скачать книгу бесплатно
У шухлядi мого столу лежала залiзна касетка, саме там я хотiв замкнути книжку i лише тодi, як мине мiй стан душевного нездужання, вийняти звiдти й взятися до реставрацii титульноi лiтери «І».
Я взяв книжку зi столу. А здалося, наче й не торкнувся. Схопив касетку – те саме вiдчуття. Так, нiби чуття дотику мало навпомацки пробиратися довгим, довгим коридором у глибокiй темрявi, перш нiж дiстанеться моеi свiдомостi; нiби речi, вiддаленi вiд мене величезним часовим промiжком, – роками – i належать минулому, яке я вже давно вiджив!
Голос, який кружляе у пiтьмi в пошуках за мною, щоб мучити мене масним каменем-салом, пролинув повз мене i навiть не помiтив.
Я знаю, вiн – з царства сну. Але те, що я пережив, було реальним життям, тому голос не мiг мене помiтити й надаремно шукае далi, я вiдчуваю.
Прага
Поряд зi мною стояв студент Харусек з пiднятим комiром тонкого, геть зношеного плаща; я чув, як вiд холоду йому цокотять зуби.
Ще застудиться до смертi на перетягах у цiй холоднiй пiдворiтнi, подумав я i запросив його до свого помешкання через дорогу.
Але вiн вiдмовився.
– Дякую вам, майстре Пернат, – пробурмотiв вiн, тремтячи, – на жаль, я маю не так багато часу… поспiшаю до мiста. До того ж ми промокнемо до нитки, щойно виткнемося з-пiд арки. Навiть за кiлька крокiв! Злива й не думае вщухати.
Дощ заливав дахи й струменiв обличчями будинкiв, мов ряснi сльози.
Вихилившись трохи з-пiд арки, я мiг побачити на четвертому поверсi будинку по той бiк провулку свое вiкно; шибки крiзь дощ здавалися розм’яклими, тьмяними й бугристими, немов риб’ячi пухирi.
Жовта брудна вода потоком пливла вниз провулком, пiд аркою з’юрмилися перехожi, щоб перечекати негоду.
– Онде пливе букетик нареченоi, – раптом озвався Харусек, показуючи на зiв’ялий миртовий жмуток, який проносила повз нас брудна вода.
Хтось позаду голосно засмiявся з тих слiв.
Озирнувшись, я побачив старого, сивого, порядно вдягненого пана з роздутим жаб’ячим обличчям.
Харусек теж зиркнув назад i щось стиха пробурчав.
Вiд старого вiяло чимось вiдразним. Я втратив до нього iнтерес i розглядав вицвiлi будинки, якi скоцюрблено тулилися один до одного, наче роздратованi дощем старi шкапи.
Моторошнi й занехаянi!
Набудованi хаотично, вони скидалися на бур’ян, що, несiяний, повитикався з землi.
До низького жовтого кам’яного муру – единих уцiлiлих решток староi довгоi будiвлi – притулили iх два чи три столiття тому, безладно, не беручи до уваги сусiдньоi забудови. Там кособокий покруч зi змiщеним назад чолом, поряд iнший, стирчить, мов кривий кутнiй зуб.
Здаеться, нiби вони сплять пiд навислим похмурим небом, нiхто й не здогадаеться про iхне незриме життя, затаену ворожiсть, яку вони iнодi випромiнюють, коли осiннiй вечiрнiй туман заповзае у провулок й допомагае iм приховати тиху, ледь помiтну гру мiмiки.
За весь прожитий тут вiк я упевнився – i тiеi певностi вже нiяк не позбутися, – що певноi нiчноi пори i на розвиднi будинки жваво ведуть помiж собою тихi, потайнi перемовини. Інодi iхнi стiни пронизуе незбагненний, ледь вiдчутний дрож, шерехи перебiгають дахами й скочуються ринвами вниз – ми байдуже сприймаемо тi звуки своiми притупленими вiдчуттями, не дошукуючись iхньоi причини.
