скачать книгу бесплатно
Хоч яка далека вiдстань вiддiляла мене вiд мого колеги, я все-таки миттю зiбрався в дорогу i поспiшив до нього. Тим часом вiн припинив усi своi операцii над квiткою, щоб я мав задоволення побачити все в первiсному виглядi, а може, й тому, що боявся щось зiпсувати, працюючи на свою вiдповiдальнiсть. Я швидко переконався, що спостереження мого колеги були цiлком правильнi, i, так само як i вiн, твердо повiрив, що мае бути якийсь спосiб збудити принцесу i вернути iй колишнiй вигляд. Високий дух, який жив у нас, скоро допомiг нам знайти такий спосiб. Оскiльки ви, друже мiй Пепуше, дуже мало розумiетесь на нашому мистецтвi, властиво, зовсiм на ньому не розумiетесь, то було б цiлком зайвим описувати вам рiзноманiтнi операцii, до яких ми вдавалися, щоб досягти своеi мети. Досить вам сказати, що ми вправно застосовували рiзнi скельця, якi здебiльшого готував я сам, i з iхньою допомогою нам пощастило не тiльки вийняти принцесу цiлою-цiлiсiнькою з пилку, а й так керувати ii ростом, що невдовзi вона досягла своеi звичайноi величини. Тепер iй бракувало ще основного – життя, i чи ми зможемо його вернути, залежало вiд останньоi i найважчоi операцii. Ми вiдтворили ii образ за допомогою чудового сонячного мiкроскопа Куффа[9 - Сонячний мiкроскоп Куффа – прилад на зразок проекцiйного лiхтаря, в якому використовувалося не полум’я свiчки чи лампи, а сонячне свiтло, точнiше, сфокусований сонячний промiнь.] i спритно вiддiлили той образ вiд бiлоi стiни, нiчим йому не пошкодивши. Як тiльки вiн вiльно поплив у повiтрi, то зразу ж як блискавка вдарив у скло, що розлетiлося в друзки. Принцеса ж стояла перед нами жива й здорова. З грудей у нас вихопився радiсний крик, але тим бiльше ми вжахнулися, коли помiтили, що кровообiг спинився саме там, куди ii поцiлував принц п’явок. Вона вже мало не зомлiла, коли ми помiтили, що якраз на тому мiсцi, за лiвим вухом, у неi з’явилась маленька чорна цятка i миттю зникла. Кровообiг зразу ж поновився, принцеса знов побадьорiшала, i наша справа скiнчилася щасливо.
Обидва ми, я i мiй колега, дуже добре розумiли, який та принцеса неоцiненний скарб, i тому кожен з нас намагався присвоiти ii собi, вважаючи, що мае на неi бiльше право. Мiй колега посилався на те, що тюльпан, у чашечцi якого знайдено принцесу, був його власнiстю i що вiн перший зробив вiдкриття, про яке мене повiдомив, отже, мене слiд вважати тiльки за помiчника, який не може вимагати у винагороду за свою допомогу в працi самий наслiдок працi. Я ж, навпаки, стояв на тому, що остання, найважча операцiя, яка вернула принцесi життя, була моiм винаходом, а мiй колега тiльки допомагав менi виконувати ii, а тому, якби вiн навiть мiг претендувати на ембрiон у квiтковому пилку, жива iстота належала менi. Ми сперечалися не одну годину, аж поки нарештi, охрипнувши вiд крику, дiйшли згоди. Колега вiдступив менi принцесу, а я йому дав за те одне дуже важливе, таемниче скло. Саме через те скло ми й стали тепер непримиренними ворогами. Мiй колега запевняе, що я обдурив його, приховавши те скло, але це пiдла, безсоромна брехня, бо хоч я справдi знаю, що скло пропало, коли я вручав його колезi, але можу присягнутися честю й сумлiнням, що не хотiв цього i нiяк не збагну, де воно могло дiтися. Бо те скло, властиво, не таке вже й маленьке, ну десь тiльки разiв у вiсiм менше за порошину. Бачите, друже мiй Пепуше, тепер я звiрив вам усю свою таемницю, тепер ви знаете, що Дертье Ельвердiнк – це й е принцеса Гамагея, якiй повернуто життя, i розумiете, що простому юнаковi, як оце ви, такий високий мiстичний зв’язок не…
– Стривайте, – перебив Георг Пепуш приборкувача блiх з сатанинською усмiшкою, – стривайте, на довiр’я треба вiдповiдати довiр’ям, а тому я теж признаюся вам, що все почуте тут вiд вас я знав багато ранiше i багато краще, нiж ви. Не надивуюсь я на вашу обмеженiсть i на вашу дурну самовпевненiсть! То взнайте ж те, що ви давно мали б знати, якби ваша наука не так мiлко плавала в усьому, крiм, хiба, шлiфування скла, взнайте ж, що сам я – будяк Цегерiт, який стояв там, де принцеса Гамагея поклала голову, i про якого ви вирiшили за краще зовсiм промовчати.
– Пепуше, – вигукнув приборкувач блiх, – чи ви здурiли? Будяк Цегерiт цвiте в далекiй Індii, в тiй чудеснiй, оточенiй високими горами долинi, де часом збираються наймудрiшi маги свiту. Архiварiус Лiндгорст може вам розповiсти про це найдокладнiше. І ви мене хочете запевнити, що ви – будяк Цегерiт? Та я ж бачив вас у цьому мiстi, коли ви ще в оксамитовiй курточцi бiгали до школи, а потiм знав в Іенi студентом, схудлим i пожовклим вiд науки й голоду! Нi, розказуйте своi байки комусь iншому, тiльки не менi!
– Ну й мудрець iз вас, – засмiявся Пепуш, – ну й мудрець iз вас, Левенгуку! Що ж, думайте про мою особу що завгодно, але невже ви будете такi нерозумнi й заперечуватимете, що будяк Цегерiт тiеi ж митi, коли до нього долинув солодкий подих Гамагеi, розцвiв палким коханням i жагою, а коли вiн торкнувся скронi чарiвноi принцеси, то й вона покохала його в солодкому снi. Надто пiзно помiтив будяк принца п’явок, а то б вiн миттю заколов його своiми колючками. Та все-таки йому вдалося б вернути життя принцесi з допомогою кореня мандрагори, якби не той незугарний генiй Тетель i його незграбнi спроби врятувати ii. Це правда, що Тетель спересердя засунув руку в солянку, яку вiн, мандруючи, завжди носить iз собою на поясi, як Пантагрюель дiжку з прянощами, i сипнув на принца п’явок добру пригорщ солi, але брехня брехнею, що вiн його цим убив. Уся сiль попала в болото, жодна дрiбка не влучила в принца п’явок, якого вбив будяк Цегерiт своiми колючками, тим самим помстившись за смерть принцеси i прирiкши на смерть себе самого. Тiльки генiй Тетель, що втрутився в справи, якi його зовсiм не стосувалися, винен, що принцесi довелося так довго спати сном квiток; будяк Цегерiт прокинувся багато ранiше. Бо iхня смерть була тiльки мертвим сном квiток, з якого вони могли вернутися до життя, хоч i в iншiй поставi. І ви перевершуете мiру своiх грубих помилок, коли вважаете, що принцеса Гамагея була точнiсiнько така, як тепер Дертье Ельвердiнк, i що це ви iй вернули життя. З вами, шановний Левенгуку, сталося те саме, що з незугарним служником у справдi цiкавiй iсторii про три апельсини;[10 - Гофман згадуе сатиричну комедiю «Любов до трьох апельсинiв» iталiйця Карло Гоццi (1720–1806), свого улюбленого автора.] вiн звiльнив iз тих апельсинiв двох дiвчат, не подумавши заздалегiдь, чим же вони будуть живитися, i вони померли болiсною смертю в нього на очах. Нi, не ви, а той, хто втiк вiд вас i чию втрату ви так тяжко вiдчуваете i оплакуете, докiнчив справу, яку ви так незграбно почали.
