скачать книгу бесплатно
З цим вiн вiдчинив дверi, заглушивши покiрне «так, сер» вiд Мерлiна, i вийшов.
Мерлiн просто стояв якусь мить, розсудливо вирiшивши не хвилюватися про те, що на цю мить е лише можливим майбутнiм, а потiм вiн зайшов у задне примiщення магазину та запропонував мiс Мастерс пообiдати з ним у французькому ресторанi Пульпата, де все ще можна було замовити червоне вино пiд час обiду, попри зусилля федерального уряду. Мiс Мастерс погодилася.
– Вино змушуе мене почуватися трохи шокованою, – сказала вона.
Мерлiн розсмiявся про себе, порiвнявши ii з Каролiною, а точнiше не порiвнявши. Бо нiякого порiвняння просто не могло бути.
II
Мiстер Мунлайт Квiл, не дивлячись на всю свою загадковiсть, екзотичнiсть та воiстину схiдний темперамент, був все ж рiшучою людиною. І саме з рiшучiстю вiн пiдiйшов до розв’язання проблеми свого розгромленого магазину. Якби вiн не зробив витрат, що дорiвнювали б початковiй вартостi всього магазину, – крок, на який з певних приватних причин вiн не хотiв йти, – йому було б неможливо далi продовжувати справу з «Мунлайт Квiл», як ранiше. Існувало лише одне рiшення. Вiн негайно перетворив свiй заклад iз книгарнi, що торгувала новинками, у букiнiстичну книгарню. Пошкодженi книги були переоцiненi i iх вартiсть знизилася вiд двадцяти п’яти до п’ятдесяти вiдсоткiв. Назвi над дверима, що вилася змiiною вишивкою i колись свiтилася так нахабно яскраво, було дозволено потемнiти й придбати невимовно розпливчастий колiр староi фарби, а також, маючи сильну схильнiсть до церемонiалу, власник навiть зайшов так далеко, що придбав двi фески з червоного фетру, – одну для себе та одну для свого помiчника Мерлiна Грейнджера. На додаток, вiн дав своiй борiдцi можливiсть вiдрости, допоки вона не стала нагадувати пiр’я з хвоста старого горобця, i замiнив свiй франтуватий дiловий костюм на одiяння з блискучоi тканини.
Насправдi протягом року пiсля катастрофiчного вiзиту Каролiни до книгарнi, единою особою, що зберегла хоч якусь подобу актуальноi сучасностi, була Мiс Мастерс. Мiс Мак-Кракен пiшла слiдами мiстера Мунлайта Квiла i перетворилася у нестерпну нечупару.
Мерлiн теж вiд почуття, що являло собою поеднання лояльностi та недбайливостi, дозволив своiй зовнiшностi набути вигляду занедбаного саду. Вiн прийняв червону фетрову феску як символ свого занепаду. З часiв своеi юностi вiн був вiдомий як «модник», починаючи з дня закiнчення технiчного училища у Нью-Йорку, де його знали як вiдвертого поцiновувача доброго стану одягу, волосся, зубiв i навiть брiв, i де вiн навчився корисного мистецтва складання чистих шкарпеток носок до носка i п’яти до п’яти в конкретнiй шухлядi своеi шафи, яка була вiдома як шухляда для шкарпеток.
