скачать книгу бесплатно
– Не гарячкуйте, – мовив Левенгук, – не гарячкуйте ж, вельмишановний пане Тисе, я людина тиха i всiм бажаю тiльки добра. Ви не знаете, за кого заступаетесь. Та iстота, що сидить там, у кiмнатi, в образi найчудеснiшоi жiнки, – маленьке чудовисько, маленький василiск. Хай би вже тiкала, коли iй так не подобалось жити у вашого покiрного слуги, але нащо вона, пiдступна зрадниця, украла в мене мiй найкоштовнiший скарб, найкращого приятеля мого серця, без якого я не можу жити, не можу iснувати? Нащо вона забрала в мене майстра Блоху? Ви не розумiете, шановний, що я маю на увазi, але…
Тут майстер Блоха, що тим часом зiскочив з жабо пана Перегрiнуса i знайшов собi надiйнiше i зручнiше мiсце в його краватцi, не витримав i тоненько, глузливо засмiявся.
– О, – вигукнув Левенгук, здригнувшись, наче вiд раптового переляку, – а це що таке було? Чи менi не вчулося? Авжеж, тут, у цьому мiсцi… Ану дозвольте, вельмишановний пане Перегрiнусе!
І Левенгук пiдiйшов до самого пана Перегрiнуса й простяг руку, щоб схопити його за краватку.
Та Перегрiнус спритно ухилився, мiцно взяв його за барки й потяг до дверей, щоб без довгих балачок викинути надвiр. Якраз тiеi митi, коли Перегрiнус iз Левенгуком, що безсило борсався у нього в руках, опинилися коло порога, дверi раптом розчинилися i в сiни вскочив Георг Пепуш, а за ним пан Сваммердам.
Тiльки-но Левенгук побачив свого ворога Сваммердама, вiн напружився, вiдскочив назад i загородив собою дверi до злощасноi кiмнати, в якiй була замкнута красуня.
Побачивши це, Сваммердам дiстав з кишенi маленьку пiдзорну трубу, розсунув ii на всю довжину й почав наступати на ворога, вигукуючи:
– Боронись, проклятий, якщо в тебе вистачить мужностi!
Левенгук миттю видобув з кишенi такий самий iнструмент, теж розсунув його на всю довжину й закричав:
– Ну що ж, я готовий до зустрiчi з тобою, зараз ти вiдчуеш мою силу!
Обидва приставили пiдзорнi труби до очей i люто кинулись у двобiй. Вони завдавали один одному ударiв, то трохи зсуваючи, то знов розсуваючи свою зброю. Вони робили фiнти, паради, вольти – одне слово, застосовували всi способи фехтувального мистецтва i, видно, чимраз дужче розпалювались. Коли хтось iз них дiставав удар, то голосно ойкав, химерно пiдскакував, робив дивовижнi антраша й пiруети, як найкращий солiст паризького балету, аж поки супротивник нiби заморожував його, навiвши на нього прикорочену трубу. Коли удар дiставав другий з них, вiн робив те саме. Так вони й скаженiли навперемiну: дико вистрибували, люто кричали, кривилися, як навiженi, пiт заливав iм налитi кров’ю очi, що мало не вилазили на лоба. А оскiльки iншоi причини цього пекельного танцю, крiм тiеi, що вони дивилися один на одного в пiдзорнi труби, не можна було помiтити, то складалося враження, що це якiсь навiженi вискочили з божевiльнi. А втiм, видовище було дуже цiкаве.
Нарештi пановi Сваммердаму пощастило прогнати лихого Левенгука з його позицii перед дверима, якi вiн боронив мужньо i вперто, й перенести двобiй у глибину передпокою.
Георг Пепуш скористався цiею хвилиною, штовхнув дверi, що виявилися анi замкненими, анi взятими на засув, i прохопився в кiмнату. Але зразу ж вискочив звiдти i швидко, як вiтер, помчав геть з будинку, вигукуючи:
– Вона втекла… втекла!
Тим часом Левенгук i Сваммердам завдали разом один одному тяжкого удару, бо обидва пекельно пiдскакували й танцювали, та ще й кричали i вили так, як, може, виють хiба грiшники в пеклi.
Перегрiнус уже сушив собi голову, як би розборонити розлючених ворогiв i покласти край видовиську, настiльки ж смiшному, наскiльки й жахливому. Нарештi обидва вони помiтили, що дверi до кiмнати розчиненi навстiж, зразу забули про боротьбу й про бiль, сховали свою смертельну зброю i кинулись туди.
Коли пан Перегрiнус Тис почув, що красуня втекла з дому, у нього наче камiнь навалився на груди, i вiн почав проклинати огидного Левенгука. Раптом вiн почув на сходах голос Алiни. Вона голосно смiялася й приказувала:
– Чого тiльки не бувае на свiтi! Ну й дива… Аж не вiриться! І хто б мiг подумати!
– Що таке? – розгублено спитав Перегрiнус. – Що там знов за дива сталися?
– О любий пане Тисе! – вигукнула назустрiч йому стара. – Швиденько йдiть нагору, просто до свого покою!
І стара, лукаво хихикаючи, вiдчинила перед ним дверi його кiмнати. Коли вiн зайшов туди, то – о диво, о блаженство! – назустрiч йому кинулась прекрасна Дертье Ельвердiнк, одягнена в ту саму знадливу сукню iз срiблястоi тафти, в якiй вiн бачив ii в пана Сваммера.
