скачать книгу бесплатно
Роботи зi складу Corpus по-рiзному вiдповiдають на запитання про рiзницю мiж медициною та iншими практиками оздоровлення. Серед завдань трактату «Про мистецтво», який можна датувати кiнцем V ст. до н. е., е виокремлення характеристик, якi роблять iз медицину певну tеchne, тобто здатнiсть отримати практичний результат (одужання), починаючи вiд знання, «чому» хвороба розвиваеться так або iнакше. Найважливiшою з цих характеристик, як наголошувалося, е виключення випадковостi:
«Усе, що трапляеться, трапляеться з якоiсь причини, й тiею самою мiрою, якою ця причина проявиться, жодноi випадковостi насправдi не iснуватиме».
Медична tеchne е продуктом поеднання теоретичних принципiв i «вмiти дiяти» та спрямована на створення, точнiше, на вiдновлення втраченого здоров’я. Вона вiдрiзняеться як вiд epistеme, абстрактного знання, що тяжiе до абсолютного вимiру, так i вiд tribе, вправностi ремiсникiв, що базуеться на суто емпiричному процесi, «на спробах та помилках».
У Гiппократовiй традицii лiкування хворих е чимось глибоко вiдмiнним вiд здатностi надати форму посуду: гончар знае жести, якими це робити, й знае iх правильну послiдовнiсть, утiм, аби його продукцiя була досконалою, у нього немае потреби знати теоретичне пiдгрунтя своеi дiяльностi. Гiппократiв лiкар, навпаки, щоб виходити у своему знаннi з досвiду, мае необхiднiсть виходити за його межi, залучаючи результати спостереження, котрi вiн зiбрав у логiчну систему, чия мета полягае в досягненнi змiни природного стану.
Трактат «Про природу людини», який приписують улюбленому учневi Гiппократа Полiбiю, мiстить найбiльш узгоджену систематизацiю Гiппократовоi теорii «чотирьох рiдин», на пiдставi котроi кров, мокротиння, жовта та чорна жовч, що мiстяться в тiлi, вiдповiдають категорiям тепла, холоду, сухостi та вологостi.
Рiдини тiла та цi категорii перебувають мiж собою у збалансованому спiввiдношеннi, що вiдповiдають вiку життя та статi. Здоров’я полягае в iхнiй рiвновазi, а змiни iхнього стану (metabolе) означають збiй (дискразiю), хворобу. Кожний елемент природного свiту, що складаеться за тими самими принципами, що й людське тiло (теплий, холодний, сухий та вологий), здатен проникнути до нього та змiнити рiвновагу-здоров’я.
Отже, хвороба е «змiною», продуктом певноi «причини», що перебувае в навколишньому середовищi або в режимi, тобто у звичному життi пацiента. Проте якщо iснуе причина, iснуе й можливiсть ii передбачити: лiкар може сформулювати свiй прогноз, тобто, як ми бачили, «вiщувати» перебiг хвороби. Замало лише стверджувати, що певна поведiнка, iжа або клiмат е шкiдливими для здоров’я, адже варто ще вмiти пояснити, «чому». У цьому принципi причинностi як пiдгрунтi клiнiчного методу Гiппократовоi медицини проявляеться вчитель фiлософii, котрого можна спостерiгати, зокрема, у дiалозi Платона «Горгiй».
Медичне мистецтво та гiппократова етика
У зведеннi Corpus Hippocraticum немае текстiв, спецiально присвячених медичнiй етицi, яку розумiють як сукупнiсть принципiв та норм, чiтко виокремлених та незалежних вiд iнших секторiв рефлексii. Те, що часто вважаеться прикладом античноi медичноi етики, «Клятва», насправдi е текстом деонтологiчного характеру, тобто таким, що мiстить лише правила поведiнки, властивi професii лiкаря, котрi тiльки частково можуть розглядатись як специфiчнi випадки бiльш загальних моральних настанов.
«Клятву» було створено як угоду перед пов’язаними з лiкуванням божествами (Аполлоном, Асклепiем, Гiгiеею та Панацеею, котрi перелiченi у преамбулi), що схвалюють процес посвячення у професiю. Ідеться про свого роду угоду про асоцiацiю, де обумовлено дотримання ексклюзивних професiйних обов’язкiв, прописано, як дiяти в iнтересах пацiента, виконуючи лише тi дii, на якi здатен, а за потреби допомагати вчителю. До iнших трактатiв «Корпусу» увiйшла також серiя норм, що регулюють навiть зовнiшнiй вигляд лiкаря, як вiг мае поводитися на публiцi, яким чином мусить вдягатися, пiдтримувати абсолютну стриманiсть стосовно медичних i немедичних фактiв, що про них дiзнався пiд час виконання професiйних обов’язкiв.
Окрiм цих основних настанов, не варто заглиблюватися далi в те, що е добрим, а що поганим у медичному мистецтвi: благом е бути компетентними (техноетика) та керуватися у поведiнцi правилом правильного засобу, завдяки якому лiкар здобуде повагу хворого. Лiкар мае звертатися до пацiента спокiйним тоном, його слова та жести не повиннi здаватися грубими, оскiльки вiн «вiдсторонюеться для зручностi», мае уникати надто життерадiсноi поведiнки. До цих настанов, спрямованих на запобiгання реноме поганого лiкаря, додаеться вiдмова виконувати дii, якi потенцiйно можуть призвести до смертi, такi як постачання лiкiв для евтаназii або переривання вагiтностi – тобто те, що вiдкрило шлях для прочитання «Клятви» Гiппократа також у свiтлi християнськоi етики.
Основним принципом Гiппократовоi етики, який увiбрав у себе мету всiеi медицини, е «бути корисним та не завдавати школи хворому» (primum non nocere у подальшiй традицii). Медицина мае «усунути страждання хворого та зменшити шкоду вiд хвороби, утримуючись вiд втручання у випадках, коли зло сильнiше»: цей пасаж, що походить iз трактату «Про мистецтво», встановлюе неформальний моральний принцип, що отримав у лiтературi визначення «етичного натуралiзму». Отже, моральний порядок базуеться на повазi до ph?sis: гарний лiкар сприяе встановленому природою порядку, уникаючи ризикiв насильницького втручання. Перед невилiковними хворобами, де сила ph?sis е бiльшою за медичну, лiкар вдаеться до терапii, яка лише прибирае страждання. Загалом медицина розглядаеться як основоположна частина гармонiйного цiлого, що пiдкоряеться законам необхiдностi.
Хоч у текстах «Корпусу» викладено рiзнi теорii стосовно вiдносин лiкаря i пацiента, можна стверджувати, що увага придiляеться переважно центральнiй ролi пацiента в актi лiкування: лiкар мусить вдатися до синергii зi свiдомим суб’ектом, цiлком обiзнаним у своiй хворобi та характерному для неi виходу, – це свого роду прообраз актуальноi теми «iнформованоi згоди». Пацiент не мусить пасивно отримувати накази та настанови; слухання вражень лiкаря сприяе свого роду стосункам обмiну, спрямованим на те, аби чогось навчитися у пацiента, навiть якщо той низькоi культури. Не iснуе нi лiкування без переконання хворого, нi зцiлення без того, що лiкар обiзнаний у психологiчному розвитку хвороби. Гiппократiв анамнез, що спонукае хворого розшукувати у пам’ятi нещодавню та далеку iсторiю свого типу, е фундаментальним iнструментом активних вiдносин, у котрих типовi аспекти античного медичного патерналiзму пом’якшуються через дiалог i протистояння.
02. Фiлософ: народження та ствердження iнтелектуального ремесла
Хто такий софiст? Саме таке питання ставить Сократ у дiалозi Платона, котрий саме мае назву «Софiст». Сократiвська концепцiя фiлософа унеможливлювала залучення до софiстiв таких мислителiв, як Горгiй, Фрасiмах або Продiк. Тодi, хто такi софiсти? Софiсти – це експерти знання, надiленi непересiчними методологiчними здiбностями в мистецтвi слова та судження. Сьогоднi ми б сказали, що вони професiонали в царинi культури. В Афiнах вони знаходили iдеальну публiку, котра, звiсно, не очiкувала вiд них урокiв фiлософii, як цього могли би захотiти ми сьогоднi або як це замислював собi Платон у своiй школi. Ця публiка гарно платила за можливiсть випробувати енциклопедичнi знання Гiппiя або за допомогу в надзвичайно вiртуозних спорах Протагора, який своiми бесiдами був здатний невимушено переходити вiд доведення якоiсь тези до захисту ii протилежностi.
Знання софiстiв мало практичний характер та пов’язувалося з кориснiстю. Софiст практикував фiлософiю як професiю, присвячену освiтi громадян, котрi вмiли дiяти й мiркувати, виходячи з практичних потреб, поставлених дiйснiстю. Афiняни, якi обмiрковували винищення жителiв Мелосу, насправдi бiльше цiкавилися позбавленими упереджень полiтичними рефлексiями Фрасiмаха, зокрема, його визначенням правосуддя як права сильнiшого, нiж Парменiдовою онтологiею або питаннями щодо archе iонiйських природознавцiв.
