скачать книгу бесплатно
Згодом, коли я став уже старшим, батько розповiв менi, що тодi розплавлений свинець застиг у виглядi маленькоi голови з виразними рисами обличчя – гладенькоi i круглоi, наче вилитоi з форми. Моторошна схожiсть з Големом нажахала усiх.
Я часто бесiдував з архiварiусом Шемаем Гiллелем, оберiгачем релiквiй Староновоi синагоги, була серед них й одна глиняна фiгура часiв кайзера Рудольфа. Вiн визнавався на кабалi i вважав, що ця глиняна брила з людською подобою е, можливо, не чим iншим, як давнiм знаменням – точнiсiнько таким, як свинцева голова з моеi розповiдi. А незнайомець, що тут блукае, скорiш за все фантастичний або вигаданий образ, якого середньовiчний рабин оживив у думках, перш нiж дати йому тiлесну оболонку. Ось i з’являеться вiн тепер час до часу, за певного розташування зiрок, при якому його створили, гнаний спрагою фiзичного втiлення.
Покiйна дружина Гiллеля теж зустрiчалася з Големом вiч-навiч. Їi, як i мене, теж скувало зацiпенiння i не вiдпускало, доки загадкова iстота була поблизу.
Вона – так казала – нi на мить не сумнiвалася, що це могла бути лише ii душа, яка вiддiлилася вiд тiла й на мить постала перед нею, прибравши чужого образу й пильно вдивляючись iй у вiчi.
Попри моторошний жах, жiнка нi на секунду не втратила притомностi, добре усвiдомлювала, що той, iнший, – лише часточка ii душi…
– Неймовiрно, – пробурмотiв Прокоп, глибоко замислившись.
Художник Фрiзландер, здавалося, також поринув у задуму. У дверi постукали. До кiмнатки увiйшла стара жiнка, котра щовечора приносила менi воду та все, чого я потребував, поставила на пiдлогу глиняного глека i мовчки вийшла.
Ми всi стрепенулися, сонно, немов щойно прокинулися, роззирнулися по кiмнатi, але ще довго нiхто не зронив анi слова. Нiби разом зi старою у дверi прослизнуло щось нове, до якого ще треба призвичаiтися.
– Еге ж, руда Розiна мае таке личенько, що його нескоро позбудешся з пам’ятi. Виринае раз по раз з усiх щiлин та закуткiв, – бовкнув раптом, без жодного переходу, Цвак. – Цей застиглий оскал замiсть усмiху переслiдуе мене все життя.
Спершу бабця, потiм мамця! Завжди одне й те саме обличчя, хоч би якою рисочкою вiдрiзнялися! Усi на одне iм’я – Розiни. Вiчне воскресiння однiеi Розiни в iншiй…
– Хiба Розiна не донька лахмiтника Аарона Вассертрума? – запитав я.
– Кажуть таке… – вiдповiв Цвак. – Але Аарон мае не одного сина й не одну доньку, про яких нiхто нiчого не знае. Про батька Розiниноi матерi теж нiчого невiдомо, та й сама вона не знати де дiлася… Народила дитину в п’ятнадцятирiчному вiцi, вiдтодi дiвки не бачили. Їi зникнення, наскiльки я пригадую, пов’язували з одним убивством, скоеним через неi у цьому ж таки будинку.
Тодi вона, як тепер ii донька, морочила голови пiдлiткам. Один з них i досi живе, я часто бачу його, але iменi не пам’ятаю. Іншi невдовзi повмирали, гадаю, це вона дочасно звела iх у могилу.
З тих часiв я пригадую лише окремi епiзоди, вони, мов вицвiлi свiтлини, iнодi зринають у пам’ятi. Жив тодi один чоловiк, трохи несповна розуму, волочився вiд кнайпи до кнайпи й за пару крейцерiв вирiзав для вiдвiдувачiв силуети iз чорного паперу. Бiдоласi всi наливали, коли ж вiн напивався як чiп, опосiдав його невимовний туск, i вiн, хлипаючи та втираючи сльози, без упину вирiзав гострий дiвочий профiль – завжди той самий, – аж доки не закiнчувався папiр.
