давен, то вiн усе одно не мав намiру тим самим вказувати на те, що уособленi боги традицiйноi релiгii активно присутнi у свiтi природи. Скорiше, у такий спосiб було висловлено бачення природи як такоi, що мае душу та надiлена внутрiшньою рушiйною силою.
Анаксiмандр так само приписуе певнiй абстрактнiй та позбавлений особистостi сутностi властивiсть безсмертя, яке вважалося традицiйним атрибутом олiмпiйських богiв. Ця сутнiсть замислювалася як матерiальна, й у нiй проявлявся принцип становлення всього космосу: аpeiron[2 - Апейрон, або нескiнченне матерiальне першоджерело. – Прим. перекл.], принцип, що «не мае обмежень» як за протяжнiстю, так i в тому, що на всiй його протяжностi немае вiдмiнностей. Завдяки таким своiм характеристиками вiн виступав як свого роду невичерпне вмiстилище формування та розвитку речей i природи. Свiт Анаксiмандра не потребуе втручання творця або упорядника з-помiж божественних постатей, i вiдсутнiсть такоi необхiдностi е важливим показником iнновацiйностi порiвняно з тим баченням процесу утворення всесвiту або грецькоi культури, що було властивим мiфологii та втiлилось, наприклад, у «Теогонii» Гесiода.
Справдi, для Анаксiмандра всесвiт початково утворюеться шляхом вiдокремлення вiд осередку, що за «довiчним» принципом е генератором «жару» та «холоду», власне, вiн i е апейроном. Тут Анаксiмандр уводить до обiгу аналогiю, до котроi вже вдавався Фалес у досконалiшiй формi: вiн порiвнюе цей процес iз бiологiчним ростом. Так, «жар» е вогненною сферою, в серединi якоi, чiтко по центру, перебувае найхолоднiша на Землi маса, що мае форму цилiндричного стовбура.
Земля оточена атмосферним шаром, до якого прилягае зовнiшнiй шар вогню (його можна порiвняти з корою); згодом пiд тиском повiтря вiн подiляеться на декiлька кiл, що чергуються з колами пари: Сонце, Мiсяць та зiрки розташованi так, що iхнi вогнi можуть просвiчуватися у великих округлих просвiтах, якi вiдкриваються в парi, нiби крiзь «отвори в мiхах».
Зародження надiленого душею життя вiдбувалося через аналогiчнi способи взаемодii мiж фiзичними чинниками: першi тварини могли б народитися вiд нагрiтоi Сонцем вологи. Вони були загорнутi у вкриту шипами кiрку для успiшного пересування суходолом, i в цьому своему новому середовищi буття змогли би прожити дуже короткий час, якби iхня кiрка трiснула. Люди, зi свого боку, розiв’ються в надрах специфiчного виду риб, i в тому середовищi вони отримували iжу та притулок аж доти, доки не стали здатними до самостiйного життя на землi. Варто зауважити, що ця картина постае свого роду антиподом мiфiчним переказам, за якими створення людини приписуеться тому чи iншому боговi.
Утiм, повернемося до утворення зiрок: вiдстань до Землi вiд просвiтiв для зiрок, Мiсяця та Сонця визначена Анаксiмандром вiдповiдно як у 9, 18 та 27 разiв бiльше дiаметра Землi. У подiбнiй конструкцii вiдображаеться iдея симетрii та рiвноваги всесвiту, котра в iнший спосiб проявляеться також у поняттi про те, що Земля посiдае у всесвiтi центральне мiсце. Про те саме йдеться й у знаменитому фрагментi 1 Анаксiмандра, що вважаеться першим оригiнальним текстом грецькоi фiлософськоi традицii, який зберiгся дотепер: «Там, де беруть свое походження всi iснуючi речi, вiдбуваеться також i iх знищення, й це мае бути так: вони насправдi слугують взаемним покаранням, приносять один одному данину, перебуваючи у повному розпорядженнi часу».
