скачать книгу бесплатно
– Дiти, дiти, дивiться, Христос посилае вам дарунки! – знов вигукнув вiн, пiдбiг до великого розсувного столу посеред кiмнати й почав викладати схованi в кошику рiздвянi дарунки. Мокру ялинку, з якоi капала вода, довелося, звичайно, лишити за дверима. Палiтурник i досi не мiг зрозумiти, що все це означае, але дружина його була здогадливiша: вона усмiхнулася Перегрiнусовi з сльозами на очах, а хлопчики стояли вiддалiк i мовчки поiдали очима кожен подарунок, який з’являвся з кошика, i часто, не втримавшись, голосно скрикували з радостi й подиву.
Нарештi Перегрiнус вдало роздiлив дарунки за вiком дiтей, засвiтив усi свiчки й вигукнув:
– Сюди, дiти, сюди! Ось дарунки, якi вам послав Христос!
Тодi хлопчики, якi не могли ще до кiнця збагнути, що все це належить iм, радiсно закричали й застрибали навколо столу.
Батьки хотiли подякувати благодiйниковi, та якраз подяки батькiв i дiтей пан Перегрiнус щоразу намагався уникнути; вiн i тепер налаштувався тихенько втекти, як завжди, i був уже бiля дверей, коли вони зненацька вiдчинилися i в яскравому сяйвi рiздвяних свiчок перед ним з’явилася молода, пишно вбрана жiнка.
Автор рiдко справляе гарне враження, коли починае докладно змальовувати, який вигляд мае та чи iнша красуня, що про неi йде мова в його оповiданнi: яка вона на зрiст, як тримаеться, яку мае постать, якого кольору очi й коси; мабуть, багато краще поставити ii перед очi ласкавому читачевi всю, а не подавати частинами. І тут також досить було б запевнити читача, що жiнка, з якою зустрiвся в дверях переляканий до смертi Перегрiнус, була надзвичайно гарна й мила, якби не треба було конче згадати деякi особливi риси, властивi тiй маленькiй особi.
Так, вона справдi була маленька, навiть занадто маленька на зрiст, але дуже струнка й грацiозна, ii обличчя, взагалi вродливе й виразне, здавалося якимсь дивним i нетутешнiм через те, що зiницi були бiльшi, а чорнi, наче полакованi, брови сидiли вище, нiж звичайно. Одягнена чи, швидше, вичепурена та жiночка була так, нiби щойно приiхала з бенкету: в чорних косах блищала розкiшна дiадема, багатi мережива лише до половини прикривали повнi груди, сукня з важкого шовку в бузкову й жовту клiтку облягала гнучкий стан i широкими складками спадала якраз настiльки, щоб можна було побачити найчудеснiшi, взутi в бiлi черевички ноги, так само як мереживнi рукави були саме такi завдовжки, а бiлi лайковi рукавички досягали саме настiльки, щоб мiж ними лишилася вiдкритою найкраща частина бездоганних рук. Багате намисто й дiамантовi сережки доповнювали вбрання.
Певна рiч, що палiтурник був такий самий спантеличений, як i пан Перегрiнус, а дiти, лишивши iграшки й пороззявлявши роти, втупили очi в незнайому панi; але жiнок найменше вражае все дивне й незвичайне, i взагалi вони найшвидше опановують себе, а тому дружина палiтурника перша спромоглася на слово й спитала дивну гостю, що вона бажае.
Тепер дама зовсiм зайшла до кiмнати, i наляканий Перегрiнус хотiв був уже скористатися цiею хвилиною, щоб швиденько втекти, але дама схопила його за обидвi руки й солодким голоском пролебедiла:
– Отже, доля все-таки зласкавилась до мене, я все-таки догнала вас! О Перегрiне, мiй любий Перегрiне, яке чудесне, щасливе побачення!
Вона пiдняла праву руку так, що торкнулася уст Перегрiна, i вiн мусив ii поцiлувати, хоч на лобi в нього виступили холоднi краплi поту. Тодi дама вiдпустила його руки, i тепер йому була вiдкрита дорога до втечi, але вiн вiдчував себе нiби завороженим, як бiдолашна тварина зачарована поглядом гримучоi змii.
– Дозвольте, – знов озвалася дама, – дозвольте менi, дорогий Перегрiне, взяти участь у чудовому святi, яке ви, нiжна, шляхетна душа, влаштували невинним дiтям. Дозвольте й менi вкласти в нього свою пайку.
І вона почала дiставати з гарненького кошичка, який висiв у неi через руку i якого аж тепер усi помiтили, всiлякi iграшки, одну кращу за другу, i мило, дбайливо розставляти iх на столi. Потiм пiдвела до нього хлопчикiв, показала кожному, що кому належить, i так гарно поводилася з дiтьми, що краще годi й уявити. Палiтурник думав, що все це йому сниться, а його дружина хитро усмiхалася, бо була впевнена, що мiж паном Перегрiнусом i незнайомою дамою е якась особлива домовленiсть.
