скачать книгу бесплатно
Перегрiнусовi здалося, що вiн заплутався в якiйсь вiдьомськiй павутинi. Йому стало так моторошно, що навiть у старiй щирiй Алiнi вiн почав уже вбачати примару, вiд якоi треба якнайшвидше тiкати.
Але стара не пустила його, сказала, що iй треба негайно довiрити йому одну рiч, яка стосуеться принцеси.
– Тепер я вже певна, – таемниче сказала стара, – тепер я вже певна, що над вами, любий пане Перегрiнусе, зiйшла щаслива зiрка, прекрасна i ясна, але тiльки вiд вас залежить, чи вона вам свiтитиме й далi. Коли я почала запевняти принцесу, що ви в неi нестямно закоханi i навiть гадки не маете одружуватися зi мною, вона заявила, що не повiрить у це i не вiддасть вам своеi чарiвноi руки, поки ви не виконаете одного ii бажання, яке вона давно вже виношуе в глибинi серця. Принцеса каже, що ви прихистили в себе ii служника, маленьке, гарнесеньке негреня, яке втекло вiд неi. Я почала заперечувати iй, бо знала б, якби в нас хтось такий був, але вона каже, буцiмто хлопченя таке малесеньке, що може жити в горiховiй шкаралущi. Оце саме негреня…
– Нiчого не вийде! – вигукнув Перегрiнус, який давно здогадався, до чого веде стара, i стрiмголов вибiг з кiмнати, а потiм i з дому.
За давнiм, повсюдним звичаем, герой повiстi у хвилину великого душевного хвилювання бiжить у лiс або принаймнi у вiдлюдний гайок. Звичай цей добрий тому, що вiн не вигаданий, так i бувае в життi. Тому й пан Перегрiнус зробив не iнакше: вискочивши з свого дому на Кiнському ринку, вiн бiг, не зупиняючись, аж поки вибiг за мiсто й досяг найближчого гаю. Далi, оскiльки в жодному гаю з романтичноi повiстi не бракуе нi шелесту листя, нi шепоту й зiтхань вечiрнього вiтерця, нi дзюркоту струмочкiв, нi мерехтiння хвильок i т. д., то, звичайно, й Перегрiнус знайшов усе це в своему сховку. Сiвши на порослий мохом камiнь, до половини занурений у чистi, як дзеркало, води струмка, який шемрiв i хлюпотiв хвильками навколо нього, Перегрiнус твердо вирiшив обмiркувати чудну пригоду, що спiткала його останнiм часом, i знайти арiаднину нитку, яка б вивела його з цього лабiринту найдивовижнiших загадок.
Бувае, що шелест листя, який то затихне, то здiйметься знов, одноманiтне дзюрчання води в струмку, рiвномiрний стукiт млина вiддалiк зiллються в один тон, i думки настрояться на нього, вже не снуються без ладу й ритму, а формуються в чiтку мелодiю. Так i Перегрiнуса, коли вiн трохи посидiв у цьому чарiвному куточку, огорнув тихий, споглядальний настрiй.
– Їй-богу, – мовив Перегрiнус сам до себе, – iй-богу, навiть автор фантастичних казок не видумав би таких неймовiрних, заплутаних пригод, якi я насправдi пережив за цих кiлька днiв. Краса, захват, кохання iдуть назустрiч самiтниковi, що уникае жiнок, i одного погляду, одного слова досить, щоб запалити в його грудях полум’я, мук якого вiн так боявся, не знаючи iх! Але мiсце, час, усi обставини появи невiдомоi, знадливоi iстоти такi таемничi, що за ними явно видно дiю якихось чарiв, а зразу ж по тому маленька, нiкчемна комаха, яку звичайно зневажають, виявляе свою вченiсть, розум, навiть магiчну силу. І ця комаха говорить про речi, незбагненнi звичайному людському глуздовi, як про щось таке, що тисячi разiв трапляеться в нашому життi, скрiзь i всюди, за мискою печенi й за пляшкою вина. Може, я надто близько пiдiйшов до махового колеса, яке рухають похмурi, невидимi сили, i воно захопило мене в свою круговерть? Чи такi дива, зненацька звалившись на людину, не доводять ii до божевiлля? А тим часом я дуже добре почуваю себе. Mене вже навiть не дивуе, що король блiх вирiшив шукати в мене захистку, а за це довiрив менi таемницю, яка дае менi змогу читати прихованi людськi думки i таким чином ставить мене понад усякою життевою облудою. Але куди приведе, куди зможе привести все це? Що, як за химерною личиною блохи ховаеться лихий демон, який хоче заманити мене в своi тенета й занапастити, хоче позбавити мене щастя кохання, що може сяйнути менi тiльки тодi, коли я володiтиму Дертье? Чи не краще було б зараз-таки спекатись цього малого чудовиська?
