скачать книгу бесплатно
Ой ти, дяче навчений, мiж школами вивчений,
Скажи менi, дяченьку, що то есть – один?
Один Син Марii, що на небi церкву дiе.
Над нами на небесi i на землi…
На iх спiв виходили з куренiв козаки. Дяки першi поквапилися до бочок i впрошували виночерпiiв, що вже заходилися вибивати чопи:
– Істину глаголим: якою мiрою мiряете, такою вiдмiриться i вам!
Бiля бочок умить стовпилося козацтво, протискуючись до виночерпiiв з порожнiми кухлями. Та ось вiд Кущiвського куреня попрямував до середини майдану кошовий отаман, вiн став на бочку й гукнув на весь голос:
– Пiдождiть святкувати, панове молодцi, слухайте мене!
Козаки обступили його великим колом, iм треба було слова кошового, Калнишевський це знав. Тепер вiн знав багато. Те, що було лише добрим намiром, стало нинi обов'язком його життя, а завтра стане дiлом. Вiн довго чекав на отаманську булаву – чесно, без пiдмов та iнтриг. Ждав ii, бо вiрив, що може врятувати те, що стало на краю загибелi. І врятуе: хитрощами, покiрнiстю, смiливiстю i твердою рукою. Припинить гультiпацтво i вольницю. Створить вiйсько на зразок турецьких спагiiв, у якому служать хлiбороби, вiдробляючи повиннiсть за земельнi надiли. Козаки ждуть його слова, i вiн його повiсть.
Гамiр стихав, тiльки два дяки, випросивши-таки по кухлю оковитоi, поманджали майданом, докiнчуючи довгу дякiвську лiчилку «…що то есть два, i три, i п'ять»; козацтво тiснилося, а коли стало зовсiм тихо, кошовий промовив:
– Чув я ремство серед товариства на те, що не за регулами вiдбулися отаманськi вибори. То хочу увiдомити вас, що так мусило статися, бо Лантух, бажаючи умоцнитися владою над вами, задумав бути незмiнним самодержцем Вольностей наших. Старшинство викрило змову…
– На колесо його!! – заревiв натовп.
Калнишевський змахнув булавою.
– Бог у правi мститися, а нам подумати треба, що маемо далi чинити. Я вам роздав сьогоднi жеребки на землi, урочища, лiси, озера й рiки. Навеснi обдивлюся, як ви iх до хiсна приводите, а восени спитаю за хлiб та iншi дари Божi. Я надiлю землею багатодiтних, а гультiпак, що надумали сiм'i завести, вiдвiную срiблом iз вiйськового скарбу. Кожному новому селу, що виросте серед дикого степу, звелю збудувати церкву з парафiяльною школою. А кумом буду на хрестинах у будь-кого, хто запросить.
– Слава отамановi! – закипiла юрба, полетiли шапки вгору, i довго не мiг угомонитися майдан.
– Я велю, – голос отамана зазвучав крицево, – тримати шаблi гострими, а порох сухим, велю орати незайманi степи i звелю карати кожного, хто посмiе порушити нашi порядки чи противнiсть чинити кошовому.
– Будь здоровий, батьку! – знову хором вiдповiло товариство.
А коли гамiр притих i козаки знову почали товпитися коло бочок, до Калнишевського пiдiйшов непоказний молодий сiромаха, бiлявий, веснянкуватий, у полотняних шароварах i короткому каптанi з телячоi шкiри. Очi його свiтилися, вiн побожно дивився на кошового i тихо проказав вiншування, що мало прозвучати голосно на козацькiй радi:
– Дай тобi Боже лебединого вiку i журавлиного крику…
Калнишевський скупо усмiхнувся до молодика й далi дивився у натовп, радiючи зi своеi влади над людьми, з iхнього довiр'я, та слова сiромахи, щирi й наче болiснi, вiдлунилися у серцi; ще раз глянув на нього, спитав:
– Хто ти такий i звiдки?
