скачать книгу бесплатно
– Як би тобi сказати… Треба гадати, так. Власне, не зовсiм так, але все-таки так.
– Може, ти менi назвеш його прiзвище? Чи не князь це, припустiм, Волконський?
– Чому це обов’язково Волконський, а не якийсь Мазепа?
– Тому що як до першого, так i до другого ти маеш таке вiдношення, яке я маю до Чандзолiна, припустiм.
– Даремно ти так думаеш! – сказала Аглая i зробила хитреньке обличчя: мовляв, вона зараз хоче помовчати, але згодом Карамазов не тiльки почуе це прiзвище, – вiн навiть трохи i здивований буде.
– Можливо, я й помиляюсь! – кинув Дмитрiй i тут же подумав, що Аглая чим далi, то бiльш намагаеться заiнтригувати його. І московське походження, i ii порiвняно чиста украiнська мова, й, нарештi, культурний прадiд – усе це пiдтверджуе його припущення.
Товариш Вовчик захотiв висловити свое спiвчуття мужчинi в золотому пенсне:
– Вам, мабуть, дуже болить зуб? – спитав вiн. – Я знаю, як болить зуб, це щось жахливе.
– Мугу! – вiдповiв Євгенiй Валентинович i знову схопився рукою за щоку. – Мугу.
Тодi лiнгвiст ударив себе по колiнах i почав запевняти, що йому, мужчинi в золотому пенсне, е прямий сенс пiти до зубного лiкаря. Вовчик iз цим лiкарем зустрiвся кiлька днiв тому i вважае, що це страшенно симпатична людина. Невже Євгенiй Валентинович не хоче шукати допомоги в названого ескулапа? Вовчик певний, що мужчина в золотому пенсне не пошкодуе. Ну… як?
– Звичайно, треба пiти туди, – сказала Аглая за свого родича, що крiм «мугу» нiчого не мiг вимовити.
– Ну, й добре! Вони пiдуть до зубного лiкаря, i зуб на якусь годину покине тривожити… Чи не хоче й Аглая пройтись? Може, тодi й Дмитрiй не проти?.. Словом, давайте пiдемо всi. Правда, надворi душно, але треба ж допомогти людинi. Євгенiй Валентинович грае в футбол? Нi? Нарештi вiн безперечно грае в шахи. Так?.. Ну, й добре. Коли занiмiе зуб, вони зiграють у шахи.
– Але коли ж ти поведеш Євгенiя Валентиновича до лiкаря? – всмiхаючись, нагадала Аглая.
Товариш Вовчик заметушився: мовляв, вiн це зробить iз великою охотою й негайно. Словом давайте збиратись.
– Ах, який ти балакучий, – сказала Аглая. – Чи не пора тобi взятись за дiло? Женю ти, звичайно, поведеш сам, бо нема нiякого сенсу всiм нам пектись на сонцi.
Товариш Вовчик iще бiльше засуетився. Вiн прекрасно розумiе, що треба негайно побачити ескулапа, i компанiя тут нi при чому. Вiн хапае свiй капелюшок, одчиняе дверi й пропускае в них у порив гарячого вiтру – мужчину в золотому пенсне. Євгенiй Валентинович бере в руку свою руду борiдку й мало не вибiгае. Таким чином у кiмнатi порожнiе, i в нiй залишаються Дмитрiй та Аглая.
– Ну, слава Богу, – кинула дiвчина й з полегшенням зiдхнула. – Так обрид зi своiм зубом, що хоч тiкай у Москву.
Карамазов нiчого не сказав. Йому раптом тривожно забилось серце. До вчорашнього дня вiн почував себе багато спокiйнiш. Звичайно, Аглая йому одразу ж подобалась, звичайно, йому колись вирвалась фраза, що вiн хоче зiйтись iз нею. Але то було тiльки туманне передчуття, i вiн, наприклад, нiколи не шукав тем про кохання, вiн завжди говорив з Аглаею, як зi звичайним розумним товаришем.
