скачать книгу бесплатно
І стара знов почала змальовувати незвичайну вроду незнайомоi дами.
Можна собi уявити, якi почуття сповнювали Перегрiнуса.
– Годi, – вихопилося нарештi в нього, – годi, Алiно, не кажи такого! Дама закохана в мене? Що за дурнi, безглуздi вигадки!
– Гм, – озвалася стара, – а якщо нi, то чого ж вона так тяжко зiтхала, чого так жалiбно лебедiла: «Нi, мiй любий Перегрiнусе, мiй милий друже, ти не будеш, не зможеш бути такий жорстокий зi мною! Я знов побачу тебе i раюватиму з тобою!» І нашого старого пана Сваммера, вiдколи вона з’явилася, наче хто пiдмiнив. Чи я ранiше дiставала вiд нього коли хоч крейцер, крiм кроненталера на Рiздво? А сьогоднi вранцi, в завдаток за тi послуги, що я робитиму дамi, вiн дав менi цього прегарного блискучого червiнця, та ще й ласкаво усмiхнувся, – я нiколи не бачила, щоб вiн так усмiхався. Нi, щось тут е. А що, коли пан Сваммер хоче бути у вас сватом, пане Тисе?
І стара знов почала змальовувати красу i добру вдачу незнайомоi дами так захоплено, такими словами, що iх аж дивно було чути з уст жiнки, яка вже вiджила свiй вiк. Нарештi Перегрiнус не витримав, схопився, весь палаючи, i нестямно вигукнув:
– Хай буде, що буде… Бiжу, бiжу до шпарки вiд ключа!
Дарма застерiгав його майстер Блоха, що тим часом стрибнув на краватку закоханого Перегрiнуса i сховався в котрiйсь ii складцi. Перегрiнус не чув його голосу, i майстер Блоха узнав те, що мав би знати давно, а саме: що краще мати справу з найупертiшою людиною, анiж iз закоханим.
Справдi, дама й досi лежала па канапi в такiй самiй позi, як розповiдала стара, i Перегрiнусовi здалося, що нiяка людська мова не спроможна вiддати словами тi небеснi чари, якi випромiнювала вся ii чудесна iстота. Вбрання ii, дiйсно з срiблястоi тафти, оздоблене дивним барвистим вишиванням, мало якийсь фантастичний крiй: дуже можливо, що саме в такому неглiже була принцеса Гамагея у Фамагустi, коли ii зацiлував до смертi лихий принц п’явок. Принаймнi те вбрання було таке гарне i таке неймовiрно чудне, що взiрець його, здавалось, не мiг виникнути нi в головi найгенiальнiшого театрального кравця, нi в уявi найкращоi модистки.
– Так, це вона, це принцеса Гамагея! – промурмотiв Перегрiнус, весь тремтячи вiд солодкоi втiхи i палкого бажання.
– Перегрiнусе, мiй Перегрiнусе! – нiби вчувши його, зiтхнула красуня.
Коли до Перегрiнуса Тиса долинуло те зiтхання, вiн зовсiм знетямився з пристрастi, i тiльки якийсь невиразний страх, пiдiрвавши його рiшучiсть, не дав йому виламати дверi й кинутись до нiг своему ангеловi.
Ласкавий читач знае вже, яку неземну вроду мала Дертье Ельвердiнк, яка вона була чарiвно знадлива. Видавець може засвiдчити, що коли вiн також заглянув у шпарку й побачив маленьку Дертье в ii фантастичнiй сукенцi з срiблястоi тафти, то бiльше нiчого не мiг сказати, крiм того, що вона справдi дуже приемна, мила лялечка.
Та оскiльки кожен юнак уперше закохуеться не iнакше, як у неземну iстоту, в ангела, якому немае рiвного на землi, то дозволимо й пановi Перегрiнусу вважати Дертье Ельвердiнк за таке саме чарiвне, неземне створiння.
– Опануйте себе, згадайте про вашу обiцянку, дорогий пане Перегрiнусе Тисе! Ви ж казали, що нiколи бiльше не захочете бачити спокусницi Гамагеi, а тепер… Я мiг вставити вам в око мiкроскоп, але ви й так повиннi побачити, що маленька лиходiйка тiльки хитруе, тiльки прикидаеться, щоб звабити вас. Повiрте менi, я хочу вам добра! – так прошепотiв майстер Блоха, сховавшись у краватцi.
Та хоч у душi Перегрiнуса й виникали боязкi сумнiви, десь такi, як нашiптував йому майстер Блоха, все-таки вiн не мiг вiдвести зачарованого погляду вiд маленькоi Дертье, яка дуже спритно користалася з того, що ii начебто нiхто не бачить, i мiняла одну спокусливу позу на iншу, мало не доводячи до божевiлля бiдолашного Перегрiнуса.
Мабуть, пан Перегрiнус Тис ще довго стояв би перед дверима фатальноi кiмнати, якби не пролунав гучний дзвоник i стара Алiна не гукнула йому, що вернувся пан Сваммер. Перегрiнус кинувся нагору, до своеi кiмнати. Тут вiн цiлком вiддався своiм любовним думкам, а з тими думками вернулися й сумнiви, якi в ньому викликали нашiптування майстра Блохи. І справдi – наче блоха сидiла в нього у вусi й не давала йому спокою.