«Речi», про якi йдеться у фрагментi, – це великi космiчнi маси вiтру, води, пари та вогню, котрi колись виокремилися з апейрону та вступили у сповнену конфлiктiв гру змiни пор року, чергування ночi й дня або цикли випаровування води iз земноi поверхнi та повернення ii у формi дощу. Переважання одного з них над iншим становитиме несправедливiсть, котра мае бути подолана протягом обмеженого промiжку часу через надання простору своiй протилежностi. Отже, у словах Анаксiмандра можемо бачити перше ствердження закону всесвiту, що будуеться на принципi рiвноваги. Примiтним е те, що цей закон також був iнспiрований аналогiчним процесом, котрий цього разу розгортався в юридичнiй площинi.
Ідеться про «динамiчну», внутрiшню для свiту рiвновагу, але яка також почасти посилаеться на верховного гаранта, на апейрон: за Анаксiмандром, цей принцип спрацьовуе як суддя пiд час розгляду справи. Отже, апейрон е тим принципом, який не лише дав початок буттю впорядкованого свiту, а й продовжив, як сказав Арiстотель у «Фiзицi» (ІІІ, 4, 203b, 6) «оточувати всi цi речi та керувати ними», гарантуючи, що жоден з основоположних принципiв iснування всесвiту не перетвориться на абсолютного управителя над iншими, ламаючи обмеження на домiнування, котре е припустимим лише в ритмi регулярного чергування рiзних космiчних сил.
За свiдченням Арiстотеля, щойно процитованим вище, Анаксiмандр увiв до обiгу також термiн для позначення цього акту «оточення» (periеchein).
Сам термiн з’являеться у фрагментi 2 Анаксiмена, де визначаеться принцип природних трансформацiй у повiтрi, яке «оточуе» всесвiт так само, як наша душа, будучи повiтрям (грецьке слово psychе насправдi означае передусiм «подув», а вже у другу чергу «душа») пiдтримуе в нас життя. «Саме так, як наша душа […] будучи повiтрям, домiнуе над нами, утримуючи нас, так само повiтря та дихання оточують всесвiт загалом». Подiбний образ чогось, що оточуе все з усiх бокiв, покликаний саме для того, щоб пiдкреслити визначну роль archе. Анаксiмен, певно, приписував повiтрю такий самий status безсмертного та божественного, що був властивим апейрону Анаксiмандра. Показове те, що це поняття в Анаксiмена е також першим специфiчним виразом бачення природи людськоi души. Саме тому не стверджуеться, що в цьому фрагментi слiд убачати просту аналогiю, котра залучае бiльш вiдомий мiкрокосм для iлюстрацii майже незнайомого макрокосму. Цiлком можливо, що Анаксiмен припускае, що роль дихання для живих iстот е такою самою, що ii вiдiграе атмосфера навколо Землi для рослин, i цi явища пояснюють одне одного в тому розумiннi, що змiни щiльностi та температури повiтря е для нього вiдносно легко придатними для спостереження у просторi як окремоi людини, так i всесвiту (у цьому контекстi фрагмент 1 Анаксiмена пiдсилюе висновок про те, що дихання е бiльш або менш гарячим залежно вiд того, наскiльки щiльно зiмкненi губи).
У будь-якому разi роздуми Анаксiмена демонструють тi самi елементи, якi ми вже розпiзнали у Фалеса та Анаксiмандра як характернi риси iонiйських теорiй всесвiту: безпосереднiй зв’язок iз реалiями фiзичних елементiв, вiдрив вiд мiфологiчних моделей устрою всесвiту на користь уявлення про природу, котре знаходить принципи свого пояснення в самому собi, конструювання методу дослiдження, що базуеться на розбудовi аналогiй. Нарештi, це розроблення нового уявлення про устрiй всесвiту, що мае розглядатися на тлi процесу формування та консолiдацii архаiчного полiса, котрий демонструе дедалi зростаючий вiдрив вiд посилання на надприродне як пiдвалини соцiального устрою на користь законодавчого врегулювання економiчних зв’язкiв та влади в середовищi рiзних груп громадян.
