скачать книгу бесплатно
Заслуга викриття належить докторовi Савiолi, молодому нiмецькому лiкаревi, – я його пiдсунув, збирав доказ по доказовi, аж доки одного чудового дня рука правосуддя не запопала доктора Вассорi.
А тодi недолюдок учинив самогубство. Хай буде благословенною та мить!
То нiби мiй двiйник стояв при ньому й водив його рукою – вiн позбавив себе життя амiлнiтритом, пляшечку з яким я при нагодi залишив у його кабiнетi, коли приходив нiбито на консультацiю, спонукавши й менi поставити фальшивий дiагноз катаракти, – залишив зумисне, палко бажаючи, щоб саме цей амiлнiтрит завдав йому останнього удару.
Мiстом поширилися чутки, нiби смерть спричинив iнсульт.
Амiлнiтрит при вдиханнi вбивае, як iнсульт. Проте чутки довго не протрималися.
Харусек раптом завмер, утупившись поперед себе вiдсутнiм поглядом, нiби поринув у глибоку задуму, а тодi кивнув плечем у бiк ятки Аарона Вассертрума.
– Тепер вiн сам, – пробурмотiв вiн. – Зовсiм самотнiй зi своею жадiбнiстю i… i… цiею восковою лялькою…
Серце пiдступило менi десь аж до горла.
Я налякано глянув на Харусека.
Чи не спричинився вiн? Не iнакше як гарячкове марення змушуе його вигадувати такi речi.
Таки так! Вiн усе вигадав, йому примарилося!
Не може бути правдою той жах, який вiн наоповiдав про окулiста. Вiн сухотник, i смертельна гарячка випалюе йому мозок.
Я хотiв заспокоiти хлопця i, перевiвши все на жарт, спрямувати його думки у веселiше рiчище. Та враз – не встиг я й слова дiбрати – у моiй пам’ятi, мов вiд спалаху блискавки, зринуло обличчя Вассертрума з роздертою верхньою губою й булькатими риб’ячими очицями, коли вiн – тодi – зазирнув крiзь прочиненi дверi до моеi комiрчини.
Доктор Савiолi! Доктор Савiолi! Так, саме так називався молодий заможний пан, про якого довiрливим шепотом повiдомив менi лялькар Цвак i який винайняв у Цвака ателье.
Доктор Савiолi! – криком пролунало в менi, неясними, розмитими образами промайнуло у свiдомостi, збуривши вихор моторошних здогадiв.
Розтривожений, я хотiв запитати Харусека, розповiсти йому про те, що бачив, але хлопця зненацька пiдкосив такий жорстокий напад кашлю, що вiн ледь утримався на ногах. Я лише дивився йому вслiд, як вiн, насилу тримаючись за стiну, побрiв пiд дощ, кивнувши мимохiдь менi на прощання.
Так, так, вiн казав правду. То не була гарячкова маячня, я це вiдчував. То був примарний дух зла, який i вдень, i вночi блукае вулицями, шукаючи свого фiзичного втiлення. Вiн витае у повiтрi, непомiтний для нас, та враз – то тут, то там – вселяеться у якусь людську душу, а ми й не здогадуемося. І перш нiж отямимося, вiн уже втратив своi обриси, i все зникло…
І лише моторошнi чутки про якийсь скоений жахливий злочин доходять до нас.
Умить я збагнув глибинну сутнiсть цих загадкових iстот, що живуть навколо мене: iх безвольно несе крiзь буття невидимим магнетичним потоком, так, як щойно пронесло повз нас брудним дощовим ручаем букетик нареченоi.
Менi здалося, нiби навколишнi будинки витрiщалися на мене з пiдступною, нез’ясовною злобою. Ворота – роззявленi чорнi пащi, з яких вирванi язики; горлянки, з яких щомитi може видертися пронизливий крик, такий пронизливий i сповнений ненавистi, що жах пройме все ество.
Що ще наостанок сказав студент про лахмiтника? Я пошепки повторив його слова: «Тепер Аарон Вассертрум зовсiм самотнiй зi своею жадiбнiстю i… i… цiею восковою лялькою…»
Кого вiн мав на увазi, кажучи про воскову ляльку?
Це, певно, якась метафора, заспокоював я себе, одна з тих хворобливих метафор, якими вiн зазвичай приголомшуе, яких нiхто не розумiе, але якi, зринувши згодом несподiвано в пам’ятi, можуть скувати жахом, як речi незвичноi форми, вихопленi раптом з темряви снопом яскравого свiтла.
