скачать книгу бесплатно
Як видаеться, цей шлях Платон пiзнав на власному досвiдi, принаймнi якщо вважати правдою написане в Листi VII, адже там iдеться про те, що вiн намагався навернути до фiлософii сина впливового сиракузького тирана Дiонiсiя; до того ж на такий досвiд е чiтке посилання в «Законах». Платон чудово розумiе – однаково i теоретично, i, певно, з власного досвiду – на яку страшну небезпеку наражаеться фiлософ, зав’язуючи союз iз особою, здатною на найгiрше моральне та полiтичне виродження, якою е тиран. Утiм, Платон сприймае людство за подобою технiчноi моделi – i, як побачимо згодом, навiть усесвiт – як витвiр, що його здатний створити вправний ремiсник (грец. demiourgоs), викувавши з певного матерiалу за заготованою моделлю. Тому, на думку Платона, полiтика – це «технiчна» проблема: виготовити з такого матерiалу вкрай гидкоi якостi, яким е людина, якомога досконалiшу форму. Таким ремiсником, що знаеться на тому, якою саме мусить бути ця форма, виступае «фiлософ», але якщо йому самотужки не до снаги цього зробити, не лишаеться нiчого, крiм як звернутись до тирана задля втiлення в життя його «витвору мистецтва» (у ХХ ст. Карл Поппер назве такий пiдхiд «утопiчною соцiальною iнженерiею»).
Такi мiркування дають нам змогу знайти вiдповiдь на запитання: а якими ж е «фiлософи», котрих мае на думцi Платон? Певна рiч, про фiлософiв-iнтелектуалiв, вiдомих афiнськiй громадськостi, тут не йдеться, а натомiсть iдеться про когорту фiлософiв, що згуртувались навколо того ж таки Платона в Академii. Вона мае своi витоки вiд Сократових прихильникiв, але рiзниться саме завдяки незвичнiй формi дотримуваноi фiлософськоi думки, яка саме й виправдовуе прагнення до влади. Ця думка полягае у пiзнаннi рiвня етико-полiтичних, об’ективних та абсолютних чеснот (справедливiсть, краса, добро), тобто iдей або форм (еide), якi мають утворювати мету й основу моральних дiй окремоi особи та iхнього полiтичного вимiру. На думку прихильникiв Платона, цi чесноти не залежать вiд суб’ективноi оцiнки, байдуже, особистоi чи груповоi, а iснують самi по собi, незалежно вiд ставлення до них окремоi особи чи бiльшостi у спiльнотi. Тут iдеться про вiдповiдь, притому теоретично добре обгрунтовану, на думку декого аж надто добре, – релятивiзму фiлософа-софiста Протагора, котрий заперечуе iснування об’ективних чеснот, вважаючи iх залежними вiд переконливостi вибору, який час вiд часу роблять люди чи полiтичнi групи: адже не можна сказати, що один вибiр бiльш справжнiй за iнший, а можна лише оцiнити дiевiсть вибору, порiвнюючи з бажаною практичною метою (Платон спонукае Протагора висловити цю доктрину у творi «Теетет»). На думку прибiчникiв Платоновоi фiлософськоi думки, релятивiзм Протагора е виправданням колективноi демагогii, властивоi демократii та перемозi риторики. Уряд, який справдi дiе в iнтересах спiльноти, мае дотримуватися системи цiнностей, що е об’ективно й абсолютно iстинними, а вiдтак, потрiбно опановувати саме таку форму пiзнання, яка властива лише фiлософам. Теорiя про iдеi, про яку говоритимемо згодом, отже, стае таким собi посередником мiж метафiзикою та Платоновою полiтичною думкою.
Безперечно, справедливе мiсто е iдеальним зразком, «небесна парадигма», як про нього пише Платон (Держава, книга IX, 592), який неможливо вiдтворити досконало в умовах дiйсностi. Утiм, цiлком можливо, хоч i вкрай важко, вiдтворити полiтичнi форми, якi наближенi до цього iдеалу, принаймнi наскiльки це дозволяе середовище, що iснуе в цьому часi та просторi. Певна рiч, модель справедливого мiста втiлюе едину полiтичну мету, яку повиннi ставити морально й iнтелектуально цiлiснi особистостi, котрi не втягуватимуться у полiтичну боротьбу за владу в мiстах, що вже iснують.