Поки батьки дивувалися, а дiти радiли, незнайома дама сiла на стару, розхитану канапу i посадовила поряд iз собою пана Перегрiнуса, що вже сам не знав, чи це вiн, чи не вiн.
– Любий мiй, – тихо прошепотiла вона йому на вухо, – любий мiй, дорогий друже, якою радiсною, якою щасливою я себе почуваю бiля тебе!
– Але ж, – промурмотiв, заникуючись, Перегрiнус, – але ж, шановна панi…
Та раптом, бог його знае як, уста незнайомоi дами опинилися так близько бiля його уст, що не встиг вiн ще й подумати про поцiлунок, як уже поцiлував ii; можна собi уявити, що вiн пiсля цього знов i вже остаточно втратив дар слова.
– Мiй милий друже, – повела далi незнайома дама, так близько присунувшись до Перегрiнуса, що ще трохи, i вона б сiла йому на колiна, – мiй милий друже! Я знаю, що тебе засмучуе, знаю, що сьогоднi ввечерi болюче вразило твою чисту дитячу душу. Але не журися! Я принесла тобi те, що ти загубив i що вже навряд чи сподiвався колись вернути!
І незнайома дама дiстала з того самого кошичка, в якому були iграшки, дерев’яну скриньку i вручила ii Перегрiнусовi. То були лови на оленiв i на диких свиней, яких йому не вистачало на столi з рiздвяними подарунками. Важко було б описати тi дивнi почуття, що боролися тiеi хвилини в грудях Перегрiнуса.
Якщо в усiй постатi незнайомоi, незважаючи на всю ii грацiю i вроду, все-таки було щось примарне, вiд чого мороз пiшов би поза спиною навiть у людей, що не боялись жiнок так, як Перегрiн, то який же жах охопив i так уже наляканого Перегрiна, коли вiн побачив, що цiй дамi вiдомi геть усi найпотаемнiшi його думки. І все ж таки серед того жаху, коли вiн пiдводив очi i назустрiч йому з-пiд довгих шовкових вiй зорiв переможний погляд найчудовiших у свiтi чорних очей, коли вiн вiдчував солодкий подих прекрасноi iстоти, електричну теплоту ii тiла, – все ж таки в ньому блаженно-болiсним тремтiнням озвалося невимовне бажання, якого вiн досi не знав. І тодi вперше весь спосiб його життя, гра в рiздвянi подарунки здалися Перегрiнусовi дитиннiстю i несмаком, i йому стало соромно, що дама знала про це; а водночас йому здалося, начебто подарунок дами був живим доказом того, що вона його зрозумiла, як нiхто досi на землi, i що тiльки глибоке, нiжне почуття спонукало ii саме так зробити йому радiсть. Вiн вирiшив навiки зберегти коштовний подарунок, нiколи не випускати його з рук i, охоплений непереборним почуттям, палко притис до грудей коробку з ловами на оленiв i диких свиней.
– О як чудесно! – прошепотiла незнайома. – Тебе тiшить мiй дарунок! О мiй любий Перегрiне, виходить, мене не обдурили моi сни, моi передчуття!
Пан Перегрiнус Тис трохи отямився i нарештi спромiгся цiлком чiтко й виразно сказати:
– Але ж, дорога моя, шановна панi, якби я знав, з ким менi випало щастя розмовляти!
– Шельмо! – перебила пана Перегрiнуса дама, лагiдно поплескавши його по щоцi. – Шельмо! Ти тiльки прикидаешся, що не знаеш своеi вiрноi Алiни. Та, мабуть, час уже нам дати спокiй цим добрим людям. Проведiть мене, пане Тисе!
Почувши iм’я Алiни, пан Перегрiнус, звичайно, подумав про свою стару няньку, i йому здалося, нiби в головi в нього замахав крильми вiтряк i все зрушив iз свого мiсця.
Коли незнайома дама почала весело й привiтно прощатися з усiею родиною, палiтурник з великого подиву й пошани тiльки й змiг промурмотiти щось незрозумiле, але дiти поставились до неi як до давньоi знайомоi, а дружина палiтурника сказала:
– Ви, пане Тисе, iз своею вродою i людянiстю цiлком заслужили таку гарну, добру наречену, що навiть уночi допомагае вам робити добре дiло. Вiтаю вас вiд щирого серця!
Незнайома дама зворушено подякувала i запевнила ii, що день iхнього весiлля буде й для них святом, потiм, твердо заборонивши палiтурниковi та його дружинi проводити iх з паном Тисом, сама взяла свiчечку з ялинки, щоб посвiтити собi на сходах.