Тодi ким був Сократ? Образ Сократа, який ми можемо розгледiти на горизонтi всiх свiдчень – чiтко сформульованих або фрагментарних – його сучасникiв, постае неоднозначним i парадоксальним. Залежно вiд того, як тлумачити тi його риси, що лежать на поверхнi, вiн, як мiнлива iстота, може перетворюватися чи то на сповнене порокiв та пристрастей чудовисько, чи то на смiшну карикатуру на дещо середне мiж фiлософом i софiстом, що дотримуеться парадигми мудрого й бездоганного чоловiка. Нiцше пише: «Показово, що Сократ був першим великим греком, котрий був бридким», – як Терсiт у Гомера. За Арiстотелем, ця його бридкiсть мала би бути здатною завдавати шкоди щастю людини: бичi очi, приплесканий нiс, плямистi губи, випнутий живiт, босi ноги та поношений плащ – i все це в очах фiзiономiстiв перетворюеться на живий вираз ласолюбства та надмiрностi, а його постiйнi вiдвiдини молодих афiнян видаються цьому пiдтвердженням. Утiм, не тiльки це: Нiцше також пише, що вiн «увесь був оповитий таемницею, сповнений прихованих мотивiв, скритний», оскiльки для того, щоб здобути прихильнiсть юнацтва, Сократ удавав iз себе невiгласа, приховуючи свою мудрiсть. Так само й статуетки Сiлена, про якi Платон говорить у дiалозi «Бенкет»: ремiсники робили iх порожнiми всерединi, й за удаваною огрядною та схожою на тваринну зовнiшнiстю цих мiфiчних лiсних iстот – якi так схожi на Сократа! – приховане витончене зображення бога.
Сократ був першим великим огидним греком, ставши таким чином першим, хто зруйнував цю, здавалося б, непорушну iдею про kalokagath?a, про союз краси i чеснот як невiд’емних якостей, що забезпечували iнтелектуальну та моральну цiннiсть певноi людини та, на додаток, санкцiонували його аристократичне походження. Ксенофонт навiть змiг зробити з нього модель свободи, справедливостi та мудростi, позицiонувати його як того, хто здатен перед обличчям покарання на смерть спокiйно розсудити, що не варто вкладати останнi ресурси у спробу вижити, коли досягнув уже майже похилого вiку, а продовжувати життя означатиме терпiти неминучi страждання.
Проте не ця помiркована та смиренна мудрiсть робить Сократа першим великим греком, принаймнi для нас: його велич не може бути вiдокремлена вiд його atop?a, вiд його дивакуватостi та унiкальностi як фiлософа, котрого Платон зробив безсмертним, перетворивши на героя фiлософськоi думки та персонажа своiх фiлософських дiалогiв, на того, хто ховае справдi дорогоцiнне серце пiд зовнiшнiстю Сiлена. Сократ для нас е першим, хто вмiв жити, нiколи не зраджуючи власнi переконання через боягузтво або умовностi, а постiйно пiддаючи iх критичнiй переоцiнцi для того, аби пересвiдчитися в iхнiх чеснотах та, вiдтак, цiлком упевнено довiрити кожен свiй вибiр та кожну дiю найкращим роздумам, на якi вiн був здатен. Вiн став першим, хто вмiв узгоджувати мислення та дii, доводячи це аж до крайнiх наслiдкiв та, проте, не вiдступаючи навiть перед обличчям смертi; вiн збудував на цьому свое щастя, зробивши його нетлiнним. Як пише сучасний фiлософ Роберт Нозiк, вибiр Сократа пiти назустрiч смертi, а не рятуватися, заперечуючи все, у що вiн глибоко вiрив, зробив його смерть основною частиною його життя. Цей вибiр перетворив його смерть на останнiй окремий епiзод, який може пролити свiтло на все життя, зробивши його нетлiнним.
Інакше кажучи, якщо його «учень» Платон для нас е великим фiлософським стимулом, – можливо, найвагомiшим запрошенням займатися фiлософiею, а «учень» його «учня» Арiстотель постае вселенським розумом, що поклав початок науковiй енциклопедii, то Сократу ми передусiм завдячуемо прикладом, можливо унiкальним, життя, присвяченого фiлософii.
1. Софiсти. Альдо Бранкаччi
1.1. Софiстика
Софiстика е показовим для грецькоi фiлософii другоi половини V ст. до н. е. напрямом мислення, що iсторично збiгаеться з утвердженням демократii в Афiнах, спочатку з режимом, що представляв Перикл, а потiм iз радикальною пост-Перикловою демократiею, якi супроводжувалися заколотами та боротьбою мiж демократами й олiгархами.
Афiни були також центром дiяльностi софiстiв, якi в цей перiод досягають найбiльшого розквiту, коли мiсто цiлком можна було назвати, за висловом Фукiдiда, «школою Еллади». Будучи рiзними за географiчним походженням, за теоретичними iнтересами та полiтичною орiентацiею, софiсти мали дещо спiльне в характерах i функцiях. Вони позицiонували себе водночас як учителi полiтичних чеснот, як iнтелектуальнi хранителi концепцii, що була чiтко вiдокремлена вiд ученостi, як нащадки та продовжувачi однiеi з найбiльш прославлених грецьких культурних традицiй. Передаючи знання за винагороду, особливо серед панiвних верств, вони самi часто залучалися до державних посад або до дипломатичних мiсiй; вони займалися етикою, полiтикою, риторикою, а також теологiею, теорiею знання, аналiзом мовлення. Розглядаючи критичний аналiз iхнiх поглядiв Платоном та Арiстотелем, Гегель став першим, хто здiйснив iх рiзку переоцiнку, проливши свiтло на те, як софiсти стали не тiльки справжнiми просвiтниками Еллади, а й першими, хто всупереч орiентацii попередньоi досократовоi фiлософii виступили носiями живого iнтересу, спрямованого на людську дiйснiсть у галузi етики, антропологii та полiтики. Софiсти справдi наслiдували також досократикiв, оскiльки не вiдкидали, як зазвичай вважаеться, нi онтологiю, нi фiлософiю природи, проте переорiентували останню в релятивiстському контекстi. Зi свого боку софiстi цiлком усвiдомлювали неповноту i дисконтинуiтет тих елементiв, що вони вводили, порiвняно з попередньою добою sophоi[16 - Софii, знання. – Прим. перекл.]. Протагор пов’язуе це з публiчнiстю та полiтичним забарвленням слiв софiстiв i одночасно вводить до обiгу поняття «софiстичного мистецтва», аби позначити як використання власне слiв та знання, так i того вибору царини, що вiдрiзняла сучасного софiста вiд архаiчних знавцiв та вiд пре-софiстiв Периклова кола. Гiппiй, у свою чергу, присвячуе iсторичне дослiдження таким мудрецям, як Фалес та Анаксагор, i викривае визначну характерну рису софiстiв у iхнiй здатностi поеднувати теоретичнi зацiкавлення та полiтично-практичнi iнтереси у публiчнiй проекцii.
Софiстика, крiм того, не е простим зiбранням рiзноманiтних особистостей, якi ii утворюють, у своему пiдгрунтi вона мае певну теоретичну цiлiснiсть, яку можна розглядати принаймнi на трьох рiвнях. Це засвiдчуеться передусiм розчиненням того тiсного зв’язку мiж сферами буття, мисленням i мовленням (що свого часу були унiфiкованi елеатами). Це стало першою причиною рiшучого виникнення поняття lоgos, яке розглядалося в його автономii, у широкому розмаiттi його функцii та у всiх вимiрах: дiалектицi, психагогiцi, естетицi. Крiм того, софiстика осмислюе фундаментальнi питання зв’язку мiж людиною i дiйснiстю, з якою вона стикаеться, дiйснiстю, що мае бути осмислена та поставлена пiд контроль розуму та у будь-якому разi мае пiдлягати використанню, iнтерпретацii та знанню, що забезпечуе окремий предмет. Нарештi, це була доба, коли вперше виникають абстрактнi полiтичнi концепцii, вписанi у фундаментальнi антитези мiж природою i законом, завдяки чому формуеться полiтична рефлексiя, яка була позбавлена простих питань фактичноi природи, пов’язаних iз протиставленням частин, але надiлена ефективною та широкою теоретичною значущiстю.
1.2. Протагор
Протагор народився в Абдерах близько 492 р. до н. е. У Афiнах вiн з’являеться тричi: бл. 444 р. до н. е. (коли отримуе вiд Перикла завдання керувати облаштуванням панеллiнськоi колонii Фурii), бл. 423–422 рр. до н. е. (перiоду, з яким пов’язуються подii дiалогу Платона «Протагор») та, нарештi, у 421 р. до н. е. Певно, вiн помер незабаром пiсля цiеi дати. Ми маемо перелiк, далеко не повний, його текстiв, серед яких фiгурують «Антилогii», «Істина» або «Нищiвнi дискурси» та книга «Про богiв».
Перший акт фiлософii Протагора був антиелеатським: ми знаемо, що вiн склав текст «Про сутнiсть», спрямований проти тих, хто пiдтримував цiлiснiсть буття, яку вiн спростував за допомогою численних аргументiв (80 B 2 DK). Вiдповiдно до цього, Протагор встановив фундаментальне твердження «Антилогii», котре полягало в тому, що вiдносно кожноi речi iснують два взаемно протилежнi дискурси (А 1 DK). Це твердження, що перегукуеться з базовим мотивом мислення Гераклiта, тобто з тим, що суперечнiсть розумiеться як структурний закон дiйсностi. Тимчасом як в елеатизмi суперечнiсть постае параметром, що ставить пiд сумнiв справжнiсть – iстиннiсть тiеi сфери, де воно проявляе себе (dоxa), таким чином i е мовленням, для Протагора суперечнiсть – це параметр, не вiдокремлюваний вiд дiйсностi, й саме тому вiн пiдтверджуе всi погляди та дискурси, якi, по сутi, зводяться до фундаментального протиставлення твердження та заперечення, структурних елементiв антилогii. Звiдси походить знаменита теза про людину як мiрило всiх речей (homo mensura). Їi висловлено у працi «Істина», де вiн до того ж iде далi в цьому напрямi, вказуючи також критерiй, на пiдставi якого можна оцiнювати це протиставлення: «людина е мiрою всiх речей, якi iснують, – що вони iснують, неiснуючих – що вони не iснують» (B 1 DK).
