скачать книгу бесплатно
Голем
Густав Майрiнк
Істини
Австрiйський письменник-експресiонiст, драматург, перекладач, банкiр Густав Майрiнк (справжне iм’я Густав Маер, 1868 – 1932) найбiльш вiдомий за романом «Голем» (1915), який принiс йому всесвiтню славу, ставши одним iз перших книжкових бестселерiв ХХ столiття. Одного разу оповiдач переплутав свiй капелюх з iншим, на пiдкладцi якого було написано iм’я власника – Атанасiус Пернат. Пiсля цього вiн почав бачити дивнi уривчастi сни, в яких був тим самим Пернатом – рiзьбярем камей з еврейського гетто у Празi. У цих снах оповiдач переживае цiлу iсторiю i врештi-решт намагаеться знайти Атанасiуса Перната в реальностi, однак дiзнаеться, що подii, якi вiн бачив у своiх снах, насправдi вiдбувалися багато рокiв тому…
Густав Майрiнк
Голем
Сон
Мiсячне сяйво падае на узнiжжя мого лiжка й лежить там велетенською осяйною пласкою брилою.
Коли повний мiсяць йде на спад i його правий бiк починае щербитися, – немов обличчя, якого вже торкаеться старiсть: воно марнiе i мережиться зморшками, – такоi ночi мене огортае туск, гнiтючий неспокiй.
Я сплю й не сплю водночас, у напiвсонному маревi в моiй душi пережите змiшуеться з прочитаним i почутим, нiби два струменi рiзноi барви й прозоростi зливаються докупи.
Перед сном я читав життепис Будди Готами, i в моiй головi на тисячу ладiв водно повторюються слова:
«Ворона злетiла вниз до каменя, схожого на великий шматок сала, подумала: може, то щось смачненьке. Розчарована, вона вiдлетiла геть. Так i ми – тi, що у вiчному пошуку, – немов ота ворона, приваблена каменем, полишаемо аскета Готаму, втративши до нього iнтерес».
І образ каменя, схожого на шматок сала, виростае до несусвiтнiх розмiрiв у моему мозковi.
Я простую пересохлим руслом рiчки й збираю гладкi камiнцi.
Сiро-блакитнi з вкрапленнями блискотливого пилу, що проступив на поверхнi, – я все сушу та й сушу над ними голову, нiяк не придумаю, що з ними робити, – а ще чорнi з сiрчано-жовтими плямами, схожi на скам’янiлi потуги дитини викласти незграбну подобу плямистоi ящiрки.
Я хочу пожбурити iх геть далеко вiд себе, тi камiнцi, але вони випадають менi з рук, я не годен iх витiснити зi свого поля зору.
Усе камiння, яке коли-небудь щось важило в моему життi, з’являеться не знати й звiдки, стискаючи мене звiдусiль.
Деякi, немов величезнi синювато-сiрi краби перед припливом, судомно намагаються виборсатися з пiску на свiт божий, щоб за будь-яку цiну звернути на себе мою увагу i сповiстити менi щось безмежно важливе.
Іншi – виснаженi – безсило зсуваються у своi ямки, полишаючи навiть спроби донести до мене хоч слово.
Подеколи я виринаю з сутiнi цього напiвсну i якусь мить заново бачу на здибленому краi своеi ковдри мiсячне сяйво – велику осяйну пласку брилу, аби потiм знов, наослiп хапаючись за свiдомiсть, що водно висковзуе вiд мене, гарячково шукати камiнь, який не дае менi спокою, – лежить десь, зачаiвшись, на звалищi моiх спогадiв, схожий на шматок сала.
Бiля нього до землi спадала, вочевидь, ринва – малюю я собi, – зiгнена пiд тупим кутом, поiдена на краях iржею. Я вперто намагаюся витворити у своiй уявi саме такий образ, щоб ошукати розтривоженi думки й заколисати iх до сну.
Це менi не вдаеться.
Та знову й знову з тупою наполегливiстю, наче вiконниця, якою вiтер монотонно гупае до стiни, торочить менi впертий внутрiшнiй голос: усе не так, це зовсiм не той камiнь, що схожий на кусень сала.
Вiд цього голосу нiде подiтися.
Хай я хоч усоте товкмачив собi, що це неважливо, голос замовкав на коротку мить, а потiм знову непомiтно прокидався i настирливо заводив вiд початку: гаразд, гаразд, хай буде, як скажеш, та все ж це не той камiнь, що схожий на кусень сала.