2. Народження богiв та свiтового порядку. Габрiела Пiронтi
2.1. Вiд космогонii до «мiфу про спадковiсть»
У своему викладi витокiв всесвiту та iсторii безсмертя Гесiод не бере на себе клопiт зiбрати разом i систематизувати рiзнi традицii, а вдаеться до дiахронii, описуючи наявний славетний порядок, налагоджений Зевсом. Потомок роду Урана (Неба) та Геi (Землi), останнiй син Хроноса та Реi, Зевс е единою божественною силою, що здатна протистояти будь-якiй загрозi та забезпечити рiвновагу у всесвiтi. Пiсля тривалоi фази зародження, внутрiшнiх конфлiктiв та воен свiт богiв, а разом iз ним i свiт людей, нарештi знаходить спокiй, який забезпечуе божество царського роду, що зiйшло на трон пiсля того, як довело свою силу та авторитет i стало царем на прохання iнших богiв. Таким чином, це божество, Зевс, репрезентуеться як монарх, влада якого е певною мiрою виборною та базуеться на меритократii. Окидаючи поглядом iсторiю божественного свiту, поет ii переказуе у свiтлi iдеi довiчностi царства Зевса.
Існуе три споконвiчнi сили, вiд яких бере свiй початок увесь всесвiт: спочатку Хаос, що е не безладом або порожнечею, а великою Безоднею, широко вiдкритою прiрвою, свого роду безформною та нестiйкою чорною дiрою, де все перебувае; потiм Гея (Земля), стабiльний осередок iз чiтко визначеними кордонами, що, однак, уходить своiм корiнням до Тартару, iнфернальноi областi, пiд якою вiдкриваеться первозданна прiрва; i, нарештi, Ерос, непереборний iмпульс, «вiд котрого слабшають кiнцiвки» (lysimeles), справжня рушiйна сила продовження роду (Теогонiя, 116–122).
Вiд Хаосу народжуються Нiч та Морок[3 - Або Ереб, що у мiфологii уособлюе царство мертвих. – Прим. перекл.] («пiтьма» чоловiчого роду), котрi поеднуються мiж собою, щоб привести на свiт День (Hemеre, грецькою мовою жiночого роду) та Ефiр, уводячи в такий спосiб до всесвiту, що перебувае у процесi формування, просторово-часовi координати. Гея, зi свого боку, шляхом партеногенезу[4 - Тобто непорочне зачаття, народження без заплiднення. – Прим. перекл.] продукуе Урана, Небо, який розмiщений над нею, а згодом – Гори, котрi оформлюють ii поверхню, й нарештi Понта, Море, що хвилюеться у своiх глибинах. Контури всесвiту визначилися. Утворивши Урана, свого партнера чоловiчоi статi, Гея переорiентовуеться на жiночу постать; розмiщуючись одне напроти одного, вони утворюють первинне подружжя, Небо i Землю, та дають життя цiлому племенi божеств, яким судилося управляти всесвiтом.
До жахливих дiтей Урана та Геi належать Циклопи та Гекатонхейри[5 - Персонажi давньогрецькоi мiфологii, велетнi, що мали п’ятдесят голiв та сто рук. – Прим. перекл.], першi (не плутати з Полiфемом та його супутниками) були володарями потужноi космiчноi зброi, до якоi належать блискавка, грiм та громовиця, а другi були надiленi неймовiрною фiзичною мiццю. Вiд цього первинного подружжя народжуються також iншi божества, яким згодом дали назву «титани», оскiльки вони повстали (грецькою мовою titainein) проти свого батька Урана.
