скачать книгу бесплатно
Пологою толокою, що розгорнулася зеленою повстю уздовж Сули, закосичивши один край садками й бiлими стiнами пустовiтiвських хат, бреде череда ген до скiфських могил, де трава до пояса, а сонце не зiп'е з неi росу й у полудень. За чередою пiдбiгае, виляскуючи пугою, громадський пастушок-пiдлiток, у нього за спиною в торбинi шматок хлiба й кiлька цибулин – то харч на цiлий день, бо вдова Гафiя на бiльше не спроможна. Сонце тiльки-но виглянуло, а намулистий брiд уже грасують конi, i бурхае чорна жужма з-пiд копит – то йдуть з Ромна козаки через Пустовiтiвку, виблискуючи до сонця шаблями та гакiвницями.
«Куди ви iдете?»
Лине вслiд за ними затужений хлоп'ячий погляд, а козаки, нiби журавлi у вирiй, тягнуться барвистим клином через Сулу-рiчку, неглибоку i на бродi нешироку, та й за могилами зникають.
«Дайте тютюну…»
«Кури, кури, хлопче. Гей, та чого ти такий обiдраний?»
«А куди ви iдете, панове молодцi?»
«Де Луг-батько i Сiч-мати!»
«Вiзьмiть мене iз собою…»
«Нехай тебе заднi вiзьмуть».
А останнiм iхав сотник, i пастушок таки побiг за ним – i череду, i матiр покинув, – сотник узяв його в сiдло, мов бранця.
«Хочеш бути джурою в мене?»
Бiгли роки, бiгли конi, метушилися люди на великiй землi, кожен хотiв узяти ii багато, а дiставалося рiвно стiльки, скiльки мiг собою закрити; рiс молодий джура, мудрiв киiвський спудей, мужнiв козак, владностi набирався старшина козацький, приймав булаву полководець… І раптом хтось ударив його пiд колiна й наказав знову джурою бути, i всiляко було джурi – як козаковi Панасовi Тринитцi в кошового отамана.
Обвiшаний здобитами, умудрений хитрощами, впертий i настирливий джура…
Завихорив вiтер, скрутив у джгута снiгову завiю й ляснув старого царського джуру боляче по обличчi, схарапудився кiнь i пiшов клусом, а хтось iззаду – патлатий нечоса в бiлих рукавичках – кричав навздогiн:
– В каре! В каре! В каре!
Наступного дня пiсля страти Пугачева Павло Любимський зайшов до аристократичноi остерii у Китай-городi. Замовив вина i, зрiдка пiдносячи кухля до вуст, неспокiйно поглядав у вiкно. Коло зiмкнулося, залишився один вихiд. Сюди повинен зайти француз – юрист Шарль. Учора зустрiвся з парижанином перед Кам'яним мостом. «Спробуемо, – сказав Шарль, – коли е така потреба. Пашпорта можна виробити в посольськiй мiсii».
Парадокс: колись вирушав iз Францii шукати свою батькiвщину i, знайшовши ii, до тiеi ж Францii утiкати мусить. Але тiльки на цю краiну надiя. Вона бубнявiе революцiйною мислю, як брость у березолi.
Певно, не треба було вчора заходити до Новикова. Шпик, безперечно, стежить за Любимським… Але кажуть, на одному мiсцi нiколи не повторюеться одне й те ж. Тут, у цiй остерii, його колись уже арештовували. Отже, цим разом усе повинно обiйтися добре. Аби тiльки Шарль скорiше прийшов. Зараз кожна мить на вагу волi.
Крiзь вiкно видно на тому боцi вулицi низький кам'яний будинок. Там живе iсторик Гедгард-Фрiдрiх Мiллер, автор багатьох праць з iсторii Московii, Сибiрського царства, а також козацтва. Тепер вiн пише президентовi Іноземноi колегii Микитi Івановичу Панiну «Роздуми про запорiжцiв». Новиков вважае цю працю прокурорським актом. Невже так скоро – вiдразу пiсля турецькоi кампанii – уряд посягне… Але може бути. Щоб не встигли очухатися…
Любимський нервово стискае кухля в долонях, i пружну стрiчку настирливоi думки: «Чому його ще нема?» – пронизують недоладнi згадки, щезають i знову повертаються, немов хочуть скоротити чи урозмаiтити тягучий час чекання.
«Вам, пане Любимський, не потрапляла часом така собi книжка, рукою писана?»
Це киiвський митрополит, опiкун академii Гавриiл Кременецький.
