скачать книгу бесплатно
– А дозвольте узнати, в яких краях ви мешкаете? Чи не в Уманi?
– Вас це серйозно цiкавить? Коли так, то прошу: мiй столичний град i моя краiна – хай буде вам вiдомо – дуже далеко вiдцiля.
– Францiя? Італiя? Еспанiя?
– Московiя, мое серденько! – сказала Аглая й притиснулась до свого супутника.
Московiя? Ну, це вже Аглая неправду говорить! Дмитрiй пiдтверджуе? Тодi вiн i йому не вiрить. І справдi: якi ж вони московки? – Нi, це нiсенiтниця! Словом, хай це пiдтвердить тьотя Клава, i тiльки тодi вiн може повiрити. Словом, коли Аглая й справдi серйозно говорить – Вовчик остаточно розгубиться.
Нарештi говорить тьотя Клава й говорить те ж саме. Вони таки московки й навiть корiннi, бо змалку живуть у Москвi. Вулиця така то, номер такий то, трамвай дев’ять. Коли потрiбний телефон, то можна й це сказати. Чоловiк тьотi Клави (ви його знаете – мужчина в золотому пенсне) працюе в профсоюзi. Аглая – сирiтка (знаете таку зворушливу кiнофiльму про часи французькоi революцii), i вона живе у тьотi Клави. Вона на останньому курсi московськоi консерваторii.
– Але вiдкiля ж ви так добре знаете нашу мову? – здивовано спитав лiнгвiст.
Ах, Боже мiй! Що ж тут дивного? Вони далеко не перший раз зупиняються вiдпочивати на прекрасних степах Украiни, й чому ж iм не знати такоi музичноi мови (тьотя Клава так i сказала – «музичноi»), Аглая, наприклад, дуже любить Украiну й, коли хочете, навiть оригiнально. А втiм, тьотя Клава далi не буде говорити, в деталях його може поiнформувати Аглая i, можливо, Дмитрiй. Власне, пiд впливом своеi племiнницi вона й зробилась такою цiкавою московкою.
– Прекрасно! – з хрустом давив своi пальцi товариш Вовчик i, нарештi, цiлком серйозно звернувся до Карамазова: – Знаеш, Дмитрiй, iхнi портрети обов’язково треба вмiстити в одному з наших журналiв.
– Як виключнi екземпляри?
– Покинь жартувати – махнув рукою лiнгвiст. – Для руськоi публiки, для… як би це сказати… для «поощренiя».
– Для заохоти, – поправила Аглая. – Так буде багато ближче до вашоi мови.
– От так московка! – сказав Карамазов. – Чи не почуваеш ти себе трохи нiяково, пане лiнгвiсте?
Товариш Вовчик спалахнув. Вiн хотiв щось доводити, згадав чомусь (i зовсiм не до речi) Прованс, провансальську лiтературу, згадав XIX вiк, Жана Жансемена[4 - Ідеться про Жаку Жансемiна (1798–1864) – провансальського поета, який писав гасконською говiркою.],Теодора Обанеля i т. д., але тьотя Клава вже знову одтягла його на дистанцiю в три кроки. Словом, розмову було перервано. Для лiнгвiста було ще багато тут недоговореного, навiть iнтригуючого (хiба мало московських дачникiв мандруе по Украiнi?), але вiн сподiвався поговорити з приводу цього з Карамазовим i вiд нього й узнати в деталях iсторiю знайомства московських дам iз пiвденною культурою.
– Так, значить, ти кiнчаеш нову поему? – спитала Аглая, коли вони знову залишились удвох.
Карамазов зупинився i зробив незадоволене обличчя.
– Я тобi, здаеться, не один раз говорив, що я працюю в економiчному органi. Мене цiкавить зараз питання про зниження цiн.
– Ти хочеш сказати, що з питання про зниження цiн не можна зробити поеми?
– Я хочу сказати, що з Тарасами Шевченками я нiчого не маю спiльного.