– Це була дуже негарна думка, – перебив розмову Перегрiнуса з самим собою майстер Блоха, – дуже негарна, пане Перегрiнусе Тисе! Ви вважаете, що таемниця, яку я вам довiрив, так мало варта? Хiба вам цей подарунок не вдаеться найпереконливiшим доказом моеi щироi приязнi? Сором вам, що ви такi недовiрливi! Ви дивуетесь, що маленька комашка, яку всi зневажають, мае такий розум i таку силу духа, але ваш подив – ви вже даруйте менi – свiдчить дише про вашу недостатню освiту. Я б радив вам почитати, що сказано в грецького фiлософа Фiлона[22 - Фiлон Александрiйський (прибл. 25 р. до н. е. – 50 р. н. е.) – римський фiлософ-мiстик, вважаеться автором твору «Про розум комах».] чи хоча б у трактатi Єронiма Рорарiуса[23 - Popapiуc Єронiм (1485–1556) – iталiйський вчений церковник, написав працю «Двi книги про те, що тварини користуються розумом краще, нiж люди».] «Quod animalia bruta ratione utantur melius homine»[24 - Чому нерозумнi живi iстоти краще користуються розумом, нiж люди (лат.).] або в його ж «Oratio pro muribus»[25 - Промови на захист мишей (лат.).] про душу тварин, яка мислить i керуе своiми вчинками. Вам слiд було б також дiзнатися, що думали про розумовi здiбностi тварин Лiпсiус[26 - Лiпсiус Юстус (1547–1606) – нiдерландський фiлософ, вважав, що тварини, як i люди, мають свiдомiсть.] i великий Лейбнiц[27 - Лейбнiц Готфрiд Вiльгельм (1646–1716) – видатний нiмецький вчений i фiлософ вважав, що тварини мають душу i пам’ять, хоч i не вiрив у iх розум.] або що сказав про душу тварин вчений i мудрий рабин Маймонiд.[28 - Маймонiд Мойсей Бен Маймун (1135–1204) – еврейський фiлософ, не вiрив у розум тварин, але вважав, що вони мають волю.] Тодi ви навряд чи вважали б мене через мiй розум за лихого демона або мiряли б духовну потугу фiзичними розмiрами тiла. Менi здаеться, що ви, врештi, схиляетесь до смiховинного твердження iспанського лiкаря Гомеса Перейри,[29 - Перейра Гомес (бл. 1500 —?) – iспанський вчений. Гофман переказуе його думку з твору «Антонiна Маргарита про безсмертя душi» (1554).] який вбачае в тваринах тiльки по-мистецькому зробленi машини, що не вмiють думати, не мають своеi волi i рухаються автоматично, як заведенi. Але нi, я не вiрю, що ви можете дiйти до такоi банальностi, ласкавий пане, i твердо переконаний, що завдяки моiй скромнiй особi ви давно вже вдосконалили свiй свiтогляд. Далi, я не зовсiм розумiю, що ви звете дивом, вельмишановний пане Перегрiнусе, або як ви можете дiлити на дивовижнi й звичайнi тi явища нашого буття, якi, власне, i е нашою другою природою, бо вони нас, а ми iх взаемно зумовлюемо. Якщо ж вас дивуе щось лише тому, що вам такого нiколи ще не траплялося, чи тому, що вам не вдаеться побачити зв’язку мiж причиною i наслiдком, то виннi тут тiльки природна чи набута внаслiдок хвороби недосконалiсть вашого погляду, яка обмежуе вашу можливiсть пiзнання. Але – ви вже даруйте менi, пане Тисе, – найсмiшнiше тут те, що ви самi хочете роздiлити себе на двi частини, з яких одна визнае так званi дива i охоче вiрить у них, а друга, навпаки, страшенно чудуеться з того визнання й тiеi вiри. Ви коли задумувались над тим, що вiрите в сни?
– Ну що ви, – перебив Перегрiнус маленького оратора, – ну що ви, любий мiй! Як ви можете говорити про сни, коли це тiльки наслiдок якогось фiзичного чи духовного розладу в нашому органiзмi!
На цi слова пана Перегрiнуса Тиса майстер Блоха тоненько, глузливо засмiявся.
– Бiдолашний пане Тисе, – сказав вiн трохи збентеженому Перегрiнусовi, – бiдолашний дане Тисе, невже ви такi темнi, що не бачите, яка це немудра думка? Вiдтодi, як хаос ущiльнився в придатну для формування матерiю, – а це сталося досить давно, – свiтовий дух лiпить усi образи з цiеi матерii, i з неi ж таки виникають i сни з своiми картинами. А тi картини – не що iнше, як начерки того, що було, а може, й того, що буде, якi дух швидко накидав собi на втiху, коли тиран, що зветься тiлом, звiльняе його вiд рабськоi служби в себе. Але тут не час i не мiсце сперечатися з вами й пробувати переконати вас; та, може, з цього й не було б нiякоi користi. Одне тiльки я хотiв би ще вам вiдкрити.