– Нарештi, нарештi я знов бачу тебе, мiй солодкий друже, – прошепотiла маленька спокусниця i так палко пригорнулась до Перегрiнуса, що вiн, незважаючи на всi своi добрi намiри, не мiг не обняти ii нiжно, як тiльки вмiв. Вiн мало не зомлiв вiд захвату й щастя.
Але часто бувае, що людина якраз у хвилину невимовного блаженства раптом наткнеться носом на щось тверде i, пробуджена земним болем, опускаеться з небесного раю в грубий будень. Так сталося i з паном Перегрiнусом. А саме: вiн схилився над Дертье, щоб поцiлувати ii в солодкi уста, i з розгону вдарився своiм досить-таки показним носом об дiадему з блискучих дiамантiв, яку мала красуня носила в чорних кучерях. Гострий бiль вiд удару об гранчастi шлiфованi каменi настiльки протверезив його, що вiн звернув увагу на дiадему. А дiадема нагадала йому чарiвну Гамагею i все те, що майстер Блоха розповiдав про цю знадливу iстоту. І вiн подумав собi, що для принцеси, дочки могутнього короля, його кохання не може мати нiякоi цiни i що вся ii поведiнка, яка начебто свiдчила про палку любов до нього, насправдi була тiльки лицемiрством i оманою, якою пiдступна красуня хотiла добути в нього чарiвну блоху. Вiд цих думок кров нiби замерзла в нього в жилах, i якщо його любовне полум’я й не зовсiм погасло, то принаймнi стало не таке гаряче.
Перегрiнус лагiдно звiльнився з обiймiв красунi й тихо мовив, опустивши очi:
– Ох боже мiй! Адже ви дочка могутнього короля Секакiса, прекрасна, осяйна, благородна принцеса Гамагея! Пробачте, принцесо, що я не змiг побороти свого почуття i наробив стiльки дурниць, поводився, як божевiльний. Але ви самi, найяснiша…
– Що ти кажеш, – перебила Перегрiнуса Дертье Ельвердiнк, – що ти кажеш, мiй любий друже? Я – дочка могутнього короля? Я – принцеса? Та я ж твоя Алiна, що кохатиме тебе до божевiлля, якщо ти… але що це зi мною? Алiна, королева Голконди? Вона ж давно вже в тебе, я розмовляла з нею. Добра, мила жiнка, тiльки вже постарiла i давно втратила ту вроду, що мала, коли виходила замiж за французького генерала.[16 - В оперi «Алiна, королева Голконди» А. М. Бретона головна героiня виходить замiж за французького генерала Сент-Перi.] Горе менi! Я, мабуть, не справжня, мабуть, я нiколи не царювала в Голкондi? Горе менi!
Вона заплющила очi й захиталася. Перегрiнус поклав ii на канапу.
– Гамагея? – вела вона далi, наче сомнамбула. – Гамагея, кажеш ти? Так, я пригадую себе у Фамагустi! Власне, я була там чудесним тюльпаном… але нi, я вже тодi вiдчувала в грудях палку любовну тугу… Та годi, годi про це!
Красуня замовкла – здавалося, вона зовсiм засинала. Перегрiнус зважився на ризикований крок: спробував покласти ii зручнiше. Та тiльки-но вiн обережно взяв сонну в обiйми, як боляче вколов пальця об шпильку, непомiтну серед складок одягу. За звичкою вiн клацнув пальцями. Майстер Блоха сприйняв це як умовний знак i миттю вставив йому в зiницю мiкроскопiчне скельце.
Як i завжди, Перегрiнус побачив за роговою оболонкою очей дивне плетиво нервiв i жилок, що йшло десь у глибину мозку. Але в тому плетивi вилися ще якiсь яснi, блискучi, срiбнi нитки, мабуть, разiв у сто тоншi за найтоншу павутину, i саме тi нитки, що здавалися нескiнченними, бо тяглися з мозку в iншу невiдому царину, недосяжну навiть мiкроскопiчному оку, бувши, може, думками вищого виду, заплутували думки простiшi й приступнiшi. Перегрiнус бачив то строкатi квiтки, що набирали вигляду людей, то людей, що розчинялися в землi й потiм показувалися з неi камiнням i металами. А серед них рухалися рiзноманiтнi химернi iстоти, що безперестанку мiняли свою форму й говорили дивовижними мовами. Жодне явище не узгоджувалося з iншими, i iхнiй дисонанс нiби виливався в моторошному, жалiсливому стогонi, що розтинав повiтря. Проте саме цей дисонанс додавав ще бiльшого чару глибокiй основнiй гармонii, яка переможно виривалася назовнi i все, що здавалося роздвоеним, об’еднувала у вiчну, невимовну радiсть.
– Хай вас не бентежить, – прошепотiв майстер Блоха, – хай вас не бентежить, дорогий пане Перегрiнусе, те, що ви бачите. Це соннi думки. Може, за ними й ховаеться щось бiльше, але тепер не час його дослiджувати. Ви тiльки збудiть спокусницю, назвавши ii справжнiм iм’ям, а тодi розпитуйте ii, що вам завгодно.