– О, – нестямно вигукнув приборкувач блiх, – о, так я й передчував! Але ви, Пепуше, ви, той, кому я зробив стiльки добра, виявились моiм найгiршим ворогом, тепер я добре бачу. Замiсть того, щоб дати менi якусь раду, замiсть того, щоб допомогти менi в моему горi, ви пригощаете мене якимись несусвiтенними дурницями.
– Хай цi дурницi впадуть на вашу голову! – вигукнув Пепуш, розлючений до краю. – Ви ще каятиметесь, що такого наробили, та буде вже пiзно, самозакоханий шарлатане! Я йду шукати Дертье Ельвердiнк. А щоб ви бiльше не морочили голови чесним людям…
І Пепуш схопився за гвинт, вiд якого рухався весь механiзм мiкроскопа.
– Убийте зразу й мене! – крикнув приборкувач блiх, але тiеi митi все затрiщало, i вiн непритомний звалився додолу…
– І чому так виходить, – промовив сам до себе Георг Пепуш, вийшовши на вулицю, – чому так виходить, що людина, яка мае гарну теплу кiмнату i м’яку постiль, не сидить удома, а серед ночi у скажену бурю й дощ гасае по мiсту? Тому що вона забула ключа вiд дому i що ii жене на вулицю любов i безглузде бажання, – так довелося йому вiдповiсти самому собi.
І справдi, вся його витiвка здавалася йому тепер безглуздою. Вiн пригадав ту мить, коли вперше побачив Дертье Ельвердiнк.
Кiлька рокiв тому приборкувач блiх показував своi штуки в Берлiнi i мав неабиякий успiх, поки вони були новиною. Та скоро глядачам набридли вченi й муштрованi блохи, а кравецький, кушнiрський, сiдлярський i зброярський обладунок для маленьких солдатiв перестав здаватися таким дивовижним, хоч ранiше всi цi вироби вважали неймовiрними, навiть чарiвними, i приборкувача блiх начебто зовсiм забули. Але невдовзi пiшла чутка, нiбито якась небога приборкувача, що досi нiколи не показувалась глядачам, тепер щоразу з’являеться на виставах. А та небога така гарна й мила дiвчина, та ще й так чудово вбрана, що годi й сказати. Жвава юрба модних молодикiв, що, мов добрi концертмейстери, завдають тон усьому товариству, ринули на вистави приборкувача блiх, а оскiльки для цiеi юрби iснують лише крайнощi, то про небогу приборкувача блiх розiйшлася слава, що то небачене диво. Скоро вiдвiдини приборкувача блiх стали ознакою доброго тону, той, хто не бачив його небоги, не мiг узяти участi в розмовi, а приборкувачевi блiх цього було й треба. От тiльки жоден вiдвiдувач не хотiв змиритися з iм’ям «Дертье», а що якраз тодi божиста Бетман[11 - Бетман Фредерiка (1760–1815) – нiмецька спiвачка, з великим успiхом виконувала роль Алiни в оперi «Алiна, королева Голконди» на берлiнськiй сценi.] у ролi королеви Голконди показувала всю ту високу грацiю, чудесну вроду й лагiдну нiжнiсть, яка лише може бути властива слабкiй статi, i здавалася iдеалом тiеi невимовноi краси, що здатна зачарувати геть усiх, то й голландку назвали «Алiною».
На той час, коли до Берлiна прибув Георг Пепуш, там тiльки й мови було що про незвичайну вроду Левенгуковоi небоги. Так само й за столом готелю, в якому зупинився Пепуш, майже нi про що iнше не говорилося, лише про маленьке, ясне диво, що захопило всiх чоловiкiв, i молодих, i старих, i навiть жiнок. На Пепуша насiли, щоб вiн зразу ж пiшов подивитися на прекрасну голландку, якщо хоче також жити тим, що тепер найбiльше хвилюе Берлiн. Пепуш був вразливий, меланхолiйноi вдачi: в кожнiй насолодi вiн надто вiдчував гiркий присмак, що, напевне, походив iз того чорного стигiйського струмочка,[12 - Маеться на увазi пiдземна рiчка Стикс, через яку за грецькою мiфологiею мертвих перевозили в iнший свiт.] який тече через усе наше життя, i це робило його похмурим, замкнутим у собi, часом навiть несправедливим до всього, що його оточувало. Тому неважко собi уявити, що Пепуш не дуже любив бiгати за гарненькими дiвчатами, але все-таки пiшов до приборкувача блiх, не так задля самого небаченого дива, як для того, щоб знайти пiдтвердження своiй упередженiй думцi, що й тут, як дуже часто бувае в життi, людей заслiпила якась дивна мана. Вiн дiйшов висновку, що голландка досить гарна i приемна дiвчина, але, дивлячись на неi, не мiг утриматись вiд самовдоволеноi усмiшки: мовляв, он який вiн здогадливий, наперед знав, що вiд цiеi вроди голова могла пiти обертом лише в тих, у кого вона вiд природи не дуже мiцно трималася на в’язах.
Красуня трималася легко й невимушено, що свiдчило про ii найшляхетнiше свiтське виховання, i чудово володiла собою; ця мила дiвчинка вмiла приваблювати до себе й заразом тримати в межах делiкатних манер юрбу залицяльникiв, що насiдали на неi з усiх бокiв: з чарiвною кокетливiстю вона довiрливо простягала кiнчик пальця, але вiдбирала в них вiдвагу схопити його.
Пепуша в Берлiнi ще не знали, тому нiхто не звертав на нього уваги, i вiн мiг досхочу надивитися на красуню. Але, чим довше вiн вдивлявся у миле личко голландки, тим дужче прокидалася на самiсiнькому днi його душi глуха згадка про те, що вiн уже десь бачив ii, тiльки в зовсiм iншому оточеннi, iнакше одягненою, та й у нього самого був тодi зовсiм iнший вигляд. Дарма вiн натужував свою пам’ять, намагаючись якось прояснити той спогад, а проте ще бiльше переконувався, що десь уже бачив маленьку красуню. Кров ударила йому в обличчя, коли нарештi хтось тихо штовхнув його в бiк i прошепотiв на вухо:
– Що, пане фiлософ, i вас влучила блискавка?
Це був його сусiд по обiдньому столу в готелi, якому вiн заявив був, що вважае цей повсюдний екстаз за дивне божевiлля, яке так само швидко мине, як i виникло.
Аж тепер Пепуш помiтив, що, поки вiн не зводив очей з маленькоi голландки, зала спорожнiла i з неi вийшли останнi гостi. Голландка теж начебто аж тепер звернула на нього увагу i грацiйно, привiтно вклонилась йому.
Думка про голландку не давала Пепушевi спокою; цiлу нiч вiн промучився, силкуючись напасти на слiд того спогаду, але все дарма. Тiльки маючи перед очима красуню, можна натрапити на той слiд – до такоi справедливоi думки нарештi дiйшов вiн i другого ж таки дня подався до приборкувача блiх, а потiм те саме робив кожного наступного: по двi-три години дивився на прекрасну Дертье Ельвердiнк.