Часто снилося менi, наче я прислухаюся до примарного життя цих будинкiв, i зi страхом та подивом довiдувався, що саме вони е справжнiми таемними господарями вулицi, можуть дiлитися з нею своiм життям i почуваннями, а потiм знову всотувати iх у себе – вдень позичати мешканцям, якi знайшли тут притулок, а вночi вiдбирати з лихварськими вiдсотками.
Перепускаючи через свою свiдомiсть цих чудних людей, що мешкають тут, наче тiнi, мов створiння, не народженi з лона матерi, якi у своiх помислах та дiяннях здаються безладно злiпленими докупи, я дедалi бiльше схиляюся до думки, що такi сни таять у собi приховану iстину, вона ж наяву розсмоктуеться, залишаючи в душi слабкий вiдгомiн побаченоi барвистоi казки.
Тодi в моiй пам’ятi нишком знову зринае легенда про примарного Голема, штучну людину, яку колись тут, у гетто, створив iз стихiй один рабин, що добре знався на кабалi, а потiм оживив його для бездумного автоматичного iснування, уклавши йому за зуби магiчну тетраграму.
І гадаеться менi, що, як i той Голем, що обернувся глиняним бевзем тiеi ж митi, як йому вийняли з рота таемничi знаки життя, так i всi цi люди мусять умить впасти замертво, позбавленi душi, досить згасити в iхньому мозку якусь крихiтну iстину, незначне поривання чи, можливо, навiть безсенсовну звичку – одним, i неясне очiкування чогось абсолютно невизначеного, невловного – iншим.
Якого ж вiчного, непозбавного страху сповненi цi створiння!
Їх не видно за працею, та все ж вони рано прокидаються, при першому проблисковi нового дня, i чекають, затамувавши подих, мов на жертовнi дари, яких нiколи не дочекатися.
А якщо справдi трапляеться, хтось переступае iхнi володiння, якийсь беззахисний приблуда, коштом якого можна поживитися, iх раптом опосiдае глевкий страх, заганяе знову по своiх кутках, змушуе, тремтячи, вiдмовлятися вiд будь-яких намiрiв.
Нема для них iстоти настiльки слабкоi, щоб iм стало вiдваги пiдкорити ii своiй волi.
– Виродженi, беззубi хижаки, яких позбавили моцi та зброi, – тихо промовив Харусек, глянувши на мене.
Звiдки вiн мiг знати, про що я думаю?
Інодi людська думка працюе так iнтенсивно, що, мов iскра, спроможна перестрибнути до мозку людини, яка стоiть поряд, – так здалося менi.
– З чого лишень вони живуть? – запитав я по хвилi.
– Живуть? З чого? Та деякi з них мiльйонери!
Я зиркнув на Харусека. Що вiн мiг мати на увазi!
Але студент мовчав, роздивляючись хмари.
На якусь мить шемрання голосiв пiд аркою стихло, чутно було тiльки шум дощу.
Що ж вiн хотiв тим сказати? «Та деякi з них мiльйонери!» І знову Харусек нiби вiдгадав моi думки.
Вiн показав на ятку лахмiтника, бiля якоi у брунатно-рудих калюжах мокло iржаве старе залiзяччя.
– Аарон Вассертрум! Ось вiн – мiльйонер! Майже третина еврейського мiста належить йому. Хiба ви цього не знали, пане Пернат?
Менi буквально перехопило подих.
– Аарон Вассертрум? Аарон Вассертрум – мiльйонер?
– О, я його добре знаю, – iз жовчю у голосi вiв далi Харусек, нiби тiльки того й чекав, що я його запитаю. – Я i його сина знав, доктора Вассорi. Чули про такого? Знаменитий окулiст доктор Вассорi! Ще торiк усе мiсто захоплено говорило про нього як про великого… вченого. Тодi нiхто не знав, що вiн змiнив прiзвище, а ранiше називався Вассертрумом. Доктор охоче грав роль вченого мужа, далекого вiд свiтського життя, а коли якось зайшла мова про його походження, скромно й зворушено натякнув, що його батько походить з гетто, а сам вiн був змушений цiною страждань i неймовiрних зусиль прокладати собi шлях до свiтла науки вiд самiсiньких низiв.