– Коли тiльки це, то я рада, – промовила Аглая, замислюючись. – Саме таких людей i бракуе вашiй нацii. Менi здалося, що ти не так хотiв сказати. Ти розумiеш мене? Я гадаю, що без великого ентузiязму не може бути справжнiх економiстiв.
– Цiлком справедливо! – погодився Карамазов. – Кiл, очевидно, вибивають колом, i «закобзарену» психiку можна виховати тiльки, так би мовити, загайяватизованим «Капiталом».
– Це не в брову, а в око! – iз захопленням сказала Аглая. – Без якогось Льонгфелло i справдi не зробити вам своiх економiстiв i полiтикiв. От я тiльки думаю, що Маркса ти зовсiм даремно притягаеш сюди.
– Це справа переконання, – незадоволено сказав Дмитрiй.
– Не думаю. Бо Маркс е зовсiм чужорiдний елемент для вашоi краiни. А тобi вiдомо, що коли до водороду додати кислороду, то гаряче тiло не встигае навiть приторкнутись до цiеi мiшанини – одразу ж виникае вибух i… вода. А втiм, не будемо сперечатись. Мене цiкавить друге питання. Говорячи про Тараса Шевченка, ти мав на увазi вiршомазiв взагалi чи саме його, божка вашоi нацii?
– Я мав на увазi й вiршомазiв взагалi i його зосiбна.
– За що ж ти Шевченка так ненавидиш?
– За що я його ненавиджу? – Карамазов знову зробив незадоволене обличчя: мовляв – навiщо цей допит? Потiм раптом нервово одкинув волосся i зупинився. – А за те я його ненавиджу, – надмiрно запалюючись, сказав вiн злим голосом, – що саме Шевченко кастрував нашу iнтелiгенцiю. Хiба це не вiн виховав цього тупоголового раба-просвiтянина, що iм’я йому легiон? Хiба це не Шевченко – цей, можливо, непоганий поет i на подив малокультурна й безвольна людина, – хiба це не вiн навчив нас писати вiршi, сентиментальничати «по-катеринячи», бунтувати «по-гайдамачому» – безглуздо та безцiльно й дивитись на свiт i будiвництво його крiзь призму пiдсолодженого страшними фразами пасеiзму? Хiба це не вiн, цей крiпак, навчив нас лаяти пана, як то кажуть, заочi й пити з ним горiлку та холуйствувати перед ним, коли той фамiльярно потрiпае нас по плечу й скаже: «а ти, Матюшо, все-таки талант». Саме цей iконописний «батько Тарас» i затримав культурний розвиток нашоi нацii i не дав iй своечасно оформитись у державну одиницю.
Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б i Украiни, а я от гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою ми ii бачимо аж досi… бо в сьогоднiшньому виглядi зi своiми iдiотськими украiнiзацiями в соцiяльних процесах вона виконуе тiльки ролю тормоза.
– Прекрасне визначення! – iз захопленням сказала Аглая i тут же чомусь iронiчно усмiхнулась. – Але…
– Але, мабуть, пора нам залишити цю розмову, – кинув Дмитрiй: йому, по-перше, не подобалась Аглаiна похвала («навiщо ця цукерка, коли вiн зовсiм доросла людина?») i потiм вiн раптом зловив себе на дешевiй патетицi.
Тодi Аглая враз обiрвала тему й запропонувала наздогнати тьотю Клаву й лiнгвiста, що дуже далеко зайшли вперед. Вона запропонувала побiгти навипередки й передала Карамазову свiй ридикюль та парасольку. Але потiм бiгти не захотiла й сказала йому, щоб вiн витяг iз ридикюля ii замшеву рукавичку. Вона порадила йому положити рукавичку на нижчу частину його обличчя й, коли вiн зробив це, спитала, чим вона пахне.
– Чим вона пахне?.. Очевидно, жiночим тiлом.
– Прекрасно!.. i цей запах тобi, мабуть, подобаеться?