Цiею тезою Протагор руйнуе Парменiдову альтернативу «iснуе–не iснуе», встановивши, що буття i не-буття не е мiрилами дiйсностi-справжностi кожноi речi, проте, навпаки, людина е мiрою буття, як i не-буття. Для людини це означае, що кожна людина (а не людина взагалi) виступае суб’ектом пiзнання. Водночас застосування термiна chrеmata («речi») дае змогу зрозумiти, що Протагор протиставляе себе також Анаксагоровi, встановлюючи, що елементом, за яким розрiзняеться множиннiсть речей, е не верховний принцип, який дiе у космосi, тобто Nous (Інтелект), а окремо взята людина, котра раз у раз ii сприймае та виносить судження. Послiдовне застосування такого принципу виявляе себе в обережному агностицизмi, який Протагор висловлюе в теологiчнiй царинi, коли стверджуе: «Дивлячись на богiв, не можна сказати нi що вони iснують, нi що вони не iснують. Насправдi, iснуе багато речей, якi перешкоджають цьому знанню: нечiткiсть самого питання й швидкоплиннiсть життя людини» (B 4 DK). Гносеологiчний суб’ективiзм та релятивiзм довершуються на онтологiчному рiвнi так званою стриманою доктриною Протагора, що розвивае типову для пiзньоi течii Гераклiтова вчення тезу: жодна рiч сама в собi й по собi не е одною, проте всi речi, про якi ми говоримо, що вони iснують (використовуючи неправильний термiн), насправдi завжди стають такими.
Суб’ективiзм Протагора компенсуеться впевненiстю в тому, що людина шляхом обережного використання мовлення може конструювати дискурси, якi, не будучи бiльш iстинними, нiж тi, що вiдповiдали емпiричному сприйняттю та визначенню будь-якоi iншоi людини, постають, логiчно та лiнгвiстично, бiльш правильними, та, вiдтак, «сильнiшими», кращими. Це був домен orthoepеia («правильностi мовлення»), й у цьому полягае сенс протиставлення, яке Протагор встановив мiж «слабкiшим дискурсом», отже, тим, який легко спростовуеться, i «сильнiшим дискурсом» (B 6b DK), що е суворiшим та бiльше здатний протистояти спростуванню. Увага до механiзмiв мовлення, якi Протагор дослiджував у iхнiй морфологii, граматичнiй структурi та в риторичному вимiрi, пiзнiше приведе цього софiста з Абдер до формулювання розбiжностi мiж агонiстичним i дiалектичним використанням лiнгвiстичного iнструментарiю. Дiалектика народжуеться як необхiднiсть конструювати дискурс, показовий для певноi позицii, прагматично бiльш адекватний щодо розумiння дiйсностi, яку вiн озвучуе: дискурс чiткiше структурований пiд кутом зору логiки, лiнгвiстики та аргументацii та, вiдтак, здатний нав’язати себе не тiльки тому, що вiн е бiльш переконливим, а й тому, що вiн е рацiонально бездоганним. Чудовим прикладом такого orthоtatos lоgos («правильнiшого дискурсу») е так звана теорiя покарання Протагора, згiдно з якою покарання певного злочинця мае здiйснюватися не вiдповiдно до факту, котрий вiдбувся й котрий вже не можна змiнити, а «з погляду на майбутне», з виконанням попереджувальноi, виправноi та погрожуючоi функцiй.
Мiф, який Протагор переказуе у Платоновому дiалозi, приводить до зв’язку його iменi з текстом «Про первiсний стан людини»: Протагор робить нарис iсторii людства, демонструючи здатнiсть розрiзнити соцiальний та полiтичний рiвнi. Останнiй реалiзуеться не тiльки з конструюванням мiста, чий стан можливостей забезпечений такими чеснотами, як «повага» та «правосуддя», що перебувають у спiльному володiння всiх людей (з мiфу можна побачити, як це стало результатом важкого та тривалого шляху, подоланого первiсним людством), а також пануванням закону (nоmos), якому усi мають пiдкорятися. Демократичне мiсто, Афiни, де всi могли бути s?mboulos, полiтичними «радниками» з питань загального ладу, становить приклад подiбних iдеалiв. Для функцiонування такому мiсту потрiбен i клас експертiв iз питань технiчного змiсту, та, крiм того, дiяльнiсть софiста, котрий виконуватиме бiльш загальну пайдетичну, себто освiтню, функцiю.
Тут вiн укотре пiдтверджуе, що iснують думки та дискурси, не бiльш чи менш iстиннi, а бiльш чи менш кориснi або шкiдливi: отже, у царинi знання iснуе певна оцiнна градацiя, що стосуеться площини не iстинностi, а прагматичностi. Й критерiй дискримiнацii серед поглядiв полягае у ступенi iхнього вiдхилення вiд певноi норми: вiдчуття хворого, для якого мед мае гiркий смак, е не менш iстинним, анiж вiдчуття здоровоi людини, але це не означае, що йому менше вiддають перевагу та вiн е найгiршим. Таким чином, закон е, безумовно, «рiшенням мiста», проте, оскiльки софiст мае обов’язок роз’ясняти мiсту, якi погляди е хорошими й прямими, а якi – гiршими й не вартими уваги, то закон буде, врештi-решт, тим рiшенням, що походитиме вiд переконання народу (dеmos) у результатi софiстичного дискурсу. У такий спосiб демократична концепцiя Протагора супроводжуеться теорiею елiти.
1.3. Горгiй
Горгiй народився в Леонтинi близько 480 р. до н. е. Вiн був учнем Емпедокла та в 427 р. до н. е. прибув до Афiн як голова дипломатичноi мiсii мiста, яка просила Афiни про допомогу проти Сиракуз. Величезний успiх, який отримували його конференцii, вiдновився, коли пiсля подорожей рiзними грецькими мiстами, вiн повернувся до Афiн, аби виголосити славетну «Епiтафiю». Останнi роки свого життя вiн проводить за Ясона, тирана Фери, де вiн i помер, здаеться, у понад сiмдесятирiчному вiцi. Горгiй е автором «Трактату про неiснуюче», «Виправдання Паламеда» та «Похвали Єленi», й усi це роботи дiйшли до наших днiв.
Всi три тези, якi Горгiй демонструе у «Трактатi про неiснуюче», спрямованi проти фiлософii елеатiв: нiчого не iснуе; навiть якщо щось iснуе, воно е непiзнаванним; якщо навiть iснуе та е пiзнаванним, його не можна продемонструвати iншим.
Горгiй приписуе буттю тi самi визначення – неможливiсть думати про нього та вимовити його, – що Парменiд пов’язував iз «не-буттям». За допомогою першого доведення вiн зводить нанiвець будь-яку можливiсть розрiзняти буття та не-буття; шляхом другого доведення вiн руйнуе Парменiдову тезу про те, що не-буття не можна обмiркувати й, вiдтак, пiзнати. Вiн спростовуе об’ективiстську концепцiю мовлення, для якоi мовний вираз е рiвнозначним «прояву об’ективноi реальностi» (delo?n ta prаgmata). Отже, загалом вiн пропонуе iронiчне, проте жорстке розвiнчання онтологii елеатiв та, в останнiй тезi, доходить двох важливих висновкiв. З одного боку, вiн звiльняе lоgos вiд обов’язку говорити «iснуюче», а з iншого – ставить проблему того, яким чином, насправдi, вiдбуваеться спiлкування.
«Похвала Єленi» вiдповiдае на це, стверджуючи абсолютну автономiю мовлення, а також його психагогiчну функцiю, емоцiйну та iррацiональну природу, завдяки чому воно здатне «вгамувати страхи, заспокоiти бiль, викликати радiсть i збiльшити благочестя» (82 B 11 DK). Звiдси випливае визначення, яке Горгiй дав поезii i яке враховуватиме Арiстотель у «Поетицi», коли, визначаючи трагедiю в термiнах iмiтацii, уточнюе, що вона «приносить задоволення, що опосередковуе жалiсть та жах», до очищення пристрастей. Функцiя логосу полягае, таким чином, у тому, щоб переконати розум слухача, обмежити його визначеними позицiями та прийняти подальший стиль поведiнки: ця функцiя е спiльною для поезii i риторики. Остання при цьому е мистецтвом «здiйснення переконання» (А 28 DK), у якого немае iншоi мети, крiм даноi, й з усiх iнших мистецтво вона вiдрiзняеться тим, що все пiдкоряеться iй спонтанно, а не через насильство (А 26 DK). У цьому контекстi особливоi важливостi набувае поняття «омана» (apаte), що е спiльною для поетики та риторики категорiею: ця омана е засобом, за допомогою якого проявляе себе логос, i в царинi поезii вона виконуе суто позитивну функцiю, оскiльки дае змогу отримати доступ до сфери артистичноi iлюзii. Саме тому, говорить Горгiй, трагедiя е «оманою, в якiй обманщик спрацьовуе краще, нiж той, хто не обманюе, i той, хто припиняе обманювати, е мудрiшим за того, хто обманювати не вмiе» (B 23 DK).
