скачать книгу бесплатно
Григорiй Косинка
Сергiй А. Гальченко
Митцi на прицiлi
До книги увiйшли двi автобiографii письменника (1923, 1925), незавершене i ненадруковане за життя оповiдання «Фавст» (1923), спогади про Григорiя Косинку його матерi Наталii Стрiлець та дружини Тамари Мороз-Стрiлець, а також вибранi оперативнi документи про стеження за молодим талановитим майстром слова, що розпочалося ще напочатку 1920-х рокiв. Із донесень таемних агентiв (сексотiв) формувалася справа-формуляр, яка велася фактично до арешту Г. Косинки i його розстрiлу у груднi 1934 року.
Григорiй Косинка
Передмова, упорядкування та примiтки С. А. Гальченка
С. А. Гальченко висловлюе найщирiшу вдячнiсть Валентинi Сергiiвнi Пеговiй за неоцiненну допомогу у пiдготовцi до друку матерiалiв, що увiйшли до цiеi книжки.
У виданнi збережено орфографiю, пунктуацiю, стилiстику документiв i авторських текстiв.
Серiя «Митцi на прицiлi» заснована у 2018 роцi
Художник-оформлювач Р. В. Варламов
© С. А. Гальченко, передмова, упорядкування, примiтки, 2018
© Р. В. Варламов, художне оформлення, 2018
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018
Кривава офiра Григорiя Косинки
Сергiй Гальченко
Широкоi науковоi чи художньо-белетристичноi бiографii Григорiя Косинки досi не написано, як i не видано повного зiбрання його творiв. Є двi автобiографii письменника (1923, 1925), що друкуються в цьому виданнi, лiтературнi портрети та дисертацiйнi дослiдження, окремi збiрники творiв i спогадiв про письменника, зiбранi пiсля реабiлiтацii невтомною i вiрною дружиною Тамарою Михайлiвною Мороз-Стрiлець, яка пiсля реабiлiтацii чоловiка по зернятку вишукувала в бiблiотеках, архiвах i у приватних зiбраннях усе, що стосувалося чесного iменi ii чоловiка. Кожну знахiдку вона буквально фетишизувала, дiлилася своею радiстю з друзями. Навiть i за перо вона взялася, щоб своею лiтературною працею (переважно написанням спогадiв про Косинку i його найближче оточення) зафiксувати те, що не пiдлягало забуттю.
Тамара Михайлiвна уособлювала тяжку долю украiнськоi жiнки з мужнiм характером. Свое життя вона переповiла, але далеко не повнiстю у своiх спогадах про Григорiя Косинку i його сучасникiв. Ще багато-багато епiзодiв залишилося поза сторiнками ii мемуарiв. Ось один iз них.
Пiсля арешту 1938 року ii хворого i вже лiтнього батька, родину Морозiв виселили (викинули!) з квартири. Іди куди хочеш, але кругом однi обмеження – щодо проживання, роботи. Навкруги замкнуте коло. Тоталiтарна система якщо не карае ув’язненням чи смертним вироком, то навiть не дае можливостi на елементарне iснування.
Опинившись буквально на вулицi, немолода жiнка iз донькою Тамарою – дружиною розстрiляного письменника Косинки, – не мали де переночувати. Навiть добрi люди боялися пустити в хату, адже це ЧСИР’и – «члены семьи изменников Родины».
ЧСИР – i така стаття була в Карному кодексi гуманноi радянськоi системи, яку застосовували для позбавлених прав жiнок i дiтей, тобто членiв родин репресованих осiб.
Якiсь добрi люди тимчасово надали для Тамари Михайлiвни з ii мамою сарайчик у дворi будинку, де вони серед усiлякого господарського хламу могли якось переночувати. Але знайшовся один «доброзичливець» (колишнiй вiйськовий), який пронюхав, що двi нещаснi жiнки переховуються в сарайчику, i виселив iх звiдти таким чином: вилив iз дiжки смердючий торiшнiй розсiл з-пiд огiркiв. Подальше проживання в тому помешканнi стало неможливим…
* * *
Доля подарувала менi радiсть довготривалого спiлкування iз багатьма людьми, i серед них – Тамара Михайлiвна Мороз-Стрiлець, дружина незабутнього Григорiя Косинки. Вона була жiнкою надзвичайно скромною, але мала твердий i наполегливий характер.
