скачать книгу бесплатно
Гаврило Скирта, як старий вiйськовий товариш, стояв серед старшин, бурчав:
– Щопiвроку присягаемо, трясця iх матерi… Чи ж то давно ми чули, що по благостi всемогутнього Бога Петра вергло на трон. А нинi уже й з трону?
Хтось цитьнув, Калнишевський невдоволено зиркнув у його бiк.
– …i за единодушним бажанням усiх дiтей Росii на престол зiйшла, – читав далi писар царський манiфест, – всемилостива iмператриця Катерина II…
– Хто iх питав, дiтей москвинських, – гудiв далi Скирта, проте повторював за всiма: «Присягаемо у своiй вiрностi… Богом посланiй…» – Тьху, хай тобi грець…
Одразу пiсля присяги на Сiчi кошовий послав осавула до паланок, щоб присягли i там, а сам почав лаштуватися у дорогу до Батурина.
Вирушили вдосвiта. Джура тримався трохи вiддалiк кошового. Щось чуже вiйнуло вчора помiж ним i отаманом, вiдчужувало й сьогоднi. Чи не отой вигук Калнишевського пiсля зачитання присяги: «Слава нашiй владичицi!» Кiлька голосiв бовкнуло i собi «слава», а Гаврило Скирта плюнув спересердя, i соромно стало Тринитцi за отамана. Ще ж бо нiхто ii, тiеi царицi, не знае, справ не бачив, суду не куштував, а вже «слава»!
Панас Тринитка тримався вiддалiк. Якось незручно було iхати поруч i мовчати, а теревенити не мав нинi про що. Бачив перед собою тiльки тугий круп отаманського коня i спину отамана; кошовий наче похилився, згорбився – Тринитцi стало шкода Калнишевського: може, йому й самому нiяково пiсля вчорашнього?
Пiдiгнав коня i поiхав поруч.
– Батьку отамане, – врештi зважився заговорити, – вибачайте менi, немудрому, та хотiв би я знати: ви вже зрiли на очi тую царицю, якiй звелiли вчора присягати?
– Мовчи, глуха, – менше грiха, – вiдказав сердито Калнишевський. По хвилинi запитав, сопучи: – А тобi що за притичина? Мо, Гаврило у вухо нагудiв, старий баглай?.. Чи вже сам багато розумiти почав?
– Не так, щоб багато, бо ж я недотепа, але знаю одне: Бог високо, а цар далеко… Та хiба вона чула, ота Катерина, як ви iй славу сукали? Не чула, певно… А козаки – це вже ви чули – он як гукнули!
– Не гни балабонiв, Тринитко, – зм'як Калнишевський i заговорив уже спокiйнiше: – Ти бачив там, на майданi, ландмiлiцейського офiцера? Не чула цариця, то вiн чув. Вухо в неi до-о-вге!
– Та то так, – посмiхнувся Тринитка. – Воно як у тiй казцi про кобилячу голову: «Заглянь-но менi у праве вухо». А там i срiбла, i сукна всiлякого, та ще й червiнцi.
– Ex ви, босва немита, – зiтхнув Калнишевський. – Лоби твердi у вас, як ковадло. А хтось за вас по лезу шаблi ходити мусить… А може, й червiнцi! А може, й земля! Ти, Панасе, знаю, рубакою будеш добрим, думати ж, бачить Бог, не навчишся нiколи.
Бiльше Калнишевський не заходив з джурою у розмови, от хiба що – пiди, та подай, та принеси: хай знае свое служне мiсце. За два днi мовчазноi дороги прибилися до Батурина.
Давно не бував тут отаман. З молодостi не навiдувався сюди – шпоришем заросла до Батурина дорога. Тому вельми здивувався i в думцi похвалив Розумовського за хазяйновитiсть: он тартак працюе на Сеймi, виросли цегельня та воскобiйня…
Гетьманський палац зирив на пришельцiв десятками вiкон, високий, пишний, ошатний – добре осiв Розумовський у своiй столицi, нiби навiчно. У воротах на вартi стояв охочекомонний жолдак у синьому жупанi. Калнишевський спитав його, чи вдома гетьман. Вдома, хвалити бога. Вiдлягло кошовому вiд серця, бо ж звiсно: Розумовський бiльше в Петербурзi вугли обтирае.
