скачать книгу бесплатно
«Червона борода, зелена борода,
Зорями всiяне небо…»
«Рi-тi-тiт!»
Пари стали до танцю.
– Це пiсенька про хомециген борху, молитву грiшника, що согрiшив на Пасху, – пояснив нам, усмiхаючись, лялькар, стиха вiдбиваючи такт олов’яною ложкою, яка навiщось була прив’язана до столу. – Десь зо сто рокiв тому або й бiльше два пекарi-пiдмайстри, Червона Борода й Зелена Борода, отруiли надвечiр Великого Саббату, напередоднi Пасхи, хлiб – зiрки й рогалики, щоб виморити смертю усе еврейське мiсто, але мешорес, служки громади, з допомогою Божого провидiння вчасно виявили пiдступ i вiддали обох злочинцiв у руки мiськоi полiцii. На згадку про дивовижний порятунок вiд смертельноi небезпеки ландонiми, ученi, i бохерлехи, учнi, склали цю кумедну пiсеньку, яку ми ось чуемо пiд акомпанемент бордельноi кадрилi.
«Рi-тi-тiт! Рi-тi-тiт!»
«Круглi синi зорi…» —
дедалi фанатичнiше завивав старий арфiст.
Раптом мелодiя наче знiтилася i непомiтно перейшла у ритм богемського шлапака, повiльного, млявого танцю, коли пари, шаркаючи ногами, пристрасно туляться одне до одного спiтнiлими щоками.
– Отак! Браво! Ах-ха! Нумо, лови, гоп, гоп! – гукав арфiстовi з естради стрункий кавалер з моноклем в оцi, запхав руку до кишеньки камiзельки й кинув музи?цi срiбняка.
Але монета не долетiла. Я ще бачив, як вона зблиснула понад головами танцюристiв, а тодi раптом зникла. Якийсь жевжик – його обличчя видалося менi знайомим: здаеться, то вiн стояв нещодавно пiд час зливи бiля Харусека – витягнув з-пiд фартушка партнерки руку, де вона досi собi спочивала, з мавпячим спритом викинув ii у повiтря i, нi на мить не збившись з такту, ухопив монету. Жодний м’яз не здригнувся на обличчi парубка, лише двi чи три пари поблизу стиха усмiхнулися.
– Видно, з батальйону, судячи зi спритностi, – засмiявся Цвак.
– Майстер Пернат напевно ще нiчого не чув про батальйон, – нарочито швидко пiдхопив Фрiзландер i потай, щоб я не помiтив, пiдморгнув лялькаревi. Я чудово зрозумiв: усе так само, як i перше, нагорi в моiй кiмнатцi. Вони вважали мене за хворого. Хотiли пiдбадьорити. Цвак мав щось розповiдати. Байдуже, що саме…
Вiд спiвчутливого погляду старого добряка менi запекло в серцi i в очах. Якби вiн знав, як менi боляче вiд його спiвчуття!
Я не розчув перших слiв, якими лялькар розпочав свою оповiдь, пам’ятаю лише – здалося, нiби я стiкаю кров’ю. Менi ставало дедалi холоднiше, я застигав, як тодi, коли лежав дерев’яним цурпалком на колiнах Фрiзландера. Нараз я опинився усерединi розповiдi – безживному уривку iз читанки; вона огорнула, сповила мене звiдусiль.
Цвак почав:
– Розповiдь про вченого-правника, доктора Гульберта, i його батальйон.
…Но, що маю вам сказати. Вiн мав усiяне бородавками обличчя i кривi, мов у такси, ноги. Змалку для нього не iснувало нiчого, окрiм навчання. Сухого, виснажливого навчання. На мiзерну платню за приватнi лекцii вiн мусив ще утримувати хвору матiр. Про зеленi луки й хащi, пагорби, устеленi квiтами й порослi лiсами, знав вiн, гадаю, мабуть, лише з книжок. А як мало сонця у чорних проваллях празьких вулиць, вам i самим добре вiдомо.
Докторську захистив блискуче; нiхто в цьому й не сумнiвався.
Отож згодом став вiн знаменитим правником, ученим. Таким знаменитим, що всi – суддi й старi, заслуженi адвокати – приходили до нього на пораду, коли чогось не знали. Жив вiн, однак, злиденно, мов жебрак, мешкав в убогiй мансардi, вiкно якоi виходило на Тинський Двiр[4 - Купецький заiжджий двiр.].
Минав рiк за роком, слава про доктора Гульберта як про свiтило науки розiйшлася усiм краем. Нiхто б i не повiрив, що серце людини, яку нiколи нiчого не цiкавило, окрiм юриспруденцii, здатне на гарячi почування, та ще й на схилi вiку, коли вже сивина торкнулася волосся. Однак саме в таких потайних серцях палахкотить жага найпалкiше.