Поволi мене долае нестерпне вiдчуття безпорадностi. Що було далi, не знаю. Чи я добровiльно облишив будь-який опiр, а чи вони – моi думки – мене скорили й упокорили.
Знаю лише, що мое тiло спить у лiжку, а свiдомiсть вiддiлилася й нiчим бiльше з ним не поеднана.
Хто ж тепер мое «Я»? – хочу запитати. Але нараз розумiю: я не маю вже органа, яким ставляться запитання, i менi стае страшно, що дурнуватий голос знову почне свiй безконечний допит про камiнь i про сало.
І я вiдвертаюся.
День
Раптом я опинився у похмурому дворi й побачив крiзь руду арку брами, по той бiк вузькоi брудноi вулички, еврея-лахмiтника, який прихилився до ятки, обвiшаноi старим залiзним крамом: зламаними iнструментами, поiржавiлими стременами й ковзанами та iншим непотребом, що вже вiдслужив свое.
Була в цiй картинi якась болюча одноманiтнiсть, властива враженням вiд буднiв, котрi, мов вуличнi торговцi, переступають порiг нашого сприйняття, не збуджуючи нi цiкавостi, нi здивування.
Я усвiдомлював, що вже вiддавна це оточення – моя домiвка.
Але й це усвiдомлення не полишило по собi глибоких вражень, хоча й протиставлялося тому, що я недавно пережив, i тому, як дiйшов до нинiшнього стану душi…
Я мусив, мабуть, колись чути або читати про таке чудернацьке порiвняння каменя зi шматком сала; воно несподiвано пригадалося менi, коли я пiднiмався вичовганими сходами до своеi комiрчини й мимохiдь подумав про засмальцьований кам’яний порiг.
Тiеi митi я почув попереду себе, вище поверхом, чиiсь кроки, а коли пiдiйшов до своiх дверей, побачив чотирнадцятилiтню рудявку Розiну та еврея-лахмiтника Аарона Вассертрума.
Менi довелося протискатися повз неi, бо вона стояла, опершись спиною на поруччя й хтиво вигнувшись.
Брудними долонями дiвка трималася за металевi поручнi, я бачив, як у тьмяному присмерку блiдо свiтяться ii голi руки.
Я виминув ii погляд.
Мене нудило вiд ii нав’язливого усмiху й воскового обличчя карусельноi конячки.
Я вiдчував – вона напевно мае драглисте бiле тiло, як тритон, якого я колись бачив у клiтцi з саламандрами в одного продавця птахiв.
Вii рудих менi такi ж огиднi, як вii кроликiв.
Я вiдiмкнув дверi й миттю захряснув iх за собою.
З вiкна добре було видно лахмiтника Аарона Вассертрума бiля ятки.
Вiн стояв, прихилившись до стiни перед аркою темноi пiдворiтнi, й обценьками обстригав собi нiгтi.
Донькою чи небогою доводилася йому руда Розiна? Вони анiтрохи не схожi.
Серед еврейських облич, якi з дня у день траплялися менi перед очi на Пiвнячiй вулицi, я безпомильно мiг визначити, хто до якого клану належить; незважаючи на близькi родиннi узи окремих iндивiдiв, iх так само важко перемiшати мiж собою, як воду й олiю. Про них не скажеш: ось це – брати, а це – батько з сином.
Ось цей з одного клану, а той – з iншого – ось i все, що можна вичитати з рис iхнiх облич.
Що з того, якби Розiна навiть була схожою на лахмiтника! Цi родиннi клани плекають однi до одних вiдразу й зневагу, яким навiть мури кревних зв’язкiв не завада, однак ретельно приховують iх вiд зовнiшнього свiту, мов небезпечну таемницю.
Жоден з них не дасть вивiдати тiеi таiни; у своiй одностайностi вони схожi на озлоблених слiпцiв, якi бредуть, мiцно вчепившись за брудну мотузку, – хто обiруч, а хто знехотя, одним пальцем, та всi охопленi забобонним страхом перед безоднею, до якоi неодмiнно впадуть, тiльки-но зникне спiльна опора i вони роз’еднаються.
Розiна походить з того роду, рудий тип якого iще вiдразнiший, нiж iншi. Їхнi чоловiки вузькогрудi, з довгими пiвнячими шийками й випуклими борлаками.
Здаеться, нiби всi вони, як один, веснянкуватi й усе життя терплять муки – тi чоловiки – i потай ведуть нескiнченну й марну боротьбу зi своiми хтивими бажаннями, перебуваючи в постiйному липкому страху за свое здоров’я.