Можна собi уявити, якi почуття огорнули пана Тиса, коли незнайома дама повисла в нього на руцi! «Проведiть мене, пане Тисе, – думав вiн, – означае: сходами вниз i до карети, яка стоiть перед дверима i бiля якоi чекае служник, а може, й цiлий почет, бо, врештi, це ж напевне якась божевiльна принцеса, що тут… Господи, порятуй мене якнайшвидше вiд цiеi дивноi, тяжкоi халепи i збережи менi мiй убогий глузд!»
Пан Тис i гадки не мав, що всi подii, якi сталися досi, були тiльки прологом найдивовижнiшоi пригоди, а тому, не здогадуючись про те, зробив дуже добре, що наперед попросив Господа зберегти йому глузд.
Коли Перегрiнус i незнайома дама зiйшли вниз, невидимi руки вiдчинили перед ними вхiднi дверi i так само потiм зачинили iх. Та Перегрiнус нiчого не помiтив, бо надто був здивований тим, що перед будинком не було й признаки анi карети, анi служника, що чекав би на панi.
– Ради бога! – вигукнув Перегрiнус. – Де ж ваша карета, ласкава панi?
– Карета? – мовила дама. – Яка там карета? Я так нетерпеливилась, так боялася, що не знайду вас, – то невже ж би я спокiйнiсiнько поiхала сюди в каретi, як ви думаете, любий Перегрiне? Нi, туга й надiя гнали мене вперед, я в бурю й негоду бiгала по всьому мiсту, поки нарештi знайшла вас. Дякувати Богу, таки знайшла. Тепер тiльки проведiть мене додому, любий Перегрiнусе, я живу недалеко звiдси.
Пановi Перегрiнусу нелегко було вiдiгнати вiд себе думку, що така ошатна дама, у шовкових черевичках, не пройшла б i кiлькох крокiв, не зiпсувавши на вiтрi, на дощi й снiгу всього свого вбрання, а ii вишуканому туалетовi негода нiтрохи не зашкодила; вiн вирiшив провести додому незнайому даму й лише радiв, що надворi вигодинилось. Скажений вiтер ущух, на небi не було жодноi хмаринки, ласкаво свiтив повний мiсяць, i тiльки рiзке, пекуче повiтря нагадувало, що нiч таки зимова.
Та не встиг Перегрiнус ступити кiлька крокiв, як дама почала тихенько стогнати, а потiм i вголос нарiкати, що закоцюбла з холоду. У Перегрiнуса кров кипiла в жилах, тому вiн не вiдчував холоду й не подумав про те, що дама так легко одягнена i навiть не закутана шаллю чи хусткою; тепер вiн раптом збагнув, який був недолугий, i хотiв накинути на даму свое пальто. Але дама вiдмовилась, жалiбно простогнавши:
– Нi, любий мiй Перегрiне! Нiчого це не допоможе! Моi ноги… ох, моi ноги! Я не витримаю, помру, так вони болять! – Майже непритомна, вона похилилась, наче падаючи, i ледь чутно вимовила: – Понеси мене, понеси, любий друже!
І тодi Перегрiнус, не довго думаючи, пiдхопив на руки легеньку, мов пiр’iна, даму i обережно закутав ii у свое широке пальто. Та не пройшов вiн i десяти крокiв iз своею солодкою ношею, як його все дужче й дужче почали заливати бурхливi хвилi палкого бажання. Вiн бiг вулицями, немов причинний, i вкривав гарячими поцiлунками шию i груди чудесноi iстоти, що мiцно горнулася до нього. Нарештi йому здалося, нiби вiн раптом прокинувся зi сну; вiн опинився бiля якихось дверей i, пiдвiвши очi, упiзнав свiй дiм на Кiнському ринку. Аж тепер вiн пригадав, що навiть не дiзнався в дами, де вона живе, i, опанувавши себе, спитав:
– Панi! Небесне, божисте створiння, де ви живете?
– Ох, – озвалася дама, пiднявши голову, – ох, любий Перегрiне, та тут же, тут, у цьому будинку, я ж твоя Алiна i живу в тебе! Швиденько ж дзвони, хай вiдчиняють дверi.
– Нi! Нiколи! – крикнув нажаханий Перегрiнус i випустив з рук даму.
– Як, – вигукнула вона, – як, Перегрiне, ти хочеш прогнати мене, хоч знаеш про мою тяжку долю, знаеш, що я, бiдолашна, не маю притулку i ганебно загину тут, якщо ти не вiзьмеш мене до себе, як ранiше? Чи ти, може, хочеш, щоб я померла? Ну, то хай так i буде! Але вiднеси мене хоч до фонтана, щоб мiй труп знайшли не перед твоiм будинком… ох… а тi кам’янi дельфiни, може, матимуть бiльше серця, нiж ти. Горе менi… горе… Який холод!