«Виправдання Паламеда» присвячене тiй самiй проблемi, проте розглядае ii в розвитку. Так, якщо в артистичнiй i риторичнiй царинах формальна конотацiя та психагогiчна функцiя логосу набувають пiдсиленого звучання, iстотно iнакше це вiдбуваеться в царинi юриспруденцii, де суттевим е сповiщення правди, тобто того, що насправдi вiдбулося: вiдомство, якого не мiг уникнути Паламед, несправедливо звинуватило його у зрадi Одiссея. Вирок Паламеда, який не змiг засобами логосу довести iншим, що трапилося насправдi, е трагiчним результатом i тим самим укотре пiдтверджуе, що у спiлкуваннi людей усе розiгруеться у площинi симпатii мiж тими, хто говорить та слухае, у здатностi переконати й зрушити affectus[17 - Стан розуму або тiла, викликаний певним (зовнiшнiм) впливом (лат.). – Прим. перекл.].
Концепцiя креативностi логосу в полiтичному вимiрi пiдтверджуеться роботою «Епiтафiя», якiй приписуеться функцiя вираження загальних норм спiльного життя, що е найбiльш цiнними та унiверсальними серед позитивних законiв: у цiй пластичнiй здатностi й полягае «чеснiсть дискурсiв», яка виявляеться в «точностi законiв» у такий спосiб, як «м’якiсть мiфiв» у «жорсткому правосуддi».
1.4. Антифонт
Хоча питання про те, чи можна або нi iдентифiкувати софiста Антифонта з Антифонтом iз Рамнута залишаеться вiдкритим, дата його народження локалiзуеться бл. 470 р. до н. е., тодi як смерть, якщо вiн був Рамнутським та належав до членiв олiгархiчноi Ради чотирьохсот, припадае на 411 р. до н. е., на перiод, що не е надто пiзнiм для того випадку, якщо це був софiст, котрий вважаеться сучасником Сократа та Протагора. Антифонт народився в Афiнах та е автором трактату пiд назвою «Істина», вiд якого збереглися рiзнi фрагменти, вiдновленi за Оксiринхськими папiрусами, а також трактату «Про згоду».
Певно, у «Істинi» (чия назва заявляе про полемiчнi намiри автора на противагу однойменнiй роботi Протагора) висловлена теорiя дiйсностi, основи якоi реконструйованi в широковiдомiй роботi Арiстотеля (87 В 15 DK); звiдси випливае, що Антифонт позначае як arrh?thmiston («позбавлене форми») те, що е фундаментальним у певнiй сутностi, ii глибинну природу, елементарний базис, вiд якого все iнше набувае форми через успiшнi втручання, що накладаються на нього. Для Антифонта природа (ph?sis) i е тим невизначеним матерiальним базисом, який е умовою кожного формувального акту, що надходить ззовнi та який водночас чинить опiр у своiй елементарнiй сутностi кожнiй спробi отримати його. Вiдтак, за Антифонтом, якщо ви поховаете лiжко й пiд впливом процесу його розпаду утвориться паросток, то не виросте лiжко, яке е лише витвором вiдповiдних умов i мистецтва, проте виросте дерево, яке iснуе у природi. З iнших фрагментiв постае, що Антифонт конструюе своi концепцii arrh?thmiston та ph?sis у динамiчне бачення дiйсностi як такоi, що не мае закiнчення. Виходом iз цiеi дiйсностi видаеться той атеiзм, що критикуе Платон в одному з пасажiв «Законiв» (889е), де Антифонт не називаеться безпосередньо, але натяк на нього е достатньо прозорим.
Переходячи вiд антропологii до етико-полiтичноi царини, Антифонт пiдходить до опису людського ph?sis, передусiм висвiтлюючи природно-бiологiчну рiвнiсть людей (B 44 DK). Те, що спiввiдноситься з онтологiчно-космологiчним поняттям arrhythmiston, е природою, котра розумiеться як внутрiшня необхiднiсть, як iстинна автентичнiсть людини, якiй протиставляеться nоmos, тобто закон, що розумiеться як зовнiшня норма, котра мае обмежену й умовну значущiсть. Антифонт характеризуе правосуддя як не-порушення норм, встановлених мiстом. Проте закон сам не здатен запобiгти його порушенню: вiн встановлюе, що потерпiлий постраждав, а злочинець його образив, але це не забороняе потерпiлому страждати, а злочинцю ображати. Санкцii також е непевними та неефективними, оскiльки, щоб накласти покарання, потрiбно використати iнструмент переконання, за яким рiвними правами користуються потерпiлий та порушник. Вiдтак становлення iстини в судi ризикуе зазнати колапсу, й реальною е загроза того, що постраждалий пiдлягатиме i подальшим образам. Подiбна суперечнiсть викриваеться й в iнститутi свiдчення: переконання Антифонта в тому, що не можна назвати справедливим той акт, коли свiдок, який не отримав вiд обвинуваченого жодних пошкоджень, звинувачуе його на пiдставi своiх суто правдивих свiдчень, мае сенс, тiльки якщо подiбна ситуацiя транспонуеться та судиться на рiвнi ph?sis. Утiм, безпристрасно реалiстичним е iнше його спостереження, згiдно з яким свiдок, що говорить правду, накликае пошкодження на себе самого, пiдставляючи себе пiд помсту з боку вiдповiдача, засудженого на пiдставi його свiдчень. Тому людина чинить правосуддя з максимальною користю для самоi себе, лише коли це вiдбуваеться за присутностi свiдкiв там, де дотримуються положень природи: лише вони, насправдi, е необхiдними, оскiльки передбачають покарання за iхне порушення.
1.5. Продiк
Продiк народився на островi Кеос, можливо, бл. 460 р до н. е.; вiн кiлька разiв бував у Афiнах у ролi посланника. Вiн займався фiлософiею природи та антропологii, уклавши тексти «Про природу» та «Про природу людини»; крiм того, вiн займався теологiею й передусiм аналiзом мовлення. Його послiдовниками були такi дiячi, як Ферамен, Еврипiд, Фукiдiд та Ісократ.
Метод лiнгвiстичного аналiзу, який практикував Продiк та завдяки якому вiн став особливо знаменитим, структуруеться у двох моментах. Перший представлений аналiзом семантичного змiсту термiнiв, призначених для встановлення так званоi правильностi назв (orthоtes ton onоmaton). Подiбна вправа вiдповiдае на запитання: «Що означае х?», де х час вiд часу становить об’ект аналiзу, й подiбна процедуру добре iлюструе вiдповiдний пасаж iз дiалогу «Евтiдем» Платона (84 А 16 DK). Значення цього полягае безпосередньо в тому, що в цьому актi деномiнацii здiйснюеться iдеальне зiставлення мiж «назвою» та «рiччю», що вважаеться пов’язаною з нею. Необхiднiсть визначити безпосереднiй змiст певноi назви пов’язана з виявленням багатозначностi термiнiв та необхiднiстю зменшити ii, звiдки випливае захист зв’язку, що для Продiка е обов’язково взаемно однозначним, мiж назвою i рiччю. Цей принцип особливо дiевий для «подiлу назв» (diаiresis ton onоmaton), спрямованого на встановлення рiзницi мiж нею та синонiмiчними термiнами, впорядковуючи iх у два взаемно протилежнi класи. Подiбний подiл вiдповiдае на запитання: «У чому, в якому сенсi х вiдрiзняеться вiд у?». Отже, йдеться про виконанi у формi словника семантичнi описи, спрямованi на виявлення характерних властивостей семем (мiнiмальних одиниць мовлення), що визначаються, припускаючи iдею об’ективного, а не умовного, смислу назв. Висвiтлюючи вiрогiдну полiсемiю «назв» (оnoma), Продiк iнтерпретуе ii як простi коливання onomаzein, якi необхiдно, втiм, виправляти; пiдкреслюючи цей феномен, вiн мае втрутитися до царини суто нормативного забезпечення, спрямованого на фiксацiю за однiею рiччю лише одноi назви, що iй вiдповiдае. У загальному лiнгвiстичному вжитку, таким чином, мае вiдбутися перегляд номенклатури, спрямований на уникнення наявноi множинностi значень термiнiв.
Ми знаемо дуже мало про природничi студii Продiка; його волюнтаристська та рацiоналiстична етика, яка протистоiть гедонiзму, орiентована, втiм, на здобуття чеснот, що розумiються також як результат «зусилля», викладена у славетнiй апологii «Геракл на роздорiжжi», частинi роботи «Часи» (Hоrai), що дiйшла у переказi Ксенофонта. Ми поiнформованi також щодо його теорii походження вiри в богiв, що пояснюеться в iсторико-генетичному дусi та е передусiм утилiтаристською, оскiльки Продiк стверджуе, що сили природи були пiднесенi першими людьми до рангу божеств (B 5 DK).
Ця теорiя, iнтерпретована Секстом Емпiриком як еквiвалент справжнього вiдкритого визнання атеiзму, поеднуеться з тим, що Продiк визнае iснування певного життедайного елементу (to zotikоn, див., напр., у: Епiфанiй, В 5 DK), втiленням якого е чотири елементи, Сонце i Мiсяць, що послiдовно обожнюються. Отже, ми перебуваемо в царинi евристичного рацiоналiзму, котрий у типово софiстичнiй схемi поеднуеться з оригiнальною iнтерпретацiею елементiв фiлософii природи та з редукцiею релiгii до натуралiстичноi ii форми.
1.6. Гiппiй
Гiппiй, який був народжений в Елiдi та виконував численнi дипломатичнi мiсii в рiзноманiтних мiстах Еллади, у Платона фiгуруе як Гiппiй Бiльший (= 86 А 7 DK), котрий познайомився з Протагором, коли той уже був похилого вiку, та був «значно молодшим» за нього. Оскiльки Протагор народився бл. 490 р. до н. е, дата народження Гiппiя може бути локалiзована бл. 450 р. до н. е. Прославився вiн у 399 р. до н. е., коли Платон його згадав його в «Апологii Сократу».