Оскiльки ж красуня мала рiзнi iмена, то можна собi уявити, що Перегрiнусовi нелегко було вирiшити, котре з них справжне. Але вiн, нiтрохи не задумуючись, вигукнув:
– Дертье Ельвердiнк! Мила, люба дiвчино, невже це не облуда? Чи можливо, що ти мене справдi могла полюбити?
– Як ти можеш сумнiватися, мiй Перегрiнусе? Хiба дiвчина зважиться на те, на що зважилась я, коли серце в неi не палае коханням? Перегрiнусе, я кохаю тебе, як нiкого, i якщо ти хочеш бути моiм, то й я твоя всiею душею i лишуся в тебе тому, що не можу розлучитися з тобою, а не тому, що бажаю звiльнитися вiд дядьковоi тиранii.
Срiбнi нитки зникли, а думки, впорядкувавшись, казали: «Як це сталося? Спершу я прикидалася, що люблю його, тiльки для того, щоб вернути собi й Левенгуковi майстра Блоху, а тепер я справдi його покохала. Пiймалася у власнi тенета. Я вже не думаю про майстра Блоху, а хотiла б довiку належати цьому чоловiковi, який здаеться менi кращим за всiх, кого я досi бачила».
Можна собi уявити, яку пожежу розпалили цi думки в грудях у Перегрiнуса. Вiн опустився навколiшки перед красунею, почав палко вицiловувати iй ручки, називав ii своiм щастям, своiм блаженством, своiм божеством.
– Ну, – прошепотiла Дертье i лагiдно пригорнула його до себе, – ну, мiй милий, тепер ти, напевне, не вiдмовишся виконати прохання, вiд якого залежить не тiльки спокiй, а все життя твоеi коханоi.
– Вимагай, – мовив Перегрiнус, нiжно обiймаючи ii, – вимагай усе, що хочеш, свiте мiй, твое найменше бажання – для мене закон. Усе, що в мене е найдорожчого, я з радiстю принесу в жертву твоему коханню.
– Горе менi, – прошепотiв майстер Блоха. – Хто б подумав, що зрадливиця переможе. Я пропав!
– То слухай же, – повела далi красуня, вiдповiвши на його палкi поцiлунки, – слухай же, я знаю, як…
Раптом дверi розчинилися, i в кiмнату зайшов пан Георг Пепуш.
– Цегерiт! – у розпачi вигукнула красуня й непритомна впала на канапу.
А будяк Цегерiт кинувся до принцеси Гамагеi, схопив ii на руки i прудко, як вiтер, вискочив з кiмнати.
Цього разу майстер Блоха був урятований.
Пригода п’ята
Дивовижне слiдство i подальша мудра й розважна поведiнка пана таемного радника Кнарпантi. Думки молодих поетiв-ентузiастiв i дам-письменниць. Мiркування Перегрiнуса про свое життя i вченiсть та розважнiсть майстра Блохи. Рiдкiсна доброчиннiсть i стiйкiсть пана Тиса. Несподiваний кiнець небезпечноi i трагiчноi сцени
Ласкавий читач пригадуе, що папери пана Перегрiнуса Тиса були конфiскованi, щоб з iхньою допомогою швидше напасти на слiд злочину, який не був нiколи вчинений. Член мiськоi управи i таемний радник Кнарпантi якнайуважнiше перечитали кожну нотатку, кожен лист, навiть кожну записочку, знайдену серед тих паперiв (не поминаючи кухонних рахункiв i спискiв бiлизни, наготованоi прачцi), але в своему слiдствi прийшли до цiлком протилежних висновкiв.
А саме: член управи не знайшов у паперах жодного слова, що мiстило б у собi бодай натяк на злочин, у якому звинувачували Перегрiнуса. А видюще соколине око таемного радника Кнарпантi, навпаки, побачило в нотатках пана Перегрiнуса Тиса дуже багато такого, що свiдчило про нього як про надзвичайно небезпечну людину. Колись, iще зеленим юнаком, Перегрiнус вiв щоденник, i в тому щоденнику було безлiч сумнiвних мiсць, якi не тiльки виставляли в дуже невигiдному свiтлi напрям його думок щодо викрадання молодих жiнок i дiвчат, а й незаперечно доводили, що вiн уже не раз робив цi злочини.
Так, в одному мiсцi стояло: «Є щось високе i прекрасне в цьому «Викраденнi». Далi: «Та викрав я ту, що найкраща мiж вас». Далi: «Я викрав у нього ту Марiанну, ту Фiлiну, ту Мiньйону». Далi: «Я люблю цi викрадення». Далi: «Юлiю неодмiнно треба було викрасти, i так воно й сталося: я наслав переодягнених людей, щоб вони напали на неi пiд час прогулянки в лiсi на вiдлюднiй стежцi i забрали з собою».
Крiм цих фатальних мiсць у щоденнику, був знайдений також лист якогось приятеля з дуже пiдозрiлою фразою: «Я попросив би тебе викрасти в нього Фредерiку, де тiльки зможеш i як зможеш».
Усi наведенi речення, як i добра сотня iнших фраз, де траплялися слова «викрадення», «викрасти», «викрав», мудрий Кнарпантi не лише пiдкреслив червоним олiвцем, а й переписав, звiвши докупи, на окремий аркуш паперу. Таемний радник був страшенно задоволений своею роботою: аркуш мав дуже переконливий вигляд.