Якщо чоловiк не може позбутися думки про гарну жiнку, що так чи iнакше привернула до себе його увагу, то вiн уже ступив перший крок до кохання. Так i Пепуш, коли вiн думав, що тiльки дошукуеться слiду якогось таемного спогаду, був уже по вуха закоханий у чарiвну голландку.
Кого вже тепер цiкавили блохи? Голландка отримала над ними блискучу перемогу, всiх ваблячи до себе. Приборкувач блiх сам вiдчув, що тепер вiн iз своiми блохами опинився в досить дурному становищi, тому сховав свое вiйсько до слушного часу й дуже спритно надав своiм виставам iншого вигляду, доручивши головну роль у них прекраснiй небозi.
Йому сяйнула щаслива думка влаштувати в себе вечiрнi бесiди, на якi вiн продавав за досить високу цiну абонемент i на яких спершу показував декiлька цiкавих оптичних штук, а потiм доручав розважати товариство своiй небозi. Красуня повною мiрою виявляла своi блискучi свiтськi таланти, а кожну, навiть найменшу перерву в розмовi використовувала на те, щоб знов пiдняти настрiй товариства своiм спiвом, сама собi акомпануючи на гiтарi. Голос у неi був не сильний, манера не бездоганна, часто навiть неправильна, але нiжний тон, прозорiсть i чистота спiву цiлком вiдповiдали всiй ii милiй iстотi, а ще як з-пiд чорних шовкових вiй слухачам сяяв ii млосний погляд, немов вологий мiсячний промiнь, не в одного стискалися груди i навiть найупертiшi педанти переставали бурчати.
Пепуш пiд час таких вечiрнiх бесiд завзято продовжував своi дослiди, тобто двi години дивився на голландку, а тодi разом з усiма вiдвiдувачами покидав залу.
Одного разу, стоячи ближче до голландки, нiж звичайно, вiн виразно почув, як вона спитала якогось юнака:
– Скажiть, що то за мара, яка щовечора годинами дивиться на мене, а тодi нечутно зникае?
Пепуш вiдчув себе глибоко ображеним i так лютував та казився в своiй кiмнатi, що нiхто з приятелiв не впiзнав би його, якби побачив у тiй нестямi. Вiн урочисто присягався, що нiколи бiльше й не гляне на лиху голландку, але це не завадило йому другого ж таки дня о звичайнiй годинi опинитись у Левенгука й дивитись на чарiвну Дертье ще пильнiше, якщо це було можливо. Правда, вже на сходах вiн дуже злякався, усвiдомивши, що пiдiймаеться саме цими сходами, i, не довго думаючи, поклав собi принаймнi триматися якнайдалi вiд цiеi спокусливоi iстоти. Вiн справдi так i зробив: забився в самий куток зали, проте опустити погляд йому нiяк не вдалося, i, як уже сказано, вiн ще пильнiше, нiж звичайно, дивився голландцi у вiчi.
Вiн сам не знав, як так вийшло, що Дертье Ельвердiнк раптом опинилася в кутку поряд з ним.
Вона озвалася милим голоском, що забринiв, як чудесна мелодiя:
– Не пригадую, добродiю, щоб я вас уже десь бачила до Берлiна, а проте в рисах вашого обличчя, у всiй вашiй постатi я бачу стiльки знайомого. Так, менi здаеться, наче колись дуже давно ми були близькими приятелями, але в якiйсь дуже далекiй краiнi й за якихось особливих, дивних обставин. Прошу вас, добродiю, скажiть менi, чи це правда, i якщо мене не заводить в оману якась випадкова схожiсть, то поновiмо тi дружнi зв’язки, що, мов чудовий сон, мрiють у моiх тьмяних спогадах.
Дуже дивне почуття охопило пана Георга Пепуша вiд цих ласкавих слiв чарiвноi голландки. Груди йому здавило, голова запалала, все тiло затремтiло, наче в лихоманцi. Якщо це й означало тiльки те, що пан Пепуш був закоханий у голландку по самi вуха, то все-таки була й ще одна причина величезного збентеження, що вiдiбрало йому мову, та майже й глузд. Як тiльки Дертье Ельвердiнк сказала, що iй здаеться, начебто вони вже були знайомi багато рокiв тому, в його душi, нiби в чарiвному лiхтарi, раптом постала iнша картина, i вiн побачив далеке минуле, що було задовго перед тим, як вiн уперше покуштував материнського молока, i в тому минулому вiн почував себе так само вiльно, як i Дертье Ельвердiнк. Одне слово, тiеi митi в головi в нього, як блискавка, спалахнув спогад, який уже потiм думка обернула в ясний, чiткий образ, а саме: спогад про те, що Дертье Ельвердiнк була принцесою Гамагеею, дочкою короля Секакiса, яку вiн кохав ще в тi далекi часи, коли був будяком Цегерiтом. Добре, що Пепуш не дуже розповiдав про цей спогад iншим людям, а то, може, вони вирiшили б, що вiн схибнувся, i заперли б його до божевiльнi, хоч настирлива iдея схибнутого часто може бути не чим iншим, як iронiею буття, яке передувало теперiшньому.
– Але ж, боже мiй, ви наче занiмiли, добродiю! – озвалася маленька голландка i торкнулася пальчиком до Георгових грудей.
Та з кiнчика ii пальця електричний струм ударив у саме серце Георга i вивiв його з зацiпенiння. Вiн у захватi схопив руку маленькоi голландки й почав покривати ii гарячими поцiлунками, вигукуючи: «Небесне, божисте створiння» – i так далi. Ласкавий читач, мабуть, i сам може додумати, що ще вигукував пан Георг Пепуш тiеi хвилини.
Досить сказати, що маленька голландка вислухала любовне освiдчення пана Пепуша так прихильно, як тiльки вiн мiг собi побажати, i що та фатальна хвилина в кутку Левенгуковоi зали породила взаемне кохання, яке спершу пiднесло нашого доброго Георга Пепуша до небес, а потiм, задля рiзноманiтностi, вкинуло в пекло. Рiч у тiм, що Пепуш, як ми вже сказали, був меланхолiйноi вдачi, та ще й буркотливий i пiдозрiливий, а поведiнка Дертье не раз давала йому привiд до дрiбних ревнощiв. Але саме цi ревнощi й пiдбивали хитру Дертье вигадувати бiдолашному Георговi Пепушу все новi, вишуканi тортури. Та все можна крутити, але не перекручувати, так i в Пепуша давно стримуваний гнiв нарештi вирвався назовнi. Якось вiн почав розповiдати iй про тi чудовi часи, коли, бувши будяком Цегерiтом, вiн так щиро кохав чарiвну голландку, тодi дочку короля Секакiса, i з усiм запалом закоханого заявив, що вже тодiшнiй iхнiй зв’язок, його боротьба с принцом п’явок дае йому незаперечне право на ii руку. Дертье Ельвердiнк запевнила, що й вона дуже добре пам’ятае тi часи, тi iхнi стосунки i що згадка про них уперше зринула в ii душi тодi, коли Пепуш глянув на неi поглядом будяка. Маленька голландка так мило, так захоплено говорила про всi цi дивовижнi речi, про свое гаряче почуття до будяка Цегерiта, якому судилось навчатися в Іенi, а потiм знов знайти принцесу Гамагею в Берлiнi, що пановi Георгу Пепушевi здавалося, нiби вiн перебувае на вершинi блаженства. Молода пара стояла бiля вiкна, i маленька голландка не боронила закоханому Пепушевi обiймати ii за стан. Так вони стояли в цiй iнтимнiй позi й нiжно лебедiли одне до одного, бо iхня мрiйлива розмова про дива у Фамагустi перейшла в нiжне лебедiння. Тiеi хвилини повз вiкна проходив дуже вродливий офiцер гусарського полку в новiсiнькiй формi i надзвичайно привiтно вклонився маленькiй голландцi, яку знав з вечiрнiх бесiд. Дертье стояла, примруживши очi й вiдвернувши вiд вiкна голiвку; здавалося б, вона аж нiяк не могла помiтити офiцера, але ж якi могутнi чари новоi блискучоi форми! А може, маленьку голландку схвилював багатозначний брязкiт шаблi об брукiвку, принаймнi вона широко розплющила очi, випручалася з Георгових обiймiв, вiдчинила вiкно, послала рукою поцiлунок офiцеровi й провела його очима аж до рогу.
