скачать книгу бесплатно
Зiр поволi звикае до темряви. У чорнобородоi людини, що у клiтцi, зiгнутi колiна, спертi об штаби: так легше стояти. Тiло дрижить вiд холоду, а очi ще дужче блищать. Враз заворушилися губи, щось прошепотiли.
– Пугачов… Ти щось сказати хочеш?
– Не положено розмовляти iз лиходiем! – вартовий.
– Помовч!.. Ти щось сказати хочеш, Пугачов?
– Здрастуй, батюшка Іван Максимович… Здрастуй…
– Звiдки можеш знати мене?! – скрикнув Синельников.
– Забули, ваше високоблагородiе. Або й не знали. Нас було багато, а ви один. Пам'ятаете Перекоп? У сiмдесят першому восени фортеця впала, а ви мене, пораненого, до чину хорунжого представили, а потiм на Дон вiдправили додому…
– Ти був там?.. А пiд… пiд Оренбургом не бачив мене?
– Нi, ваше високоблагородiе.
– Що тобi можу зробити зараз? Може, рiдним що…
– Нема вже нiкого, нiчого й не треба… А от коли графа Петра Панiна зустрiнете, то скажiть йому – це моя остання просьба, – скажiть йому, що в п'ятдесят сьомому на прусськiй вiйнi пiд Єегерсдорфом – граф тодi в Апраксiна генерал-майором служив – Пугачов життя йому, пораненому, врятував. А вiн мене, закутого, в лице бив i плював. Спасибi йому мое перекажiть…
– Прости менi, – ледь чутно прошепотiв Синельников i вибiг з каземату.
Петровi Калнишевському стелився шлях iз Петербурга додому. Вiн встиг скорiше за свого бойового побратима Івана Максимовича в Потьомкiна побувати, дяку забрати щедру, а поцiлувати ручку пресвiтлоi царицi так i не вдалося. Повертався кошовий отаман у рiднi степи до хлопцiв – славних запорiжцiв.
А вже там журилися хлопцi-запорiжцi та з великого жалю: гей, та бо не знали, кому поклонитися, та якому царевi. А за тими поклонами вже шиi болять, бо кому в бiса не кланялися, у запопадливостi розбиваючи своi лоби, а за тими поклонами все руiни та дим. І турецькому чолом били, i польському, i шведському, i чортовi лисому, а такоi царицi ще не мали. Таж губами царициними мед солодкий пити, а ii словами Всевишньому молитися, а ii усмiшкою весь свiт звеселити…
Славою вiйну почали, славою закiнчили, i кожен тепер по свою плату мчав на вороних до всемилостивоi.
Самар-рiчка невеличка заливае пiски, туди iхав вороними, назад iшов пiшки…
Наливай, московський шинкарю, пан кошовий мае чим платити. Бо в пана кошового того золота – як трави та листу. А не стане дукатiв у кишенi, то проп'е царицинi медалi: всi вони в золотi та дiамантах; а забракне царициних щедрот, то маетки своi, що на Інгульцi та Кам'янцi, проп'е; а коли й того буде замало, то й усю Вкраiну кине ось тобi на ляду. Наливай, шинкарю, пан отаман ще багатий.
А ви мовчiть, панове французи, а ви мовчiть, ляхи, i турки, i татари, бо один Бог вiдае, що буде з вами, як не стане славного козацтва.
Калнишевський не слухав бiльше розмов пiдпилих чужинцiв, вiн ще i ще раз думкою перебiгав десятирiчну стрiчку свого отаманування, шукаючи того кiнця, звiдки почалася неласка царицi. Чей же служили козаченьки десять рокiв вiрно, щоб тi землi своi обрубанi та крихту волi зберегти. Кликав цар турецький у пiдданство – не пiшли. Залiзняк гiнцiв присилав – одмовили. І десь же воював Пугачов…
А цариця була щедра, як сонце по осенi. За Бендери та Ізмаiл – орден зi зображенням власноi парсуни кошовому прислала та ще й на георгiiвськiй стрiчцi, щоб на шиi мiг носити; за Перекоп – шаблю у срiбних пiхвах; за першу дунайську виправу – медаль; за Силiстрiю платив уже запорожець Грицько Нечоса-Потьомкiн – тридцять вiсiм мiдних котлiв для всiх куренiв прислав: обжирайтеся, козаки, як маете чим, а за перемогу й мир з турками – то вже дулю з маком.