Я вже й не пригадую до пуття, але пам’ятаю, тодi подейкували, нiби вiн ще дитиною закохався у якусь Розiну, ймовiрно, в бабцю нинiшньоi, та так нестямно, аж стратив розум. За моiми пiдрахунками, то таки була бабця нашоi Розiни…
Цвак замовк i вiдхилився назад.
Доля у цьому будинку кружляе колом, завжди повертаючись до однiеi точки, майнуло менi в головi, а перед очима зринула якось побачена огидна картина: кiшка, якiй знесло пiвголови, заточуючись, крутиться веретеном.
– Тепер – голова! – почув я раптом дзвiнкий голос художника Фрiзландера.
Вiн вийняв з кишенi круглу довбешку й заходився рiзьбити.
Нестерпна втома налягла менi на очi, я вiдсунув свое крiсло з-пiд свiтла в тiнь.
Вода для пуншу булькотiла в казанку, Йосуа Прокоп знову наповнив келихи. Тихо, заледве чутно долинали крiзь зачинене вiкно звуки танцювальноi музики, iнколи стихали зовсiм, а потiм знову оживали, залежно вiд того, доносив iх знадвору вiтер чи розгублював дорогою.
За якусь хвилю музикант запитав мене: може, хочу цоркнутися з ним келихами. Я нiчого не вiдповiв. Мене так розморило, що не хотiлося не те що ворушитися, навiть рота розтуляти.
Менi здавалось, нiби я сплю, такою важкою брилою привалив мене внутрiшнiй супокiй. Доводилось примружувати очi, дивлячись на миготливий рiзець Фрiзландера, яким вiн невтомно стесував дрiбну стружку з дерев’яного цурпалка, аби впевнитися, що я таки не сплю.
Десь удалинi бубонiв голос Цвака, вiн знову розповiдав усiлякi дивовижнi iсторii про своiх марiонеток та потiшнi казки, вигаданi ним для лялькових вистав.
Ішлося у тих оповiдках i про доктора Савiолi, i про поважну панi, дружину одного аристократа, яка нишком вiдвiдувала Савiолi в потаемному ателье.
І знову в моiй пам’ятi зринула погордлива, трiумфальна посмiшка Аарона Вассертрума.
Може, розповiсти Цваковi, що тодi трапилося, майнуло менi в головi. Але я вирiшив, не варто труду, та й навiщо? До того ж, я знав, при першiй спробi розтулити рота менi промине будь-яке бажання говорити.
Зненацька трое моiх гостей за столом пильно глянули в мiй бiк, i Прокоп доволi голосно, так голосно, що прозвучало це як запитання, сказав:
– Вiн заснув…
Чоловiки повели далi розмову стишеними голосами, але я розчув – мовилося про мене.
Рiзак витанцьовував у руках Фрiзландера, ловлячи блищики свiтла вiд лампи; вiддзеркалене в лезi сяйво обпiкало очi.
Менi почулося слово «збожеволiти», я почав дослухатися до розмови.
– Такi теми, як ото про Голема, не варто обговорювати в присутностi Перната, – з докором у голосi мовив Йосуа Прокоп. – Коли вiн уперше розповiдав про книжку Іббур, нiхто з нас i слова не зронив, нiкому й на думку не спало його розпитувати. Можу закластися, йому це все наснилося.
– Маете рацiю, – кивнув Цвак. – Це однаково, як увiйти з вiдкритим вогнем до запилюженого покою, стiни й стеля якого увiшанi зiтлiлими килимами, а пiдлога по кiсточки встелена порохнею минувшини. Варто лиш, аби полум’я чогось торкнулося, i спалахне пожежа.
– І довго Пернат лежав у божевiльнi? Шкода його, ще й сорокiвки нема… – озвався Фрiзландер.
