скачать книгу бесплатно
– Ну, добре, – нарештi кинув вiн. – Хто ж по-твоему?
– Дикуни, очевидно! – спокiйно вiдповiв Карамазов. І тому, що вiн вiдповiв спокiйно, i тому, що Вовчик не чекав такоi (на його погляд) влучноi вiдповiдi, лiнгвiстовi, як i всякiй дорослiй дитинi, залишилось тiльки розгубитись.
– Ну, i що ж? – спитав вiн безпорадним голосом.
– Я, мабуть, буду з цього правила винятком.
Товариш Вовчик пiдiйшов до вiкна й раптом промовив тихо:
– А ти, Дмитрiй, знаеш… не дурень.
– Дякую.
– Їй-богу! – несподiвано захоплюючись, пiдскочив лiнгвiст. – Я цiлком серйозно говорю. Тисячi рокiв люди мудрують, а й досi не домiркувались до такого парадоксу.
– Саме якого?.. Того, що з правила можна робити винятки?
– Покинь своi дотепи! І справдi: хiба розквiт фiлософських дисциплiн не характеризуе те чи iнше суспiльство, як недорозвинений органiзм?
– Цiлком справедливо, – сказав Карамазов. – Саме тому я й вважаю себе за справжнього сина своеi нацii.
Лiнгвiст уважно подивився на приятеля, спробував був зрозумiти його реплiку й, не зрозумiвши, махнув рукою.
– Знову фiлософiя! – сказав вiн незадоволено й потрiпав по спинi свого ловерака.
Розмова зайшла в якийсь тупик, i друзi ii припинили. Вони говорили на рiзних мовах, i тому продовжувати суперечку було зовсiм недоцiльно. Навiть недоцiльно було й починати ii, бо уважний спостерiгач мiг би заранi сказати, що вони нiколи нi до чого не договоряться. Знав це й Карамазов i навiть тiшився з цього, бо бiльш серйозна розмова безперечно вiдбила б вiд нього й Вовчика – десятого чи то двадцятого з його недовговiчних друзiв. Вiн i зв’язався так мiцно з лiнгвiстом тiльки завдяки дитячим здiбностям того приймати свiт цiлком безпосередньо.
Познайомились вони три роки тому на мiському стендi, i з того часу кожного лiта iздять кудись на полювання. Вони використовують свою мiсячну вiдпустку в серпнi мiсяцi, i тiльки зрiдка, як-от у цьому роцi, дiстають можливiсть побувати на Славутi i в липнi.
– Кого ти там визираеш? – спитав лiнгвiст, коли Карамазов пiдiйшов до вiкна.
– Як би тобi сказати, – раптом вимушено усмiхнувся той. – Менi здалося, що десь тут недалеко пройшла Аглая.
Товариш Вовчик пiдкинув своi бiлi брови.
– Яка це Аглая? – спитав вiн. – Чи не думаеш ти грати ролю божевiльного?
– Поки що важко сказати, мiй дорогий Вовчику… Це так звуть одну з тих дам, що ти з ними познайомився на пароплавi.
– Так ти, виходить, уже знайомий з ними? Ну, i що ж?
– Ну, i слухай. Саме в цей час чоловiк тьотi Клави дрiмае, дами мандрують до базару повз наш будинок.
– Ця поiнформованiсть мене рiшуче зворушуе, – iз захопленням сказав лiнгвiст. – Їй-богу, з тебе вийшов би не зовсiм поганий льовеляс… І це, до речi, багато краще твоеi фiлософii.
Карамазов пiдiйшов до вiкна. Спека раптом почала спадати, i з рiки прилетiв свiжий вiтрець. Якось химерно запахли абрикоси: запах був нiжний i нагадував чомусь старий Прованс i старомоднi кабрiолети. Тодi й дiйснiсть враз перетворилась на стилiзованi нiжно-голубi тони.
– Добре! – сказав Дмитрiй i легко зiдхнув. – Тiльки от що скажи менi, Вовчику: як би ти подивився на мене, коли б я покинув Ганну й зiйшовся з однiею з цих дам… саме з Аглаею?
– Хiба ти вже встиг так далеко зайти?
– За якiсь два тижнi я взагалi нiкуди не мiг зайти. Я питаю тебе, так би мовити… на всякий випадок.
Товариш Вовчик так голосно й так несподiвано зареготав, що навiть його ловерак пiдскочив.
– От чудак! – скрикнув вiн. – Навiщо тобi робити це, коли ти можеш i не кидаючи Ганну… ну, як би сказати делiкатнiш… Ну, словом, використати ii… цю дiвчину. Менi здаеться й ця дiвчина, коли вона не дура, погодиться на це.