Побоюючись подiбних нащадкiв та вiдчуваючи заздрiсть до iхньоi сили, Уран повертае iх назад до надр Геi, i мати замислюе проти Урана план, реалiзувати який вдалося наймолодшому серед синiв, Кроносу (не плутати з Хроносом, Часом). Це стало першим поворотом сюжету так званого мiфу про спадковiсть: отримавши вiд Геi як зброю вигнутий серп, Кронос, бог «зi збоченим iнтелектом» (ankylometes), оскопляе Урана та з допомогою обману та жорстокостi стае царем над безсмертними. Батько, на якого вiн пiдняв руку, його прокляв, пророкуючи своiм синам фатальну долю у покарання за пролиту кров. Як ми побачимо, згодом у розвиток «мiфу про спадковiсть» Зевс втiлить пророцтво Урана та пiддасть справедливому покаранню винуватцiв, скине з трону Кроноса й назавжди ув’язнить його разом iз Титанами у глибинах Тартару.
Об’еднавшись iз сестрою Реею, Кронос народжуе трьох богинь – Гестiю, Деметру та Геру – й трьох богiв – Аiда, Посейдона та Зевса. Кронос, у свою чергу, побоюючись бути позбавленим влади, ковтае дiтей одразу пiсля народження, аби не залишати iм свободи дiяти та не дозволити виступати проти його влади. Однак, коли народився Зевс, Рея отримала допомогу проти свого чоловiка з боку Урана та Геi, скориставшись злочином, скоеним Кроносом проти свого батька. При народженнi Зевса Кронос не помiтив, що замiсть останнього народженого сина проковтнув камiнь, i вiдтак Зевс отримав змогу рости й розвивати свою силу аж доти, доки вiн виступив проти Кроноса та змусив його вивергнути тi божества, що той утримував у себе всерединi. Як наслiдок, розпочалася тривала вiйна мiж Титанами i Кронiдами. Отримавши вiд циклопiв кращу зброю та завдяки фiзичнiй силi своiх союзникiв-гекатонхейрiв, Зевсу вдалося здобути перемогу над Кроносом та стародавнiми богами, зачинивши iх у в’язницi в Тартарi. Скориставшись цiею перемогою, що приписувалася також тому, що плiч-о-плiч з ним постiйно перебували Нiка (Перемога), Зелос (Змагання), Кратос (Влада) та Бiя (Сила), Зевс нарештi виступив проти свого останнього й найстрашнiшого супротивника – Тiфона, сина Геi та Тартара.
Лише пiсля того, як вiн у безпрецедентнiй сутичцi здобув перемоги над цим жахливим богом, у якому зосередилися всi сили хаосу та руйнування, наявнi у всесвiтi, Зевс отримав вiд Геi та iнших богiв доручення правити свiтом (Теогонiя, 881–885).
Цим завершуеться сюжет «мiфу про спадковiсть»: жоден спадкоемець не потривожить встановленого Зевсом порядку, оскiльки цар людей i богiв виявив кмiтливiсть та проковтнув Метиса, «пiдступний розум», потужне божество, вiд якого буде народжений наступник царя, що навiюе жах (Теогонiя, 886–900). Асимiлювавши Метиса та вдосконало оволодiвши здатнiстю обернути кожну провальну ситуацiю собi на користь, Зевс metieta («метисований») вiдрiзняеться вiд своiх попередникiв (як ми бачили, Метис Крона був викривленим, а його правлiння спотворене): вiн у певному розумiннi стае наступником самого себе.
Стабiльнiсть всесвiту в такий спосiб була забезпечена, а верховна влада Зевса гарантувала баланс численних сил, якi там дiяли.
2.2. Мова родоводу та розподiл timаi
Коли в гомерiвському «Гiмнi Гермесу», де переказуеться народження сина Зевса та Майi, бог-хлопчик, акомпануючи собi на лiрi, у присутностi Аполлона спiвае пiснi на честь богiв, вiн розповiдае про народження свiту, прославляе безсмертних згiдно з рангом та народженням кожного з них та вказуе, яким чином боги розподiлили «вшанування».