«А що, вже з'явилися оди, присвяченi нашiй благодiйницi?»
«Ви зухвалець, я це знаю з опiнii, яку дав на вас iнспектор козацького земляцтва у Страсбурзi. По недiлях вiдмовлялися читати в церквi «Апостола», серед землякiв проповiдували догмати, неугоднi православнiй вiрi. Я не про оди, присвяченi ii величностi… А ось такi слова: «Коли б хто-небудь копнув п'ядь землi на мiсцi Таемноi канцелярii, то ударила б з неi фонтаном людська кров…» Яка крамола, правда?
Нема ще Шарля… Ковток вина… Рахую в думцi до тридцяти… Нема.
«Я прийшов до вас, ваше преподобiе, не вислуховувати подiбнi слизькi розмови, а дiзнатися, чи надасте ви менi клас французькоi мови».
«А цi крамольнi вислови доволi близькi за своiм змiстом до однiеi промови, виголошеноi у Грановитiй палатi на Комiсii нового уложення… Ви там були, правда? Не пригадуете собi, хто ii виголошував? Таемна експедицiя ревно зацiкавилася… А та книжечка во мнозiх списках – не хвилюйтеся, почерки розмаiтi – блукае серед спудеiв. У нас уже вилученi, а от у Московському унiверситетi один спiймався…»
Будинок Мiллера надто скромний як для офiцiйного придворного iсторiографа. Добре, чекатиму, поки закуриться з димаря димок. Адже холодно, може, iсториковi змерзли пучки: це ж не так просто перекручувати двохсотлiтню iсторiю козаччини.
«Чужинцю, ви брехун!»
Це було пiзнiше, тут, в остерii бiля стiни Китай-города…
«У Киево-Могилянськiй академii до французького класу приймаемо… е вже претендент».
«Чи не можна дiзнатися, в яких академiях або педагогiумах учився оний?»
«Можу сказати. Це iеродиякон серб Арсенiй Малкович. У Страсбурзi студiозусом, правда, не був, проте вiн виграе перед вами офiцiйним документом – опiнiею похiдноi канцелярii про добропорядну поведiнку на вiйськовiй службi».
«А крiм документа вiн мае що-небудь – отут?»
Павлику, Павлику, куди ти йдеш? Мовчи, серце, мовчи, тобi звелено нiмувати… Ще ковток вина… Шарль не приходить.
«Ваша поведiнка в моiй присутностi цiлком пiдтверджуе запевнення iнспектора про вас. Сьогоднi нам потрiбнi, передовсiм, благонадiйнi люди. Їi величнiсть, ось звольте поглянути, надiслали листа. «Хай дiтей не посилають до iноземних училищ, бо там вони роздiляються на два класи, однаково шкiдливi суспiльству: однi явнi безбожники, iншi ж лицемiри».
«Досить, ваше преподобiе. Про лицемiрство вам варто б помовчати… «А як з'явиться мiж вами свiй пророк, мусите вбити його». Пам'ятаете, з П'ятоi книги Мойсея? Симона Тодорського вигнали звiдси пiд приводом надання вищоi посади при дворi. Сковороду не запросили, зате широко вiдчиняете дверi блюдолизам i невiгласам. Це страшно, коли святинею науки починають керувати такi мислителi, як ви».
О, пiшов димок з димаря. Придворний iсторiограф грiеться… А Шарля нема…
Думав загубитися в Москвi, на Украiнi далi вже не можна було залишатися. Усе дознано. Його шукають. А Москва велика… Директор унiверситету Приклонський мовчки вислухав, спiдлоба глянув на Любимського й подав йому папiр з гербовою печаткою. «Оному Павлу Любимському, що пiдозрюеться у крамольних писанiях на шкоду вiрi й отечеству, посад не давати, а сповiщати негайно до полiцii про його появу». Директор пiдiйшов до книжковоi комоди, вийняв аркуша i прочитав: «Кара буде лживим суддям, що стали розбiйниками i душогубцями. Одягнуть на них волосянi свити й примусять iх у монастирях носити воду».
«За читання таких писанiй, – директор дивився повз Любимського, – ми велiли шмагати спудеiв посполитого стану рiзками по голому задi, синiв дворян – лiнiйкою по штанях. Для вас приготоване дещо iнше. З Богом, з Богом, юначе!»
Димок уже не куриться. Може, iсторик Мiллер вибираеться до царицi до Коломенського? Або ж зайде до остерii на фiлiжанку турецькоi кави. А з ним Микола Іванович Новиков. Як тодi. Але ж нi, на тому самому мiсцi нiщо не повторюеться.