– А як Ганна? Вона, на твiй погляд, теж погодиться?
Лiнгвiст не помiчав, що Карамазов говорить з ним несерйозно, й тому так вiдповiв:
– Цього я тобi не можу сказати. Хто ii знае – жiноча душа, як то кажуть, темрява… Але iй, менi здаеться, й не треба цього говорити.
– Цебто ти рекомендуеш дурити ii?
– А хоч би й так!.. На мiй погляд, тут нiчого нема страшного i образливого для неi.
Карамазов пiдiйшов до свого спiвбесiдника i взяв його за плече.
– Тек-с, – кинув вiн. – Не сказав би я, мiй вчений друже, що ти вмiеш логiчно мислити. В попереднiй розмовi ти обурювався на мене, що я хочу якось там дурити Ганну, а зараз сам рекомендуеш зраджувати ii.
Товариш Вовчик нiчого не встиг вiдповiсти, бо в цей момент у кiмнату ввiйшла Ганна i сказала, що лiнгвiста хтось кличе. Карамазов пiдiйшов до кошика з абрикосами, мовчки взяв один абрикос i, зиркнувши на дружину, перевiв свiй погляд на згорiло-голубе небо. Вiн одразу догадався, хто викликае його друга. І дiйсно: бiля хвiртки товариш Вовчик побачив тих дачникiв, що нахабно познайомились iз ним на рiчному пароплавi. Власне, тут були не всi: батька (чи як його?) не було. Була тьотя Клава i Аглая.
ІІІ
– Здрастуйте, тьотю Клаво! Здрастуйте, Аглае!
Товариш Вовчик розшаркався так галянтно, нiби вiн i справдi був славетним льовелясом.
– Доброго здоров’я, mon ami, – сказала тьотя Клава й, недовго думаючи, упевненим i рiшучим рухом узяла його пiд руку.
Та женщина, що ii лiнгвiст назвав Аглаею, поки що не думала фамiльярничати з Вовчиком i тiльки запропонувала йому одколоти та використати одну iз запашних троянд, що висiли на ii грудi. Товариш Вовчик зробив це iз захопленням, i вони поволi пiшли згорiлою i порожньою вулицею заштатного городка.
– Ви сюди надовго приiхали? – спитала тьотя Клава.
– Товариш Вовчик уже говорив нам, – сказала Аглая.
– Вiн теж приiхав на два мiсяцi.
– Так, – пiдтвердив лiнгвiст. – Ви не помиляетесь. Але…
Вiн хотiв щось спитати й, не спитавши, змовк. Власне, вiн не знав, як спитати: його здивувала тьотя Клава – вона говорила з ним так розв’язно, нiби вона знала його, по меншiй мiрi, з дитячих лiт.
– А як ви думаете, – сказала тьотя Клава. – Чому це Дмитрiй в останнi роки такий нервовий став?
– Цебто який… роки? – Вовчик хотiв поцiкавитись, який Дмитрiй, як вона встигла так добре взнати найiнтимнiше життя Карамазова, вiдкiля вона, нарештi, знае про цi «роки», але фамiльярний тон його спiвбесiдницi остаточно збив лiнгвiста з пантелику, i вiн рiшуче заплутався.
– Ви не «косноязичний»? – поцiкавилась тьотя Клава.
Аглая зареготала. Товариш Вовчик почервонiв i став запевняти, що «нiчого подiбного». Вiн просто не чекав такоi симпатичноi поiнформованости у справах дому Карамазових.
– Тодi, може, ви знаете, – сказала тьотя Клава, – як думае провести Дiмi (вона так i сказала «Дiмi») цi два мiсяцi? Цебто – бiля Ганниноi спiдницi, чи бiля Аглаi?
Це запитання переходило вже всякi можливi межi, але товариш Вовчик на цей раз не збентежився. Вiн рiшив, що коли тьотя Клава так фамiльярничае з домом Карамазових, то вона, очевидно, одержала вiдповiдне право на це вiд самого Дмитрiя. Вiн сказав, що вiдповiдати на це запитання не буде й рекомендуе спитати його друга.
– Так би й давно! – з полегшенням зiдхнувши, сказала тьотя Клава. – Хiба ви не бачите, що нас двое, а ви один… Тiльки глядiть, не приведiть сюди й Ганни.
– Ви хочете, щоб я зараз… негайно привiв Дмитрiя? – спитав недогадливий лiнгвiст.
– Ах, Боже мiй, – сказала Аглая. – C’est un grand malheur de n’avoir pas ete bien eleve[3 - Це неабияке лихо бути погано вихованим (фр.).].
– Воiстину! Велике нещастя не бути гарно вихованим, – пiдтвердила i тьотя Клава.