Наше знайомство вiдбулося в листопадi 1972 р. в Центральному держаному архiвi-музеi лiтератури i мистецтв УРСР, куди вона прийшла оглянути влаштовану мною як науковим спiвробiтником цiеi установи виставку документiв, присвячену 60-рiччю вiд дня народження Андрiя Малишка.
Пiд час оформлення тимчасовоi ювiлейноi експозицii iз багатоi рукописноi спадщини поета, подарованою державi його вдовою Любов’ю Забаштою, я помiстив у однiй з вiтрин вiрш, присвячений пам’ятi Григорiя Косинки.
Ми тебе шукаем по росинцi
В Щербанiвцi, серед тополин,
І виходить мати у косинцi
Виглядае, чи не прийде син.
Не приймав ти пiдлостi нiтрохи,
Прогримiв, немов весняний грiм,
І стоiть замучена епоха
Над безсмертним iменем твоiм.
Тамара Михайлiвна була здивована такою несподiваною знахiдкою з такою короткою поетичною характеристикою видатного поета-земляка з Обухiвщини, про яку вона довiдалася лише на виставцi.
– А менi Андрiй Самiйлович i не сказав про те, що написав такого вiрша…
А вона ж збирала усе-все, що стосувалося пам’ятi Косинки. Вона була в постiйних пошуках. У цьому ii схожiсть iз Варварою Олексiiвною Губенко-Маслюченко – дружиною Остапа Вишнi, яка не проминала нiчого, що стосувалося ii чоловiка. Якось я був свiдком ii обурення, коли Олесь Гончар, надавши для копiювання лист Остапа Вишнi до нього, попросив повернути iй оригiнал. Вона вважала, що лист Остапа Вишнi мае зберiгатися саме в його сiмейному архiвi. Принагiдно зауважу, що цей лист 1991 р. Олесь Терентiйович передав на зберiгання до вiддiлу рукописiв Інституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАН Украiни.
Тамара Михайлiвна була прекрасною оповiдачкою, але, на жаль, не зафiксувала всього того, що розповiдала, напевно, не тiльки менi. Але й за написане i опублiковане нею (ii прийняли навiть до Спiлки письменникiв Украiни) щира iй вдячнiсть, бо те, що стало документом, уже назавжди залишиться в iсторii. Вона часто приходила на територiю Софiйського собору в Киевi, де прожила найщасливiшi роки свого спiльного життя iз Григорiем Михайловичем, дивилася на вiкна своеi колишньоi квартири. На тому одноповерховому будинку було вдало припасовано унiкальну меморiю – бронзове погруддя Григорiя Косинки роботи скульпторки народноi художницi Украiни Галини Кальченко. Бiля того погруддя завжди була гiлочка вiчнозеленого ялiвцю – символ нев’янучоi любовi дружини до чоловiка. Не проминала Тамара Михайлiвна i майстернi художника Івана Васильовича Батечка, що мiстилася у напiвпiдвалi одного з будинкiв Софiйського заповiдника. А далi, оминувши Святу Софiю, заходила в примiщення колишньоi бурси – до Центрального державного архiву-музею лiтератури i мистецтва УРСР, де в неi були постiйнi якiсь справи. Туди ж вона передала i все те, що пощастило iй урятувати або зiбрати впродовж кiлькох десятилiть пiсля трагiчноi загибелi Григорiя Косинки.
У своi спогадах «З криницi болю…» Т. М. Мороз-Стрiлець згадувала як ii подруга iз 1929 р. iз часу вступу до Киiвського художнього iнституту, а потiм i в роки навчання в Киiвському кiноiнститутi Олена Контребинська пiсля опублiкування у груднi 1934 р. вироку про розстрiл 28 осiб у мiстi Киевi «по делам о террористах-белогвардейцах», у тому числi i Григорiя Косинки, примчала до вбитоi горем молодоi вдови i «замiсть сентиментальних слiв заспокоення твердо сказала:
– Треба врятувати особистi речi Григорiя Михайловича, збiрочки його творiв, коротше, все, що лишилося пiсля обшуку. Все це я заберу до себе. Ти повинна вiрити, що настануть iншi часи…
Чи треба говорити про громадянську мужнiсть i високу людянiсть Олени, яка в той страшний час зумiла не тiльки пiдтримати мене, а й зберегти видання, фотографii, особистi речi Григорiя Косинки! Тепер вони експонуються у ЦДАМЛМ УРСР, у лiтературному музеi УРСР, на батькiвщинi письменника в Обуховi»[1 - Мороз-Стрiлець Т. Голос пам’ятi. Спогади. – К.: «Рад. письменник», 1989. – С. 174.].