– Кажiть чи мовчiть, – вигукнув Перегрiнус, – кажiть чи мовчiть, любий майстре, як ви вважаете за краще, бо я вже переконався, що хоч якi ви маленькi, а розуму й глибоких знань у вас куди бiльше, нiж у мене! Ви викликаете в мене безмежне довiр’я, хоч я й не зовсiм розумiю вашi приповiстi.
– То знайте ж, – знов озвався майстер Блоха, – знайте ж, що ви зовсiм по-особливому вплутанi в iсторiю принцеси Гамагеi. Сваммердам i Левенгук, будяк Цегерiт i принц п’явок, а крiм того, ще й генiй Тетель, – усi прагнуть заволодiти прекрасною принцесою, та й сам я мушу признатися, що, на жаль, мое давне кохання теж прокинулось, i я мiг бути таким дурнем, що подiлився б своею владою з милою зрадницею. Але ви, пане Перегрiнусе, ви тут головна дiйова особа, без вашоi згоди прекрасна Гамагея не може належати нiкому. Якщо ви хочете довiдатися про глибшi, справжнi рушiйнi сили цiеi iсторii, яких я сам не знаю, то поговорiть про це з Левенгуком, бо вiн до всього доскiпався i напевне пробалакаеться, коли ви наберетесь мужностi й добре насядете на нього.
Майстер Блоха хотiв ще щось казати, коли це раптом з-за дерев вискочив якийсь чоловiк i люто накинувся на Перегрiнуса.
– Ага! – крикнув Пепуш (бо це був вiн), нестямно вимахуючи руками. – Ага, зрадливий, пiдступний друже! Я таки знайшов тебе! Знайшов цiеi фатальноi хвилини! Ставай же, пробий цi груди або сам упадеш вiд моеi руки!
І Пепуш вихопив з кишенi два пiстолi, один тицьнув у руки Перегрiнусовi, а сам з другим став у позу й вигукнув:
– Стрiляй, боягузе!
Перегрiнус також став у позу, але заявив, що нiяка сила в свiтi не примусить його зробити таку страшну дурницю – стрiлятися з своiм единим приятелем, та ще й без видимоi на те причини. Принаймнi вiн нiзащо не поважиться перший на життя приятеля.
У вiдповiдь на це Пепуш дико зареготав, i тiеi ж митi куля вилетiла з його пiстоля i прострелила Перегрiнусовi капелюх. Перегрiнус, не пiдiймаючи капелюха, що впав додолу, мовчки дивився на приятеля. Пепуш на кiлька крокiв пiдступив до Перегрiнуса й глухо пробурмотiв:
– Стрiляй!
Тодi Перегрiнус швидко розрядив свого пiстоля в повiтря.
Георг Пепуш голосно зойкнув, як божевiльний, кинувся на груди Перегрiнусовi й жалiсливо, нестямно закричав:
– Вона помирае… помирае з кохання до тебе, нещасний… Поспiшай… рятуй ii… ти можеш ii врятувати! Врятуй ii для себе, а менi дай загинути в незмiрному розпачi!
І Пепуш помчав геть так прудко, що за хвилину Перегрiнус згубив уже його з очей.
В Перегрiнуса аж в грудях похололо. Вiн подумав, чи не сталося справдi з маленькою принцесою якогось страшного лиха, що його приятель дiйшов до такого божевiлля, i чимдуж поспiшив назад у мiсто.
Вдома стара Алiна, голосячи, сказала йому, що бiдолашна принцеса раптом тяжко занедужала i, мабуть, скоро помре. Старий пан Сваммер щойно сам пiшов по найславетнiшого у Франкфуртi лiкаря.
Пригнiчений горем, Перегрiнус тихенько зайшов до кiмнати Сваммера, яку йому вiдчинила стара. Маленька красуня, блiда, непорушна, як мрець, лежала на канапi, i Перегрiнус аж тодi почув ii тихий подих, коли став навколiшки i схилився над нею. Тiльки-но Перегрiнус узяв холодну, як крига, руку хвороi, на ii блiдих устах заграла болiсна усмiшка, i вона прошепотiла:
– Це ти, мiй солодкий друже? Ти прийшов, щоб ще раз побачити ту, що так невимовно тебе кохае? Ох! Того вона й помирае, що не може дихати без тебе!
Перегрiнус, не тямлячи себе з тяжкого горя, почав запевняти красуню, що й вiн ii безмежно кохае i що вiн усiм на свiтi ладен пожертвувати для неi. Слова перейшли в поцiлунки, а в поцiлунках, як подих кохання, знов почулися слова.