Того дня, коли доктор Гульберт досяг найвищоi мети, якоi прагнув ще зi студентських лiт, коли Його Величнiсть цiсар Австрii призначив його ректором нашого унiверситету, – того дня рознеслася свiтом новина про його заручини з юною красунею з бiдноi, проте шляхетноi родини.
Вiдтодi щастя, здавалося, й справдi оселилося в життi доктора Гульберта. І хоча шлюб виявився бездiтним, вiн носив свою молоду дружину на руках. Для нього було найбiльшою втiхою сповнювати щонайменше бажання, вичитане в ii очах.
Проте в своему щастi вiн нi на мить не забував, як це зазвичай трапляеться з iншими, про страждання ближнiх. «Господь угамував мою тугу, – подейкують, якось сказав вiн. – Здiйснив мою мрiю, яку я лелiяв ще з дитинства: подарував менi найлюбiшу з усiх земних iстот. Тож я хочу, доки стане моiх сил, крихтою цього щастя подiлитися з iншими…»
Ось чому вiн так гаряче перейнявся долею одного бiдного студента, прихистив його, наче рiдного сина. Хтозна, може, думав собi, як добре було б, якби i йому в часи його сутужноi молодостi хтось так само щиро допомiг. Та, як часто бувае на землi, вчинок добрий i шляхетний призводить до таких самих наслiдкiв, як безчесний, бо не вмiемо вiдрiзнити здорове сiм’я вiд отруйного. Так сталося i тут: зерна спiвчуття i шляхетностi доктора Гульберта проросли йому гiркими стражданнями.
Молода дружина дуже швидко потай закохалася у студента, а невблаганна доля розпорядилася так, що ректор, несподiвано рано повернувшись одного разу додому з букетом троянд, подарунком для коханоi на уродини, застав ii в обiймах того, кого вiн так щедро обдарував своiм благодiйництвом.
Кажуть, блакитна волошка назавжди може втратити свою барву, якщо на неi впаде тьмяно-жовтавий вiдсвiт блискавки, що провiщае град. Отак душа старого мужа навiки ослiпла тiеi митi, коли на друзки розбилося його щастя. Вiн, який жодного разу в життi не переступав мiри, просидiв того вечора у Лойзичека, очманiлий вiд сивухи, аж до досвiтку. Кнайпа стала йому притулком до кiнця його зруйнованого життя. Улiтку вiн спав на купi щебеню десь на будiвництвi, а взимку тут, на дерев’яних лавах.
Титулу професора й доктора обох прав доктора Гульберта, за мовчазною згодою усiх, не позбавили. Нiкому не стало серця дорiкнути старому, колись вiдомому вченому, за те, що вiн опустився до волоцюги.
Потроху навколо нього згуртувався увесь злочинний збрiд еврейського кварталу – так постало дивне товариство, яке й понинi називають батальйоном.
Досконале знання законiв доктора Гульберта стало бастiоном для всiх тих, до кого надто прискiпливо приглядалася полiцiя. Якщо помирав з голоду випущений на волю тюряжник, доктор посилав його голого, у чому мати народила, на Старомiську площу, й управа так званого «Фiшбанку» була вимушена замовляти йому костюм. Чи, скажiмо, висилали з мiста безхатню повiю – вона негайно виходила замiж за якогось хлопаку, що мав право на проживання у мiстi, i теж одержувала таке право.
Сотнi подiбних викрутасiв знав доктор Гульберт, полiцiя була проти нього безсила. Усе, що «заробляли» цi покидьки суспiльства, вони чесно, до крейцера, вiддавали до спiльноi каси, яка забезпечувала iх найнеобхiднiшим прожитком. Нiхто не допускався навiть щонайменшоi непорядностi. Можливо, саме через цю залiзну дисциплiну й постала назва батальйон.
Кожного першого грудня – у роковини нещастя, яке спостигло старого чоловiка, – у Лойзичека вночi вiдбувалося дивне свято. Сюди напхом напихалися жебраки, волоцюги, сутенери й вуличнi повii, пияки й пройдисвiти. Западала урочиста, мов на вiдправi, тиша, i доктор Гульберт, сидячи в тому кутку, де тепер сидять обидва музики, пiд самiсiньким портретом цiсаря, починав оповiдати iсторiю свого життя: як прокладав собi шлях у науку, як став доктором, а потiм – ректором. У тому мiсцi, де вiн увiйшов до покою своеi молодоi дружини з букетом троянд у руцi на честь ii уродин i водночас для пошанування тiеi митi, коли вiн попросив ii руки, i вона стала його коханою нареченою, йому щоразу зривався голос. Чоловiк, ридаючи, похилявся на стiл. Інодi бувало, якась жалiслива жiночка, бентежачись, нишком, щоб нiхто не побачив, клала йому на руку прив’ялу квiтку.