– Я Панас Тринитка, записаний у компутi Титарiвського куреня, недавно прибув на Сiч. Утiкач я, зi Слобожанщини. Там уже нема козацтва. Там козаки стали гусарами й уланами. А тебе, певно, сам Господь послав товариству.
– Йди з богом, Панасе, – мовив ласкаво кошовий. – Або постiй. Випий за мое здоров'я. – Вiн простягнув руку до чопового, що розливав горiлку, взяв два кухлi, один подав Панасовi й цокнувся з ним.
Забринiли кобзи, злетiла пiсня над майданом. Кошовий iшов до вiйськовоi канцелярii, а в мозку теплилися слова: «Дай тобi Боже лебединого вiку» – вiк лебедя довгий – «i журавлиного крику», – кричить-бо журавель тiльки на волi… Та водночас було чомусь тривожно: може, то вiд тiеi пiснi, що вже лягала тугою на синюватi снiги:
Закряче ворон, степом летючи,
Заклекочуть кречети сизi,
Зажахаються орли хижi…
Та все, та все по своiх братах,
По буйних товаришах козаках…
То була шалена нiч – одна iз двохсот ночей, що iх мусила пережити зi своiм тупим чоловiком Петром III Софiя-Катерина, вихована на фiлософських працях Монтеск'е i на домашнiх уроках професора Киево-Могилянськоi академii Симона Тодорського.
Непоказний рябуватий солдафон Петро покинув гратися олов'яними солдатиками i муштрував тепер живих, переодягнених у гольштинськi мундири. Юний цар на очах колись всесильних вельможiв перетворював столицю Московii на вiйськовий табiр i мрiяв зробити це з усiею краiною. Вiн не шкодував нi простих, нi шляхетних: пiд його особистою командою навчалися стройовоi пiдстаркуватий дипломат граф Микита Панiн i президент Академii наук, гетьман Украiни Кирило Розумовський. За його наказом з ранку до вечора муштрувалися Преображенський та Ізмайловський полки, а в iх лавах, мiж iншими, брати Орлови – капрал Олексiй i цальмейстер артилерii Григорiй.
Заплакана при своiй подрузi Дашковiй, дотепна на балах, владна пiд час змови з Панiним i Розумовським в Аничковому палацi, нестримно хтива у спальнi з Орловими, Катерина чекала на цю нiч й усвiдомлювала, що вона буде для неi неповторно щасливою або ж непоправно фатальною, як нiч iз казок Шехерезади.
Вiн простягнув руку до чопового, що розливав горiлку, взяв два кухлi, один подав Панасовi й цокнувся з ним.
Кажуть, що вдосвiта 28 червня 1762 року, коли капрал Олексiй Орлов безжалiсно батожив скороходiв, запряжених у карету, в якiй утiкала з Петергофа до казарм Ізмайловсько-го полку майбутня iмператриця, – у колесi карети вiдкрутилася гайка. Важко вгадати, що трапилось би з претенденткою на престол, якою була б, зрештою, доля Росii, Украiни, Польщi, Туреччини, Криму, якби та гайка вiдлетiла. Та запримiтив небезпеку, що загрожувала таемничому екiпажевi, самотнiй вершник. Вiн мчав до Петергофа навперестрiч Петровi III, що мав цього ранку прибути з Оранiенбаума до законноi дружини Катерини на святкування свого тезоiменитства, – мчав, щоб попередити царя про змову. Шляхи Божi незвiданi: вiн попередив про небезпеку Катерину. Карета зупинилася, Орлов зiскочив з козлiв, прикрутив гайку i погнав скороходiв далi, а вершник згаяв час i розминувся з царем. То був пiдпоручик Василь Мирович, якому через два роки цариця звелiла стяти голову на Ситному ринку – навпроти ворiт Петропавловськоi фортецi.
