скачать книгу бесплатно
Синi етюди
Микола Хвильовий
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Синi етюди» Миколи Хвильового – збiрка новел, у яких з надзвичайною майстернiстю описуються революцiйнi подii буремного ХХ столiття***. Для цих творiв характерний символiзм, багатство поетикальних засобiв та iмпресiонiстичнi штрихи. Найвiдомiшими творами автора е новели «Я (Романтика)», «Кiт у чоботях», «Арабески», «Мати», «Редактор Карк», «Свиня», «Ревiзор», «Повiсть про санаторiйну зону», незакiнчений роман «Вальдшнепи». Микола Хвильовий (справжне iм’я Микола Фiтiльов)– талановитий украiнський письменник, майстер психологiчноi новели з елементами романтизму та iмпресiонiзму.
Микола Хвильовий
СИНІ ЕТЮДИ
Збiрка
ВСТУПНА НОВЕЛА
Вчора в «Седi» безумствувала Ужвiй, i «Березiль» давав iлюзiю екзотичноi зливи. А сьогоднi над Харковом зупинились табуни пiвденних хмар i йде справжнiй тропiчний дощ – густий, запашний i надзвичайно теплий. Горожани зовсiм збожеволiли з такоi несподiванки й висипали на вулицi. Про тропiк Козерога вони знали тiльки з географii, а тут трапилось чудо – i тропiк Козерога завiтав на Лопань. Натовпи суетяться, ловлять язиками солодкi краплi тихоi тропiчноi зливи й нiяк не думають ховатись пiд навiсами домикiв.
– Чудесно, – говорю я й булькаю в теплi калюжi. Юлiян Шпол, автор комедii «Катiна любов або будiвельна пропаганда», мовчки за мною: я завжди забiгаю вперед. Весь вiн як мокре курча, i – дивно! – з його капелюшка тече чомусь синя вода. Я повертаюсь до нього й говорю:
– Сьогоднi мое любиме число – 13. Отже, сьогоднiшнiй день мусить принести нам якусь приемну несподiванку. Як ти гадаеш, що це мае бути?
– Очевидно, зустрiнемо професора Канашкiна, – серйозно вiдповiдае мiй приятель.
І дiйсно: в кав'ярнi пока до нас пiдходить названий професор, i пiдходить з такою, знаете, усмiшкою, нiби вiн допiру наiвся карамелi. Вiн нас вiтае, робить нам кнiксен та кiлька комплiментiв, розповiдае щось про критичну оглоблю й тут же читае нам свiй науковий труд пiд такою назвою: «Що таке липа, як так трапляеться, що професорська кафедра раптом стае липова, що таке, нарештi, липовий професор, його роль в марксистському суспiльствi, а також про соцiальне корiння богемських ухилiв серед наших iспанських письменникiв».
– Чудесно! – говорю я, похлопавши Канашкiна по плечу й узявшись двома пальцями за його пiджачну петельку. – Чудесно! Ти подаеш великi надii, i я певний, що суспiльство на слiдуючий рiк обере тебе членом свого парламенту.
– Ну що ви! – червонiе мiй професор. – Я зовсiм не припускаю, щоб моя робота мала такi несподiванi наслiдки.
Але ми – я й Юлiя Шпол – стоiмо на свойому: мовляв, без бляхи тут не обiйдеться, мовляв, на слiдуючий рiк ми вже саме Канашкiна будемо обирати, мовляв, вiн же знае, що в цьому роцi ми таки зумiли провести кiлькох своiх кандидатiв.
– Дякую, дуже дякую! – говорить професор, i ми виходимо з ним на вулицю.
Нас зустрiчае та сама тропiчна злива. Я запевняю, що «Три мушкетери» написав несамовитий Ринальдо Ринальдiнi, а професор Канашкiн запевняе, що цей твiр не належить перу «письменника Ринальдо Ринальдiнi, а належить перу французького письменника Гофмана-молодшого, що писав пiд псевдонiмом Дюма[1 - Батько.]. Тодi до нас пiдходить Олесь Досвiтнiй[2 - Переступае через калюжу.] i каже:
– Драстуйте, товаришi! Драстуйте й ви, професоре Канашкiн!