– Гамагее! – нестямно вигукнув будяк Цегерiт. – Що ж це таке, Гамагее? Чи ти глузуеш з мене? Де ж та вiрнiсть, у якiй ти присягалася своему будяковi?
Маленька голландка обернулась до нього на каблуках i дзвiнко зареготала:
– Та годi вам, годi, Георге! Якщо я дочка вельможного старого короля Секакiса, якщо ви будяк Цегерiт, то й цей чудесний офiцер не хто iнший, як генiй Тетель, що, правду сказати, подобаеться менi куди бiльше, нiж жалюгiдний колючий будяк.
Сказавши це, голландка вискочила за дверi, а Георга Пепуша, як легко собi уявити, охопили така лють i розпач, що вiн стрiмголов збiг униз сходами, наче за ним гналася тисяча чортiв. Доля хотiла, щоб на вулицi Георг зустрiв одного свого приятеля, який у поштовiй каретi виiздив в мiста.
– Стривайте, я iду з вами! – вигукнув будяк Цегерiт, гайнув додому, одяг плаща, засунув у кишеню гаманця з грошима, вiддав господинi ключа вiд кiмнати, сiв у карету й поiхав зi своiм приятелем.
Незважаючи на цю прикру розлуку, кохання до чарiвноi голландки нiтрохи не пригасло в грудях Георга, i так само вiн не мiг вiдмовитись вiд справедливих, на його думку, претензiй на руку й серце Гамагеi, що iх вiн заявив як принц Цегерiт. Тому вiн вiдновив тi претензii, коли через кiлька рокiв зустрiвся з Левенгуком у Гаазi, а як завзято вiн iх вiдстоював у Франкфуртi, ласкавий читач уже знае.
Сумний i невтiшний бiгав пан Георг Пепуш вулицями, коли це раптом увагу його привернуло миготливе, незвичайно яскраве свiтло, що пробивалося крiзь шпарку у вiконницi на нижньому поверсi великого будинку. Вiн подумав, що в кiмнатi пожежа, тому вискочив на пiдвiконня i вхопився за грати, щоб заглянути всередину. Те, що вiн побачив там, здивувало його безмежно.
У камiнi навпроти вiкна палахкотiло веселе яскраве полум’я, а перед камiном у широкому дiдiвському крiслi сидiла чи, вiрнiше, лежала, вичепурена, як ангел, маленька голландка. Вона, мабуть, дрiмала, а тим часом старий висхлий чоловiк в окулярах на носi стояв навколiшки перед вогнем i заглядав у горщик, в якому, видно, варився якийсь напiй. Пепуш хотiв пiдлiзти вище, щоб краще на них роздивитися, коли раптом вiдчув, що хтось схопив його за ноги й щосили тягне вниз. Грубий голос вигукнув:
– Іч, який спритний! Он куди йому забаглося! А в буцегарню не хочеш? Ану злазь!
Це був нiчний сторож, що побачив, як Георг лiз на вiкно, i подумав, що то не хто iнший, як грабiжник. Незважаючи нi на якi протести пана Георга Пепуша, сторож разом з патрулем, що тим часом прибiг йому на допомогу, повiв невдатного коханця з собою, i таким чином його нiчна мандрiвка скiнчилася у вартiвнi.
Пригода третя
Поява маленького чудовиська. Подальшi вiдомостi про долю принцеси Гамагеi. Незвичайна дружня угода, яку вкладае пан Перегрiнус Тис, i пояснення, хто такий старий добродiй, що наймае помешкання в його домi. Дивовижна дiя одного досить маленького мiкроскопiчного скла. Несподiваний арешт героя цiеi повiстi
Той, кому випало ввечерi пережити те, що пережив пан Перегрiнус Тис, i хто лягав спати в такому настроi, як вiн, не зможе добре заснути. Пан Перегрiнус неспокiйно крутився на своiй постелi, а як тiльки починав дрiмати, то знов вiдчував у своiх обiймах маленьку милу iстоту, а на устах – гарячi поцiлунки. Вiн схоплювався й сiдав у постелi, але й тодi ще йому вчувався солодкий голос Алiни. Охоплений палкою жагою, вiн i хотiв би, щоб вона не зникала, i заразом боявся, що вона зараз увiйде й обплутае його мiцною сiткою, яку вже годi буде розiрвати. Ця боротьба протилежних почуттiв стискала йому груди i водночас сповнювала iх солодкою тривогою, якоi вiн ще нiколи не вiдчував.
– Не спiть, Перегрiнусе, не спiть, шляхетна людино, менi треба негайно поговорити з вами! – прошепотiв хтось бiля самого Перегрiнуса. І знов: – Не спiть! Не спiть!
Нарештi Перегрiнус розплющив очi, якi досi тримав стуленими тiльки для того, щоб чiткiше бачити прекрасну Алiну. У тьмяному свiтлi нiчноi лампи вiн побачив маленьке, заледве з п’ядь завдовжки чудовисько, що сидiло на його бiлому покривалi. Першоi митi вiн перелякався, але потiм смiливо простягнув до нього руку, щоб пересвiдчитись, чи не обманюе його уява. Та маленьке чудовисько зразу ж зникло, наче й не сидiло там.
Якщо можна було легко обiйтися без докладного опису зовнiшностi Алiни, Дертье Ельвердiнк чи принцеси Гамагеi, – бо ласкавий читач давно вже знае, що це одна й та сама особа, то тiльки здаеться, наче iх три, – то маленьке чудовисько, яке сидiло на покривалi й трохи налякало пана Перегрiнуса, треба, навпаки, змалювати якнайдокладнiше.
Як ми вже згадували, те створiння було заледве з п’ядь завдовжки, на пташинiй головi свiтилося двое круглих блискучих очей, з гороб’ячого дзьоба виглядало ще щось довге й гостре, нiби тоненька рапiра, а над самим дзьобом iз лоба стирчали два роги. Шия, також схожа на пташину, починалася зразу пiд головою, але потiм ставала дедалi товща й непомiтно переходила в безформне тiло, що трохи скидалося на горiх i було вкрите темно-брунатною лускою, як у армадiла.[13 - Армадiл, або броненосець – тварина, вкрита панциром з кiстяних пластин, ii батькiвщина – Пiвденна Америка.] Та найдивовижнiша й найчуднiша була форма рук i нiг. Руки мали по два суглоби i починалися вiд щiк бiля самого дзьоба. Зразу ж пiд ними була пара нiг, а далi ще одна, всi на два суглоби, як i руки. Остання пара нiг, видно, мала особливе значення для дивноi iстоти, бо, крiм того, що тi ноги здавались явно довшими й дужчими за переднi, вони ще й були взутi в золотi чобiтки з дiамантовими острогами.
