скачать книгу бесплатно
Непомiтно потрапити до ателье можна було з трьох будинкiв. Навiть через пiдйомну ляду був туди доступ!
Так, якщо вiдчинити залiзнi дверi горища, – а ззовнi це легко зробити, достатньо лиш натиснути на клямку, – можна пройти повз мою комiрчину на сходи нашого будинку й використати цей шлях як запасний вихiд.
З-за стiни знову долинае веселий смiх, збуджуе у моiй уявi невиразнi спомини про iнше розкiшне помешкання однiеi аристократичноi родини, куди мене часто кликали для дрiбних реставрацiйних робiт коштовних старожитностей.
Раптом поряд чуеться пронизливий крик. Я налякано прислухаюся.
Залiзнi дверi горища несамовито скриплять, а наступноi митi до моеi кiмнати влiтае дама. З розпущеним волоссям, бiла, мов стiна, у накиненiй на голi плечi золотiй парчевiй тканинi.
– Майстре Пернат, заховайте мене!.. Заради Бога! Нiчого не питайте, лише заховайте мене тут!
Перш нiж я встиг щось вiдповiсти, моi дверi знову розчахнулися й швидко хряснули, зачиняючись.
Лише секунду бачив я усмiхнений оскал схожого на потворну маску обличчя лахмiтника Аарона Вассертрума.
…Кругла свiтляна пляма зринае передi мною, i в сяевi мiсяця я знову впiзнаю узнiжжя свого лiжка.
Сон iще лежить на менi важкою вовняною повстю, у пам’ятi залишилося викарбуване золотими лiтерами iм’я Пернат.
Де я вичитав це iм’я? Атанасiус Пернат?
Менi здаеться, так, здаеться, що колись давно-давно я десь помилково взяв чужого капелюха i здивувався тодi, що вiн так добре менi пасуе, хоча я маю дуже неординарну форму голови.
Я зазирнув – тодi – всередину чужого капелюха i… так-так, побачив виписане на бiлому фетрi золотими паперовими лiтерами iм’я:
АТАНАСІУС ПЕРНАТ
Я боявся, капелюх наганяв на мене жах – не знаю, чому. Я швидко малюю в уявi гострий, солодкаво усмiхнений профiль рудоi Розiни – так менi вдаеться ухилитися вiд стрiли, яка вiдразу губиться десь у пiтьмi.
Так, обличчя Розiни! Воно мае бiльшу силу, анiж глухий голос, що варнякае менi до вуха. І тепер, знову заховавшись у своiй комiрчинi на Пiвнячiй вулицi, я можу бути цiлком спокiйний.
І
Якщо мое чуття, нiби хтось, дотримуючись дистанцii, пiднiмаеться услiд за мною сходами з намiром зайти до мене, не пiдвело, то тепер вiн мае стояти десь на останнiй сходинцi.
Ось вiн завертае за кут, де мешкае архiварiус Шемай Гiллель, переступае з вичовганих кам’яних плит на викладений червоною цеглою сходовий майданчик горiшнього поверху. Навпомацки простуе повз стiну i тепер, саме тепер, мав би напружено приглядатися у темрявi до таблички на дверях, вiдчитуючи мое iм’я.
Я стою посеред кiмнати, дивлюся на дверi.
Ось дверi вiдчиняються, вiн заходить.
Не знiмаючи капелюха й не вiтаючись, вiн ступае кiлька крокiв до мене.
Я вiдчув: так вiн поводиться, коли вдома. Менi видалося цiлком природним, що вiн поводиться саме так, а не iнакше.
Вiн запхав руку до кишенi й вийняв книжку.
Потiм довго гортав ii.
Книжка мала металеву палiтурку, а заглиблення у формi розеток та печаток були заповненi фарбою i маленькими камiнцями.
Нарештi знайшов те мiсце, яке шукав, тицьнув менi пальцем.
Роздiл називався «Іббур»[1 - Іббур, за гебрейськими вiруваннями, – це душа покiйного, який за життя був порядною людиною; вона iнодi переселяеться у душу живоi людини – «заплiднюе» ii, – щоб так нести позитивнi, духовнi iмпульси в земний свiт. – Тут i далi примiтки перекладача.]. «Заплiднення душi» – розшифрував я.
Велика, виведена золотом i червоною фарбою перша лiтера «І» займала майже половину всiеi сторiнки – я мимоволi перебiг ii очима – i була на краях пошкоджена.
Я мав це виправити.