У останнiй працi, «Законах», Платон пропонуе модель, що ii, як йому здаеться, легше втiлити в життя, бо вона ближча до «поточноi людськоi природи», в в нiй знову вiдновлено право на шлюби та приватну власнiсть. Бо в цiй моделi суспiльну однорiднiсть забезпечують вшанування законiв усiх загалом, адже до них ставляться як до продовження божественного порядку, що iснуе в космiчному свiтi, серед людей, а найвищi обов’язки тепер належать не еlite, сформованiй з фiлософiв, а когортi теологiв-астрономiв (Нiчна рада), яка править в iм’я Бога (теократiя)
1.5. Теорiя iдей
Фiлософ Горгiй переконував, що жодноi об’ективноi дiйсностi не iснуе, а якби й iснувала, то наше мислення не здатне було б ii осягнути; а якби й осягнуло, то ii неможливо було б висловити словами через рiзний характер слова i речi. Протагор зi свого боку обгрунтував гiпотезу, що суб’ект (iндивiдуальний чи колективний) е единим «критерiем» характеристики та оцiнки стану i якостi речей (щось «солодке» чи «правильне» тiею мiрою, якою воно таким видаеться людинi й поки воно iй таким видаеться). На думку Платона, аргументи Горгiя та Протагора були би беззаперечними, якби единою дiйснiстю, що е, була б утiлена в чуттевому досвiдi.
Насправдi, якщо не можна впевнено сказати, що емпiричного свiту не iснуе, однак його особливий спосiб iснування – це рiзноманiтнiсть, нестабiльнiсть. Предмети в цьому свiтi нiколи не е тотожними самi собi, адже з плином часу змiнюються, а iхнi властивостi неодмiнно е вiдносними; отже, знання, якi можна здобути, е так само непостiйними, тьмяними, зумовленi суб’ективним сприйняттям та оцiнками. Зараз ми можемо назвати дiвчину гарною, але за рiк вона може втратити свою вроду або навiть зараз видатися незугарною порiвняно з богинею. Можемо сказати, що правильно повертати те, що вам дали на зберiгання, але така поведiнка стае цiлком неприйнятною, якщо певний друг, вiддавши нам на зберiгання меч, здурiв i просить повернути його, аби вчинити рiзанину (цей приклад наведено у І книзi «Держави»).
Лишень якби можна було вiдокремити площину дiйсностi, що не е емпiричною, можна було б спростувати гiпотези Горгiя та Протагора, знову вiдновлюючи перехiд мiж розмовою, думкою та iстиною, звiльнивши свiй опис i свою оцiнку свiту вiд кайданiв суб’ективного релятивiзму, правил переконання засобами риторики, якi iх обмежують. На думку Платона, шлях до цього геть iншого рiвня реальностi е внутрiшньою складовою нашого мовлення й, поза тим, на нього явно вказуе вiдповiдна епiстемiчна модель, запропонована математичними науками, передусiм геометрiею. (Варто нагадати, що роздуми Платона стосуються перiоду, коли саме складали в одне цiле той великий комплекс теоретичних знань, який набуде згодом остаточного вигляду в «Началах» Евклiда.)
Геометричнi теореми створюють унiверсальнi даностi (тобто такi, що не залежать вiд суб’ективних переконань) i даностi, потрiбнi (тобто неоскаржуванi) незалежно вiд обставин, у яких iх доводять, та незважаючи на те, на прикладi яких матерiальних предметiв здiйснюють доведення. Теорема Пiфагора годиться не лише для трикутника, накресленого математиком (який може бути великим чи малим, чорним або червоним) та, власне, не годиться для будь-якого накресленого трикутника (адже в кожному кресленнi неодмiнно iснують недолiки, що спростовують теорему), окрiм як лишень для досконалого трикутника загалом. Досконалий трикутник завжди однаковий i не змiнюеться нi в часi, нi в просторi, а даностi, якi його стосуються, не залежать вiд суб’ективних поглядiв того, хто iх формулюе, i тому iх цiлком можна об’ективно оцiнювати як правильнi чи хибнi.