Цi речi, як вiн вiдчував, допомогли йому завоювати свое мiсце серед величноi пишностi «Мунлайт Квiл». Через це вiн не став виробником «скринь, корисних для зберiгання речей», чому вiн затамувавши подих був змушений навчатися в технiчному училищi, i не продавав iх усiм, хто мав необхiднiсть у таких скринях, – цiлком можливо, власникам похоронних бюро. Проте, коли прогресивна «Мунлайт Квiл» стала антикварною «Мунлайт Квiл», вiн вважав за краще поринути разом з нею, i тому дозволив своiм костюмам невпорядковано збирати пил з повiтря, i став нерозбiрливо кидати шкарпетки в шухляду для сорочок, шухляду для спiдньоi бiлизни i навiть взагалi повз шухляди. Не рiдко у його новiй недбайливостi ставалося так, що вiн вiдправляв до пральнi чистий одяг, якого вiн жодного разу не вдягав, – така собi звичайна ексцентричнiсть збiднiлих парубкiв. І це все вiдбувалося у присутностi його улюблених журналiв, якi в той час були ущент наповненi статтями успiшних авторiв, спрямованими проти жахливого нахабства приречених на бiднiсть, зокрема такого, як купiвля придатних для носiння сорочок та м’яса доброi якостi, i того, що вони вiддавали перевагу серйозним iнвестицiям в ювелiрнi прикраси, а не вкладам у поважнi банки пiд чотири вiдсотки.
Це справдi був дивний стан справ, прикрий для багатьох гiдних i богобоязливих людей. Вперше в iсторii республiки майже будь-який негр на пiвнiч вiд Джорджii мiг отримати здачу з доларовоi банкноти. Але оскiльки в цей час цент швидко наближався до купiвельноi спроможностi китайського убу i ставав такою рiччю, яку ви лише час вiд часу випадково отримували пiсля сплати безалкогольного напою, та мiг використовуватися лише для з’ясування вашоi точноi ваги, це, мабуть, не було таким вже дивним явищем, як може здаватися, на перший погляд. Однак, для Мерлiна Грейнджера це був занадто дивний стан речей, щоб спонукати його здiйснити той крок, який вiн здiйснив – небезпечний, майже мимовiльний крок, запропонувавши мiс Мастерс «руку та серце». Бiльш дивно, що вона прийняла його пропозицiю.
Це було в суботу ввечерi в ресторанi Пульпата, i пропозицiя виникла за пляшкою води вартiстю в 1,75 долара, що була розведена вином.
– Вино змушуе мене почуватися трохи шокованою, а вас? – весело запитала мiс Мастерс.
– Так, – вiдповiв Мерлiн розгублено. А потiм, пiсля тривалоi й значущоi паузи: – Мiс Мастерс… Олiвiя, я хочу вам щось сказати, якщо ви вислухаете мене.
Шок мiс Мастерс (яка здогадувалась, що вiдбуваеться) зростав, поки не стало здаватися, що незабаром вона зазнае удару електричним струмом вiд власних нервових реакцiй. Але ii «так, Мерлiн» прозвучало без жодних ознак або проблискiв внутрiшнього хвилювання.
Мерлiн ковтнув повiтря, яке випадково виявилося в його ротi.
– У мене немае грошей, – сказав вiн тоном серйозноi заяви. – У мене зовсiм немае грошей…
Їх очi зустрiлися, злилися та стали туманними, мрiйливими й красивими.
– Олiвiе, – сказав вiн iй, – я тебе кохаю.
– Я теж тебе люблю, Мерлiн, – вiдповiла вона просто. Може вiзьмемо ще одну пляшку вина?
– Так, – вигукнув вiн, i його серце швидко забилося. – Ти маеш на увазi…
– Щоб випити за наше заручення, – смiливо перервала вона. – Нехай воно буде недовгим!
– Нi! – ледь не закричав вiн, зi злiстю опустивши кулак на стiл. – Нехай воно триватиме вiчно!
– Що?
– Я маю на увазi… о, я бачу, що ти маеш на увазi. Ти маеш рацiю. Нехай воно буде недовгим. – Вiн засмiявся i додав: – Я помилився.
Пiсля того, як було подане вино, вони детально обговорили цю справу.
– Спочатку нам доведеться зайняти маленьку квартиру, – сказав вiн, – i менi здаеться…, боже, я знаю, що в будинку, де я живу, е саме така – одна велика кiмната, невелика кухня з гардеробною i можна користатися ванною кiмнатою на цьому ж поверсi.
