скачать книгу бесплатно
До Сковороди пiдiйшов Любимський.
– Може, ми ще колись побачимося, Григорiю Савичу. Я дуже хотiв би цього…
– А що, свiт тiсний, – вiдказав Сковорода.
– Тiльки не хочу бути вашим учнем. Не хочу бути тiнню Сковороди. Мушу стати самим собою.
– Люблю прямоту й щирiсть, – не образився Григорiй Савич. – Йди своею дорогою, друже. Молодi авторитетiв не визнають, i це добре. Надмiрне захоплення авторитетами плодить епiгонiв. Проте найрозумнiша людина переконуеться у сивiй зрiлостi, що вона весь час була чиiмось учнем. Але тодi вже вмiе вчити iнших. Запам'ятай лише одне, i хай воно тебе провадить, поки прийде кришталева чистота думки й духу: коли не можеш нiчим прислужитися вiтчизнi, намагайся хоч не шкодити iй. То добре, що вчишся у Францii: вiе звiдти весною розуму. В краiнi, де ще й нинi злочинця розривають чотирма кiньми, з'являеться мислитель Дiдро зi своiм «Листом до слiпих», Монтеск'е з «Духом законiв» i Вольтер з «Кандiдом». Принеси того духу сюди.
– Тi книги паризький парламент засудив до спалення, а Дiдро кинули до тюрми.
– Коли хочуть дiзнатися про якiсть металу, кладуть його до горна.
– А чи е у нас горно, щоб вкласти до нього душу? – спитав Любимський.
– Ми всi в тому горнi. Тiльки слiпi й боягузи вважають його сонячною долиною… Іди своею дорогою, Павле Любимський, i пiзнавай самого себе…
Павло подався за Калнишевським. Здавалось йому, що мiж ним i Сковородою не все ще договорено, хотiв оглянутися, та не зробив цього, розпростав рамена, наче звiльнявся вiд тягаря.
«Пiзнай самого себе… З'ясуй, чому i для кого живеш, – мiркував Любимський, мовчки йдучи зi закладеними за спину руками. – Чи не пiзно? Я ж пiзнавав дотепер усе, що мiг, крiм себе. А навiщо? Менi треба книг i знань, менi треба бiблiотек i затишку, менi треба, зрештою, свiтового простору й поваги розумних людей, а не куцого свiту заiржавiлого лицаря i провiнцiйного мудреця. Що менi до них, i чому вони хочуть прив'язати мене ретязями до цiеi землi?..»
…Удосвiта вийшов над Сулу. Вийшов на вали й дивився, як сходить черлене свiтило. Сприймав красу землi, на якiй народився, i почуття дивного пiднесення вливалося Павловi до грудей.
Парувала рiчка, немов кiнь пiд дощем, i захотiлося схопити за гриву коня сивого i мчати на ньому в безвiстi, i зрiти з його хребта обаполи незнаного свiту.
Поряд стримiли руiни замку Вишневецьких, зруйнованого Кривоносом: було ж, було i – марно! Хiба марно, хiба марно? – дзвенiли перепели у споловiлiй пшеницi, мчав сивий кiнь до Мгарськоi гори i здибився – став, зачудований творiнням людських рук.
«Стiй, коню! – наказав юнак i повагом, як статечний господар, спустився по кручi до нього, гладив його гарячу спину, а вона сиво парувала й вигиналася, гладка й пружна. – Стiй, коню. Я осiдлав би тебе, бо не зовсiм чужий ти менi. Та немае в мене козацькоi збруi i шлеi робочоi немае. Пастухом став би, та чи повiриш ти менi, коли я не при тобi вирiс? Нi, нi, хай тебе пасуть iншi, а я до чужого табуну найнявся».
Розпашiлий кiнь, що бiг усю нiч степом через Украiну, згадуючи свою колишню силу й вiдвагу, впокорився вдень i тепер сумирно пасся, чекаючи, поки його впряжуть.
Павло подався крутою стежкою на Мгарську гору й бiля монастиря побачив парубка, що дивився на уквiтчанi зорями зеленi банi. Став поруч.
– Що там бачиш? – спитав.