Я глибоко перевiв подих, щоб заспокоiтися i струсити iз себе страх, навiяний розповiддю Харусека.
Пильнiше придивився до людей, що тулилися разом зi мною у пiдворiтнi. Бiля мене тепер стояв старий товстун. Той самий, що перед тим так бридко смiявся. Мав на собi чорний сюртук i рукавички. Вiн незмигно витрiщався вибалушеними очима на арку пiдворiтнi в будинку навпроти.
Його широке, гладко виголене обличчя з простацькими рисами пересмикувало вiд збудження.
Мимоволi я простежив за його поглядом i помiтив, що гладун, мов заворожений, не зводить очей з рудоi Розiни, яка стояла по той бiк провулку зi своiм вiчним хтивим усмiхом на устах.
Старий намагався привернути ii увагу. Я бачив по нiй, що вона спостерегла тi знаки, але вдавала, наче не розумiе натяку.
Нарештi старий не витримав, навшпиньки побрiв через вуличку, кумедно, з грацiею великого чорного гумового м’яча перестрибуючи через калюжi.
Його, вочевидь, тут знали, бо звiдусiль посипалися коментарi на його адресу.
Якийсь босяк позаду мене iз червоним плетеним шаликом на шиi, у синьому вiйськовому картузi, з вiргiнiею[3 - Вiргiнiя – тонка сигара.] за вухом, гримасував поза його спиною, однак сенсу тих кривлянь я не розумiв.
Дотямив лише, що старого гладуна називали у еврейському кварталi «масоном». Таке прiзвисько тут давали тим, хто упадав за малолiтнiми дiвчатками, але, завдяки панiбратським стосункам з полiцiею, мiг не боятися кари за це…
Розiна й старий зникли в пiтьмi пiдворiтнi.
Пунш
Ми вiдчинили вiкно, щоб вивiтрити тютюновий дим з моеi крихiтноi кiмнатки.
Холодний нiчний вiтер прохопився досередини, налетiв на скудлаченi пальта, що висiли на дверях, аж вони тихо заколихалися туди й сюди.
– Достойний головний убiр Прокопа хоче полетiти собi геть, – мовив Цвак, показуючи на величезного капелюха музиканта, широкi криси якого гойдалися, мов чорнi крила.
Йосуа Прокоп весело пiдморгнув.
– О, вiн хоче… – кивнув вiн. – Напевно, хоче…
– До Лойзичека на танцi… – вставив i свое слово Фрiзландер.
Прокоп засмiявся, вiдбиваючи рукою такт пiд тонке завивання зимового вiтру понад дахами. Потiм вiн зняв зi стiни мою стару розбиту гiтару, удав, нiби грае на ii порваних струнах, i бравурно затягнув пискливим фальцетом чудову блатну пiсеньку.
– Як ловко вiн оволодiв тюряжним жаргоном, – засмiявся Фрiзландер, пiдхоплюючи куплет.
– Цю потiшну пiсеньку щовечора гугнявить у Лойзичеку мiшiгений Нефталiй Шафранек у зелених окулярах, а йому пiдкидае новi куплети, приграючи на гармонiцi, розцяцькована бабега, – пояснив менi Цвак. – Мусите якось пiти з нами до тоi кнайпи, майстре Пернат. Може, трохи згодом, коли доп’емо пунш… Що скажете? З нагоди вашого нинiшнього дня народження!
– Так, так, ходiмо з нами, – пiдхопив Прокоп, зачиняючи вiкно. – Таке варто побачити!
Далi ми пили гарячий пунш, поринувши у власнi роздуми.
Фрiзландер вистругував дерев’яну ляльку-марiонетку.
– Ви нас цiлком вiдрiзали вiд зовнiшнього свiту, Йосуа, – урвав тишу Цвак. – Вiдколи ви зачинили вiкно, нiхто й слова не вимовив…
– Коли перед тим гойдалися пальта, я лише подумав про те, як це дивно, коли вiтер ворушить неживi речi, – квапно вiдповiв Прокоп, мовби вибачаючись за свое мовчання. – Який чудернацький вигляд мають мертвi предмети, раптом урухомленi! Хiба нi? Якось бачив на безлюднiй площi, як шалено кружляли й гасали одне за одним, наче в смертельнiй битвi, клаптi паперу, хоча я не вiдчував жодного подмуху вiтру, бо сховався за стiною будинку. Потiм клаптi нiби заспокоювалися, та за мить, охопленi скаженим шалом, знову пiдхоплювалися i мчали в безсенсовнiй лютi, збивалися купою у закутку мiж будинками, щоб наново розсiятися i врештi-решт зникнути за рогом…
Лише товста газета не встигала за ними, знавiснiло билась на брукiвцi, нiби задихалася, хапаючи ротом повiтря.