Кажуть, що на вартi бiля казарм Ізмайловського полку стояв солдат Микола Новиков. Нiхто не може вгадати, яким трибом пiшла б полiтична машина свiту, якби вартовий зупинив Орлових i Катерину, замiсть того щоб привiтати iх «на караул». Катерина II згодом вiддячилася Новикову – запроторила його на п'ятнадцять лiт до Шлiссельбурзькоi фортецi.
Кажуть, що бiля церкви Рiздва Богородицi, коли вже новгородський архiепископ Дмитрiй Сеченов поблагословив Катерину на царство, а Семенiвський i Преображенський полки були готовi до присяги, iмператриця враз згадала, що не мае мундира, в якому могла б з'явитися перед вiйськом.
Кажуть…
Вахмiстр кiнноi гвардii Гришка Потьомкiн сидiв верхи на чорному араповi – крайньому вiд входу до церкви Рiздва. Темно-смаглявий, чорноокий, з енергiйно випнутими щелепами й гострим носом, вiн вирiзнявся серед лави кiнних гвардiйцiв i виглядом, i зростом, а ще його очi жагуче пасли вхiд до церкви, наче звiдти повинно було випурхнути його особисте жадане щастя. Вiн нiколи не бачив Катерини, та про ii красу й легковажнiсть наслухався чимало. Вiйськовi смакували небилицi про Катерининi iнтимнi зустрiчi зi секретарем англiйського посольства польським шляхтичем Станiславом Понятовським, з цальмейстером гвардiйськоi артилерii Григорiем Орловим; розпалена уява юнака вимарювала ночами найпiкантнiшi сцени зустрiчi з доступною дружиною iмператора, та бiльших амбiцiй, нiж лiжко зi свiтською дамою, у Гришки Потьомкiна не було. Але ж вона нинi – цариця! Прагнення знайомства з Катериною набрало тепер iншого змiсту, проте реальнiсть самого знайомства вiдiйшла на недосяжну вiддаль. І тут несподiвано вiн стоiть крайнiм у лавi – зблизька побачить красуню-владичицю, вiн усю жадобу вкладе у свiй погляд, тiльки щоб вона глянула на нього.
Вахмiстр умовляе себе, що йому сьогоднi пощастить. Вiн повинен узяти вiд життя бiльше, нiж iншi. Дотепер йому по-чортiвськи не щастило. Вiчнi нестатки в його батька – зубожiлого смоленського дворянина, напiвголодне навчання у Московському унiверситетi й принизливi обiди в барона Строганова. Далi – неусвiдомлений потяг до церковнослу-жительства: вiн добровiльно прислужуе в церквi Миколая Чудотворця, роздмухуе кадило, виносить свiчки перед святими дарами i в компанii кепкуе зi самого себе, що стане архiереем. Потiм – виключення з унiверситету за лiнощi i – вiйськова служба. Спочатку чин ординарця у принца Георга Гольштинського, дядька Петра III, врештi – вахмiстр. Боже, яка жахливо бездарна кар'ера! А вiн вiдчувае, знае, що здатний на бiльше.
Сонце вже зiйшло над будинками Петербурга, народ заповнював Невську першпективу, нiмо стояли солдатськi лави, i тут вдарили дзвони. Із церкви вийшла в супроводi почту невисока овальнолиця дама, вдягнута у звичайну сукню з кринолiном, ii мiцне пiдборiддя пiдкреслювала вольова складка, очi блакитнi, жвавi й удавано привiтнi. Вахмiстр Потьомкiн вмить розчарувався у ii вродi, але ж тепер йому й не потрiбна була зваба Катерини: на нього мусить ласкаво глянути не зрадлива дружина iмператора, а сама iмператриця i володарка.
Чи зверне вона на нього увагу? Мусить це статися, бо бiльше такоi нагоди не буде нiколи. О, якби пощастило: у Потьомкiна стiльки хитрощiв, зла, веселостi, енергii – дайте лише висоту, i вiн ослiпить усiх, i цих теж, якi ось вийшли зi собору за царицею – набундюченi, пихатi. Хто ж вони такi – улюбленцi фортуни? Адже всi, крiм родовитого графа Панiна, чорна чернь!
