скачать книгу бесплатно
– Ну, Дмитрiй, – сказала Аглая, – ти йшов би додому: я зараз думаю надягати купальний костюм.
Карамазов узяв капелюха i мовчки пiшов до дверей.
– Я гадаю, що ми зустрiнемось увечерi? – сказала йому вслiд Аглая.
Дмитрiй повернувся. Вона стояла заложивши руки за голову й загадково дивилась на нього.
– Обов’язково! – сказав вiн i вийшов iз кiмнати.
«Щось почалось», раптом прийшло йому в голову. Не той роман, що до нього вiн хотiв утекти од нудоти буднiв нудноi Ганни, – почалось щось тривожне i – тепер вiн певний – трагiчне. Але не жах викликало воно в нiм, а почуття якоiсь безумноi радости, нiби вiн мусiв на днях одкрити цiлком нову й надзвичайно цiкаву сторiнку в своему одноманiтному життi.
Карамазов пiшов до рiки. Йому хотiлось зараз кинутись у воду й попливти проти течii чорт знае куди – такими сильними й рiшучими рухами розсiкаючи дзеркальну поверхню.
IX
Вiн так нiколи не чекав вечiрньоi години, як того душного дня. І цiлком нормальна людина не може уявити, як вiн мучився, коли Аглая не вийшла з дому.
Але вона не виходила й на другий та на третiй день – у п’ятницю. В суботу товариш Вовчик, зустрiвшись iз тьотею Клавою бiля квартири фльоберiвських дам, поставив таке рiшуче запитання:
– Скажи менi от що: чому це не видно твоеi племiнницi? Чи не посварилась вона з Дмитрiем?
– Не думаю, – сказала тьотя Клава. – Моя племiнниця дуже розумна людина i з пустячка не буде робити трагедii.
– Ну так чому ж вона сидить дома?.. Чи, може, й вона захворiла?
Тьотя Клава посмiхнулась i нiчого не вiдповiла. Вона пiдiйшла до акацii, зiрвала плiд i, зробивши з нього дитячого пищика взяла його в своi ярко-червонi губи. Товариш Вовчик пiдвiв бiлi брови й сказав з обуренням:
– По-перше, я не розумiю, чого ти мовчиш, а по-друге – таемнiсть тут зовсiм не до дiла. Чому не сказати прямо?
– По-перше, обурилась у свою чергу тьотя Клава, – я не знаю, що менi сказати прямо, а по-друге – я тобi не жiнка, i ти так не кричи на мене! Чи, може, ти хочеш, щоб я покликала Євгенiя Валентиновича?
Лiнгвiст раптом зблiд. Вiн зовсiм не чекав такого несподiваного повороту в розмовi i, як i треба було припускати, перелякався.
– Я прошу пробачення, – сказав вiн. – Ти… ви не зрозумiли мене.
Але тьотя Клава вже заспокоiлась. Вона не може довго гнiватись на «свого чудачка». Їi тiльки дивують цi мужчини: не встигне поцiлуватись два чи то три рази з тою чи iншою жiнкою, як уже ту чи iншу жiнку вважае за свою власнiсть i починае на неi страшенно кричати. Ну, добре, вона дещо дозволила товаришевi Вовчику… але хiба йому цього вже досить? Тьотя Клава нiяк не чекала, щоб лiнгвiст мiг так скоро розчарувати ii.
– Подякуй моему характеровi! – сказала вона й подала свою руку для поцiлунку.
Обличчя лiнгвiстовi взялося червоною фарбою. Вiн мiльйон разiв дякуе i запевняе, що бiльш нiколи й не подумае кричати на тьотю Клаву. Вiн крикнув, iй-богу, не навмисне, i його спровокував нiхто iнший, як Карамазов. За якiсь три днi цього чудака й пiзнати не можна. Вiн якось змарнiв, i очi йому заблищали, безперечно, хворобливим блиском. Коли Вовчик спитав приятеля, що з ним, той одверто заявив, що закохався в Аглаю i закохався якось там надзвичайно. Словом, «щось почалось». Вовчик, як мiг, заспокоював його, але хiба божевiльного заспокоiш?..
Вiн приблизно так заспокоював: «Ну як це легенький флiрт iз випадковою жiнкою та ще й за такий короткий термiн може перетворитись несподiвано в серйозну драму? Звичайно, Аглая – цiкава дiвчина, звичайно, Карамазов неврiвноважена натура, але все-таки це ж занадто. Тiльки винятковий процес у безперечно хворiй психiцi може так пiдкузьмити людину».