І дама зомлiла. Тодi тривога й розпука нiби в крижанi лещата схопили i здавили Перегрiновi груди. Вiн нестямно вигукнув:
– Що буде, те й буде, а я iнакше не можу!
Потiм узяв непритомну на руки i рвучко смикнув за дзвоник.
Промчавши повз воротаря, Перегрiн вiдчинив дверi i, замiсть того, щоб тихо постукати нагорi, як звичайно, уже на сходах загукав гак, що аж луна пiшла по широких сiнях:
– Алiно!.. Алiно!.. Свiтло! Свiтло!
– Що? Як? Що таке? Що це означае? – питала, витрiщивши з дива очi стара Алiна, поки Перегрiнус розгортав непритомну даму з пальта i нiжно, дбайливо вкладав ii на канапу.
– Швидше! – вигукнув вiн знов. – Швидше, Алiне, запали в камiнi… Неси сюди чудодiйну есенцiю… чай, пунш! Стели лiжко!
Та Алiна не рушала з мiсця i, втуливши очi в даму, торочила свое:
– Що? Як? Що таке? Що це означае?
Тодi Перегрiнус розповiв iй, що це графиня, а може, й принцеса, що вiд зустрiв ii в палiтурника Леммергiрта, що на вулицi вона зомлiла, що йому довелося вiднести ii додому, а побачивши, що Алiна й далi не рухаеться з мiсця, закричав, тупнувши ногою:
– Сто чортiв його матерi, кажу тобi, запали в камiнi, принеси чаю… чудодiйноi есенцii!
Коли стара нянька почула цi слова, очi в неi заблищали, як слюда, а нiс нiби засвiтився фосфоричним блиском. Вона дiстала свою чорну табакерку, вiдкрила ii, клацнувши накривкою, i втягнула в нiс добру пучку табаки. Потiм узяла руки в боки i глузливо сказала:
– Ви тiльки гляньте, графиня, принцеса, аякже! Знайдена в убогого палiтурника на Кальбахськiй! І ще й млiе на вулицi! Га-га, я добре знаю, де беруть уночi таких видженджурених панiйок! Гарнi менi жарти, гарна поведiнка! Привiв до чесного дому розпусну дiвку, та ще й цього грiха йому мало, ще й згадуе чорта на святвечiр. І щоб я на старiсть ще й помагала йому грiшити? Нi, любий пане Тисе, пошукайте собi iншу помiчницю, на мене не сподiвайтесь, завтра ж таки я кидаю службу.
І стара вийшла з кiмнати, так хряснувши дверима, що аж шибки забряжчали.
Перегрiнус заломив руки зi страху й вiдчаю: дама не подавала нiяких ознак життя. Але тiеi хвилини, коли вiн, до краю наляканий, знайшов пляшечку одеколону й хотiв обережно натерти ним скронi дами, вона схопилася з канапи, бадьора й весела, i вигукнула:
– Нарештi! Нарештi ми самi! Нарештi, мiй Перегрiнусе, я можу сказати вам, чому я йшла за вами до самого помешкання палiтурника Леммергiрта, чому не могла вас кинути цiеi ночi. Перегрiнусе! Видайте менi полоненого, якого ви замкнули в своiй кiмнатi! Я знаю, що ви зовсiм не зобов’язанi виконувати мое прохання, що все залежить тiльки вiд вашоi ласки, але я знаю, яке у вас добре, щире серце, а тому прошу вас, любий мiй, дорогий Перегрiне, видайте менi полоненого!
– Кого? – спитав Перегрiнус, безмежно спантеличений. – Якого полоненого? Хто може бути в мене в полонi?
– Так, – знов мовила дама, схопивши Перегрiнуса за руку й нiжно притиснувши ii до грудей, – так, я визнаю, що тiльки велика, шляхетна душа може вiдмовитись вiд вигод, якi iй посилае ласкава доля, правда й те, що ви не матимете багатьох переваг, якi легко здобули б, якби не видали полоненого… Але подумайте, Перегрiне, адже все щастя, все життя Алiни залежить вiд того, чи вона володiтиме тим полоненим, який…
– Якщо ви не хочете, – перебив ii Перегрiнус, – якщо ви не хочете, ангеле мiй, щоб я все це вважав за гарячкове марення чи щоб я сам тут-таки збожеволiв, то скажiть менi, про кого ви говорите, про якого полоненого?
– Що? – мовила дама. – Я не розумiю вас, Перегрiнусе, невже ви будете заперечувати, що вiн справдi попав до вас у полон? Адже я сама бачила, як ви купували лови i вiн…
– Хто? – в нестямi вигукнув Перегрiнус. – Хто вiн? Я вперше в життi бачу вас, панi. Хто ви i хто вiн?