Вона радiсно плескала в долонi, i вiн подумав, наскiльки вона гарна насправдi, тобто верхня частина ii обличчя, а от вiд носа донизу воно виглядало дещо неприродно. Вона продовжувала захоплено:
– І як тiльки ми зможемо собi це дозволити, ми вiзьмемо справжню велику квартиру з лiфтом та консьержкою.
– А пiсля цього – будиночок за мiстом… i машина.
– Я не можу собi уявити нiчого гарнiшого. Ти можеш?
Мерлiн на мить замовк. Вiн думав, що йому доведеться вiдмовитися вiд своеi кiмнати на четвертому поверсi. Але це вже не мало значення. За останнi пiвтора року, насправдi з моменту вiдвiдування Каролiною «Мунлайт Квiл», вiн бiльше ii не бачив. За тиждень пiсля цього вiзиту ii свiтильники бiльше не засвiчувались – темрява, що зайняла простiр, здавалося, слiпо втупилася у його незавiшене вiкно, що завмерло в очiкуваннi. Потiм нарештi свiтло з’явилося, але замiсть Каролiни та ii вiдвiдувачiв воно висвiтило звичайну родину – маленького чоловiка зi щетинистими вусиками й жiнку з повними грудьми, яка проводила вечори, погладжуючи себе по стегнах та розкладаючи пасьянси. Через два днi Мерлiн остаточно опустив завiсу на своему вiкнi.
Мерлiн не мiг уявити собi нiчого гарнiшого, нiж будувати свое життя з Олiвiею. Буде котедж у передмiстi, котедж, пофарбований у синiй колiр, лише на один клас нижче, нiж котеджi з бiлою лiпниною i зеленим дахом. У травi навколо котеджу будуть розкиданi iржавi садовi iнструменти, стоятиме розбита зелена лавка та плетена дитяча коляска злiва. А навколо трави, дитячоi коляски та самого котеджу, навколо всього його свiту були б обiймаючи руки Олiвii, трохи мiцнiшi, нiж руки «нео-олiвiйського» перiоду, котрий настане, коли ii щоки почнуть тремтiти пiд час ходи, так злегка, вiд занадто iнтенсивного масажу обличчя. Зараз вiн чув ii голос, зовсiм зблизька:
«Я знала, що ти збираешся сказати це сьогоднi ввечерi, Мерлiн.
Я помiтила…»
Вона помiтила… Аж раптом вiн задумався, скiльки всього вона ще могла помiтити. Чи могла вона помiтити, що дiвчина, яка прийшла на вечiрку у супроводi трьох чоловiкiв i сiла за сусiднiй стiл, була Каролiна? Чи могла вона це помiтити? Чи могла вона помiтити, що спиртнi напоi, що принесли iз собою тi чоловiки, були набагато мiцнiшi, нiж червонi чорнила Пульпата, розбавленi втричi?
Мерлiн дивився, затамувавши подих, напiвчуючи крiзь ефiр, наповнений iншими розмовами, тихий, нiжний монолог Олiвii, який звучав так, наче вона була наполегливою медоносною бджолою, що висмоктувала всю солодкiсть зi своеi пам’ятноi години. Мерлiн дослухався до дзвону шматочкiв льоду та тонкого приязного смiху всiх чотирьох, – i смiх Каролiни, який вiн так добре пам’ятав, його розворушив, пiдняв, та владно покликав його серце до ii столику, куди воно слухняно пiшло. Вiн мiг бачити ii досить чiтко, i йому здавалося, що якщо за останнi пiвтора року вона i змiнилася, то лише трохи. Можливо причина була у тому, як падало свiтло, бо ii щоки трохи запали, а очi стали менш яскравими, бо може вона бiльше плакала в цей час? Але тiнi, як i ранiше, були дуже густими в ii рудому волоссi; ii рот все ще натякав на поцiлунки, як i профiль, який iнодi спадав йому в очi перед рядами книг, коли в книгарнi були сутiнки, а багряна лампа вже не сяяла.
