скачать книгу бесплатно
У шумi вiтру, що будив долини,
В твоеi неньки споминах i снах.
Плили туманнi днi й безсоннi ночi,
А кожна хвиля з думкою про тебе
Життя гiркою трутою сповняла,
А туга радiсть зводила до слiз.
І хоч думок я всiх твоiх не знала,
Та голос твiй мене до тебе нiс.
Пер Гiнт: А батько?
Сольвейга: Батько? Так як свiт широкий,
Немае серця, щоб мене спинило.
Немае бiльше…
Пер Гiнт: Сольвейго, люба, чиста
І це для мене?
Сольвейга: Все для тебе тiльки!
Тепер ти мусиш всiм для мене стати.
(У сльозах)
Найтяжче було з Гельгою прощатись…
Та тяжче ще iз батьком тихим-кротким,
Та тяжче всiх iз ненькою… з усiми!
Пер Гiнт: А знаеш ти про це, моя дитино,
Що я не маю нi кола, нi тину?
Сольвейга: Невже ж була б я з всiм тим розiйшлася
Для скарбiв свiта, з чим душа зрослася?
Пер Гiнт: А знаеш ти, що хай там за горою
Мене хто стрiне, то кiнець зi мною?
Сольвейга: На що слова тут тратить без потреби –
Усе те знаю i прийшла до тебе.
Пер Гiнт: Так геть запори й замки дерев’янi!
Немае мiсця тут брудним думкам,
Коли порiг ти мiй переступила,
Моя хижина замiнилась в храм!
Позволь, царiвно, хай на тебе гляну,
Вгору пiдiйму вибрану, кохану,
Одежi край устами доторкну!
Повiр, не зблуджу по крутих стежках.
Не впаду – сонце несучи в руках!
Вiзьму тебе, пiднявши вгору руки,
Аби тебе собою не скалять
І понесу на яснi ниви-луки,
Де завороженi квiтки про щастя снять…
Мое ти сонце, ти дитя пещене!
Й подумать тiльки– ти цвiтеш для мене?
Та знай – тужив до тебе я весь час,
Для тебе я строiв у лiсi хату,
Для тебе я звалю ii i враз,
Нову з пiдвалин вистрою палату!
Сольвейга: Нову чи нi – там гарно, де ми в двох,
Тут легко дихать повними грудьми,
А там внизу так вузько, душно-парно.
Тiкала я вiдтiль, немов з тюрми,
А тут у тому шумi скiльки мрiй
І тонiв скiльки в цiй тишi – тут гарно!
Пер Гiнт: І певна ти в цьому, ламаеш всi мости?
Сольвейга: Потiк, що ним пливу, не вмiе взад плисти.
Пер Гiнт: Моя ти вся! Вiйди в нутро, як панi,
А я пiду набрати в лiсi дров;
Нехай горить, весь час сторожитиму гранi,
До приказiв твоiх стоятиму готов.
(Вiдчиняе дверi. Сольвейга входить у хату. Пер стоiть хвилину спокiйно, нараз вибухае голосним смiхом i радiсно пiдстрибуе)
Царiвно ти моя, вiднайдена, здобута!
Тепер е в мене цiль – новий терем здвигнути.
Бере сокиру i йде. Цiеi самоi митi виринае з корчiв пристаркувата жiнка в подранiй зеленiй намiтцi, за нею йде, спотикаючись, огидний хлопчисько iз фляжкою в руцi.
Жiнка: Здоровi були – Пере Легкодуху!
Пер Гiнт: Це що? Це хто?
Жiнка: Старi, давнi знайомi.
Моя хатина тут при твоiм домi –
Сусiди ми.
Пер Гiнт: І я цього не знав?
Жiнка: Як дiм строiв ти, мiй тодi ж ставав.
Пер Гiнт: (хоче йти)
Спiшусь.
Жiнка: Як завше. Тiльки – як бiжи,
Та я тебе чи сяк, чи так – догоню.
Пер Гiнт: Тут помилка.
Жiнка: Я раз лиш помилялась;
В той день, як ти обiцював менi.
Пер Гiнт: Обiцював? Кому? Якого чорта?
Жiнка: Забув ти вечiр в батьковiй палатi?
Забув?
Пер Гiнт: Хiба ж я мав що пам’ятати?
Коли ж то ми зустрiлися в останне?
Жiнка: Тодi, як ти присяг менi в коханнi!
(До хлопця)
Дай батьковi пива; вiн спрагнений дуже.
Пер Гiнт: Ти п’яна, що батьком мене звеш…
Жiнка: Мiй друже –
По шкурi ти сина свого не пiзнав?
У нього ж криве все таке, як i в тебе.
Пер Гiнт: Мовчи ж бо, помано!
Жiнка: Вертишся, мов в’юн.
Пер Гiнт: Цей чорт довгоногий…
Жiнка: Нiвроку – росте.
Пер Гiнт: Я з вiдьмою мав би кохатися?
.Жiнка: Пер!
Який бо ти грубий й нечемний тепер! (Плаче)
І в чому ж я винна, що моя краса
Змарнiла, неначе на сонцi роса?
Хребет мiй зiгнувся в молодостi лiт,
Як я того чорта привела на свiт.