Тодi товариш Вовчик кинувся з усiх нiг до хвiртки, i дами залишились пiд провiнцiяльними акацiями.
– От що, – сказала тьотя Клава, – Вовчика я беру собi, твоiм тепер назавжди лишиться Дмитрiй.
– Я не заперечую, – кинула Аглая й розкусила своiми прекрасними зубами листок з акацii.
Вже майже зовсiм стемнiло. Витикались зорi. З недалекого моря пiшов теплий вiтер. Аглая виводила на пiску своею голубою парасолькою якiсь гiероглiфи, тьотя Клава дивилась у ридикюль, власне в дзеркало, що було в ридикюлi, i пудрилась мiнiятюрною пуховкою.
– Дозвольте взнати, скiльки вам рокiв? – усмiхнулась сама собi тьотя Клава.
– Очевидно не бiльш двадцяти семи, – сказала Аглая.
– Ти вгадала, менi двадцять сiм. І як пiкантно, що я вже тьотя i що в мене така доросла племiнниця… Тобi, здаеться, двадцять три?
– І ти вгадала!
Тьотя Клава поправила спецiальним олiвцем брову й засвистiла арiю з «Баядерки». Потiм дами ще перекидались легкими фразами i раз у раз позирали в той бiк, куди пiшов Вовчик.
Були вони в рожевих серпанкових платтях, стягнутих у талii поясками, i мали в руках голубi парасольки. Тьотя Клава виглядала багато безтурботнiш, в ii свiтло-сiрому поглядi зовсiм нема того ледве вловимого зайчика, впертости й рiшучости, що зрiдка плигае в мигдалевих очах Аглаi, але зате станом тьотя Клава трохи солiднiш.
Аглая вийняла з ридикюлю маленьку папiроску, запалила ii й спитала:
– Ти сказала Женi (справа йшла про чоловiка тьотi Клави), що ми ранiш першоi не прийдемо?
– Звичайно, сказала… Я вiд нього нiчого не ховаю.
– І все-таки не ревнуе? – усмiхнулась Аглая.
– І все-таки… не знаю. Чорт iх розбере цих мужчин: на обличчi одне, а на серцi, може, щось iнше.
Потiм тьотя Клава зробила рухом парасольки диск, пiймала поглядом срiбно-синiй слiд метеора й промовила:
– Ти, Аго, не думай, що Женя взагалi нездiбний переживати душевних драм. У наш вiк, кажуть, навiть корова вмiе зiдхати.
– Ти, тьотю Клаво, не помиляешся. Мiй Дмитрiй пiдтверджуе це на кожному кроцi. Я дуже шкодую, що ти не чуеш наших розмов.
Аглая так упевнено й безапеляцiйно сказала «мiй Дмитрiй», що навiть тьотя Клава всмiхнулась.
– А ти, Аго, рiшуча людина, – вiдзначила вона: – ще не встигла як слiд познайомитись iз ним, але вже рекомендуеш його, як власного чоловiка… Як же з Ганною? Ти багато взнала про неi?
– Ти, тьотю Клаво, надзвичайно наiвничаеш… У наш вiк за два тижнi не тiльки сходяться, але й розходяться. А втiм – досить! – i Аглая махнула парасолькою в той бiк, де вже вирисовувалась фiгура Карамазова.
Вовчик лише за якусь хвилину вискочив на вулицю i наздогнав свого друга. Спершу дами бачили тiльки Дмитрiя. Вiн iшов до них своiми нервовими кроками i постать його то вибiгала, то знову ховалась за стовбуром молодого клена, що стояв на дорозi. Тодi десь ударила гармошка, й зорi висипали на куцi бульвари заштатного городка. Десь гоготала республiканська молодь. Тодi i на протилежних кварталах ударила гармошка.
Товариш Вовчик уже наздогнав Дмитрiя, i вони пiдходили до веселих (так, принаймнi, одразу ж визначив лiнгвiст) i симпатичних дам.
– Ну… – зупиняючись, почав лiнгвiст i розвiв руками.