Он Розумовський. Каптан аж трiщить пiд тягарем орденiв та медалей. Президент Академii, гетьман, граф, ха-ха! Якби не його брат Олексiй, якого запримiтила цариця Єлизавета у придворному хорi i взяла собi за коханця, пас би Кирило Розум i донинi громадську череду у своiх Лемешах на Чернiгiвщинi.
Дивись, i Теплов тут, цей в'юн усюди влiзе… За Єлизавети був другом дому Олексiя Розумовського i гувернером Кирила; коли Кирило став президентом, Теплова призначили асесором канцелярii Академii; обрали Кирила гетьманом – Теплов став його секретарем; проголосили Катерину царицею – буде вiн у неi щонайменше писарчуком. А хто такий Григорiй Теплов? Син грубника, в отроцтвi – служка у вiце-президента найсвятiшого Синоду архiепископа Феофана Прокоповича…
І нарештi два велетнi – Олексiй i Григорiй Орлови. Капрали! Сини скомпрометованого батька, засудженого на смерть Петром І.
Чом же його, дворянина Потьомкiна, мае обiйти щастя?
Вахмiстр чiпким поглядом обмацуе постатi щасливцiв, що йдуть за молодою царицею, i м'якшае його зiр, коли зупиняеться на обличчi ii величностi.
Катерина окидала поглядом суворi шереги готових до присяги воiнiв, галасливий натовп, що не вмiщувався на Невському, i нервова напруга розтавала, ii мiсце займало вiдчуття сили i влади, i це дозволяло iй бути зараз зверхньо поблажливою: нiч спрацювала на неi. Вона грацiйно подала Панiну руку, ступила в його супроводi на схiдцi й промовила московською з вiдчутним нiмецьким акцентом:
– Змилюйтесь, голюбчику, я ж не у формi; як прийматиму присягу вiрного менi вiйська?
Граф Панiн знiтився, озирнувся до Теплова, той витяг худу довгу шию, готовий роздобути потрiбне з-пiд землi, Теплова заступив своею велетенською постаттю Олексiй Орлов – рожевий шрам, що перетяв його щоку вiд вуха до рота, почервонiв, – вiн прудко позирнув на шерегу гвардiйцiв, перехопив жахкий погляд вахмiстра, моргнув йому бровою.
Рвучко виступив кiнь Потьомкiна перед лави, вахмiстр миттю скинув зi себе ясно-зеленого каптана з червоними вилогами, срiбний гудзик пирснув, упав до нiг царицi.
– Галантно, хоч i не в мiру поквапливо, – мовила пiвголосом Катерина, глянувши на офiцера, смагляве обличчя якого вмить зблiдло.
Потьомкiн, рятуючи свое становище, зiскочив з коня, пiдняв iз землi гудзика.
– Вiддайте i цю регалiю, молодче, адже ваш мундир весь належить вiднинi менi, – промовила з iронiею Катерина, простягаючи руку за каптаном. – А вiн не простий i вельми вiдрiзняеться вiд iнших, – кинула Орлову, дивлячись усе ще на вахмiстра, який ураз спалахнув червiнню.
Райткнехт пiдвiв Катеринi коня, ii пiдсадили Орлови. Потьомкiн посмiливiшав, подав царицi трикутного капелюха. Олексiй Орлов скривився.
– Ви надто запопадливi, вахмiстре, – прошипiв крiзь зуби.
Катерина почула слова Орлова, посмiхнулася.
– Майоре, – сказала, – вiзьмiть сьогоднi до петергоф-плутонгу цього молодця, його ж самого запишiть до камер-юнкерiв, – i сiпнула поводи коня.
Царський почет, за ним вiйськовi колони, позаду натовп рушили уздовж Невськоi першпективи до Двiрцевоi площi.