Жолдак провiв отамана до приймальнi, де аж капало золото з портретних рам, люстр i канделябрiв. Гетьман не примусив довго чекати на себе, зайшов до приймальнi – моложавий, у квiтчатому халатi, без перуки. Чорняве, побите вже сивиною волосся кучерявилося на потилицi, тлустi складки на щоках i пiдборiддi надавали його обличчю добродушностi й простоти, i мимохiть згадав Калнишевський портрет гетьмана, що висить в Аничковому палацi в Петербурзi, i самого Розумовського – петербурзького. Чомусь там, у придворних салонах, люди стають iншими. Хто пихи набирае, хто страху, хто жельвi повзучiй уподiбнюеться, а йому, кошовому, хiба вигляд жебрака треба буде прибрати: прийде ж бо вiн до них не як рiвня.
– На коронацiю хочеш? – спитав гетьман. – Треба, конче треба… ii величнiсть благо прихильна до Низового лицарства. – І вже пiвголосом: – Чи то вона сама, чи запопадники нарекли ii Беллоною, богинею вiйни, та я й без того знаю, що вiйська вона потребуватиме. Ти iдь. Я вже замовлю слово, щоб допустили козацьку делегацiю до ii руки, а ти гляди там: не щади нi слiв, нi поклонiв, вiд усього вiйська вияви радiсть, i вiрнопiдданську запопадливiсть, i рабську покiрнiсть, i прочая…
– А чи була у вас розмова… ведлуг Украiни й Сiчi? – насторожено спитав Калнишевський.
– Матiнка преблагосхильна… Але е приказка: «Коли владика до тебе надто уважний, думай, що завтра буде з тобою». Розмова була, аякже. Та е ще Теплов… Усюди – вiн. І коли хочеш знати, не я, а цей iнтриган складае царицi записку про Малоросiю.
Пiсля аудiенцii з Панiним Катерина покликала до себе Розумовського. Теплову цього разу сказала залишитися. Розмову почала по-дiловому, без недомовок i натякiв:
– Ви знаете, Кириле Григоровичу, яку велику iмперiю залишив нам у спадок Петро І. З'iздити ii з краю в край не спроможна навiть за цiле життя. Тому хочу, щоб моi радники описали менi кожну провiнцiю, охарактеризувавши iх iсторiю, побут, економiку i дух народний. Насамперед мене цiкавить Малоросiя, чи, як ii полюбляють називати французи, Украiна. Я доручила моему статс-секретаревi, що добре ознайомлений з цим краем, скласти коротку записку про Малоросiю. Пан Теплов уже готуе ii, вас же, яко гетьмана, я прошу допомогти йому.
Одутле обличчя Розумовського почервонiло.
– Цей край називають Украiною не лише французи, ваша величнiсть, а й самi украiнцi. Малоросiя – назва, так би мовити, суто канцелярська. – Гетьман зневажливо глянув на Теплова. – Чи не так, шановний iнформаторе? Менi здаеться, ваша величнiсть, що про Украiну повинен доповiдати все-таки я, а не статс-секретар, хоч вiн i…
– Кириле Григоровичу, – перебила цариця, – ви цiлком маете рацiю щодо вашоi амбiцiозностi. Але в нас з вами ще буде розмова, я б сказала, державного порядку. Вiд пана Теплова я вимагаю тiльки формального з'ясування: як ми повиннi трактувати малоросiйський народ. Хто вiн? Вiдрубний, iнший, чи, як бiлоруси, литва, – гiлка росiйського, зi своiми, звичайно, окраiнними особливостями. Що ви на це скажете, статс-секретарю?
Теплов схилив набiк голову, мiною вченого дослiдника мовив:
– Росiя не закiнчуеться нi в Харковi, нi в Хаджибеi, вона може зупинитися хiба що в Тифлiсi й Ахтiарi[2 - 1784 року Ахтiар перейменовано на Севастополь.]. Що ж до народiв…
– Браво, пане Теплов! – цариця плеснула долонею по спинцi фотеля. – А чи ж нас зупинить Вiсла? А Константинополь хiба не православна земля? Продовжуйте, Теплов, я люблю розмах.