«Як же менi не вiрити, – мiркував вiн, – як же менi не вiрити, що ця чудесна iстота справдi принцеса Гамагея, дочка могутнього короля? А якщо так, то я був би дурнем i навiженим, коли б прагнув одружитися з такою високою особою. З другого боку, вона вимагала видати iй полоненого, вiд якого залежить ii життя, а хiба не про те саме розповiдав менi майстер Блоха? А коли так, то майже не лишаеться сумнiву, що все ii кохання до мене – просто хитрий спосiб цiлком пiдкорити мене своiй волi. І все-таки… покинути ii, втратити – о, це було б пекло! Це була б смерть!
Хтось легенько постукав у дверi i урвав сумнi думки пана Перегрiнуса Тиса.
До кiмнати зайшов не хто iнший, як пожилець пана Перегрiнуса. Старий пан Сваммер, завжди такий зморщений, похмурий i вiдлюдькуватий, раптом нiби на двадцять рокiв помолодшав. Чоло в нього розгладилося, очi ожили, на устах з’явився лагiдний вираз. Вiн уже не прикривав свого сивого волосся огидною чорною перукою, i одягнений був не в темно-сiрий сюртук, а в гарне соболине хутро, як i розповiдала Алiна.
Весело, навiть привiтно усмiхаючись, що взагалi було йому не властиве, пан Сваммер пiдступив до Перегрiнуса. Вiн би не хотiв заважати своему ласкавому господаревi, мовив пан Сваммер, але як пожилець мусить повiдомити його з самого ранку, що вночi був змушений пустити до себе беззахисну жiнку, яка хоче спекатись тиранii свого лихого дядька i тому якийсь час побуде тут, у нього, на що, звичайно, потрiбен дозвiл ласкавого господаря, по який вiн оце й прийшов.
Перегрiнус машинально спитав, хто ж ця беззахисна жiнка, не подумавши про те, що кращого запитання, щоб попасти на слiд дивноi таемницi, i бути не може.
– Це тiльки справедливо, – мовив пан Сваммер, – тiльки справедливо, що господар хоче довiдатись, кого вiн прихистив у своему домi. Знайте ж, шановний пане Тисе, що дiвчина, яка сховалась у мене, – не хто iнший, як прекрасна голландка Дертье Ельвердiнк, небога славетного Левенгука, що, як вам вiдомо, показуе тут, у Франкфуртi, дивовижнi штуки з допомогою мiкроскопiв. Взагалi Левенгук мiй приятель, але мушу визнати, що вiн жорстока людина i знущаеться з бiдолашноi Дертье, яка до того ж моя хрещениця. Пiсля бурхливоi сутички, що сталася вчора ввечерi, дiвчинi довелося тiкати, i не диво, що вона вирiшила саме в мене шукати допомоги й розради.
– Дертье Ельвердiнк, – нiби крiзь сон промовив Перегрiнус. – Левенгук! Може, нащадок природознавця Антона ван Левенгука, що виготовляв славетнi мiкроскопи?
– Та воно не можна сказати, – усмiхнувся пан Сваммер, – щоб наш Левенгук був нащадком того славетного вченого, бо вiн сам i е той славетний вчений, а балачки про те, буцiмто його вже рокiв сто як поховано в Дельфтi, – чистi вигадки. Повiрте менi, дорогий пане Тисе, а то ви ще, може, почнете сумнiватися й у тому, що я славетний Сваммердам, хоч тепер i називаюся Сваммером, щоб було коротше, а ще для того, щоб не доводилось тлумачити предмет своеi науки кожному цiкавому дурневi. Всi кажуть, що я помер тисяча шiстсот вiсiмдесятого року, але ж ви бачите, шановний пане Тисе, що я стою перед вами живий i здоровий, а що я справдi я, це я можу довести кожному, хоч би навiть i найбiльшому йолоповi, показавши йому свою «Biblia naturae».[15 - Книгу природи (лат.).«Biblia naturae» – назва великого наукового твору Яна Сваммердама про життя комах.] Ви менi вiрите, дорогий пане Тисе?
– Зi мною, – мовив Перегрiнус тоном, який свiдчив про його душевне збентеження, – зi мною останнiм часом сталося стiльки дивовиж, що якби я не чув усього на власнi вуха i не бачив своiми очима, то довiку б думав, чи то часом був не сон. Але тепер я вже вiрю у все, хоч би то було й чисте безглуздя! Може, ви й справдi покiйний пан Ян Сваммердам i як виходець iз того свiту знаете бiльше, нiж звичайнi люди, але щодо втечi Дертье Ельвердiнк, чи принцеси Гамагеi, чи як там зветься та дама, то ви дуже помиляетесь. Вислухайте ж, як усе було.
І Перегрiнус спокiйно розповiв про свою пригоду з дамою, вiд ii появи в кiмнатi Леммергiрта i аж до тiеi хвилини, як вона зайшла до пана Сваммердама.