Розумовський iхав на яблукастому конi поруч з Панiним. Вигляд обох призвiдцiв сьогоднiшнього параду був не вельми щасливий, настрiй теж не надто пiднесений. Гетьман знав причину стриманостi обер-гофмейстера. Йдучи на змову проти Петра III, Панiн мiтив на престол малолiтнього Павла, Катерину ж мислив приставити до нього регентшею. Орлови сьогоднi вранцi перекреслили плани Панiна, привiвши вдосвiта Ізмайловський полк до присяги Катеринi, тепер вiн, напевно, мiзкуе, яким чином обмежити владу царицi. А Розумовський iшов на змову з безвихiддя: при гольштинцевi його кар'ера вже закiнчувалася – вiн це зрозумiв пiд час муштри на Двiрцевiй площi.
Що буде далi?.. Якраз проiжджали повз гетьманський палац на Невському. Розумовський згадав iнше коронування – глухiвську виставу, що вiдбувалася дванадцять рокiв тому…
Здавалося, нiхто нiколи вже не поверне Гетьманщини, шiстнадцять рокiв правила Украiною Малоросiйська колегiя, а тут маеш тобi: зачув Сенат запах пороху в Пруссii – спотребилося козацтво, i ухвалили його улестити гетьманськими виборами. Свято було пишне й величаве. Розумовського привiз до Глухова генерал-майор Гендриков i наказав старшинi стрiляти на свою честь iз гармат. Тож гримiла вся глухiвська артилерiя, козаки виходили на майдан з музикою i прапорами, за ними в каретi iхав граф Гендриков iз золотою тацею в руках, а на тацi – грамоти iмператрицi. За каретою йшов осавул, тримаючи в руцi булаву, оздоблену коштовним камiнням, i печатку на подушцi червоного оксамиту. Спитав Гендриков козакiв, кого хочуть за гетьмана, i наче вгадав – усi до одного за Розумовського. Тодi знову вдарили гарматнi залпи вже на честь новообраного. Повезли гетьмана до резиденцii, та не самого – поруч з ним у каретi сидiв Теплов, тримаючи в руках золоту тацю з клейнодами й грамотами. Розумовський – для параду, Теплов – для управи…
Мерзотний слимак! Вiн i нинi тут. Катерина скористалася з пiдтримки гетьмана на коронуваннi, проте вiдразу дала йому зрозумiти, що в чинi сенатора вiн не ходитиме самотою.
Дванадцять рокiв гетьманування. О, скiльки звершено державних справ! Стоiть у Батуринi нова гетьманська резиденцiя, а на Невськiй першпективi – гетьманський палац. І титули, титули… Збагачуйся i ходи в орденах, тiльки не допускай думки, що ти насправдi гетьман. Тож робив Розумовський, що дозволялося, – багатiв. І ще на всякий випадок придбав у маршала Францii Левендаля французького пашпорта. Це останне багатство зберiгав у Батуринському замку в скарбничцi. Ото й усе, що вiн надбав за Єлизавети…
Яка крихта перепаде вiд цiеi владичицi? Звання сенатора й опiку Теплова вже мае. А може, доведеться ще скористатися з останнього багатства, що у скарбничцi?
Царський ескорт наближаеться до Двiрцевоi площi. Повне, випещене обличчя гетьмана невеселе. Меланхолiйний вигляд i в Панiна. Орлови набираються пихи. «А якими ж усе-таки милостями обсипле нас усiх iмператриця?» Орлови дiстали свое одразу сповна. Олексiй нинi вже майор, Григорiй – камергер, завтра вони стануть генералами i графами. Теплову обiцяно титул статс-секретаря. Навiть звичайний вахмiстр став камер-юнкером. Що перепаде Розумовському за вiрнiсть? А що вижебрае у «матушки» новий кошовий отаман Калнишевський? Та, певно, усiх однаково вона не винагородить, кожен отримае за своiм зростом…
Вiдгримiв перший бал, погасли феерверки, розiйшлися зi Зимового палацу спiваки придворноi капели й актори-аматори кадетського корпусу.