Лiтера не наклеена на пергамент, як це досi траплялося менi в старих книгах; бiльше скидалося на те, що вона складалася з двох тонких золотих пластинок, спаяних мiж собою посерединi, а кiнцями закрiплених на краях пергаменту.
Отже, на мiсцi лiтери мала бути вирiзана в аркушi дiрка.
Якщо я маю рацiю, то побачу «І» на зворотi у дзеркальному вiдображеннi.
Я перегорнув сторiнку – мiй здогад справдився.
Мимохiть я прочитав ще й цю сторiнку та наступну.
Захопившись, читав i читав.
Книга промовляла до мене, як промовляе сон, тiльки яснiше й виразнiше. Торкалася мого серця, як запитання.
Слова струменiли з невидимих уст, оживали, пiдступали до мене. Вони кружляли вихором передi мною, наче строкато вдягненi рабинi, западалися потiм пiд землю або ж розсотувалися, мов туман, у повiтрi, звiльняючи мiсце наступним. Кожна якусь мить сподiвалася, що я оберу ii, а вiд iнших вiдмовлюся.
Деякi ступали спроквола, повагом, мов розкiшнi пави в iскристих шатах.
Іншi – як королеви, щоправда, постарiлi та пiдтоптанi, з пiдфарбованими повiками, з властивим повiям заломом уст, зморшками пiд грубим шаром огидного гриму.
Однi минали мене, надходили iншi; я проводжав поглядом довгi вервечки сiрих постатей з обличчями, такими буденними й невиразними, що годi було й сподiватися зберегти iх у пам’ятi.
Потiм вони притягли жiнку, цiлком голу й дужу, наче залiзний велет.
На мить жiнка зупинилася, схилилася до мене.
Їi вii були такими довгими, що могли б укрити все мое тiло. Вона мовчки вказала на зап’ясток своеi лiвоi руки.
Пульс на зап’ястку бився, мов землетрус; я вiдчував у нiй життя цiлого свiту.
Здалеку накочувалася навала корибантiв[2 - Корибанти – жерцi в грецькiй мiфологii.].
Якiсь чоловiк i жiнка пристрасно обнiмалися. Я бачив, як вони наближаються здаля, щораз ближче пiдходила процесiя.
Тепер дзвiнкий, екзальтований спiв лунав зовсiм поряд, очима я вишукував злиту в обiймах пару.
Однак пара обернулася монолiтною постаттю, напiвчоловiком-напiвжiнкою – Гермафродитом, що сидiв на перламутровому тронi.
Корону Гермафродита вивершувала дощечка з червоного дерева, у якiй черв нищення повигризав таемничi руни.
Здiймаючи хмару куряви, придрiботiла отара маленьких слiпих овечок: iх привiв у своiй свитi гiгантський Гермафродит на поживу корибантам, щоб пiдтримувати в них життя.
Час до часу серед iстот, що струменiли з невидимих уст, траплялися посталi з могил – iз затуленими хустками обличчями.
Спиняючись передi мною, вони голодними хижими очима вдивлялися у мое серце, так що вiд крижаного ляку цiпенiв мозок, i кров здиблювалася у жилах, як потужний потiк, зненацька перегороджений посеред русла велетенськими скелями, що впали з неба.
Повз мене майнула жiнка, я не побачив ii обличчя – вона вiдвернулася. Була вона зодягнена у плащ, зiтканий зi слiз.
Процесiя масок проминала мене, танцюючи й смiючись, – я iх зовсiм не цiкавив.
Лише П’еро задумливо озираеться i вертаеться. Стае передi мною, заглядае менi в обличчя, наче в дзеркало.
Вiн корчить чудернацькi мiни, змахуе i розгойдуе руками – то спроквола, то шалено, i якась надприродна сила змушуе мене до наслiдування: я теж пiдморгую, пересмикую плечима, кривлю уста.
Та раптом нетерплячi постатi, що юрмляться за ним, вiдтiсняють його набiк – усiм кортить потрапити перед моi очi.
Усi вони без плотi: порскi перли, нанизанi на шовкову нить; окремiшнi звуки однiеi мелодii, що ллеться з невидимих уст.
То вже не книжка промовляла до мене. То був голос. Голос, який щось хотiв вiд мене, а я, хоч як старався, нiяк не мiг збагнути, що саме. Вiн мучив мене незрозумiлими пекучими запитаннями.
Але голос, який промовляв цi видимi слова, був мертвим – без вiдлуння.