– Менi здаеться, – озвався пан Сваммер, коли Перегрiнус замовк, – менi здаеться, начебто все, що ви зволили менi розповiсти, – не що iнше, як дивовижний, але дуже приемний сон. Але не буду сперечатися, чия правда, а попрошу вашоi ласки, бо, можливо, вона менi буде дуже потрiбна. Забудьте мою непривiтнiсть i не будемо чужi одне одному. Ваш батько був розумний чоловiк i мiй щирий приятель, але щодо вченостi, вмiння заглянути в глибину явищ i тверезо iх оцiнити, здатностi знайти шлях у життевому вирi, то син набагато випередив батька. Ви навiть не повiрите, якоi я про вас високоi думки, мiй дорогий, шановний пане Тисе.
– Пора, – прошепотiв майстер Блоха.
Тiеi митi в Перегрiнуса ледь шпигнуло в зiницi лiвого ока, проте зразу ж переболiло. Перегрiнус здогадався, що майстер Блоха вставив йому в око мiкроскопiчне скельце, але навiть не мiг собi уявити, що воно матиме таку дiю. За роговою оболонкою Сваммерових очей вiн побачив дивне розгалуження нервiв i, простеживши за iхнiм химерним плетивом аж у глибину мозку, виявив, що то були Сваммеровi думки. А змiст iх був десь такий: «Хто б подумав, що я тут так легко вiдбудуся i що вiн не почне розпитувати мене про все докладнiше. Вже його татусь був невеликого розуму чоловiк, я його завжди мав за нiщо, а синок, бачу, зовсiм пришелепуватий, наiвний, як дитина. Розказуе менi, дурень, про свою пригоду з принцесою i не здогадуеться, що вона сама все менi розповiла, бо я ж не закликав би ii до себе, якби ми з нею вже ранiше не були приятелями. Але що вдiеш, мушу пiддобрюватися до нього, бо менi потрiбна його допомога. Вiн такий простодушний, що повiрить кожному моему слову i навiть у своiй немудрiй добротi йтиме на жертви задля мене, а коли все скiнчиться гаразд i Гамагея знов стане моею, я в подяку добре посмiюся з нього позаочi».
– Менi здалося, – сказав пан Сваммер, пiдходячи до самого пана Перегрiнуса, – менi здалося, що у вас на краватцi сидить блоха, дорогий пане Тисе!
А думки його казали: «Ти ба, це справдi був майстер Блоха! Ото халепа, якщо тiльки Гамагея не помилилась!»
Перегрiнус швидко вiдступив назад, запевняючи, що вiн зовсiм не гидуе блохами.
– Коли так, – мовив пан Сваммер, низько вклоняючись, – коли так, то поки що бувайте здоровi, любий мiй, дорогий пане Тисе.
А думки його казали: «Щоб тебе чорти вхопили, проклятий дурню!»
Майстер Блоха вийняв iз зiницi враженого Перегрiнуса мiкроскопiчне скельце i сказав:
– Тепер ви знаете, любий пане Перегрiнусе, дивовижну дiю цього iнструмента, схожого на який, мабуть, немае в цiлому свiтi, i незабаром побачите, яку вiн дасть вам владу над людьми, коли iхнi найпотаемнiшi думки лежатимуть перед вами як на долонi. Та якби ви завжди носили це скельце в оцi, то кiнець кiнцем не витримали б щоденного пiзнавання чужих думок, бо надто часто переживали б таке гiрке розчарування, як оце тепер. Коли ви захочете вийти кудись iз дому, я повсякчас буду з вами: сидiтиму у вашiй краватцi, або у вашому жабо, або ще в якомусь затишному мiсцi. Тiльки-но вам захочеться взнати думки того, з ким ви розмовлятимете, ляснiть пальцями, i скельце миттю опиниться у вашому оцi.
Пан Перегрiнус Тис, розумiючи, яку величезну користь дае йому цей дарунок, хотiв гаряче подякувати майстровi Блосi, коли це раптом до кiмнати зайшли два члени мiськоi управи й заявили, що його звинувачують у тяжкому злочинi, а тому вони зобов’язанi тимчасово ув’язнити його, а всi його папери конфiскувати.
Пан Перегрiнус присягався i божився, що не знае за собою нiякiсiнькоi провини. Та один iз членiв управи усмiхнувся й сказав, що, може, його цiлковита невиннiсть з’ясуеться за якихось кiлька годин, але доти вiн мусить скоритися наказам влади.
Що мав робити пан Перегрiнус Тис, як не сiсти в карету й податися у супроводi членiв управи до в’язницi?
Можна собi уявити, з якими почуттями проходив вiн повз кiмнату пана Сваммера.
Майстер Блоха сидiв у краватцi арештованого.
Пригода четверта
Несподiвана зустрiч двох друзiв. Радник Кнарпантi i його юридичнi засади. Любовний розпач будяка Цегерiта. Оптичний двобiй магiв. Сомнамбулiчний стан принцеси Гамагеi. Думки у снi. Як Дертье Ельвердiнк сказала майже правду, як будяк Цегерiт утiк з принцесою Гамагеею
Помилка сторожа, що затримав пана Пепуша як нiчного злодiя на гарячому, виявилась дуже швидко. Але в його паспортi знайшли якiсь неправильнi записи, а тому лишили його сидiти в ратушi, поки вiн не знайде, хто б iз франкфуртських громадян мiг поручитися за нього.