Невиразна пiдозра зродилася тодi в менi, що й ми, живi iстоти, чимось схожi на це паперове клоччя. Може, й нами мотлошить невидимий, незбагненний «вiтер», жене нас куди захоче, а ми, наiвнi, вiримо, нiби самi керуемось власною свободою волi?
А що, як життя у нас не що iнше, як таемничий вихор? Вiтер, про який мовиться у Бiблii: Чи знаеш ти, звiдкiль вiн приходить i куди йде? Хiба не сниться нам iнодi, нiби ми поринаемо у водну глибiнь i ловимо там срiбних рибок? Насправдi ж, то лиш холодний повiв вiтру торкаеться наших рук…
– Прокопе, ви говорите словами Перната! Що це з вами? – Цвак пiдозрiливо глянув на музиканта.
– Це iсторiя книги Іббур надихнула його на такi роздуми. Шкода, ви запiзно прийшли й не чули розповiдi про неi, – мовив Фрiзландер.
– Історiя книги?
– Власне, iсторiя одного дивного чоловiка, який ту книжку принiс. Пернат не знае нi його iменi, нi де вiн мешкае, анi чого хотiв. І хоча зовнiшнiсть того чоловiка мала б дуже впадати в око, Пернат не годний його описати…
Цвак стрепенувся.
– Дуже дивно, – озвався вiн по хвилi. – Незнайомець без бороди, косоокий?
– Можливо, – вiдповiв я. – Тобто я… я… певний цього! Ви його знаете?
Лялькар похитав головою.
– Нi, просто вiн нагадуе менi Голема…
Художник Фрiзландер опустив руку з рiзцем.
– Голема? Я чув багато розмов про нього. Ви щось знаете про Голема, Цваку?
– Хто може сказати, нiби щось знае про Голема? – стенув плечима Цвак. – Вiн належить до царини легенди, доки одного чудового дня на вулицi не вихлюпнуться подii, якi раптом знову покличуть його до життя. Тодi якийсь час тiльки й мови, що про нього. Чутки розростаються до нечуваних розмiрiв, стають настiльки перебiльшеними й роздутими, що, зрештою, самi розсипаються на порох вiд власноi неправдоподiбностi. Кажуть, ця iсторiя походить десь iз сiмнадцятого сторiччя. За приписами тепер уже втраченоi кабали, один рабин створив штучну людину, прислужника, – так званого Голема. Той мав допомагати йому дзвонити у дзвони в синагозi й виконувати всiляку чорну роботу.
Однак справжньою людиною вiн не став, лише тупе, напiвсвiдоме iснування жеврiло в ньому, та й то лише вдень. Завдяки магiчнiй цидулцi, вкладенiй за зуби, вiн притягував до себе вiльнi космiчнi сили всесвiту.
І коли якось перед вечiрньою молитвою рабин забув вийняти йому з рота папiрця, Голем упав у шаленство, метався темними вулицями мiста, руйнуючи все на своему шляху. Аж доки рабин перехопив його й знищив цидулку.
Тодi iстота впала долi мертвою. Вiд неi нiчогiсiнько не зосталося, хiба маленький глиняний чурбак, який ще й досi показують у Старiй синагозi.
– Того рабина запросили одного разу до кайзера в палац, щоб викликати душi мертвих, – устряв Прокоп. – Сучаснi вченi стверджують, вiн користувався при тому Laterna magica, чарiвною лiхтарнею…
– Та звiсно ж, яке безглузде пояснення не знайде схвалення серед сучасних вчених мужiв! – незворушно вiв далi Цвак. – Laterna magica! Нiби кайзер Рудольф, який усе життя захоплювався магiчними витребеньками, не помiтив би вiдразу такого грубого шахрайства…
Я, щоправда, достеменно не знаю сутi легенди про Голема, однак щось, що не може померти, таки живе в цiй частинi мiста й тiсно з нею пов’язане – цього я певен. З роду в рiд тут мешкали моi пращури, тож навряд чи хтось пережив i успадкував у споминах бiльше за мене воскресiнь Голема.