Любимський сидiв уже колись за цим самим столиком. Бiльше року тому. Швейцар вiдганяв вiд дверей аристократичноi остерii людей простого стану. Павловi ж дозволив зайти: суконний сурдут послужив тут перепусткою. Вiн присiв i замовив обiд. Було з полудня. За якийсь час швейцар запросив досередини двох ошатних панiв. Один – низький, високочолий, з великою квадратною головою – старий уже, другий – молодий, високий, товстолиций, з довгим шатеновим волоссям, що спадало завитками на замшевий комiр коричневого сурдута.
Швейцар провiв iх до столика, сусiднього зi столиком Любимського; зайнятi розмовою, вони сiли, не звертаючи уваги на присутнiх в остерii.
– Давно з Петербургу? – спитав квадратоголовий.
– Давненько. Я багато часу проводжу в Москвi. У вiтцiвському домi бiля Серпуховських ворiт або ж у помiстi Авдотьiному бiля Коломенського. До рiдних пенатiв завжди тягне… Маю справу до вас. Я надумав звернутися до iсторii, хочу видати старовиннi грамоти…
– Я улещений вашим вiзитом, Миколо Івановичу, та, на жаль, не наважуюся погодитися на вашу пропозицiю. Це, безперечно, цiкаво – видати старовиннi грамоти, i я… Я б… Але ваша журналiстська дiяльнiсть… Нi, нi, я розумiю, ви розпочали в Росii вельми благородну справу, в нас досi не було справжньоi журналiстики, однак дивуюся… я таки щиро дивуюся вашiй необережностi. «Они работают, а вы их труд ядите!» Та за такий епiграф, сакрамент!.. Нiчого дивного, що цензура закрила вашого «Трутня». Ще б пак… Я зацiкавився, уже зовсiм предметно, «Живописцем». Ви знаете, цей журнал зовсiм iнший, це серйозне перiодичне видання. Та ось, сакрамент, в останньому номерi, – вiн вийняв з кишенi камiзельки удвое складеного часописа, розгорнув i тицьнув пальцем на крайнiй стовпчик першоi сторiнки, – ну, навiщо це вам? Ви послухайте i вдумайтеся: «Бiднiсть i рабство всюди менi зустрiчалися в образi селян. О людянiсть! Тебе не знають у цих краях. О пани, ви тираните собi подiбних людей!» Я зовсiм не здивуюся, якщо завтра закриють i цього вашого журнала.
– Пане Мiллер, – вiдповiв товстолиций, меланхолiйний на вигляд добродiй. – Я вас знаю як доскiпливого iсторика, i тому менi потрiбна ваша допомога. Та бачу, що мушу якось обiйтися. Я вас розумiю… Придворний iсторик, у шанi, а тут – мало що не крамола. Зрештою, я й мiг сподiватися на вашу вiдмову. Ви чужинець, що працюе в Росii, але ii не знае i тому не вболiвае за ii долю. Що ж, на тому ми й закiнчимо нашу розмову. Читайте собi «Всяку всячину» Козицького – нею опiкуеться сама цариця, а та «Всячина» дае поради цiлком аналогiчнi до тих, якi ви менi тiльки що ласкаво пропонували: хай письменник не торкаеться порокiв суспiльства, а показуе приклад в образi людини досконалоi.
– Я б не сказав, що «Всяка всячина» тiльки медом мастить…
– Нi, нi, що ви! Ось в останньому, здаеться, номерi… Не читали? Дуже смiливо сказано: «Багато молодих дiвчат панчiх не пiдтягають, а сiдаючи, ногу на ногу закладають, через що пiдiймають спiдницi так високо, що iнодi i сiе побачити можна…»
«Це ж Новиков! – зорiентувався Любимський, та не пiдводив погляду, потупив очi в тарiлку, iв. – Але я його вже звiдкись в обличчя знаю. Ага!.. Один зi секретарiв на Комiсii нового утюження…»
Мiллер збентежився. Вiн нiяково глипнув на сусiда, оглянувся по боках i проказав тихо, поклавши руку на рамено спiврозмовниковi:
– Ви, гер Новиков, не розумiете одного: мiць нашоi держави в однодумствi. Дарма корите мене, що я не патрiот Росii. Я бiльше хочу iй добра, нiж ви, таж вашi журнали просто закликають, ну… до бунту!