Я й сам не розумiв, чому пов’язав Розiну родинними узами власне з лахмiтником Вассертрумом.
Нiколи не бачив ii поряд зi старим, не помiчав навiть, щоб вони окликнули одне одного.
Вона майже нiколи не виходила з двору, тинялася хiба темними закамарками й коридорами нашого будинку.
Усi моi сусiди, без сумнiву, мали ii за близьку родичку чи принаймнi вихованку лахмiтника, але я переконаний, що жодний з них не змiг би пояснити, яку мав для цього пiдставу.
Менi хотiлося вiдволiктись вiд думок про Розiну, i я глянув з вiдчиненого вiкна своеi комiрчини вниз, на Пiвнячу вуличку.
Раптом Аарон Вассертрум немов вiдчув мiй погляд, повернувся до мене обличчям – потворним застиглим обличчям з круглими риб’ячими очицями й вiдвислою заячою губою.
Вiн здався менi тiеi митi людиноподiбним павуком, який за позiрноi байдужостi вiдчувае наймiзернiшу вiбрацiю своеi павутини.
Чим вiн живе? Що думае, у чому вбачае сенс свого iснування?
Цього я не знав.
На кам’яних стiнах арки, де стоiть його ятка, день у день, рiк у рiк висять тi самi мертвi, нiкому не потрiбнi речi.
Я б мiг уявити iх з заплющеними очима: тут – перегнутий бляшаний тромбон без клапана; пожовкла, мальована на паперi картина з дивно розташованими солдатами, там – гiрлянда нанизаних на потертий шкiряний пасок iржавих шпор та iнший наполовину зiтлiлий мотлох.
А перед входом на земл? – ряд круглих залiзних сковорiдок, наставлених так густо, що годi й переступити порiг ятки.
Цього непотребу нiколи не ставало бiльше чи менше. Якщо iнколи якийсь перехожий таки зупинявся бiля ятки i цiкавився цiною того чи того краму, лахмiтника охоплювало гарячкове збудження. Вiн потворно випинав роздерту верхню губу, белькотiв, затинаючись, щось геть незрозумiле своiм клекотливим басом, тож покупцевi минало будь-яке бажання розпитувати далi, i вiн, наляканий, квапився геть.
Погляд Аарона Вассертрума блискавично шугонув убiк вiд мене i завмер у напруженому зацiкавленнi на голому мурi сусiднього з моiм вiкном будинку.
Що вiн там уздрiв?
Сусiднiй будинок обернений до Пiвнячоi вулицi тильним боком, його вiкна виходять на подвiр’я, i лише одне-едине – у провулок.
Випадково саме тiеi митi до примiщення, розташованого на одному рiвнi з моiм помешканням – гадаю, воно належало якомусь ателье у торцi будинку, – хтось увiйшов, бо до мене зненацька долинула розмова: розмовляли двое – чоловiк i жiнка.
Але ж цього нiяк не мiг бачити знизу Аарон.
За моiми дверима почувся якийсь рух, i я здогадався, що то, певно, Розiна, ще стоiть у темрявi в хтивому очiкуваннi, що я ii, може, таки покличу.
Унизу, на пiвповерху нижче, причаiвся на сходах прищавий недоросток Лойза i, затамувавши подих, пiдглядае, чи вiдчиню я дверi. Я просто фiзично вiдчуваю повiв його ненавистi та кипучих ревнощiв.
Вiн боiться пiдiйти ближче, аби його не помiтила Розiна. Знае, що залежить вiд неi, як голодний вовк вiд свого сторожа, та як радо вiн зiрвався б i, не тямлячи себе, випустив на волю свою лють.
Я сiв до робочого столу, вийняв пiнцети й рiзцi. Але робота не йшла. Руцi бракувало твердостi, щоб вiдновити витончену японську рiзьбу.
Понуре, сутiнне життя, що скнiе у цьому домi, не вносить супокою у мою душу, водно збуджуючи в уявi старi образи.
Лойза та його брат-близнюк Яромир заледве на рiк старшi за Розiну.
Їхнього батька, пекаря проскур, я заледве пам’ятаю. Тепер ними опiкуеться, як менi здаеться, одна стара жiнка. Не знаю лише, котра з багатьох, якi живуть тут тихо й непомiтно, немов кроти в норах.
Вона турбуеться про обох хлопчакiв, тобто дае iм притулок, а вони натомiсть мусять вiддавати iй усе, що вкрали чи вижебрали…
Чи годуе iх стара? Навряд, бо повертаеться додому пiзно ввечерi.
