скачать книгу бесплатно
Журавлиний крик
Роман Іваничук
Історiя Украiни в романах
Роман «Журавлиний крик» присвячений подiям, що вiдбувалися у переломнi часи украiнськоi iсторii. Остаточна лiквiдацiя гетьманства, знищення Запорiзькоi Сiчi, спроба гайдамакiв пiд проводом Івана Гонти i Максима Залiзняка вiдродити втрачену украiнську державнiсть, утвердження Катерини ІІ на престолi Московськоi iмперii, розгром повстання Пугачова… На цьому iсторичному тлi дiе головний герой роману – фiлософ Павло Любимський.
Роман Іваничук
Журавлиний крик
Пролог
Зморений кiнь винiс вершника з подiльських путiвцiв на битий Волинський тракт, що розгорнувся, немов сувiй сiрого полотна, аж до пiднiжжя Замковоi гори, увiнчаноi надщербленою дугою червоного муру, – в очi входило схiдне передмiстя Львова.
Кiнь спотикався на вичовганих колесами виямках, збивав об осклизле камiння мощеноi дороги копита, з яких на довгих переходах iз далекоi лiвобережноi Самари повiдпадали пiдкови; вершник Львова не впiзнавав, хоч i в'iжджав до нього чотири роки тому з протилежного боку – Городоцьким трактом, а втiм, мiста й не видно було за пасмом пагорбiв; дрiбнi хатки пiд солом'яними дахами залишилися позаду, iх змiнили кам'янi будинки, критi гонтом i бляхою, муроване передмiстя тiснiшало, стискалося, пасовиська малiли i щораз густiше кокоiжилися жухлим будяччям i собачою кропивою; вершник зупинив коня, спiшився.
Вiрний вороний вже не був йому потрiбен, господар зняв з нього ношу з двох клункiв, перекинув ii через рамено, звiв коня з дороги, поплескав по шиi й погнав на заскориненi першим iнеем загони, а сам пiшки подався до Пiдзамча, сподiваючись допасти до будь-якоi нiчлiжки й вiдiспатися пiсля довгоi i втомливоi подорожi.
Шукати довго не довелося: навпроти Онуфрiiвського монастиря на непримiтному будинковi висiла табличка з претензiйним готичним написом «Hotel Grand», бiля входу стояв готельний слуга в лiвреi, вiн придивлявся до перехожих, досвiдченим оком вiдрiзняючи прибулих вiд мешканцiв мiста; високий чоловiк у чорному сукманi й смушевiй шапцi, з-пiд якоi вибивалося сиве волосся, й клунками через рамено вiдразу привернув його увагу. Готельний слуга вклонився, завченим жестом зазиваючи подорожнього, i той пiдiйшов, вiдрекомендувавшись.
– Маркiз Жюль де Ваттель.
– O-o, гостi з Францii! – значно нижче, нiж перший раз, уклонився готельний слуга: пiсля перемог Бонапарта в Італii австрiйцi ставилися до французiв з респектом i пiдозрiливiстю; вiн спiдлоба придивлявся до змученого чоловiка в запорошенiй свитi. – Просимо, уклiнно просимо… Що ви, що ви, документiв ми не вимагаемо, тiльки… якими грiшми будете платити?
– Московськими золотими карбованцями.
– О мосье, на вас чекае найкращий покiй!
У готельнiй кiмнатi вздовж трiщин на стiнах розповзлася плiснява, але були тут лiжко з чистою постiллю, стiл, крiсло i шафка; подорожнiй замовив до покою вечерю й почав розкладати своi пожитки. Дiстав з одного клунку запасний одяг i взуття – маеток, як на маркiза, надто скромний – i занiс до шафки, з другого вийняв перев'язану шнурком пачку паперу, потримав у руках, нiби зважив, i поклав на стiл.
– Ось i все… – прошепотiв.
Готельний слуга з вечерею не забарився, подорожнiй з'iв пожадливо i, наситившись, лiг у лiжко, щоб заснути хоча б на добу.