– Однодумства принижених i тих, хто принижуе, не бувае, пане Мiллер. Ви подивiться, як закрiпачують усю Росiю з краю в край. Крiпосництво, мов чума, повзе на здавен-давна вiльний пiвдень… – Новиков скосив очима на сусiда i продовжував уже по-нiмецьки: – А ви, пишучи своi розправи про запорiзьких козакiв, сприяете iх закрiпаченню. В iм'я чого? Нинi Росiя воюе з Туреччиною. Хто допомiг здобути блискучi перемоги в Чесменськiй бухтi, пiд Ларгою i Кагулом? Козаки. Чи воювали б цi самi люди так героiчно, якщо б вони були крiпаками? Чи вигiдно Росii перетворювати лицарiв, вiрних престоловi, в рабiв? Раб за кайдани воювати не схоче…
– Ого! – Мiллер у подивi вiдкинувся на спинку крiсла. – Вашi погляди, бачу, надто крайнi, гер Новиков. Бог менi свiдком, я не чекав… Таж тi так званi Запорiзькi Вольностi вже давно не повиннi iснувати – як поганий приклад народам iмперii. Хто ж тi козаки? Вони вважають себе окремою народнiстю i знати того не хочуть, що iсторiя iхня створилася штучно, а насправдi е похiдною вiд iсторii росiйськоi монархii. Я об'ективний iсторик, i тому не отверзуться менi уста називати цей набрiд вiйськом. Лицарi! Вони ж заманюють до себе пiдмовою й обманом не тiльки малоросiян, а й татар, великоросiв, iудеiв – дезертирiв i злодiiв, – яким дають притулок i зброю. Це розгнузданi й рiзновiрнi нероби, що не орють, не сiють, а грабують i нiяких писаних законiв не мають.
– Брешете! – пролунав голос. Здригнувся Новиков, глянув на Любимського широко розкритими очима. Любимський пiдвiвся, повторив: – Брешете, чужинче! Обливаете болотом лицарство, що плiч-о-плiч iз московськими полками проливае свою кров на морi й на сушi. Писаних законiв не мають? А про унiверсали Богдана Хмельницького ви, iсторик, нiколи не чули?
Стриманий Мiллер намагався зберiгати зовнiшнiй спокiй, вiн пiдносив до очей пенсне, проте пальцi не хотiли слухатися, пенсне раз у раз випадало з руки й телiпалося на камзолi.
– Яке нахабство, – прошепотiв iсторик. – Не вiдрекомендувалися, хто ви такий, i втручаетеся у дискусiю, до того ж у неприйнятному тонi…
– Мiй батько загинув у Чесменськiй бухтi за ордени Олексiя Орлова, прозваного Чесменським. Тепер вам вiдомо: я син козака, i цього вистачить для нашого приемного знайомства.
Мiллер заспокоiвся швидко, Новиков тривожно розглядався по залi.
– Я тiльки що говорив вам, Миколо Івановичу, – звернувся Мiлер до Новикова, – про розгнузданiсть цього люду, позбавленого будь-якоi суспiльноi дисциплiни. Ось вам приклад… За вами ж, молодче, тужить, напевно, каземат у Петропавловськiй чи Шлiссельбурзькiй фортецях, а може, й на Соловках.
– Це единi аргументи в дискусiях для таких, як ви, пане Мiллер. Це зброя слабких i приречених.
Мiллер не встиг вiдповiсти, до столу пiдiйшов полiцмейстер, кивнув до Любимського пальцем.
У земському дворi його тримали недовго. Обер-полiцмейстер пошпортався в паперах, звiрив прiзвище затриманого зi списком пiдозрiлих, приглянувся до його обличчя i попередив:
– Не буянь, не богохуль i не крамольствуй. – Опустив руку з погрозливо зведеним пальцем, проказав пiвголосом: – Пан Мiллер до самоi царицi вхожий!
Нi, нi, треба бути спокiйним, на одному мiсцi два рази те саме не вiдбуваеться. Шарль прийде…
«Павлику, Павле!..» – «Не клич, Уляно. Ми ж домовилися не кликати одне одного, а чекати».