І от пан Георг Пепуш сидiв сам у цiлком пристойнiй кiмнатi й сушив собi голову, де ж йому знайти у Франкфуртi таку людину. Вiн так довго iздив по свiту, що його могли забути навiть тi, хто колись добре знав, та й адрес вiн тепер нiчиiх не пам’ятав.
Сердитий i зажурений, вiн висунувся у вiкно й почав голосно проклинати свою долю. Раптом поряд iз ним вiдчинилося ще одне вiкно i чийсь голос вигукнув:
– Що? Кого я бачу! Це ти, Георге?
Пан Пепуш неабияк здивувався, побачивши того, хто колись у Мадрасi був його найщирiшим приятелем.
– Хай йому чорт, – мовив пан Пепуш, – хай йому чорт, як можна бути таким забудьком! Ну геть випало з голови! Я ж знав, що ти щасливо добувся до рiдноi гаванi. Я чув у Гамбурзi всiлякi дива про твiй химерний спосiб життя, а приiхавши сюди, навiть не подумав тебе знайти. А втiм, якщо людина така заморочена, як я… Ну, та однаково, добре, що доля послала менi тебе. Ти бачиш, я заарештований, але ти можеш миттю звiльнити мене, коли поручишся, що я справдi Георг Пепуш, знайомий тобi вiддавна, а не якийсь там волоцюга i розбiйник!
– Аякже, – вигукнув пан Перегрiнус Тис, – з мене тепер чудовий, бездоганний поручитель! Я ж сам заарештований за тяжкий злочин, хоч не знаю, навiть не маю анi найменшого уявлення, в чому вiн полягае.
Та, мабуть, краще урвати на цьому розмову двох приятелiв, якi так несподiвано зустрiлися, i розповiсти ласкавому читачевi, через що ж заарештували пана Перегрiнуса Тиса. Важко, навiть неможливо пояснити, як виникають чутки; вони мов вiтер, що прилiтае невiдомо звiдки й зникае невiдомо де. Отак i в мiстi пiшла чутка, що на святвечiр з великого товариства, яке зiбралося в одного багатого банкiра, незрозумiлим чином викрадено якусь дуже значну даму. В мiстi тiльки й мови було, що про це викрадення, всi називали прiзвище банкiра й нарiкали на полiцiю, яка, мовляв, занедбуе своi обов’язки, коли допускае таке зухвале насильство. Мiська управа не мала iншоi ради, як почати слiдство, допитавши всiх гостей, якi були в банкiра на святвечiр, i кожен з них сказав, що справдi, як вiн чув, з товариства викрадено якусь значну даму, а банкiр дуже шкодував, що в його домi сталася така прикра подiя. Але нiхто не мiг назвати прiзвища викраденоi дами; коли ж банкiр подав список своiх гостей, то виявилося, що жодноi з названих у ньому дам не бракуе. А як з’ясувалося, що те саме можна сказати й про всiх жiнок i дiвчат у мiстi, i тутешнiх, i приiжджих, що жоднiй з них на святвечiр не зроблено нiякоi кривди, мiська управа вирiшила, бо iнакше й не могла вирiшити, що чутка не мае пiд собою нiяких пiдстав i всю справу треба вважати вичерпаною.
Але тут перед яснi очi мiськоi управи з’явився якийсь чоловiк, i сам дивний, i дивно вбраний. Незнайомий заявив, що вiн таемний радник, на прiзвище Кнарпантi. На цьому словi вiн дiстав з кишенi папiр з великою печаткою i, ввiчливо вклонившись, вручив його членам управи. На обличчi в нього написана була тверда впевненiсть у тому, що управа буде страшенно вражена високим званням, яке вiн, таемний радник Кнарпантi, носить, а також важливим дорученням, яке йому дано, i поставиться до нього з вiдповiдною шаною. Кнарпантi був дуже важливою особою, правою рукою одного дрiбного князя, iменi якого видавець нiяк не пригадуе i про якого можна тiльки сказати, що йому вiчно бракувало грошей i що з усiх державних установ, якi вiн знав з iсторii, жодна йому не подобалась так, як таемна державна iнквiзицiя, що колись iснувала у Венецii. В того князя справдi недавно пропала одна принцеса, тiльки нiхто добре не знав як. І от тепер, коли чутка про викрадення значноi дами дiйшла до вух Кнарпантi, який саме приiхав до Франкфурта, щоб позичити якомога бiльше грошей для свого володаря, вiн негайно написав до князя, що йому пощастило напасти на слiд зниклоi принцеси. У вiдповiдь на свого листа вiн зразу ж отримав наказ стежити за розбiйником i докласти всiх зусиль, щоб знайти принцесу i заволодiти нею, хоч чого б це коштувало. До цього наказу був доданий ввiчливий лист до мiськоi управи з проханням якомога посприяти таемному радниковi Кнарпантi в його пошуках, на його вимогу заарештувати розбiйника i вчинити над ним суд. Оце й був той папiр, який Кнарпантi передав на аудiенцii членам управи i вiд якого вiн сподiвався величезного ефекту.