Та сон не приходив. Почуття безвиходi заповзало в душу: аж тепер, вiдчувши себе в цiлковитiй безпецi, мандрiвник збагнув, що вороття до минулого не буде вже нiколи й нiколи не побачить вiн нi своеi дружини, нi дочки, що п'ятдесят п'ять прожитих лiт немов у Лету впали, не залишивши на землi жодного слiду.
Довго лежав, бездумно вдивляючись у закiптюжену стелю, й викликав у пам'ятi юне обличчя Уляни, бо нинiшнього уявити собi не мiг; образ дочки, якоi нiколи не бачив, уперто зливався з обличчям матерi – було воно цiеi митi примарне й далеке; а коли смеркло, враз навально наблизилося до нього, i вiн чекав присуду за кривду, що iй заподiяв. Проте жiнка була добра й ласкава, русяве волосся впало на бiлi щоки, вона прошепотiла:
«Я прийду до тебе, прийду, ти не розпачай. Хiба ти один такий? Вас багато пiшло на ешафоти, в тюрми й на вигнання – по живлющу воду для спраглих людей, i зусилля й пожертви вашi не пропадуть дарма, хтось довершить вами розпочате, нащадки вашi добудуть з каменя воду… Тiльки встигни завершити свое….»
Маркiз глянув на стос паперу, сягнув рукою, розв'язав, погортав дрiбно списанi аркушi. Оце i е те, що мае звершити, – мета його мандрiвок. Мало чи багато? Не знае. Але з усiх дорiг винiс тiльки цей стос паперу й мусить його вiддати людям… Зникло обличчя дружини – нова турбота дiймала подорожнього: чи живе ще у Львовi професор Петро Лодiй, що чотири роки тому радив Ваттелевi залишитися в Галичинi, донедавна тут виходила газета французькою мовою, можна б ii поновити, унiверситетовi потрiбна професура, у Львовi добре функцiонуе друкарня Йозефа Мiллера. Не мiг тодi: мусив iхати до Московii як емiсар вiд революцiйного французького Конвенту.
Мiсiя закiнчена. Залишилося зробити останне, а може, i едине за все життя конкретне дiло – видати книгу життя цiлого поколiння пiд iменем Павла Любимського, справжнiм прiзвищем маркiза де Ваттеля.
Чи живе у Львовi ще професор Лодiй? Чи працюе друкарня Мiллера?
Сон склеплював повiки, тiло важко виповнювалося ним, немов свинцем; стосик списаного паперу пучився, виростав на столi, ось уже досяг вiн стелi, заповнив усю кiмнату, весь простiр, в якому жив Любимський пiвстолiття; i прошепотiв вiн, засинаючи, слова з Другого послання апостола Павла до коринфян, якi стали його, Любимського, молитвою:
«Коли я завдаю смутку вам, то хто мене розважить, як не тi, що засмученi через мене? Бо з великого горя i туги серця та з многими слiзьми написав я це не для того, щоб ви сумували, а щоб пiзнали любов, котроi у мене до вас пребагато».
До Львова прийшла глуха осiнь 1796 року.
Частина перша
Роздiл перший
Зима в Москвi була тодi жорстока i в суворостi своiй благодатна, морози виморили ворон, чуму i безпритульних волоцюг, друга столиця Московii очистилася од усiлякоi скверни, перед якою безсилi вiйсько, Таемна експедицiя i правосуддя, тож настав час без гарячки, спокiйно наводити лад у розхитанiй вiйною краiнi, закручувати розгвинченi шруби в державнiй машинi, нагороджувати достойних i карати злочинцiв.
Івана Максимовича Синельникова ще наприкiнцi листопаду викликав зi Симбiрська новий i несподiвано першпективний фаворит iмператрицi генерал-аншеф Григорiй Потьомкiн до Петербурга. В листi сiятельний граф повiдомляв прем'ер-майора, що всемилостива цариця, пам'ятаючи його заслуги в битвах з турками й татарами пiд Перекопом, Бендерами, Каланчаком, а до того ж доблесть довiреного йому карабiнерного полку, який потiм у складi армii князя Петра Панiна громив пугачовських зброднiв, надае Івановi Максимовичу звання полковника, при цьому пропонуе йому бути готовим податися до Криму, щоб очолити бахчисарайський гарнiзон та подбати про переселення тамтешнiх грекiв до Новоросiйського краю.