Тьотя Клава давно вже схарактеризувала собi Вовчика як трохи мамулувату людину, i тому, не довго думаючи, взяла його пiд руку. Вона сказала, що рекомендувати Карамазова не треба, бо вони мають задоволення вже багато вечорiв шпацирувати з ним… i потiм, вона дуже зрадiе, коли Вовчик для неi буде таким цiкавим спiвбесiдником, яким став для ii племiнницi Дмитрiй. За кiлька хвилин процесiя (так сказала Аглая) йшла в такому порядку: попереду тьотя з Вовчиком, позаду Аглая з Дмитрiем. Дистанцiя мiж першою i другою парою була приблизно на пiвтора кроки. Тьотя Клава закинула на шию Вовчика свою голубу парасольку й розпитувала, хто вiн, що вiн, як вiн. Словом, вимагала, щоб лiнгвiст у деталях розповiв iй про свое минуле, сучасне й майбутне. Аглая цього не потребувала вiд свого кавалера: такi розмови з ним були два тижнi тому. Вона вiдколола зi своеi грудi останню троянду й держала ii на обличчi Дмитрiя. Вона питала його, як пахне троянда, чи подобаеться йому цей запах, чи не краще пахне резеда. Коли вони перерiзали провiнцiяльний ринок i увiйшли в коло пiвнавiсних огникiв, Аглая запевняла Дмитрiя, що тут iй пахне Фльобером i навiть старофранцузьким життям… Карамазов, звичайно, знае поета Вiйона. І потiм вiн не може не любити гоголiвську фантастику. Аглая певна, що можна генiяльно стилiзувати нашу сучаснiсть.
Дмитрiй говорив щось невпопад. Тодi Аглая поклала на його рот свою запашну долоню i сказала:
– Який ти чудак, Дiмi! Справжнiй провiнцiял!
– Ти вже з Дмитрiем на «ти»? – повертаючись, кинула тьотя Клава. – З тебе, Аго, вийшов би прекрасний кавалерист.
Тьотя Клава так дзвiнко зареготала, що провiнцiяльна парочка (здаеться, колишнiй столоначальник i пристаркувата дочка мiсцевого кавалера червоного прапора), що йшла iм назустрiч, поспiшно одлетiла вбiк i дала дорогу веселiй компанii.
Тодi почав реготати й товариш Вовчик. Вiн так безумно розреготався, що мусiв кинути руку дами, сiсти на землю й зупинити компанiю. Коли ж його стали допитувати, в чому справа, вiн тiльки й мiг вимовити: «провiнцiял».
– Ну… добре! Ну… провiнцiял!.. але де ж тут сiль?
Тодi, нарештi, товариш Вовчик сказав, що для Карамазова це – найобразливiше слово, i що вiн i уявити не може, яке обурення викликало воно в грудях його ущiпливого друга.
– І зовсiм нiчого нема тут смiшного! – рiзко шпурнула Аглая i взяла Дмитрiя пiд руку.
Тьотя Клава теж найшла, що смiшного тут дуже мало й найшла навiть потрiбним (очевидно, на правах тьотi) прочитати лiнгвiстовi невеличку нотацiю. Вовчика, як i треба було чекати, страшенно збентежив такий несподiваний фiнал i вiн хотiв навiть прохати пробачення за свою некоректнiсть. Тодi тьотя Клава поправила йому краватку фамiльярним жестом, мiцно притиснулась до нього i зробила дистанцiю на три кроки.
– Ти, Дiмi, може й справдi образився на мене? – спитала Аглая.
– Нiчого подiбного! – всмiхнувся Карамазов. – Я тiльки не зрозумiв… тебе.
Вiн з якимось надзвичайним задоволенням сказав «тебе»: ця химерна дiвчина, що так скоро перейшла з ним на «ти» i якось враз заволодiла ним (коли правду говорити, вiн не жартуючи, а з глибоким хвилюванням сказав допiру Вовчиковi, що хоче зiйтися з Аглаею), – зовнiшнiстю своею вже остаточно покорила його. Надто вже розумнi й страснi були цi мигдалевi очi, й надто вже привабливо коливались цi молодi груди, щоб вiн мiг прийняти ii як звичайну женщину. Сьогоднi навiть постало в нiм якесь неясне передчуття й солодкий бiль, i сьогоднi вiн хотiв би ходити з нею цiлу нiч.
– Чого ти не зрозумiв? – спитала Аглая. – Чому я тебе назвала провiнцiалом?
– Так!
– Це ж, милий, ясно. Я ще тодi, на пароплавi (пам’ятаеш нашу суперечку?), я вже тодi подумала, що ти провiнцiал. Це по всьому видно: й по рухах i по поводженню з передовою жiнкою… як зi мною от… Чому ти так чудно вимовив «тебе»? Чи, може, ти хотiв сказати «вас»? Вас iст дас? Ну? А потiм ти й формально провiнцiял… Хiба ти живеш не в провiнцii?
– Я, як тобi вiдомо, живу в столичному градi! – усмiхнувся Карамазов.
– Де це? – зареготала Аглая. – Чи не в тому, що на Лопанi?
Ця дiвчина (очевидно, з якогось Миргорода) так неохайно говорила про лопанський центр, що Вовчик, почувши цю розмову, зупинився i спитав:
