скачать книгу бесплатно
Вона пiдвелась, знову сiла на траву i його примусила сiсти бiля неi.
– Так-то, мiй хлопчику! Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собi невпевненiсть, – сказала вона й положила свою руку на його голову.
Вже стояла глибока пiвденна нiч. На Славутi кожноi хвилини прокидались якiсь неяснi звуки. Десь ревiв пароплав, i далеко на пiвднi пливли його привабливi вогнi. Раз-у-раз фаркали й падали аеролiти i тривожили очi загадковим свiтлом свого ярко-срiбного горiння.
– Так, – раптом промовив Дмитрiй. – Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собi невпевненiсть. І ти правду говориш, що я вже ii поборов. Я не можу не побороти, бо майбутне за моею молодою нацiею i за моею молодою клясою.
Вiн узяв ii руку й мiцно стиснув. Жива людина знову прокидалась у нiм, i вiн ще раз перетворювався. Вiн навiть не помiтив, як Аглая iронiчно посмiхнулась, коли вiн майбутне своеi нацii зв’язував з «якоюсь там» клясою.
– Я iнодi буквально задихаюсь од щастя, – говорив вiн далi, скидаючи з кручi камiнцi й зовсiм не помiчаючи, що його розмовi бракуе елементарноi послiдовности. – Темнi сторони нашоi дiйсности тодi зовсiм зникають iз моiх очей, i я починаю рости i виростаю у велетня. Бо й справдi: в суспiльствi не може бути такоi ситуацii, коли неможлива боротьба. Коли ж це так, то… як усе-таки весело жити «на етом свете, господа»… Ти не можеш i уявити, як я полюбив це заяложене слово – прогрес. Прогрес – це ж, по сутi, якiр спасiння. Це ж вихiд iз того становища, що в нього зайшла революцiя.
– Але ти говориш зовсiм, як учень першоi групи, – сказала Аглая.
– Цiлком справедливо! – гаряче пiдхопив Дмитрiй. – Я i есть учень першоi групи й маю мужнiсть визнати це. Така вже логiка подiй: хто хоче жити в нашi днi, той обов’язково мусить починати з абетки…
– І витягнути з архiву старi гасла?
– А хоч би й так. Хiба революцiйнi гасла сьогоднiшнього дня завтра не можуть стати революцiйними? Хiба ми не маемо прикладiв? І навпаки: хiба льозунги якогось 1917 року сьогоднi не стали фарисейством i матерiялом для спекуляцii? Це не значить, що ми збанкротували, а це значить, що треба бути дiалектиком. Сьогоднi масу можна повести тiльки пiд тим стягом, що на ньому буде чiтко написано – «прогрес».
– Навряд тiльки чи вона пiде за тобою, бо маса не терпить абстракцii. А прогрес – це для неi абстракцiя.
– Цiлком погоджуюсь, – сказав Карамазов. – Але я далеко стою вiд вульгарного тлумачення маси. Революцiю маса творить через свою iнтелiгенцiю, бо всякий масовий вибух тiльки тодi робиться революцiею, коли ним починають керувати Дантони, Ленiни чи то Троцькi.
– З тебе вийшов би не зовсiм поганий агiтатор-прогресист, – кинула Аглая i демонстративно засвистiла якусь шансонетку.
– Ти менi робиш багато чести своею заявою.
– Nullement, – промовила дiвчина. – On ne voit раs tous les jours un malade comme vous etes[5 - Аж нiяк, – промовила дiвчина. – Не завжди побачиш такого хворого, як ви (фр.).].
– Ти мене вважаеш за хворого? – образився Дмитрiй.
– Боже борони, – сказала Аглая. – Менi тiльки неприемно, що твоiй розмовi бракуе логiки. З одного боку ти висловлюеш безперечно розумнi думки, а з другого – плутаешся в Ленiнах, у клясах тощо.
– Ну от, знову стара iсторiя, – незадоволено промовив Карамазов. – Чи не думаеш ти вплинути на мою iдеологiю. Коли так, то ти даремно витрачаеш сили. Взяти хоч би те ж вiдродження моеi нацii. Я його iнакше не можу мислити, як засiб, не як мету, як фактор, що допомагае менi розв’язати основну соцiальну проблему. Вiдродження моеi нацii це е шлях до чiткоi диференцiацii в нашому суспiльствi й, значить, крок до соцiялiзму. Інакше на це вiдродження я дивитись не маю охоти.
– Значить, iз твого вiдродження нi чорта й не вийде! – грубо кинула Аглая i, зробивши з долонь рупора, покликала тьотю Клаву.
Карамазов поглядом переможця подивився на дiвчину. Вiн не тiльки не образився – йому навiть приемно було, що вона зiрвалась зi спокiйного тону. Їi самовпевненiсть i захоплювала i в той же час нервувала його, бо що ближче вiн сходився з нею, то сильнiш вiдчував ii впливи на свiй свiтогляд.