– Бога…
Пiшов Павло, не бажаючи бiльше розмовляти з боговидцем, бо сам почерпнув у Дiдро мудростi, яка сюди, над Сулу, ще не скоро прийде. Брiв високою тирсою, що нiжно лоскотала обличчя, бачив тiльки небо i був задоволений, що нiхто й нiщо не заважае йому дивитися в нього. Вщухали у душi роздвоення, стривоженiсть i сумнiви, бо впiзнавав себе – жерця науки й висоти.
Та раптом крiзь гущавину трави побачив постать дiвчини у квiтчастiй корсетцi. Дiвчина швидко перетинала його дорогу, злякавшись, може, шелесту. Павло з цiкавiстю прискорив ходу i перейняв – хоч i не бажав цього, бо хотiв бути на самотi, – перейняв ii так, як переймають козаки дiвчат, – схопив за руку й потягнув до себе. Вона збентежилася, смикнулася; вона була русява, як ряска тирси, туга коса впала з ii рамена йому на руку.
Павло мiцно тримав дiвчину за передплiччя i сам дивувався iз своеi смiливостi, бо ж дотепер нi в помислах, нi у снах не лелiяв жiнок, i бридкi були йому оргii Кулябчиних синiв у Страсбурзi, i сердився вiн у душi, немов аскет, коли вечорами на лубенських задвiр'ях хапали козаки дiвчат i тягли за собою у загiнки дерев.
Павло мiцно тримав дiвчину за передплiччя i сам дивувався iз своеi смiливостi…
А тепер тримав незнайому дiвчину так само – за руку, притягав ii до себе, й соромився, i водночас радiв, що може це робити й бачити дiвочу вроду так зблизька.
Спитав, як усi питають:
– Як тебе звати?
– Уляна… – вiдповiла, i ще полохливо, та вже граючи очима, бо теж була такою дiвчиною, як i всi, придивлялася до хлопця i, мабуть, упiзнала, певно, що впiзнала, коли сказала: – Пустiть, паничу, хорунжому поскаржуся.
– Звiдки ж ти?
– З Лубен, а звiдки б? – засмiялась i таки висмикнулася, побiгла рiвною тацею гори i зникла у виярку.
Вертався назад. Здалося, сонце знову сiло низько над обрiй i було червоне, знову парував сивий розгарячений кiнь, примчавши з нiчноi волi в хомутний день. Ішов ще раз до нього, рукою обшморгував жорстку ряску з тирси i жбурляв нею, немов сiвач зерном, лiворуч i праворуч, обшморгував i жбурляв – налiво й направо…
Парубок-боговидець усе ще стояв на тому самому мiсцi й дивився тепер на баню церковцi Святого Афанасiя.
Любимський поклав йому руку на рамено i знову запитав:
– Що ж ти там бачиш?
– Людей бачу. Живих людей на мертвому iконостасi… Мовчи. Пильно дивись i слухай, – сказав Сисой.
І тодi почало дiятися чудо серед бiлого лiтнього дня. Церковна брама тихо прочинилася сама, i з глибини церкви крiзь урочистий сутiнок, крiзь густий запах ладану й воску пробилося миготливе свiтло престольних свiчок, а за пучками жовтоi полуменi матово виднiли дерев'янi колони. З iх пiднiжжя вихопилися паростки виноградноi лози й поповзли в'юнко вгору. Лоза зелено цвiла, зав'язувалися на нiй плоди, набрякали соком ягоди, жовтiли i трiскали вiд переситу. Внизу посерединi виростав прямо зi землi колос, i не мав вiн стебла, i був широкий, як долоня, а зерно вилускувалося з кожушкiв полови i скапувало золотом униз. Угорi проступали обриси людських облич, iх було багато, та кожне iнакше, i в очах кожного зорiло щось свое, затаене i нерозгадане. Вони дивилися на винограднi грона i на колос, вони радiли й гордi були, i якась тривога сповнювала iхнi очi. Знизу до колон i стебла пiдповзали людиноголовi дракони, вужi й ящери, згори злiтали ангели, i святий Юрiй уже кидав списа в пащу однiй з потвор… Та враз полився сiк i посипалося зерно: кривда, туга й образа дiткнулися людських облич, вони ставали щораз рельефнiшими, виразнiшими, i малювалися на них радiсть i печаль.