Цвак раптом замовк, вiдчувалося, як думками вiн помандрував у минуле.
Дивлячись на нього, як вiн сидить за столом, пiдперши голову, на його рожевi, ще зовсiм молодi щоки, якi так незвично дисонували з сивими скронями, я мимоволi порiвнював лялькаря iз застиглими масками облич його марiонеток – вiн часто менi iх показував.
На диво схожими вони були.
Той самий вираз, тi самi риси обличчя.
Є на свiтi речi, невiд’емнi однi вiд одних, подумав я. Ось, скажiмо, проста доля Цвака. Менi видаеться нереальним, ба навiть жахливим, що така людина, як вiн, яка мала краще за предкiв виховання, на яку чекала кар’ера артиста, раптом повернулася до ветхоi скринi з марiонетками й знову волочилася ярмарками, змушуючи тих ляльок, якi ще його пращурам забезпечували злиденне животiння, виробляти незграбнi вихиляси й демонструвати млявi емоцii.
Вiн не змiг з ними розлучитися, збагнув я. Вони живуть його життям, i коли вiн був далеко, вони вплiталися у його думки, оселялися у його мозку, позбавляли спочинку й супокою, доки вiн знову не повернувся домiв. Тому старий такий тепер нiжний з ляльками, пишаеться ними, одягае у блискучi шати.
– Може, далi розповiдатимете, Цваку? – попросив Прокоп старого, глянувши на Фрiзландера й на мене, нiби питаючи нашоi згоди.
– Не знаю, з чого й почати, – замислено мовив старий. – Історiя про Голема важко пiддаеться розумiнню… Як перше казав Пернат: вiн достеменно знае, яким на вигляд був незнайомець, та попри це не може його описати. Приблизно кожнi тридцять три роки на наших вулицях вiдбуваеться одна подiя, нiби й не примiтна, та все ж наганяе жаху, i нема iй нi пояснення, нi виправдання.
Щоразу нiкому невiдомий чоловiк монгольського типу, безбородий, з жовтавого кольору обличчям, у старомодному, наглухо застебнутому сурдутi, надходить зi Старошкiльного провулку, ступае розмiреним кроком, по-чудернацькому нахиляючись трохи вперед, здаеться, ось-ось зашпортаеться i впаде. Вiн простуе еврейським мiстом i раптом… стае невидимим.
Зазвичай звертае у якийсь завулок i зникае.
Однi кажуть, що вiн робить коло й повертаеться туди, звiдки вийшов: до старенького будинку поблизу синагоги. Іншi, спраглi сенсацiй, стверджують, нiби бачили його, коли вiн, вигулькнувши з-за рогу, йшов iм назустрiч. Вони начеб виразно зрiли його постать, та поступово вона малiла, як постать людини, що прямуе удалечiнь, доки й зовсiм зникала.
Шiстдесят шiсть рокiв тому його поява зчинила, видно, особливо великий переполох, бо пригадую – тодi я ще був зовсiм малим хлопчаком – будiвлю у Старошкiльному провулку обшукали згори донизу.
Було встановлено, що в тому домi справдi iснувала кiмната з гратами на вiкнах, яка не мала нi входу, нi виходу. В усiх вiкнах вивiсили бiлизну – так i виявили ту замуровану кiмнатку. А що проникнути до неi не було способу, один чоловiк спустився з даху на мотузцi, аби зазирнути досередини. Ледве вiн дiстався до вiкна, мотузка обiрвалася, i нещасний впав на брукiвку, розтрощивши череп. Коли ж згодом вдалися до новоi спроби, нiхто до пуття не мiг згадати, де те вiкно е. Не дiйшовши згоди, ту затiю облишили.
Я сам зустрiвся з Големом уперше у своему життi десь тридцять три роки тому. Вiн простував менi назустрiч прохiдним двором, ми ледь не зiштовхнулися.
Ще й нинi не тямлю, що сталося тодi зi мною. Бо ж, на Бога, людина не годна день у день, постiйно сподiватися зустрiчi з Големом!
Ще до того як уздрiти його, щось у менi – Богом присягаюся! – пронизливо скрикнуло: Голем! Тiеi ж митi хтось вигулькнув з темряви пiдворiтнi й промайнув повз мене. А вже за секунду звiдки й взялася навала юрби з блiдими збудженими обличчями й засипала мене запитаннями, чи не бачив я його.