Якось до вiддiлу рукописiв Інституту лiтератури iменi Т. Г. Шевченка, де працював 1982 р., прийшла дуже схвильована Тамара Михайлiвна i прямо з порогу промовила, затинаючись:
– У мене … д-дуже … приемна … новина. Я нарештi достукалася до архiвiв КДБ. Там сказали, що вiддадуть конфiскованi пiд час обшуку матерiали Григорiя Михайловича.
– А чи показували хоч якiсь матерiали, – поцiкавився я.
– Н-нi… Не показували, але сказали, що такi матерiали в них е.
Я намагався заспокоiти Тамару Михайлiвну, але ще бiльше розтривожив, бо сказав, що не вiрю в те, щоб iз такоi органiзацii щось вiддали «на волю».
Мiй песимiзм мав певнi пiдстави, бо до того часу архiви ДПУ-НКВС-МДБ-КДБ розчиняли своi дверi тiльки особливо довiреним особам iз спецiальними допусками.
Так Тамара Михайлiвна й не довiдалась, що ж зберiгалося тодi «в сумних архiвах ГПУ» (В. Сосюра). Сьогоднi ж таких матерiалiв не виявлено. Можливо, iх тодi ж було знищено, як, наприклад, 1980 р. було лiквiдовано (очевидно, спалено чи перемелено на спецiальнiй машинi) справу-формуляр Володимира Сосюри. Тодiшнiй керiвник прес-центру КДБ УРСР полковник В. Попик якось сказав менi, що бачив рукописи В. Сосюри. Я запитав його, чи не була це поема В. Сосюри «Махно», написана 1924 р. i вiднесена 1931 р. в архiви ДПУ його новою дружиною Марiею Гаврилiвною, яка боялася за життя свого чоловiка. Вiдповiдi я не отримав нiякоi.
Слiдчоi справи Г. Косинки за 1934 р. досi не виявлено. Отже, не маемо документiв про те фальсифiковане слiдство, як i не маемо опису конфiскованих у процесi обшуку речей чи акта про iх знищення. Такi документи е у слiдчих справах Остапа Вишнi i М. Драй-Хмари.
Донедавна залишалася недоступною справа-формуляр № 11454 на Косинку-Стрiльця Григорiя Михайловича, сформована ще органами Держаного полiтичного управлiння УРСР наприкiнцi 1920-х рокiв. Ця справа нинi зберiгаеться в Галузевому державному архiвi Служби безпеки Украiни i в електронному варiантi доступна для всiх бажаючих iз нею ознайомитися. Пiдготувати ii для публiкацii було справою нелегкою через стан збереження документiв, але нинi це зроблено i вона вперше оприлюднюеться у повному обсязi зi збереженням усiх особливостей мови авторiв – творцiв цих документiв. Серед них – найбiльший масив донесень агентури ДПУ, яка творила бiографiю-комромат на молодого прозаiка, талант якого проявився у раннiх творах, але так i не розкрився повнiстю через постiйне переслiдування i передчасну загибель – розстрiл як ворога народу.
Справа-формуляр на Косинку-Стрiльця Григорiя Михайловича була заведена, очевидно, не ранiше нiж 1929 р. i не пiзнiше нiж 1930 р. Установчi данi заповнювалися вiд руки на друкованому бланку (недатованому) в Харковi, де зазначалося, що вiн – письменник-попутник, редактор Харкiвськоi радiостанцii Наркомосу Украiни, за соцiальним i полiтичним минулим – колишнiй укапiст, мешкае за адресою: Барачний провулок, б. № 3, кв. 25.
У короткiй довiдцi даеться характеристика, що Косинка – яскраво виражений шовiнiст, який не приховуе цього; проповiдуе антисемiтизм, називаючи евреiв бiльшими шовiнiстами, якi ненавидять украiнцiв. Письменник нiбито вiдкрито заявляе про недостатнiсть самостiйностi Украiни i необхiднiсть мати самостiйну украiнську армiю. Автор довiдки робить висновок, що письменник кiно не знае, працюе в редакторатi один рiк.