Бiля входу до тронноi зали стояли, нудьгуючи, два кавалергарди у срiбних латах. Розмовляти iм заборонено, то мусять вони щось думати, можливо, обмiрковують тi подii, що промчали крiзь царськi хороми. Напевно, бо ж добре вкарбувався iм двiр Єлизавети – дивуються з нечуваноi скромностi й простоти новоi iмператрицi. Подумати лише – всього дванадцять камер-юнкерiв i стiльки ж фрейлiн, причому дамам заборонено носити високi зачiски: кожна красуня-дворянка може без нiяких труднощiв потрапити на бал або ж на чай до царицi, якщо в неi зачiска не вища за чверть лiктя. А мужчина-дворянин – аби лише при шпазi. Сама ж цариця вийшла на перший бал у гвардiйському мундирi, в якого одяглася бiля церкви Рiздва, i випила з офiцерами чарку горiлки на знак вдячностi за престол.
Старi кавалергарди вдоволенi, що з них зняли огиднi гольштинськi мундири й повернули росiйськi. І хоч вони стоять тут день у день, усе ж знають дещо про те, що дiеться за стiнами палацу. Солдати вдоволенi скасуванням щоденноi нiмецькоi муштри, заведеноi абшитованим iмператором, який, кажуть, раптово помер у Ропшинському палацi вiд нападу гемороiдних кольок. Можливо, кавалергарди чули про iншу причину смертi Петра, бо з лячною цiкавiстю позирають на Орлових, що безцеремонно, не доповiдаючи про себе, заходять до тронноi зали.
Лакей, що стоiть бiля царициноi вбиральнi, знае трохи бiльше. Йому вiдомо, що Катерина нагородила обер-гофмейстера Панiна i гетьмана Розумовського п'ятьма тисячами карбованцiв рiчноi пенсii кожного; Григорiя Орлова призначила своiм особистим камергером, а Олексiя вшанувала званням секунд-майора Преображенського полку, обидва ж отримали олександрiвськi стрiчки i по вiсiмсот душ крiпакiв; статс-секретар Теплов нагороджений двадцятьма тисячами червiнцiв.
Григорiй Теплов знае ще бiльше. Вiн чув на власнi вуха, як умiе молодий камер-юнкер Гришка Потьомкiн наслiдувати голос царицi й цим доводить ii до конвульсивного смiху; знае, що цей улюбленець царицi не дуже подобаеться Олексiевi Орлову. Але то дрiбницi. Статс-секретар отримав доручення подати царицi квалiфiкований промеморiум про Малоросiю: iмператриця зайнялася вивченням окраiн iмперii. І ще одне – Катерина, незважаючи на те, що ii суперника вже немае серед живих, квапиться з офiцiйною коронацiею у бiлокамiннiй Москвi, а граф Панiн чомусь зволiкае з коронацiею.
Микита Іванович Панiн проходить повз мовчазних кавалергардiв, якi дещо знають, йде довгим коридором Зимового палацу, тiльки-но викiнченого знаменитим Растреллi, приймае уклiн вiд лакея, що стоiть бiля дверей царициного будуару i знае набагато бiльше, заходить до царицi i стримано кланяеться, Катерина приязно простягае для поцiлунку руку, просить сiсти у фотель. Статс-секретар Теплов, що знае найбiльше, послужливо витягае довгу шию, спритно ловить в очах царицi непомiтний для Панiна знак i, зломлений удвое, виходить iз убиральнi назадгузь.
Катерина ласкаво й начебто спiвчутливо позирае на Панiна – ох, скiльки клопотiв упало на вашу сиву голову з моiм воцарiнням! – з теплою докiрливiстю похитуе головою – ви б спочили трохи, Микито Івановичу, – врештi невимушено запитуе таке собi жартiвливо-банальне:
– Як ви гадаете, Микито Івановичу, ким я була б, якби народилася простою людиною, до того ж мужчиною?