А з якою парадою, а з якими надiями поверталися у вереснi з походу! Бо ж заробили! Полковник Антiн Головатий ще влiтку подався в депутацiю до Петербурга з унiверсалами Хмельницького на козацькi землi. Тепер уже напевно вволить Катерина козацьку волю i степи, пошматованi сербськими й молдавськими колонiстами, поверне: кров'ю заробили собi оту ласку.
Останню похiдну нiч ночували над Базавлуком навпроти Зеленоi могили, а в недiлю гарматною стрiляниною зустрiла Сiч звитяжцiв, i Службу Божу священик Володимир правив, тiльки писар Іван Глоба був невеселий.
По церковнiй вiдправi подав кошовому листа вiд Антона Головатого, i чорнiло смагляве обличчя отамана, коли читав того листа.
«Ясновельможний пане кошовий, – писав полковник, – турецькi й персидськi шалi, дамаськi матерii й хутра, бочки меду, ковбаси, сало, балики, днiпровська щука, турецькi червiнцi – все вiддано Нечосi. А вiн невдоволений, бо коня татарського, такого, щоб козакувати годився, ти не прислав йому. Погода тут похмура, усi сидять в «потьомках». І чутка ходить, щоб нашу Палестину роздiлити мiж петербурзькими панами, як по Писанiю: «роздiлиша ризи i меташа жребiй».
Мчав Калнишевський до столицi з двома аргамаками ублажати всесильного сiромаху з Кущiвського куреня. Наймилостивiша виiхала до Москви, генерал-аншеф за державними справами не мав часу прийняти кошового. Аргамакiв забрали слуги Потьомкiна: «Йому тепер не до вас, з Пугачовим тяганина».
І ще ад'ютант Каменський сказав Калнишевському на прощання:
– Гнiваеться на вас Григорiй Олександрович, що сваволять козаки i на Днiпровську лiнiю до землекопних робiт не йдуть.
– Та яким це правом на наших вольностях фортецi будують? Я про це й хотiв у його сiятельства…
Усi дiстали плату – хто яку заробив. І ти чекай на неi, отамане, вона ще в табакерцi Потьомкiна. Чекай i вiр, як вiрив дотепер. А йому залишилося ще один раз чхнути. Поодинцi легше. Спочатку гайдамаки, потiм – яiцькi козаки, тепер…
«Чому козацтво не пiдтримало Пугачева?» – долинуло з другого кiнця шинку французькою мовою, i глухий стогiн вихопився з грудей кошового. Завтра Омеляна Івановича на страту… «Чи я цього боявся? Нi, смертi не боявся нiколи. А може, коли б пiшов на злуку з Пугачовим, то й страти завтра не було б? Або – двi…»
І пригадався Калнишевському сон, що приснився на сьогоднi в холодному трактирi. Пiдiйшов до нього кат у червоному каптурi зi закривавленою сокирою i спитав:
«До якоi смертi готовий?»
«Я ще не маю вмирати».
«Маеш умирати. При якiй смертi не застогнеш? На палi проситимеш пощади?»
«Нi!»
«Четвертування боiшся?»
«Нi!»
«До скону в темницi готовий?»
«Нi…»
«Виберемо тобi найтяжчу смерть!» – зареготав кат i щез.
Калнишевський прокинувся з хмiльноi задуми. Хтось у чорному сурдутi зупинився перед його столом. Пiдвiв голову.
– Чолом тобi, кошовий отамане, – промовив тихо незнайомий, ледь освiтлений скупим свiтлом зi замерзлого вiконця. Отаман приглядався до молодого обличчя незнайомого i силкувався збагнути, звiдки цей свiйський франт може його знати.