Члени управи вiдповiли, що чутку про викрадення значноi дами спростовано як таку, що не мае пiд собою нiяких пiдстав; навпаки, твердо з’ясовано, що взагалi нiхто нiкого не викрадав, а тому про пошуки викрадача не може бути й мови, i пан таемний радник Кнарпантi, звiльнений вiд подальших розслiдувань, нiякого сприяння не потребуе.
Кнарпантi вислухав усе це з самовдоволеною усмiшкою i сказав, що вiн, завдяки своему винятково гострому розумовi, уже зумiв вистежити злочинця. Коли йому нагадали, що про злочинця може бути мова тiльки тодi, як зроблено самий злочин, Кнарпантi заявив, що спершу треба знайти злочинця, а зроблений злочин уже й сам знайдеться. Тiльки поверховий, легковажний суддя, якщо навiть головне звинувачення не доведене через упертiсть звинуваченого, не може повести допит так, щоб не знайти у звинуваченого хоч якоiсь плями, достатньоi для його арешту. І вiн зараз таки змушений поставити клопотання про якнайшвидший арешт викрадача його принцеси, а той викрадач – не хто iнший, як пан Перегрiнус Тис, якого вiн уже давно знае як вельми пiдозрiлу особу i папери якого просить негайно конфiскувати.
Члени управи були дуже здивованi таким зухвалим звинуваченням у злочинi iхнього тихого земляка з бездоганною репутацiею i обурено вiдхилили клопотання Кнарпантi.
Проте Кнарпантi це нiтрохи не збентежило; iз властивою йому нахабнiстю вiн заявив, що йому не важко обгрунтувати свое звинувачення доказами, якщо вiд нього цього вимагатимуть. Вiн може привести свiдкiв того, що пан Перегрiнус Тис на святвечiр силомiць заносив до себе в дiм гарну, ошатну дiвчину.
Бiльше для того, щоб показати, яке його твердження безглузде, анiж для з’ясування самоi справи, управа вирiшила вислухати обох названих свiдкiв. Один iз них був сусiд пана Перегрiнуса Тиса, що того фатального святвечора випадково був надворi бiля свого дому, а другий – сторож; обидва вони здалека спостерiгали, як Перегрiнус заносив до себе таемничу красуню, i одноголосно пiдтвердили, що пан Тис справдi принiс у свiй дiм вичепурену даму. Обидва також звернули увагу на те, що дама дуже пручалася й жалiбно стогнала. На питання, чому ж вони не кинулися на допомогу жiнцi, якщо вона була в скрутi, свiдки вiдповiли, що iм таке не спало на думку.
Цi свiдчення неабияк збентежили членiв управи, бо виходило, начебто пан Перегрiнус справдi вчинив те, в чому його звинувачували. Кнарпантi промовляв, як Цiцерон, i доводив, що навiть коли цiеi хвилини в мiстi й не бракуе жодноi дами, це ще нiчого не означае, бо викрадена дама могла врятуватися вiд Перегрiнуса i просто з сорому промовчати про свою бiду. Хто була та дама i яку ще небезпеку для суспiльства ховають у собi любовнi пригоди пана Тиса, напевне, можна буде дiзнатися з паперiв злочинця, а сам Кнарпантi покладаеться на почуття справедливостi членiв управи, якi, звичайно, не лишать без кари жодного вчинку, що вимагае суворого осуду. Члени управи ухвалили поки що вдовольнити клопотання достойного таемного радника, i таким чином був виданий наказ про негайний арешт бiдолашного Перегрiнуса Тиса i про конфiскацiю його паперiв.
Та вернiмося до двох друзiв, що один бiля одного повисували голови з вiкон в’язницi.
Перегрiнус докладно розповiв приятелевi, як вiн, повернувшись до Франкфурта, дiзнався, що залишився круглим сиротою, i як вiдтодi серед галасливого мiста провадить тихе, безрадiсне життя самiтника, вiддаючись спогадам про минулi часи.