– Гляньте-но, шановний колего, – мовив Кнарпантi членовi управи, – гляньте-но, хiба я не казав? Цей Перегрiнус Тис – страшна, огидна людина, справжнiй донжуан. Хтозна, де тепер шукати бiдолашних жертв його жирування, всiх тих Марiанн, Фiлiн i як там iх ще. Далi вiдкладати не можна: треба негайно вгамувати негiдника, а то вiн своiми викраденнями вжене в сльози все благословенне мiсто Франкфурт. Уже з самих його свiдчень у щоденнику видно, якi вiн робив страшнi злочини! Гляньте ось на це мiсце, шановний пане колего, i ви самi побачите, якi жахливi задуми виношуе цей Перегрiнус.
У тому мiсцi щоденника, на яке мудрий таемний радник Кнарпантi звернув увагу члена управи, було написано: «На жаль, сьогоднi мене посiла смертельна туга». Слово «смертельна» було пiдкреслене, i Кнарпантi заявив, що людина здатна на якi завгодно злочини, коли вона тужить, що не заподiяла нiкому смертi.
Член управи ще раз сказав, що, на його думку, в паперах пана Перегрiнуса Тиса немае й натяку на будь-який злочин. Кнарпантi недовiрливо похитав головою, i тодi член управи попросив його ще раз прослухати всi тi мiсця, що iх той сам вiдзначив як пiдозрiлi, але в ширшому контекстi.
Ласкавий читач зараз переконаеться, яким високим хистом угадувати чужi намiри володiв Кнарпантi.
Член управи розгорнув злощасний щоденник i почав читати: «Сьогоднi я вдвадцяте дивився Моцартове «Викрадення iз сераля» з однаковим захватом. Є щось високе i прекрасне в цьому «Викраденнi».[17 - Йдеться про оперу Моцарта «Викрадення iз сералю».] Далi: «Квiтки, ви чудовi усi до одноi, та викрав я ту, ще найкраща мiж вас». Далi: «Я викрав у нього ту Марiанну, ту Фiлiну, ту Мiньйону, бо вiн надто входив у тi образи, фантазував про старого арфiста i сварився з Ярно[18 - Марiанна, Фiлiна, Мiньйона, арфiст Ярно – персонажi роману Й. В. Гете «Лiта науки Вiльгельма Майстера».]». «Вiльгельм Мейстер» – книжка не для тих, хто щойно встав на ноги пiсля тяжкоi нервовоi хвороби». Далi: «Юнгерове[19 - Юнгер Йоганн Фрiдрiх (1759–1797) – нiмецький драматург.] «Викрадання» – гарна комедiя. Я люблю цi викрадання, бо вони особливо пожвавлюють iнтригу». Далi: «Погано продуманий план заводить мене в глухий кут. Юлiю неодмiнно треба було викрасти, i так воно й сталося: я наслав переодягнених людей, щоб вони напали на неi пiд час прогулянки в лiсi на вiдлюднiй стежцi i забрали з собою. Я незвичайно тiшився цим новим задумом i досить широко розвинув його. Взагалi ця трагедiя була дуже цiкавою базграниною захопленого хлопчака, i я шкодую, що вкинув ii в пiч». У листi писалося: «Як часто ти, щасливцю, бачиш у товариствi Фредерiку! Мабуть, Морiц нiкого до неi не пiдпускае i всю ii увагу забирае на себе. Якби ти не був такий несмiливий i не тiкав вiд жiнок, я попросив би тебе викрасти в нього Фредерiку, де тiльки зможеш i як зможеш».
Та Кнарпантi стояв на своему. Вiн заявив, що навiть контекст не рятуе справи, бо найбiльша хитрiсть злочинця саме в тому й полягае, що вiн цi вислови так розчиняе в iнших фразах, щоб на перший погляд вени здавалися цiлком iнертними й невинними. Як на особливий зразок такоi хитростi глибокодумний Кнарпантi вказав членовi управи на один вiрш, знайдений у паперах Перегрiнуса, де йшлося про скрадливi кроки часу. Кнарпантi страшенно пишався своею прозiрливiстю, завдяки якiй зразу ж розпiзнав, що в цьому вiршi слово «викрадення» навмисне розчленовано й змiнено, щоб вiдвернути вiд нього пiдозру.
Мiська управа все-таки не захотiла провадити далi слiдство над звинувачуваним Перегрiнусом Тисом, i юристи вжили в цьому випадку вислiв, який уже тому доречно тут навести, що в казцi про майстра Блоху вiн справляе чудне враження, а оскiльки найкращою оздобою казки ми справедливо вважаемо чудесне, то не треба викидати з неi й чудне, як ще одну приемну рисочку до тiеi оздоби. Вони (тобто юристи) сказали, що в цiй справi зовсiм вiдсутнiй corpus delicti.[20 - Склад злочину (лат.).] Проте високомудрий радник Кнарпантi твердо наполягав на своему, заявляючи, що йому начхати на delictum, аби тiльки мати в руках сам corpus,[21 - Гра слiв: «corpus» означае також «людина», «особа» (лат.).] бо той corpus – небезпечний викрадач i вбивця, пан Перегрiнус Тис. Видавець просить ласкавих читачiв, необiзнаних iз юриспруденцiею, а особливо кожну з ласкавих читачок, звернутися до якогось молодого правознавця, щоб вiн пояснив iм це мiсце. Той правознавець зразу набундючиться й почне: «Юридичною мовою…» – i т. д.