– Драстуй! – говоримо ми й ловимо язиками краплi теплоi тропiчноi зливи.
Олесь Досвiтнiй iнформуе, що вiн допiру скiнчив свiй новий твiр пiд такою назвою: «Собор Паризькоi Богоматерi». Вищеназваний професор виймае олiвець i записуе: «Олесь Слiсаренко написав удосвiта новий твiр «Собор Паризькоi Богоматерi». Потiм до нас пiдходить вiдомий панфутурист Семенко й одразу ж починае ображати мене дотепами й лаяти за французькi фрази, що я iх вживав у своiх памфлетах: мовляв, це ж французьке парикмахерство. Я з ним погоджуюсь, i таким чином виявляеться, що я творив свiдоме французьке парикмахерство. Тодi беру «Зустрiч трьох» i питаю:
– А що значить NР, що стоiть над кожним твоiм вiршем у цьому збiрнику?
– Як що? – каже Семенко. – Це значить – кiнська сила!
– Боже мiй! – скрикнув я. – Таж кiнська сила мае зовсiм iнше позначення.
Панфутурист нiчого не вiдповiв, i таким чином виявилось, що вiн творив несвiдоме латинське парикмахерство.
Юлiян Шпол зареготав. Семенко зблiд i пiшов до Красноi гостиницi. Ми його не затримували, як i професора Канашкiна.
Нарештi пiдiйшли до Держвидаву. Там ми обтрусились вiд дощу й зустрiли ще кiлькох творцiв читанок[3 - «Папа режет, мама клеiт».]. До Держвидаву мусив зайти сьогоднi якийсь начальник, i тому в однiй кiмнатi пахло репейним маслом – саме тим, що не з agrimonia eupatorium, а з lарра. В кiмнатi Аркадiя Любченка, автора «Буремноi путi», кiлькох талановитих оповiдань i не закiнченого ще роману, до нас пiдiйшов Пилипенко, автор «Байкiвницi» й закiнченого роману «Малоросiя», i каже до мене:
– А в цьому роцi вашого прiзвища в держвидавiвському календарi не буде.
– Пiд рубрикою «iсторичнi подii»? – питаю я.
– І пiд рубрикою, i без рубрики! Нiяк не буде!
– Та невже? – кажу я й сiдаю до столу, щоб трохи поплакати. І я плачу гiркими слiзьми. Тодi Пилипенко, Юлiян Шпол i Олесь Досвiтнiй[4 - Як i Аркадiй Любченко.] починають утiшати мене. Але як утiшити? Я говорю крiзь сльози:
– За що? За що? – І, вийнявши з кишенi жменю пiдсмаженого насiння, вибираю гарбузовi кабачки й з смаком лузаю гарбузовi кабачки[5 - Мовляв, «за що? за що?».].
Нарештi, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителiв i рябу шкапу, ми йдемо до нашого мецената – Раiси Азарх. Вона зустрiчае нас милою усмiшкою.
– А… – говорить Раiса Азарх. – Дуже рада вас бачити! А тебе, Nicolas, особливо!
Вона менi пропонуе перевидати моi твори пiд назвою «Твори». Я, звичайно, вiдмовляюсь. Словом, я проти. Вона – за. Я проти! Вона – за! Виявляеться також, що за i моi приятелi, як от Аркадiй Любченко. Тодi я погоджуюсь, i ми складаемо умову.
…І от умову складено. Я знову перечитую своi оповiдання[6 - До речi, страшенно нудно перечитувати.] i сiдаю писати «вступну новелу». Але що писати? Знаю тiльки, що написати обов'язково треба, бо ж i я все-таки несу вiдповiдальнiсть за себе.
…І от я вiдповiдаю. По-перше – «твори». Це зовсiм не «полное собрание сочинений», це не претензiя – це непереможне бажання моiх меценатiв: Раiси Азарх, Сергiя Пилипенка i Аркадiя Любченка. Отже, за всякими оправками з приводу назви звертайтесь, будь ласка, до вищеназваних меценатiв. І далi[7 - Щоб не забути.]: в перший, у другий, як i в дальшi томики я вкладаю речi, ще нiде не друкованi.