– О так, – похмуро мовив Пепуш, – я чув про це, менi розповiдали про твоi дурнi витребеньки, про те, як ти впав у дитячi мрii. Ти хочеш бути таким собi героем простодушностi й дитинностi i глузуеш iз справедливих вимог, якi тобi ставить життя i людське суспiльство. Ти влаштовуеш уявнi родиннi бенкети, а потiм роздаеш убогим смачнi страви й дороге вино, якi подавав на стiл для небiжчикiв. Ти сам готуеш подарунки на святвечiр i вдаеш iз себе хлопчика, а тодi розносиш бiдним дiтям такi подарунки, якi в багатих родинах батьки дарують своiм розпещеним дiтям. Але ти не думаеш про те, що робиш убогим кепську послугу, полоскотавши iм пiднебiння всiлякими ласощами, щоб потiм вони вдвiчi дужче вiдчували своi злиднi, коли iм доведеться з нестерпного голоду жувати таке, що його б не захотiв iсти нi один перебiрливий кiмнатний пес… Ох, яка ж менi огидна стае ця годiвля убогих, коли я згадаю, що витраченого за один тiльки день вистачило б на кiлька мiсяцiв скромного харчування! Ти засипаеш дiтей злидарiв розкiшними iграшками й не думаеш про те, що якась дерев’яна пофарбована шабля, ганчiр’яна лялька, зозуля чи мiзерний коржик, подарований батьком i матiр’ю, втiшать iх так само, а може, ще й бiльше. Крiм того, вони так переiдаються твоiми проклятими марципанами, що другого дня лежать хворi, а твоi подарунки сiють у iхнiх серцях зерно невдоволення й ремства, бо тепер вони знають, що така розкiш е, та не для них. Ти заможний, сповнений життевоi снаги, а проте уникаеш товариства, тримаеш на вiдстанi щиро прихильних до тебе людей. Я вiрю, що смерть батькiв приголомшила тебе, але якби кожен, хто зазнав тяжкоi втрати, залазив, мов той равлик, у свою черепашку, то свiт, хай йому чорт, став би схожий на якусь трупарню i я не захотiв би в ньому жити. Нi, приятелю! Ти й сам добре знаеш, що то тiльки вперте себелюбство змушуе тебе по-дурному сахатися вiд людей. Нi, нi, Перегрiнусе, я не зможу бiльше тебе шанувати, не зможу бiльше бути твоiм приятелем, якщо ти не почнеш жити по-iншому, не вiдмовишся вiд своiх прикрих звичок.
Перегрiнус ляснув пальцями, i майстер Блоха миттю вставив йому в око мiкроскопiчне скельце.
Думки розгнiваного Пепуша казали: «Ну хiба не шкода, що такий приемний, розумний чоловiк зiйшов на небезпечнi манiвцi, де врештi може змарнувати всю свою силу i своi здiбностi! Але певне, що його нiжна, меланхолiйна душа не витримала удару, якого йому завдала смерть батькiв, i почала шукати втiхи у вчинках, схожих на божевiлля. Вiн пропаде, якщо я його не врятую. Я люто нападатиму на нього, яскравими барвами змалюю, до чого може довести його дурiсть, бо я цiную i люблю його як справжнiй, вiдданий товариш».
Прочитавши цi думки, Перегрiнус переконався, що похмурий Пепуш як був, так i залишився його вiрним приятелем.
– Георге, – вiдповiв йому Перегрiнус пiсля того, як майстер Блоха знов вийняв у нього з зiницi мiкроскопiчне скельце, – Георге, я не буду з тобою сперечатися з приводу моiх, як ти кажеш, дурних витребеньок, бо знаю, що ти хочеш менi добра. Але мушу тобi сказати, що в мене аж серце трiпоче з радощiв, коли я можу влаштувати для убогих свято, i якщо це вияв огидного себелюбства, – хоч я найменше думаю про себе, – то принаймнi я грiшу несвiдомо. Це единi квiтки в моему життi, яке взагалi менi здаеться сумним, занедбаним, зарослим будяками.
– Що ти кажеш, – палко вигукнув Георг Пепуш, – що ти кажеш про будяки? Чому ти зневажаеш будяки i протиставиш iх квiткам? Чи ти так погано знаеш природознавство й не чув, що найкраща квiтка з усiх, якi е, – це цвiт одного з будякiв? Я маю на увазi cactus grandiflorus. А будяк Цегерiт хiба не найкращий у свiтi кактус? Перегрiнусе, я так довго приховував це вiд тебе чи, вiрнiше, мусив приховувати, бо й сам до пуття всього не усвiдомлював, але тепер скажу тобi, що я сам i е будяк Цегерiт i що я нiколи не вiдмовлявся й не вiдмовляюся вiд своiх претензiй на руку дочки достойного короля Секакiса, прекрасноi, чудесноi принцеси Гамагеi. Я знайшов ii, але тiеi ж митi мене схопили тi клятеннi сторож з полiцаем i потягли до в’язницi.
– Як? – вигукнув Перегрiнус, остовпiвши з подиву. – І тебе також, Георге, вплутано в цю дивовижну iсторiю?
– В яку iсторiю? – спитав Пепуш.
І Перегрiнус негайно розповiв своему приятелевi, як ранiше пановi Сваммеру, все, що з ним сталося спершу в палiтурника Леммергiрта, а потiм у його власному домi. Сказав вiн також i про появу майстра Блохи, щоправда, промовчавши, як i слiд було сподiватися, про таемниче скельце.
Очi в Георга палали, вiн кусав губи, бив себе кулаком по лобi, а коли Перегрiнус скiнчив, вигукнув, охоплений люттю:
– Пiдла облудниця! Зрадниця!