Тридцятип'ятирiчний прем'ер-майор був ще повний жадань слави i рангiв, йому iмпонувала царицина пропозицiя. Вiн велiв гнати чимдуж коней, мiняючи змилених рисакiв на поштових станцiях, проте до Москви встиг прибути лише по Рiздвi, якраз у найлютiшi морози.
Зупинився у непоказному трактирi на одному з арбатських завулкiв – Конюшенному, навпроти вiзерунчастоi церковцi Симеона Стовпника. Хазяiн вiдвiв офiцеровi нагорi щонайзатишнiшу кiмнату, запевнив, що блощиць немае – вимерзли, а вiд холоду – що вдiеш! – хай його благородiе рятуеться внизу мiцним i гарячим.
Зiгрiтися з дороги й справдi треба було, а ще хотiлося дiзнатися про найсвiжiшi новини в бiлокамiннiй столицi —
Іван Максимович зiйшов до шинку. Тут було людно й накурено, облич не розгледiти за тютюновим димом, а врештi – так у всiх постоялих дворах, до цього не звикати; шинкар запобiгливо вискочив iз-за ляди – видно, офiцери сюди навiдувалися рiдко, – промiв подолом фартуха вiльний стiл у кутку, запросив майора сiсти.
Очi Івана Максимовича поволi призвичаювалися до синюватого сутiнку. Чекаючи на обiд, вiн встиг розглянути сусiдiв: за довгим дубовим столом перед вiкном сидiло п'ятеро чоловiкiв у цилiндрах i рiзношерстих сурдутах – начебто й не московськi, потiм почув кiлька фраз по-французькому. Не звертав уваги, чей же в Москвi та Петербурзi всяке намагалося розмовляти будь-як, аби лише не по-своему; то, може, й цi… Проте вухо вловило чисту французьку вимову.
– Ми невиправнi домашнi патрiоти, – посмiхнувся один з компанii, вiн сидiв посерединi й на вигляд був найстарший у цьому молодому товариствi. – Приiхати до Москви серед такоi лютоi зими й замовляти бургундське! – Потримав пугар навпроти очей i зневажливо вiдставив його набiк. – Ей, гарсон! – гукнув шинкаревi. – Водка!
Шинкар, метушливо звиваючись у проходах мiж столами, нiс закордонним клiентам гранчастого бугеля. Його затримав за полу каптана гомiлатий здоровань.
– А-а… А панянок тут не можна замовити?
Французька шинкаревi була незрозумiла, вiн розвiв руками, всi хором засмiялися, а старший знову скептично кинув:
– Бог свiдком, ви безнадiйно обмеженi парижани: в Москвi такоi страви у трактирах не подають. Треба було iхати не сюди, а хоча б до Берлiна.
Горiлку розлили в пугарi, дехто принюхувався, кривився.
– Досить уже Вольтерового гостювання в Берлiнi, – вiдiзвався хтось iз гурту. – Вiн утiкав на дилiжансi вiд гостинностi свого кумира Фрiдрiха II, наче за ним гналося сто макбетiвських вiдьом!
– А тепер заграе з пiвнiчною Семiрамiдою, дивись, ще й сюди приiде – слiдом за нами.
– Можна сподiватися, що цього не станеться. Мосье Дiдро пiсля повернення з Московii напевно подiлиться з колегою своiми враженнями.
– Проте обидва й далi писатимуть вiнценосцям моралiзаторськi повчання, видумуючи кожен для себе iдеального монарха чи монархиню… Випиймо, панове, за нашого дивака Руссо – найтверезiшого з фiлософiв!
– І за гарячих парижанок!
– І за манiрних фрейлiн Катерини…
Горiлка швидко каламутила голови французам, вони гомонiли щораз голоснiше i, перебиваючи один одного, проголошували тости.
– Чудова московська водка, – крекнув старший. – Ідiть собi з вашим патрiотичним бургундським до всiх чортiв або подаруйте гарсоновi, а менi ще раз налийте тiеi, що мiцна, як московськi морози!