Інакше кажучи, Гермес оспiвуе теогонiю, чия структура е аналогiчною тiй, на яку музи надихнули Гесiода (Теогонiя, 104–115): родовiд богiв та розподiл iхнiх чеснот виявляються значно бiльш функцiональними для репрезентацii божества, оскiльки вони привертають увагу до внутрiшнього устрою свiту богiв та логiки iх розподiлу, адже кожному божеству в структурi пантеону вiдводиться належне мiсце.
Складна структура родоводу свiту богiв сама по собi не е нi кiнцевою метою, нi втiленням прагнень первiсного мислення навести якийсь лад у полiтеiстичному хаосi. Йдеться, скорiше, про складний когнiтивний iнструмент, котрий, простежуючи генеалогiчне дерево богiв, накреслюе карти сил, що дiють у свiтi, та репрезентуе iх через зв’язки спорiдненостi й способи народження. Такi видатнi знавцi античностi, як Жан Рудхардт та Жан-П’ер Вернан, наочно продемонстрували, як прихованi вiдмiтнi риси i прерогативи найдавнiших божественних сил проявляються, деталiзуючись, через iхне походження. Наприклад, вiд подружжя Титанiв, i вiдтак, вiд Уранiдiв, походять Гiперiон, «той, хто високо злетить», i Тейя, «божественна», а вiд них народжуються Гелiос (Сонце), Селена (Мiсяць) та Еос (Ранкова зiрка Аврора). Цi божества космосу, увiбравши астральну спадщину батькiв, виявляють ii та водночас надають iй бiльш чiтких та опуклих контурiв. Дiти Урана та Геi Океан (божественна рiчка, що оточуе Землю) та Тефiда[6 - У лiтературi поширене також iнше ii iм’я – Тетiя. – Прим. перекл.] (не плутати з Фетiдою, дочкою морського божества Нерея та матiр’ю Ахiллеса) утворили подружжя стародавнiх водних божеств та дали початок усiм Рiчкам (Potamoi) й сонму Океанiд, дiвчиськ-богинь, чиi iмена говорять самi за себе щодо притаманних iм специфiчних властивостей, пов’язаних iз течiею води (наприклад, Каллiроя (Kallirhoe), «прекрасне джерельце», або Окiроя (Oryrhoe), «швидка течiя»). Гесiод вдаеться до прийому каталогiзацii як для Океанiд, так й для Нереiд, морських божеств, i репрезентуе iх як сили води та надiляе промовистими iменами (наприклад, Галена (Galene), «штиль», Кiмофоя (Kymothoe), «швидка хвиля», або Кiматолега (Kymatolege), «приборкувачка хвиль»), i цi базованi на образi хвиль теонiми прямують один за одним у довгому та мудро складеному перелiку.
Причина народження божественноi сили проявляеться також у подiях, що супроводжують виникнення свiту: вiд статевих органiв Урана, що впали в море, точнiше, вiд сiм’яноi рiдини (аphros), що витекла з його фалоса, утворилася Афродiта, богиня, яка опiкуеться статевими союзами та небезпеками, що iх супроводжують. З пролитоi на землю кровi Урана народилися Гiганти, до зубiв озброенi божества-воiни, та Еринii, жахливi богинi, котрi мстяться за пролиту кров. Шок, спровокований у всесвiтi злочином Кроноса, втiлюеться не тiльки у подiбному подвiйному способi народження, а й у родоводi Ночi: насправдi саме в цьому мiсцi сюжету дочка первинного Хаосу приводить у свiт низку сил, що виражають смертнiсть, старiння, слабшання та хвороби. У такiй спосiб замальовуеться фiлiгранна форма тендiтного та делiкатного життя, котрим буде надiлено людство (Теогонiя, 211–225).