Вчора… Пiсля розправи на Болотi болюча потреба духовного самоствердження погнала його до Новикова. Любимський знав, що Микола Іванович зимуе цього року в Москвi – його запросили вступити до Вiльного росiйського зiбрання при Московському унiверситетi. Новиков вийшов до вiтальнi в теплому ворсистому халатi, неспокiйний, стривожений. Невизначено показав рукою на крiсло, а сiсти не попросив. Сказав тихо:
– Я до ваших послуг…
Любимський зам'явся. Вiн побачив Новикова iншим – зляканим. «Живописець» закритий, а тепер – Пугачов…
– Миколо Івановичу, – промовив, – я у вас нiчого не хочу просити. Я тiльки що звiдти… Ви не знаете мене, хоч були присутнi при нашiй «дискусii» з Мiлером. Пригадуете, що в 1767 роцi на одному зi засiдань у Грановитiй палатi, коли черговим генерал-ад'ютантом був Кирило Розумовський, з його розпорядження прислали молодих офiцерiв для редагування письмових справ…
– Так, так, я був секретарем Комiсii. Вас я упiзнав ще тодi, в остерii. Та що ви хочете менi сказати?
– Я тiльки що з Болотноi площi. Хотiв побачити вас.
– Навiщо це вам? – неохоче вiдповiв Новиков. – Бачите, що робиться. Я мимоволi згадую слова Мiллера: «Ви кличете до бунту». До речi, вiн пише для його сiятельства Панiна прокурорський акт про запорiжцiв… Мене теж злякав бунт Пугачева. Стiльки кровi… Я не пiдозрював, що моя мирна критика порокiв суспiльства пiде в унiсон з кривавим розгардiяшем.
– Шкода, що вiдступаете, Миколо Івановичу. В Росii е i Хераскови, i Сумарокови. А Новикових не густо.
– Я не вiдступаю. Я тiльки побачив, що нiчого вдiяти не можу, а себе i сiм'ю свою погублю. За панування самодержцiв важко що-небудь писати: усе стае таемним, крiм брехнi. Здавалося, освiчена iмператриця, «Наказ» на пiдставi праць Монтеск'е, Комiсiя нового уложення… А то… Всi вони собаки, на яких начеплено европейськi намордники, та собачi натури не приборкано. Я шукаю виходу. Чи знайду його серед масонiв – не знаю. Але мушу знайти мiсце, де б я мiг зiбратися сам зi собою зi своiми думками й вiдповiсти на безлiч питань, що мене мучать. А ви куди йдете?
Любимський не вiдповiв. Розкланявся, а на порозi повернувся, сказав:
– Проклався вододiл у нашому суспiльствi, i люднiсть топче дороги врiзнобiч. Однi йдуть уторованим легким шляхом – до неминучоi безоднi, якоi, можливо, ще й не видно; цим добре: вони мають що iсти, а сумлiння iх не мучить, бо його в них немае. Іншi протоптують тiльки п'ядi, вони голоднi, вони гордi своею совiстю, проте мусять сходити зi шляху або ж падати. Але тi п'ядi нового шляху вони таки протоптали, i вiд останнього дюйму пiдуть iншi. Спасибi вам скажуть люди за першу п'ядь чесноi i першпективноi дороги.
Бiля парадних дверей будинку стояв якийсь чоловiк. Його обличчя не було видно, вiн заслонився газетою «Санкт-Петербургские ведомости».
«Шпик, – зрозумiв Любимський. – Тiльки за ким шпигуе: за мною чи за Новиковим?» Вертатися не було куди, зрештою, стало байдуже. Приглянувся до титульноi сторiнки – газета стара як свiт. Вiн тицьнув у неi пальцем, продерши дiрку, i сказав сторопiлому конфiдентовi:
– Давно студiюете це число? Радив би вам купити свiже, коли маете таку звичку – читати газети коло пiд'iзду славного журналiста Росii.
І пiшов, не оглядаючись.
«Скiльки iм платять?» – подумав тепер Любимський. Цiеi митi вiн звернув увагу на чоловiка, що сидiв за столиком у кутку. Невже?.. Треба вислизнути… Але таки цiкаво, скiльки вiн отримуе за свою собачу службу? Пiдiйти i спитати? не дурiй, Павле… А може, вiн це робить з переконання? Адже iм втовкмачують, що вони оберiгають народ вiд кривд, образ, злочинства… Пасе мене. Як вислизнути?
«Павлусю!»
Усього мiг вiн сподiватися, тiльки не цього сповненого тихоi туги й болiсного кохання поклику, що долинув з церковноi папертi зойком обiрваноi струни.
«Уляно! Що ти тут робиш? Звiдки взялася?»