– Гарсон! – покликав шинкаря гомiлатий. – Вiзьмiть для своеi мадам наше вино! – Вiн вiдсунув непочатi пляшки, а одну взяв у руку й, приклавши пальця до губ, прошепотiв таемничо: – Увага, панове! Бочку водки тому, хто розгадае оцю мою iсторичну загадку…
Далi зняв з голови цилiндра й кинув його на стiл, потiм простягнув руки до своiх сусiдiв, познiмав iз iхнiх голiв цилiндри, поскладав один поверх одного. Потiм узяв пляшку з початим бургундським, бризнув з неi вина по обидва боки капелюшноi вежi.
– А що? – допитувався, заглядаючи в очi своiм колегам. – Перевелися в солодкiй Францii дотепнi й розумнi?
Але тут схопився старший, пiднiс пугара i проголосив:
– Вавилонська вежа!.. Тож випиймо, панове, за новiтнiй Вавилон, за Семiрамiду – незрiвнянну Като, як назвав ii Вольтер, i за поверженого Навуходоносора – маркiза Пугачева!
– Виграв, колего, – вдарився об поли сурдута гомiлатий. – Гарсон, бочку водки!
Іван Максимович остовпiв. Що могли б улiпити за такi вiвати французам, не знав, але йому за саму присутнiсть на подiбнiй забавi може всмiхнутися не царський палац над Невою, а iнший над цiею ж рiкою, бiля Ладозького озера, – шлiссельбурзький… Боязко глянув на шинкаря, що саме пiдносив йому страву й горiлку, але той не звертав нiякоi уваги на п'янi вигуки, як не зважае артилерiйський капiтан на гарматну стрiлянину. В залi теж на тост нiхто не зреагував.
Синельников обвiв очима тих, що пили й куняли за столами, i лише тепер помiтив у протилежному кiнцi зали сивовусого дiдугана з козацьким довгим чубом, опущеним навскiс через покраяне зморшками гудзувате чоло. Дерев'яний пугар, що його старий пiдносив до губ, затремтiв у руцi, дiдуган блиснув очима у бiк французiв i випив одним духом.
– О-о! – помiтив старого довгов'язий француз. – О-о, погляньте, колеги, з нами п'е запорiзький лицар, вiн подiляе наш тост! Це ж так романтично: з французькими вiльнодумцями п'е козак, жива легенда в широких штанях i червоних ботфортах! – Хитнувшись, вiн вийшов з-за столу й попрямував до козака з пугарем у руцi.
Дiдуган важко пiдвiвся. Вiн був не надто високий, але кремезний, одягнений у дорогого запорiзького жупана, брязнула об край столу шабля в обсипаних коштовними каменями пiхвах, – козак, видно, належав до вищоi старшини. Обвiтрене обличчя зiбралося у зморшки, губи стиснулися у зневажливiй гримасi, старий поглядом зупинив розохоченого чужинця й проказав поволi, дошукуючи французьких слiв:
– Якщо козаки стануть колись легендою, то у французiв вона завжди буде пов'язуватися з Дюнкерком, пiд яким Богдан Хмельницький допомiг урятувати Францiю вiд iспанцiв бiльше ста рокiв тому. А випив я… сам знаю за що.
Знiчений француз позадкував до своiх, прохаючи жестами вибачення; гостей вразив не стiльки рiзкий тон вiдповiдi, скiльки змiст ii та ще й вимовлений французькою мовою!
Іван Максимович подався вперед. Вiн наче десь бачив цього лицаря, колись з ним у життi зустрiчався, але губиться обличчя старого в сутiнках… Чекай, чекай… Пiдвiвся, щоб пiдiйти до дiдугана, та цiеi митi з-за сусiднього столу виступив високий чоловiк, молодий на вигляд, в чорному сурдутi, глянув на козака, що сидiв за хмарою диму, смалив люльку й не цiкавився бiльше чужинцями та iхнiми тостами, потiм промовив до притихлих гостей по-французьки:
– До вашого тосту, панове, я додам тiльки одне i з радiстю перехилю за це чару: прийде час – i незрима рука напише i в Парижi, i в Петербурзi останнiм Валтасарам вогненними лiтерами на стiнах: мане, текел, фарес[1 - За легендою, на бенкетi в останнього царя Вавилонii незрима рука написала на стiнi вогненними буквами слова: «пораховано, зважено, вiддано». На другий день Валтасара знайшли мертвого, а Вавилонiю завоювали перси.]. Я вип'ю за предтеч того суддi – за дивака Руссо, педантичного Канта, наiвного просвiтителя iмператорiв Вольтера i за украiнського фiлософа Сковороду.