Тодi дама, геть прибита горем, упала до нiг Перегрiнусовi, заливаючись слiзьми:
– Перегрiне, будь людяний, май серце, вiддай менi його! Вiддай!
А пан Перегрiнус закричав, перебиваючи ii:
– Я збожеволiю… Здурiю!
Раптом дама зiрвалася на ноги. Вона здавалась тепер вищою, очi ii палали, губи тремтiли.
– О варваре! – вигукнула вона в нестямi. – В тебе немае серця… Тебе не можна вблагати… Ти хочеш моеi смертi, моеi загибелi… Ти не вiддаси менi його! Нi… нiколи… нiколи… О нещасна я… кiнець менi… кiнець… – І вона вибiгла з кiмнати.
Перегрiнус чув, як вона бiгла сходами i ii пронизливi зойки луною розходились по цiлому будинку, аж поки внизу грюкнули дверi.
Тодi запала мертва тиша, наче в могилi.
Пригода друга
Приборкувач блiх. Сумна доля принцеси Гамагеi[6 - Гамагея, Пепуш, Секакiс, Тетель, Накрао – Гофман запозичив цi iмена з книги П.-Ф. Арпе «Про дивовижнi витвори природи i мистецтва, що звуться талiсманами та амулетами», яка була в 1792 роцi перекладена нiмецькою мовою.] у Фамагустi.[7 - Фамагуста – мiсто на Схiдному узбережжi острова Кiпр.] Незугарнiсть генiя Тетеля i дивовижнi мiкроскопiчнi дослiди й розваги. Вродлива голландка й чудна пригода молодого Георга Пепуша, колишнього iенського студента
На той час у Франкфуртi перебував один чоловiк, що займався дивним мистецтвом. Його звали приборкувачем блiх, i недарма, бо вiн, хоч i з великими труднощами, зумiв навернути цих маленьких тваринок до культури i навчити iх рiзних цiкавих штук.
На превеликий свiй подив, глядачi спостерiгали, як на бiлому, до блиску налощеному мармуровому столi однi блохи везли маленькi гармати, дiжки з порохом, зброю, а iншi стрибали поряд з рушницями на плечi, патронташами на спинi й шаблями при боцi. На команду приборкувача вони виконували найважчi фiгури, i iхня муштра здавалася веселiшою i жвавiшою, нiж у справжнiх солдатiв, бо iхнiй марш полягав у вишуканих антраша й стрибках, а повороти праворуч i лiворуч – у чудесних пiруетах. Усе вiйсько дiяло навдивовижу злагоджено, а полководець здавався водночас i вправним балетмейстером. Та, мабуть, ще кращi були, ще бiльше тiшили око невеличкi золотi карети, запряженi блохами – по чотири, по шiсть i по вiсiм. Погоничами й служниками були малесенькi, ледве помiтнi золотi кузочки, а що сидiло всерединi, вже не можна було побачити.
Мимоволi спадав на думку екiпаж феi Маб, який бравий Меркуцiо з Шекспiрових «Ромео i Джульетти» змалював так гарно, що зразу видно, як часто цей екiпаж iздив по його власному носi.
Та лише кинувши оком на весь стiл крiзь добре збiльшувальне скло, можна було скласти справжню цiну мистецтву приборкувача блiх. Бо аж тепер глибоко вражений глядач бачив, яка пишна й делiкатна та упряж, як тонко зроблена зброя, яка гарна, просто блискуча унiформа. Годi було уявити собi, яким iнструментом мiг користатися приборкувач блiх, щоб так чисто й пропорцiйно виготовити деякi другоряднi речi, скажiмо, остроги, гудзики тощо; порiвняно з ними те, що звичайно вважалося шедевром кравецького мистецтва, а саме: пара рейтузiв на кожнiй блосi, якi облягали тiло, наче влитi, – причому найважча в цiй роботi була примiрка, – здавалося дрiб’язком, не вартим доброго слова.
Приборкувач блiх мав величезний успiх у мiстi. Цiлий день у залi було повно цiкавих, яких не лякала висока плата за вхiд. Навiть увечерi вiдвiдувачiв було багато, може, навiть ще бiльше, бо тодi приходили й тi, яких не стiльки цiкавили всi цi майстернi витребеньки, скiльки вражав iнший витвiр приборкувача блiх, що здобув йому зовсiм iншу славу i повагу дослiдникiв природи. Це був нiчний мiкроскоп, що так само, як сонячний мiкроскоп удень, кидав на бiлу стiну, немов чарiвний лiхтар, яскраво освiтлене зображення предмета, навдивовижу чiтке й виразне. Крiм того, приборкувач блiх торгував ще чудовими мiкроскопами, за якi йому залюбки платили добрi грошi.