Тепер не те. Вiн раптом вiдчув ii присутнiсть у цьому городку, так би мовити фiзiологiчно, i це почуття почалось не вчора, а певнiше – в той вечiр, коли йому з нею не вдалось зустрiтись, коли вiн так мучився цiлу нiч. Навiть i не в той вечiр – це почалось iз першоi зустрiчi з нею на пароплавi; тисячами невидимих психологiчних ниток вiн зв’язувався з нею до вчорашнього дня, i вчорашнiй день був тiльки логiчним i неминучим висновком. Хiба випадково вона показала йому свое тiло в купальному костюмi? Хiба випадково вона вчора ввесь вечiр намагалась одрекомендувати себе? Хiба випадково вiн почув цю апологiю безумства хоробрих на фонi вранiшньоi зустрiчi, тiеi зустрiчi, коли вона стояла на пляжi в потоках сонця i демонструвала йому свое здорове рубенсiвське тiло? Нiчого випадкового нема, всякий випадок зв’язано з тою чи iншою основою i обумовлюеться вiн певними причинами, i коли причини були, то iнакше й трапитись не могло. І згадуючи ii вчорашню розмову про безумство хоробрих, йому до болю захотiлось бути таким же безумним. Йому захотiлось схопити ii в обiйми й закричати побiдним криком дикого переможця. Перед ним на мить промайнули сумнi, осточортiлi очi його Ганни, i вiн уже бiльше нiчого не бачив. Вiн зовсiм не думав про те, як вона прийме його ласки. На нього в цей момент навiть не вплинула обстановка, що безперечно не вiдповiдала його намiрам. Вiн уже нiчого не бачив, крiм цiеi привабливоi дiвчини i ii мигдалевого погляду.
Карамазов нахабно подивився на Аглаiн торс i зупинив на ньому своi очi.
VIII
І вiн, очевидно, мав рацiю. Інакше навiщо б служка зачиняла вiконницi? Чи, може, Аглая хоче затримати спеку? Так нi, цього не може бути! Вона, безперечно, шукае пiвтемряви. Треба бути рiшучим i тiльки.
В кiмнатi темнiе тiею денною темнотою, коли, й заплющивши очi, вiдчуваеш ясний безхмарний день i згорiло-порожнi вулицi заштатного городка. Крiзь одну вiконницю лiзе вогняна лапа пiвденного сонця й, полоснувши по вазах iз трояндами, легко лягае на стiну.
Аглая поправила декольте свого рожевого плаття й скинула на Карамазова очi.
– Дмитрiй, iди-но ближче до мене, – сказала вона. – Ти хочеш абрикосовоi води?
– Дякую! – кинув Карамазов i зупинився бiля дiвчини.
– Не хочеш?.. Ну, тодi я сама вип’ю.
Вона пiдiйшла до глечика й з ним сiла на свое попередне мiсце. Ковтаючи невеличкими ковтками воду, вона говорила йому щось про Євгенiя Валентиновича й раптом поцiкавилась його родинними справами. Словом, вона хоче ще дещо взнати про нього, й особливо ii цiкавлять факти, так би мовити, глибоко iнтимного характеру. Ну, от, знову припустiм: якi ж нарештi в нього взаемовiдношення з дружиною? Вона його колись запевняла, що вiн не любить свою Ганну, але це ж був тiльки жарт. Вона, звичайно, нiчого не знае, а ii дуже цiкавить, як вiн ставиться до своеi дружини.
Доки Аглая подавала запитання, так би мовити, «взагалi», Карамазов готовий був iй вiдповiдати. Але коли вона фамiльярно заговорила про Ганну, йому неприемно стиснуло серце: вiн несподiвано образився за дружину. Мовляв, чому це Аглая не дае iй спокою? За кiлька хвилин перед тим вiн не мiг навiть припустити, що в нiм прокинеться таке почуття. Але зараз воно навiть затривожило його. Звичайно, вiн уже не любить, вiн сьогоднi навiть не навидить Ганну. Але з нею зв’язанi такi гарнi хвилини, що вiн не може не поважати ii якоюсь своерiдною повагою. У всякому разi, вiн рiшуче одмовляеться згадувати сьогоднi ii iм’я в присутностi Аглаi, так принаймнi диктують йому норми елементарноi етики.
– Може, Ганни ми не будемо чiпати? – спитав Карамазов. – Невже тобi не обридло говорити про неi?
– Чому це? – дитинячими очима подивилась на нього Аглая. – На мiй погляд, вона все-таки цiкава женщина.
– Я гадаю, що iй зовсiм не мiсце в нашiй розмовi.
– В нашiй розмовi? От тобi й маеш! Чому це в нашiй розмовi?..
Аглая зрушила праве плече й сказала:
– Ти переконаний в цьому?.. Ну, що ж, добре! Я ii не буду чiпати.
Вона змовкла, мовчав i Карамазов. Розмова перервалась на дуже невдалому мiсцi, i тому утворилось таке вражiння, нiби хтось когось i якось образив. Дмитрiю прийшла мисль, що Аглая зрозумiла причину його небажання говорити про Ганну, i йому стало нiяково. Чому й справдi не поiнтимничати?