– Не моцуйтеся, ясновельможний пане кошовий, мене впiзнати. Я досить змiнився за тих десять рокiв, коли-то ви, повертаючись iз Ромна разом з майстром Сисоем Шалматовим, що зробив витворний iконостас у вашiй церквi, завернули до Лубен i гостювали в полковника Івана Кулябки, а потiм заночували в хорунжого…
– У Любимського ж… У моеi небоги Меланii я ночував тодi… – наморщив чоло Калнишевський, i раптом його темнi очi прояснiли. – А ти… А ти отой юнак, що вчився тодi з Кулябчиними синами за кордоном? Господи! Син Меланii, Павло…
– Той самий. А нинi вже виплуганився на вчену дорогу: i своi, i чужинецькi академii позакiнчував i ось блукаю по свiтi, мов неприкаяний.
– Пристанища не дали? То ходи зi мною на Запорiзькi Вольностi хоч у яку школу або й сiчову. Я ще тодi тобi казав, пам'ятаеш, – в канцеляристи до себе кликав.
– Вольностi… – Любимський сумовито глянув на кошового.
Калнишевський вiдвiв погляд, встав, i вони обидва вийшли iз шинку саме в той мент, коли давнiй побратим отамана Іван Максимович Синельников, зажмуривши очi, хитався мiж чеснiстю i страхом.
– Цей офiцер, – спитав, йдучи за кошовим, Любимський, – знае вас?
– Не бачив я офiцера.
– А менi здаеться, що вiн вас знае, та чомусь не пiдiйшов.
– Бог з ним…
У Конюшенному завулку було тихо й морозно, аж повiки склеювались; десь там, за Кам'яним мостом, бемкав дзвiн, б'ючись серцевиною об холодне небо.
– Нема менi мiсця й на Запорiжжi, батьку, – вiдповiв аж тепер Любимський. – Гадав, у Москвi загублюся, до унiверситету на фiлософський пробував… То ще благо, що директор унiверситету не полiцейський, i я з душею вийшов од нього. Наказ царицi-благодiйницi i тут лежав, циркуляр розiслала по всiх вчених установах.
– Який наказ? Ти встиг уже…
– Потiм, колись про це, батьку. Я з Європи привiз не бочку з порохом. Голови нашi там просвiтилися. А просвiченоi голови бояться у нас бiльше, нiж бомби.
– Тож утiкай-таки на Запорiжжя, – Калнишевський зупинився, взяв Любимського за плечi. – Там ще…
– Батьку, батьку… Там… Завтра не стане Пугачева, а потiм… Вiйна з Божою i козацькою помiччю щасливо закiнчилася, Боговi дяка, козакам слава – i досить. Непотрiбнi ви стали.
– Я побачив це сам, сину. Але е ще вихiд, е. Я iду завтра в Украiну.
– На Порту надiетесь… Скiльки вже разiв попередники вашi хапалися за неi – невiрну i зрадливу. І чому все на когось, чому на своi сили не розраховуете? Завтра ви побачите голову Пугачева, i серце ваше здригнеться, i сумлiння ваше зсудомиться, отамане. До вас же приходили гiнцi з Яiку? З моiм листом. Так, так, з моiм… Пугачовський емiсар Стодола i ваш козак Тринитка.
– До мене! Тринитка?! – сахнувся Калнишевський. – Не було нiкого…
– Не дiйшли, видно… Що з ними? – набубнявiли жовна в Любимського. – Не дiйшли… Ну, а ви самi, де ж ви самi могли здогадатися! Та й послiв не послухали б. Таж Залiзняк кликав…
Поник Калнишевський. Ударили гарапником по обличчю слова Любимського: самому думалося, самого мучило, але в очi ще нiхто цього не сказав.
Дзенькнув дзвоник на низенькiй дзвiницi бiля церкви Симеона Стовпника – кликав на вечерню. Перехрестився кошовий i прошепотiв замiсть молитви:
– Чи ж то можливо зрозумiти, чому Бог, що сам став людиною i вмер за людей, прирiк десь рiд людський на жах вiчних мук, на вiчнi кари. За що ж, нарештi? Винагорода не приходить, а мученикiв множиться – i все без мети…
– Не кари створюють мученикiв, а справа, за яку вони страждають. Справа та i е метою.