Як уже було сказано, маленьке чудовисько миттю зникло, наче його й не було, тiльки-но Перегрiнус простяг до нього руку, i вiн би напевне подумав, що то йому, схвильованому, привидiлося й причулося, якби зразу ж десь у нього в ногах не почувся тихий голос:
– Боже мiй, Перегрiнусе Тисе, невже я помилився в вас? Вчора ви повелися зi мною так благородно, а тепер, коли я хочу довести вам свою вдячнiсть, ви хапаете мене рукою вбивцi. Але, може, вам не сподобалась моя зовнiшнiсть i я зробив помилку, показавшись вам у збiльшеному виглядi, щоб ви мене помiтили, – а це було для мене не так легко, як вам, мабуть, здаеться. Я ж бо й далi сиджу на вашому покривалi, а ви мене зовсiм не бачите. Не ображайтесь, Перегрiнусе, але вашi зоровi нерви справдi трохи загрубi для моеi тонкоi талii. Та тiльки пообiцяйте, що менi бiля вас нiщо не загрожуе, що ви менi не зробите нiякого лиха, i я пiдсунуся до вас ближче й розповiм дещо таке, що вам зовсiм не вадить почути.
– Скажiть менi, – вiдповiв голосовi Перегрiнус Тис, – скажiть менi найперше, хто ви такий, мiй добрий невiдомий друже, а решта все владнаеться. А тим часом можу вас наперед запевнити, що нiщо лихе не властиве моiй натурi i я й надалi буду поводитися з вами шляхетно, хоч нiяк не збагну, яким чином я вже зумiв довести вам свою шляхетнiсть.
– Ви шляхетна людина, – повiв далi голос, трохи вiдкашлявшись, – ви шляхетна людина, пане Перегрiнусе, ще раз кажу це з задоволенням, але ви не дуже глибоко опанували науку i взагалi не маете великого досвiду, а то впiзнали б мене з першого погляду. Я мiг би трохи похвалитися, мiг би сказати, що я один iз могутнiх королiв i маю багато-багато мiльйонiв пiдданцiв. Проте з природженоi скромностi, а також тому, що слово «король», врештi, не зовсiм тут пасуе, утримаюсь вiд цього. Бо в народу, на чолi якого я маю честь стояти, пануе республiканський лад. Володаря заступае сенат, який, щоб легше було рахувати голоси, може складатися щонайбiльше з сорока п’яти тисяч дев’ятсот дев’яноста дев’яти членiв, а той, хто стоiть на чолi цього сенату, зветься «майстром», бо вiн повинен досягти майстерностi в усiх галузях життя. Тепер вiдкрию вам без зайвих балачок, що я, той, хто оце розмовляе з вами i кого ви не помiчаете, – не хто iнший, як сам майстер Блоха. Я не маю нiякiсiнького сумнiву в тому, що ви знайомi з моiм народом, бо ж вам, напевне, вже не раз випадало, шановний пане, вiдживляти й змiцнювати своею кров’ю того чи iншого з моiх одноплемiнцiв. Тому вам принаймнi мае бути вiдомо, що моему народовi притаманне майже непереборне волелюбство i що складаеться вiн, властиво, з самих легковажних стрибунiв, якi волiють не мати солiдного становища, аби тiльки без кiнця вистрибувати. Самi розумiете, пане Перегрiнусе, якого треба хисту, щоб керувати таким народом, i вже через саме це ви повиннi вiдчути до мене належну пошану. Правда ж, ви вiдчуваете до мене пошану? Пiдтвердьте це, пане Перегрiнусе, перше нiж я поведу мову далi.
Якусь хвилину пановi Перегрiнусу здавалося, що в головi в нього крутиться величезне млинове колесо, яке рухають бурхливi хвилi. Та потiм вiн трохи заспокоiвся, подумавши, що поява незнайомоi дами в палiтурника Леммергiрта була такою самою дивовижею, як i те, що вiдбуваеться тепер, i, може, ця подiя – якраз i е продовженням тiеi чудесноi iсторii, в яку його вплутали.
Пан Перегрiнус заявив майстровi Блосi, що вiн уже тепер сповнений до нього надзвичайноi пошани за його рiдкiсний хист i з тим бiльшим нетерпiнням чекае продовження його розповiдi, що голос у нього звучить дуже приемно, а особлива нiжнiсть мови свiдчить про дуже делiкатну, тендiтну будову тiла.
– Дуже дякую, – повiв далi майстер Блоха, – дуже дякую, любий пане Тисе, за ваше добре ставлення i сподiваюсь незабаром довести вам, що ви в менi не помилилися. Щоб ви зрозумiли, добродiю, яку ви менi зробили послугу, треба розповiсти вам мою повну бiографiю. Отже, слухайте! Мiй батько був славетний… Але годi! Менi оце якраз спало на думку, що в читачiв i слухачiв куди менше стало чудесного хисту терпiння i що докладнi життеписи, якi завжди мали найбiльший попит, тепер тiльки вiдлякують. Тому я не вдаватимусь у подробицi, а лише побiжно й епiзодично торкнуся тих подiй, якi найперше спричинилися до мого перебування у вас. Уже через саме те, що я справдi майстер Блоха, ви, дорогий пане Перегрiнусе, повиннi визнати мою величезну ерудицiю i багатющий досвiд у всiх галузях життя. Та жодним своiм мiрилом ви не зможете вимiряти глибину моеi вченостi, бо вам невiдомий дивовижний свiт, у якому я живу зi своiм народом. Як би ви здивувалися, коли б вашому розумовi i вашим почуттям вiдкрився цей свiт! Вiн здався б вам найчудеснiшим, найнезбагненнiшим чарiвним царством. Саме тому ви й не повиннi дивуватися, коли все, що походитиме з того свiту, уявлятиметься вам химерною казкою, вигаданою знiчев’я. Але хай вас це не збивае з пантелику, вiрте моiм словам. Бачите, мiй народ з багатьох поглядiв далеко випередив вас – скажiмо, вiн краще розумiе таемницi природи, переважае вас силою i спритнiстю, як духовною, так i фiзичною. Проте й нас долають пристрастi, i часто вони стають для нас, так само як i для вас, причиною всiлякого лиха, ба навiть цiлковитоi загибелi. Так сталося й зi мною. Мiй народ любив мене, навiть обожнював, а звання майстра могло б мене вивести на найвищу вершину щастя, якби мене не заслiпила злощасна пристрасть до однiеi особи, що цiлком запанувала над моiми почуттями, але нiколи не змогла б стати моею дружиною. Кожному родовi взагалi закидають особливу любов до прекрасноi статi. Та якщо навiть цей закид обгрунтований, то, з другого боку, кожному вiдомо… Але годi про це! Одне слово, я побачив дочку короля Секакiса, красуню Гамагею, i тiеi ж митi так шалено закохався в неi, що забув i свiй народ, i самого себе. Вiдтодi я жив тiльки одним: щастям стрибати по найкращiй шиi та найкращих грудях i лоскотати свою милу солодкими поцiлунками. Часто вона ловила мене рожевими пальчиками, та нiколи не могла пiймати. І я вважав це за милi пестощi, за веселу гру щасливого кохання! Яким немудрим стае закоханий, хай то буде навiть сам майстер Блоха. Досить сказати, що на бiдолашну Гамагею напав бридкий принц п’явок i зацiлував ii до смертi; але менi пощастило б урятувати кохану, якби в справу не втрутились один дурний хвалько та один недолугий телепень, яких нiхто не кликав. От вони все й зiпсували. Хвалько був будяк Цегерiт, а телепень – генiй Тетель. Коли генiй Тетель пiднявся iз сонною принцесою в повiтря, я мiцно вчепився за брюссельське мереживо, яке вона носила на шиi, i таким чином став вiрним супутником принцеси Гамагеi в ii подорожi непомiтно для генiя Тетеля. Сталося так, що ми пролiтали над двома магами, якi саме спостерiгали з високоi вежi рух зiрок. І тодi один маг так влучно спрямував на мене свою пiдзорну трубу, що мене геть заслiпило свiтло магiчного iнструмента. Голова в мене закрутилася, i хоч як я намагався втриматись, а все ж стрiмголов полетiв униз iз страшноi висоти i впав просто на носа тому маговi, що дивився на нас; якби я не був такий легкий i такий спритний, був би менi кiнець.