– А Вовчик не зовсiм поганий спiвбесiдник, – пiдходячи, сказала тьотя Клава. – І виявляеться… зовсiм не комунар.
– Дозвольте, – заметушився лiнгвiст. – Хiба ви не знаете, що Дмитрiй член компартii?
– Не турбуйтесь! – сказала Аглая… – Знаемо… i думаемо, що вiн не буде гнiватись на тьотю Клаву за одвертiсть.
– Цебто ти хочеш сказати, – промовив Карамазов, – що тьотя Клава мене образила?
– Ми хочемо сказати, – кинула Аглая, – що комунiсти, хоч i не поганi люди, але в бiльшостi страшенно нуднi… Ну, словом, свiторозумiння iхне – можна напевно твердити – не сягае далi Чемберлена з моноклем i черговоi парт’ячейки… Правда, цiкавляться ще китайськими справами.
Карамазову пересмикнуло обличчя. Його карючило, що цi випадковi позапартiйнi дачницi так неохайно ставляться до його партii. Будучи, так би мовити, вiчним опозицiонером, вiн у той же час був своерiдним фанатиком комунiзму й, звичайно, не мiг спокiйно реагувати на це зовсiм невиправдане нахабство.
Але розмову вже скiнчили й умовлялись, де можна буде зустрiтись завтра. Вже фльоберiвськi дами зникли в темрявi абрикосового дворика, i товариш Вовчик щось захоплено розповiдае про тьотю Клаву. Тодi Дмитрiй раптом згадуе Ганну i вже не вiдчувае до неi тiеi злоби, що ii пiзнав увечерi. Йому навiть трохи заболiло серце, i вiн сказав:
– Ти, Вовчику, будь ласка, не говори Ганнi, де й з ким ми блукали сьогоднi.
– Чому це? – спитав лiнгвiст: вiн уже забув вечiрню розмову, коли сам радив приятелевi ховати вiд Ганни своi зустрiчi з Аглаею.
– Я так хочу! – сказав Карамазов. – Ти це мусиш зробити для мене.
Товариш Вовчик здивовано подивився на Дмитрiя, декiлька разiв здвигнув плечима, але згоду, звичайно, дав.
– Згоду я даю, – сказав вiн. – Але от що, друже: як це так трапилось, що московськi дами зробились украiнками?
– Це питання i мене дуже цiкавить.
– Цебто ти теж нiчого не знаеш? – спитав здивований лiнгвiст.
– Стiльки знаю, скiльки й ти.
– Дивно. Коли хочеш загадково. Їй-бо… Ти як гадаеш?
– Я теж думаю, що загадково. І думаю, що цю загадковiсть дами нарочито утворюють для, так би мовити, пiкантности.
– Це менi, iй-богу, подобаеться! – скрикнув iз задоволенням лiнгвiст. – Чому не зробити зi звичайноi випадковоi зустрiчi iнтересну пригоду? Інтрига не тiльки в романi цiкава рiч, вона i в життi приемна розвага.
– Ти, я бачу, починаеш фiлософствувати, – усмiхнувся Карамазов.
Товариш Вовчик, звичайно, не погодився з цим твердженням i сказав, що Дмитрiй все-таки анальфабет i не розумiе, що таке фiлософiя.
– А втiм, – промовив вiн, – я не про це. Я хочу про твою фортуну. Тобi страшенно везе, i я, iй-богу, заздрю. Аглая й справдi не дiвчина, а прямо запашна клубничка. Смак тобi зовсiм не поганий.
– Ти не задоволений тьотею Клавою?
– Боже борони. Навпаки – з тьотею Клавою безперечно краще зв’язатися… Знаеш, iз замiжньою жiнкою багато безпечнiш.
Товариш Вовчик зареготав од задоволення i заплигав, як молоде теля.
…Коли вони сходили на свiй ганок, у пiвнiчнiй частинi заштатного городка вже кричали раннi провiнцiяльнi пiвнi.
V
На другий день вони знову зустрiлись: тепер вони зустрiчались кожного вечора. На шостий день над дачним поселком раптом розiрвалась гроза. Хмари заволiкли все небо, i цiлий день iшов краплистий дощ. По вулицях стояли великi калюжi, й надзвичайно розмило дерев’янi тротуари. Тьотя Клава прислала до Карамазових дiвчину iз запискою й просила в нiй друзiв сьогоднi не виходити. Лiнгвiст перечитав листа й, передаючи його Дмитрiю, кинув:
– Я гадаю, що дiвчата мають рацiю саме так вирiшити. Ти як на це дивишся?
– Як же тут дивитись, – сказав Карамазов. – Очевидно, краще не придумаеш.