Надпив з келиха, скоса глянув на офiцера, що сидiв поруч.
Синельников був украй збентежений. Вiн теребив пальцями аксельбанти, не знаючи, як повестися. Не личить воiновi кликати полiцмейстера, але розмова в шинку ставала вкрай небезпечною, вона була страшнiша вiд промов Пугачева на козацьких зборищах. А прем'ер-майор Синельников присягав iмператрицi, i його обов'язок – боротися з ii ворогами. Як тут бути? Нi, краще вийти. Перед ним блискуча кар'ера, i ii втрачати не можна. Але вiн здатний лише до чесноi битви, доносити не вмiе i не може. Тому геть, геть звiдси, щоб не слухати крамоли… Проте було цiкаво, хто цi люди, що вони ще скажуть. Знайшов для себе рятiвне: «Але ж я не конче повинен знати французьку мову…»
Чужинцi загомонiли, захопленi смiливими словами незнайомого, бурхливими жестами запрошували його до свого столу: чом же мосье вiдразу не признався, що вiн теж француз?
Чоловiк у чорному сурдутi вiдвiв очi вiд офiцера – Синельников сидiв пригнiчений i аж нiяк не навiював пiдозри, – усмiхнувся.
– Я не француз. Я теж козак, хоч не ношу шаблi й шароварiв. Батько мiй був козаком. Але чому вас дивуе наша освiченiсть? Хiба не вiдомо вам, хто i з яких краiн учиться в Європi, невже не вiдаете про те, що й вашi земляки здобувають освiту в Киево-Могилянськiй академii? Я ж учився в королiвському педагогiумi в Страсбурзi i есьм бакалавром фiлософii, а моi ровесники слухали лекцii в Оксфордi й Галле, а деякi мали щастя навчатися фiзичноi географii в самого Іммануiла Канта в Кенiгсберзi…
Заiнтригованi чужинцi пiдвелися з-за столу, пiдiйшли до незнайомого, придивлялися до його молодого обличчя, значуще перезиралися мiж собою; вавилонська вежа з цилiндрiв залишалася стояти кумедним символом iмперii i з обох бокiв пiдтiкала, замiсть Тигру i Євфрату, бургундським вином, – обступили й разом заговорили, знайомлячись: вони, художники, лiкарi, юристи, супроводжують у Московii паризьких гостей – фiлософа Денi Дiдро i публiциста барона Фрiдрiха Грiмма, якi приiхали скласти вiзит пiвнiчнiй просвiченiй монархинi Катеринi II.
– Мосье бакалавр напевно знае, – заговорив довгов'язий француз, – що росiйська iмператриця милостиво закупила у збiднiлого Дiдро книги i, не забравши в нього жодноi, призначила фiлософа директором його власноi бiблiотеки, сумлiнно виплачуючи йому щорiчну ренту. Вольтер був захоплений вчинком Катерини, вiн назвав ii «моя Като», а Дiдро, о бiдний Денi! – заламав руки француз, – з великоi вдячностi приiхав поклонитися своiй покровительцi, привiзши зi собою подарунка – двадцять шiсть картин Рембрандта! – але, на жаль, у невдалу пору пiвнiчна Семiрамiда, незрiвнянна Вольтерова Като мала в цей час зiпсований настрiй: маркiз Пугачов домагався, бачите, ii руки, чи то пак престолу, ха-ха! Потiм благодiйниця помiтно повеселiшала – Пугачева спiймали i з почестями привезли до Москви. Ха-ха! – вдавана усмiшка на обличчi француза раптом змiнилася виразом презирства й ненавистi. – Його у клiтцi везли, як iндiйського тигра, i нинi вiн стоiть у клiтцi в борговiй тюрмi поряд iз монетним двором. Так, так! Клiтка така вузька, що в'язень не може навiть клякнути. Вiн стоiть i мовчки дивиться на людей, тамуючи нестерпну муку. О, бiдний мосье Дiдро! Йому дозволили подивитися на Пугачева, i фiлософовi стало погано. Вiн позавчора вернувся до Петербурга, щоб iхати геть звiдси, де в'язнiв тримають не в тюрмi, а в клiтцi! Я… я, знаете, лiкар, i таке, таке…
Розпалений француз сягнув по свого пугара i вихилив його до дна.