Я був надто приглушений падiнням, щоб зразу ж зiскочити з магового носа й сховатися в безпечне мiсце, i те чудовисько, той пiдступний Левенгук (бо це вiн був тим магом) спритно схопив мене пальцями i миттю посадовив пiд русвурмiвський унiверсальний мiкроскоп. Хоч була нiч i Левенгуковi довелося засвiтити лампу, проте вiн був досвiдчений природознавець i добрий дослiдник, а тому зразу ж пiзнав у менi майстра Блоху. Радий-радiсiнький, що щасливий випадок дав йому в руки такого визначного полоненого, вiн вирiшив використати мене, як тiльки можна, i наклав на мене, бiдолашного, кайдани. Так почався мiй тяжкий полон, з якого я звiльнився аж учора вранцi завдяки вам, пане Перегрiнусе Тисе. Оволодiвши мною, жахливий Левенгук дiстав цiлковиту владу над моiми васалами, яких вiн незабаром зiбрав навколо себе силу-силенну i яким почав з варварською жорстокiстю прищеплювати так звану культуру, що невдовзi позбавила нас останньоi волi i останнiх життевих радощiв. Що стосуеться освiти i взагалi науки й мистецтва, то Левенгук, на свiй подив i досаду, дуже швидко переконався, що ми чи не вченiшi за нього самого, а вища культура, яку вiн накидав нам, переважно полягала в тому, що ми мали кимось ставати чи принаймнi за когось себе видавати. І ось це «кимось ставати» i «за когось себе видавати» потягло за собою безлiч потреб, про якi ми досi й гадки не мали i якi тепер мусимо тяжкою працею задовольняти. Жорстокий Левенгук вирiшив зробити з нас державних дiячiв, полководцiв, професорiв i не знаю кого ще. Ми повиннi були вiдповiдно вбиратися, носити зброю тощо. Так з’явилися серед нас кравцi, шевцi, перукарi, вишивальники, гудзикарi, зброярi, лимарi, шпажники, стельмахи i безлiч iнших ремiсникiв, що працювали тiльки для утримання непотрiбноi, шкiдливоi розкошi. Найгiрше було те, що Левенгук дбав лише про свою власну користь, що вiн показував нас людям як навчений культури народ i брав за те грошi. А крiм того, казав, що ми стали культурнi тiльки завдяки йому, i всi хвалили його, хоч мали б хвалити тiльки нас. Левенгук дуже добре знав, що, втративши мене, втратить i владу над моiм народом, i тому ще мiцнiше обплутував мене чарами, якi прив’язували мене до нього, i дедалi тяжчий ставав мiй нещасливий полон. З палкою тугою мрiяв я про красуню Гамагею i все шукав способу, як би дiзнатися про ii долю. Але те, до чого не мiг додуматись найгострiший розум, з’ясувалося саме завдяки щасливому випадку. Приятель i колега мого мага старий Сваммердам[14 - Сваммердам Ян (1637–1680) – голландський природознавець, колега Левенгука.] знайшов принцесу Гамагею в пилку тюльпана й повiдомив про свою знахiдку Левенгуковi. Засобами, про якi я не буду вам розповiдати, дорогий пане Перегрiнусе Тисе, бо ви однаково мало що зрозумiли б з моеi розповiдi, Левенгуковi пощастило вiдтворити природний вигляд принцеси i вернути iй життя. Проте наприкiнцi обидва премудрi панове виявилися такими самими йолопами й незграбами, як i генiй Тетель та будяк Цегерiт. У своему запалi вони забули головне, i вийшло так, що принцеса, тiльки-но оживши, мало знов не впала мертвою. Лише я знав, у чому справа. Кохання до прекрасноi Гамагеi спалахнуло в моiх грудях сильнiше, нiж будь-коли, й додало менi нечуваноi снаги; я порвав кайдани, з усiеi сили стрибнув красунi на плече – i досить було один-однiсiнький раз легенько вкусити ii в плече, як кров, що вже була спинилася, знов потекла по жилах. Вона була жива! Проте повинен вам сказати, пане Перегрiнусе Тисе, що цю процедуру треба повторювати, щоб принцеса була й далi молода i вродлива, бо iнакше вона за кiлька мiсяцiв стане зморщеною, нiкчемною бабою. Тепер ви самi розумiете, що вона нiяк не може обiйтися без мене, i тiльки страхом, щоб я десь не дiвся, можна пояснити чорну невдячнiсть, якою Гамагея заплатила за мое кохання. Вона негайно ж видала мене моему мерзенному катовi, Левенгуковi, i той закував мене ще в мiцнiшi кайдани, нiж досi, але на свою голову. Бо хоч як стерегли мене старий Левенгук i прекрасна Гамагея, менi все ж таки врештi пощастило вибрати годину, коли вони десь вiдвернулися, i вискочити зi своеi в’язницi. Менi дуже заважали тiкати важкi ботфорти, якi я не встиг скинути, а проте я щасливо добрався до тiеi крамницi з iграшками, де ви купляли рiздвянi подарунки. Та минуло небагато часу, як до крамницi, на мiй переляк, ввiйшла й принцеса Гамагея. Я вже думав, що менi буде кiнець. Тiльки ви могли мене врятувати, шляхетний пане Перегрiнусе. Я тихо сказав вам, яка на мене чекае бiда, i ви були такi добрi й вiдкрили менi коробку. Я швиденько вскочив у неi, i ви так само швиденько забрали ii з собою. Дарма шукала мене Гамагея i тiльки набагато пiзнiше довiдалась, як i куди я втiк. Тiльки-но я опинився на волi, Левенгук утратив владу над моiми людьми. Всi вони звiльнились i зникли, вбравши в свою одежу, на глум тирановi, зернятка перцю, яблук i груш. Ще раз щиро вам дякую, добрий, шляхетний пане Перегрiнусе, за те, що ви менi зробили таку велику ласку. Я ii вмiю оцiнити, як нiхто. Дозвольте менi як вiльнiй людинi побути трохи у вас: ви навiть не уявляете собi, як я можу вам знадобитися за багатьох дуже важливих обставин вашого життя. Щоправда, менi тут бути досить небезпечно, оскiльки ви палко закохалися в чудесну iстоту…
– Що ви кажете, – перебив Перегрiнус маленького невидимого гостя, – що ви кажете, майстре, я… я закохався?