Вiдповiдаючи, я вiдчував, як мiй язик ледве повертаеться, насилу виборсуеться iз зацiпенiння, хоча ще мить тому нiчого подiбного не було.
Я був вражений, що можу рухатися, я усвiдомлював, що мене – хай на частку секунди, один удар серця – скувало, немов паралiчем.
Про це я часто й подовгу розмiрковував i гадаю, найближче пiдiйду до iстини, якщо скажу: раз за життя кожного поколiння еврейським кварталом зi швидкiстю блискавки прокочуеться психiчна епiдемiя, уражае душi живих з якоюсь прихованою вiд нас метою, створюючи мiраж, примару дивноi iстоти, яка жила тут сотнi рокiв тому i тепер спрагло прагне нового фiзичного втiлення.
Можливо, вона й тепер серед нас, можливо, нiкуди й не зникала, просто ми не помiчаемо ii. Бо ж не чуемо ми, як бринить камертон, доки вiн не торкнеться дерева й не змусить його бринiти теж.
Можливо, це щось таке, як мистецький витвiр душi, без участi свiдомостi, витвiр, схожий на кристал, який, за одвiчними законами, формуеться з аморфноi маси.
Хтозна…
Так задушливими днями наелектризована до краю атмосфера породжуе нарештi блискавку. То, може, й постiйне нагромадження одних i тих самих думок, якi отруюють повiтря гетто, теж призводить до несподiваного викиду енергii – душевного вибуху, який виривае нашу сонну свiдомiсть з дрiмоти й виносить на бiлий свiт, щоб – як природа створюе блискавку – створити примару, котра обличчям, ходою, поведiнкою, в усьому i в кожному уособлюватиме символ масовоi душi – якщо тiльки вмiти правильно витлумачити таемну мову форм?
Як у природi деякi явища попереджують про удар блискавки, так i тут певнi моторошнi знамення провiщають грiзне вторгнення фантома в реальний свiт. Вiдлущений тиньк староi стiни набувае подоби людини; у морозяних квiтах на шибцi вiкна промальовуються риси застиглого обличчя. Пiсок з даху сиплеться якось не так i пробуджуе у недовiрливого спостерiгача пiдозру, що прихованою рукою водить невидимий розум, скидае пiсок униз i потай бавиться, намагаючись вiдтворити в ньому якiсь дивовижнi образи. Спочиваеш, скажiмо, оком на вiзерунку однотонного мережива чи розглядаеш брижi шкiри, а сам не годен опиратися невеселiй людськiй здатностi вбачати в усьому знаменнi, сповненi прихованого сенсу форми, якi розростаються у наших снах до неймовiрних розмiрiв. І всi марнi спроби зiбрати думки докупи, прогризти мури буденностi червоною ниттю пронизуе болiсне усвiдомлення, що наше ество зумисне й супроти нашоi волi висмоктуеться, лише задля того, щоб оживити фантома.
Почувши оце розповiдь Перната про його загадкового гостя, безбородого косоокого чоловiка, менi одразу уявився Голем, такий, яким я його тодi бачив.
Вiн стояв передi мною, немов з-пiд землi вирiс.
На мить мене охопив невиразний, притуплений страх, що знову щось страшне й нез’ясовне загрожуватиме нам небавом; той самий страх, який я вiдчув якось ще змалку, коли першi примарнi з’яви Голема кинули свою тiнь.
Вiдтодi минуло вже десь шiстдесят шiсть рокiв. Було то одного вечора, коли до нас завiтав наречений моеi сестри, щоб узгодити з родиною день весiлля.
Нареченi плавили тодi свинець – задля жарту, – а я стояв поряд з роззявленим ротом i не мiг зрозумiти, навiщо це робиться. У моiй плутанiй дитячiй уявi дiйство якось поеднувалося з Големом, про якого менi часто розповiдав дiдусь. Увесь час здавалося, нiби ось-ось вiдчиняться дверi й увiйде незнайомець.
Сестра, усмiхаючись до мене, вилила ложку з рiдким свинцем у воду. Їi потiшала моя схвильованiсть.
Зморщеними, тремтячими руками вийняв мiй дiдусь з води блискучу металеву грудку й пiднiс до свiтла. Усi нараз збуджено загомонiли. Я хотiв було протиснутися уперед, але мене вiдштовхнули.