– Ти знаеш, – так звучали тi слова, – ти знаеш, мiй Перегрiнусе, як палко я тебе кохаю. Я можу бути твоя, а ти мiй, я можу миттю видужати, i ти побачиш мене квiтучою, у всiй пишнотi молодоi вроди. Як квiтка, напоена вранiшньою росою, я радiсно пiдiйму похилену голову, але вiддай менi полоненого, мiй любий, коханий Перегрiнусе, а то я на твоiх очах помру в невимовних муках! Перегрiнусе… я бiльше не можу… всьому кiнець…
І красуня, що була трохи пiдвелася в постелi, знов опустилася на подушки. Груди ii бурхливо пiдiймалися й опадали, наче в смертельнiй агонii, уста посинiли, очi, здавалося, погасли. Охоплений божевiльним страхом, Перегрiнус схопився за краватку, проте майстер Блоха сам стрибнув на бiлу шию красунi й голосом, у якому бринiв безмежний сум, вигукнув:
– Я пропав!
Перегрiнус простяг руку, щоб схопити майстра, але раптом нiби якась сила втримала його, i в головi з’явилися зовсiм iншi думки, нiж тi, що володiли ним досi.
«Як, – подумав вiн, – ти хочеш вiроломно зрадити того, кому обiцяв свою охорону, зрадити через те, що ти слабка людина, що тебе посiла божевiльна пристрасть, що в туманi палкоi жаги тобi здаються правдою слова, якi можуть бути тiльки хитрою облудою? І через те ти хочеш закувати в кайдани вiчного рабства вiльний, мирний, маленький народ, через те хочеш остаточно згубити свого приятеля единого, в якого слова не розбiгаються з думками? Нi… нi, опам’ятайся, Перегрiнусе! Краще померти, нiж зрадити!»
– Дай… полоненого… Я помираю! – затинаючись, ледь чутним голосом мовила маленька красуня.
– Нi! – вигукнув Перегрiнус, в дикому розпачi хапаючи ii в обiйми. – Нi… нiколи! Але дай менi з тобою померти!
Тiеi митi почувся пронизливий мелодiйний звук, нiби задзвонили маленькi срiбнi дзвоники, губи й щоки в Дертье раптом порожевiли, вона схопилася з канапи i, судомно регочучи, застрибала по кiмнатi, наче ii вкусив тарантул.
Перегрiнус з жахом дивився на те моторошне видовисько, з жахом дивився на нього й лiкар, що, мов закам’янiлий, зупинявся на порозi, загородивши дорогу пановi Сваммеру, який iшов за дим.
Пригода шоста
Чудернацькi витiвки мандрiвних штукарiв у винарнi, що скiнчилися добрячою бiйкою. Трагiчна iсторiя кравчика iз Саксенгаузена. Як Георг Пепуш дивуе чесних людей. Гороскоп. Приемний двобiй знайомих у Левенгуковiй кiмнатi
Всi, хто проходив повз винарню, зупинялися, витягали шиi i заглядали у вiкна. Людей збиралося все бiльше, вони все дужче товклися й штовхалися, все гучнiше гомонiли, смiялися, галасували й реготали. Причиною цього шарварку були двое незнайомих, що зайшли до винарнi. І обличчям, i одягом, усiм своiм виглядом вони були не схожi на тутешнiх людей, якiсь i бридкi, й смiшнi воднораз, а вже таких чудернацьких штук, як вони виробляли, нiхто ще зроду не бачив. Один iз них, старий, брудний i неприемний, був одягнений у довгий, дуже вузький сюртук iз тьмяно-чорноi лискучоi матерii. Вiн то видовжувався й тоншав, то стискався й ставав коротким товстуном, та ще й звивався, як хробак. Другий, з високого зачiскою, в строкатому шовковому пiджаку й таких самих штанях, з великими срiбними застiбками, схожий на дженджика з другоi половини вiсiмнадцятого сторiччя, раз по раз пiдлiтав угору до стелi й плавно опускався назад, хрипким голосом наспiвуючи немелодiйнi пiснi якоюсь зовсiм невiдомою мовою.
За словами господаря, обидва вони, один за одним, зайшли до винарнi як поряднi, скромнi вiдвiдувачi й замовили вина. Тодi почали все пильнiше й пильнiше приглядатися один до одного й розбалакалися. Хоч нiхто з гостей не розумiв iхньоi мови, проте з тону i з жестiв видно було, що вони сперечаються, i дедалi завзятiше.
Раптом вони повставали, набрали теперiшнього свого вигляду й заходилися виробляти тi химернi штуки, що збирали все бiльше глядачiв.
– Той чоловiк, – вигукнув хтось iз глядачiв, – той чоловiк, що так гарно пiдлiтае й опускаеться, мабуть, i е годинникар Деген з Вiдня,[30 - Цей годинникар на початку XIX ст. кiлька разiв намагався пiднятися в повiтря, але невдало.] який винайшов лiтальну машину i раз по раз падае з нею сторч головою!