– Так воно й е, – повiв далi майстер Блоха. – Уявiть собi, який я вчора був спантеличений, який переляканий, коли ви прийшли сюди з принцесою на руках, охопленi шаленою пристрастю, коли вона почала спокушати вас, показавши все свое мистецтво, яким, на жаль, вона аж надто добре володiе, i все для того, щоб ви iй видали мене! Та аж тодi я пiзнав до кiнця, яка у вас велика, шляхетна душа: ви були непохитнi i спритно вдавали, начебто зовсiм не знаете, що я перебуваю у вас, начебто взагалi не розумiете, чого принцеса вiд вас хоче…
– Але ж так було, – знов перебив Перегрiнус майстра Блоху, – але ж так було й насправдi. Ви ставите менi, любий майстре, в заслугу те, про що я навiть гадки не мав. Я зовсiм не помiтив у крамницi, де купував iграшки, анi вас, анi тiеi вродливоi жiнки, яка знайшла мене в палiтурника Леммергiрта i яку ви чомусь зволите називати принцесою Гамагеею. Так само я зовсiм не знав, що серед коробок, якi я забрав з крамницi, вважаючи, що несу олов’яних солдатикiв i олов’янi лови, одна була порожня i в нiй сидiли ви. І як, скажiть ради бога, я мiг здогадатися, що ви i е той полонений, якого так бурхливо вимагала вiд мене маленька красуня! Киньте своi химери, майстре, i не приписуйте менi того, що менi навiть не снилося.
– Ви дуже спритно намагаетесь вiдхилити мою подяку, ласкавий пане Перегрiнусе, – заперечив майстер Блоха, – i це, на превелику мою втiху, ще раз яскраво свiдчить про вашу величезну безкорисливiсть. Знайте ж, шляхетний чоловiче, що нi Левенгук, нi Гамагея не зловлять мене, всi iхнi зусилля будуть даремнi, поки я перебуватиму пiд вашою охороною. Ви повиннi видати мене добровiльно моiм катам, нiяким iншим способом вони мене не здобудуть. Пане Перегрiнусе Тисе! Ви закоханi…
– О не кажiть цього, – перебив його Перегрiнус, – не кажiть цього! Не називайте коханням хвилинного дурного спалаху, який уже погас!
Пан Перегрiнус вiдчув, як вiн спаленiв вiд сорому за свою брехню, i сховався пiд покривало.
– Та це зовсiм не дивина, – повiв далi майстер Блоха, – зовсiм не дивина, що ви не змогли встояти перед незвичайною звабою принцеси Гамагеi, тим бiльше, що вона вдавалася до багатьох небезпечних засобiв, аби тiльки вас пiймати. Багато чарiв, якими користуються й iншi гарненькi жiнки, не тiльки принцеса Гамагея, знае маленька лиходiйка, i вона iх не помине, щоб зловити вас у своi любовнi тенета. Вона прагнутиме так пiдкорити вас, щоб ви жили тiльки нею, виконували тiльки ii бажання, i тодi – горе менi! Все залежатиме вiд того, чи ваша шляхетнiсть виявиться такою сильною, що переможе пристрасть, встоiть перед лихими, пiдступними чарами знадливоi iстоти i тим самим закладе мiцнi пiдвалини для щастя мого народу, чи ви захочете краще скоритись бажанням Гамагеi i знов накликати бiду не тiльки на мене, що перебувае пiд вашою охороною, а й на весь нещасний люд, який ви звiльнили з ганебного рабства. О якби ви захотiли… якби ви змогли пообiцяти менi, що не пiдкоритесь ii чарам!
– Майстре, – вiдповiв пан Перегрiнус, вiдкинувши з обличчя покривало, – любий майстре, ви правду кажете, немае нiчого небезпечнiшого, як жiноча знада. Жiнки всi лихi й нещирi, вони граються нами, як кiшка мишею, i за всi своi нiжнi турботи ми дiстаемо в нагороду самий лише глум i кпини. Через це в мене завжди виступав на чолi холодний пiт, тiльки-но я наближався до якоiсь iстоти жiночоi статi. Я вже ладен повiрити, що з прекрасною Алiною, чи, якщо вам так бiльше подобаеться, з принцесою Гамагеею, сталося щось особливе, хоч я своiм простим, здоровим людським розумом не можу нiчого збагнути з того, що ви менi розповiдали, i менi навiть здаеться, що я марю або читаю «Тисячу i одну нiч». Але хай буде що буде, а ви вiддалися пiд мою охорону, любий майстре, i нiщо не примусить мене видати вас вашим ворогам. А ту чарiвницю я взагалi не хочу бiльше бачити. Врочисто обiцяю дотримати свого слова i, щоб скрiпити його, подав би вам руку, якби ви мали чим вiдповiсти на мiй щирий потиск. – І пан Перегрiнус простяг свою руку над покривалом.
– Тепер, – озвався невидимий гiсть, – тепер я радий i спокiйний. Якщо я й не можу подати вам руки, бо не маю ii, то дозвольте хоч укусити вас у великий палець, щоб показати вам свою щиру радiсть i щоб наша дружба була ще мiцнiша.
Тiеi митi пана Перегрiнуса щось так боляче шпигнуло у великий палець правоi руки, що не лишалось сумнiву: так мiг укусити тiльки перший майстер серед блiх.
– Ви кусаетесь, – вигукнув Перегрiнус, – ви кусаетесь, як чортеня!
– Приймiть це як живу ознаку моiх щирих, теплих почуттiв до вас, – мовив майстер Блоха. – Але справедливо буде, коли я в подяку ще й подарую вам один iз найдивовижнiших витворiв мистецтва, якi будь-коли iснували на свiтi. Це не що iнше, як мiкроскоп, що його виготував один надзвичайно вправний, досвiдчений оптик iз мого народу, коли ще перебував на службi в Левенгука. Вам цей iнструмент здасться трохи замалим, бо й справдi вiн десь у сто двадцять разiв менший за пiщинку, але застосування його таке, що вiн не може бути дуже великий. Я вкладу скельце в зiницю вашого лiвого ока, i те око набуде властивостей мiкроскопа. Ви будете враженi його дiею, а тому поки що я не розповiдатиму вам про неi i тiльки попрошу вас дозволити менi зробити цю операцiю тодi, коли я буду певний, що око-мiкроскоп стане вам у великiй пригодi. А тепер на добранiч, пане Перегрiнусе, вам треба трохи вiдпочити.
Перегрiнус справдi заснув i прокинувся аж пiзно вранцi.
Вiн почув знайоме шарудiння вiника староi Алiни, що замiтала в сусiднiй кiмнатi. Навiть мала дитина, що зробила якусь шкоду, не боiться так материного дубця, як пан Перегрiнус боявся докорiв староi няньки. Вона тихо зайшла до спальнi з кавою. Пан Перегрiнус крадькома глянув на неi крiзь завiсу, якою вiн запнув лiжко, i неабияк здивувався, побачивши, що обличчя староi сяе усмiшкою.
– Ви ще спите, любий пане Тисе? – спитала стара найсолодшим голосом, який тiльки мiг видобутися з ii горла.
Пiдбадьорений Перегрiнус вiдповiв так само ласкаво:
– Нi, люба Алiно, поставте снiданок на стiл, я зараз устану.
Коли Перегрiнус справдi встав, йому здалося, нiби в кiмнатi вiе солодким подихом чудесноi iстоти, що лежала в його обiймах. Йому зробилося так затишно i заразом так страшно. Вiн хотiв неодмiнно довiдатись, що сталося з таемницею його кохання, бо прекрасне створiння з’явилося i зникло як таемниця.
Поки Перегрiнус даремно намагався допити каву й доiсти скибку бiлого хлiба, кожен шматок якого застрягав йому в горлi, зайшла стара Алiна й почала то тут, та там щось поправляти в кiмнатi, мурмочучи собi пiд нiс:
– Диво дивне!.. Аж повiрити важко!.. Чого тiльки не бувае на цьому свiтi!.. Хто б таке подумав!..
У Перегрiнуса серце заколотилося в грудях, вiн не мiг довше витримати й запитав:
– Що там за диво, люба Алiно?