У фiлософii Гiппiя переважала теорiя «природи» (ph?sis) та, як характерна для софiстичного полiтико-морального мислення антитеза, теорiя вiдносин мiж природою i законом. Пiдгрунтям цих теорiй е онтологiя, яка вбирае концепцii, властивi елеатськiй традицii, що за посередництва мiлетцiв були переробленi у плюралiстичному напрямi, та яка була особливо близькою до Анаксагора. Згадаймо, що Мелiсс, не вiдкидав, як Парменiд, реальностi множинностi, що сама по собi е внутрiшньо суперечливою, проте лише в нiй не проявляються тi характернi риси довiчностi й незмiнностi, якi е властивими Буттю. Для Гiппiя реальнiсть утворена множиннiстю «великих тiл сутностей, якi iснують для природи» (8 С 2 Untersteiner); вони представленi як hоla (цiлiснi), жорстка сукупнiсть невiдокремлюваного, що е «протяжною», та, вiдтак, утворюють мiж собою внутрiшнiй зв’язок: зв’язок, який мае висвiтлювати, як цього не робить, зокрема, dialеgesthai (дiалектика) Сократа, що, безпiдставно порушуючи реальнiсть, у сполученнях, якi не мають пiдгрунтя у природi (розбiжнiсть мiж почуттям i субстанцiею), втрачае свiй об’ект. Природа, втiм, переходить до асимiляцii жанрiв, поеднуючи та приеднуючи органiчнi цiлiсностi поступовою протяжною лiнiею, без стрибкiв. Аналiтичному методу Сократа Гiппiй у такий спосiб протиставляе на формальному рiвнi lоgos, що розумiеться як поступовий та структурований дискурс, а на рiвнi методу пiзнання – енциклопедизм: функцiя останнього – реконструювати органiчну цiлiснiсть знання, переходячи до поеднання справжнiх сфер знання, якi в комплексi охоплюють усе, що може бути пiзнаним.
Гiппiй насправдi е строго послiдовним дослiдником багатьох дисциплiн, якi давала поеднувати його онтологiя. З одного боку, вiн е першим мислителем, котрий зiбрав разом чотири дисциплiни, якi багато столiть по тому будуть названi quadrivium (арифметика, геометрiя, астрономiя та теорiя музики) та якi Платон у працi «Держава» поеднував подiбним зв’язком як пiдготовчi до дiалектики. З iншого боку, вiн був першим та, мабуть, единим софiстом, хто розвивав iсторичнi дослiдження, як в iсторико-хронологiчному, так i в iсторико-фiлософському планi. Як зрозумiло зi вступу до дiалогу «Гiппiй Бiльший», вiн присвячуе своi дослiдження першим мислителям, починаючи з Фалеса й з ще бiльш раннiх, Бiанта та Семи Мудрецiв, i до Анаксагора; вiн е автором тексту пiд назвою «Зiбрання» (Synagoge), з якого зберiгся фрагмент, де демонструються подiбнi дослiдження: вiд Гiппiя, найiмовiрнiше, саме з цього тексту, Арiстотель отримуе iнформацiю про Фалеса та його книгу «Alpha» для своеi «Метафiзики». Крiм того, Гiппiй першим визначив царину дослiджень науки archaiologia (археологiя), яка мае вивчати походження народу та його «давню iсторiю», що розумiються в широкому контекстi, який висвiтлюе також зв’язок iз сучасною iсторiографiею (згадаймо Фукiдiда, VII 69).
Цей софiст з Елiди е також автором тексту пiд назвою «Імена народiв», що робить його продовжувачем робiт логографiв[18 - Авторiв перших творiв давньогрецькоi iсторичноi прози. – Прим. перекл.], а також важливоi роботи iсторичного змiсту, знаменитого «Перелiку переможцiв Олiмпiад». Завдяки йому Гiппiй, будучи в цiй царинi наступником Гелланiка з Мiтiлени та попередником Арiстотеля, зробив фундаментальний внесок в утвердження единоi хронологii для всiх народiв Грецii, поклавши ii у пiдгрунтя iх спiльноi iсторii. До цього широкого поля дослiджень долучаються, з одного боку, його гомерiвськi студii, спрямованi на те, аби виявити у головних героях зразковi типи, а з iншого – його специфiчнi дослiдження музики та геометрii (у царинi якоi вiн виявився першим, хто провiв дослiдження квадратури кола, винайшовши так звану квадратису).
Можна бачити, що для Гiппiя кожна реальнiсть у цiлому квалiфiкуеться та природним чином пов’язуеться й спiввiдноситься з iншою реальнiстю такого самого роду. Пiдгрунтям для такого ставлення виступило поняття syngenеia (ознайомленiсть), яке Гiппiй увiв у свiй дискурс-самопрезентацiю в дiалозi Платона «Протагор», де вона пiдтримуе третю, важливiшу вiсь мислення софiстiв: полiтику. Вiн стверджуе, що всi люди помiж собою е «близько пов’язаними, вони е знайомими та спiвгромадянами» – для природи, проте, не для закону. При цьому Гiппiй не мае намiру пропонувати iдеал едностi роду людського, проте на пiдставi концепцii, яка вже повнiстю розвiнчуе природу, наголошуе, що iснуе природна спорiдненiсть, яка надихае на злагоду iстинних мудрецiв. Саме вони пов’язанi справжньою фундаментальною схожiстю, яка виходить за межi штучних розмежувань, створених стiнами, режимами та законами мiста (якi Гiппiй визначае як «тиранiю людей»). У такий спосiб народжуеться той самий, пiдкрiплений потужним iнтелектуальним зарядом iдеал дружби мiж схожими. У Гiппiевiй sophоi цей iдеал представляв той сорт аристократичного iнтелекту, який у грецькому полiтичному мисленнi набував дедалi бiльшоi важливостi.
1.7. Фрасiмах
Дiяльнiсть Фрасiмаха, котрий народився в Халкiдонi у Вiфiнii та е знаменитим передусiм як ритор, припадае на останнi три десятилiття V ст. до н. е. Вiн працював також у Афiнах, як доводить цитата, наведена Арiстофаном у роботi «Учасники бенкету» в 427 р. до н. е. Як i всi софiсти, вiн займався фiлософiею природи (85 А 9 DK) та створив численнi працi як дорадчо-полiтичного, так i риторичного змiсту.
Реконструкцiя його полiтичного мислення е вкрай непевною через сумнiв у тому, чи вiн насправдi поширював тi вiдомi тези, що приписував йому Платон у першiй книзi «Держави». Не вдаючись до вирiшення цього складного питання, можна обмежитися лише зауваженням про те, що все, що ми знаемо про iншi шляхи iсторичного Фрасiмаха, не е достатнiм, аби анi пiдтвердити, анi спростувати спостереження Платона, якi, хоча й у рамках гiпотези, можуть бути взятi до розгляду, обмежуючись першою тезою щодо суто полiтичного змiсту.
Фрасiмах Платона передусiм стверджував, що кожне мiсто (демократичного, олiгархiчного або тиранiчного спрямування) накладае на себе як nоmos (номос, закон) те, що е корисним (symphеron) для домiнуючоi сторони. Аналогiчно етичнi та полiтичнi чесноти мають конвенцiональне походження: справжня людина насправдi е слабкою та вимагае санкцiонувати захист того, що природно е ii слабкiстю, а правосуддя е нiчим iншим, як неповноцiннiсть у силi. Несправедливiсть, iз погляду чистоi природи, е «бiльш сильною, бiльш гiдною вiльних, бiльш гiдною тих, хто переважае» («Держава», 334 с). Утiм, це досягаеться тiльки у великих дiях й одним ударом, оскiльки вона буде покарана, насправдi, лише якщо вдасться до мiнiмальних дiй: несправедливiсть, доведена до своеi кульмiнацii, однак, е зазвичай безкарною та вказуе на перемогу принципу, за яким переважне право належить сильнiшому.
Це означае, що для Платонова Фрасiмаха стародавнiй iдеал людини kalos kai agathоs[19 - Красивий тiлом i душею. – Прим. перекл.] розвиваеться в теоретизування стосовно верховенства найкращих у полiтичному вимiрi, яке сприймае владу через акт крайньоi упередженостi, що вiдповiдатиме природi тодi, коли той, хто домiнуе, й насправдi буде найсильнiшою людиною, Тим самим, згiдно з нормами розуму, стае можливим як виправдати тиранiю, як i, навпаки, викрити, що у пiдгрунтi кожноi форми правлiння перебувае насильство, невиправдане з точки зору ph?sis. У такому баченнi nоmos не базуеться на жодному розумному пiдходi та е насправдi сам по собi необгрунтованим, вiн мае значення тiльки як акт, що накладаеться на мiсто владою тих, кому вдаеться здобути перевагу. Звiдси можна побачити, як рацiоналiзм Платонова Фрасiмаха добровiльно визнае емпiричну констатацiю, власне, як i саму iррацiональнiсть реального, прийнятною та дiевою нормою оцiнки.
2. Сократ. Карлотта Капуччiно
2.1. Людина з Афiн
Сократ дотримувався традицii античних фiлософiв не записувати нiчого, що простягаеться вiд Пiфагора аж до Епiктета, Аммонiя Саккаса та Плотiна (який не записував, поки не досяг п’ятдесяти рокiв). Існують два рiзновиди фiлософськоi аграфii (буквально – «вiдсутностi писаних текстiв»): езотерична, або догматична, аграфiя того, хто не бажае популяризувати власнi думки, як у Пiфагора, та дiалектична, чиi прихильники вважають записаний текст таким, що не здатен замiнити усний дiалог. Цей другий рiзновид аграфii бере свiй початок вiд Сократа, його подiляли такi фiлософи-скептики, як Пiррон, Аркесiлай з Пiтани та Карнеад.