Член управи вважав, що пана Перегрiнуса Тиса належить допитати тiльки з приводу нiчного випадку, про який говорили свiдки.
Перегрiнус попав у досить скрутне становище, коли член управи почав допитувати його про ту подiю. Вiн вiдчував, що як розповiсть геть усе, нiтрохи не вiдступаючи вiд правди, його розповiдь саме тому й здасться брехливою або принаймнi вкрай неймовiрною. Через те вiн i вирiшив краще взагалi нiчого не розповiдати й побудував свiй захист на тому, що, поки не виявлено самого злочину, в якому його звинувачують, вiн не вважае за потрiбне давати пояснення з приводу тих чи iнших випадкiв у своему життi. Почувши цю заяву звинувачуваного, Кнарпантi страшенно зрадiв, бо вирiшив, що вона пiдтверджуе всi його пiдозри.
Вiн досить-таки вiдверто сказав членовi управи, що той не вмiе як слiд узятися до дiла, а член управи, чоловiк недурний i розважний, зрозумiв, що коли дозволить Кнарпантi самому провадити допит, то Перегрiнусовi це не тiльки не зашкодить, а швидше може навiть вирiшити справу на його користь.
Прозiрливий Кнарпантi мав напоготовi понад сотню питань, з якими вiн напав на Перегрiнуса i на якi часто не легко було вiдповiсти. Переважно мета iхня була одна: вивiдати, що Перегрiнус думав – i взагалi все свое життя, i зокрема за тих чи iнших обставин, наприклад, записуючи пiдозрiлi слова в свiй щоденник.
Думання, вважав Кнарпантi, уже саме собою небезпечна операцiя, а в небезпечних людей воно ще небезпечнiше. Далi вiн ставив рiзнi пiдступнi питання, як, наприклад, таке: хто був той лiтнiй чоловiк у синьому сюртуку i коротко пiдстрижений, що з ним Перегрiнус торiк двадцять четвертого березня за обiднiм столом у готелi домовлявся, як краще приготувати рейнського лосося? Або: чи вiн не розумiе й сам, що всi загадковi мiсця в його паперах справедливо викликають пiдозру, а те, що лишилося незаписаним, могло бути ще пiдозрiлiшим i навiть мiстити в собi беззастережне визнання у вчиненому злочинi?
Цей спосiб допиту, та й сам таемний радник Кнарпантi видалися Перегрiнусовi такими дивними, що йому дуже захотiлося взнати справжнi думки хитромудрого крутiя.
Вiн клацнув пальцями, i слухняний майстер Блоха швиденько вставив йому в зiницю мiкроскопiчне скельце.
Думки Кнарпантi казали приблизно таке: «Я й сам нiтрохи не вiрю, що цей юнак викрав чи бодай мiг викрасти нашу принцесу, яка вже кiлька рокiв тому втекла з мандрiвним комедiантом. Але ж як було пропустити таку чудову нагоду! Як було не зчинити галасу задля власноi користi! Мiй миршавий володар збайдужiв до мене, i двiрський люд уже почав називати мене нудним мрiйником, а часто навiть дурним i банальним. А тим часом нiхто з них не переважав мене розумом i смаком, нiхто не знав так, як я, всiх тих дрiбних послуг, якими здобувають ласку у володаря. Хiба я не допомагав камердинеровi князя чистити чоботи його вельможностi? А тут як дарунок небесний звалилась на голову ця iсторiя з викраденням. Звiсткою про те, що я напав на слiд принцеси, я раптом знов вернув собi ту пошану, яку був уже втратив. Мене знов вважають розважним, мудрим, спритним, а головне, таким вiдданим володаревi, що звуть опорою держави, на якiй тримаеться весь добробут.
З цiеi справи нiчого не вийде, та й не може вийти, бо те викрадення, яке справдi вiдбулося, не вдасться приписати цьому добродiевi, але це не мае нiякого значення. Саме тому я й хочу так вимучити його своiм допитом, як тiльки зумiю. Бо чим дужче я його мучитиму, тим бiльша буде менi хвала за те, що я беру так близько до серця цю справу i так ревно дбаю про добробут свого володаря. Менi аби тiльки роздратувати цього юнака, наштовхнути його на якiсь непродуманi, задерикуватi вiдповiдi. Тодi я товсто пiдкреслю iх червоним олiвцем, додам до них належнi примiтки, i не встигне вiн зрозумiти, що й до чого, як уже постане в двозначному свiтлi, його оточить дух ненавистi, i навiть такi безстороннi й спокiйнi люди, як цей член управи, будуть настроенi проти нього. Слава вмiнню кидати чорну тiнь на найневиннiшi речi! Таким хистом мене обдарувала природа, i завдяки йому я спекуюсь усiх ворогiв, а сам розкошую далi. Менi смiшно, що мiську управу дивуе завзяття, з яким я домагаюся з’ясування iстини, бо я думаю тiльки про себе i дивлюся на всю цю справу лише як на засiб додати собi ваги в очах володаря i отримати якнайбiльше хвали й грошей. І якщо навiть iз цього нiчого не вийде, то все-таки нiхто не скаже, що моi зусилля були даремнi, а швидше визнае, що я добре зробив, уживши заходiв для того, щоб цей шахрай Перегрiнус Тис i справдi колись не викрав уже викраденоi принцеси».