І вона пила. Потрiйний рум’янець у ii щоках змiшався з молодiстю, вином та прекрасною косметикою – це вiн мiг сказати напевне. Вона жартувала з молодим чоловiком, що сидiв злiва вiд неi та з дорiдним чоловiком, що сидiв праворуч, i навiть зi старим навпроти неi, бо останнiй час вiд часу вимовляв разючi та м’якi докiрнi заперечення iншого поколiння. Мерлiн почув слова пiснi, яку вона перiодично наспiвувала…
Пальцями клацни, та дивись уважно,
Як прийшов вже – на мiсток ступай вiдважно…
Дорiдний чоловiк наповнив ii келих яскравим бурштином. Офiцiант пiсля кiлькох подорожей до iх столу i безлiчi безпорадних поглядiв на Каролiну, яка веселилася, ставлячи безглуздi питання щодо соковитостi цiеi чи iншоi страви, нарештi зумiв отримати щось подiбне до замовлення i поспiшив зникнути…
Олiвiя говорила до Мерлiна…
– Коли ж тодi? – запитала вона, ii голос трохи затьмарився вiд розчарування. Вiн зрозумiв, що тiльки що вiдповiв «нi» на якесь питання, яке вона йому задала.
– О, ну колись.
– Невже тобi… байдуже?
Досить виражена болiснiсть у ii запитаннi повернула його погляд до неi.
– Якнайшвидше, люба, – вiдповiв вiн з дивовижною нiжнiстю. – Через два мiсяцi – у червнi.
– Так скоро? – Їi радiсне збудження цiлком забрало ii подих.
– О так, я вважаю, нехай буде червень. Нема жодноi потреби чекати.
Олiвiя почала удавати, що два мiсяцi справдi занадто короткий час, щоб вона пiдготувалася. Хiба вiн не поганий хлопчик! Хiба вiн не занадто нетерплячий! Ну, вона б показала йому, що вiн не повинен бути з нею занадто швидким. Дiйсно, вiн був такий наполегливий, що вона точно ще не визначилась, чи взагалi варто виходити за нього замiж.
– Червень, – суворо повторив вiн.
Олiвiя зiтхнула, посмiхнулась i випила свою каву, ii мiзинець пiднявся високо над iншими пальцями по-справжньому вишуканим способом. До Мерлiна прийшла шалена думка, що вiн хотiв би придбати п’ять кiлець i накинути на цей палець.
– О боже! – вигукнув вiн вголос. Незабаром вiн одягне кiльце на один з ii пальцiв.
Його очi рiзко ковзнули вправо. Компанiя з чотирьох людей стала настiльки буйною, що метрдотель пiдiйшов до них, щоб iх вгамувати. Каролiна сперечалася з метрдотелем пiдвищеним тоном, ii молодий та мелодичний голос був таким гарним, що здавалося, весь ресторан буде слухати тiльки ii – цiлий ресторан, окрiм Олiвii Мастерс, яку повнiстю поглинула ii нова таемниця.
– Як справи? – казала Каролiна. Це ж треба, мабуть, найкрасивiший метрдотель у неволi. Занадто шумно? Дуже прикро. Щось iз цим треба зробити. Джеральд, – звернулася вона до чоловiка праворуч, – метрдотель каже, що занадто багато шуму. Звертаеться до нас, щоб це припинилося. Що менi сказати?
– Тс-с, – вiдповiв Джеральд зi смiхом, – тс-с!
І Мерлiн почув, як вiн додав трохи тихiше:
– Буржуазiя буде вся переполохана. Це ж мiсце, де клерки вчать французьку.
Каролiна випросталась з раптовою тривогою.
– Де тут клерки? – закричала вона. – Покажiть менi клерка!