Як Сократ, так i Пiфагор не залишили пiсля себе текстiв, проте мали «учнiв, що самi були як живi тексти» (13. 12–14). Сократ не вважав себе вчителем, проте, мав «учнiв», що багато писали, й бiльше писали за нього. Всупереч своему вибору не писати або, можливо, саме завдяки йому, Сократ, за традицiею насправдi вважаеться натхненником фiлософського дiалогу як iнновацiйного лiтературного жанру: «сократiвських дискурсiв» або lоgoi sokratikоi, що за характером вiдрiзнялися вiд трактатiв досократикiв та епiдиктичних ораторiй софiстiв. Це е першим i найвiдомiшим парадоксом iз тих багатьох, що оточують його постать.
В «Апологii» Платона стверджуеться, що Сократовi було сiмдесят рокiв, коли в 399 р. до н. е. вiн постав перед судом; це дае змогу локалiзувати дату його народження мiж 470 та 469 рр. до н. е. пiд час 77-i Олiмпiади в Афiнах. Його батько, Софронiск, був скульптором у демi Алопеке, периферичному районi на пiвденному сходi мiста, вiдведеному для ремiсницькоi дiяльностi. Вiдомостi про те, що Сократ i сам був скульптором у певний перiод життя, е сумнiвними, й, безперечно, легендою е те, що вiн створив одягнених грацiй, яких можна було побачити на виiздi з Афiн поблизу Акрополя. Його мати, Фенарета, теж самостiйно займаеться ремеслом, пiдробляючи повитухою, певно, аби збiльшити сiмейнi доходи, якi вiд самого початку завдяки роботi батька не мали би бути мiзерними. Насправдi Сократ здобув традицiйну освiту для розуму i тiла, навчився читати, писати й рахувати, а також робити гiмнастичнi вправи. Перш нiж стати акушеркою пiсля смертi Софронiска, Фенарета одружуеться з Хередемом та народжуе Патрокла, зведеного брата Сократа.
В атмосферi культурноi вiдкритостi Афiн часiв Перикла молодий Сократ наближаеться до фiлософii природи, читаючи тексти Анаксагора та вiдвiдуючи його афiнську школу, Архелай. Як ми знаемо з дiалогiв Платона «Протагор» та «Горгiй», iз цим перiодом пов’язуються його зустрiчi iз софiстами Протагором з Абдер, Продiком iз Кеосу та Гiппiем Елiдським, а також iз ритором Горгiем з Леонтини. Втiм, не е надiйними вiдомостi про зустрiч iз елеатами Парменiдом та Зеноном, яка, згiдно з дiалогом Платона «Парменiд», могла би вiдбутися з нагоди Великих Панафiней у 450 р. до н. е., коли Парменiдовi було вже близько шiстдесяти п’яти рокiв, а Сократовi – менше двадцяти. Цi дати не узгоджуються, проте, зi свiдченнями доксографа[20 - Доксографiя – виклад думок i поглядiв стародавнiх фiлософiв i вчених у працях пiзнiших авторiв. Термiн запроваджено нiмецьким класичним фiлологом Германом Дiльсом. – Прим. ред.] Дiогена Лаертського (ІІІ ст. н. е.), котрий визначае, що Парменiд пiд час можливоi – i тому малоймовiрноi – зустрiчi iз Сократом мае поважний вiк близько дев’яноста рокiв.
Пiзнiше Сократ вiдiйшов вiд фiлософii природи, оскiльки ii пошуки не передбачали кiнцевого результату, тобто дослiдження блага, що для людини е найважливiшим. У дiалозi Платона «Федон» стверджуеться: «Менi подобалося те, що я мусив сховатися в розмiрковуваннях (lоgoi) та шукати в них iстину речей» (99 е). Наприкiнцi 420-х рокiв до н. е. звичка в цих пошуках розпитувати в Афiнах когось, хто мав славу мудреця, зробила його публiчним персонажем та представила як komodo?menos, тобто як «людину, що висмiювалася у комедiях». У 423 р. до н. е. Сократ виступив дiйовою особою аж у двох iз трьох комедiй, що перемогли на Великих Дiонiсiйських iграх: друге мiсце (пiсля «Пляшки» Кратiна) посiла комедiя «Вульва» Амiпсiя, яка виводить на сцену Сократа та його вчителя музики, Дамона, а трете – комедiя «Хмари» Арiстофана. Клавдiй Елiан у «Строкатих оповiданнях» переказуе, що пiд час показу «Хмар» Сократ, котрий був присутнiй на подii, пiдвiвся на ноги та залишився стояти серед публiки протягом усiеi вистави, щоб його можна було добре бачити.
Участь Сократа у полiтичному життi в Афiнах не виходила за межi вiйськових та громадських обов’язкiв доброго громадянина. Лише цi обов’язки вiддаляли його вiд мiста, де вирувало все життя. Пiд час Пелопоннеськоi вiйни вiн вiдзначився як гоплiт у трьох военних кампанiях. У 432 р. до н. е., на порозi вiйни, вiн рятуе життя та озброення Алкiвiада, якого було поранено пiд час битви бiля Потiдеi на пiвостровi Халкiдiки. Повернувшись до Афiн, вiн на користь друга вiдмовився вiд усiх почестей, що мали його надати. У цих обставинах, будучи вже майже сорокалiтнiм, вiн випробовуе своi фiзичнi здатностi опиратися голоду та холоду, босонiж ходячи по льоду та пiддаючись морозу в «тому ж плащi, в якому вiн ходив i ранiше» (Платон, Бенкет, 220 b). У 424 р. до н. е. вiн бере участь у сутичцi з тебiанцями пiд Делiоном, з якоi пiсля поразки вiдступае разом iз военачальником Лакетом, покровительство якого принесло йому повагу противникiв, i Алкiвiад дивися на нього iз захопленням; нарештi, востанне вiн брав участь у битвi поблизу Амфiполiса в 422 р. до н. е.
Пiсля того як Сократ продемонстрував свою значущiсть на полi битвi, вiн отримав можливiсть показати свою хоробрiсть й у внутрiшнiх подiях у полiсi. У 406 р. до н. е., обраний за жеребкуванням, вiн входить до колегii пританiв, тобто посадових осiб, уповноважених керувати Радою п’ятисот. Цi народнi збори було скликано, аби засудити стратегiв, що перемогли в морськiй битвi поблизу Аргiнусських островiв у 406 р. до н. е., за те, що пiсля перемоги вони покинули потерпiлих у корабельнiй аварii. Сократ марно виступав проти нелегiтимного рiшення бiльшостi засудити iх на смерть колективно пiд час одного спiльного процесу, з ризиком для життя захищаючи недоторканнiсть афiнських законiв стосовно народу. Полiтик Каллiсен, щоб отримати голоси, загрожуе пританам, котрi виступали проти засудження стратегiв, що тi подiлять iхню долю. Два роки по тому, у 404 р. до н. е., флот востанне зазнав поразки у битвi бiля рiчки Егоспотами неподалiк Дарданелльськоi протоки, й Афiни програли останню битву дуже тривалоi Пелопоннеськоi вiйни. Полiтична влада переходить до рук Тридцяти олiгархiв (404–403 рр. до н. е.), якi пiзнiше будуть названi «тиранами». У тому ж роцi Сократ знов ризикуе життям, вiдмовляючись виконати наказу Критiя, очiльника Тридцяти, арештувати разом iз чотирма громадянами демократа Леонта iз Саламiни, котрий, безперечно, е приреченим на смерть; Сократа рятуе падiння тиранii та повернення демократii.
Про його родину ми маемо небагато надiйних вiдомостей, пов’язаних iз подiями останнiх рокiв життя. Схоже, Сократ одружився на Ксантiппi вже у зрiлому вiцi, оскiльки його сини – Лампрокл, Софронiск та Менексен – були ще дуже молодими на момент його смертi. З дiалогу «Федон» ми дiзнаемося, що Ксантiппа та Менексен, молодший син, в останнiй день були у в’язницi, проте Сократ iх вiдiслав перед тим, як почати звичайну дискусiю з друзями в очiкуваннi ухвалення вироку; уся родина повернеться, аби привiтатися з ним незадовго до смертi. Залишаеться достатньо сумнiвним той факт, що в нього була ще одна дружина, Мiрта, з якою вiн пiдтримував стосунки перед та пiд час шлюбу iз Ксантiппою.
Культурне середовище
Афiни: демократичний полiс
Винахiд демократii. Питання про те, чи народилася демократiя за Клiсфена, майже позбавлене сенсу. Органiзатори конференцiй, на яких у 1992 р. вiдзначалося 2500 рокiв демократii, вважають, що так. В античностi, за поодинокими винятками, гадали, що нi, адже вони дуже швидко забули про Клiсфена (пiсля 508 р. до н. е. вiн зникае з джерел, як нiби його зовсiм не було), а батьками-засновниками демократii визнають тих, хто жив або ранiше (Солон), або пiзнiше (Ефiальт та Перикл).