Роздiл шостий
Коли вже несила було ходити по казематi, коли втомилися очi вдивлятися у надщерблений камiнь на стiнi за маленьким вiконцем, вiн лiг горiлиць на нари i склепив повiки, а тодi замиготiли жовтавi пучки полуменi свiчок i вихопили з темряви обриси Сисоевого iконостаса з блiдими силуетами людських облич.
Їх було багато, i всi вони намагались протиснутися ближче до пам'ятi, але незримий рiзець казематноi ночi натхненно рiзьбив лише один рельеф. Силуети тьмянiли i зникали; рисочка за рисочкою вiдточувалося й проступало вперед утрачене рiдне обличчя. Улянчине… Таким самим воно було тодi, коли лубенська дiвчина випадково перетяла йому стежку у високiй тирсi на Мгарськiй горi й туго i назавше заарканила бiженця з рiдноi землi, спинила, прив'язала для радостi й муки.
Рiзьбив рiзець овал лиця й нiжнi впадини на щоках, i закрiй усмiшки на губах, i тихий погляд очей, спокiйних i впевнених, виплiтав товсту косу, перекинуту на груди, – вирiзьблював на чорному iконостасi рельеф дiвчини, яку наздогнав того самого дня бiля руiн замку Вишневецьких, коли за гору сповзало сонце, а Сула знову втiкала вiд захомученого дня у вiльну нiч.
Павло сходив iз висот на землю. Думки ширяли ще десь там, у височинi, i кликали, i кликали: «Геть звiдси!», а ноги вже торкнулися твердого грунту, а очi вже спiймали мить краси – i був то рiдний грунт i рiдна краса.
Вiн ще тодi не знав, що наступить новий день – примчить знову сивий кiнь зеленою долиною i знов, як нинi, зупиниться бiля нього, а вiн вставить ногу в стремено i вже нiколи не вивiльниться, i прив'яжуть його до хребта коня, мов бранця, предковiчна й приспана нинi туга i потреба, обов'язок i бажання, i що кожна дорога вiднинi завжди пролягатиме через цей шмат землi.
Вiн ще не знав. Але бачив перед собою дiвчину, що назвалася Уляною, i розумiв, що не тiльки потяг, тамований роками захланного гарбання знань, i не тiльки дiвоча зваба погнали його сьогоднi шукати Уляну. Вiн в один мент збагнув, що це майнула перед ним частка його власноi сутностi, частка, ймення якоi не знав, та порожнечу, де вона повинна була жити, вiдчував завжди, а що не вмiв заповнити ii знаннями, то клубились у нiй скепсис, байдужiсть до рiдноi землi й невiра в тих людей, що вiддали його свiтовi.
Павло ще не встиг заговорити до неi, а вже мав вiру, що на кожне його слово вона вiдгукнеться, як перемовляються струни на бандурi, вiн ще не вiдав, що таке кохання, не скуштував i присмаку його, а воно вже налило його груди, не розпитав iще, чия дочка Уляна i чи не вiддала кому дiвочих рушникiв, а вже сказав так просто, наче про це давно мовлено-перемовлено:
– Я одружуся з тобою, Уляно.
– Вийду за тебе, Павле.
Уляна теж не могла знати його помислiв, та готова була дiлити з ним усе, що трапиться у життi, бо ж давно призначена для нього, як земля для цвiту, i для зерна, i для домовини.
Чинбарiвна Уляна рушникiв нiкому не давала: вiрила, що прийде той час, коли син хорунжого Любимського опустить погляд вiд небес на землю й побачить там людей, якi знають його, i цiнують, i плекають, i надiються. А серед них уздрить ii – народжену для нього, викохану для нього, щедро вiдвiновану вродою i добром, як вiн – розумом.
І в думках тодi не було в Павла: усе, що буде дiятися на цьому свiтi, стосуватиметься саме ii – Уляни. Закатуе шляхтич у Смiлi крiпака – заболить йому той куток серця, де житиме вона. Пiдуть ландмiлiцейськi полки на запорiзькi землi – ii життя топтатимуть; вiзьмуть ясир татари – частку ii долi вкрадуть; зневажить чужинець Украiну – ii зневажить. Болiтиме йому доля свого краю болем коханоi.
То була тепла лiтня вiчнiсть за валами над Сулою, а потiм день, вбираючись у хомут, дивився на них – поеднаних i вiльних, – нахмарившись легенько журбою.