– Як би тобi сказати, – промовив Карамазов, – можливо подобаеться, а певнiше – нi.
Аглая не повiрила. Вона взяла його голову й, роблячи надзвичайно великими своi i без того великi очi, стала ними ласкати свого супутника.
– Брехунька! – сказала вона. – Ти неправду говориш. Я знаю, що тобi цей запах подобаеться. Тому що… тобi не подобаеться… Ганна.
– Ти про мою дружину?
– Так. Чому ти досi не познайомив мене з нею? Чому ж ти мовчиш?
Чому вiн мовчить? Вiн, звичайно, зробить це. Вiн нарештi познайомить Аглаю з Ганною.
Але вiн думае, що вона все-таки якась чудна дiвчина, й потiм думае, що дружина мала рацiю назвати ii нетактовною. Це ж некрасиво так поспiшати в його iнтимнi закутки. Невже цього Аглая не розумiе?.. І потiм вiдкiля це вона дiзналась, що йому не подобаеться Ганна? Словом, Карамазов знову незадоволений, i тому вiн так нервово запалив сiрника.
Вона одразу ж зрозумiла його й поспiшила перейти на iншу тему. В цей момент вони пiдходили до кручi.
IV
– Давай ще трохи вiдпочинемо, – порадила Аглая, лягаючи на траву. – Можна й наших попередити.
Вона крикнула своiй компаньйонцi, щоб та взяла з неi приклад i теж посидiла десь там зi своiм кавалером. Тьотя Клава й Вовчик погодились i зупинились на тому ж таки високому березi, крокiв на двадцять далi. Тодi Аглая пiдсунулась ближче до кручi й сказала:
– Наш новий знайомий подiляе твоi погляди?.. Я говорю про товариша Вовчика?
– Якi ти погляди маеш на увазi? – спитав Карамазов.
– Ясно якi – тi, що ти з ними знайомив мене на пароплавi в нашу першу зустрiч i потiм майже кожного вечора чiпаеш iх.
– Ти говориш про iдею вiдродження моеi нацii?
– Так. Я говорю про нацiональну романтику.
Карамазов покривився: мовляв, вiн нiчого не мае спiльного з тим, про що говорить вона, це iй вiн уже декiлька разiв говорив, i значить треба бути бiльш обережним iз такими термiнами.
– Ми говоримо на рiзних мовах, – сказав вiн. – Ідея вiдродження моеi нацii – ще раз повторюю – нiчого немае спiльного з нацiональною романтикою.
Аглая усмiхнулась i положила на своi колiна голубу парасольку.
– Хай буде по-твоему, – сказала вона. – Так як же з Вовчиком?
– Мiй друг не тiльки не подiляе цих поглядiв, але й взагалi далеко стоiть вiд усякоi полiтики.
– І все-таки ти такий шматок м’яса можеш вважати за свого друга?
– А чому ж нi? Хiба в ньому не може бути гарних людських початкiв?
– М’ясо завжди залишаеться м’ясом, – енергiйно сказала Аглая. – І в м’ясi нiяких людських початкiв не може бути.
Вона так уважно подивилась на свого кавалера, нiби хотiла загiпнотизувати його.
– Це теж справедливо, – сказав Карамазов. – Але з Вовчиком я все-таки не можу не дружити.
– Шкода! – кинула Аглая i взяла резонерський тон. – Треба бути послiдовним навiть у дрiбницях. Здаеться, Толстой говорив колись, що найважче полюбити ближнiх. Я думаю, що багато важче iх таки зненавидiти справжньою ненавистю. Тiльки тут можна показати не абияку волю i, коли хочеш, вiдвагу… Ти iх, здаеться, високо ставиш?
– Ти гадаеш, що менi бракуе волi i я не можу бути вiдважним?
Дмитрiй сказав це якимось непевним голосом, наче вiн i сам не довiряв собi.