Ага! Цiною страждань i неймовiрних зусиль!
Чиiх страждань i чиiх зусиль? І з чиiми коштами? Цього вiн не сказав!
Я ж знаю, до чого тут гетто! – схопивши мою руку, Харусек нестямно потряс ii. – Майстре Пернат, я й сам ледь можу втямити, який я бiдний. Я змушений ходити напiвголий, мов волоцюга. Ось самi гляньте! А я ж студент медицини – освiчена людина!
Вiн розхристав на собi пальто, i я iз жахом побачив, що на ньому нi сорочки, анi маринарки – лише голе тiло.
– І таким злидарем я був уже тодi, коли довiв до краху ту бестiю, того всемогутнього, вседостойного доктора Вассорi. Ще й нинi нiхто не здогадуеться, що це я, саме я став призвiдцем…
У мiстi гадають, нiби винен в усьому такий собi доктор Савiолi, нiби то вiн викрив шахрайство доктора Вассорi й довiв його до самогубства. Але кажу вам: доктор Савiолi був лише знаряддям у моiх руках! Я сам-один уклав план, зiбрав усi матерiали, роздобув докази й тихо, непомiтно, камiнь за каменем, розхитував мури достатку доктора Вассорi доти, коли вже жоднi грошi на свiтi, жодне крутiйство гетто не могли запобiгти катастрофi – для остаточного краху було достатньо лише незначного поштовху…
Знаете, як… як гра в шахи.
Саме так грають у шахи.
І нiхто не знае, що винуватець – я!
Лахмiтниковi Аароновi Вассертрумовi часом не дае спати жахливий здогад, що руку в цiй грi доклав хтось iще, кого вiн не знае, не може намацати; не доктор Савiолi, хтось iнший, i цей хтось невiдступно десь поблизу.
Хоча Вассертрум i належить до тих, кому дано прозирати крiзь стiни, однак йому невтямки, що може знайтися мозок – та й не один, – здатний вичислити, як довгою, непомiтною, отруеною голкою, оминаючи мури, каменi, золото й дiаманти, проткнути судину життя.
Харусек ляснув себе по чолi й несамовито розреготався. – Аарон Вассертрум скоро про це довiдаеться. Того дня, коли захоче вчепитися у горло докторовi Савiолi! Саме того дня! Цю шахову партiю я теж розрахував до останнього ходу. Тепер це буде гамбiт королiвського слона! Аж до гiркого кiнця неможливий жодний хiд, на який я не зумiв би дати нищiвноi вiдсiчi.
Хто вступить зi мною у такий гамбiт, зависне в повiтрi, скажу я вам. Як безпомiчна марiонетка на тонких ниточках – ниточках, за якi смикаю я. Чуете? Я смикаю! І всi ii зусилля марнi – жодноi свободи волi.
Студент говорив, наче в лихоманцi, я з жахом дивився на нього.
– Що вам заподiяли Вассертрум i його син, що ви аж палаете ненавистю до них?
Харусек поривчасто вiдмахнувся вiд моiх слiв.
– Облишмо це! Запитайте лiпше, що погубило доктора Вассорi. Чи, може, бажаете поговорити про це iншого разу? Дощ вщухае… Хочете, мабуть, додому?
Вiн стишив голос, як людина, що нараз заспокоiлася. Я похитав головою.
– Ви чули коли-небудь, як нинi лiкують катаракту? Нi? То я мушу вам докладно пояснити, щоб ви добре зрозумiли, майстре Пернат!
Тож слухайте: катаракта – важке захворювання сiткiвки ока, що призводить до слiпоти. Існуе лиш один спосiб запобiгти недузi – так звана iридотомiя. Вона полягае у видаленнi з райдужноi оболонки ока клиновидного шматочка. Неминучий наслiдок такого втручання – значне потьмянiння зору, яке залишаеться на все життя, але здебiльшого вдаеться загальмувати розвиток слiпоти. Дiагноз катаракти мае, однак, своi особливостi.