Вiн, звичайно, збрехав, бо на його погляд година була не така вже погана, щоб вiдмовлятись вiд веселоi гулянки. Мовляв, можна було в крайньому разi пороззуватись – це ж не город i не осiння пора.
– Але ти все-таки замислився? – сказав товариш Вовчик, провiряючи замки в своiй рушницi.
– І не думаю замислюватись, – ще раз збрехав Карамазов i зробив декiлька нервових крокiв по кiмнатi.
Вiн нiяк не розумiе, чому це йому трохи заскимiло серце. Невже тому, що вiн сьогоднi не побачиться з Аглаею? Вiн же зустрiчався з нею вчора й кожного дня зустрiчаеться. Вiн, нарештi, побачиться з нею завтра й ще багато разiв буде з нею бачитись. Як же розумiти цей несподiваний бiль?
В коридорi раптом заговорили, i в кiмнату ввiйшла Ганна.
– Ну, що ми, хлопцi, будемо сьогоднi обiдати? – спитала вона.
– Очевидно, котлетки й пюре зi сметаною, – поспiшно вiдповiв Дмитрiй.
Ганна уважно подивилась на чоловiка: вона не знала, жартуе вiн, чи й справдi серйозно говорить.
– Чого ти витрiщила на мене очi? – сказав Карамазов. – Я ж тобi говорю: котлетки й пюре зi сметаною.
– А я тобi говорю, – промовила Ганна, – що ти, Дiмi, сьогоднi в поганому настроi i починаеш негарно жартувати зi мною.
– А я от говорю, – сказав Вовчик, кидаючи на лiжко свою рушницю, – що ви й сьогоднi – бачу – полаетесь… Це чорт зна що – не новий побут, а якась карикатура на нього.
Карамазов вимушено всмiхнувся й простягнув свою руку лiнгвiстовi.
– Дякую, друже, за правду-матку i прошу пробачення, – сказав вiн. – Дякуй i ти, моя мила Ганнусю… Хiба тобi не приемно вислухувати це вiд безпартiйноi сволочi?
– Ти, будь ласка, не лайся, – пробурмотiв товариш Вовчик.
– Невже ти образився?.. Коли так, то другий раз прошу пробачення i заявляю: я пожартував.
– Я знаю, що ти пожартував… Але все-таки, чому тобi таке зле обличчя?
– Я, бачиш, Вовчику, котлеток захотiв i пюре зi сметаною.
Ганна зiрвалася зi свого мiсця i пiдiйшла до столу.
– Дiмi! – сказала вона з розпукою. – Ну, навiщо це? Навiщо ти робиш наше життя безконечною мукою?
– Ах, Боже мiй, яка трагедiя! – поглузував Дмитрiй.
Тодi товариш Вовчик пiдбiг до свого приятеля й замахав руками.
– Слухай, друже… – ледве вимовив вiн вiд хвилювання. – Я… я думаю, що ти не комунiст, а деспот! І я… таки донесу на тебе в… контрольну комiсiю.
Карамазов зареготав. Вiн так неприемно зареготав, що лiнгвiст навiть розгубився i подивився навкруги себе здивованими очами.
– Ти думаеш на мене доносити в контрольну комiсiю? – спитав Дмитрiй. – Прекрасно! Тiльки будь, друже, справедливою людиною i зразу донось на мiльйон комунiстiв. Донось нарештi на всiх сто п’ятдесят мiльйонiв будiвникiв соцiялiзму, донось на самого себе, бо й ти такий же хам, як я, паняй нарештi в небесну канцелярiю i донось на саму контрольну комiсiю.
– Дiмi, – сказала Ганна, – ти себе не поважаеш i не поважаеш ту партiю, що до неi належиш. Не забувай, що товариш Вовчик все-таки позапартiйний.
– Ти гадаеш, що такi питання треба ставити на ком’ячейцi?
– Саме це я й хочу сказати, Дiмi. Тiльки це.
Карамазов раптом втихомирився. Чи то спокiйний тон дружини вплинув на нього, чи щось iнше.
– Я ще раз прошу у вас пробачення, – сказав вiн. – Я й справдi трохи погарячився.
– Значить, ти визнаеш, що Ганна мае рацiю стримувати тебе?
Дмитрiй нiчого не вiдповiв. Вiн несподiвано застиг в однiй позi серед кiмнати й так стояв кiлька хвилин. Ганнi навiть прийшла мисль, що вiн захворiв. Вона пiдiйшла до чоловiка i взяла його за руку.
– Дiмi, чого ж ти мовчиш?.. Що з тобою, Дiмi?