Зрештою, iснуе iсторична ймовiрнiсть того, що Клiсфен пiдтримуе провiдну роль Ареопагу, тобто ради старiйшин, до складу котроi входили колишнi архонти, як основного iнструменту аристократii для здiйснення нею контролю над полiтичним життям. Загалом шлях формування цiеi «аномальноi моделi» був складним процесом, який у розвитку в часi пройшов кiлька фаз. Вiдтак, важко визначити певний точний момент, вiд якого можна говорити про demokratia («влада», krаtos, «народу», dеmos: як наголошував Лучано Канфора, спочатку цей термiн розкривав жорсткий та вбивчий для свободи характер народного правлiння). Найiмовiрнiше, цiею датою е 461 р. до н. е., коли реформи Ефiальта та Перикла позбавили Ареопаг великоi частини його влади, формально зменшивши можливостi аристократii контролювати публiчнi справи. Проте для завершення процесу ще залишалося зробити iншi кроки: назвемо лише один з них – винагороду за виконання посадових обов’язкiв було запроваджено лише через пару поколiнь.
В Афiнах було сприйнято модель, що складалася у 461–322 рр. до н. е. лише з двома короткими iнтервалами. Тут не йдеться про модель, яка вже у готовому виглядi вийшла з голови Зевса, як це було з його дочкою Афiною, покровителькою мiста. Насправдi протягом цих близько 150 рокiв вiдбувалися рiзноманiтнi трансформацii та нововведення, зокрема, в той iсторичний перiод, що розпочався пiсля завершення Пелопоннеськоi вiйни (431–404 рр. до н. е.).
Мiсто – головна дiйова особа. «Афiни, якi й до того були великим мiстом, стають ще бiльшими пiсля того, як звiльнилися вiд тиранiв», – стверджуе Геродот, котрий свого часу був вражений надзвичайним зростанням як розмiрiв, так й потужностi мiста. Воно й насправдi стае найбiльшим у всьому Середземномор’i: чисельнiсть його громадян – чоловiкiв вiком старше 18 рокiв, що становила вiд близько 20 тисяч за Пiсiстрата й до 30 тисяч пiд час Перських воен, напередоднi Пелопоннеськоi вiйни збiльшилася до 60 тисяч.
Греки рахували лише дорослих чоловiкiв; якщо ми хочемо порiвняти цi цифри з параметрами сучасного мiста, маемо додати ще жiнок та значну кiлькiсть дiтей та пiдлiткiв. Утiм, цього недостатньо: в Афiнах у момент найвищого розквiту мiста гостювали, ймовiрно, близько 15–20 тисяч дорослих чоловiкiв та певна кiлькiсть рабiв, котрих, цiлком можливо, було не менше 100–150 тисяч.
Загалом з населення чисельнiстю вiд мiнiмум 300 тисяч до максимум 500 тисяч осiб третина, а ймовiрнiше, близько половини з них жили безпосередньо в самому мiстi, що утворювалося двома полюсами: власне, Афiнами та iхнiм портом Пiреем, а решта були розсiянi по сотнях малих поселень Аттики.
Перше, над чим варто подумати, це факт, який протягом столiть – i загалом цiлком несправедливо – використовувався для того, щоб принизити важливiсть афiнського демократичного експерименту: за детальнiшого розгляду населення було не так уже й багато. На додаток до мешканцiв-iноземцiв, у мiстi було багато рабiв. Але не лише це: законом вiд 451 р. до н. е. Перикл обмежив право громадянства лише тими, у кого не тiльки батько, а й мати були афiнянами: попри об’ективнi недолiки, таке обмеження давало змогу чiтко висунути необхiднi вимоги. Проте слушно наголошуеться, що афiнська демократiя у своему пiдгрунтi також мала принцип виключення. Мати громадянство за будь-якого режиму означае мати привiлеi. І у будь-якому свiтi тi, хто мають привiлеi, прагнуть максимально обмежити доступ до клубу привiлейованих.
Афiнська модель демократii базуеться на чотирьох фундаментальних принципах: 1) рiвнiсть; 2) жеребкування; 3) винагорода; 4) участь.
Кожен iз них заслуговуе на стисле обговорення.
1. У принципi, усi громадяни Афiн мали рiвнi права та рiвнi обов’язки перед громадою незалежно вiд свого походження та наявного доходу. У «манiфестi» демократii, котрий Фукiдiд декламував Перикловi пiд час обговорення увiчнення пам’ятi загиблих у перший рiк Пелопоннеськоi вiйни, цей великий державний дiяч, так пояснив цю фундаментальну позицiю: «якщо на пiдставi законiв у приватних суперечках усi перебувають в однаковому станi, то iндивiдуальна репутацiя мае переважне значення для пiклування про громадськi справи на пiдставi того кредиту довiри, котрий кожен отримуе у певнiй царинi, й не через право брати ширшу участь, а через власнi чесноти; й навiть бiдним, якщо вони здатнi добре прислужитися мiсту, iх низький ранг не мае затьмарити шлях» (ІІ 37.1, переклад iталiйською мовою здiйснив Уго Фантазiя). Існують винятки, пов’язанi зi збереженням – протягом тривалого часу, але з менш iстотним впливом на життя суспiльства – цензових верств Солона, якi не перешкоджали бiдним отримати доступ до небагатьох громадських посад. Вочевидь, на практицi не бракувало виняткiв, коли найбагатшi та найшляхетнiшi представники суспiльства зберiгали контроль над ключовими посадами. Однак варто зауважити, що в основних осередках демократii – на зборах, у радi та у судах – цiлковита рiвнiсть мiж усiма громадянами не була формальним явищем.
2. Принципом призначення на всi громадськi посади було жеребкування, оскiльки подiбна форма вибору стала справжньою ознакою демократii, хоча й зазнавала критики («хто хотiв би обирати собi лiкаря жеребкуванням?»). Існували два обмеження: по-перше, жеребкування вiдбувалося завжди серед volontari (бажаючих, добровольцiв), й iнколи могло траплятися так, що через брак претендентiв (що виникав насамперед стосовно представникiв вiддалених демiв, якi не входили до Ради п’ятисот, що передбачало виконання важких обов’язкiв протягом цiлого року). По-друге, афiняни розумiли, що е посади, для котрих неможливо iгнорувати судження про здатностi кандидатiв та довiру до них: стосовно окремих посад, передусiм для 10 стратегiв, що обиралися на рiк, а також щодо певних посад фiнансового характеру, на зборах проводилося голосування шляхом пiдняття рук.
3. Те, що стосуеться винагороди за виконання посадових обов’язкiв, е одним iз найбiльш делiкатних моментiв, i саме вiн викликае найбiльше несхвалення серед противникiв демократii. Справдi, пiдгрунтям традицiйного грецького суспiльства е поняття про публiчнi справи, полiтику. Вона вважаеться найвищою формою дiяльностi, котрiй можуть присвячувати себе тi, хто мае достатньо вiльного часу, тобто, iнакше кажучи, тi, хто не мусить працювати для того, щоб жити. Проте, як i в кожному суспiльствi будь-якоi доби, бiльшiсть людей, котрi жили в Афiнах, мусили працювати, аби заробити собi на хлiб, i часто трудова дiяльнiсть, чи то сiльське господарство, ремiсництво або торгiвля, займала значну частину дня.
Будь-яке право участi у процесах прийняття рiшень стосовно громади залишалося мертвою буквою закону, якщо бiльшiсть зацiкавлених осiб не мали можливостi брати таку участь. Перикл знайшов рiшення, що впровадив спочатку для присяжних у судах i поступово поширив на громадськi посади та членiв Ради п’ятисот: винагороджувати виконання громадських обов’язкiв жетонами присутностi, якi загалом вiдповiдали помiрнiй винагородi працiвника без спецiальноi квалiфiкацii. Наприкiнцi V ст. до н. е. було запроваджено misthоs ekklеsiastikоs, винагороду лише за участь у загальних зборах усiх громадян.
4. Останнiй пункт пов’язаний iз попереднiм. Кожна полiтична система, прийнята у полiсах, передбачае безпосередню участь у pol?tai, але в Афiнах вона залучае надзвичайно велику кiлькiсть людей. Багато дослiдникiв також пiдкреслюють особливу пристрасть, з якою значна кiлькiсть афiнян присвячують себе полiтицi. Утiм, маемо пам’ятати, що iснуе ще багато «тихих афiнян» (Л. Б. Картер), котрi не мають жодного бажання брати участь у великiй публiчнiй грi та культивують свого роду вiдразу до полiтичних справ, користуючись привiлеем apragmos?ne, тобто зняття iз себе вiдповiдальностi, що вважаеться чеснотою. Навести статистику складно, навiть неможливо, але можна впевнено стверджувати, що цi спокiйнi афiняни становили бiльшiсть.
Органи та iнструменти демократii. Верховним органом демократичноi влади е збори всiх дорослих громадян чоловiчоi статi (ekklеsia), якi у класичну добу вiдбувалися на пагорбi Пнiкс за кiлька крокiв вiд Акрополя приблизно 40 разiв на рiк. Цi збори тривали цiлий ранок, приблизно вiд свiтанку до опiвдня. Розглядалися рiзноманiтнi питання: зовнiшня полiтика була улюбленою цариною, але не бракувало й тем, пов’язаних iз життям громадян, вiд виборiв стратегiв та iнших посадових осiб до впровадження законiв. Оратори змiнювали один одного, починаючи з тих, що були бiльш похилого вiку: у тих, хто нiколи не брав участi у публiчних зборах, могло скластися враження, що виступае багато рiзних промовцiв, котрi вишиковуються у чергу, аби висловити свою думку. Насправдi, публiчний виступ (без мiкрофона!) перед тисячами людей, без пiдготовки, потребуе значноi невимушеностi та не менших здiбностей. Вiдтак, бiльшiсть учасникiв обмежувалася тим, що пасивно слухала, а за необхiдностi голосувала простим пiдняттям руки.