Інодi, надто на початку хвороби, найяскравiшi симптоми начебто зникають. Тодi лiкар, навiть якщо вiн не помiчае жодних ознак хвороби, усе ж не може з певнiстю стверджувати, що його попередник неодмiнно помилився, поставивши такий дiагноз.
Якщо iридотомiя була все ж зроблена – а таке хiрургiчне втручання можна провести i на хворому, i на здоровому оцi, – то вже неможливо встановити, була катаракта чи нi.
Ось на цих та iнших моментах i вибудував доктор Вассорi свiй мерзенний план.
Безлiч разiв, надто у жiнок, вiн дiагностував катаракту там, де йшлося про невинне погiршення зору, лиш би зробити операцiю, яка не коштувала йому зусиль, зате приносила чимало грошей.
Отодi йому нарештi потрапляли до рук беззахиснi, й не треба було великоi вiдваги, щоб вдатися до грабунку.
Бачите, майстре Пернат, цей хижак, цей дегенерат був поставлений у такi життевi умови, за яких вiн легко мiг масакрувати свою жертву. Нiчого не ставлячи на карту! Розумiете? Абсолютно нiчим не ризикуючи!
Купою сфальшованих публiкацiй у медичних часописах Вассорi зумiв створити собi славу визначного фахiвця, йому навiть вдалося напустити ману на своiх колег-лiкарiв, надто довiрливих та шляхетних, щоб розпiзнати його обман.
Логiчно, що до нього в пошуках зцiлення потягнулися табуном пацiенти.
Щойно хтось iз незначними порушеннями зору звертався до нього по консультацiю, доктор Вассорi одразу брався за втiлення свого пiдступного плану.
Спочатку вiн, як це заведено, збирав анамнез, але, про всяк випадок, ретельно занотовував лише тi вiдповiдi, якi могли вказувати на ймовiрнiсть у хворого катаракти. Й обережно з’ясовував, чи вже хтось до нього не ставив дiагнозу.
У розмовi доктор нiби мимохiдь зауважував, що його наполегливо запрошують за кордон на важливий науковий симпозiум i iхати треба вже завтра. При подальшому оглядi ока за допомогою пучка електричного свiтла вiн намагався завдати пацiентовi якнайбiльше болю.
І все це з умислом! Усе це з умислом!
Коли по завершеннi огляду пацiент з тривогою у голосi передбачено запитував, чи е пiдстави для хвилювання, доктор Вассорi робив свiй перший хiд на шахiвницi. Сiдав навпроти хворого, витримував хвилинну паузу i розмiреним, гучним, добре поставленим голосом промовляв сакраментальну фразу:
– Повноi слiпоти не уникнути вже найближчим часом.
Наступна сцена, очевидно, була жахливою. Дехто непритомнiв, iншi плакали й ридали, качалися у розпачi на пiдлозi.
Втратити зiр – це втратити все.
Тодi надходила iнша передбачувана мить, коли нещасна жертва обхоплювала колiна доктора Вассорi й заклинала, невже, заради Бога, нiчим у цiлому свiтi не можна зарадити? І ця бестiя, цей покруч робив новий хiд на шахiвницi – сам ставав всемогутнiм Господом!
Усе, усе на свiтi, майстре Пернат, гра в шахи!
Негайна операцiя, задумливо промовляв доктор Вассорi, можливо, единий порятунок. І з нестримним, пожадливим марнославством, яке раптом охоплювало його, вiн вивергався потоком красномовства, яскраво описуючи рiзнi випадки зi свого досвiду, якi – о диво! – мали неймовiрно багато схожого з випадком саме цього пацiента, розповiдав, як багато хворих саме йому завдячують збереженням зору. І таке iнше…
Хмiль слави вiд того, що його вважають ледь не якоюсь вищою iстотою, у чиi руки вкладено щастя i горе людей, запаморочував йому голову.