– А вона сказала великому мудрецевi свiту, коли той завiв розмову про закрiпачення московських селян, вашi, мовляв, смiливi принципи придатнi для трактату, а не для дiла, ви маете справу з папером, що все стерпить, а я з людьми. І в той же час, лицемiрно афiшуючи себе ученицею Монтеск'е, складае прожекти найгуманнiших законiв на пiдставi його праць. О, бiдний директор бiблiотеки пiвнiчноi Семiрамiди!
Гарячого лiкаря зупинив його колега, старший з виду, спокiйний. Поклав йому руку на рамено й легким порухом голови вклонився бакалавровi фiлософii.
– Я юрист, мосье. Мое iм'я Шарль. Я об'iздив багато краiн Європи, щоб познайомитися з правовими нормами сучасного свiту. Мене цiкавить не тiльки юриспруденцiя, а й iсторiя. Я трохи знайомий з минулим Украiни, читав працi Вольтера з цього питання. І тому прошу вибачення за нетактовнiсть нашого колеги, який, хоч i не зi злого умислу, образив вашого лицаря. – Вiн кивнув у бiк сивовусого козака, що сидiв у задумi i, мабуть, не прислухався бiльше до розмов. Бакалавр фiлософii слухав i одночасно стежив за козаком, наче боявся, щоб той не вийшов з шинку. – Але я не можу збагнути, як це сталося, що Запорiзька Сiч з вiльноi демократичноi республiки стала опорою темноi сили деспотизму. Розумiю, е примус, але ж покора тиранам, видно, ввiйшла у вашу психiку. Який був момент – Пугачов! Революцiя! Хай темна, неосвiчена, проте вона захитала основами iмперii. Чому запорiзьке козацтво не пiдтримало повстанцiв, а навпаки – пiшло на службу до самодержця?
У залi почувся приглушений стогiн: якийсь гевал, звалившись на стiл, мимрив мирно у дрiмотi. Козак сидiв незворушно, зiжмакавши в кулацi довгого оселедця.
– А як пояснити, – вiдказав бакалавр фiлософii, – що колись у Римi мiсце Цицеронiв,Катонiв, Лiвiiв зайняли громадяни, що не смiли висловлювати своiх думок, та чернь, для якоi вище блаженство полягло в тому, щоб дiставати по дешевинцi iжу й витрiщатися на процесii?
– Очевидно, в Римi не стало бiльше трибунiв, яких народ мiг слухати. Але тут… Я чув дещо про Сковороду, читав працi Ломоносова, сьогоднi, зрештою, розмовляю з вами…
– У Римi, крiм трибунiв, не стало ще й магiстратiв, якi народ мiг обирати. І на Украiнi це вже сталося. Вибори на Сiчi скасованi, гетьманськоi автономii давно вже немае. А коли люди не беруть участi в управлiннi державою, то вони починають вiдчувати лише свое безсилля i тому або вигадують собi iдолiв, на яких iм, безсилим, хочеться опертись, або ж покiрно приймають привезених.