– Е нi, – мовив хтось iнший, – це не лiтун Деген. Я б швидше додумав, що це кравчик iз Саксенгаузена, якби не знав, що бiдолаха згорiв.
Не знаю, чи ласкавому читачевi вiдома iсторiя кравчика iз Саксенгаузена. Ось вона.
Історiя кравчика iз Саксенгаузена
Якось у недiлю тихий, побожний кравчик iз Саксенгаузена, по-святковому прибраний, iшов з церкви зi своею любою дружиною. Надворi було холодно, увечерi кравчик нiчого не iв, крiм половинки м’яко звареного яйця й квашеного огiрочка, а вранцi тiльки випив чашечку кави, i тепер йому аж млосно ставало. А крiм того, вiн у церквi спiвав, не шкодуючи голосу. От i захотiлося кравчиковi випити чарочку шлунковоi. Цiлий тиждень вiн пильно працював i шанував свою любу дружину, навiть пошив iй iз клаптiв, що валялися пiд лавою, гарну спiдницю. Тому люба дружина ласкаво дозволила йому зайти до аптеки й зiгрiтися чарочкою. Кравчик так i зробив: зайшов до аптеки й попросив чарку шлунковоi. Недосвiдчений учень, що лишився в аптецi, бо рецептарiус i провiзор, одне слово, всi розумнiшi люди десь вийшли, помилився й дiстав з полицi заткнуту пляшку, в якiй був зовсiм не шлунковий елiксир, а пальний газ, що ним наповнюють повiтрянi кулi. От його вiн i налив кравчиковi повну чарку. Той, не довго думаючи, пiднiс чарку до рота й почав жадiбно ковтати газ, як смачний напiй. Та враз вiн вiдчув себе якось дивно, наче в нього за плечима виросли крила або хтось заходився гратися ним, як м’ячем. Бо вiн почав то пiдiйматися вгору, то опускатися, i все вище й вище, до самоi стелi.
– О господи! – вигукнув вiн. – Як це я став таким гарним танцюристом!
А учень аж рота роззявив з подиву. Раптом хтось так рвучко вiдчинив дверi, що вiкно навпроти розчахнулося. Тiеi ж митi сильний протяг пiдхопив кравчика, i вiн швидко, як вiтер, вилетiв у вiдчинене вiкно; так його бiльше нiхто й не бачив. Минуло багато часу, i якось саксенгаузенцi побачили ввечерi на небi вогненну кулю, що своiм слiпучим блиском осяяла всю мiсцевiсть навколо, а потiм, пригасаючи, впала на землю. Всi хотiли знати, що то впало, побiгли на те мiсце, але не знайшли там нiчого, тiльки маленьку купку попелу та ще поряд шпеник з пряжки вiд черевика, клаптик жовтого квiтчастого атласу i якусь гарну рiч, схожу на головку вiд цiпка. Всi задумались, як такi речi могли впасти з неба у вогненнiй кулi. Коли це надiйшла й люба дружина зниклого кравчика, i, тiльки-но глянувши на знайденi речi, заломила руки, й розпачливо заголосила:
– Ой лишенько! Та це ж шпеник з пряжки мого любого чоловiка! Ой лишенько! Та це ж клаптик iз святкового жилета мого любого чоловiка! Ой лишенько! Та це ж головка вiд цiпка мого любого чоловiка!
Проте якийсь великий вчений пояснив, що та головка зовсiм не головка, а метеорит, або ж невдатне космiчне тiло. Таким чином саксенгаузенцям i всьому свiтовi стало вiдомо, що бiдолашний кравчик, якому аптекарський учень дав пального газу замiсть шлунковоi горiлки, згорiв у небi i впав на землю метеоритом, або ж невдатним космiчним тiлом.
Кiнець iсторii кравчика iз Саксенгаузена
Кельнеровi нарештi набридло дивитися, як чудернацький незнайомець безперестанку то довшае, то коротшае, не звертаючи на нього нiякоi уваги, i вiн поставив йому пiд самий нiс замовлену пляшку бургундського. Незнайомець негайно вп’явся в пляшку i не вiдiрвався вiд неi, поки не висмоктав ii до останньоi краплi. Потiм, мов непритомний, майже не рухаючись, повалився в крiсло.
Гостi вражено дивилися, як вiн, поки пив, дедалi бiльше роздимався i нарештi став такий товстий, що геть утратив людську подобу. Лiтальний апарат другого теж начебто почав виходити з ладу, i незнайомець, знесилившись i засапавшись, хотiв уже зовсiм опуститися додолу, та тiльки-но помiтив, що його супротивник лежить ледь живий, як миттю вискочив на нього й заходився щосили гамселити його кулаками.