– Ти маеш волю i ти вiдважний! – упевнено й навiть з деяким захопленням зазначила Аглая. – Саме за це ти так скоро й подобався менi… Подобався, звичайно, як людина.
Розмова перервалась. Вона вже дивилась у землю й ховала вiд нього своi очi. Вiн мовчав тому, що в нiм у цей момент зажеврiла внутрiшня боротьба: з одного боку, йому пiдлестило ii захоплення ним, як вiдважною й вольовою людиною, з другого – вiн не зовсiм вiрив iй (вiдкiля вона знае, що вiн саме така людина? Чи не з кiлькох розмов iз ним?). І потiм його раптом якось образила ii самовпевненiсть i цей батькiвський тон. Нарештi вiн заспокоiвся й сказав:
– А ти, знаеш, цiлком правильно пiдмiтила: я говорю про ближнiх. Менi це твердження дуже подобаеться. Здаеться, мiй однофамiлець – Альоша Карамазов – ставив якось там наголос на любов до дальнiх. А я от теж думаю, що цей наголос треба перенести на ненависть до ближнiх.
– І ти гадаеш, що найбiльша загадка саме тут ховаеться?
– Тiльки тут i бiльш нiде! – з деяким хвилюванням сказав Карамазов. – От хоч убий мене! – а не можу iх зненавидiти справжньою ненавистю. У кожного з ближнiх – навiть найбiльших моiх ворогiв – бувае така, знаеш, людська усмiшка й таке, знаеш, миле й гарне обличчя, наче на тебе прекрасна Богоматiр дивиться. Я кажу й пiдкреслюю у кожного, бо навiть у суворих i злих з природи людей я бачу цю усмiшку й це обличчя.
– Може, ти перебiльшуеш? Невже таки в кожного?
– Клянусь тобi! Богоматiр всюди й на кожному кроцi. Це якийсь жах, i iнодi навiть руки падають у знемозi. Не можна зустрiчатися з людьми. Щоб творити якесь дiло й боротись, треба надягати машкару Мiзантропа i в нiй ховати, перш за все, очi… Очi, знаеш, найлютiший ворог усякого прогресу, бо очима бачиш Богоматiр i саме в очах ховаеться Богоматiр.
Карамазов зупинився й почав нервово кусати собi губи. Зi звичайноi психiчно-нормальноi людини вiн раптом перетворився на манiяка. Раз у раз здригаючись, вiн усе повертав до кручi голову й розгублено дивився в неяснi далi Днiпрових вод.
– Словом, Богоматiр не дае тобi зненавидiти своiх ближнiх? – спитала Аглая.
– Тiльки вона. Во iм’я якоiсь iдеi я здiбний на все, навiть здiбний убити людину. Але якийсь Іван Іванович однiею людською усмiшкою може покорити мене в один момент… навiть коли б цього Івана Івановича я й ненавидiв своею недоношеною i якоюсь чудною ненавистю.
– І так iз тобою завжди бувало?
– Нi, – сказав Карамазов iз деяким вiдтiнком туги в голосi. – Тiльки в останнi роки мене так сильно затривожила Богоматiр. Ранiш це багато легше було. Ранiш iдея майже зовсiм заслiплювала мене, i для мене не було ближнiх.
Аглая взяла руку Карамазова й положила ii на свою долоню.
– Так-от, – сказала вона. – Єсть двi ненавистi: справжня й твоя недоношена. Перша – велика ненависть, i вона творить життя. Ця ненависть не знае ближнiх. Друга, недоношена, е тiльки тiнь вiд першоi. Перша вiд розуму й вiд серця, друга – тiльки вiд розуму… Як ти гадаеш, можна бути вiдважною i вольовою людиною тiльки вiд розуму?
– Ти вже почала сумнiватись у менi? – спитав Дмитрiй, усмiхаючись вимушеною усмiшкою.