– Це правда, – сказав француз. – Ідолопоклонство – страшна й довготривала хвороба, що однаково вражае i тих, хто кланяеться, i тих, хто приймае поклони. Ідоли, сп'янiлi вiд оплескiв чернi, уявляють, що при них суспiльство процвiтае i тiльки зловмисники можуть знаходити якiсь вади; упокоренi ж звикають до думки, що без божкiв вони безсилi, iм страшно…
– О, о! – пiдхопив думку француза бакалавр фiлософii. – iм страшно. І цей страх деспоти сiють усiма способами. Клiтка, диби, четвертування… мало того – страх посади, страх нагороди, страх медалей i георгiiвських стрiчок, страх не отримати iх. Так! Народ у деспотичнiй державi може затiвати й революцii. Чому б нi? Ось – Пугачов. А щоб не траплялися, треба, аби держава просякла духом страху й рабства, та так, щоб i тиран одночасно був рабом. Щоб абсолютна покора родила невiгластво. Щоб той, хто повелiвае, i той, хто скоряеться, не мiг нi роздумувати, нi сумнiватися, а тiльки наказувати або виконувати. Щоб була темрява. Людину ж поступово позбавляти всього, а потiм дати iй щось – грiш, орден, чин, – за що вона буде по-рабськи вдячна.
Шарль мовив замислено:
– Хай те, що скажу, не здаеться вам блюзнiрством. У мене, коли я слухав вас, зродилася парадоксальна думка. Якщо вже до краю приходить деспотизм, то хай вiн буде найжорстокiший, хай якнайшвидше оголюеться вiд видимостi правосуддя й законностi. Щоб знецiнювалися брехливi iдеi, щоб розвiювалася iлюзорна вiра в доцiльнiсть тиранiчного ладу, щоб до людей приходили обурення i рiшучiсть. Тодi можлива революцiя в ii свiдомiй i освiченiй формi. Деспотичнi держави тим скорiше гинуть, чим скорiше розвиваеться iхнiй порок – жорстокiсть. Мовлячи це, я думаю передовсiм про Францiю… Воiстину мав рацiю Монтеск'е, коли сказав: «Якщо дикуни Луiзiани хочуть дiстати плiд з дерева, вони спилюють саме дерево». Це альфа й омега тиранiчного ладу.
– …Який iснуе доти, доки розум не проникне в достатню кiлькiсть голiв, – закiнчив бакалавр фiлософii.
Рипнув стiлець. Офiцер схопився з-за столу.
– Ви… ви… – тихо проказав, запинаючись, – ви розумiете, що говорите? Вам ешафот сниться, опам'ятайтеся!..
– О, то ви знайомi! – Шарль вклонився офiцеровi й знову повернув голову до спiврозмовника. – Дуже шкода, що пан офiцер не знае по-французьки. Цiкаво, що сказав би вiн з приводу нашоi дискусii? Менi ще не доводилося розмовляти з московськими вiйськовими.
– Пан офiцер застерiг би вас перед шибеницею, мосье! А не хотiлося б вам порозмовляти зi самим кошовим отаманом козацького вiйська й запитати його особисто, чому вiн не пiдтримав Пугачева? Втiм, ваш колега вже намагався говорити з ним.
Усi разом повернули голови до старого козака, здивовано переглянулися.
– Калнишевський… – прошепотiв офiцер i почав викладати на стiл грошi за неторканий обiд.
– Дякую, панове, – попрощався з французами бакалавр фiлософii й квапно перетяв залу.
Іван Максимович на мить забув про крамольну розмову, котру тiльки-но мимоволi вислухав. Батько Калнишевський! Отаман семитисячного козацького вiйська в авангардi корпусу князя Прозоровського. А вiн, прем'ер-майор Синельников – командир Донського карабiнерного полку в цьому ж корпусi. Очакiв, Кiнбурн, Перекоп, Сiлiстрiя… Битви, перемоги, слава… Тезоiменитство отамана на святих Петра i Павла. В гостях у кошового сам князь Василь Долгоруков – командир Другоi армii в московсько-турецькiй вiйнi, князь Прозоровський, пiдполковник Кутузов, невiдомий ще у високих колах генерал-поручик Потьомкiн i щирий приятель Калнишевського Іван Максимович Синельников. Вiвати й тости. Пiдпилий Прозоровський обiймае Петра Калниша i просить зробити йому таку честь – вписати до запорiзького вiйська. Просить i молодий Кутузов. Потьомкiн присягаеться, що не знав би бiльшого щастя, як бути простим сiромахою-козаком у батька Калнишевського. Кошовий вдоволений вагою iменитих осiб, вiн тут же, в наметi, велить наказному писаревi виписати атестати: «За власним бажанням до Вiйська Запорiзького Низового, до куреня Кущiвського, у число тамiшнього товариства прийнятi i до вiйськових реестрiв вписанi Прозоровський, Кутузов, Потьомкiн…» «А ти, Іване Максимовичу, не хочеш в козаки? – запитуе Потьомкiн. – Батьку, прийми ще й цього лицаря!» Регiт, тости, п'ють… «Не хочу, другом зостануся». – «Хiба ж ми не друзi?» – «Нi, ви начальники, яким можна побавитися i в пiдлеглих. А я рiвний з Петром Івановичем. Рiвний може бути й побратимом, а вищий або нижчий – нi».