– Ти дуже хочеш знати, як я ставлюсь до Ганни? – спитав вiн.
Аглая бистрим рухом розправила на колiнах свое рожеве плаття, подивилась кудись убiк, помовчала трохи й раптом сказала тихим, але рiшучим i впертим голосом:
– Я це дуже хочу знати.
– Ну, так от: iз дружиною я вже давно в натягнутих вiдносинах. Приблизно рокiв три.
– Як розумiти тебе: ти вже розлюбив ii, чи щось iнше треба мати на увазi?
– Бачиш, – сказав Карамазов, – менi важко з’ясувати це. Сказати, що я ii розлюбив, – не можна. Але й сказати, що я ii люблю, теж не можна.
Аглая пiдвелася зi стiльця, пiшла до канапи й запалила папiроску.
– Ти хочеш сказати, – промовила вона, – що ти ii нiколи не любив?
– Цього я не хочу говорити, бо це зовсiм не так; я ii сильно любив. Справа тут багато складнiша. Тут… як би це сказати…
Вiн замовк i усмiхнувся: йому й самому смiшно стало, як важко вияснити цю родинну iсторiю.
– Ну що ж далi? – засмiялась Аглая. – Як же далi, мiй глупенький хлопчику?
Карамазова раптом знервувала ii фамiльярнiсть, i вiн рiзко сказав: – Далi я одмовляюсь говорити.
– Який ти чудний, Дiмi, – i Аглая подивилась на нього сумними очима, – i яка ти, мiй глупиш, усе таки нещасна людина… Так я зрозумiла тебе ще в нашу першу зустрiч.
Дмитрiй засмiявся: йому страшенно подобаеться ця самовпевненiсть. Хто це iй наговорив такого абсурду про нього?.. Проте, вiн на неi не ображаеться. Вона може говорити ще щось i в цьому ж дусi.
– Я, звичайно, можу говорити, – спокiйно сказала Аглая. – Але ти мусиш покинути свое самолюбство й теж не бути таким самовпевненим. Словом, постановимо так, що коса наскочила на камiнь. Сильна людина на таку ж сильну… Хоч правду казати, я в тобi нiчого не бачу нi вiд коси, нi вiд каменя.
Остання ii фраза гострим болем вiдгукнулася в його серцi. Вiн нiчого не мае нi вiд коси, нi вiд каменя? Вiн – той, кого вона недавно вважала за сильну вольову людину. Вона жартуе, чи правду говорить? Карамазов розгубився i, як ображений хлопчисько, стояв перед Аглаею: – Що це значить?
– Це значить, – сказала Аглая, – що не треба ображати людину, коли вона цього не заслужила – це раз. По-друге, цим менi хочеться сказати, що я тебе знаю не гiрше, нiж ти сам себе знаеш.
– Що ж ти знаеш про мене? – майже з розпачем спитав Дмитрiй i тут же вiдчув, що йому серце завмерло.
Ти ж, здаеться, вважала мене за сильну людину?
– На жаль, так, як сам ти себе вважав, – промовила вона.
Аглая бачила, як вражали Карамазова ii слова, але на цей раз вона, очевидно, свiдомо робила iх злими. Що ii штовхнуло глузувати з нього? Жiноча помста за його обережне вiдношення до Ганни чи щось iнше? В усякому разi вона на цей раз дала собi волю. Вона на цей раз наговорила йому стiльки неприемного, скiльки вiд неi вiн ще нiколи не чув.
– Ти, Дмитрiй Карамазов, – говорила вона, – страшенно самовпевнена людина, але в той же час ти нiколи не довiряеш своiм силам… Цiеi новоi характеристики ти вiд мене, мабуть, не сподiвався почути? Правда? Ти, Дмитрiй Карамазов, любиш згадувати вiдвагу й волю, i ти, безперечно, вiдважний i маеш сильну волю. Але в той же час ти, Дмитрiй Карамазов, великий боягуз i страшенно безвольна людина. Ти, Дмитрiй Карамазов, вклоняешся перед культурою, i ти безперечно культурна людина. Але в той же час ти, Дмитрiй Карамазов, страшенний невiглас. Словом, ти, Дмитрiй Карамазов, недоносок тридцятих рокiв… бо й самi цi роки iсторик схарактеризував тим же самим назвиськом… Ти, я гадаю, не ображаешся на мене за цю характеристику?