– Що ж до народiв, то й литва, i бiлоруси, i малороси – споконвiчно руськi. Зокрема, народ малоросiйський. Тiльки через слабосилiсть князiв киiвських вiн вiдщепився. А гетьмани… Застерiгаю вiдразу, що не кидаю й тiнi недовiри на Кирила Григоровича, воiстину вiрного престоловi, проте повинен сказати, що багато його попередникiв були схильнi до зради. Цей пiдлий нахил йшов, звичайно, не з низiв – простолюддя малоросiйське надто простодушне, i едине зло, яке воно чинить, – це те, що перецiджують хлiб на гаряче вино. Козацтво ж…
– Досить, – спинила Катерина статс-секретаря. Вона весь час спостерiгала за Розумовським, який то розкривав, то закривав золоту табакерку й раз у раз хапався за поруччя крiсла, пориваючись встати. – Досить, – стукнула рубiном персня по столi. – Про козацтво менi багато дечого вiдомо. Це ж вони рвалися на переднiй край у Семилiтнiй вiйнi… А з яким пiететом висловлюеться про них мосье Вольтер! Кириле Григоровичу, ви ще не сказали менi, як сприйняли козаки вiсть про мое воцарiння.
– Козацтво присягае вашiй величностi й, посмучене царюванням вашого попередника, чекае на милiсть, – проказав холодно, нiби на рапортi, Розумовський.
Катерина схилила голову на долонi, помовчала, потiм мовила:
– Завжди державець винен, якщо пiдданi обуренi на нього. І ви теж будьте ласкавi мiряти дiла на сей аршин.
…Гетьман змовк. Калнишевський теребив пальцями сивого чуба, мовчав, опустивши на очi кошлатi брови.
– Отаке-то, Петре, – розвiв руками Розумовський. – Треба й тобi йти пiд того аршина. А що i скiльки буде ним тобi вiдмiряно, побачиш сам.
Хто не знав тодiшнього Версалю Людовiка XV, той мусив бути вражений помпезнiстю царського виiзду на коронацiю до Москви.
Першого вересня до другоi столицi Московii потяглося сiмдесят екiпажiв, запряжених чотирмастами коней, за кортежем везли дубовi бочки, наповненi срiбними монетами – для церемонiальних витрат i для натовпу. Скромна цариця поки що й помислити не могла, що незабаром вiддаватиме набагато бiльшi суми посереднiм фаворитам за нiчнi послуги.
Через два тижнi кортеж зупинився у пiдмосковному селi Петровському. Серед двадцяти сенаторiв, що супроводжували Катерину, не було лише Теплова. Гетьман навдивовижу смiливо попередив iмператрицю, що не сяде до карети поруч зi сутягою та iнтриганом. Розумовського пiдтримав Панiн, Катерина поступилася, статс-секретар затаiв у душi тяжку злобу на свого колишнього вихованця.
Поки лаштували для Беллони парадну вулицю вiд Петровського до Кремля – оббивали паркани ялиною, стiни будинкiв завiшували килимами, мостили колодами дорогу, – цариця вiдпочивала i приймала делегацii. Директор унiверситетськоi друкарнi поет Микола Херасков день i нiч готував маскарад-алегорiю, що мала б вiдобразити, як на змiну невiгластву, обману й шахрайству приходить золотий вiк в образi богинi мудростi Мiнерви.
Беллона-Мiнерва приймала привiтання вiд пiдданих, що з'iжджалися з усiх кiнцiв Московii, в присутностi членiв Сенату, вищого духовенства, придворних дам i кавалерiв.
П'ятого дня гетьман Розумовський доповiв царицi, що до ii стiп проситься запорiзька делегацiя з кошовим отаманом Петром Калнишевським на чолi.
– Прекрасно! – пожвавилася цариця. Їй уже надокучили солодкi й одноманiтнi дифiрамби дворян i купцiв, ii стриманiсть змiнилася зацiкавленням, адже вона ще зроду не бачила козакiв.
Дiйсний камергер Григорiй Орлов насупився.
– Сподiваюся, що ваша величнiсть допустить iх до цiлування рук аж пiсля коронацii. У Петровському чекае незлiченна кiлькiсть представникiв шляхетних станiв.