Наступним, пiсля зборiв, за вагою органом влади е Рада п’ятисот. Основна ii функцiя полягае у пiдготовцi порядку денного зборiв та вiдтак, ухваленнi рiшення щодо часу й способу обговорення кожного винесеного на розгляд питання. Крiм того, вони мали юрисдикцiю з усiх адмiнiстративних питань, важливих для повсякденного життя спiльноти. У них брали участь 50 громадян з кожноi триби, обранi за принципом представництва вiд кожного дему. Кожна триба по черзi протягом 36 днiв на рiк виконувала обов’язки pritan?a, або постiйного органу, чиi члени розташовувалися у спецiальному примiщеннi (bouleutеrion).
На завершення картини маемо згадати посадових осiб. Їх було дуже багато (принаймнi в IV ст. до н. е. iх налiчувалося близько 700!), i своi обов’язки вони виконували протягом одного року, об’еднуючись у колегii з десяти осiб, по одному з кожноi триби. За винятком кiлькох посад, якi ми вже згадували, посадовцiв обирали шляхом жеребкування серед тих, хто мав бажання випробувати себе та зайнятися рiзними секторами управлiння мiстом.
Подiбне подрiбнення, постiйне оновлення складу посадових осiб «звiсно, не сприяло iхнiй ефективностi, але ефективнiсть й не була iхньою основною метою» (Пiтер Джон Родс). Розумiння цього означае розумiння одного з центральних аспектiв грецькоi ментальностi, котра вiдкидае будь-яку форму професiоналiзму. Ця система, однак, зазнавала багатьох коректив, що гарантували певний ступiнь тяглостi: вiдносна простота багатьох обов’язкiв, нагляд iз боку Ради п’ятисот, обрання, а не призначення за жеребкуванням, найважливiших посадовцiв, та last but not least (англ. останнiй у перелiку, але не за значущiстю), iснування безвiсних, рiдко згадуваних grammatеis, секретарiв, якi часто належали до стану рабiв; вони були носiями досвiду, акумульованого в царинi iхньоi компетенцii.
Суди. Щороку, як завжди в результатi виборiв зi списку бажаючих, жеребкуванням визначалися 6000 громадян, единою вимогою до котрих було досягнення тридцятирiчного вiку: цi чоловiки складали присягу та протягом наступних 12 мiсяцiв ставали мiськими суддями. За майже неймовiрну кiлькiсть днiв, приблизно вiд 150 до 200 на рiк, вiд свiтанку до заходу сонця, вони розглядали велику кiлькiсть справ вiдповiдно до потреб. Тi, хто виконував цi обов’язки, щоранку на свiтанку прямували до певного мiсця на агорi, головнiй площi мiста, й за надзвичайно складною процедурою жеребкування – вона сама по собi тривала понад годину! – отримували призначення до судiв, що працювали в цей день. Ця служба була оплачуваною i, ймовiрно, стала такою першою серед усiх.
Посадовi обов’язки суддi або присяжного полягають у тому, щоб у ролi члена журi зi змiнним числом учасникiв – зазвичай, вiд 201 до 1000 громадян – допомагати процесу, котрий полягае в заслуховуваннi промови того, хто висувае обвинувачення, та промови захисника у вiдповiдь, що мають вкластися у заздалегiдь вiдведений час, який контролюють за допомогою клепсидри (здебiльшого близько години). Пiд час промов без жодного обговорення вiдбуваеться таемне голосування через спецiальнi жетони, котрi кидаються до урни. Якщо обвинувачений буде визнаний винним, на наступнiй, коротшiй, сесii буде вислухано пропозицii обох сторiн щодо призначення покарання. Шляхом фiнального голосування обираеться найбiльш придатне для обох зацiкавлених сторiн покарання. Якщо тому, хто виступав з обвинуваченням, пiд часу процесу не вдавалося зiбрати 20 % голосiв, вiн пiдлягав суворому покаранню – аж до заслання або втрати громадянських прав. Це мало на метi запобiгти такому явищу, як sicofanti, «професiйнi» обвинувачi, котрi жили за рахунок наклепiв або часто шантажували багатих громадян, загрожуючи iм притягненням до суду.
Багато судових розглядiв насправдi були полiтичними за природою. Часто влаштовувалися процеси проти стратегiв та iнших посадовцiв, пiд час котрих не встановлювалося жодноi вiдмiнностi мiж скоеними злочинами (корупцiя, шахрайство, неефективнiсть) та простим невдоволенням частини афiнян поведiнкою певного посадовця або результатами якоiсь його iнiцiативи (наприклад, военного походу). Крiм того, будь-який акт, рiшення стосовно котрого було ухвалено на загальних зборах – у тому числi закон, указ або вшанування – мiг бути оскаржений у судi, тобто обвинувачення могло бути висунуте проти людини, яка просувала цей акт на загальних зборах. У такий спосiб суди здiйснювали суворий контроль над загальними зборами, тодi як iхнi рiшення перебували поза критикою, оскiльки жодноi форми апеляцii не iснувало.
Афiнська iмперiя: демократiя як свавiлля. Феномен афiнськоi демократii е невiдокремлюваним вiд розвитку мiста як iмперii протягом V ст. до н. е. Передусiм спостерiгаеться безперечний хронологiчний паралелiзм. Мiж завершенням вiйни з персами (478 р. до н. е.) та початком Пелопоннеськоi вiйни (431 р. до н. е.) протягом перiоду, котрий в античностi отримав назву pentecontetia (тобто, простiше кажучи, «перiод п’ятдесяти рокiв»), Афiни мали тридцять рокiв абсолютного розквiту (461–431 рр. до н. е.), якi увiйшли в iсторiю як доба Перикла, епоха, на яку припало радикальне впровадження демократичних механiзмiв. У тi самi роки Афiни перетворюються на мiсто-гегемон у грецькому свiтi та стають на чолi свого роду iмперii, до складу котроi входять близько сотнi полiсiв Грецii, Малоi Азii та частини Єгипту.
На хвилi великоi перемоги над персами та з офiцiйною метою продовження вiйни в 477 р. до н. е. було засновано лiгу, котра своiм центром, мiсцем проведення зустрiчей та зберiгання спiльноi казни обрала священний острiв Делос. Із вражаючою швидкiстю пiд проводом сина Мiльтiада (бл. 550 – бл. 489 рр. до н. е.) Кiмона ця лiга перетворюеться на iнструмент афiнського домiнування.
Поступово мiста, що входили до Лiги, мали приймати ii систему мiр та ваги, монети, контролю пiдлягала iхня судова дiяльнiсть (судовi процеси iх столиць вiдбувалися безпосередньо в Афiнах). Окрiм сплати данини, вони зазнавали й iнших утискiв, серед яких, у поодиноких випадках, було й заснування афiнських колонiй на iхнiх землях.
До цього додаються й полiтичнi «вказiвки» з боку мiста-гегемона, котре вiддае перевагу – й iнакше нiяк не може бути – встановленню демократичних режимiв (навiть якщо це не е нагальною необхiднiстю). Нарештi, найтривожнiший момент: абсолютна неможливiсть вийти з Лiги пiд загрозою негайного збройного втручання Афiн. Саме в результатi подiбних бiльш або менш тривалих облог впали острови Наксос (465 р. до н. е.), Тасос (463 р. до н. е.) та Самос (439 р. до н. е.).
У цьому контекстi тривае також, до того ж успiшно, вiйна проти персiв. Противагою процвiтанню епохи Перикла виступае жорстокий, агресивний та цинiчний iмперiалiзм. Імперiя, чиi ресурси спрямовувалися до Афiн, була абсолютно унiкальним рiшенням, як показуе надзвичайно складне IV столiття.
Лiдер та маси: Перикл. Перикл походив iз надзвичайно шляхетноi родини: його батько Ксантiпп належав до стародавньоi родини Бузигiв, а мати, Агарiста, була з Алкмеонiдiв. Вiн був вiдмiнним оратором, вишуканим i чарiвним нонконформiстом та домiнував у полiтичному життi Афiн протягом тридцяти рокiв, аж до смертi у вiцi понад шiстдесят рокiв у 429 р. до н. е. Його лiдерство було настiльки безперечним та обтяжливим, що надихнуло Фукiдiда (ІІ 65.9), котрий був його великим шанувальником, на знамените твердження: «За назвою це була демократiя, але фактично влада перебувала в руках першого громадянина».
Перикл насправдi е лише найяскравiшим – i найщасливiшим – прикладом добре знаноi та, звiсно, не обмеженоi лише Стародавньою Грецiею схеми, за якою народом у його завоюваннях керують особистостi, якi вийшли не з народу та набули вiдповiдних знань та навичок, аби бути здатними практикувати необхiдне лiдерство. Справдi, prostatai tou dеmou, «народнi вождi», у грецькiй iсторii зазвичай е вiдданими справi аристократами. Проте здобутки афiнськоi демократii через це не мають бути спростованi. Тисячi людей низького походження без жодних спецiальних знань уперше в iсторii присвячували значну частину свого часу громадi, вони ii почули, вони ii любили, вони допомогли iй зростати. У певних випадках iм вдалося досягти позитивних результатiв та фактично подолати величезнi розбiжностi, якi iснували протягом багатьох столiть, мiж ними та нобiлiтетом, який виводив свое походження вiд богiв. Звiсно, аби досягти цього, довелося припуститися багатьох помилок та вчинити багато несправедливостей, вони зловживали становищем стосовно iнших народiв. Однак магiстральний шлях, яким вони прямували, був надзвичайно важливим в iсторii людства, i його не можна пов’язати лише з однiею особистiстю, оскiльки йдеться про досвiд, що набув продовження понад столiття пiсля смертi цiеi особистостi.
Аристократи i демократiя. Афiнська демократiя виявилася тривалою, й аристократи отримали вiд iмперii всi своi переваги.