А тепер про змiст. Свою наймолодшу збiрку я писав на початку тридцятих рокiв нашого столiття[8 - В 1921–1922.]. В кiмнатi, де я працював, було страшенно тiсно[9 - Жило багато народу.], так що я мiг сiдати за стiл лише вночi. Саме тому, мабуть, у моiх творах i мжичка.
Нi, мабуть, не тому: я просто фiксував настроi тридцятих рокiв.
Тепер про форму. Я, знаете, належу до того художнього напрямку, який сьогоднi не в модi. Я, пробачте за вольтер'янство, я… романтик! Саме вiдси й iде розхристанiсть i зворушливе шукання самого себе до ста двадцятьох рокiв[10 - Я думаю прожити сто п'ятдесяти.].
Впливи. Я погоджуюсь з тими вельмишановними критиками, що не бачать у моiх творах нiчого оригiнального. Вони мають рацiю: весь я в лабетах пiльняковщини та iнших серапiонових братiв.
Мова. Мова моiх творiв надзвичайно кострубата. Окремi вирази бувають буквально безграмотнi. От приклад: «Балачки його нiчого собою не уявляли». Про мову моiх творiв можна прочитати у професора Сулими.
От i все. А коли сказати, що я можу бути автором тiльки одного твору, який хочу написати через багато рокiв i до якого я дiйду, очевидно, через етюди, то це вже буде рiшуче все!
Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорi, задумливi вечори, нiжнi осiннi ранки, коли десь летять огняноперi вальдшнепи[11 - Мiй сюжетний любовний роман «Вальдшнепи» буде в третьому томi.] – все те, чим там пахне сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю нiжних женщин з добрими, розумними очима, i я страшенно шкодую, що менi не судилося народитись таким шикарним, як леопард. Іще люблю я до безумства нашi украiнськi степи, де промчалась синя буря громадянськоi баталii, люблю вишневi садки[12 - «Садок вишневий коло хати».] i знаю, як пахнуть майбутнi городи нашоi миргородськоi краiни. Я вiрю в «загiрну комуну» i вiрю так божевiльно, що можна вмерти. Я – мрiйник i з висоти свого незрiвнянного нахабства плюю на слинявий «скепсис» нашого скептичного вiку. Ну, i так далi.
А тепер – поки що до побачення! Зараз iду в робiтничий квартал до радянських робiтничих домикiв i буду там слухати, як заливаеться гармошка бродячого музики.
Вона заливаеться якось сумно, i я думаю: тут я все-таки не зустрiну професора Канашкiна, i я пригадую, що попереду мене стелиться великий життьовий шлях. Вiн починаеться десь у минулих вiках i шкутильгае осiнньою елегiею через шведськi могили, через Сорочинський ярмарок i далi, аж до Гофманськоi фантастики[13 - Мiж iншим, можна сказати не тiльки «Три мушкетери», але й «три мушкетонери». Мушкет, аркебуза – це одно, а мушкетон – це старовинна рушниця з набоями в кiлька куль, що одразу летять у кiлька сторiн.].
…Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропiчна злива – густа, запашна й надзвичайно тепла. Я – вiрю!
…Юлiян Шпол, автор комедii, «Катiна любов або будiвельна пропаганда», мовчки ступае за мною. Весь вiн як мокре курча, i – дивно! – з його капелюшка тече чомусь синя вода.
Драстуй, Юлiяне Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку! Завтра пiду на могилу комунара, автора «Ударiв молота i серпнi». Я понесу йому пучок синьооких фiалок i там згадаю про свою загадкову смерть. Драстуй, Юлiане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я – вiрю!