– Нiчого особливого, Ганнусю, – спокiйно й серйозно промовив Карамазов. – Я думаю зараз про наше фарисейство, i думаю: чому? Чому ми не соромимось говорити про пюре й котлетки? Чому ми, нарештi, не соромимось проiдати тут народнi грошi… саме в той час, коли навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться… Чому ми, нарештi, боiмось виносити гiрку правду на люди (хоч люди й без нас ii знають) i ховаемо по своiх ком’ячейках?
– Ну, ця вже сльоза й ця карамелька зовсiм не до дiла, – сказав лiнгвiст. – У всякому разi вони не можуть тебе характеризувати.
– І я думаю, – кинула Ганна, – що ти сьогоднi йдеш проти самого себе. Хiба це не ти так вiдстоюеш гасло: «сильному дорогу»?
Дмитрiй хотiв щось вiдповiсти, але в цей момент у кiмнату зайшла Одарка й зупинилась на порозi.
– Я слухаю! – сказала вона. – Ви мене кликали?
– Що ви слухаете? – надзвичайно сумним голосом спитав Дмитрiй. – Невже ви не вмiете говорити людською мовою?
Служка мовчки подивилась на свого хазяiна. Їi кам’янi очi застигли в якiйсь однiй крапцi, i вся вона була якась штучно дерев’яна, як статуя спецiяльного призначення. Навiть Ганна вiдчула це i, зiрвавшись зi свого мiсця, поспiшила випровадити Одарку за дверi.
– Я на неi спокiйно не можу дивитись, – промовив Карамазов, коли Одарчинi пiдошви зашелестiли в сiнях. – Вона мене своею мовчазнiстю так iнодi тривожить, що я, iй-богу, починаю боятись за свою голову: от-от збожеволiю i кинусь бiгти скаженим бiгом.
– Тобi, Дiмi, треба лiкуватись, – сказала Ганна. – Ти хворий, Дiмi!
– Лiкуватись? Це не те! Не те, моя люба! – зiдхнув Карамазов. – Справа от у чому: iнодi бiжиш – i зупиняешся. Зупинився i стоiш. Навкруги так прекрасно – озеро, небо, димок синьоi далини, а «вiн» стоiть i вилупив на тебе баньки… Я говорю, Ганнусько, про наше чорне пiянiно… про те, що в Харковi. Це не пiянiно, а якась жахлива примара. Заплющиш очi й лежиш. І от, раптом, щось штовхне тебе, i ти подивишся. І бачиш, як з пiянiна лiзе на тебе якась волохата iстота. Пiдлiзе – i сяде напроти тебе. Я довго мовчу й довго запевняю себе, що нiчого нема. Тодi волохата iстота лiзе до мене на кровать. Саме тодi, Ганнусько, я кричу, щоб ти запалила електрику. Але ти нiколи не встигаеш запалити, бо волохата iстота страшенно метка й хутко ховаеться в пiянiнi, а ти, Ганнусько, спросоння страшенно мамулувата.
– І ти серйозно вiриш, що ця iстота живе в пiянiнi? – спитав товариш Вовчик.
– Їй-богу, не знаю! – якось жалiбно всмiхаючись, сказав Карамазов. – Як комунiст, я iй не вiрю, а як мешканець такоi кiмнати в мiстi Харковi, я не можу не вiрити, бо майже кожного дня менi приходиться вночi тривожити дружину.
– Тобi й справдi лiкуватись треба, – сказав товариш Вовчик.
– І ти про лiки? Чудаки ви страшеннi! Їй-богу, чудаки! – Карамазов подивився на свого приятеля i несподiвано зареготав. – Ой, якi ж ви чудаки! Невже ти не помiтив, що я ввесь час дурня валяю? Очевидно, з мене непоганий артист вийшов би.
– Ну тебе к чорту! – спалахнув лiнгвiст i хутко вийшов iз кiмнати.
Цiлий день, а потiм цiлу нiч Дмитрiю не давав спокою образ дiвчини в рожевому платтi й з голубою парасолькою, дiвчини, що так скоро назвала його «милим», що так цiкаво говорила про старофранцузьке життя («ти знаеш поета Вiйона?»), що вiдчула в наших нiчних базарних завулках безсмертного Фльобера, що, нарештi, в час його душевноi кризи явилась до нього такою цiкавою спiвбесiдницею.
Заснув вiн, коли вже зовсiм розвиднилось. Сон його був неспокiйний, i прокинувся вiн за якiсь двi години. Сонце вже високо стояло в чистому небi й важким огнем палило йому голову. Перший погляд упав на Ганну. Вона сидiла на канапi й держала в руках якогось листа. Дмитрiй зробив гримасу незадоволення: це була записка вiд тьотi Клави. Ганна зиркнула на чоловiка i спитала його спокiйним голосом:
– Вiдкiля цей лист, Дiмi?
– Прочитай уважнiш, i ти, мабуть, сама догадаешся, – сказав вiн, повертаючись до стiни.