– Саме це ти й говорив йому? – спитала тьотя Клава.
– А що ж я мiг говорити йому? Я взагалi не маю здiбностей для такоi невдячноi ролi.
– А коли не маеш, – з обуренням промовила женщина, – то не треба й брати ii на себе. Хто тобi намолов, що це легенький флiрт? Чого ти розписуешся за Дмитрiя?..
Чи, може, ти найнявся до Ганни за адвоката? Коли так, то можеш iти од мене.
Ах, Боже мiй! Вовчику все-таки рiшуче не везе. Все вiн якось не до речi говорить. Особливо йому не везе з женщинами. Лiнгвiст схоплюе руку тьотi Клави й, оглядаючись (щоб не побачив Євгенiй Валентинович), цiлуе цю руку п’ять, десять, двадцять разiв. Тодi тьотя Клава викидае з рота зелений пищик i пропонуе пiти до Аглаi i поговорити ще з нею. По сутi – це ж справа не ii, а ii племiнницi i, значить, розмовляти треба з племiнницею. Тьотя Клава зараз пiде в кiмнату й покличе Аглаю, а товариш Вовчик мусить прямувати до абрикосового саду й там полежати, в гамаку. Коли вiн не хоче зустрiчатись з ii чоловiком, йому слiд перелiзти через паркан, бо Євгенiй Валентинович працюе бiля вiкна, i, значить, пройти непомiченим не можна.
– Тодi я краще перелiзу через паркан, – враз погодився лiнгвiст i, покликавши свого ловерака, пiшов вiд хвiртки.
Стояв прекрасний пiвденний вечiр. І сьогоднi перегукувались тi ж самi, що й кожного дня, занесенi з Росii невгамовнi гармошки. По всiх кiнцях городка дiвчата спiвали зовсiм не аранжированих i все-таки надзвичайних народнiх пiсень.
У голубому небi прорiзалися срiбнi зорi, i з рiки зайчиком плигав тендiтний i легкий вiтерець. Коли товариш Вовчик, перекинувши через тин свого сетера, пiшов до гамака, там уже сидiла Аглая.
– Ну, так що ти хотiв менi сказати? – зустрiла його запитанням.
– Я, власне, нiчого не думав говорити, – несмiло почав лiнгвiст, сiдаючи на траву. – Менi наказала тьотя Клава порадитись iз тобою з приводу Дмитрiя.
– Я тебе слухаю.
Товариш Вовчик зам’явся. І справдi: що вiн скаже Аглаi? Може i iй вiн скаже не до речi – i тодi нова неприемнiсть. Але не можна й мовчати: коли й далi Дмитрiй буде викидати таких коникiв, то полювання – пиши пропало! І лiнгвiст, плутаючись, починае говорити. І кiнчае вiн тим, що Аглая мусить побачитись iз Карамазовим.
– Ти так гадаеш? – спитала дiвчина й серйозним поглядом подивилась на свого спiвбесiдника.
– Коли правду говорити, я нiчого не гадаю. Але менi здаеться, що Дмитрiй захворiв, i ти можеш допомогти йому… хоч би тим, що будеш зустрiчатись iз ним.
– На твiй погляд, вiн не закохався в мене, а просто захворiв?
– Нiчого я в цих справах не розумiю, – занервувався товариш Вовчик. – Але думаю – так.
– А я от думаю iнакше, – самовпевнено сказала Аглая. – Я думаю, що вiн i захворiв, i закохався. Але захворiв саме тому, що закохався в мене. Коли хочеш, я докажу це тобi хоч завтра. Завтра зустрiнусь – i нiякоi хвороби не буде. Ти вiриш?
– Нiчого менi доказувати, – нервово кинув лiнгвiст, – бо я тобi все одно не повiрю.
Аглая знаком запитання застигла в гамаку: вона не чекала такоi смiливости вiд товариша Вовчика.
– Чому ж ти не повiриш? – спитала вона.
– А тому, що я не перший рiк знаю Карамазова. Ти можеш його заспокоiти, але це все-таки палiятив.
– Хiба з ним уже були такi приступи?
– Звичайно були, i незалежно вiд того, чи закохався вiн у когось, чи нi.
– Значить, це приступи божевiлля, i я для нього тiльки зачiпка?
– Не знаю, якi це приступи. Але я знаю, що ти зовсiм випадково попала в поле його зору й саме в момент рецидиву його iдiотськоi хвороби.
Аглая замислилась. Декiлька секунд тiльки цвiркун порушував тишу вечiрнього абрикосового саду.
– Все-таки це не вияснення, – нарештi сказала вона.
– Треба спершу дошукатись причин його хвороби, i тiльки тодi можна говорити, чим я можу бути для нього: палiятивом, чи справжнiми лiками.
– Тут про причини не доводиться говорити, – незадоволено промовив товариш Вовчик. – Причини яснi: психiчна спадщина батькiв.
– Звичайно, тут не без психiчноi спадщини батькiв, але мати тiльки ii на увазi – це значить нiчого не розумiти… А я от усе розумiю.
Лiнгвiст здвигнув плечима. Хоч вiн i чув вiд Карамазова, що Аглая розумна дiвчина, але тепер вiн починае сумнiватись у цьому. Як це вона все розумiе? Вiдкiля вона так знае Карамазова за якiсь маленькi тижнi? Чи, може, iй розповiли про нього провiнцiяльнi кумушки? Чи, може, сам Дмитрiй говорив про себе? Та це ж несерйозно.
– Що ж ти розумiеш? – iронiчно спитав вiн. – Я от, наприклад, далi одмовляюсь переливати з пустого в порожне.
– По-перше, – спокiйно почала Аглая, – я беру вiд тебе слово, що про нашу розмову Дмитрiй нiчого не буде знати. По-друге, я одразу ж заявляю тобi, що я Карамазова краще тебе знаю. Знаю тому, що Карамазових сьогоднi тисячi. Дмитрiй Карамазов, хай буде тобi вiдомо – тип. Це я пiдмiтила вже з першоi нашоi з ним зустрiчi, коли менi довелось розмовляти з ним. Що це за тип, я вже говорила самому Дмитрiю, i тепер менi залишаеться тiльки дещо додати. Ти мене хочеш слухати?
– Прошу! – поспiшно промовив товариш Вовчик: спокiйна Аглаiна самовпевненiсть уже примушувала його ставитись до неi з деякою повагою.
– Ну, от. Будемо по черзi. Скiльки, скажемо, рокiв Карамазову? Мабуть, тридцять три – тридцять п’ять? Так?.. Я це знала. Це саме та людина, що, вискочивши iз сiреньких гiмназiальних штанцiв, одразу ж ускочила в епоху вiйни й революцii. Отже, по-перше, Карамазов недоучка. Далi: вiн опозицiонер? Так? Я й це знала. Карамазови не можуть бути не опозицiонерами, бо подii вони приймають крiзь призму своеi романтичноi уяви про свiт. Вони не можуть заспокоiтись, бо iм на роду написано тривожити громадську думку.
– Ну, це вже ти чула вiд самого Дмитрiя, – сказав товариш Вовчик, згадуючи характеристику новiтньоi карамазовщини як перманентного руху, що ii дав сам Карамазов.
– Нiчого я вiд нього не чула, – сухо промовила Аглая i продовжувала. – Отже, маемо безперечно здiбного недоучку з романтичним складом натури. Значить, маемо те, що прийнято називати щирою людиною i що можна пiдкупити щирiстю й використати на всi сто вiдсоткiв. Карамазова захопила соцiальна революцiя своiм розмахом, своiми соцiальними iдеалами, що iх вона поставила на своему прапорi. В iм’я цих iдеалiв вiн iшов на смерть i пiшов би, висловлюючись його стилем, ще на тисячу смертей. Але як мусiв себе почувати Дмитрiй Карамазов, коли вiн, попавши в так зване «соцiалiстичне» оточення, побачив, що з розмаху нiчого не вийшло, й що його комунiстична партiя потихесеньку та полегесеньку перетворюеться на звичайного собi «собирателя землi руськоi» i спускаеться, так би мовити, на тормозах до iнтересiв хитренького мiщанина-середнячка. Це вже занадто, бо на погляд Карамазова цей середнячок завжди стоiть i стояв грiзною примарою на путях до свiтового прогресу, i, значить, на його погляд, до справжнього соцiалiзму.
– Але це до нашоi справи, здаеться, не мае нiякого вiдношення? – обережно вставив товариш Вовчик.
– Чи не боiшся ти, що нас хтось пiдслухае? – з’язвила Аглая. – Тодi я буду мовчати.
– Будь ласка, – здвигнув плечима лiнгвiст. – Чого менi бояться, коли я цiлком радянська людина i всi це добре знають. Що я не люблю полiтики, так це зовсiм iнша справа.
– Ти, здаеться, не любиш i фiлософii?
– Це все одно.
– Ну так тодi я продовжую, бо це якраз i йде до справи. Словом, Дмитрiй Карамазов i Дмитрii Карамазови прийшли до жахливоi для них думки: немае виходу. Зi своею партiею рвати не можна, бо це, мовляв, зрада не тiльки партii, але й тим соцiальним iдеалам, що за них вони так романтично йшли на смерть; це буде, нарештi, зрада самим собi. Але й не рвати теж не можна. Словом, вони зупинились на якомусь iдiотському роздорiжжi. І от Карамазови почали фiлософствувати й шукати виходу iз зачарованого кола. Але й тут iм не пощастило, бо вони шукали парикмахерськi перпетуум мобiле: шукали такого становища, коли й вiвцi залишаються цiлi, й вовки не почують голоду. Коротко кажучи, цi недоучки остаточно заплутались i, таким чином, прийшли до душевноi кризи. Цi Карамазови забули, що вони Карамазенки, що iм бракуе доброго пастиря. Вони (часто розумнi й талановитi) не здiбнi бути оформителями й творцями нових iдеологiй, бо iм бракуе широкоi iндивiдуальноi iнiцiативи й навiть вiдповiдних термiнiв, щоб утворити програму свого нового свiтогляду. Це запальнi Дiцгени, що iх використовують Маркси та Енгельси, але це не Маркси й Енгельси, Карамазов, завдяки романтичному складу своеi натури й завдяки, мабуть, революцii, хоче таки розв’язувати проблеми унiверсального значiння, але вiн iх розв’язуе в хаосi своеi iдеологiчноi кризи, в хаосi своiх недоношених уявлень про картину свiту, i тому послiдовно мусить прийти до розбитого корита.
– І все-таки я не розумiю, до чого ти це говориш? – знову вставив товариш Вовчик.
– Зараз буде ясно, – сказала Аглая й запалила нову папiроску.
– Отже, я говорила про Карамазова як про певний тип нашого часу. Дмитрiй теж належить до цього типу. Але, як вiдомо, правил немае без виняткiв, i не всi Карамазови прийдуть до жовтого дому. Дмитрiй випадково найшов собi оддушину в другоряднiй, на його погляд, iдеi вiдродження його молодоi нацii, i ця оддушина може спасти його. Йому тiльки потрiбний добрий пастир, i такого пастиря вiн уже вiдчув у менi. Я ще з ним мало розмовляла на цю тему, але вже один той факт, що я з першоi зустрiчi почала активно й цiлком щиро пiдтримувати його захоплення новими iдеями, – один цей факт не мiг не положити глибокого вiдбитку на його вразливу душу, i вiн закохався в мене. Закохався, як у нового пастиря. Вiн так закохався, як може закохатись тiльки нестриманий романтик. Я це вже провiрила на трьох днях розлуки. Отже, староi хвороби нема, е нова хвороба, але це вже хвороба остаточного видужання.
– Ти вже скiнчила? – зiдхнув iз полегшенням товариш Вовчик.
– Скiнчила.
– І все-таки я скажу, що й ти багато мудруеш i трохи подiбна до того ж Дмитрiя.
– Вiдкiля ж це видно? – всмiхнулась Аглая.
– А хоч би вiдтiля, що ти надто вже просто говориш про кохання, нiби справа йде про якусь купiвлю чи продаж. Якось чи то надумано чи то навiть меркантильно все це…
– А ти ж думав, що маеш справу з кисейною баришнею? Нi, друже, в наш вiк можна кохати справжнiм коханням тiльки тодi, коли це кохання пiдiгрiваеться полум’ям соцiальноi iдеi.
– Тодi менi буквально не зрозумiло, як ти, московка, можеш зробитись якимось там пастирем.
– А чому не припустити, що менi душно на своiй вiтчизнi? – загадково посмiхнулась Аглая. – В таких випадках можна зробитись навiть киргизом тощо… коли в Киргизii е оддушина.
Товариш Вовчик раптом позiхнув i, розкинувши руки, лiг на траву.
– А все-таки, коли правду говорити, – сказав вiн, – нiчого я не зрозумiв iз твоiх балачок. Якось дуже плутано, майже так, як у Дмитрiя. Полiтика, полiтика й полiтика, i вiдсутнiсть усякоi ясности… Ти, часом, не комунiстка?
Аглая засмiялась. Їй все-таки Вовчик, iй-богу, подобаеться: поруч iз безпримiрною наiвнiстю такий тонкий сарказм. Коли б вона належала до компартii, iй би вiд такоi реплiки безперечно не поздоровилось. Тепер вона розумiе Карамазова й розумiе, чому вiн не хоче покiнчити зi своею КП(б)У.
– Ти, будь ласка, не приписуй менi того, що я й не думав говорити, – стривоженим голосом сказав лiнгвiст.
– Ти одмовляешся? – усмiхнулась Аглая. – Тодi я прошу пробачення: менi здалося чомусь, що ти багато вiдважнiш самого себе.
Товариш Вовчик широко позiхнув. Вiн пiдсвиснув своему ловераковi й сказав:
– Ну, добре. Постановимо, що розмову скiнчено. Тепер запитання: ти сьогоднi вийдеш до Дмитрiя?
– А ти дуже хочеш, щоб я вийшла?
– Звичайно.
– А чому тобi так хочеться, щоб я вийшла?
– Тому, що коли й далi Дмитрiй буде з таким настроем, то з нашого полювання нiчого не вийде… І потiм менi дуже обридли цi фокуси.
– Словом, ти хочеш, щоб я обов’язково вийшла?
– Звичайно.
– Ну, тодi я обов’язково не вийду.
– А я тодi з тобою й говорити не схочу, – обурився Вовчик. – І взагалi я страшенно шкодую, що прогаяв стiльки часу.
Аглая зареготала. Ах, який вiн смiшний, цей Вовчик! Вiн «прогаяв стiльки часу»! Хiба все його життя не е порожне мiсце в свiтовому руховi? Вiдкiля це вiн узяв, що йому дано якось там «гаяти чи не гаяти час»?
– Проте ти на мене не гнiвайся, друже. Це я жартую, – сказала вона.
Але Вовчик i без пробачення не ображаеться; вiн не мало чув таких комплiментiв хоч би вiд того ж Дмитрiя. Вони його зовсiм не обходять. Його тiльки дивуе, чому це «пастир» (вiн таки з’iронiзував) не хоче йти до своеi вiвцi… Словом, до побачення!
Вовчик пiдвiвся вже i йде до паркану. Тодi з-за повiтки вискакуе тьотя Клава й бере його пiд руку. Вона запевняе лiнгвiста, що й не думала пiдслухати його розмову, але вона ставить такi двi вимоги: перша – Вовчик дае чесне слово, що Дмитрiй нiчого не знае про те, як думае про нього Аглая («моя племiнниця, бачиш, з одного боку, висококультурна людина, а з другого – якась дуже необережна i одверта до безумства»).
– Таке слово я вже дав Аглаi, – незадоволено сказав лiнгвiст.
– А друга, – продовжувала тьотя Клава, – я тебе прошу поцiлувати мене по секрету в оце праве вушко й пiти зi мною до Євгенiя Валентиновича. Тепер тобi нiчого турбуватись: Женя вже знае, що ти сидиш з Аглаею, i хоче зiграти з тобою в шахи.
Вовчик зараз не мае бажання грати в шахи: йому треба пiти до Дмитрiя. Але вiн не може вiдмовитись, бо тьотя Клава все одно постановить на своему i все одно йому доведеться грати в шахи. Вiн повертаеться до гамака й раптом бачить у ньому Аглаю. Вона зараз маячить там неясною силюетою. «Що думае ця чудна дiвчина?» – приходить йому в голову. Але питання цього вiн i не думае розв’язувати… та й прийшло воно зовсiм випадково.
Тьотя Клава, як i треба було чекати, спершу влаштувала з ним подорож у глибину абрикосового саду, й там, пiд пишною бузиною, притиснула його до своiх грудей. І тiльки коли все було зроблено, вона взяла його пiд руку й, трохи похитуючись вiд задоволення, пiшла з ним до Євгенiя Валентиновича.
– О, баядерка!.. – наспiвувала вона, наближаючись до дверей.