Чорна казематна нiч вирiзьблювала рельеф коханоi над гронами винограду i над пшеничним повним колосом.
«Ти не журишся, Уляно… Твоi очi й тепер, як завжди, яснi й спокiйнi. В них тiльки бляклою тiнню блудить затаена тривога, але нiколи не повняться вони розпукою i безнадiею. Як ти дiсталася з Москви додому крiзь довгий i холодний свiт? Але дiсталася, я це знаю. Бо ти впевнена в тому, що все йде так, як мусить iти. Як же iнакше? Коли б у нас iшло життя по-iншому, то й ми були б iншими людьми. А якщо б хотiли, бувши такими, як ми е, кривулями йти по свiту, тодi зневажили б самi себе. Ми не маемо чого впадати в розпач, бо такого життя собi бажали. Нас добре воно провадило, i ми гордi з цього. Тому й не рисуе рiзець казематноi ночi тяжкоi зажури на твоему лицi».
Нiч рiзьбить рельефи…
Хто ж це? З юрби проступають машкари i, мов запiзнiлий докiр, блазнюють на iконостасi, як колись на сценi Киево-Могилянськоi академii. Щезнiть, дайте уздрiти живi обличчя!
Не щезають. Брязкае зброею богиня Беллона, одягнена в пурпуровi шати, хвалиться своею силою богиня перемоги, рече: «Крепость моя i сила столь многа повсюду, коль от начала мира не бяше отнюду!» А Марс, обвiшаний зброею, стае враз таким жалюгiдним, на колiна падае, благае: «Того ради тебе припадаю яве, да примет мя, мужа, ко твоей державе». Та ось вибiгае Бунт; роз'ярений, неприборканий, вiн обурюеться: що трапилося з вiдважним Марсом? «Что се слишу, тошно i весьма ужасно, яко Марс поработился Беллоне напрасно!» Але прорiкае всесильна Беллона сакраментальне «Всяк противяйся власти противится Богу, вижу, яко от него казнь приимеши многу!» Казнь, страту? Страх умить охолоджуе бунтаря, вiн никне, ницiе, труситься i просить: «Помилуй мя, отселе не буду вашу грозну противиться суду…»
Ректор Миславський вельми задоволений дивадлом «Образ страстей мира сего»; представник найсвятiшого Синоду, на честь якого готувалася вистава, щось шепоче до вуха ректоровi, той розпливаеться у щасливiй усмiшцi. Спудеi мовчки перезираються, Миславський миттю гасить усмiшку: чому тихо в залi, чому не чути оплескiв, схвального гомону? Хтось викрикнув: «Знiмiть машкари i покажiть пики!» – а машкари й справдi треба знiмати в кiнцi вистави, – i вже гордо позирае на публiку спудей класу богослов'я Михайло Щербак з Пирятина, знiмаючи машкару Беллони, байдуже помахуе личиною Марса гульвiса Данило Кулябка з класу риторики, а третiй…
Новий рельеф на iконостасi…
Маски зникли, вирiзьбилися контури обличчя спудея класу фiлософii Павла Любимського. Тиждень вивчав роль скореного Бунту, вжився у неi i зрозумiв страшний ii сенс: приниження, ганьба i безвихiдь. Актора розчавила роль, вiн ще не вийшов з неi. Бунтарська машкара валяеться долi, вигляд лицедiя пригноблений – Бунт упокорений.
«Бунт упокорений», – збагнув тодi Павло i розпрощався з юнацькими мрiями, що вимарювали степ, i переправи, i гик орди, i лемент шляхти, i шалений галоп iз шаблею в руцi, пiднятою високо над головою. Бунт придушений, то де ж вихiд, чим заповнити порожнечу, що зяяла на мiсцi втрачених марень, як зберегти хоча б свою власну свободу, що робити, щоб не стати духовним рабом, коли тiло взяте на дибу? І тодi вiн вiдчув спрагу знань. Знань, якi дадуть йому вiру в себе, гордiсть за себе, створять власний свiт, якого нiхто не зможе вiдiбрати; свiт цей дасть йому незалежнiсть i волю духу. І вiн пiшов здобувати його.