– Не бачу ii. Бачу неволю. Що ж то буде далi, сину?
– Будуть i далi народжуватися мученики. Якби iх не стало, тодi можна буде сказати: вмер народ. Та не буде цього. Будуть повнитися тюрми, а людський розум однаково зрiтиме, i темiнь вiдступить перед свiтлом.
– Ти готовий?
– До чого?
– До темницi, до…
– Я готовий до всього, батьку.
– Хвала тобi, Боже, – перехрестився Калнишевський, – що даруеш мiць i розум моему людовi, коли вiдбираеш зброю…
Вони розiйшлися тихо, без обiймiв, без обiцянок зустрiтися колись, Любимський зник у завулках. Важким старечим ходом вертався Калнишевський до трактиру.
Десятого сiчня 1775 року червоним жаревом зiйшло сонце над Москвою. Мороз люто зцiпив повiтря, та народ, незважаючи на холод, валив скрипучим снiгом через Кам'яний мiст на Болотну площу й зупинявся перед високим круглим помостом, посерединi якого стримiв стовп з колесом, завершений металевою шпицею. З обох бокiв височiли шибеницi. Зловiсне мiсце обступили тiсним колом озброенi солдати.
Натовп двигтiв, клекотiв, тиснувся до солдатського кола, за яким просто на снiгу бiля пiднiжжя ешафота сидiли закутi в кайдани пугачовцi. Спритнiшi роззяви вилазили на дерева й дахи двоповерхових рублених будинкiв, видряпувалися на баню церкви Анниного Зачаття, щоб побачити небувалу кару.
Враз оддалiк, з боку Кам'яного мосту, пролунав владний поклик: «Розступись!», у людський натовп влетiла трiйка коней, запряжена в сани. На санях, стиснутий з бокiв конвоiрами, сидiв закутий чорнобородий чоловiк. Вiн дивився перед себе мимо людських облич i, певно, нiчого не бачив, окрiм власного життя, якому вiдлiчував останнi секунди тупiт кiнських копит. Поруч з Пугачовим, теж закутi, сидiли його побратими Перфiльев, Падуров, Шигаев, Торнов – у них байдужi обличчя, очi навiть усмiхненi, вони приглядалися до людей зi спокiйною цiкавiстю, нiби iхали не до шибеницi, а буйною тройкою на Масницю Олексiiвським передмiстям.
– Харциза везуть! – ревнуло перекатом над головами юрби, переднi ряди ще тiснiше зiмкнулися зi солдатським колом, i раптом мертво стихло на майданi: крутими сходами на помiст виводили Пугачева. В баранячiй шапцi, у бiлому кожусi, вiн стояв, спокiйний i прямий, бiля стовпа й поглядом линув за Москву-рiку: там, на Боровицькому горбi, стримiли в небо хрести кремлiвських соборiв, а над усiм цим величним громаддям височiла золотоверха дзвiниця Івана Великого. Дивився тепер в'язень туди, куди збирався увiйти з яiцьким вiйськом яко переможець i народний цар. Не дався йому бiлокамiнний Кремль, та й не судилося обминути високого помосту на Болотнiй площi.
Не було страху, тiльки жаль, що запiкся у душi однiею згадкою. З перев'язаною рукою, в довгополiй шинелi квапиться до станицi Зимовейськоi вiдпущений з вiйни поранений солдат Омелько Пугач; ось забiлiла станиця в долинi, i нi про що вiн уже не думае, лише про менших сестер, що залишилися без нього напризволяще, а назустрiч iде якась лахмiтна постать з торбою за плечима: «Дай копiечку, служивий». Дiстае з кишенi мiдяка, i раптом здушений крик прориваеться крiзь горло: «Сестро!» Тiльки це – на тлi золотого марева…
Вiдiрвав очi вiд бань кремлiвських соборiв, глянув на мовчазний народ. Чого його тут стiльки? Скорбота в них, зловтiха чи звичайна цiкавiсть: як рубатимуть голову ватажковi?.. А як судитимуть майбутнi суддi пам'ять нинiшнiх переможцiв i повержених? Який трон озолотять, а який поламають, кого наречуть лиходiем, а кого звитяжцем? Ex, якби то знати, може б i легко було нинi класти голову на плаху! Пугачов не чув, як аудитор головноi полiцii, скинувши трикутну шапку, читав довжелезний вирок, дiйшли до вух тiльки останнi слова, i тодi опустилась його голова на груди…
– Лиходiя Пугачева живим четвертувати, чотирьох сотникiв повiсити, всiм iншим повиривати нiздрi й заслати до Сибiру, – закiнчив аудитор.