Сталося так, що один юнак, на iм’я Георг Пепуш – ласкавий читач скоро познайомиться з ним ближче, – якось пiзно ввечерi захотiв вiдвiдати приборкувача блiх. Ще на сходах вiн почув лайку, що ставала все голоснiша i незабаром перейшла в скажений крик i галас. Тiльки-но Пепуш хотiв зайти, як дверi навально розчинилися i назустрiч йому, штовхаючись i напираючи одне на одного, ринув натовп блiдих з жаху людей.
– Проклятий чаклун, сатанинське порiддя! Я на нього в суд подам! Штукар, дурисвiт! Його треба вигнати з мiста!
Досить було молодому Пепушевi заглянути в залу, i вiн зразу побачив, що так нажахало й погнало звiдти людей. Вся кiмната кишiла безмежно гидкими iстотами. Попелюха, рiзнi кузьки, павуки, п’явушники, понад мiру збiльшенi, витягали своi хоботки, походжали на своiх високих, волохатих лапках, страхiтливi мурашинi леви хапали й трощили своiми зубчастими клешнями комарiв, якi боронились i трiпотiли довгими крильцями, а помiж ними звивалися оцтовi черви, клейстернi вугрi, сторукi полiпи, i з кожного вiльного вiд них мiсця дивилися iнфузорii iз спотвореними людськими обличчями. Пепуш зроду не бачив нiчого бридкiшого. Його також почав був уже проймати страх, як раптом щось шорстке полетiло йому в обличчя й огорнуло його цiлою хмарою густоi борошнястоi куряви. Тепер страх його де й дiвся, бо вiн миттю здогадався, що шорстка рiч могла бути тiльки круглою напудреною перукою приборкувача блiх, бiльше нiчим. Так воно було й насправдi.
Коли Пепуш протер очi вiд пудри, скажена навала бридких комах уже зникла. Приборкувач блiх, геть знесилений, сидiв у крiслi.
– Левенгук[8 - Левенгук Антон ван (1632–1723) – голландський вчений бiолог i оптик. З допомогою вдосконаленого ним мiкроскопа вiдкрив невидимi для ока живi iстоти i кров’янi тiльця. Гофман дуже вiльно змальовуе цю iсторичну постать.] у, – вигукнув Пепуш, – Левенгуку, тепер ви бачите, до чого доводять вашi витiвки? Вам знов довелося покликати на допомогу своiх васалiв, щоб здихатись вiдвiдувачiв! Правда ж?
– Це ви, – кволим голосом озвався приборкувач блiх, – це ви, любий Пепуше? Ох, я пропав, пропав навiки! Пепуше, я вже починаю вiрити, що ви справдi хотiли менi добра i що я погано зробив, не послухавшись вашоi поради!
Коли Пепуш спокiйно спитав його, що ж сталося, приборкувач блiх обернувся з крiслом до стiни, затулив руками обличчя i, плачучи, сказав Пепушевi, щоб той узяв лупу й глянув крiзь неi на мармуровий стiл. Пепуш уже й простим оком зауважив, що маленькi карети, солдати тощо стояли й лежали непорушно, наче мертвi. Спритнi блохи теж начебто стали якiсь зовсiм iнакшi. А крiзь лупу Пепуш дуже швидко помiтив, що на столi взагалi не лишилося жодноi блохи, а тi цяточки, якi вiн досi вважав за блiх, насправдi були зернинами перцю, яблук i груш, повтикуваними в упряж i в унiформу.
– Я не знаю, – знов озвався в тяжкiй розпуцi приборкувач блiх, – я не знаю, який лихий дух ослiпив мене, що я не побачив утечi свого вiйська до того, як усi вже пiдiйшли до столу й озброiлись лупами. Уявiть собi, Пепуше, якi тi люди були розчарованi! Спершу вони тiльки бурчали, а потiм iх пойняла лють. Вони почали звинувачувати мене в наймерзеннiшому шахрайствi i, дедалi дужче розлютовуючись, не слухали нiяких моiх виправдань, хотiли вже самi поквитатися зi мною. Що я мiг ще зробити, щоб урятуватися вiд iхнiх кулакiв? Тiльки негайно пустити в рух великий мiкроскоп i оточити iх силою-силенною всiляких iстот. Ну й вони перелякалися, як звичайно темна юрба.
– Але скажiть менi, Левенгуку, – мовив Пепуш, – скажiть, як могло статися, що ваше муштроване, таке вiрне вам вiйсько раптом кинуло вас, i ви навiть не зразу це помiтили?
– О, – простогнав приборкувач блiх, – о Пепуше! Вiн мене кинув, вiн, хто тiльки й робив мене володарем, це через нього, пiдлого зрадника, я був як слiпий, через нього на мене звалилось таке лихо!