Наведемо кiлька прикладiв iз агентурних донесень на Г. Косинку i його оточення.
Ось який список псевдонiмiв секретних спiвробiтникiв (агентiв) за справою-формуляром, якi подавали донесення на Г. Косинку в органи ДПУ: «Б. С.», «№ 7», «Александров», «Журналiст», «Бузько», «Інтернацiоналiстка», «Бiдовий», «Беденский», «Холмский», «Дипломат», «Яге», «Жан», «Матфет», «Леонов», «Кипяч», «Око», «Профессор», «Гауптман», «Квiтнева», «Оль», «Актер», «Литератор», «Овручский», «Обновленная», «Полiтiка», «Немо», «Стелла», «Полiщук», «Активист», «Ильяшенко», «Иванова». Усього – 31 сексот, а ще були донесення невстановлених агентiв. Отже, очевидно велику «небезпеку» бачили спецоргани в особi молодого i талановитого письменника, якого, можливо, бiльше розумiли i цiнували за межами Украiни.
Агент «Б. С.» у недатованому донесеннi повiдомляе киiвський оперативний сектор ДПУ (СПО – 2 гр.), що в Киiвському будинку лiтератури щодня збираються в бiльярднiй письменники Косинка, Плужник, Антоненко-Давидович, Тенета. Цi зустрiчi особливо помiтнi пiсля приiзду до Киева Пiдмогильного.
Черняк [член КП(б)У], заступник Голови Правлiння ВУФКУ i завiдувач художнього вiддiлу – iдеологiчний керiвник редакторату iз шовiнiстичним ухилом; пiд його керiвництвом працюють «вiрнi йому» Косинка, Загул, Ярошенко, якi часто бувають у нього вдома.
У довiдцi (осiнь 1931 р.?) про стан справ у сценарних майстернях вiд сценариста кiнофабрики Косинки, якого мали звiльнити з посади, невiдомий агент зафiксував такi слова: «П’ять рокiв я працюю в кiнематографii, каже Косинка, – але це, очевидно, для Украiнфiльму не мае нiякого значення, бо мене фактично викидають напризволяще. Навiть Микола Олександрович (тобто Микола II) не поступив би так з якимсь небудь столоначальником i залишив би останнього на якiйсь iншiй роботi, якби не було безпосередньоi посади. Я все-таки дещо зробив для украiнськоi культури. Мое iм’я не можна викреслити з iсторii украiнськоi лiтератури. Творча потенцiя в мене е, як нiяк Косинка ще напише оповiдання та повiсть за рiк. Одно слово “не пропаду”. Тодi Косинка ходив дуже скривджений, пригнiчений, з гiрким настрiем, але за декiлька днiв вiн повеселiшав i радиться, чи йти йому редактором до вiддiлу хронiки (Харкiв), куди вiн мав призначення (очевидно, за пiдтримкою Бажана та Борзакiвського)» (Арк. 7).
Агент № 7 повiдомляв ДПУ про полiтичну ситуацiю в лiтературному життi Киева пiсля процесу СВУ (9 березня – 19 квiтня 1930 р.), де на лавi пiдсудних «сидiв цiлий ряд буржуазних киiвських лiтераторiв (сам Єфремов – буржуазний iсторик лiтератури, а Нiковський – критик, Старицька-Черняхiвська – письменниця, Івченко – письменник тощо). […]
Виявлення буржуазноi iдеологii в лiтературi не вичерпуеться лiтературною роботою одвертих полiтичних ворогiв пролетарiяту.
Для Киiва була дуже примiтна i видатна в попереднi роки група так званих “неоклясикiв”. “Неоклясики” були справжньою (нерозбiрливо. – С. Г.), що рiшуче одмежувалася од дiйсности, захоплювалася формою, естетизмом, але разом з тим окремi виступи неоклясикiв вiдбивали й активнiше iдеологiю украiнського нацiоналiзму.