– Цього не знаю. Я навiть уявлення не маю, звiдки вiн i що робив ранiше. За зовнiшнiстю, стрункою поставою i гострою борiдкою вiн схожий на французького аристократа минулих часiв. Багато-багато рокiв тому один старий знайомий лiкар попросив мене потурбуватися про нього, пiдшукати йому маленьке помешкання у нашому кварталi, де б його нiхто не знав i не допiкав розпитуваннями про колишне життя, – Цвак знову зворушено глянув на мене. – Ось вiдтодi вiн мешкае тут, реставруе старожитностi, рiзьбить камеi з коштовних каменiв i тим непогано заробляе собi на життя. На його щастя, вiн начебто все забув, що в’язалося у нього з божевiллям. Тiльки нiколи не розпитуйте Перната про речi, якi можуть зворохобити спомини минулого. Про це не раз просив мене старий лiкар! «Знаете, Цваку, – казав вiн завжди, – ми маемо особливий метод. Доклавши чимало зусиль, ми, так би мовити, замурували його хворобу. Нiби обгородили, як обгороджують мiсця, де сталася лиха подiя i з якими пов’язанi сумнi спогади…»
Слова лялькаря вразили мене, мов рiзницький нiж беззахисну тварину, грубими, нещадними руками зчавили мое серце.
Уже вiддавна мене гризла якась притуплена мука, невиразне вiдчуття, нiби в мене щось вiдiбрали, нiби я чималий вiдтинок свого життевого шляху пройшов, мов сомнамбула, понад краем прiрви. Менi так нiколи й не вдалося дошукатися причини тiеi муки.
Тепер усе з’ясувалося, i правда пекла мене, мов вiдкрита рана. Моя хвороблива нехiть вiддатися на волю течii споминiв про минуле; отой дивний сон, що снився менi знову й знову, нiби я блукаю будинком iз замкненими кiмнатами, розпачливо шукаючи виходу; боягузлива вiдмова моеi пам’ятi в тому, що стосувалося моеi юностi, – усьому раптом знайшлося страшне пояснення: я був юродивим, мене загiпнотизували, замкнули мое божевiлля до «кiмнати», пов’язаноi лише з деякими комiрками мозку, зробили мене неприкаяним посеред життевого моря. Без жодноi надii вiднайти втрачену пам’ять!
Механiзми моiх думок i вчинкiв лежали глибоко схованi в якомусь iншому, забутому буттi, збагнув я. І нiколи менi iх не вiдшукати. Стята рослина – ось хто я: парость, яка росте з чужого кореня. Та навiть якби пощастило менi дiстатися до тiеi замкненоi «кiмнати», чи б не потрапив я знову до рук примарам, заточеним там?
Історiя про Голема, яку оце розповiдав Цвак, промайнула в моiй головi, i я зненацька вiдчув, що iснуе дуже тiсний, таемничий зв’язок мiж легендарною кiмнатою без дверей, де начебто живе незнайомець, i моiм промовистим сном.
Так! Моя «мотузка» теж обiрветься, якщо я спробую зазирнути крiзь загратоване вiконце власного ества.
Дивний взаемозв’язок ставав для мене щораз явнiшим i вселяв невимовний жах…
Я вiдчував: це – явища незбагненнi, переплетенi мiж собою, якi летять вперед без мети, немов слiпi конi.
Так само й в гетто: кiмната, закапелок, до якого нiхто не може знайти входу; примарна iстота, яка мешкае там i лише iнодi виходить у мiсто, щоб сiяти страх та моторош серед людей…
Фрiзландер далi рiзьбив голову, i дерево скрипiло пiд лезом рiзця.
Той скрип завдавав менi майже фiзичного болю, я глянув, чи ще багато роботи йому лишилося.
Дерев’яна голiвка вертiлася на всi боки в руках художника, нiби, надiлена свiдомiстю, зорила по кутках. Потiм ii очi надовго спинилися на менi, задоволенi, що врештi мене знайшли. Я теж не змiг бiльше вiдвести погляду, незмигно дивився на дерев’яне обличчя.
На якусь хвилю рiзець художника нiби завагався, щось вишукуючи, потiм рiшуче зробив ще один штрих, i цурпалок нараз ожив…
Я упiзнав жовте обличчя незнайомця, який приносив менi книжку.