Це вже кiнець. Пугачов вiдчув тепер, що е у нього руки й ноги, якi зараз захрустять пiд ударами сокири, i не жахнувся, а тiльки дивно стало, що якийсь час вiн лежатиме, як обчухраний стовбур, покiль зiтнуть голову.
Хтось подав йому в руки двi свiчки, пiдiйшов священик з хрестом, Пугачов поцiлував хреста, потiм поклонився до землi на всi чотири сторони свiту, промовив звучно:
– Прости, народе православний, вiдпусти менi, в чому я завинив перед тобою!
І впали долу свiчки з рук.
Тут кинулися головний i пiдручний кати, почали здирати кожуха, i Пугачов допомiг iм – сам зняв малинового каптана; головний кат наказав пiдручному кинути засудженого на помiст, але Пугачов лiг без примусу, розпростерши руки, мов убитий орел крила.
Пiдручний кат виступив уперед з сокирою, його очi зловтiшно блищали – це ж йому нинi випало щастя рубати по живому, – i тодi пролунав над юрбою, занiмiлою в нестерпно довгому очiкуваннi, жiночий вереск:
– О всемилостива царице, уздри з Петербурга, вкороти його муки!
І сталося несподiване. На помiст знову вийшов аудитор головноi полiцii i щось сказав до головного ката. Той грубо вiдштовхнув свого помiчника, якому голови рубати не належиться, пiдiйшов до засудженого. Здiйнялася сокира, блиснула на сонцi й упала: голова покотилася помостом, чи то зiтхнув, чи зойкнув народ, i тодi знову почувся той самий жiночий голос, сповнений благоговiйноi вдячностi наймилостивiшiй царицi:
– Хвала тобi, заступнице наша!
І пiдхопила цей клич юрба…
Голова Пугачева закрутилася високо на колесi й зупинилася – очима до золотоi банi кремлiвськоi дзвiницi.
Пiдручний кат з озлобленням вiдрубував мертвому руки й ноги, люто позираючи на свого начальника, що стояв тепер гордо з опущеною сокирою.
Пiвнiчна Семiрамiда, певно, й не здогадувалася про катiвське марнославство, готуючи нинiшнiй «гуманний спектакль». А втiм, вона i цього разу думала лише про себе. Невдовзi прийде лист вiд Вольтера, повний визнань i комплiментiв, а сьогоднi iй дякуе народ:
– Хвала тобi, заступнице наша!
На шибеницях гойдалися повiшенi, бiля ешафота нелюдськими голосами кричали козаки, яким виривали нiздрi.
Іван Максимович, здерев'янiлий, примерзлий до землi, стояв незрушно, хоч люди почали вже розходитися. Надто багато для нього… Кiлька годин тому на Кам'яному мостi вiн побачив учорашнiх французiв i бакалавра фiлософii, що теж iшли на Болотну площу. Бакалавр пiдiйшов до нього, сказав: «Майоре, а ви впiзнали вчора Калнишевського. Мене полiцii не видали – й цим спокутували свiй пiдлий страх признатися до людини, з якою, мабуть, на кулi разом iшли».
Синельников ще не мiг отямитися вiд цих слiв, а вдячний жiночий лемент вторував iм… «Так, так, – подумав, – забрати в народу все i дати йому крихту, за яку вiн буде по-рабськи вдячний. Забрати мужнiсть i вселити страх. Хвала тобi, заступнице наша…»
З отупiння вивiв шепiт: хтось позаду вимовляв бiблiйнi слова тяжким прокльоном:
– Окаянна дочко Вавилона… щасливий буде той, хто вiдплатить тобi за все, що ти заподiяла…