Певна рiч, що Перегрiнус, прочитавши таким чином думки велемудрого таемного радника, не дав себе вивести з рiвноваги i не тiльки не роздратувався, як хотiв Кнарпантi, а влучними вiдповiдями звiв нанiвець усю його дотепнiсть. Член управи, здаеться, був цим дуже задоволений. А потiм, коли Кнарпантi урвав свiй нескiнченний допит, – головним чином тому, що йому не вистачило повiтря, – Перегрiнус з власноi волi кiлькома словами розповiв членовi управи, що дама, яку вiн того святвечора на ii невiдступне прохання принiс до себе додому, була не хто iнша, як небога оптичного майстра Левенгука, на iм’я Дертье Ельвердiнк, i що тепер вона перебувае у свого хрещеного батька, пана Сваммера, який наймае помешкання в його будинку.
Свiдчення визнали правдивим, i на цьому дивовижний процес був закiнчений.
Щоправда, Кнарпантi вимагав продовжити допит i зачитав членам управи свiй дотепний протокол, але цей шедевр викликав у всiх лише гучний смiх. А потiм члени управи ще й визнали, що було б найкраще, якби пан таемний радник Кнарпантi залишив Франкфурт i особисто вiддав своему володаревi подиву гiдний протокол як вагомий наслiдок своiх зусиль, доказ своеi проникливостi й службового запалу. Про незвичайний процес почало говорити все мiсто, i Кнарпантi, на превелику свою досаду, помiтив, що люди, зустрiвши його, гидливо кривляться й затуляють носи руками, а коли вiн сiдав до спiльного столу в готелi, сусiди вставали й пересiдали на iнше мiсце. Скоро вiн не витерпiв i виiхав з мiста. Так довелося Кнарпантi ганебно залишити поле бою, на якому вiн сподiвався зiбрати лаври.
Але те, що тут було розказано на кiлькох сторiнках, у життi забрало чимало днiв, бо ж Кнарпантi, звичайно, не змiг би за короткий час написати грубенький фолiант. А дивовижний протокол i справдi розрiсся в цiлий фолiант. Щоденний виснажливий допит Кнарпантi, його дурна, зухвала поведiнка дуже обурювали Перегрiнуса: але ще дужче псувався його настрiй вiд того, що вiн не знав нiчого про долю Дертье Ельвердiнк.
Як було сказано ласкавому читачевi наприкiнцi четвертоi пригоди, Георг Пепуш вихопив красуню з обiймiв закоханого Перегрiнуса й блискавично вискочив з нею за дверi.
Перегрiнус остовпiв з подиву й переляку. Коли ж вiн нарештi отямився й хотiв бiгти за розбiйником, колишнiм своiм приятелем, у будинку вже нiкого не було й стояла мертва тиша. Вiн насилу догукався стару Алiну, яка, човгаючи капцями, з’явилася з найдальшого покою i заявила, що вона нiчого не чула й не бачила.
Втративши Дертье, Перегрiнус мало не збожеволiв. Але майстер Блоха почав його втiшати.
– Ви ще зовсiм не знаете, – мовив вiн тоном, що пiдбадьорив би хоч якого невтiшного, – ви ще зовсiм не знаете, дорогий пане Перегрiнусе, чи справдi прекрасна Дертье Ельвердiнк залишила ваш дiм. Наскiльки я розумiюся на таких речах, вона повинна бути десь недалеко; менi здаеться, що я вiдчуваю ii присутнiсть. Та якщо ви довiряете менi, то послухайтесь моеi дружньоi поради: лишiть Дертье, хай вона робить собi що хоче. Повiрте менi, це особа вкрай мiнливого настрою: може, вона й справдi, як ви казали, тепер вас полюбила, та чи надовго? А як знов розлюбить, то ви так будете журитися, так мучитись, що, боронь боже, ще й збожеволiете, як будяк Цегерiт. Ще раз кажу вам, киньте свое самiтництво. Вам же буде краще. Чи багато ви дiвчат знали на своему вiку, що вважаете Дертье найкращою з усiх? Чи зверталися ви досi до якоiсь жiнки з словами ласки i любовi, що гадаете, буцiмто тiльки Дертье може вас покохати? Ідiть, iдiть до людей, Перегрiнусе, досвiд покаже вам, що вони кращi, нiж вам здаеться. Ви вродливий, ставний чоловiк, i я не був би розумним i прозiрливим майстром Блохою, якби не знав наперед, що вам ще усмiхнеться щастя в коханнi зовсiм не там, де ви тепер сподiваетесь.