ЖИТТЯ
І
Коли за лiсом зав'яне молодик, там десь, на степах, над озиминою, цвiт стелиться, а вiн зав'яне – в оселях сутенiе, розливаються цебра синяви – тихоi, блiдоi, i вмирають каганцi. Тiчки тодi бiгають, трiщать тини, скаженiють пси, найбiльш крихкотiлi,– дужi пси мовчазно шкутильгають за переможцем, а крихкотiлi в спорзнiй солоднечi гризуться. Спорзно тодi в повiтрi. Тому: нашi прадiди теж у цей час бiгали тiчкою, а наша кров – прадiдiвська, червона i теж горить.
А от клунi. Так, клунi. В них торiшня солома, а на нiй зеленiе кохання. І до клунь трiщать тини. І риплять вони теж спорзно. Хто знае, як у цi ночi клунi риплять? Солома зiтхае, так вона зiтхала вiки, навiть коли татарськi загони блукали по степах на Украiнi.
І от: на однiм боцi Ворскли – Дамаiвка, на другiм – хутiр Комарiвка. Недалеко гетьманський лiс, а далi – Диканька[14 - Диканьське пиво й меди опiшнянськi – недалеко бiля Полтави.]. Дивишся на гетьманський лiс, згадуеться: гетьманщина, Гоголь, татари, Карло XII i т. iн. Тодi могили жеврiють, нiч, день, ранок, свiтанок – все одно… Над степами гойдаеться шулiка…
Із Дамаiвки приiздили двое: Павло й Мишко-комунiст. Приiздили на човнi до Степанового городу. Степанова дiвка – Гандзя, казали – повна пазуха грудей. У Степановiй клунi спала й Оксана. З Оксаною от що: iй 17 лiт, батько ii, Рубан, сюсюкае, а мати теж сюсюкае. Оксана ходить «корольком», груди що яблука твердi, й несе iх уперед, от i спокушала парубкiв.
Казали:
– Оксано, пора на вечорницi!
А батько не пускав. Парубки обмазали ворота дьогтем, а на ворога солом'яного дiда поставили. Рубан перелякався й засюсюкав;
– Сарас iди носювати в клуню!
Оксана: – Що ви, тату?
– Сарас, сьоб менi сього грiха бiльс не було.
І виштовхав iз хати, а сам пiшов у комнезам скаржитись. А було це вдень. Оксана подумала й пiшла до Гандзi. Та ж спить з парубками уже шостий рiк. Порадила: лягай зо мною. Послухала. Гандзя з Павлом на возi, а Оксана поки що сама. На другий день Павло приiхав з Мишком, i Мишко лiг бiля Оксани.
Було й так: Павло забариться, а Гандзя чекае. Тодi виходили з клунi, щоб парубки не почули, i через город до дощок – прали удень бiлизну там. Сюди приставав Павлiв човен.
Комарiвка була на узгiр'i, i з дощок майорiли силуети будiвель. З рiчки йшов дух – може, татарський, задвiстiлiтпозаднiй, може, з баговиння, i рiчка була далека в своiй глибинi, вона з Днiпра в Чорне море бiгла, думалось, що й вона морськими синiми бурями дихае, казали – Комарiвка над баговинням замислилась, так: вечори ходили по Комарiвцi – сiрi, тихi – i далi – далi… І Оксана мрiяла. А Гандзя булькала у водi ногами, спiдницю закочувала й спiвала:
Маруся отруiлась,
В больничной дом везуть.
І груди ii високо пiдiймались, нiби хотiли полинути в темно-синi простори. І ще вона спiвала, i спiви лагiдно лунали за рiкою. А потiм зiтхала i нудьгувала. Оксана дивилась на Гандзю й теж хвилювалася й думала про очерети, про комунiста, про комунiстiв, про продподаток – батько лаявся – а вони полинуть восени – качки, про качок думала, а куди – невiдомо. І мрiялось, i ще мрiялось…
Нарештi з-за коси виринав човен, наближався скоро, але тихо, щоб нiч не почула. Павло гребе, мов справжнiй рибалка, а Мишко в душогубцi з очима заплющеними – боязко. І Гандзя завмирала, i Оксана завмирала, i всi завмирали. Ах! Павло… Павло… поспiшае – мiцний, бадьорий i злий.