Чимало виявилися впливи буржуазноi iдеологii в творах групи письменникiв, що колись об’еднувалися в групi “Ланка”. Ця група iснувала в часи iснування УКП i стояла близько до цiеi партii. Коли кращi “укапiсти” вступили до КП(б)У, “Ланка” не пiйшла за ними i лишилася осторонь вiд генерального шляху рев. лiтератури, пiзнiше в групi “МАРС”, а тепер нiяк не об’еднуються. Проте основне ядро кол. “Ланки” не змiнило свого характеру, найвидатнiшi письменники цiеi (нерозбiрливо. – С. Г.) групи Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, В. Пiдмогильний. Косинцi критика закидала куркульську iдеологiю (крiм двох-трьох творiв), Б. А.-Давидовичу – нацiоналiзм (особливо повiсть “Смерть” i збiрка нарисiв “Землею украiнською”), Пiдмогильному – фiлософськi i психологiчнi шукання антимарксiвського-буржуазного характеру. […]
Основний фронт революцiйноi лiтератури становлять ВУСПП, “Молодняк”, а так само “Плуг” i “Захiдня Украiна”.
Косинка Григорiй Михайлович (нерозбiрливо. – С. Г.) Тупий, надзвичайно скупий, загарбливий, пишаеться, гордуе молодшими, клясовiсть максимальна, полiтична неписьменнiсть […]
Надмiрно любить бiлiярд, грае щоденно. […]
Пiд машкарою байдужостi до сц. боротьби, намагаеться заховати своi клясовi симпатii до куркуля, що його iдеологiею перейнята вся К[осинчина] творчiсть. Вiдмежовуючись вiд соц. т[ематики] в своiх творах, вiн проте прикрашае куркуля, виспiвуе його, обдаровуе всiма ознаками сили. Власницький i нацiоналiстичний свiтогляд приводять його до ненавистости до «чужих» (iнш. нацiй), що ii вiн прикривае, як i взагалi силкуеться приховати свое фашистське обличчя основною ознакою його свiтогляду – “об’ективiзмом”». (Арк. 10–12).
Невстановлений секретний спiвробiтник 28 травня 1928 р. повiдомляв, що секретар редакторату (вiн же автокефалiст) Косинка за вiдрядженням Наркомосу iде за кордон.
У липнi 1928 р. секретний спiвробiтник «Бузько» доповiдав спецорганам про стан справ на кiнофабрицi. Буцiмто головний редактор Черняк «запросив до редакторства свого приятеля ЗАГУЛА, людину полiтично сумнiвну, а за секретаря став КОСИНКО; це глибоко переконаний представник реакцiйно-селянського, дрiбновласницького свiтогляду й прихований, але ж упертий i хитрий ворог радянськоi влади.
Я нi на хвилину не сумнiваюся в тому, що або вся його праця у ВУФКУ детально iнструктована контрреволюцiйною органiзацiею, або вiн мае загальну директиву – шкодити i виконуе ii на власне розумiння. Нiби для того, щоб остаточно добити редакторат, уже напiвмертвий вiд повернення до колегiяльности, КОСИНКА заводить жорстокий бюрократизм, тяганину, iнерцiю, висовуючи принцип “як начальство накаже”, наiграним хохляцьким юмором ховаючи те, “що вiн усе робить не на жарт, а цiлком серйозно”» (Арк. 19–20).
Агент «Бiдовий» – чоловiк рiдноi тiтки по матерi Г. Косинки 23 лютого 1929 р. доносив IV слiдчому вiддiленню ДПУ про перебування Г. Косинки разом з Б. Антоненком-Давидовичем на Великдень 1928 р. у рiднiй Щербанiвцi. Не забувае цей господар зауважити, що гiсть Б. Антоненко-Давидович попросив Грицькову тiтку подати замiсть металевих ложок – «нашу рiдну украiнську дерев’яну грушевого дерева ложку». А коли гостi прямували до хати брата Григорiя Косинки Трохима Стрiльця, то Антоненко-Давидович, побачивши гору «Гординний шпиль», запитав «чи не там билися червоно-голодранцi з нашими» (нашi пiдрозумiваються зеленовцi).
Сiльський дядько називае землякiв, з якими дружить жiнчин небiж: Терпило Іван Іванович, Терпило Пилип Іванович, Чечко Грицько Логвинович, якi «тiльки мрiють про петлюрiвщину та зеленовщину». (Арк. 24–25).
Агент «Беденский» у жовтнi 1929 р. доносив Киiвському окрвiддiлу ДПУ: «Григорiй Косинка безусловно является в данное время идеологом и путеводной звездой всей украинской шовинистической и антисов. интеллигенции» (Арк. 26).