– А я, Григорiю, – примружила блакитнi очi Катерина, – накажу зрiвняти козацьку старшину в правах з дворянством i прийму iх як рiвних вашiй свiтлостi… Ну, не сердьтеся, любий. Пiсля коронацii я не встигну за балами й розвагами розгледiти цих оригiналiв. А те, що вони прийшли, свiдчить про iх вiрнопiдданськi почуття.
Їх увiйшло три: Петро Калнишевський, Іван Чугуевець i Антiн Головатий – у синiх шароварах, у червоних кунтушах зi закидними рукавами. Вони разом скинули сiросмушевi шапки, схилили голови в земному поклонi. Перший розправив спину Калнишевський. Вiн дивився на царицю, що сидiла в оббитому оксамитом крiслi, одягнута в горностаеву мантiю, обвiшана коштовностями, i йому було чудно, що вiд цiеi молодоi жiнки залежатиме доля мiльйонiв людей, десяткiв народiв i його особиста доля теж.
Катерина з цiкавiстю приглядалася до козакiв. Бачилося, була захоплена ними, поставними й кольористими: вони вигiдно видiлялися на тлi прилизаних дворян у сурдутах, камiзельках i перуках. Приглянулася до козацького отамана, кремезного й сильного дiдугана, й ураз зiр ii прикипiв до шаблi кошового з усипаним дiамантами ефесом. Ще раз окинула поглядом почет Калнишевського – тепер iй в око впали iхнi шаблi. Все гармонiювало в одязi й фiзичнiй красi цих людей, про яких iй розповiдав колись учитель Симон Тодорський: i чуби, i вуса, i шовковi пояси з позолоченими китицями, i смушевi шапки з червоними довгими шликами. Та з-помiж усього вирiзнялися шаблi, вони наче пiдкреслювали самобутнiсть iх власникiв, вiдвагу й силу.
Катерина повернула голову до сенаторiв, обвiшаних медалями й орденами, перев'язаних навхрест малиновими й блакитними стрiчками, i подумала, що цi дворянськi прикраси зм'якшили б козацький вигляд, додали б iм шляхетностi, степову поривнiсть замiнили б свiтською стриманiстю, гордiсть – вдячнiстю, незалежнiсть – запобiгливiстю. І серед цих оздоб не вирiзнялися би так чiтко iхнi шаблi: вони, як i дворянськi шпаги, свiдчили б тодi тiльки про належнiсть до вiйськового стану.
– iх нiколи не нагороджують орденами? – спитала Катерина Розумовського по-французьки, але замiсть гетьмана, порушуючи придворний етикет, вiдповiв Калнишевський, i зчудувалася iмператриця: як, цi степовi тубiльцi ушляхетненi науками? Це неймовiрно…
– Найсвiтлiша господине, – промовив кошовий отаман, – для нас найбiльша нагорода – перемога в битвi i милiсть державця.
– Шарман… – проказала Катерина крiзь зуби.
Розумовський кивнув Калнишевському, щоб той упав до стiп царицi. Отаман ще нижче поклонився i стоячи проголосив:
– Благочестива iмператрице всеросiйська, милостива мамо вiтчизни! Всемогутнiй Бог узаконив за рiчками пiвдень, за магнiтом – пiвнiч, за хмарами – захiд, за сонцем – схiд, людям же узаконив твою владу…
Але царицю не зворушував елей, вона чекала, щоб лицарi стали на колiна. Камергер Орлов уже готовий був покликати дворових, щоб вигнали зухвальцiв. Катерина бачила це, вона присилувала себе милостиво посмiхнутися; кошовий закiнчував виголошувати привiтальну тираду, цариця хитнула головою.
– Я хотiла б на коронацiйних святах бачити козацькi герцi, отамане… Панове сенатори, цього беркута я нагороджу золотою медаллю на андрiiвськiй стрiчцi, якщо герцi справлять належне враження.
Калнишевський глянув на Розумовського: той зараз був зовсiм подiбний до свого зображення на портретi, що висить в Аничковому палацi; гетьман пiдступив до отамана й шепнув з притиском:
– На колiна!
Почервонiв Калнишевський вiд хвилювання, але й цього разу не вклякнув – схилився у пояс i подякував царицi за ласку. Затим козацькi делегати подалися до виходу.
– iх ламати треба, а не гнути! – прошипiв Орлов услiд козакам.