Нi нижчий, нi вищий. Тодi були рiвними… А нинi?
Іван Максимович пiдвiвся, ступив кiлька крокiв i зупинився. Боляче вдарили по мозку слова: страх посади, страх нагороди… страх не дiстати iх. Це про нього? Невже про нього?.. Героiчнi виправи пiд Оренбургом – узяти живцем Пугачева. Ганявся, ловив – не взяв. Ще б одна нагорода. Тепер полковник, а був би генералом. Страх не бути генералом. Страх майора Синельникова, що женеться за ватажком повстанцiв, i страх простого гренадера, що вбивае яiцького козака, страх не заслужити ласки в ii величностi i страх не вислужитися перед прем'ер-майором. Страх слухати крамолу молодого бакалавра фiлософii…
Один лише раз не було страху – залишитися другом кошового. А тепер? Чому полковник Синельников не може зрушитися з мiсця, чому не бiжить до старого побратима, щоб обняти його? Знову страх? Страшно, що до кошового пiдiйшов ось неблагонадiйний вiльнодумець? Що Петро Іванович у якiйсь зажурi – може, ласку втратив у своiх пiдлеглих Потьомкiна й Прозоровського? О, гидкий страх!
Іван Максимович зажмурився на мить. Тiльки на мить. Зараз, зараз вiн пiдiйде…
У шинку раптом спорожнiло. За ту коротку мить, на яку вiн зажмурився, вимело французiв, нема вже нi Калнишевського, нi бакалавра фiлософii, лише за столом посерединi залу похропуе п'яний гевал, шинкар штовхае його, потiм запобiгливо кланяеться Івану Максимовичу. «Звольте на вечерю прийти, а завтра аж по обiдi вiдчиню кабак – страта завтра». – «Яка страта?» – «Злодея вiшатимуть». – «Пугачева?» – «Авжеж. А з Петенбургу вже приiхала сама матушка. У Коломенському палаци звели для наймилостивiшоi. І торжества будуть по случаю… ето… не Пугачева, конешно, а по случаю перемоги над турками. Всi сюди приiдуть, то, може, ваше благородiе, побудете ще трохи в Москвi, навiщо конi мучити в таку даль, коли…»
Вибiг iз шинку. За ним ще летiли й чiплялися мундира липкi слова шинкаря, а перед очима стояв майдан з плахою, до якоi пiдводять чорнобородого чоловiка, того самого, котрого так зблизька бачив у потилицю i в профiль, скачучи у погонi, щоб узяти живого, живого взяти, мать твою, – до генерала представлять!
Швидко подався униз до Охотного ряду. Монетний двiр, боргова тюрма – «яма». Бiля дверей вартовий. «Я полковник Синельников…» – «Ізвiнiте, майор». – «Так, так, майор Синельников. Приiхав зi Симбiрська за особливим… Хочу побачити Пугачева». – «Только на мiнуту». – «Спасибi».
Напiвтемний каземат. Камiнний, холодний, паморозь на стiнах. Пiд глибоким вiконцем щось чорнiе, наче стовп або висока шафка. «Де ж вiн?» – «Та ось перед вами. Добре затиснули в штаби». – «Іди собi». – «Не положено».
Іван Максимович боязко пiдступае до клiтки. Не видно нiчого, тiльки двi зiрницi блищать у сутiнку. Це очi. Що в них? Думка про завтрашнiй день чи про вчорашнiй?