Йому ображатися, звичайно, нiчого, хоч – правду кажучи – характеристика така ж жорстока, як i несподiвана. Але вiн усе таки не розумiе, навiщо вона? Чому це iй прийшло в голову саме сьогоднi говорити йому такi «комплiменти»? Вiн нiяк не може цього втямити.
– Ти не розумiеш? – сказала Аглая. – Шкода! А справа дуже проста. Милий мiй, невже ти не розумiеш? Невже ти не розумiеш, що я маю бажання покинути гру в темну?
– Тепер не розумiю, що ти хочеш сказати цiею «грою в темну»? – промовив Карамазов i вiдчув, як йому знову повертаеться колишнiй настрiй. Вiн бадьоро подивився на неi i навiть спитав ii, чи не знае вона, що це з ним? Що це трапилось iз ним за якусь секунду?
– Я знаю, мiй милий – сказала Аглая, помiтивши змiну настрою у свого спiвбесiдника. Але давай все-таки повернемось до твоiх фамiльних справ. Скажемо так: коли ти зiйшовся з Ганною? Ну, коротенько.
– Коли я зiйшовся з Ганною?
Аглая не помилилась. Карамазов постановив зробити екскурс у минуле. Настрiй зробив свое дiло, й вiн несподiвано навiть для самого себе почав. Вiн почав iз того, що зустрiчався вiн iз своею дружиною в обложенiм мiстi, коли воно з тоскою дивилось на пiвнiч. Тодi стояв глибокий холодний вересень. Червона гвардiя вiдступала й, вiдступаючи, ледве стримувала переможця. Снились далекi днi минулого: й городовий на розi, й голий осiннiй парк, i якась музика в кiно – нудна й невесела. Вiн прийшов у чека. В той час там готувались до обiду. На пiдлозi валялись стоси папiрцiв, ганчiрок i бiлизни. Вiн зупинився бiля дверей i дивився на баришень, що рились у барахлi, напихаючи ним своi саквояжi. Саме тодi до нього й пiдiйшла Ганна (вiн потiм узнав, що це Ганна). Вона з тоскою здавила свою голову й притулилась до дверей. Тодi вiн вийняв iз кобури бравнiнга й пiдiйшов до однiеi скринi, де вовтузились барахольщики. Вiн вистрелив однiй баришнi в карк. Того ж дня чека розстрiляла ще кiлькох мародерiв, i того ж дня Ганна зiйшлася з Дмитрiем.
– Це i все? – сказала Аглая, коли Карамазов зупинився. – Ти скiнчив свою iсторiю?
– Мабуть, усе! – кинув Дмитрiй, знову вiдчувши якусь нiяковiсть («i справдi, навiщо ця зайва одвертiсть?»).
– Коли все, то менi й цього досить… Я вiд тебе бiльше нiчого не потребую.
– Ну, так як же: люблю я свою дружину, чи нi? – вимушено усмiхнувся Карамазов.
– Про це ти почуеш за якiсь два-три тижнi, – цiлком серйозно сказала Аглая. – А поки що давай i справдi перейдемо на iншу тему.
Вона взяла його голову й положила ii на своi колiна. Карамазов здригнув: приiсний запах духiв i троянд туманив йому мозок. Бiла лапа пiвденного сонця рiзала очi й денна кiмнатна тиша викликала млость. Дмитрiй майже несподiвано для себе почав обережно гладити Аглаiне колiно й, можливо тому, що вона нiяк не реагувала на це, вiн за кiлька хвилин схопив в обiйми ii ноги й, тихо скрикнувши, вп’явся зубами в ii м’яке тiло.
– Що з тобою? – суворо сказала Аглая i з силою вiдштовхнула його вiд себе. – Що з тобою, Дiмi?
Карамазов пiдвiвся. Вiн блукав розгубленими очима по стелi й здавалось, що вiн от-от кинеться на пiдлогу й заб’еться в припадку епiлепсii.
– Що з тобою, Дмитрiй? – промовила Аглая вже ласкавим голосом. – Як ти зважився на такий вчинок?.. І до того з жiнкою, що з нею, порiвняно, так недавно познайомився? Знаеш, я не чекала вiд тебе такоi хоробрости!.. Чи, може, ти мене прийняв за баришню легкоi поведiнки? Ну?.. Чого ж ти мовчиш?
– Пробач менi! – ледве промовив Карамазов. – Я це зовсiм несподiвано зробив.
Аглая поправила свое рожеве плаття, пiдвелася з канапи й сказала:
– А що буде, як я розповiм про це Ганнi? Ну?