А потiм я вже нiчого не розрiзняв. Усе тривало якусь секунду, я вiдчув, як перестало битися мое серце й лише боязко трiпоталося.
Та, як i тодi, обличчя вiдкарбувалося у моiй свiдомостi. Я сам ним став, лежав на колiнах Фрiзландера й розглядався довкола.
Моi очi блукали кiмнатою, а чужа рука обертала моею головою.
Враз я побачив схвильоване обличчя Цвака i почув його голос: «Господи! Та це ж Голем!»
Зав’язалася коротка колотнеча, з рук Фрiзландера намагалися силомiць вихопити рiзьблену голiвку, але вiн боронився, вигукнув, смiючись:
– Та чого ви прискiпалися до мене? Вона зовсiм не вдалася… – художник вивернувся, вiдчинив вiкно й викинув голiвку надвiр.
Тут моя свiдомiсть кудись вiдпливла, я поринув у глибоку пiтьму, прошиту миготливими золотими нитками, а повернувшись до тями – менi здавалося, минула вiчнiсть, – почув, як цоркнувся цурпалок до брукiвки.
– Ви так мiцно спали, що й не вiдчули, як ми вас термосили, – мовив до мене Йосуа Прокоп. – Пунш випили, а ви все прогавили.
Пекучий бiль вiд недавно почутого знову захльоснув мене, я хотiв закричати, що книга Іббур менi не наснилася, що можу вийняти ii з касетки й показати.
Але думки не сформувалися у слова, та й навiщо: так чи iнак, вони б не змогли пробитися крiзь галас моiх гостей, якi вже стояли на порозi – розходилися.
Цвак силомiць накинув на мене пальто, сказав, усмiхаючись:
– Ходiмо з нами до Лойзичека, майстре Пернат, це пiднесе вас на дусi!
Нiч
Не опираючись, я дав Цваковi звести себе сходами вниз. Я щораз виразнiше вiдчував запах iмли, яка прослизала з провулку в будинок. Йосуа Прокоп i Фрiзландер випередили нас на кiлька крокiв, чутно було, як вони розмовляють надворi перед аркою.
– Їi, мабуть, знесло водою просто до стiчноi канави. Що за чортiвня!
Ми вийшли на вуличку, я бачив, як Прокоп, нагнувшись, шукав голiвку марiонетки.
– Я радий, що ти не можеш знайти тiеi дурноi голови, – буркотiв Фрiзландер.
Художник стояв, прихилившись до стiни, його обличчя то яскраво освiтлювалося на якусь мить, то знову поринало в темряву – вiн короткими затяжками розпалював вiд сiрника люльку.
Прокоп сердито вiдмахнувся i схилився ще нижче, ледь не вклякнув на брукiвку.
– Тихо! Хiба нiчого не чуете?
Ми пiдiйшли ближче. Вiн мовчки тицьнув на решiтку стiчноi канави й приклав, наслухаючи, до вуха долоню. На якусь хвилю ми теж завмерли, прислухаючись до звукiв у надрах канави.
Нiчого.
– Що то було? – прошепотiв нарештi старий лялькар, але Прокоп урвав його, гостро шарпнув за руку.
На крихiтну мить – доки серце робить один удар – менi здалося, нiби хтось там, унизу, ударив долонею по залiзнiй блясi – майже нечутно. А коли за секунду я подумав про це, усе вже минуло, лише в моiх грудях далi бринiло вiдлуння спогаду й поволi розпливалося нез’ясовним страхом.
Кроки, що долинули знизу вулички, розсiяли те враження. – Ходiмо! Чого тут стовбичити? – пiдганяв Фрiзландер. Ми рушили уздовж будинкiв.
Прокоп неохоче приеднався до нас.
– Голову даю на вiдсiчення, там хтось кричав у перед-смертному жаху…
Нiхто йому не вiдповiв, але я вiдчув, як пiдступний нiмотний страх скував нам язики.
Небавом ми вже стояли перед вiкном кнайпи, заслоненим червоними гардинами.