«Сама не знаю… Я довго йшла i iхала, а люди питали водно: «Куди ти йдеш?» Я не могла iм вiдповiсти, знала, що нерозумно чиню, але мусила. Вiрила, що знайду тебе. Мусила сказати тобi те, чого сама ще не знала, коли ми розставалися. Щоб тобi було легше там, де ти будеш. У нас, Павлику, буде дитина. І якщо син – то вiн тож буде Любимський i виросте такий, як ти. То щоб не розпачав…»
Уже полудень. Вино допите. Шпик вийшов. Певно, за полiцейським. А може, то не шпик?.. Шарля нема. Куди менi тепер iти?
…Куди ти йдеш, чого тобi ще треба? Та й справдi… Голова Пугачева дiсталася не менi, а я ж ii ловив пiд Оренбургом. Вона тут, у Москвi, на рожнi стирчить i синiе вiд морозу, снiгова пороша присипае очi, в яких назавжди згасли пориви i жадання. Перейняла ii у мене сама iмператриця й хоче дати щось за те в замiну. Тому я йду.
Вчора я ще розмовляв з Пугачовим, а нинi вже його немае. Вчора Прометей був ще закутий, нинi – розкутий. Як у Есхiла: «Вогню вiн сяйво смертним дав й за грiх оцей повинен кари вiд богiв зазнати, щоб научився Зевсовi коритись». Щоб ми навчилися коритись…
Але я йду.
Цариця у Коломенському, за Москвою. Приiхала, щоб переконатися, чи не залишився бува живим ii суперник. Суперництво – ризиковна рiч. Його оцiнюють золотим троном або ж плахою. Імператриця знае цей кошторис, тому надае йому такоi великоi ваги.
Цим разом суперник отримав гiршу плату. Цариця, напевно, вже спокiйна, i я йду до всесильноi по свою лепту.
Я йду, бо мене жене страх. Я ненавиджу ii, але простягаю до неi руку, бо менi страшно. І зi страху виконаю все, що вона накаже, а перед собою виправдовуватимусь блюзнiрським: «Я – солдат».
Дайте чин полковника, дайте торбинку грошей, дайте поцiлувати ручку. Я зневажаю вас, iмператрице, ви жорстока й пiдступна, але я по-пiдлабузницьки мружу очi, вiрнопiддано дивлюся на вас, щоб ви навiть не здогадалися про моi думки.
Дайте даровизного листа хоч на невеличкий маеток з крiпаками, а я за те цiле життя, зневажаючи вас, цiлуватиму вам ручку й буду iсти з вашого корита.
Цариця зайнята. Вона купае своiх улюблених собачок ледi Мiмi й сера Тома. Ох, ох, сама, власними руками? Як це зворушливо. Мiмi й Том подружжя? І було весiлля? Боже, як кумедно!..
Почекати? Хоч i вiчнiсть, мерсi за таку честь. Але приймiть раба. Приймете? Дякую. Я раб чесний, ще нiколи нiкому зла не робив. Я тiльки чомусь цiле свое життя боявся й тому тремчу тепер бiля царського порогу. Бо я молодий i менi треба жити. Я ж нiчого не вмiю, не здатний навiть вийти на ешафота. Але я таки чесний, бо в душi ненавиджу тиранку. Полковник Синельников – антимонархiст. Тс-с-с…
У розпорядження Суворова? Це для солдата неабияка честь. Нi, нi, я не надто захоплююся, я тiльки знаю, що Суворов у бою… Мовчу. Менi доручено переселяти грекiв до Малоросii? А вони цього хочуть?.. Нi, нi, я тiльки подумав, я цього не спитав. Ваша величнiсть не зауважили, правда? Слава Богу, так, так, розумiю – переселяти грекiв. Грекiв треба переселити з Криму до Малоросii – i все. Це ж так зрозумiло i просто.
І милiстю не поскупитеся? Я падаю до нiг, я уже впав, бачите? Хвала тобi, покровителько наша!.. Якi ж бо милi ледi Мiмi й сер Том! Ваша величнiсть сама iх купае? Це справдi зворушливо… І Вольтер про них знае? Щасливi Мiмi й Том! Про мене Вольтер i не чув… А мосье Дiдро бачив iх на власнi очi? Правда, вiн ще бачив i Пугачева в клiтцi. Ви цих думок не почули… Нi, ви цих думок не чули! Якi милi Том i Мiмi! Том… Мiмi… Том… Мiмi…
Прокляття! Куди котишся, свiте фарисеiв, в яке провалля тягнеш нас? Хто звiльнить мене вiд святенництва? Нас так багато, воiстину чесних людей, а ми забагнюемося блювотиною тупоi i каригiдноi покiрливостi. Куди ми йдемо?!