І здобув, i став високим – головою пiдпирав небо, зрiв далеко, i марними здавалися йому потуги батькiв, якi ще метушилися зi затупленими шаблями, у дiдiвських кунтушах. Вiн зрiв далеко i бачив високi п'едестали, з яких колись покажеться мировi й дасть йому те, що набув сам. До землi було далеко, вiн не мiг чути людських голосiв, та й не хотiв чути, бо все те здавалося йому дрiб'язком i марними виглядали земнi пристрастi – бунт же упокорений! – переступав через людську метушню i йшов упевнено у своi свiти.
Та раптом хтось так виразно промовив, i вiн почув це й задумався: «Усi римлянами хочуть стати, а ти пiзнай свiй народ i в ньому себе». «Гучна фраза», – спробував вiдмахнутися, але таки поглянув на землю i сивого коня побачив – вiтцiвського, дiдiвського, – змученого денним пiдневiльним таруванням i нiчним галопом до волi. «Не мiй це кiнь», – сказав i геть пiшов, а тодi в очi увiйшла краса його батькiвщини, втiлена в одному обличчi. І меншим тодi став, i враз мiцнiшим, i замiсть тiм'iв очi людськi уздрiв, а в них тривогу й журу, а замiсть високих п'едесталiв побачив реальний жорстокий i правдивий iконостас Шалматова.
Рельеф стае чимраз чiткiшим. Зiслизае з нього ганьба впокорення i фальшива бундючнiсть. Вигляд збентежений, погляд розсiяний – як далi бути? Кидати все, за шаблю i – на Сiч? Нi… А що?
Пiдкажiть, студiозуси королiвського педагогiуму, порадьте, колеги, що мае робити Любимський, козацький син, що раптом упав з висот на шмат зеленоi землi над Сулою? Ти скажеш, Даниле? В тебе пiдпухлi вiд безпутства очi, животiеш хiба що у своiй бандурi – ти нiчого не порадиш. А може, ти, Михаиле Щербак iз Пирятина, iнспекторе козацького земляцтва у Страсбурзькiй бурсi? Михайло побоiться: у нього служба. То, може, ви, гостю-французе, мосье Луi, студiозусе юриспруденцii: ви ж не ризикуете нiчим…
А втiм, не треба менi ваших порад. Там – Уляна, цього досить… Нi, цього мало. Ким я повинен повернутися до Уляни?
Вечiр був звичайний, як завжди в бурсi за Даниловою бандурою, коли хлопцi спiвають i тужать або ж витинають «тринди-ринди-триндиченьки, на болотi iндиченьки», а потiм розходяться. І розiйшлися. Залишилося тiльки три: Беллона, Марс, Бунт i ще гiсть – мосье Луi. Ще гомонiли струни, ловили якусь мелодiю, а гiсть отак, нiби мiж iншим, сказав:
– Вольтер на вигнаннi у Ферне[6 - Мiсто у Швейцарii, де Вольтер мав свiй маеток.] працюе над iсторичними опусами. Нинi цiкавить його Московiя. Дивовижна широта знань цiеi людини.
– Ви маете на увазi найновiшу його працю про Петра І? – запитав Любимський.
– Так. Але що цiкаво: концепцiя цього iсторичного дослiдження полярно протилежна концепцii «Історii Карла XII», що вийшла колись у Руанi, маю на увазi мiсця, якi стосуються Украiни.
– Тут, очевидно, далася взнаки слабкiсть фiлософа – його пристрасть подобатися сильним свiту цього, – мовив Любимський, спохмурнiвши.