Досвiдчений дипломат Панiн скоса поглядае на тридцятирiчну узурпаторку – вiн уже пересвiдчився у тому, що з ii уст рiдко коли злiтають слова, якi б не мали практичного сенсу.
– О ваша величносте, – сухо, в дисонанс фривольному тоновi царицi вiдповiдае Панiн, – ви б дослужилися до генерала.
– Неправда ваша, графе. Я надто ризиковна, щоб здобувати чин за чином протягом усього життя. Бувши лише пiдпоручиком, я б зламала собi голову в гонитвi за славою.
– Хвалити Бога, ви не з простолюддя i цього з вами не сталося. А тепер, коли ваша величнiсть посiли престол, причин для тривоги немае зовсiм. Цариця ж не самотня – довкола неi друзi, радники i така вагома установа, як правительствуючий Сенат.
Катерина реагуе не рiзко, але вiдразу: вона вiд Теплова знае дещо про намiри обер-гофмейстера – вихователя ii первородного сина й конкурента принца Павла.
– Звичайно, звичайно. Сенат необхiдний для самодержця, адже не хтось iнший, а сенатори покликанi приводити в дiю закони, царями писанi.
– Ваша величнiсть зболили дещо недооцiнити роль Сенату, що повинен бути не виконавчим, а законодавчим, – швидко парируе Панiн i зауважуе, як холоднiе обличчя царицi. Бiльше вона не грае.
– Ваша свiтлосте, – сказала пiдводячись, – ви, як я зрозумiла, сповiдуете англiйську систему управлiння державою. Смiю зауважити, що для нас вона неприйнятна. Росiйська iмперiя настiльки обширна, що, крiм самодержавства, усяка iнша форма правлiння iй шкiдлива. На цьому стояла i стоятиме Русь.
Панiн незворушно сидiв у фотелi, не пiдводився, хоч Катерина стояла, вимагаючи цим поштивостi вiд графа. Вiн доволi виразно давав iй зрозумiти, що капiтуляцii не пiдписуе. Мовив, надаючи голосу переконливих ноток:
– Доцiльнiсть англiйськоi системи полягае у тому, що в нiй е парламент, який весь час перевiряе сам себе i правителя, тому помилки уряду нiколи не бувають тривалими. Краiною нашою часто управляе випадок, в цьому ви встигли переконатися самi, а тому необхiдна така установа, щоб гарантувала нас вiд полiтичних непевностей. Нова правителька, яку справедливо назвали Мiнервою, мае подумати про новi форми…
– Милий графе, голюбчику, – враз грайливо усмiхнулася Катерина, обличчя знову стало милим, наче й не було перед хвилею жорстоко деспотичним, – я ж думаю! Як може не думати учениця Монтеск'е, вихована на його «Дусi закону», про новий цивiльний кодекс для зварваризованоi Росii. Все це неодмiнно буде, i до вашого розуму за послугами вдасться бiдна Като, але ж, графе, я ще не прийняла корони з рук мого народу.
– Благодiйнице наша, – розвiв руками Панiн, – коронацiя, звичайно, вiдбудеться, але нинiшньоi хвилини скарбниця розбазарена гольштинцями…
– А ми скромно, графе, – вiдрiзала Катерина, очi ii знову затяглися холодною поволокою. – Я коронуюся першого мiсяця осенi, Микито Івановичу, i ви, як мiй обер-гофмейстер, подбайте про пiдготовку i порядок.