Кожний звук у нашому свiтi мае багато вiдлунь, так само як кожна рiч кидае одну велику тiнь i багато маленьких, але цей голос бiльше не вiдлунював – мабуть, давно-давно вiдлунав i розвiявся.
Я дочитав книжку до кiнця, та все ще тримав ii у руках, i здавалося менi, що в пошуках чогось гортав я зовсiм не книжку, а свiй мозок.
Усе, що сказав менi голос, я пронiс у собi вiд першоi митi свого життя, тiльки було воно затаене, забуте, сховане вiд моеi свiдомостi до нинiшнього дня.
Я пiдвiв голову.
Де чоловiк, який принiс менi книжку?
Пiшов?!
Чи прийде вiн по неi, коли вона буде готова?
А чи маю я йому ii вiднести?
Та я не змiг пригадати, чи сказав вiн, де мешкае.
Я спробував вiдновити в пам’ятi його появу, але не зумiв. Як вiн був одягнений? Молодий чи старий? Якого кольору мав волосся, бороду?
Я нi за що, зовсiм нi за що не мiг зачепитися. Кожний образ незнайомця невтримно розсотувався, перш нiж я встигав злiпити його у своiй уявi.
Я заплющив очi, притиснув пальцями повiки, щоб уловити хоч найменшу рисочку його обличчя.
Нiчого, нiчого…
Я став посеред кiмнати, дивлячись на дверi, як тодi, перед його приходом. Малював собi в уявi: ось вiн звертае за кут, ось ступае цегляною долiвкою, ось читае табличку на моiх дверях: «Атанасiус Пернат», ось заходить до помешкання.
Намарно.
У пам’ятi не зринало анi найменшого слiду вiд спомину, яким же вiн був на вигляд.
Я бачив книжку на столi й спробував уявити його руку, як вiн запихае ii до кишенi, виймае звiдти книжку.
Та нiчогiсiнько не уявлялося: була рука в рукавичцi чи без, молода чи зморшкувата, з перснями чи нi?
Раптом менi спала на думку дивна рiч.
Наче навiяння, якому годi опиратися.
Я одягнув пальто, капелюх, вийшов на сходову клiть, спустився схiдцями. А потiм повiльно повернувся до свого помешкання. Повiльно, дуже повiльно, як вiн… Вiдчинивши дверi, побачив, що в моiй комiрчинi зовсiм сутiнно. Хiба щойно, коли я виходив, не був бiлий день?
Довго ж я, мабуть, розмiрковував, що й не помiтив, як злетiв час.
Я спробував наслiдувати ходу й мiмiку незнайомця, але не мiг iх собi пригадати…
Та i як я мiг його наслiдувати, коли не мав навiть на що опертися, за що зачепитися, аби уявити, яким вiн був на вигляд.
Усе сталося, однак, iнакше. Зовсiм iнакше, нiж я думав. Моя шкiра, моi м’язи, мое тiло раптом самi згадали, а мозковi не зiзналися. Вони повелися так, як я не мав нi намiру, анi бажання повестися.
Мое тiло нiби й не належало менi!
Досить було ступити кiлька крокiв кiмнатою, як нараз моя хода стала незграбною i чужою, як у людини, яка ось-ось зашпортаеться.
Так, так, так, то була його хода!
Я точно знав: вiн саме такий.
Я мав чуже голене обличчя з випнутими вилицями i косо посадженими очима.
Хоч не мiг себе бачити, я це вiдчував.
Це не мое обличчя! – хотiв я налякано закричати, хотiв обмацати його, але рука не слухалася, усупереч моiй волi полiзла до кишенi й вийняла звiдти книжку.
Точнiсiнько, як вiн це тодi зробив.
І раптом я вже без пальта, без капелюха, сиджу за столом i це – я. Я, я!
Атанасiус Пернат.
Мене телiпало вiд жаху, серце несамовито гупало, ладне розiрватися, я вiдчував: пальцi примари, якi щойно копирсалися у моему мозку, вiдчепилися вiд мене.
Ще досi менi холодило потилицю вiд iхнього дотику.
Тепер я знав, яким був незнайомець. Я б знову мiг вiдчути його в собi – будь-якоi митi, – досить лише захотiти, але уявити його, так якби вiн став вiч-на-вiч зi мною, усе ще був не в змозi. Та й нiколи не зможу…
Це, як негатив, невидима форма, збагнув я, у яку сам маю влiзти, якщо хочу вiдчути у власному «Я» ii сутнiсть i прояв.