Перегрiнус уже порушив свiй вiдлюдний спосiб життя, побувавши в громадських мiсцях, i тепер йому було не так важко вiдвiдувати товариство, якого вiн ранiше уникав. Майстер Блоха щоразу робив йому велику послугу своiм мiкроскопiчним скельцем, i Перегрiнус знов почав вести щоденник, у який записував найдивовижнiшi, найкумеднiшi контрасти мiж словами й думками, що iх вiн спостерiгав кожного дня. Можливо, видавцевi незвичайноi казки пiд назвою «Володар блiх» згодом трапиться нагода опублiкувати багато вартих уваги мiсць iз того щоденника, але тут вони б уповiльнили розповiдь i викликали б невдоволення ласкавого читача. Можна лише сказати, що чимало фраз разом з думками, якi iх супроводжували, стали стереотипними; наприклад, словам: «Будьте такi ласкавi, порадьте, що менi робити», – вiдповiдала думка: «Вiн такий дурний, що повiрить, начебто менi й справдi потрiбна його порада в справi, яку я давно залагодив, але це лестить йому!»; «Я цiлком довiряю вам!» – «Я давно знаю, що ти шахрай!» i т. д. І, нарештi, треба ще згадати, що багато людей, коли Перегрiнус дивився на них крiзь мiкроскопiчне скельце, викликали в його душi велике збентеження. Це були, наприклад, юнаки, якi все сприймали з величезним ентузiазмом i здатнi були при кожнiй нагодi розливатися iскристим потоком найгучнiших слiв. А серед них, мабуть, найпишнiше i найглибокодумнiше висловлювалися молодi поети, сповненi фантазii i генiальностi, яких обожнювали переважно дами. В одному ряду з ними стояли жiнки-письменницi, що всi глибини земного iснування, всi фiлософськi основи й пекучi проблеми громадського життя знали, як то кажуть, мов свою кишеню, i вмiли розповiсти про них такими гучними словами, наче виголошували недiльну проповiдь. Якщо Перегрiнуса здивувало, що срiбнi нитки в Гамагеiному мозку тяглися в якусь невiдому царину, то не менше вразило й те, що вiн спостерiг у мозку цих людей. Вiн, щоправда, побачив i тут дивне плетиво жилок i нервiв, але рiвночасно помiтив, що саме тодi, коли цi люди найпишномовнiше розбалакували про мистецтво й науку, про тенденцii духовного життя, тi жилки й нерви не тiльки не заглиблювались у мозок, а, навпаки, росли в зворотному напрямку, тому чiтко розпiзнати iхнi думки не було нiякоi змоги. Перегрiнус сказав про своi спостереження майстровi Блосi, що, як завжди, сидiв у складцi його краватки. Майстер Блоха пояснив, що то були зовсiм не думки, як гадав Перегрiнус, а тiльки слова, що даремно намагалися стати думками.
Багато що тiшило й смiшило тепер пана Перегрiнуса Тиса в товариствi, та й його найвiрнiший супутник, майстер Блоха, теж став зовсiм не таким поважним, як був, – вiн раптом показав себе aimable rouе, лукавим ласолюбом. Вiн не пропускав жодноi гарненькоi шийки, жодноi бiлоi потилицi i при першiй же нагодi перескакував iз свого сховку на знадливу мiсцинку, де надзвичайно спритно ухилявся вiд переслiдування тоненьких пальчикiв. Цей маневр мав подвiйну мету. По-перше, це була втiха для нього самого, а по-друге, вiн хотiв, щоб i Перегрiнус звернув погляд на принади, якi, може, затьмарять у його серцi образ Дертье. Але всi його зусилля були даремнi, бо жодна з дам, до яких Перегрiнус пiдходив тепер смiливо й невимушено, не здавалася йому такою гарною i грацiозною, як його маленька принцеса. Та найдужче його кохання до маленькоi красунi живила та обставина, що в жодноi iншоi жiнки вiн не читав у думках такого самого теплого почуття до себе, про яке чув з ii слiв. Вiн вiрив, що нiколи не забуде Дертье, i щиро казав про це, чим неабияк лякав майстра Блоху.
Одного дня Перегрiнус помiтив, що стара Алiна хитро усмiхаеться, частiше, нiж звичайно, нюхае тютюн, покашлюе, мурмоче щось незрозумiле – словом, усiею своею поведiнкою показуе, що в неi е щось на серцi i iй дуже кортить розповiсти про нього. До того ж у неi на все була одна вiдповiдь, до речi й не до речi:
– Так! Поживемо – побачимо, що воно буде!
Нарештi Перегрiнус не витримав.
– Алiно! – вигукнув вiн. – Краще скажи зразу, що там знов сталося, замiсть ходити навколо й таемниче усмiхатися.
– Ох, – мовила стара i стиснула кiстлявi кулаки, – ох, наша лялечка гарненька, наша люба голубонька!
– Про кого це ти? – сердито перебив ii Перегрiнус.
– Та про кого ж, – повела далi стара, усмiхаючись, – про кого ж, пане Тисе, як не про вашу милу принцесу, про вашу любу наречену, що сидить там, унизу, в пана Сваммера.
– Алiно, – закричав Перегрiнус, – Алiно, бий тебе сила божа, вона тут, у нашому будинку, а ти аж тепер менi кажеш про це?
– А де ж, – вiдповiла стара так само незворушно, – а де ж принцесi ще бути, як не тут, де вона знайшла свою матiр!
– Що? – вигукнув Перегрiнус. – Що ти кажеш, Алiно?
– Так, – мовила стара, високо пiднявши голову, – так, я справдi Алiна, i хтозна, що ще виявиться найближчим часом, перед вашим весiллям.
Анiтрохи не зважаючи на нетерпiння Перегрiнуса, що всiма святими заклинав ii говорити, розповiдати далi, стара спокiйнiсiнько всiлася в крiсло, дiстала табакерку, взяла з неi добру пучку тютюну, а тодi почала дуже докладно й багатослiвно доводити Перегрiнусовi, що нема бiльшоi i гiршоi вади за нетерплячку.