У справi-формулярi наявне навiть спецповiдомлення спiвробiтникiв ДПУ про полемiку навколо картини О. Довженка «Земля». Украiнська i навiть росiйська iнтелiгенцiя позитивно сприйняла цей фiльм, але фейлетон пролетарського письменника Д. Бедного, який у студентськi роки складав на честь царя Миколи II хвалебнi вiршi, розкритикував у газетi «Известия» вiд 4 квiтня 1930 р. цей шедевр украiнськоi кiнематографii.
Секретний спiвробiтник «Яге» в донесеннi вiд 19 грудня 1930 р. надае «професiйну» оцiнку оповiдання Г. Косинки «Змовини» (журн. «Життя й Революцiя», 1930. – № 7): «Автор заходився змалювати глитайську хитрощ пiд час колективiзацii. Поверхово читаючи, оповiдання здаеться актуальним, але вчитавшись глибше, побачимо що оповiдання обстоюе не колективiзацiю, а навпаки глитайськi господарства. Системою художнiх образiв Косинка малюе глитая i його господарство так, що вам стае шкода i глитая, i його господарство. […]
Не оповiдання, а пiдручник, як шкодити колективiзацii.
Стопроцентна контрреволюцiя» (Арк. 35).
Якийсь М. Кочаковський (очевидно, агент ДПУ) 22 грудня 1930 р. згадував 1926 рiк i подii трирiчноi давностi, коли молодий украiнський письменник «зi старими шовiнiстичними та антирадянськими поглядами» Г. Косинка говорив про листування iз В. Винниченком i про своi плани друкуватися за кордоном через неможливiсть видавати своi твори в Украiнi. Це нiбито спричинить полiтичний скандал, але й вирiшить проблему публiкацii творiв на батькiвщинi.
Цей же тип iнформуе, що Г. Косинка працюе у ВУФКУ, «де скупчилися молодi його однодумцi». «В розмовах, якi менi довелося чути, завжди говорить «ми», себто свiдомi украiнськi громадяне, i «вони» – це бiльшовики». Рокiв 3 я вже не мав нагоди чути його розмови.
Жонатий на доньцi автокефального мiтрополiта ЛИПКІВСЬКОГО» (Арк. 36).
Остання iнформацiя – дезiнформацiя, оскiльки Г. Косинка був одружений на доньцi статиста i знаного в 1920-тi роки украiнського патрiота i активiста автокефальноi церкви Михайла Мороза, репресованого 15 квiтня 1938 р., Тамарi.
Як видно iз довiдки за березень 1931 р., над Г. Косинкою органами ДПУ було встановлено зовнiшне спостереження – вiдомому на той час у Європi новелiсту присвоiли кличку «Шляпа».
5 листопада 1931 р. начальник Киiвського оперативного сектора ДПУ УССР Іванов у зв’язку з виiздом до Харкова сценариста Киiвськоi кiнофабрики Г. М. Косинки-Стрiльця просив своiх харкiвських колег-службистiв «встановити його (тобто Г. Косинку. – С. Г.) для надсилки компрометуючих матерiалiв» (Арк. 38).
І 23 грудня 1931 р. повiдомлялося, що Косинко-Стрiлець Григорiй Михайлович, 1899 року народження, «уродженець Киева» (так зазначено в iнформацii. – С. Г.), проживае в Харковi по Барачному пров., № 3, кв. 25 на квартирi свого тестя Морозова (справдi – Мороза. – С. Г.) Михайла Ізраiлевича (тут неточнiсть. – С. Г.), який працюе статистиком водгоспу; при ньому була дружина – Тамара Стрiлець (прiзвище чоловiка), яка навчалася в Киiвському кiноiнститутi (у довiдцi – «навчаеться в Киiвськiй кiнофабрицi»).
Як видно iз наших уточнень, у довiдцi допущено кiлька неточностей.
А вже 11 сiчня 1932 р. харкiвськi оперативники повiдомляли начальника оперсектора ДПУ в мiстi Киевi, що громадянин Г. М. Косинко-Стрiлець «нами в Харковi встановлен» i просили надiслати iм справу-формуляр на нього.
У травнi, за повiдомленням родича-сексота «Бiдового», Г. Косинка приiжджав до Щербанiвки i приходив до рiдноi тiтки (дружини донощика) i хвалився, що «в Киiвi iдуть великi арешти, бiльшiсть арештовують офiцерню, i розстрiли iдуть на по[ва]л – по (100) сто чоловiк у нiч – одну фразу добавив – Щось повинно скоiться» (Арк. 48).