Проте господар вiдтяг напасника й заявив, що негайно ж витурить його з винарнi, якщо вiн не втихомириться. Показувати своi штуки вони можуть скiльки завгодно, але сваритися й битись, як вуличним розбишакам, вiн iм не дозволить.
Незнайомцевi, який умiв лiтати, видно, не дуже сподобалося, що господар вважае його за штукаря. Вiн заявив, що не мае нiякого стосунку нi до самих нiкчемних фiглярiв, нi до iхнього сумнiвного мистецтва. Вiн, мовляв, колись був балетмейстером у театрi одного славетного короля, а тепер став дотепником без постiйного мiсця працi i, вiдповiдно до свого фаху, зветься Legеnie.[31 - Генiй (франц.)] А що вiн, охоплений справедливим гнiвом на того негiдника, пiдстрибував вище, нiж годиться, то це вже його справа i бiльше нiчия.
Господар сказав, що все це не виправдуе бiйки. У вiдповiдь дотепник заявив, що коли б господар знав, який то лихий i пiдступний чоловiк, то й сам був би радий, щоб йому добре полатали боки. Вiн служив колись на французькiй митницi, а тепер живе з того, що голить людей, пускае кров i ставить банки; звати його мосье П’явка. Незграбний, недолугий, ненажерливий, вiн усiм заступае шлях. Мало того, що той нiкчема всюди, де тiльки з ним зустрiнеться, перехоплюе й випивае перед самим носом у нього вино, як оце тепер, – вiн, падлюка, ще й поставив собi за мету нi бiльше нi менше, як вiдбити в нього красуню наречену i забрати ii з Франкфурта.
Митник чув усе, що казав про нього дотепник; вiн блимнув на нього маленькими, лютими очицями й звернувся до господаря:
– Не вiрте, пане господарю, жодному слову з того, що тут набалакав цей вiшальник, цей дурний дженджик. Аякже, гарний менi балетмейстер, що наступае своiми незграбними, як у слона, лапами на тендiтнi нiжки танцюристок, а пiд час пiруетiв вибивае режисеровi, що стоiть бiля кулiси, кутнього зуба й бiнокля з рук! І вiршi в нього такi самi незугарнi, як i ноги, стопи кульгають, немов п’янi, а замiсть думок – суцiльна каша. І цей базiка, цей хвалько думае, що як йому часом щастить важко знятися вгору, як оспалому гусаковi, то красуня мае стати його нареченою!
– Ти зараз вiдчуеш, як той гусак дзьобаеться, клятий хробаку! – розлючено крикнув дотепник i знов кинувся до митника.
Але господар мiцно схопив його ззаду й викинув у вiкно, на превелику втiху юрбi, що зiбралася на вулицi.
Як тiльки дотепник опинився надворi, мосье П’явка зразу ж набрав колишнього вигляду – став таким самим скромним, солiдним добродiем, як був тодi, коли зайшов до винарнi. Натовп вирiшив, що це вже не той чоловiк, який умiв так подовжувати i вкорочувати свое тiло, i розiйшовся. Митник ввiчливо подякував господаревi, що той оборонив його вiд дотепника, i на доказ своеi вдячностi запропонував безкоштовно поголити його таким легким, приемним способом, як його ще зроду нiхто не голив. Господар помацав пiдборiддя, i воно здалося йому зарослим i колючим, тому вiн погодився на пропозицiю мосье П’явки. Митник узявся до роботи дуже вправно, але зненацька так рiзонув господаря по носi, що з нього заюшила кров. Господар, побачивши в цьому лихий намiр, сердито зiрвався на ноги, схопив митника, i той так само швидко вилетiв у дверi, як дотепник у вiкно. Невдовзi пiсля того в сiнях почувся страшний галас; господар, насилу встигнувши залiпити трутом порiзаного носа, вибiг поглянути, що за дiдько знову зчинив там гармидер.
Як же вiн здивувався, побачивши в сiнях юнака, що однiею рукою тримав за петельки дотепника, а другою митника й люто кричав:
– Ага, сатанинське кодло, ти менi бiльше не станеш на дорозi, не вкрадеш у мене Гамагеi!
Очi в юнака були витрiщенi й горiли диким полум’ям.
А дотепник i митник, перебиваючи його, верещали:
– Рятуйте… Рятуйте нас вiд божевiльного, пане господарю! Вiн уб’е нас… Вiн нас iз кимось сплутав!
– Що ви робите, – вигукнув господар, – що ви робите, любий пане Пепуше? Вас цi диваки чимось образили? А може, ви справдi з кимось iх сплутали? Це балетмейстер, пан Legеnie, а це митник, пан П’явка.
– Балетмейстер Legеnie?… Митник П’явка?… – глухо проказав Пепуш. Вiн неначе прокинувся зi сну й приходив до тями.