Окрiм структури родоводу, ще однiею тяговою вiссю пiснi про теогонiю виступае розподiл почестей. Вiн е ключовим поняттям еллiнського полiтеiзму, на пiдвалинах якого за кожним божеством визнаються його timаi, «чесноти», якi спiввiдносяться з «часткою» (mоira) тих, що мае загалом спiльнота богiв. У поемi Гесiода розповiдаеться, як через акти народження, укладення союзiв, через альянси та конфлiкти боги розподiляються по свiту та як кожен iз них зрештою отримуе ту частку, що йому належить: Зевс стае верховним правителем, а Титани вирушають на заслання у глибини Тартару.
Сюжет про Прометея (бога, котрий викликав гнiв Зевса, несправедливо роздiливши м’ясо бика та поклавши край нерiвностi мiж богами i людьми) також входить до «мiфу про спадковiсть». Вiн так само розвивае тему розподiлу, оповiдаючи про непереборну вiдстань мiж богами i людьми, мiж безсмертними, яким призначенi вшанування жертвоприношеннями, та смертними, що приреченi вшановувати богiв. Доля людей остаточно була визначена з актом iх створiння, втiленим Зевсом через Пандору, цей прототип жiнки, що викликае тривогу. Вiд неi бере початок родовiд жiнок, i водночас чоловiки отримують остаточне приречення до життя, сповненого працi, страждання та нещасть.
Встановлений Зевсом порядок вписаний у здатнiсть сина Кроноса розпiзнавати свою частку в кожному та пiдтримувати рiвновагу мiж множиною сил, якi розхитують всесвiт. Справдi, перемога над Титанами та наступне здобуття Зевсом царських регалiй е також результатом мудроi полiтики, яку вiн втiлював: перед сутичкою вiн не тiльки обiцяе надiлити кожне божество часткою себе, а й опiкуеться також тим, аби винагородити стародавнiх богiв, що приедналися до нього, та виправити несправедливий розподiл чеснот на користь Кроноса, який вбачали ранiше окремi боги. Звiсно, верховний бог дотримуеться своiх обiцянок, й цей справедливий розподiл timаi насправдi стае першим актом його правлiння (Теогонiя, 881–885). Крiм того, встановлений Зевсом порядок е тим бiльш стабiльним, як i нестатичним: новi боги можуть виходити у свiт, мiж ними на Олiмпi виникають конфлiкти й непорозумiння, стосунки зi смертними потребують подальших уточнень. Через тi mеtis, що йому властивi, та своi привiлейованi вiдносини зi сферою thеmis, «норми», очiльниковi богiв i людей дедалi вправнiше вдаеться вправлятися з такою делiкатною справою, як повторне обговорення timаi. Про це свiдчить, зокрема, чотири найважливiших гомерiвських гiмни (Деметрi, Аполлону, Гермесу та Афродiтi).
Розподiл kosmos (всесвiту) мiж Кронiдами дуже швидко знаходить вiдбиток у «Ілiадi» (XV, 187–193), коли Посейдон у полемiцi iз Зевсом пригадуе, що три областi всесвiту були розподiленi мiж трьома синами Кроноса: Аiду передано вхiд до пiдземного свiту, Посейдону – морське царство, а Зевсу – ефiр та небо, тодi як земля та Олiмп залишаються спiльними.
Тут iдеться не про альтернативний порiвняно з оповiданням Гесiода розподiл, а про його уточнення. Не варто забувати також, що надiляючи Посейдона автономiею щодо Зевса, цей сюжет у Гомера завершуеться тим, що перший iз них зрештою потрапляе пiд вплив другого.
2.3. Вiддзеркалення Гесiодовоi моделi у Стародавнiй Грецii та на Близькому Сходi.