– Зламане дерево не здатне зупиняти вiтру, – зауважила Катерина Орлову.
Роздiл третiй
Калнишевський, залишивши полковника Синельникова перед плахою на Болотнiй площi, подався на Арбат. Вивiв свого буланого коня з конюшнi постоялого двору й рушив до Коломенського до царицi.
Москва ще клекотiла пiсля розправи, а вiд Кремля до Коломенського вже мчали карети зi загорнутим у шуби панством. Отаман пришпорював коня, щоб перегнати iх: усе ще мав надiю домогтися прийому в Катерини. Полковник Антiн Головатий i Сидiр Бiлий зосталися у Петербурзi – може, щось таки вициганять у Потьомкiна, а йому, Калнишевському, хай би допомiг бог у Москвi.
Цариця справила вранiшнiй туалет, вчасно послала на мiсце страти Пугачева милостивого наказу i заходилася купати ледi Мiмi й сера Тома. Придворнi повiдомили отамана, що цариця зайнята своiми улюбленими собачками, а увечерi прийматиме дворян. Отаман повернув коня вiд поспiхом збудованого дерев'яного палацу i квапився тепер додому. Швидше, швидше, треба щось чинити.
Гомонiла Москва, на шпицi ешафота ще стримiла голова Пугачева; Калнишевський покидав мiсто радостi й печалi – квапився до заметених снiгом степiв.
Бiля замкненоi церковцi Симеона Стовпника стояла на морозi дiвчина, закутана в жупан, i напружено вдивлялася в обличчя перехожих. Дiвчина була нетутешня, з одягу було видно, що з Украiни. Зупинив Калнишевський коня, запитав, перехилившись iз сiдла:
– Ти хто така?
Вона пiдвела на нього повнi непевностi й тривоги очi – козацький одяг i мова кошового додали iй спокою, – сказала тихо:
– Уляна я… З Лубен.
– Куди ж ти йдеш, небого?
Дiвчина опустила голову, ледь чутно мовила:
– Щасливоi дороги вам, батьку…
І вiн поiхав. Рипiв снiг пiд копитами буланого аргамака, волохата кирея сивiла вiд паморозi, бралися вуса льодом; за мостом учепився щiк колючий вiтер, свистiв у вухах, i у свистi тому вчувалося отамановi те саме питання, що задавав його незнайомiй дiвчинi: «Куди йдеш? Куди йдеш? Куди йдеш?»
Вiтер був настирливий i прискiпливий, вiн без угаву повторював свое питання, нiби хотiв помститися вершниковi за те, що той завжди цiкавився людськими дорогами.
Але ж i його питали. Здебiльшого це не бентежило отамана, вiдповiдав гордо i впевнено, а iнодi й карав за цiкавiсть, коли для доброго, як йому здавалося, дiла мусив iти на порахунки з власним сумлiнням; а бувало, й вiдмовчувався, бо сам не знав, куди заведе його дорога.
Та один тiльки раз заболiло йому це питання. Було воно криком, зойком, застереженням, та проте стримати себе вiн не вмiв чи не мiг.
«Панас Тринитка. Сердешний Панас, отаманський джура. Ще раз, видно, йшов до мене, та не дiйшов. Не побажав нiхто, та й Господь не дав тобi нi лебединого вiку, нi журавлиного крику… Аби те твое вiншування прокльоном не впало на мого сивого чуба».
Триста козакiв спровадив тодi Калнишевський до Москви на святкування царициноi корони. Імператриця жадала цього екзотичного видовища. Їi знудили бали, урочистi обiди, французькi спектаклi. Багато чого й не ладилося. Маскарад Хераскова зовсiм провалився. Кортеж, що представляв трiумф Мiнерви, натовп сприйняв холодно, а то й вороже: над ким та богиня здобувае перемогу – над матушкою, яка тiльки-но вдягла корону на щастя своему народовi? А театр ляльок просто-таки налякав людей: вiд голови, що говорила, юрба в панiцi розбiглася, старi москвичi твердили, що тут не обiйшлося без нечистоi сили.
Придворнi i сам камергер Григорiй Орлов ще мали надiю на козацькi герцi, якi повиннi б повернути добрий настрiй царицi.