Збентежено ховалась в очеретах вона – нiч. Зорi горiли хоробливо й у солодкiй тузi падали на поверхню.
…Потiм учотирьох iшли в клуню спати. В клунi на возi Гандзя здержливо реготала – i солодко було. Трiщав вiз – i було тьмяно. На вулицi, i по городах, i по садках блукали зайвi парубки й лякали нiч штучним iржанням:
– І-го-го! І-го-го!
І чути було ще тоскний заспiв:
Не за Ленiна, не за Троцького…
А в другiм кiнцi спiвали:
Чий я козак, звуся Воля,
Украiнець з Гуляй-Поля.
Гей шумуй, мое вино,
Йде за правдою Махно!
Бiля Оксани лежав Мишко, мовчки цiлував iй волосся, а вона мовчала. Мишко брав ii руку й теж цiлував. Оксана пручалась тихо.
– Господи, не треба, у мене руки бруднi.
Мишко важко дихав i уперто не пускав ii руки. Було тремтiння. І так цiлу нiч: вiн ii руки цiлував, а вона пручалась. Інодi вiн ii брав за груди, але зараз же «вибачався» i казав, що це якось так. Свiтало – i вони розходились. Дивно, яка нiч була коротка! Оксана козою бiгла додому, i цiлий день туманiло в головi.
…А вiд дощок вiдпливав човен, а десь дзвенiли червонi дзвони зорi.
II
Минали днi, i в спогадах поринали ночi. Як це: десь бiля Диканьки е село i хутiр – а що тут ранiше було? До татарви? Га? Так, село i хутiр – i далi-далi… А що через сорок вiкiв? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII.
Моя люба соцiалiстична Украiно! Степи, шулiка, i лiтне сонце вiдходить за обрiй, а за ним молочна стежка спiвае бiлих, а може, й червiнькових пiсень, мукають корови, з пасовиська бредуть – i далi-далi. Ферми, електричнi плуги… машини, фабрики, заводи… Ах!.. І далi-далi… Молочна стежка спiвае – яких пiсень?..
Ішло лiто, курiли сiновали, думали пiдстриженi луки. Проходили громовицi, вiдходили блискавицi – далеко-далеко, тiльки на обрii блимало золото, i рiка тихо хоронила пiслядощовий глибокий смуток.
Мишко казав Оксанi:
– Я скоро поiду до мiста. І ти поiдеш. Я докiнчу науку – тепер тихо. Тепер можна, i ти будеш учитись. Тепер усiм можна, тепер для бiдних школа.
Оксана не любила комунiстiв, усе село не любило, а в Мишчиних очах стояло кохання, i вона вже любила комунiстiв.
…У липнi ночi були душнi, iз степiв дзвонило – неясно, iз невiдомих химерних дзвонiв. Тодi Мишко казав:
– Оксаночко, яке життя! Хоч би скорiш до мiста. Як менi хочеться до мiста. У Киiв поiду я…
Думала про життя, думала про Киiв, думала, що в Киевi невiдоме життя, думала про великi мiста, де курить химерно, i хотiлось до великих мiст, до життя.
І ще проходили днi, i в спогадах поринали ночi. І знову курiли сiновали. Але стало неспокiйно.
В Дамаiвцi партизани вбили двох комунiстiв, а Мишко втiк.
Із повiту приiхав карний загiн. І Мишко знову збирав продподаток, але в Комарiвку iздив рiдко, бо боязко було. Коли приiздив – був несмiливий, прислухався, не говорив про чудесне, тiльки Оксанi чудесно було.
І от: Оксана до колодязя йшла, назустрiч – Гандзя.
Гандзя:
– Чула… виiздить твiй?
Захмарилось обличчя:
– Не знаю.
Оксанi й гарно було, i погано було – чи вiзьме й ii з собою?
Каже Гандзя:
– Не випускай: комунiст гарний – може, ожениться… Та тiльки чорт iх розбере. Мiй дiд крiпак був, розказував, як колись такi ж паничi теж установлювали власть. Бувало й так, що селянок брали, а бувало й так, що дурили тiльки.