Якийсь агент «Леонов» 8 жовтня 1931 р. повiдомляв, що на кiнофабрицi е «хор людишек, которые очень гордятся, что они щирые украинцы и которые тайно надеются в конце концов повесить всех жидов и кацапов.
Самый честный из них Григорий КОСЫНКО».
Цей же агент розповiдав про цiлоденну розмову з Косинкою, цитував слова героя-червоноармiйця iз неназваного оповiдання («Боровся, боровся, а чортзна за що»), переказував нарiкання на складнiсть роботи письменника, пристосуванство критикiв, примiтивнiсть рецензентiв, його захоплення творчiстю Євгена Маланюка i Дмитра Донцова. Найвiдвертiший серед письменникiв Косинка не сидить на мiсцi, а iз Сергiем Жигалком «лазять по хуторах i примiських колгоспах. І про все говорять iз недоброю усмiшкою стряпчого» (Арк. 49).
Агент «Кип’яч» 20 грудня 1931 р. повiдомляв, що з Киева, пiсля розгрому центру СВУ, до Харкова починають переiжджати письменники, якi були iдейно зв’язанi з цiею органiзацiею, – Пiдмогильний, Косинка, Плужник i, частково, Тенета. А далi – дуже широкi i грунтовнi характеристики на кожного з них. Із стенографiчною точнiстю задокументованi вислови Г. Косинки, який був, на думку агента, повною протилежнiстю прихованому i надзвичайно обережному В. Пiдмогильному. Косинка, за донесенням «Кип’яча», серед широких кiл громадськостi часто виступае як страдник iз терновим вiнцем обвинувача пiд’яремноi Украiни взагалi, а робiтникiв i селян зокрема. «Взагалi Киiв, – говорив Косинка, – для органiв Радянськоi влади якщо й iснував, то лише для того, щоб шукати там СВУ, вишукувати i добивати голодних «крамольникiв», якi будують змови проти Москви. Я втiк вiд голодноi смертi iз Киева». (Арк. 61). А в Харковi (за словами Г. Косинки) росiйському письменниковi платять за перевидання його творiв бiльше, нiж письменниковi украiнському. Членам лiторганiзацii ВУСПП, здебiльшого хаптурникам, сплачували гонорари вдвiчi бiльшi, нiж йому. «Бувало так, – зiзнавався Косинка, – що я порвав свiй рукопис i кинув йому (видавцевi. – С. Г.) в морду» (Арк. 61).
Невстановлений агент у червнi 1933 р. повiдомляв, що Б. Антоненко-Давидович захворiв на черевний тиф, але його вiдвiдують Є. Плужник, Г. Косинка, вдова письменника С. Васильченка та iншi особи, серед яких був iнформатор, який зафiксував висловлювання хворого: «Ага, ось вiзьму та здохну, на кому тодi будуть заробляти Шаблiовський i Ле собi додатковi пайки i за ким тодi буде стежити ДПУ».
Дуже розлоге донесення про подii на Киiвськiй кiнофабрицi подала 3 серпня 1933 р. агент «Обновленная». Повний текст цього сумнозвiсного документа зберiгся у справi-формулярi на Григорiя Косинку. Вона повiдомляла, що письменник «поiхав до Харкова реабiлiтуватись i що його таки реабiлiтували i Косинчина “Гармонiя” нiби виходить окремим виданням» (Арк. 22). А наступне ii донесення вiд 19 серпня 1933 р. – iнформацiя про трьох «одiозних» письменникiв: «Антоненко з Плужником та Косинкою рiдше можна було бачить. Взагалi Антоненко пiсля цього свого виступу 10.VI до Будинку лiтератури майже зовсiм не виходить. Зараз вiн лежить хворий. Плужник i Косинка бувають майже щодня i здебiльшого грають у шашки» (Арк. 25).
У донесеннi цiеi ж сексотки «Обновленная» вiд 30 червня 1934 р. подаеться iнформацiя про киiвських письменникiв, зокрема про М. Рильського, а також висловлюеться ii здогад про те, що Г. Косинка, який на той час нiде не працював, але мав грошi, якi нiбито заробляв, перекладаючи украiнською мовою Євангелiе.
Агент «Журналiст» (очевидно, таки справжнiй професiйний журналiст!) повiдомляв спецоргани 15 червня 1933 р. (рiк голодомору!) про виступ у киiвському Будинку лiтератури харкiвського вченого директора Інституту iм. Тараса Шевченка Є. Шаблiовського.