На думку Платона, геометричну модель можна застосовувати, аби створити структуру, яка керуе формами мовлення. Ми стосовно будь-яких предметiв чи дiй повсякчас формулюемо визначення чи оцiнки, якi е даностями, на взiрець: Сократ мае рацiю; вiддавати борги – правильно; дотримуватися законiв – правильно. Зазвичай у таких твердженнях ми не ототожнюемо з кiлькома суб’ектами одну й ту саму властивiсть: (x) е В, (y) е В, (n) е В. Отже, жоден iз цих суб’ектiв не е тотожним властивостi, яку йому приписано (Сократ не е «правосуддям»), кожен здатний мати таку властивiсть чи не мати ii (часом повертати борги чи дотримуватись законiв – неправильно), а натомiсть мати геть iншi якостi (Сократ може бути молодим, старим, живим чи мертвим тощо). І навпаки, у цих даностях предикат, тобто властивiсть, якою позначають суб’ект, мае незмiнне й стандартне значення. Отже, звiдси випливае, що унiверсальнi предикати, як-от «гарний» чи «правильний», надiленi незмiнним та однозначним значенням, можна застосовувати щодо мiнливих суб’ектiв та обставин.
А ось якби змiст предикатiв змiнювався залежно вiд суб’ективних переконань, на думку Платона, досi б так i не позбулись загрози, яку приховуе в собi релятивiзм софiстiв. Отже, до цих предикатiв слiд ставитись як до головноi вiдправноi точки, що об’ективно, у повному обсязi й постiйно, надiлена властивiстю, яку позначае. Кожна В (тобто властивiсть), отже, е iстиною передовсiм для предмета, який позначае: посилання на те, що «правильно» – це об’ект, який Платон називав «правильним сам по собi», «самою справедливiстю», iдеею (чи формою) справедливостi, яка мае разом з усiм тим, що можна позначити такою властивiстю, як справедливiсть, такий самий зв’язок, як i iдеальнi математичнi трикутники зi звичайними трикутниками, що iх зазвичай креслять. Ідею справедливостi можна уявити як свiтловий конус, освiтлений з однiеi вершини, крiзь який можуть проходити безлiч осiб – котрi, освiтленi цими променями, набувають здатностi бути справедливими i втрачають цю здатнiсть, вийшовши з-пiд цих променiв. Лише цей об’ект В уповнi й винятково надiлений властивiстю, яку описуе предикат в (лише iдея про справедливiсть е цiлком правильною, i единою ii властивiстю е ii правильнiсть), а отже, е взаемозамiнним iз цiею властивiстю (якщо «справедливiсть» означае за визначенням, яке Платон запропонував у IV книзi «Держави», «чинити так, як кожному належить», то «iдея справедливостi» вичерпно й без варiантiв, описуеться цим визначенням, так само як «iдея трикутника» е цiлком взаемозамiнною з визначенням «геометрична фiгура з трьома сторонами, сума кутiв якоi дорiвнюе 180 градусiв»).
Для Платона iснування iдеальних сутностей як головних характеристик предикатiв, що використовуються в мовленнi пiд час опису та оцiнювання – це необхiдна умова для того, аби надати сталостi змiсту цього мовлення, який позбавлений релятивiзму, а вiдтак, i, власне, пiзнанню свiту, котрого стосуеться. У цьому втiлюеться одна з провiдних iдей платонiзму: сталiсть дискурсу та пiзнання залежать вiд предмета, про який iдеться. Платон заперечуе, на вiдмiну вiд сучасних поглядiв, що iдеi, якi позначаються предикатами, як-от «гарний», «великий» тощо, можна вважати концептами чи категорiями, невiд’емними вiд «думки» (noеmata): кожне переконання, якщо воно справдi е таким, а не сном чи маренням, завжди е думкою про дещо i мае об’ективний вiдповiдник у зовнiшньому свiтi. Отже, такi предикати, як «гарний» чи «великий» тощо, мають передовсiм стосуватись iдеального сущого, яке об’ективно iснуе i е реальнiшим, нiж окремi суб’екти («Сократ», «дерево»), що вони позначають у описових та оцiночних твердженнях. Саме в цьому Арiстотель убачатиме те, що назве головною помилкою Платона: котрий вважав бiльш «реальним» предикат, а не предмет, властивiсть, а не субстанцiю. Арiстотель натомiсть переконаний, що такi властивостi, як «гарний» чи «великий», можуть iснувати лише як означення реальностi того, що описують, яка вiдiграе провiдну роль (тобто «Сократ» чи «ось це дерево»).