Слухачi ще довго сидiли непорушно. Цi люди, мов кремiнь, плакати не звиклi, вони лиш опускають очi й знiчено тереблять одяг пальцями.
Одного ранку доктора Гульберта знайшли мертвим на лавi внизу над Влтавою. Мабуть, замерз…
Його похорон я ще й досi бачу перед очима. Батальйон зi шкiри пнувся, щоб усе влаштувати якнайпишнiше.
Попереду ступав унiверситетський розпорядник у парадному одностроi, несучи пурпурову подушечку з золотим ланцюгом, а за катафалком, скiльки сягало око, лави… – батальйон, босоногий, брудний, засмальцьований i обдертий. Були серед них такi, що продали геть усе до нитки i тепер брели, обгорнувшись старими газетами.
Так босяки вiддали йому останню шану.
На могилi доктора Гульберта на цвинтарi стоiть бiлий камiнь з трьома викарбуваними постатями: розiп’ятий Спаситель мiж двома розбiйниками. Невiдомо, хто поставив пам’ятник. Кажуть, його дружина…
У заповiтi покiйного правника передбачений пункт, згiдно з яким кожний «вояка» батальйону мав у Лойзичека право на щоденну миску юшки. Тому й висять на столах ложки, почепленi на ланцюжки, а виiмки у стiльницях служать мисками. Ополуднi з’являеться кельнерка i з великоi бляшаноi помпи наповнюе iх юшкою. Якщо ж на обiд претендуе самозванець, який не може довести свою належнiсть до батальйону, вона тою ж помпою вiдсмоктуе юшку.
Звичаi цього стола стали вже притчею, яка поширилася усiм свiтом.
У кнайпi здiйнявся гамiр, що вивiв мене з летаргii. Останнi слова Цвака ще бринiли в моiй свiдомостi. Я ще побачив, як вiн руками iмiтував рухи помпи, а потiм навколишнi картини й образи замиготiли перед моiми очима з такою швидкiстю, з такою, до того ж, неймовiрною виразнiстю, що я моментами себе не тямив, здавався сам собi колiщатком живого годинникового механiзму.
Зала кнайпи – суцiльне людське юрмисько. Нагорi, на естрадi, з десяток чоловiкiв у чорних фраках. Бiлi манжети, блискучi перснi. Драгунський однострiй з аксельбантами ротмiстра. У глибинi – дамський капелюшок з оранжевим страусовим пiр’ям.
Крiзь балясини естрадноi балюстради визирало застигле, спотворене обличчя Лойзи. Я бачив: вiн ледве тримався на ногах. Був тут i Яромир, вiн незмигно дивився у стелю, впершись у стiну, нiби його притиснула чиясь невидима рука.
Танцюристи раптом завмерли посеред танцю: певно, вигук господаря iх налякав. Музика грала далi, але тихо, якось нiби невпевнено. Вона тремтiла, я це виразно вiдчував. На обличчi господаря вимальовувалася зловтiшна, нестримна радiсть…
На порозi стоiть полiцейський комiсар в унiформi. Вiн розчепiрюе широко руки, щоб нiкого не випустити. За ним виднiеться постать жандарма з карного вiддiлу.
– То тут таки танцюють? Попри заборону? Я закриваю це кубло! Ви, господарю, пiдете зi мною. Решта – марш до цюпи!
Командний тон у словах.
Дебелий господар мовчить, але зловтiшна гримаса не сходить з його обличчя.
Воно дедалi бiльше стае схожим на застиглу маску.
Гармонiка похлинулася й тихо пищить.
Арфа теж пiдiбгала хвоста.
Обличчя гостей раптом виднi у профiль: усi очiкувально витрiщаються на естраду.
Шляхетна чорна постать невимушено та спокiйно сходить сходинками вниз i поволi простуе до комiсара.
Жандарм заворожено не зводить очей з блискучих лакових черевикiв шляхтича.
Той зупиняеться за крок вiд полiцейського, мiряе його знудженим поглядом з нiг до голови, а потiм – з голови до нiг.
Решта молодого панства на естрадi перегнулись через поруччя i ледь не давляться смiхом, затулившись шовковими носовичками.
Драгунський ротмiстр вставляе в око золоту монету й випльовуе недокурок у волосся дiвчини, що стоiть нижче.
Комiсар, змiнившись на обличчi, збентежено витрiщаеться на перлину на манишцi шляхтича.
Вiн не витримуе байдужого, тьмавого погляду цього гладко поголеного, незворушного обличчя з гачкуватим носом.