– А менi здаеться, – на губах Луi прослизла скептична гримаса, – що Вольтер просто розчарувався у можливостях козацтва, народу вашого. А гетьмани… Навiть Хмельницький страждав комплексом неповноцiнностi: розбивши наголову польське вiйсько, вже пiд Замостям, звiдки видно було Варшаву, дав згоду на елекцiю короля Яна-Казимира i присягнув йому. Нiяк не можу зрозумiти, чому вiн далi називав себе пiдданим короля, коли в того фактично не було вже королiвства…
– Звичайно, вам це тяжко зрозумiти, – вiдказав Павло. – Як i нам. Видно, непроста то рiч – творення нацii i держави…
– Останнiй же ваш гетьман, Розумовський, – продовжував Луi, – дав Вольтеровi всi пiдстави для розчарування. Яке неоригiнальне i примiтивне його турне по Європi по тому, як у нього вiдiбрали гетьманство. У дворi могутнього Фрiдрiха Великого гостюе екс-гетьман, якому в обмiн на булаву дали пенсiю в шiстсот тисяч карбованцiв рiчно i маеток у Гадячi! Вольтер з явною iронiею називае його в листi Кандiдом[7 - Герой одноiменноi повiстi Вольтера.], а вiн, приймаючи цей беклемес за чисту монету, подаеться до Францii, домагаеться аудiенцii у Руссо – до Вольтера, бачте, не потрапив, – i, мавпуючи Катерину, пропонуе фiлософовi стати директором своеi власноi бiблiотеки на рентi Розумовського або ж переiхати до його гадяцького маетку.
– Менi здаеться, мосье Луi, що ви трохи несправедливi щодо Розумовського. Звiсно, вiн не зразок державного керманича i мiряти його аршином iсторiю Украiни не можна. Проте вiн людина насправдi освiчена i по-своему, хай i пасивно, бажав добра Гетьманщинi. Саме через це й постраждав. Домаганням спадкового гетьманства хотiв зберегти автономiю Украiни…
Данила Кулябку знудила розмова Любимського з Луi. Повержений Марс закинув за плечi бандуру й попрощався.
– Рiч не тiльки в Розумовському, – уперто провадив далi свое Луi. – Ваша нацiя не дае нi видатних полководцiв, нi високих свiточiв духу. А Вольтер схиляеться i перед одними, i перед другими.
І тут прорвало Любимського – несподiвано для нього самого. Француз теж не сподiвався такого спалаху, вiн знайомий з мосье Полем. Поль – рацiоналiст, зовсiм не вражений нацiональною сентиментальнiстю, вiн сам не раз глузував iз Данилових шароварiв i жупана, в якi той полюбляв одягатися по недiлях… Що сталося, мосье Любимський, що я повiв такого?
Павло пiдвiвся зi стiльця i сперся обома руками на стiл, пронизуючи знавiснiлим поглядом гостя. Те, що сам про себе стверджував iнодi, вважаючи, що мае право на самобичування, – прозвучало в устах чужинця погордливо, набрало iншого змiсту, образило i кривдою, хтозна-ким заподiяною, ударило в саме серце.
– А твiй Вольтер знае мою землю? – проказав крiзь зуби. – Знае вiн той молочно-медовий коридор мiж Європою й Азiею, яким проходив хто хотiв з вогнем i мечем, залишаючи по собi попiл, руiни, шибеницi й палi, беручи собi за свое i силу нашу, i совiсть нашу, i дух, i розум? Знае вiн, що лемешi ми перековували на шаблi, шаблями землю орали, що вiчний, щоденний ворог не давав нам скибу доорати, молитви домовити, дiтей докохати? А може б, його Францiя давно знефранцузилася, якби ii Бог висквернив нашою фортуною… А ми вчилися i вчили, годувалися i годували, пили i поiли – усiх i вся! І бухало джерело достатку навiть тодi, коли землi не торкався лемiш, а свiтло науки – душ людських. Нас убивали, нас навчали самоiдства, нас заманювали золотом i лiвреями, нам ламали хребти, у диби брали наш вiльний дух, але ми е!
– Мосье Любимський, мосье…
– Свiточiв духа не бачите в нас! А чи ви знаете, що дочка киiвського князя Ярослава Мудрого, Анна провадила державну документацiю французького двору, бо ii муж, король Генрiх І, був неписьменний? А хто розбив пiд Хотином Османа II – ви чули що-небудь про гетьмана Сагайдачного? Чия земля народила Сiрка – пострах блискучоi Порти? А славу iх ми зi своеi добродушностi вiддавали в чужi руки. Фiлософ Якiв Козельський, що висунув iдею суспiльного договору i переклав вашу «Енциклопедiю», працюе секретарем у петербурзькому сенатi, а вченого Симона Тодорського в гувернери царям приставили. А Сковорода, великий наш Сковорода, немов жебрак, з цiпком по Украiнi блукае i, певно, на своiй батькiвщинi не мае i сотоi частки тоi поживи, що годуе нинi на вигнаннi Вольтера!