Вона обмивае тiла в трупарнi.
Лойзу, Яромира та Розiну я часто бачив ще дiтьми, коли вони безтурботно гралися утрьох на подвiр’i.
Та тi часи давно минули.
Тепер Лойза зрання до ночi тиняеться марою за рудою еврейкою.
Інодi вiн намарно шукае ii. Нiде не знаходячи, прослизае пiд моi дверi й зi спотвореним обличчям чекае, чи не прийде вона потайки сюди.
Сидячи за столом, я бачу, як Лойза, наче примара, принишк десь там у закапелку сходовоi клiтi й, схиливши голову на вихудлiй шийцi, сторожко прислухаеться.
Інодi тиша несподiвано вибухае несамовитим галасом. Глухонiмий Яромир, усi помисли якого переповненi непогамовною, божевiльною жагою до Розiни, диким звiром блукае будинком. Нечленороздiльне гавкотливе виття знавiснiлого вiд ревнощiв та пiдозр глухонiмого лунае так страхiтливо, аж кров стигне в жилах.
Вiн повсюдно шукае Лойзу й Розiну, пiдозрюючи, що вони заховалися десь удвох в одному з тисяч брудних закамаркiв будинку. Його, заслiпленого люттю, невiдступно переслiдуе думка – нi на крок не вiдпускати з поля зору брата, аби без його вiдома чогось не трапилося з Розiною.
Я здогадуюся, що саме цi нескiнченнi муки калiки спонукають Розiну знову й знову вiддаватися комусь iншому.
Коли ii потяг i готовнiсть вiддатися втрачають на силi, Лойза вигадуе щораз нову мерзотну каверзу, щоб наново розбурхати похiть Розiни.
Тодi обое зумисне вдають, нiби калiка заскочив iх зненацька, i пiдступно заманюють знавiснiлого вiд жаги глухонiмого в темнi коридори, де заздалегiдь наставили зрадливих пасток з iржавих бочкових обручiв, якi вистрiлюють пружиною, якщо на них наступити, чи з нагромаджених залiзних грабель зубцями догори. Потрапивши до пастки, бiдолаха калiчився до кровi.
Час до часу, щоб довести страждання хлопця до крайньоi межi, Розiна сама вигадуе йому якусь пекельну муку. Нараз змiнюе свое ставлення до Яромира, удаючи, нiби раптом ii почало вабити до нього.
Зi своею незмiнною усмiшкою на обличчi вона квапно, на мигах, подае калiцi натяки, вiд яких той впадае у майже нестямний шал. Для таких випадкiв Розiна вимудровуе начебто таемну, напiвзрозумiлу мову знакiв. Бiдолашний Яромир неминуче, без жодноi надii на порятунок, потрапляе у тенета невiдомостi й примарних сподiвань.
Якось я бачив, як вiн стояв перед нею на подвiр’i, а вона щось говорила до нього, так бурхливо артикулюючи й жестикулюючи, що здавалося, бiдолаха ось-ось впаде безтямний вiд несамовитого збудження.
Пiт градом котився його обличчям вiд нелюдських зусиль уловити змiст навмисне заплутаного, квапного повiдомлення.
Увесь наступний день Яромир просидiв у гарячковому очiкуваннi на темних сходах напiврозваленого будинку, розташованого вiддалiк на тiй же вузькiй i запаскудженiй Пiвнячiй вуличцi, – лише згайнував час i не змiг жебракуванням на розi заробити кiлька крейцерiв.
А коли пiзно ввечерi, напiвмертвий вiд голоду й хвилювання, вiн захотiв додому, названа матiр вже давно замкнула дверi й не пустила його на порiг…
Веселий жiночий смiх долинув до мене крiзь мури iз сусiднього ателье.
Смiх? Веселий смiх у цих будинках? Та в усьому еврейському мiстi не знайти людини, яка б умiла радiсно смiятися!
Раптом менi пригадалося: кiлька днiв тому старий лялькар марiонеткового театру Цвак зiзнався, що якийсь молодий пристойний пан винайняв у нього за чималу платню ателье, вочевидь, для того, щоб без перешкод зустрiчатися з обраницею серця.
Щоночi доводилося потай, аби не помiтили мешканцi, перевозити потроху дорогi меблi нового пожильця.
Старий добряк потирав вiд задоволення руки, розповiдаючи менi про свою оборудку, i тiшився, мов дитина, як спритно вiн усе влаштував: нiхто iз сусiдiв навiть здогадатися б не змiг про iснування романтичних закоханих.