Дмитрiй не вiдповiв. Тодi Аглая пiдiйшла до нього i взяла його обличчя в своi руки:
– Ну, нiчого, – сказала вона. – Я на тебе не ображаюсь. Бiльше того – скажу одверто – менi навiть приемно було, що ти вкусив мене. Я переконалась, що ти е такий палкий, яким намалювала тебе моя уява. Чуеш?.. Я не ображаюсь!
Карамазову прийшла мисль, що дiвчина просто жартуе з ним. Вона, мабуть, i справдi не проти того, щоб вiн узяв ii, але вiн, Карамазов, страшенно мамулуватий мужчина й не знае, як поводитись iз такими цiкавими жiнками. Треба бути бiльш рiшучим, впертим, i все буде гарно. Вiн узяв ii руку й спитав:
– Ти дозволяеш менi говорити з тобою так, як я того хочу?
– Будь ласка! – кинула Аглая, не одриваючи очей вiд його обличчя. – Що ти думаеш менi сказати?
Дмитрiй пiдiйшов до вiкна. За вiкном в абрикосовому саду щось кричала хазяйка подвiр’я, й над одною з ваз дзижчала муха. На лiву вiконницю сiв египетський голуб i протуркотiв свое ласкаве «супруг».
– Ну, я тебе слухаю, – сказала Аглая. – Як ти там хочеш говорити зi мною?
– Бачиш, – почав мамулувато Карамазов i почервонiв. – Я страшенно хотiв би мати… тебе.
Аглая засвистiла. Боже мiй, як iй не свистiти, коли Дмитрiй такий без кiнця наiвний. Що значить «мати»? Чи не думае вiн, що вона так i кинеться йому в обiйми? Нi, це зовсiм не серйозно! І коли б хтось iнший сказав так, вона б зумiла реагувати. Але йому вона радить тiльки покинути свою «карамазовщину» й поважати себе i ii.
– Ти зрозумiв мене? – сказала вона, кiнчаючи. – Ну, говори ж, Дiмi?
Вiн нiчого не вiдповiв i мовчки дивився кудись у простiр. Вiн почував себе дуже нiяково. Так пройшло кiлька секунд. Але от раптом вiн зареготав сильним i цiлком природним реготом.
– Знаеш, що, – промовив вiн. – Дозволь менi поцiлувати твою голову.
Аглая iз зацiкавленням подивилась на нього. Вона знову взяла в долонi його обличчя й промовила ласкавим, майже матернiм голосом:
– Поцiлувати менi голову?.. І цього не треба робити.
– Клянусь тобi, – раптом скрикнув Карамазов. – Клянусь тобi, що в мене й тiнi не залишилось поганого почуття до тебе.
– Я дуже рада, – сказала Аглая. – Я вiрю. Dante avait bien raison de dire que l’Enfer est pav? de bonnes r?solutions[13 - Данте мав рацiю, коли говорив, що дорога до пекла вистелена добрими намiрами (фр.).]. Але я дозволю тобi це зробити тiльки тодi, коли трапиться те, про що я зараз думаю…
– А про що ти зараз думаеш?
– Дiмi, не треба бути таким наiвним, а то я зовсiм розчаруюсь у тобi. Ти зараз дуже подiбний до свого друга Вовчика.
Аглая пiдiйшла до глечика з абрикосовою водою i зробила з нього кiлька ковткiв. Якось химерно вона виглядала зараз, i Карамазов вiдчув у нiй щось надзвичайно рiдне. Йому здалось, що саме ii вiн загубив колись, i вона тепер прийшла до нього, така бажана, як нiхто i як нiщо. Карамазов дивився в ii очi, стежив за ii рухами, i йому вважалось, що цi очi й цi рухи вiн бачив чи то увi снi, не то наяву. Але, коли це було наяву, то це було тисячу рокiв тому. Йому навiть прийшла мисль, що вiн, Карамазов, жив у якiйсь iншiй плотi ще далеко до Данте, що його допiру згадала Аглая.
– Чого це так довго нема наших вiд лiкаря? – раптом сказала дiвчина. – Як ти думаеш, Дiмi?
– Очевидно, зуб виривають.
Карамазов вийняв портсигар i запалив нову папiросу. Повз вiкна з криком пробiгла дiтвора й зникла за рогом. Знову затуркотiв египетський голуб.
З дальнього дому вiдпочинку вдарили в дзвiн: мабуть, скликали до другого снiданку. Бiла лапа пiвденного сонця полiзла вище й поширилась.
У кiмнатi стало ще душнiш.