– Нiчого подiбного! – знову впевнено зазначила Аглая. – Ти маеш волю i ти вiдважний. Я тiльки думаю, що нiякоi Богоматерi нема й що вона не бiльше, як примара. Я також думаю, що твоя недоношена ненависть уже е справжня ненависть i ти здiбний зненавидiти своiх ближнiх… Ти розповiдав менi, як колись, у часи громадянськоi вiйни, ти розстрiляв когось iз ближнiх бiля якогось манастиря…
– Так тож, – вирвалось несподiвано Карамазову, – во iм’я великоi iдеi.
– А хiба тепер ти без iдеi залишився? Хiба тебе не захоплюе сьогоднi хоч би та ж iдея вiдродження твоеi нацii?
– Звичайно захоплюе, – непевним голосом сказав вiн. – Але…
– Без усяких «але», – рiшуче одрубала Аглая. – Щось одне: або це iдея, або це примара. Вона мусить тебе також захопити, як i та, що во iм’я ii ти розстрiлював ближнiх.
Карамазов раптом зареготав.
– І справдi, – сказав вiн. – Менi iнодi така глупота приходить у голову, що потiм, iй-богу, соромно за самого себе. От, наприклад, здаеться менi iнодi, що Богоматiр корегуе в менi, так би мовити, людину. Ближнiй, мовляв, не тiльки Іван Іванович, але й сам я. Отже, ненависть я мушу переносити й на себе. Коли мене покоряе Іван Іванович, це значить наступив момент, коли я мушу ненавидiти Дмитрiя Карамазова, цебто себе.
– Що ти мусиш сам себе ненавидiти, коли тебе покоряе Іван Іванович, – це так. Але щодо коректи, то вона й справдi глупота i звичайний собi бред.
– А то навiть, – продовжував вiн говорити, – здаеться iнодi, що саму ненависть мусить носити в собi Богоматiр.
– Це ще бiльший абсурд, бо ненависть i Богоматiр е два зовсiм протилежних полюси.
– Так i я полемiзую iз собою. Але й цей удар я парирую: мовляв, справжня ненависть – давно вже вiдомо – е найбiльша любов. І значить, справжня ненависть – це е прекрасна людська усмiшка.
– Це вже софiстика для шарлатанiв i боягузiв. Богоматiр не може не стояти на дорозi до справжньоi ненависти i значить до мужнього вчинку.
– Цiлком справедливо! – погодився Карамазов. – Але менi от здаеться, що Богоматiр не може стояти на дорозi i що тiльки вiдсутнiсть ii робить ненависть недоноском.
– Яким же це чином?
– А таким чином, що супутником справжньоi ненависти е завжди радiснi й до того молитовнi перебоi серця, нiби зустрiчаеш свiтле Христове воскресiння.
Аглая ще ближче пiдiйшла до кручi.
– Я гадаю, – сказала вона, – що тут справа багато простiша. Не Богоматiр тебе турбуе, а звичайна невпевненiсть. Пiд радiснi перебоi серця розстрiлюють, скажемо, тодi, коли жодного сумнiву не залишилось.
– Хто його знае, – надтрiснутим голосом сказав Карамазов. – Можливо, я й помиляюсь.
Вiн раптом вiдчув, як ним запановуе якась страшна туга. Вiн уже не бачить перед собою нi Аглаi, нi Днiпра, нi прекрасноi пiвденноi ночi. Вiн уже забув, як вiн високо ставить себе за вiдвагу й волю, i вiдчувае себе зараз страшенно нiкчемною людиною. Вiн навiть хоче, щоб хтось плював йому в обличчя – плював довго, настирливо й образливо.
Аглая, очевидно, уважно стежила за своiм супутником i тому поспiшила йому на допомогу.
– Ти, друже, безперечно помиляешся, – сказала вона. – Ти глибоко помиляешся.
– Ти говориш про Богоматiр?
– Я говорю про тебе. Ти помиляешся, коли думаеш, що тебе довго буде тривожити невпевненiсть. Це – коротке, тимчасове явище й воно скоро зникне.