І, в розпачливому любовному самокатуваннi, бажаючи до останньоi краплi випити келих отрути, який йому, нi про що не здогадуючись, подав Перегрiнус, Георг примусив його ще раз iз найменшими подробицями розповiсти про все, що робила й казала Дертье. Слухаючи Перегрiнуса, вiн мурмотiв:
– У твоiх обiймах… У тебе на грудях… палкi поцiлунки…
Потiм вiн вiдскочив вiд вiкна й почав бiгати по кiмнатi, вимахуючи руками, як божевiльний.
Дарма Перегрiнус гукав йому, щоб вiн дослухав до кiнця, дарма запевняв його, що вiн почуе ще багато втiшного для себе, – Пепуш не втихомирювався.
Дверi вiдчинилися, зайшов член мiськоi управи й оголосив пановi Тису, що не знайдено нiякоi законноi пiдстави для його подальшого перебування пiд арештом i вiн може йти додому.
Вийшовши на волю, Перегрiнус найперше поручився за арештованого Георга Пепуша, засвiдчивши, що це справдi Георг Пепуш, iз яким вiн щиро приятелював у Мадрасi i який вiдомий йому як заможна людина з бездоганною репутацiею. Про будяка Цегерiта, найкращого з усiх кактусiв, Перегрiнус розважно промовчав, бо розумiв, що за таких обставин це могло б швидше зашкодити, нiж допомогти його приятелевi.
Майстер Блоха вдався в дуже повчальнi фiлософськi розумування, якi зводились до того, що будяк Цегерiт, хоч зовнi й здаеться грубим i нестриманим, насправдi дуже людяний i розважний, дарма що поводиться трохи зухвало. Властиво, будяк цiлком слушно ганив спосiб життя пана Перегрiнуса, хай навiть i не дуже добираючи слова. З свого боку вiн, майстер Блоха, також порадив би пановi Перегрiнусу виходити на люди.
– Повiрте менi, – казав майстер Блоха, – повiрте менi, пане Перегрiнусе, що вам буде дуже корисно попрощатися з своею самотою. Насамперед вам тепер нiчого боятися, що ви будете нiяковiти й бентежитись на людях, бо, маючи в оцi таемниче скельце, ви читатимете iхнi думки, а тому завжди знатимете, на яку ступити. Як упевнено й спокiйно ви тепер почуватимете себе перед високими особами, бо вам вiдкритi будуть iхнi найпотаемнiшi думки. Коли ви будете вiльно й невимушено виходити на люди, кров у вас потече швидше жилами, похмура задума де й дiнеться, а найважливiше, що в головi у вас строкатим роем з’являться новi думки й iдеi, образ прекрасноi Гамагеi поблякне, i вам буде багато легше дотримати слова, яке ви менi дали.
Пан Перегрiнус вiдчував, що обидва вони, Георг Пепуш i майстер Блоха, хочуть йому тiльки добра, i вирiшив послухатись iхньоi мудроi поради. Та як тiльки до нього долинав солодкий голос його коханоi, що часто спiвала й грала, вiн зразу ж забував про свое рiшення i не хотiв виходити з дому, що став для нього раем.
Та нарештi вiн таки переборов себе й подався в парк, де прогулювалось мiське товариство. Майстер Блоха вставив йому в око скельце, а сам примостився в жабо, де мiг собi плавно погойдуватись, наче в паланкiнi.
– Нарештi менi випала рiдкiсна втiха знов побачити мого любого, доброго пана Тиса! Ви так рiдко показуетесь у товариствi, дорогий друже, що всi вже нудьгують за вами. Зайдiмо кудись випити пляшку вина за ваше здоров’я, мiй щирий друже! Який я радий, що побачив вас! – Так вигукував, iдучи йому назустрiч, юнак, якого вiн бачив у життi, може, двiчi або тричi. А думки його казали: «Нарештi й цей дурний мiзантроп з’явився на люди! Але треба влестити його, бо я хочу найближчим часом позичити в нього грошей. Не буде ж вiн таким божевiльним, щоб прийняти мое запрошення! У мене немае анi гроша в кишенi, i в жоднiй пивницi менi бiльше не дають наборг».
Просто на Перегрiнуса йшло двое дуже вичепурених дiвчат. То були сестри, далекi його родички.
– Ох, – вигукнула, смiючись, одна з них, – ох, братику, невже ми й вас зустрiли? Негарно так замикатися й не показуватись нiкому на очi. Ви не повiрите, як матуся вас шануе, каже, що ви такi розумнi. Пообiцяйте ж менi, що скоро заглянете до нас. Ну, поцiлуйте менi руку!
А думки ii казали: «Що це таке? Що сталося з нашим родичем? Я хотiла його добре налякати. Вiн завжди тiкав вiд мене, як i вiд кожноi жiнки, а тепер стоiть i так чудно дивиться менi у вiчi, та й руку цiлуе не бентежачись! Може, вiн закоханий у мене? Тiльки цього бракувало! Мати каже, що вiн трохи придуркуватий. Та байдуже, я однаково пiду за нього: придуркуватий чоловiк, якщо вiн такий багатий, як наш родич, кращий за розумного».