Калнишевський вишикував запорiжцiв батовою, i рушили вони, забарвiннi й параднi, до пiдмосковного села Петровського, де на них чекали Катерина й Орлов з почтом.
Гладке поле за селом, на краю поля дощаний помiст, на ньому – оббитий золотом фотель, над фотелем – алажовий балдахiн, у фотелю – iмператриця, бiля неi – камергер Орлов, пiдтягнутий, високий, у бiлому мундирi й бiлих рукавичках.
Отаман зупинив козакiв i враз вiдчув, що його воля i владнiсть, наче невiрнi подруги, перейшли до людини в бiлому мундирi й не хотiли вертатися.
Вiн скомандував козакам до герцю, та голосу свого не чув; вихорем лiтали запорiжцi, чуби звивалися на вiтрi, шаблi викрешували iскри, козаки пiдкидали догори шапки i стрiляли в них з мушкетiв, переповзали на галопi попiд кiнськi животи; цариця плескала в пухкенькi долонi й раз у раз чогось жадала: то гопака, то пiснi, то дзвону шабель; ii бажання сповiщав кошовому Григорiй Орлов, кошовий наказував, та голосу свого не чув.
А коли Беллона наситилася видовищем, камергер махнув отамановi бiлою рукавичкою – i кiнь Калнишевського, наче зрозумiвши камергерський зезвол, сам рушив з копита й здибився перед помостом.
Чи причулося кошовому, а чи таки крикнув йому вслiд джура: «Куди iдеш?» – не знав; та й не розпоряджався вiн тут собою, видовищем верховодив Орлов. Здавалося Калнишевському, що вiн прив'язаний незримою ниткою до обтягнутоi бiлою рукавичкою руки царициного камергера.
Кiнь опустився на переднi ноги, Калнишевський зiскочив зi сiдла й побачив у руцi Орлова золотого ордена на червонiй стрiчцi. Цариця дотримала слова, цариця благоприхильна, цариця осипле милостями Запорiжжя, цариця – рiдна мати; кошовому дарують ордена, вiн буде першим кошовим, що носить царського ордена, i ця вiдзнака дасть козацтву привiлеi.
Злегка кивнув рукою Орлов – i впав Калнишевський на колiна зi словами:
– Хвала тобi, покровителько наша!
Вiн дiткнувся губами нiжних пальчикiв iмператрицi й, пiдводячись, перехопив ii переможний погляд, кинутий гордо Орлову. І тепер зрозумiв вiн, що та незрима нитка, що тягнеться вiд руки камергера, розсотаеться на тисячi верст i смикатиме його завжди для потрiбного дворовi чину. Ще не пiзно обiрвати ii, але вiн уже прийняв платню; ще не пiзно випростуватися, але вiн вже стояв на колiнах.
Потiм козаки поверталися до Москви. Попереду iхав кошовий отаман зi золотим орденом на андрiiвськiй стрiчцi. Був знiяковiлий, розгублений, козаки крадькома позирали на червону стяжку, що оперiзувала навскiс його груди, поруч з кошовим, як завжди, iхав Панас Тринитка.
І раптом джура спитав його:
– Куди йдеш, батьку?
Скинувся Калнишевський, мов вiд жала, рвучко занiс руку з нагайкою й опустив ii на голову козака. Цьвохнув плетений увосьмеро гарапник, залишивши на обличчi синього басамана.
Панас навiть не схопився за обличчя. Тiльки здивовано глянув на отамана й побачив, як знiяковiння швидко мiняеться жорстокою, незагнузданою люттю.
– В каре! – скрикнув кошовий, джура завернув коня i загубився у козацькiй лавi.
Куди йдеш?.. Куди йдеш?.. Куди йдеш?..
Вiтер шарпав за оборки кунтуша, сiпав за вуса й тiпав шлика високоi шапки. Час вiд часу лунко форкав кiнь, нiби хотiв нагадати вершниковi, що той не сам серед цього бiлого замосковного безлюддя, кришталиками брався рiдний туман i летiв з вiтром у молочнi безвiстi; з глибини пам'ятi вихоплювалися шматки згадок про таке давне, як свiт, таке ранне, мов росяна сивина вдосвiта на очеретi, що зникае швидко й непомiтно, поступаючись мiсцем сонячнiй жеговицi i чорному пиловi.
«Куди йдете, козаки?»