А безпорадна жертва, ошелешена звiсткою, з серцем, переповненим пекучих запитань, зi зрошеним холодним потом чолом, не вiдважувалася урвати тираду, аби, не дай Боже, не прогнiвити його, того единого, хто здатний допомогти.
Словами, що до операцii вiн, на жаль, зможе взятися лише за кiлька мiсяцiв, як повернеться з науковоi мандрiвки, доктор Вассорi закiнчував свою промову.
Хтозна – у таких випадках залишаеться тiльки сподiватися на лiпше, – можливо, ще й тодi не буде запiзно, казав вiн.
Звiсно, хворий нажахано пiдхоплювався, ледь не кричав, що за жодних обставин навiть дня чекати не хоче, i благав порадити iншого окулiста, який змiг би його прооперувати.
Отодi наставала мить рiшучого удару.
Доктор Вассорi у глибокiй задумi мiряв кроками кабiнет, стурбовано морщив чоло, зрештою, зi скорботним придихом казав, що iнший лiкар неодмiнно оглядатиме очi за допомогою електричного свiтла, а повторне слiпуче опромiнення – хворий уже й сам знае, як це боляче, – може мати фатальнi наслiдки.
Іншому лiкаревi, не кажучи вже про те, що бiльшостi з них бракуе досвiду в проведеннi iридотомii, доведеться, перш нiж класти пацiента на операцiйний стiл, провести повторний огляд, проте не одразу – очним нервам потрiбний час, щоб оговтатися вiд попереднього опромiнення.
Харусек стиснув кулаки.
– Мовою шахiв це називаеться «вимушеним ходом», любий майстре Пернат! Те, що вiдбувалося далi, теж було вимушеним ходом. І так хiд за ходом…
Доведений до розпачу, хворий благав доктора Вассорi змилосердитися, вiдкласти хоч на день свою поiздку й самому провести операцiю. Бо йшлося про бiльше, анiж близьку смерть, – йшлося про нестерпний страх, який студив кров, страх будь-якоi митi ослiпнути – що може бути страшнiше за це!
Що вiдчайдушнiше впирався та бiдкався цей монстр, мовляв, вiдтермiнування поiздки може завдати йому шкоди, яку й передбачити важко, то бiльше грошей добровiльно пропонували пацiенти.
Якщо сума гонорару видавалася докторовi достатньо високою, вiн начеб пiддавався умовлянням i ще того ж дня, – аби ненароком якийсь випадок не завадив його планам, – робив операцiю, завдаючи обом здоровим очам бiдолахи непоправноi шкоди. Вiдтепер людина була приречена на по-життеву муку дивитися на свiт, мов крiзь поволоку. А вiд учиненого злочину не зоставалося i слiду!
Завдяки операцiям на здорових очах доктор Вассорi зумiв не лише примножити славу неперевершеного цiлителя, якому щоразу вдаеться зупинити загрозливу слiпоту, але й водночас удоволити свою безмежну жадобу до грошей, уволити свое марнославство, коли довiрливi жертви, постраждалi фiзично й фiнансово, дивилися на нього, мов на благодiйника, i величали спасителем.
Лише людина, яка всiм корiнням проросла в гетто, обсотала ним його незчисленнi, невидимi, та водночас незрушнi пiдвалини; яка змалку навчилась затаюватися, чатуючи на жертву, мов павук; яка знала кожного мешканця в мiстi, його матерiальне становище, вмiла прозирнути в суть взаемостосункiв, – лише така людина – напiвпровидцем можна б назвати ii – могла роками безкарно чинити своi злочинства.
Якби не я, вiн i досi б займався своiм мерзенним ремеслом, займався б до глибокоi старостi, аби нарештi, надiлений почестями, усiма шанованим патрiархом у колi близьких – ось де осяйний приклад для прийдешнiх поколiнь! – насолоджуватися життевим надвечiр’ям, аж доки б сам не подох, урештi-решт.
Та я також вирiс у гетто, моя кров теж просякнута атмосферою пекельного лукавства. Ось чому я потрафив довести його до погибелi, непомiтно, мов блискавка з ясного неба.