– Спокiй, – казала вона, – спокiй, сину мiй, тобi найпотрiбнiший, а то боюся, щоб ти не втратив усього тiеi хвилини, коли подумаеш, що вже його досяг. Перше нiж ти почуеш хоч одне слiвце, ти повинен тихенько сiсти он там, як слухняна дитина, i нi разу не перебивати мене, аж поки я скiнчу.
Що Перегрiнус мав робити? Вiн слухняно сiв, як наказувала йому стара, i почув вiд неi багато чудного й дивовижного.
За ii словами, панове Сваммердам i Левенгук билися ще й у кiмнатi, до того ж страшенно товклися й галасували. Потiм раптом усе затихло, а натомiсть почувся глухий стогiн. Стара вже злякано подумала, що котрийсь iз них смертельно поранений, та коли вона зацiкавлено поглянула в шпарку вiд ключа, то побачила зовсiм iнше, нiж сподiвалася. Сваммердам з Левенгуком схопили Георга Пепуша i так терли й давили його кулаками, що вiн ставав дедалi тонший i тонший. То його стогiн так ii був налякав. Коли нарештi Пепуш став тонкий, як стеблина будяка, вони спробували просунути його крiзь шпарку вiд ключа. Уже половина тiла бiдолашного Пепуша перевiсилася в передпокiй, коли стара, охоплена жахом, кинулась навтiки. Скоро пiсля того вона почула гучний регiт i побачила, як маги цiлком мирно виводили з дому Пепуша вже в його природному виглядi. А на порозi кiмнати стояла прекрасна Дертье i манила до себе стару. Вона якраз мала вбиратися й хотiла, щоб та iй допомогла.
Стара не могла набалакатись про силу-силенну суконь, якi маленька красуня дiставала з усiляких старих шаф i показувала iй. Сукнi були пишнi, багатi, одна краща за одну. А такi коштовностi, як вона там бачила, казала стара, можуть бути хiба в iндiйськоi принцеси. У неi й досi болять очi вiд iхнього блиску.
Далi стара розповiла, як вони, поки ii голубонька одягалася, розмовляли то про те, то про се, як вона згадала покiйного пана Тиса й колишне веселе життя в цьому домi i як, нарештi, дiйшла до своiх померлих родичiв.
– Ви знаете, – казала стара, – ви знаете, любий пане Тисе, що я нiкого так не шаную, як свою покiйну хрещену матiр, дружину вибивача. Вона побувала в Майнцi i, здаеться, навiть у Індii i вмiла молитися й спiвати по-французькому. І хоч це вона захотiла, щоб мене назвали нехристиянським iм’ям Алiна, я вiд щирого серця прощаю небiжчицi, бо саме вiд неi я навчилася делiкатних манер, гречностi й красномовства. Коли я вже багато всього розповiла про хрещену матiр, принцеса почала мене розпитувати про моiх батькiв, про дiда з бабою i так усе далi й далi, про цiлий мiй родовiд. Я вилила перед нею всю душу, розповiла iй щиро, що моя мати була майже така сама гарна, як я, хоч нiс мала гiрший, бо я свiй успадкувала вiд батька, i взагалi вiн у мене такоi форми, як був у його роду споконвiку. Потiм почала розказувати iй, як я на храму танцювала нацiональний танок iз сержантом Геберпiпом i як надягла блакитнi панчохи з червоними клинцями. Господи! Що там казати, всi ми люди грiшнi. Та якби ви побачили, пане Тисе, що було далi! Спершу принцеса, слухаючи мене, хихотiла й смiялася, аж весело було дивитися на неi, а потiм потроху затихла i втупилася в мене таким дивним поглядом, що менi аж моторошно стало. І ви тiльки подумайте, пане Тисе, не встигла я й озирнутися, як вона раптом падае передi мною навколiшки, хоче неодмiнно поцiлувати мою руку й вигукуе: «Так, це ти, тепер я впiзнаю тебе, звичайно, це ти!» Я була спантеличена до краю. Коли ж я спитала, що це мае означати… – І стара замовкла.
Перегрiнус почав просити ii швидше розповiсти все до кiнця, проте вона спокiйно, неквапом узяла велику пучку тютюну й сказала:
– Стривай, синку, не поспiшай поперед батька в пекло. Всьому свiй час i пора!
Перегрiнус ще дужче напосiвся на неi, йому кортiло почути, що ж було далi, але вона раптом весело зареготала. Перегрiнус, насупившись, нагадав iй, що його кiмната – не сцена, а вiн – не хлопчисько, якого можна морочити дурними жартами. Та стара вперлася кулаками в боки i аж заходилася вiд смiху. Вогненно-червоний колiр ii обличчя перейшов у приемний темно-вишневий, i Перегрiнус уже хотiв хлюпнути iй в лице склянку води, коли вона якось опанувала себе й насилу повела далi.
– Ну хiба можна, – мовила вона, – хiба можна не смiятися з того дурненького дiвчиська! Нi, такого кохання немае бiльше нiде в свiтi! Ви тiльки подумайте, пане Тисе… – І стара знов зареготала.
Перегрiнус почав уже втрачати терпець. Нарештi вiн насилу випитав у неi, що маленьку принцесу посiла божевiльна думка, буцiмто вiн, Перегрiнус Тис, прагне одружитися з старою Алiною, i iй, старiй, довелося врочисто пообiцяти, що вона вiдмовить йому.