У Стародавнiй Грецii були вiдомi й iншi космолого-теогонiчнi моделi; окремi з них у вiршах, iншi викладенi прозою. Частково вони збiгаються, а частково вiдрiзняються вiд бiльш поширеноi традицii, що представлена у поемi Гесiода: фрагментарний характер текстiв, у яких вони мiстяться, суттево ускладнюе точне iх вiдтворення. Такi мiфiчнi поети, як Орфей та Мусей, склали своi теогонii, так само як це зробив i критський мудрець Епiменiд. Евмелу Коринфському приписуеться «Титаномахiя», поет Алкман складае лiричну космогонiю, а Ферекiд Сiросський та Акусилай Аргоський – версiю походження всесвiту в прозi.
Стародавнiм грекам не було цiкаво знаходити вiдмiнностi мiж теогонiчною поезiю та фiлософiею у вiршованiй формi – втiм, на цьому зосередили увагу сучаснi дослiдники. Крiм того, у давнину з Гесiодом часто пов’язували Парменiда та Емпедокла, якi у своiх вiршах висловлювали власнi космологiчнi рефлексii.
З того, що ми знаемо з «орфiчних» теогонiй, можна припустити, нiби серед первинних верховних правителiв важливу роль вiдiгравала Нiч, i iхня кiнцiвка мiфу про спадковiсть лише частково збiгаеться з Гесiодовою: Зевс спочатку повнiстю поглинув всесвiт, а потiм вiдтворив його знову. Пародiею на рiзноманiтнi космогонii, поширенi у Грецii класичноi доби, постае уривок iз «Птахiв», у якому комедiограф Арiстофан вправно змiшуе традицiйнi елементи: тут зустрiлися Хаос, Нiч, Ереб, Тартар та Ерос. Навiть птахи, прагнучи народити шляхетне потомство, склали для власного ужитку космогонiю та застосовують ii, вихваляючись тим, що е бiльш стародавнiми, нiж самi боги (Птахи, 693–703).
Водночас космогонii та теогонii властивi не лише грецькiй культурi. Вiд ІІ тисячолiття до н. е. на Близькому Сходi поширеними е рiзноманiтнi перекази iсторii виникнення всесвiту, богiв i людей.
Окремi з них демонструють безсумнiвнi аналогii з грецькими традицiями, й цi аналогii часто застосовуються для того, аби довести близькосхiдне походження еллiнських теогонiй та загалом грецькоi мiфологii. Це, зокрема, стосуеться вавилонського епосу про створiння свiту, «Енума Елiш», де розповiдаеться про подружжя прародителiв Апсу (солона вода) i Тiамат (прiсна вода), про боротьбу мiж поколiннями богiв та славетнi подвиги бога Мардука.
Мiф про спадковiсть, аналогiчний тому, що розповiв Гесiод, трапляеться у певних хетських традицiях. Там у центрi уваги перебувае боротьба мiж богами неба, Алалу, Ану та Кумарбi: Кумарбi вихолостив свого попередника та проковтнув його чоловiчий статевий орган, зачавши всерединi себе бога штормiв, котрому судилося його скинути.
Схожiсть як вавилонського, так i хетського епосiв iз грецькоi традицiею теогонiй, зокрема гесiодiвською, е очевидною. Скорiш за все, вона пов’язуеться з певною культурою koinе (койне, або спiльний грецький дiалект), що у пiзнiшу античну добу охопить як Середземномор’я, так i Близький Схiд.
Однак за детальнiшого розгляду, окрiм схожостi, можна побачити й не менш значущi вiдмiнностi, якi проявилися в конкретних особливостях, переважно грецьких, у репрезентацii всесвiту та свiту богiв.
В «Енума Елiш» подружжя прародителiв складаеться з морських богiв, тодi як у бiльш поширенiй грецькiй традицii йдеться про Небо i Землю. У вавилонськiй поезii Мардук-переможець створюе всесвiт, роздiливши на частини первинне тiло Тiамат, тимчасом як грецький Зевс встановлюе панування над всесвiтом, що поступово формуеться, через динамiчнi перетворення (згадаймо про первинний Ерос), що змушують його компоненти об’еднуватися та розмножуватися.