Тим часом iз зали вийшло ще двое поважних городян, якi так само знали пана Георга Пепуша, й теж почали вмовляти його заспокоiтись i вiдпустити кумедних чужинцiв.
– Балетмейстер Legеnie?… Митник П’явка?… – ще раз проказав Пепуш i безсило опустив руки.
Чужинцi, звiльнившись, чимдуж чкурнули надвiр, i перехожi на вулицi вражено побачили, як дотепник знявся в повiтря й полетiв геть понад дахом будинку, що стояв навпроти, а голяр зник у калюжi, що утворилася пiсля дощу мiж брукiвкою якраз перед дверима винарнi.
Городяни завели зовсiм розгубленого Пепуша до зали й запросили його випити з ними пляшку доброго вина. Пепуш не дуже опирався й залюбки скуштував шляхетного напою, хоч i сидiв, немов закам’янiлий, не озиваючись жодним словом. Нарештi обличчя його прояснiло, i вiн привiтно мовив:
– Ви добре зробили, моi любi друзi й приятелi, що не дали менi на мiсцi вбити негiдникiв, якi були в моiх руках. Але ви не знаете, якi небезпечнi iстоти ховалися за тими чудернацькими масками.
Пепуш замовк, i можна собi уявити, як напружено, з якою цiкавiстю чекали городяни, яку ж вiн таемницю iм вiдкрие. Господар також сiв до них, i всi трое, поклавши лiктi на стiл i збившись головами докупи, затамували подих, щоб не пропустити жодного слова з його розповiдi.
– Бачите, – повiв далi пан Георг Пепуш тихо й урочисто, – бачите, люди добрi, той, кого ви звете балетмейстером Legеnie, насправдi не хто iнший, як лихий, незграбний генiй Тетель, а той, кого ви вважаете за митника П’явку, – мерзенний кровопивця, огидний принц п’явок. Обидва вони, щоб ви знали, закохалися в принцесу Гамагею, прекрасну дочку могутнього короля Секакiса, i обидва з’явилися сюди, щоб вiдбити ii в будяка Цегерiта. Але це найбезглуздiша iдея, на яку здатна тiльки дурна голова, бо, крiм будяка Цегерiта, на цiлому свiтi е лише одна iстота, що може володiти принцесою Гамагеею, та й то ще хтозна, чи не даремно вона боротиметься за принцесу з будяком Цегерiтом. Бо скоро будяк Цегерiт зацвiте опiвночi у всiй своiй красi i силi, i тiеi хвилини, коли вiн помре в коханнi, засяе вранiшня зоря вищого життя. А будяк Цегерiт – це я, той, що стоiть перед вами, тому ви, люди добрi, не поставите менi на карб, що я розгнiвався на тих мерзотникiв i взагалi беру дуже близько до серця всю цю iсторiю.
Слухачi пороззявляли роти, витрiщили очi й не могли й слова вимовити з дива. В них аж у головi макiтрилось вiд того, що вони почули.
Пепуш вихилив цiлий келих вина i сказав, звертаючись до господаря:
– Авжеж, пане господарю, ви скоро доживете до тiеi хвилини, коли я розквiтну як cactus grandiflorus i по всiй околицi розiллеться невимовно гарний запах ванiлi, можете менi повiрити.
Господар тiльки й спромiгся промурмотiти дурну фразу:
– Тьху, бий тебе лиха година!
Але решта двое слухачiв значуще перезирнулися, i один сказав, беручи Георга за руку й поблажливо всмiхаючись:
– Ви начебто трохи розхвилювалися, любий пане Пепуше, може, випили б склянку водички?
– Анi краплi, – перебив Пепуш зичливого порадника, – анi краплi! Хiба можна пiдливати воду в олiю, коли вона кипить? Вiд того ще дужче спалахне полум’я! Ви вважаете, що я розхвилювався? Дуже можливо. Треба бути самим дияволом, щоб лишитися спокiйним пiсля того, коли ти стрiлявся, як оце я, з своiм найщирiшим приятелем, а потiм ще й сам пустив собi кулю в лоб! Нате! Я вiддаю у вашi руки смертельну зброю, бо тепер уже всьому кiнець.
Пепуш вихопив з кишенi два пiстолi, господар вiдсахнувся, а городяни схопили в руки ту смертельну зброю i, глянувши на неi, зареготали. Пiстолi були дерев’янi, такi, як дiтям дарують на рiздво.
Пепуш начебто зовсiм не помiчав, що вiдбуваеться навколо нього; вiн сидiв, глибоко замислившись, i лише раз по раз проказував;
– Аби менi тiльки знайти його! Аби менi тiльки знайти його!
Господар набрався вiдваги й несмiливо спитав:
– Про кого це ви, шановний пане Пепуше? Кого ви не можете знайти?