Отже, для Платона iдеi мають бути iдеальним сущим, незалежним об’ектом, навiть якщо предикати, якi виражають iхнiй змiст, насправдi втiлюють стандарти, норми чи критерii означення чи оцiнки свiту, якi ми застосовуемо, говорячи: «це дерево – велике», «Сократ – добрий», «так чинити – справедливо».
Певна рiч, iдеi iснують геть по-iншому, нiж речi (iншими словами, про такi собi «суперречi» не йдеться). Ідея про трикутник не е iдеальним трикутником, а iдея про яблуко – це не вiчне яблуко: iдеться про сукупнiсть головних рис, завдяки яким iх визначають такими, вiдмiнними вiд iнакших речей, кожен трикутник i кожне яблуко.
Платон вважае, що кожен даний предикат е iстинним, коли описуе реальний зв’язок мiж предметами. Слова про те, що «Сократ – добрий», «ця фiгура – трикутник» будуть правдою, лише коли iснуе зв’язок мiж сутностями (емпiричними) «Сократ», «ця фiгура» i сутностями (iдеальними) «добрий», «трикутник», а неправдою – коли такого зв’язку не iснуе. Але що означае такий зв’язок мiж одним та iншим сущим, якi належать до рiзних онтологiчних рiвнiв? Аби розв’язати це завдання, Платон створюе одну зi своiх найбiльш суперечливих теорем про «взаемозв’язок» (mеthexis) мiж речами та iдеями.
Аби обгрунтувати зв’язок «участi» та роль iдей як причини в цьому середовищi – iдея про справедливiсть мае якимось чином бути причиною того факту, що «Сократ – добрий», бо лише за умови спiвучастi вона стае такою: Платон впроваджуе поняття зв’язку мiж «прообразом», чи то пак «парадигмою» i «копiею».
Отже, iдеi слiд сприймати як прообрази, окремi емпiричнi приклади яких (чи то втiлення) е вiдтворенням чи саме «копiями», що неодмiнно будуть недосконалими та нестiйкими. Наприклад, у геометрii, коли креслимо трикутник, видимою е лише уявна модель iдеального трикутника, створюючи його копiю. Або, скажiмо, коли складаемо дерев’яне лiжко, теслю надихае iдеальний прообраз лiжка, якому вiн надае матерiальноi форми. Крiм того, скажiмо, добрий полiтик, пишучи конституцiю мiста, мае на метi свою iдею про справедливiсть, що ii намагаеться втiлити в життя за iсторичних обставин, у яких працюе.
Утiм, який би сенс був у тому, щоб сказати, примiром, що пес Плуто е копiею iдеi про собаку чи iдея про пса е «причиною» створення Плуто? Поширення зв’язку iдеi-речi у свiт натуральних об’ектiв стало важкою проблемою в теорii iдей Платона, що сформувалась, як бачимо, у середовищi, з одного боку, моральноi оцiнки, а з iншого – математичного пiзнання.
Однак у межах саме теорii iдей – у якiй «взаемний» зв’язок мiж прообразом та копiею залишаеться певною мiрою дiевим, бо пояснюе «присутнiсть» iдей у окремих речах чи дiях, iдей, якi таким чином дають змогу описати чи оцiнити цi речi чи цi дii – виникають певнi проблеми, що бiльш безпосередньо стосуються питання, про яке йдеться. Головне – якими е цi iдеi? По-друге, як можна цi iдеi пiзнати?