У тому виступi йшлося про «ворожi вилазки в лiтературi», «про послаблення класовоi пильностi» i навiть висловлювалося те, що серед мiсцевих лiтераторiв е «петлюрiвськi пiдспiвувачi», якi проводять свою роботу серед молодi. Нiбито хтось iз старших майстрiв слова умовляв якогось молодого i вже популярного письменника перестати оспiвувати будiвництво (звичайно, соцiалiзму), а продовжувати писати поему про «Мазепу».
Присутнi на нарадi Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник i Г. Косинка сприйняли це обвинувачення на свою адресу i перший iз них рiзко виступив проти Є. Шаблiовського, сказавши, що його «насильно заганяють в ряди петлюрiвцiв, критика не звертае уваги на перелом у його творчостi i т. п.».
Агент пiд псевдонiмом «Ільяшенко» у донесеннi вiд 31 березня 1934 р. (за вiсiм з половиною мiсяцiв до розстрiлу письменника) детально описуе його творчi задуми. Косинка зiзнавався, що мiг би написати збiрку до 15 новел (12 друкованих аркушiв), але цi твори, на думку автора, не надаватимуться до друку, оскiльки iх вважатимуть контрреволюцiйними. Косинка навiть переповiв сюжет декiлькох новел, бiльшiсть яких розкривае тему голоду в Украiнi в 1933 р., вiд якого (за твердженням письменника) у селах Правобережжя померла мало не бiльшiсть населення. Письменник говорив, що iз двадцяти хат на сiльському кутку залишилося лише 2–3 сiм’i, наводив випадки людоiдства.
Агент «Ільяшенко» переповiдае змiст п’яти ще не написаних новел Г. Косинки.
Новела 1. Вiдома партiйна дiячка, стривожена слухами про голод у селi, приiжджае туди, де в рiднiй хатi бачить двое страшних створiнь i впiзнае в них своiх братiв. Один iз них, побачивши сестру в лiтньому платтi з оголеними руками, промовляе «М’ясо» i йде шукати сокиру. Вона кидае iм хлiб, на який вони накидаються, i, користуючись цим, iз жахом утiкае. Жiнка сходить з розуму.
Новела 2. На печi сидять голоднi дiти. Пацюки обгризли трупи померлих батькiв i намагаються вилiзти на пiч до дiтей. Боротьба дiтей iз пацюками. Сюжетно-психологiчний центр новели «Пацюки». За словам автора – це буде сильнiше, нiж нашестя мишей у вiдомiй поемi Жуковського «Єпископ Гатон».
Новела 3. «Експрес С-5» У поiзд, ущерть натрамбований виснаженими селянами, заходить пiд конвоем ДПУ громадянин. Спiвчуття пасажирiв. У купе iдуть кооператори та iнспектор розшуку iз собакою. Всi заснули. Заарештований, якому загрожуе смертна кара, вирiшуе втiкати через вiкно. Але за ним уважно стежить навчена собака. Вагання i муки. Нарештi заарештований розбивае скло i вистрибуе через вiкно.
Новели 4 «Бариня» i 5 «Перевесло» призначалися для друкування в радянських виданнях. Перша розповiдае про стару пенсiонерку, осколок капiталiстичних вiдносин, яка пiдлягае виселенню iз монастиря пiд тиском коменданта Сосонкiна. Потiм жiнка несподiвано для себе отримала квартиру (звiдси «советская барыня»). Тут же – професор Пулька; там же фiгуруе дiд. У важкий для колгоспу день пiсля хитань i саботажу вiн кинувся в’язати перевесла i захопив цим прикладом дiвчат.
Але агент Ільяшенко значно детальнiше розписуе творчi плани Г. Косинки для спецорганiв, нiж про це згадувала значно пiзнiше вдова письменника.
Про новелу «Перевесла» розповiдала згодом у своiх спогадах Тамара Михайлiвна: «Восени 1934 року ми iхали до будинку творчостi у Межигiр’я. Милувалися красою Днiпра та його мальовничими берегами. Григорiй Михайлович декламував Шевченка.
А за кiлька хвилин звернувся до мене:
– Закiнчу “Перевесла”, одержу гонорар, i поiдемо тодi до Днiпропетровська.
– Чому саме до Днiпропетровська?