– Якщо ви знаете, – врочисто мовив Пепуш, – якщо ви знаете кого-небудь, хто могутнiстю й чудесною силою може зрiвнятися з королем Секакiсом, то назвiть менi його iм’я, i я поцiлую вам ноги! А втiм, я хотiв вас запитати, чи ви не знаете когось, хто був би знайомий з паном Перегрiнусом Тисом i мiг би менi сказати, де його знайти цiеi хвилини.
– Ну, то я можу, – весело усмiхаючись, вiдповiв господар, – ну, то я можу вам прислужитися, вельмишановний пане Пепуше, i повiдомити вас, що пан Тис якусь годину тому був тут i випив кухлик вюрцбурзького. Вiн був дуже задумливий, а коли я спитав його, що нового на бiржi, раптом вигукнув: «Ох, Гамагее, серце мое! Я вiдмовився вiд тебе! Будь щаслива в обiймах Георга!» Тодi озвався якийсь чудний голосок: «А тепер ходiмо до Левенгука й подивимось гороскоп!» Пан Тис швиденько допив вино i разом з безтiлесним голоском вийшов з винарнi; мабуть, обидва вони, i голосок, i пан Тис, подалися до Левенгука, що перебувае тепер у великiй жалобi, бо всi його вченi блохи поздихали.
Почувши це, Георг зiрвався на ноги, мов несамовитий, схопив господаря за горло й закричав:
– Що ти кажеш, мерзенний вiснику, оборонцю п’явок? Вiдмовився?… Вiд неi вiдмовився?… Вiд Гамагеi?… Перегрiнус?… Секакiс?…
Господар сказав правду: вiн почув срiблястий голосок майстра Блохи, що радив пановi Тису пiти до мiкроскопiста Левенгука – ласкавий читач уже знае навiщо. І Перегрiнус послухався його.
Левенгук зустрiв Перегрiнуса солоденькою, огидною привiтнiстю й тiею покiрною улесливiстю, в якiй виявляеться вимушене, тяжке визнання чиеiсь переваги. Але в Перегрiнуса було вставлене в зiницю мiкроскопiчне скельце, i пановi Антону ван Левенгуковi нiтрохи не помогла вся його привiтнiсть i покора, – навпаки, Перегрiнус зразу ж побачив досаду i навiть зненависть, що сповнювали його душу.
Левенгук почав запевняти гостя, що вiн надзвичайно радий його вiдвiдинам i вважае iх за велику честь для себе, а думки його казали: «Я б хотiв, щоб чорнокрилий сатана запроторив тебе в пекло, на самiсiньке дно, а тим часом мушу прикидатися перед тобою привiтним i покiрним, бо трикляте розташування зiрок поставило мене пiд твою владу i зробило все мое iснування до певноi мiри залежним вiд тебе. Але стривай, може, менi пощастить перехитрувати тебе, бо хоч ти й благородного походження, а все-таки дурень дурнем. Ти думаеш, що прекрасна Дертье Ельвердiнк кохае тебе, i, може, навiть хочеш одружитися з нею? То звернися до мене по допомогу i миттю опинишся у мене в кулацi, хоч i маеш велику владу, про яку навiть не здогадуешся. Тодi вже я все зроблю, щоб тебе згубити й заволодiти Дертье i майстром Блохою».
Звичайно, Перегрiнус узгоджував свою поведiнку з думками Левенгука i жодним словом не згадував про любу його серцю Дертье Ельвердiнк; вiн заявив, що йому просто захотiлося побачити дивовижну природничу колекцiю пана ван Левенгука.
Поки Левенгук вiдчиняв великi шафи, майстер Блоха тихенько сказав на вухо Перегрiнусовi, що на столi бiля вiкна лежить його (Перегрiнусiв) гороскоп. Перегрiнус обережно пiдiйшов до столу й уважно глянув на гороскоп. Та оскiльки вiн не розумiвся на астрологii, то рiзноманiтнi лiнii, що загадково перехрещувалися, й iншi дивовижнi знаки лишалися для нього таемними й заплутаними, хоч як пильно вiн на них дивився. Йому тiльки здалося дивним, що вiн цiлком ясно впiзнав самого себе в червонiй блискучiй крапцi посеред дошки, на якiй був накреслений гороскоп. Чим довше вiн дивився на ту крапку, тим виразнiше вона прибирала форму серця i тим яскравiшим ставав червоний колiр; але мерехтiла вона нiби крiзь якусь павутину, що нею була обсотана.
Перегрiнус помiтив, що Левенгук намагаеться вiдвернути його увагу вiд гороскопа. Добре подумавши, вiн вирiшив спитати навпростець свого привiтного ворога, що означае ця таемнича дошка, – адже той однаково не мiг його обдурити.