Той погляд позбавляе його душевноi рiвноваги, гнiтить… Мертва тиша в шинку стае дедалi гнiтючiшою.
– Такi на вигляд статуi рицарiв, якi лежать зi згорненими на грудях руками на кам’яних саркофагах у готичних церквах, – шепоче Фрiзландер, показуючи поглядом на шляхтича.
Нарештi панич уривае мовчанку.
– Е-е, гм… – копiюе вiн голос господаря. – Те, те, оце гостi… одразу видно!
Зала вибухае оглушливим реготом, аж келихи дзеленчать, а голота хапаеться за животи. У стiну летить пляшка й розбиваеться на друзки.
– Його свiтлiсть князь Феррi Атенштедт, – благоговiйним шепотом пояснюе нам огрядний шинкар.
Князь простягае полiцiянтовi вiзитiвку. Бiдолаха бере ii, вiддае честь i клацае пiдборами.
Знову западае тиша; юрма, затамувавши подих, чекае, що ж буде далi.
– Панi й панове, – промовляе знову панич, – яких ви тут бачите… е-е… моi любi гостi! – його свiтлiсть недбалим порухом руки показуе на збiговисько. – Може, бажаете, пане комiсаре, е-е, аби вас вiдрекомендувати?
Комiсар з вимушеною усмiшкою заперечуе, щось белькоче збентежено, мовляв, «на жаль, виконання службових обов’язкiв». І, нарештi опанувавши себе, додае:
– Бачу, тут усе вiдбуваеться в рамках пристойностi… Це пробуджуе до життя драгунського ротмiстра, вiн поспiшае в глибину сцени до дамського капелюшка зi страусовим пiр’ям i вже наступноi митi пiд схвальний гамiр молодоi шляхти стягае звiдти за руку на середину зали Розiну.
Вона хитаеться, п’яна, очi заплющенi. Крислатий вишуканий капелюшок з’iхав набiк, на нiй лише рожевi панчохи й чоловiчий фрак на голе тiло.
Подано знак: музика зриваеться, немов з прив’язi дикий кiнь. «Рi-тi-тiт! Рi-тi-тiт!» …i заглушуе, змивае гортанний крик, який вириваеться з горлянки глухонiмого Яромира, коли вiн побачив Розiну.
Ми вже збираемося йти.
Цвак кличе кельнерку.
Загальний гамiр притлумлюе його слова.
Ротмiстр тримае за руку напiвголу Розiну, поволi кружляе з нею в танцi.
Юрма шанобливо розступаеться.
Потiм з лав долинае шепiт: «Лойзичек, Лойзичек!» Гостi видовжують шиi. До пари, яка танцюе, приеднуеться iнша, ще дивнiша. Жiночоi зовнiшностi юнак у рожевому трико, з довгим бiлявим волоссям до плiч, з нафарбованими устами й нарум’яненими, як у повii, щоками, кокетливо пускаючи очима бiсики, пригортаеться до грудей князя Атенштедта.
Солодкавим вальсом пучнявiе арфа.
Нездоланна вiдраза до життя стискае менi горло.
Мiй перестрашений погляд шукае дверей: там, вiдвернувшись вiд зали, стоiть комiсар i про щось жваво шепочеться з жандармом, той саме запихае до кишенi якусь рiч. Судячи з брязкання, певно кайданки.
Обидва не спускають з ока рябого Лойзу; якоiсь митi той, здавалось, хотiв заховатися, але потiм, зацiпенiвши, з побiлiлим i спотвореним вiд жаху обличчям, стоiть мов укопаний.
Одна картина зринае у моiй пам’ятi i миттю згасае, картина, яку я бачив годину тому: Прокоп нахиляеться, прислухаючись, над решiткою стiчноi канави, а звiдти долинае пронизливий передсмертний крик.
Я хочу крикнути й не можу. Холоднi пальцi вдираються менi до рота, пригинають донизу язика, притискають його до переднiх зубiв, немов кляпом затикають менi горлянку, i я не можу здобутися на слово.
Я не бачу пальцiв, знаю, що вони невидимi, та все ж вiдчуваю iх фiзично.
У своiй свiдомостi я добре знаю: пальцi належать примарнiй руцi, яка в моiй комiрчинi на Пiвнячiй вулицi передала менi книжку Іббур.
– Води! Води! – гукае бiля мене Цвак.
Друзi пiдтримують мою голову й освiтлюють свiчкою зiницi.
– Вiднести його додому, викликати лiкаря… архiварiус Гiллель знаеться на таких речах… до нього… – радяться вони стиха.
Потiм я непорушно, мов труп, лежу на ношах, а Прокоп з Фрiзландером виносять мене.