САЛОН ЛОЙЗИЧКА
Нинька великий концерт —
було написано на картоннiй вивiсцi, обклеенiй по краях вицвiлими свiтлинами легковажних молодичок.
Не встиг Цвак взятися за клямку, як вхiднi дверi вiдчинилися досередини, i дебелий, вайлуватий чолов’яга з напомадженим волоссям, без комiрця, з зеленою шовковою краваткою, пов’язаною на голу шию, у камiзельцi, унизанiй вервечкою свинячих зубiв, зустрiв нас, глибоко кланяючись.
– Те, те, ото гостi! – улесливо примовляв вiн, а тодi додав, обернувшись до переповненоi зали кнайпи: – Пане Шафранек, шкварте марша!
У вiдповiдь долинуло деренчання, нiби щур пробiгся фортепiанними клавiшами.
– Те, те, якi гостi! Якi гостi! Погляньте-но лишень! – мурмотiв чолов’яга, запопадливо допомагаючи нам роздягатися. – Так, так, нинька в мене зiбралося все поважне високе панство краю, – вiдповiдав вiн трiумфально на нiме здивування Фрiзландера, коли в глибинi кнайпи на своерiднiй естрадi, вiдмежованiй вiд столикiв поруччям i сходинками на двi приступки, з’явилися два пристойних молодики у вечiрнiх фраках.
Ядучий тютюновий дим клубочився над столами, позаду столiв, на дерев’яних лавах пiд стiною напхом тулилися якiсь обiдранцi: курви, нечесанi, бруднi, босi, з тугими персами, ледь прикритими вилинялими шалями; поряд – iхнi сутенери в синiх солдатських кашкетах, з цигаркою за вухом; гендлярi худобою з волосатими кулаками й незграбними пальцями – з кожного iхнього поруху аж перла вульгарнiсть; розгнузданi кельнери з нахабними очима; рябi й прищавi комiвояжери в картатих штанях.
– Я поставлю iспанськi ширми, щоб вам нiхто не заважав, – прохрипiв масний голос товстуна, i вже за мить складана ширма, обклеена крихiтними танцюристами-китайчуками, присунулася до кутового столика, де ми розташувались.
Голоснi звуки арфи змусили гамiр стихнути.
На секунду запала тиша.
Мертвенна тиша, нiби все затамувало подих.
З жахаючою виразнiстю стало чути, як залiзнi газовi рiжки видмухували у повiтря пласке, схоже на сердечка полум’я. Але потiм залунала музика й поглинула тi моторошнi звуки.
Несподiвано з тютюновоi паволоки виринули перед моiми очима, нiби постали з порожнечi, двi дивнi постатi.
З довгою, що спадала на груди, сивою бородою пророка, з чорною шовковою ярмулкою на лисiй головi – такi носять поважнi еврейськi старцi – з молочно-голубими, осклянiлими, слiпими очима, незрушно зверненими до стелi, – там сидiв старий, безгучно ворушив устами й сухими, гачкуватими, нiби кiгтi грифа, пальцями перебирав струни арфи. Поряд з ним у чорнiй засмальцьованiй тафтовiй сукнi, з чорними яшмовими браслетами на руках та яшмовим хрестиком на шиi – справжнiй тобi образ лицемiрноi бюргерськоi моралi – сидiла огрядна жiнка з гармонiкою на колiнах.
Дику какофонiю звукiв витискали з себе iнструменти, але потiм мелодiя наче видихнулася, зазвучала тихо й ненав’язливо.
Старий кiлька разiв хапнув ротом повiтря, роззявився так широко, що можна було побачити почорнiлi пеньки зубiв. Натужно, супроводжуваний своерiдним еврейським надхрипом, вихопився з його грудей басовитий голос:
«Кру-углi, си-инi зорi».
«Рi-тi-тiт!» —
пронизливо додавала приспiв жiнка i миттю мiцно стуляла уста, нiби прохопилася зайвим.
«Круглi, синi зорi,
Я рогалики люблю!»
«Рi-тi-тiт…»