– Всякого дива е, всякого! – лукаво всмiхнулася стара, далi пораючись у кiмнатi.
Груди бiдолашному Перегрiнусовi стиснуло вiд найтяжчоi туги, i вiн мимоволi вигукнув:
– Ох, Алiно!
– Що, пане Тисе? Я тут, що зволите? – озвалася стара i, широко розставивши ноги, спинилася перед самим Перегрiнусом, немов чекаючи наказiв.
Перегрiнус витрiщив очi на червоне, як мiдь, огидно перекривлене обличчя староi i, охоплений раптовим гнiвом, забув весь свiй страх.
– Що сталося, – спитав вiн досить сердито, – що сталося з незнайомою дамою, яка була тут учора ввечерi? Чи ви вiдiмкнули iй вхiднi дверi, як я наказував, чи найняли iй карету? Чи довезли ii додому?
– Чи я вiдiмкнула iй дверi? – мовила стара, i на обличчi в неi з’явилася неприемна гримаса, що мала означати хитру усмiшку. – Чи найняла карету? Чи довезла ii додому? Не треба було анi наймати iй карети, анi кудись ii везти! Та мила дама, та писана красуня лишилася в нашому будинку. Вона й досi тут i, мабуть, нiкуди звiдси не поiде.
Перегрiнус аж схопився з радiсного переляку. І тодi стара почала йому розповiдати, що тiеi хвилини, коли дама стрiмголов помчала вниз сходами, на порозi своеi кiмнати з’явився старий пан Сваммер з величезним свiчником у руцi. Без кiнця розкланюючись, хоч начебто в нього й не було такоi звички, старий добродiй запросив даму зайти до його кiмнати, що вона й зробила без зайвих церемонiй. Тодi пан Сваммер замкнув дверi та ще й засунув iх на засув.
Надто дивною видалась iй поведiнка пана Сваммера, завжди такого вiдлюдькуватого, тож вона не могла втриматись, щоб не прикласти вуха до дверей i не заглянути в шпарку вiд ключа. Пан Сваммер стояв посеред кiмнати i так зворушливо й жалiбно промовляв до незнайомоi дами, що навiть у неi, староi, сльози виступили на очах, хоч вона й не могла зрозумiти жодного слова, бо пан Сваммер говорив чужою мовою, iй тiльки здаеться, що пан Сваммер силкувався навернути даму на шлях цноти й благочестя, бо говорив дедалi палкiше, аж поки нарештi дама стала навколiшки й поцiлувала йому руку, навiть трохи заплакала. Тодi пан Сваммер дуже ласкаво пiдвiв даму, поцiлував й в чоло – для цього йому треба було нахилитися, – i посадовив у крiсло, а сам швиденько розпалив у камiнi, принiс рiзного корiння i, наскiльки вона зрозумiла, почав варити глiнтвейн. На лихо, тiеi хвилини стара взяла пучку табаки й голосно чхнула. Вона вся затремтiла i мало не вмерла зi страху, коли пан Сваммер простяг руку до дверей i таким страшним голосом, що вiд самого нього можна зомлiти, закричав:
– Іди геть, сатано! Не пiдслухуй пiд дверима!
Алiна й сама вже не пам’ятае, як вона пiднялася нагору й добралася до лiжка. Коли вона вранцi розплющила очi, то подумала, що бачить привида. Перед ii лiжком стояв пан Сваммер у чудовому соболиному хутрi а золотими шнурками й китицями, в капелюсi на головi i з цiпком у руцi.
– Ласкава панi Алiно, – звернувся вiн до неi, – менi треба вийти з дому у важливих справах, i вернуся я, може, аж за кiлька годин. Подбайте про те, щоб у сiнях бiля моеi кiмнати нiхто не гомонiв i нiхто до мене не заходив. У мене переховуеться одна шляхетна дама, вам я навiть можу сказати вiдверто: одна чужоземна принцеса, багата й дивовижно вродлива. Колись давно, при дворi ii батька короля, я був у неi вчителем, тому вона довiряе менi, i я повинен боронити ii вiд усiх лихих зазiхань. Я кажу це вам, панi Алiно, для того, щоб ви виявляли дамi пошану, яка iй належить за ii високим походженням, iй, з дозволу пана Тиса, будуть потрiбнi вашi послуги, i ви, ласкава панi Алiно, дiстанете королiвську винагороду, якщо, звичайно, мовчатимете й нiкому не зрадите, де перебувае принцеса.
Сказавши це, пан Сваммер швидко пiшов.
Пан Перегрiнус Тис спитав стару, чи iй не здаеться дуже дивним, що дама, яку вiн зустрiв у палiтурника Леммергiрта на Кальбахськiй вулицi, – а вiн знов пiдтверджуе, що це таки правда, – виявилась принцесою i сховалась у старого пана Сваммера. Але стара вiдповiла йому, що вона вiрить словам пана Сваммера ще бiльше, нiж своiм власним очам, а тому вважае, що то або на них напускав хтось ману i в палiтурника Леммергiрта, i в цiй кiмнатi, або принцеса, тiкаючи, вдавалась у такi химери з ляку та збентеження. А втiм, вона, мабуть, незабаром довiдаеться про все вiд самоi принцеси.
– А як же, – знов почав пан Перегрiнус, власне, тiльки для того, щоб почути ще яке слово про незнайому даму, – а як же з вашими пiдозрами? Вчора ввечерi ви були про неi дуже поганоi думки.
– Ох, – усмiхнулася стара, – ох, то було вчора. Треба лише краще придивитися до неi, голубоньки, i побачиш, що це справдi шляхетна принцеса, та ще й такоi ангельськоi вроди, яка може бути тiльки в принцес. Коли пан Сваммер пiшов, менi ж треба було поглянути, що поробляе ласкава панi, i я заглянула в шпарку вiд ключа. Вона лежала на канапi, спершись на руку своею ангельською голiвкою, i чорнi кучерi розтiкалися крiзь лiлейно-бiлi пальчики. Було на що подивитися! Одягнена вона була в саму срiблясту тафту, а крiзь неi просвiчували гарненькi груди й повнi ручки. На ногах у неi були золотi черевички. Один спав, i я побачила, що дама без панчiх; висунувши голу нiжку з-пiд сукнi, вона перебирала пальчиками так мило, що очей не можна було вiдвести. Та вона й досi, напевне, лежить на канапi, i якби ви захотiли, любий пане Тисе, пiдiйти до шпарки, то…
– Що ти кажеш, – перебив стару Перегрiнус, – що ти кажеш! Іти дивитися на ту звабу? Щоб запалитися та ще, може, наробити якихось дурниць?
– Будь мужнiй, Перегрiнусе, не пiддавайся спокусi! – прошепотiв хтось бiля самого Перегрiнуса, i вiн пiзнав голос майстра Блохи.
Стара загадково усмiхнулася i, хвилину помовчавши, мовила:
– Ну, то я скажу вам усе, що думаю про це, любий пане Тисе. Хтозна, чи та незнайома дама справдi принцеса, чи нi, та одне можна сказати напевне: що вона вельми значного роду, та ще й багата. І пан Сваммер дуже про неi дбае, видно, вiддавна знае ii. А чому дама побiгла за вами, любий пане Тисе? Скажу чому: бо вона до смертi закохалась у вас, а кохання геть вiдбирае людям розум i навiть принцес може пiдбити на дивнi, непродуманi вчинки. Одна циганка поворожила вашiй покiйнiй матерi, що ви саме тодi знайдете щастя в одруженнi, коли найменше будете про це думати. Тепер, мабуть, ii ворожiння збудеться…