– А хiба я не вiдраджував, – мовив Пепуш, – хiба я не вiдраджував вас уже хтозна й вiдколи не будувати свою славу на штуках, яких ви, я знаю це, не зможете виконати, не маючи влади над майстром? А що ця влада, хоч як ви намагалися ii змiцнити, лишилась дуже непевною, оце вам якраз нагода переконатися в цьому.
Потiм Пепуш заявив приборкувачевi блiх, що нiяк не розумiе, чому той вважае себе пропащим без цих штук з блохами: адже вiн давно здобув собi тверде становище тим, що винайшов нiчний мiкроскоп i взагалi вмiе, як нiхто, виготовляти скло до мiкроскопiв. Та приборкувач блiх сказав, що за цими штуками стоять зовсiм iншi речi i для нього вiдмовитись вiд них – це те саме, що вiдмовитись вiд себе самого, вiд свого iснування.
– А де Дертье Ельвердiнк? – запитав Пепуш, перебиваючи приборкувача блiх.
– Де? – верескнув приборкувач блiх i заломив руки. – Де Дертье Ельвердiнк? Зникла… пiшла… пiшла невiдомо куди. Убийте мене на мiсцi, Пепуше, я бачу, як вас поймае гнiв i лють. Убийте, та й по всьому!
– Тепер ви бачите, – мовив, насупившись, Пепуш, – тепер ви бачите, до чого довела ваша дурiсть, ваше нiкчемне штукарство. Хто вам дав право запирати бiдолашну Дертье, як рабиню, а потiм виставляти ii причепурену напоказ, немов якесь диво природи, аби лише принадити публiку? Навiщо ви робили насильство над ii почуттям i не дозволили iй вiддати менi свою руку, хоч напевне ж бачили, як щиро ми кохаемо одне одного? Вона втекла? Ну й добре, принаймнi вона тепер уже не пiд вашою владою, i якщо я цiеi хвилини й не знаю, де ii шукати, то все ж таки переконаний, що знайду ii. Ось, Левенгуку, ваша перука, надягнiть ii i скорiться своiй долi, це найкраще, що ви можете тепер зробити.
Приборкувач блiх лiвою рукою надiв перуку на свою лису голову, а правою схопив Пепуша за руку.
– Пепуше, – сказав, – Пепуше, ви мiй щирий приятель, бо ви единий на цiле мiсто Франкфурт знаете, що я вiд тисяча сiмсот двадцять п’ятого року лежу похований у старiй дельфтськiй церквi й нiкому про це не сказали, навiть коли гнiвались на мене через Дертье Ельвердiнк. Менi самому часом не вкладаеться в головi, що я справдi той самий Антон ван Левенгук, якого поховали в Дельфтi, та коли я оглянуся на свою працю i згадаю свое життя, то знов вiрю, що так воно й е, i менi дуже приемно, що про це нiхто не плеще язиком. Тепер я сам бачу, любий Пепуше, що неправильно дiяв там, де йшлося про Дертье Ельвердiнк, хоч i зовсiм не в такому розумiннi, як вам здаеться. Бо я таки недарма називав ваше залицяння порожньою, дурною химерою, але дарма не був з вами цiлком щирий i не розповiв вам, хто ж така насправдi Дертье Ельвердiнк. Тодi б ви самi переконалися, як добре я робив, намагаючись вибити вам з голови вашi бажання, бо якби вони здiйснилися, то ви б неминуче загинули. Пепуше! Сядьте бiля мене й вислухайте дивовижну розповiдь!
– Ну що ж, можу вислухати, – вiдповiв Пепуш, ехидно поглянувши на приборкувача блiх, i сiв навпроти нього в м’яке крiсло.
– Оскiльки ви, – почав приборкувач блiх, – оскiльки ви, любий друже, добре знаете iсторiю, то вам, безперечно, вiдомо, що король Секакiс багато рокiв перебував у близьких стосунках з королевою квiток i плодом того кохання була вродлива, чарiвна принцеса Гамагея. Менше вiдомо, як принцеса Гамагея попала до Фамагусти, – навiть я не можу цього сказати. Багато хто запевняе, i не без пiдстав, що принцеса ховалася у Фамагустi вiд огидного принца п’явок, запеклого ворога королеви квiток.