Калнишевський повертався на Сiч пiсля мiсячноi вiдсутностi: об'iжджав паланки. Був стомлений i мовчазний, тож, шануючи спокiй кошового, мовчав i балакучий джура Панас Тринитка, що iхав верхи поруч. Молодий джура з любов'ю позирав на кремезного старця, що мiцно сидiв у сiдлi, мiряючи поглядом неозорiнь степу. Обвислi вуса, зморшки на щоках, брови опущенi на очi, а уст ледь-ледь торкаеться усмiшка – вона рiдко коли зникае i надае суворому виглядовi отамана тiеi теплоти, яку вiдчувае Панас у кожному його словi, порусi й дiлi.
Тринитка щасливий. Де ж бо то мiг колись подумати убогий слобожанський безпритула, що буде вiн служити самому пановi кошовому та ще й Калнишевському. Ну, прийняли на Сiч, ну, цокнулися вони з отаманом пугарями на сiчовому майданi – та й усе. А от запам'ятав його Калнишевський i звелiв якось покликати до канцелярii.
– Сподобався ти менi, хлопче, – сказав кошовий до збентеженого Панаса. – Вiдвiншував ти мене за всiх козакiв, вiку й волi побажав старою примовкою, спасибi тобi… А не захотiв би ти бути моiм джурою?
– Батьку!.. – тiльки й вимовив Панас.
Кошовий нинi, бачно, вдоволений, хоч i мовчить. Мае чого радiти. Урожай обiцяе бути добрим, на бузькому гардi добрi улови риби, козаки взялися за лемешi. З Гетьманщини та з Дону напливають зайди, визнають себе пiдданими Вiйська Запорiзького й оселяються у диких степах. Нинi вони ще в землянках, а завтра стануть господарями. Повертав кошовий на Украiнську лiнiю й до сербських сусiдiв. Начебто присмирнiли, зачувши нового отамана, – перестали займати козацькi землi. Та знае Калнишевський, що це лише передишка. Треба зробити опис кордонiв i поiхати в депутацiю до Петербурга, щоб iх затвердили. Вiзьме Антона Головатого з собою, то спритний чоловiк… Але що нового на Сiчi?
– Ану, Панасе, скачи щодуху i звiдай, як там i що, – сказав, коли вдалинi показалися заплави Пiдпiльноi, зарослi гаями очерету.
Панас пришпорив коня. Калнишевський вiдпустив повiддя, кiнь ступав нога за ногою.
«Обкроiли, так уже обкроiли Украiну, – думав кошовий, – а ii усе ще багато. Ідеш, iдеш, не об'iдеш… То треба ту решту зберегти, зубами за неi триматися. Накажу полковниковi Протовчанськоi паланки Андрiевi Порохнi описати кордони, вiзьму копii унiверсалiв Хмельницького та й поiду. Тiльки що це за цар? Рiзнi чутки ходять. Шепочуться, недолугий…»
Наближався до звивистоi рiчки. З долини вже виднiлися вежi на сiчових валах. Звiдтiля скакав вершник.
«Дбайливий парубок, диви, як охломостався», – ствердив про себе Калнишевський i зупинився. Надто швидким галопом мчить Тринитка. Чи не лучилася яка бiда?
– Ну, що там? – спитав, коли джура осадив змиленого коня.
– Пан писар наказав доповiсти: У Петенбурзi царi помiнялися!
– Що, що?
– Царi помiнялися. Уже не той на престолi, що був, а якась Катерина.
Кошовий пришпорив коня. За ним пiшов чвалом Тринитка. Калнишевський пiдняв на Сiчi справжню веремiю.
«Що сталося з отаманом? – дивувався Панас. – Завжди такий статечний, поважний, а тут ураз заметушився, мов неоперений молодик. Сам гасае по куренях, покрикуе… Що ж ото за птиця – ота Катерина?»
Другого дня зранку заваравили дзвони, курiннi отамани вивели своi куренi, вийшло на майдан усе старшинство, прибули й офiцери ландмiлiцейського гарнiзону Новосiченського ретраншементу. Вдарили литаври. З шереги старшин виступив писар, розгорнув сувiй паперу, почав читати:
– По благостi всемогутнього Бога…