Друга сестра, опустивши очi й почервонiвши, тiльки прошепотiла:
– Так, вiдвiдайте нас швидше, любий братику! А думки ii казали: «Наш родич досить гарний чоловiк, не розумiю, чого мати не любить його i називае дурним i вульгарним. Коли вiн прийде до нас у гостi, то неодмiнно закохаеться в мене, бо я найкраща дiвчина в цiлому Франкфуртi. Я пiду за нього, бо хочу одружитися з багатим чоловiком, щоб спати до одинадцятоi i носити найдорожчi шалi, як панi фон Лерснер».
Дорогою проiздив лiкар; побачивши Перегрiнуса, вiн зупинив карету, висунувся з вiкна й вигукнув:
– Доброго ранку, дорогий Тисе! Вигляд у вас хоч куди! Дай боже вам доброго здоров’я! А якщо з вами станеться якась бiда, не забудьте про мене, давнього приятеля вашого покiйного батька. Таких здорованiв я швидко ставлю на ноги! Бувайте!
А думки його казали: «Цей чоловiк, мабуть, здоровий тiльки тому, що скупий. Але вiн дуже блiдий i засмучений, здаеться менi, що в нього не все гаразд iз горлом. Ну, хай вiн тiльки попаде менi до рук, то не швидко встане з постелi! Вiн менi заплатить за свое вперте здоров’я».
– Мое найуклiннiше поважання вам, добродiю! – вигукнув вiдразу ж по тому лiтнiй купець, що трапився йому назустрiч. – Я, бачите, все бiгаю, все товчуся, геть уже замучився. Як мудро ви зробили, що кинули справи, хоч з вашими здiбностями, напевне, вдвiчi б збiльшили багатство свого шановного татуся.
А думки його казали: «Якби тiльки цей йолоп узявся до торгiвлi, вiн швидко пустив би за вiтром усе свое багатство. Ото була б радiсть! Старий татусь, що любив обдирати до нитки чесних людей, якi хотiли полiпшити своi справи невеличким банкрутством, перевернувся б у трунi».
Багато ще таких разючих протирiч мiж словами й думками довелося Перегрiнусовi спостерiгати дорогою. Своi вiдповiдi вiн завжди узгоджував з тим, що в його спiврозмовникiв було на думцi, а не на язицi, i багато хто з них не знав уже, якими очима й дивитися на Перегрiнуса, коли вiн так умiе читати iхнi думки. Нарештi пан Перегрiнус вiдчув, що в нього вже голова йде обертом вiд утоми. Вiн ляснув пальцями, i зразу ж скельце зникло з зiницi його лiвого ока.
Коли Перегрiнус прийшов додому, його вразило дивне видовище. Якийсь чоловiк стояв серед коридора i невiдступно дивився в чудернацьку пiдзорну трубу на дверi кiмнати пана Сваммера. А на дверях веселковими барвами мерехтiли полум’янi кола, звужувалися в одну вогнисту цятку i немов пронизували дошки. Як тiльки це ставалося, з кiмнати долинало нiби глухе зiтхання, а часом навiть стогiн.
Пан Перегрiнус вжахнувся: йому здалося, що вiн упiзнав голос Гамагеi.
– Що вам тут треба? Що це за чортовиння? – напав Перегрiнус на чоловiка, що справдi робив якiсь диявольськi штуки, бо мерехтливi кола бiгали по дверях все швидше, полум’янiли все дужче, вогниста цятка все частiше пронизувала дверi i все жалiсливiший стогiн долинав з кiмнати.
– Ох! – вигукнув чоловiк, складаючи й швидко ховаючи свою трубу. – Ох, це ви, пане господарю! Пробачте, дорогий пане Тисе, що я тут роблю своi операцii без вашого ласкавого дозволу. Я заходив до вас по нього, проте Алiна, добра душа, сказала менi, що ви десь вийшли, а моя справа тут, унизу, така нагальна, що я не можу зволiкати.
– Яка справа? – спитав Перегрiнус не вельми привiтно. – Яка у вас в нагальна справа тут, унизу?
– Хiба ви не знаете, – вiдповiв чоловiк, неприемно всмiхаючись, – нiби ви не знаете, шановний пане Тисе, що вiд мене втекла моя небога Дертье Ельвердiнк? Вас навiть було заарештовано як ii викрадача, хоч i цiлком безпiдставно, i якщо буде потреба, я залюбки посвiдчу, що ви нiтрохи не виннi. Нi, не до вас, а до пана Сваммердама, що колись був моiм приятелем, а тепер став ворогом, утекла зрадлива Дертье. Я знаю, вона сидить тут, у кiмнатi, та ще й сама, бо пан Сваммердам кудись пiшов. Попасти до кiмнати я не можу, бо дверi замкнутi i взятi на засув, а я надто добродушна людина, щоб виламати iх. Тому я дозволив собi трiшки помучити малу негiдницю своiми оптичними тортурами, нехай знае, що я ii пан i володар, хоч би там якою принцесою вона себе уявляла!
– Ви сатана! – вигукнув Перегрiнус, до краю розгнiваний. – Ви сатана, а не пан i володар прекрасноi, небесноi Гамагеi! Геть iз мого дому! Робiть своi диявольськi штуки де хочете, але тут ви ними нiчого не доможетесь, я вже подбаю про це.