Ну, та не про це мова! Вже у Фамагустi одного разу сталося так, що принцеса, гуляючи надвечiр, коли трохи похолоднiшало, зайшла в гарний, густий кипарисовий гайок. Зачарована лагiдним шепотом вечiрнього вiтерця, дзюрчанням струмка, мелодiйним щебетом пташок, принцеса лягла на м’який, пахучий мох i невдовзi мiцно заснула. Та саме той ворог, вiд якого вона хотiла втекти, огидний принц п’явок, тiеi хвилини висунув голову з болота, побачив красуню принцесу i закохався в неi так, що не мiг не поцiлувати ii. Biн тихо пiдповз до неi i почав цiлувати ii за лiвим вухом. А ви добре знаете, друже мiй Пепуше, що даму, яку почне цiлувати принц п’явок, чекае смерть, бо вiн найогиднiший у свiтi кровопивець. Так сталося й тут: принц п’явок доти цiлував бiдолашну принцесу, доки з ii тiла не вилетiв останнiй подих життя. Тодi вiн, пересичений i сп’янiлий, повалився на мох, i служникам, що швидко виповзли з мулу, довелося тягти його додому. Дарма корiнь мандрагори пробився з землi й припав до рани, яку нацiлував принцесi пiдступний принц п’явок, дарма на жалiбний поклик кореня всi квiтки пiдвели своi голови й приедналися до його невтiшного голосiння! Сталося так, що саме тiею дорогою проходив генiй Тетель; його також глибоко зворушила врода Гамагеi i ii нещаслива смерть. Вiн узяв принцесу на руки й пригорнув до грудей, намагаючись вдихнути в неi життя, але вона не прокидалася зi смертельного сну. Тодi генiй Тетель побачив огидного принца п’явок, якого (такий вiн був важкий i п’яний) служники нiяк не могли затягти до палацу, i, спалахнувши гнiвом, сипнув на нього цiлу пригорщ солi. Бридкий ворог миттю виригнув iз себе всю пурпурову вологу, яку вiн виссав iз принцеси Гамагеi, почав корчитись i ганебно здох. А всi квiтки, що стояли навколо, вмочили своi пелюстки в ту вологу, забарвивши iх на вiчну пам’ять про замордовану принцесу в такий чудовий червоний колiр, що жодний художник на свiтi не мiг би такого створити. Ви знаете, Пепуше, що найкращi темно-червонi гвоздики, амарилiси й левкоi походять саме з того кипарисового гайка, де принц зацiлував до смертi прегарну Гамагею. Генiй Тетель хотiв уже йти, бо до вечора мав ще залагодити багато справ у Самаркандi, але ще раз глянув на принцесу i спинився, зачарований i охоплений найщирiшим жалем. Тодi раптом йому сяйнула якась думка. Замiсть iти далi, вiн узяв принцесу на руки i знявся з нею високо в повiтря.
У той самий час двое мудрецiв, одним з яких, не буду приховувати, був я, спостерiгали з галереi одноi високоi вежi рух зiрок. Нараз вони побачили вгорi над собою генiя Тетеля з принцесою Гамагеею, i тiеi самоi митi одному з них спало на думку… а втiм, це до справи не стосуеться! Обидва маги впiзнали генiя Тетеля, але не впiзнали принцеси. Вони почали думати i так i сяк, що б могло означати це явище, але так i не знайшли певного чи хоча б iмовiрного пояснення. Та скоро пiсля того звiстка про нещасну долю принцеси Гамагеi поширилась по всiй Фамагустi, i тодi й магам стало ясно, що означала поява генiя Тетеля з дiвчиною в руках.
Обидва вони висловили здогад, що генiй Тетель, напевне, знайшов якийсь спосiб вернути життя принцесi, i вирiшили розпитати про це в Самаркандi, куди, за iхнiми спостереженнями, вiн, мабуть, полетiв. Проте в Самаркандi нiхто нiчогiсiнько не знав про принцесу.
Минуло багато рокiв, маги посварилися, що мiж ученими бувае тим частiше, чим вони вченiшi, i тiльки про своi найважливiшi вiдкриття повiдомляли один одного за давньою звичкою. Ви, гадаю, не забули, Пепуше, що один iз тих магiв – я сам. Отже, мене неабияк здивував лист мого колеги, в якому були найдивовижнiшi i заразом найприемнiшi повiдомлення про долю принцеси Гамагеi. Справи були ось якi: мiй колега дiстав вiд одного свого приятеля, вченого iз Самарканда, кiлька прегарних, розкiшних тюльпанiв, та ще й таких свiжих, наче вони були щойно зрiзанi. Тюльпани були йому потрiбнi головним чином для дослiдження пiд мiкроскопом iхнiх внутрiшнiх частин, а особливо пилку. Тому вiн розрiзав один гарний жовто-лiловий тюльпан i побачив усерединi чашечки малесеньке зернятко, не таке, як у тюльпанiв, i те зернятко його якось особливо зацiкавило. Та як же вiн здивувався, коли, нацiливши на нього збiльшувальне скло, чiтко побачив, що зернятко було не що iнше, як принцеса Гамагея: лежачи в пилку тюльпановоi чашечки, вона, здавалося, спокiйно, солодко спала.