Це, здавалося, дуже звеселило вечiрку, бо всi вони, включаючи Каролiну, спалахнули вiд смiху. Пiсля останнього сумлiнного, але вiдчайдушного нарiкання метрдотель по-гальськи знизав плечима i вiдiйшов вiд них.
Як всi знають, ресторан Пульпата мае незмiнну респектабельнiсть табльдота. Це не мiсце для веселощiв в загальноприйнятому розумiннi. Вiдвiдувач приходить, п’е червоне вино, розмовляе, можливо трохи бiльше i трохи голоснiше, нiж зазвичай, пiд низькими, задимленими стелями, а потiм йде додому. Ресторан закриваеться о дев’ятiй тридцять, точно, як годинник; полiцейському виплачують зароблене i видають додаткову пляшку вина «для мiсiс», гардеробниця передае чайовi в загальну касу, а потiм темрява ховае маленькi круглi столи з-пiд погляду життя. Але сьогоднi ввечерi у Пульпата було незвичне схвилювання – схвилювання, якого досi не траплялося. Дiвчина з рудим, фiолетового вiдтiнку волоссям, вскочила на стiл i почала танцювати на ньому.
– Sacre nom de Dieu! Злiзьте звiдти! – закричав метрдотель. – Припинiть музику!
Але музиканти вже грали так голосно, що вони цiлком мали право удати, що не чують його наказу; колись вони самi були молодими, тому вони грали голоснiше i веселiше, нiж будь-коли, а Каролiна танцювала грацiозно i бадьоро. Їi рожева зi складками сукня кружляла навколо неi, ii гнучкi руки кружляли у плавних жестах у наповненому димом повiтрi.
Група французiв за столом поруч зiрвалася на аплодисменти, до яких приедналися iншi, i за мить кiмната наповнилася плесканням та криками; половина, що обiдала, стояла на ногах, поступово скупчуючись, а на околицях поспiшно викликаний власник давав невиразнi голосовi свiдчення свого бажання якомога швидше покiнчити з цiею справою.
– …Мерлiн! – гукнула Олiвiя, прокинувшись нарештi. – Яке порочне дiвчисько! Пiшли звiдси!
Зачарований Мерлiн слабко протестував, що рахунок ще не сплачено.
– Все добре. Поклади на стiл п’ять доларiв. Я зневажаю цю дiвчину. Я не можу на неi дивитися.
Вона встала i потягнула Мерлiна за руку.
Безпорадно, не вимовляючи анi слова, але з вiдвертим небажанням, Мерлiн пiднявся, та отупiло пiшов за Олiвiею, в той час, коли вона пробиралася крiзь маревний галас, який наближався до своеi найвищоi точки й загрожував стати справжнiм i незабутнiм заворушенням. Покiрно вiн взяв пальто i, спотикаючись, здолав пiв дюжини сходинок, дiставшись до вологого квiтневого повiтря надворi. Його вуха все ще дзвенiли звуком легких нiг на столi й смiху навколо, що заполонив весь маленький свiт ресторану.
У тишi вони пiшли в напрямку П’ятоi авеню до автобусноi зупинки.
Лише наступного дня вона вiдповiла йому щодо весiлля. Вона вирiшила перенести його ближче: набагато краще, щоб вони були одруженi першого травня.
III
І вони одружилися, i вiдбулося це дещо прозаiчно – пiд люстрою квартири, де жила Олiвiя зi своею матiр’ю. Пiсля одруження настало деяке пiднесення, а потiм, поступово, почала зростати втома. На Мерлiна покладалася вiдповiдальнiсть за те, щоб вiн заробляв тридцять доларiв на тиждень, яких разом з ii двадцятьма вистачало лише на те, щоб вони були поважно гладкими, та докази цього приховували гiдним одягом.
Пiсля кiлькох тижнiв катастрофiчних i досить принизливих експериментiв з ресторанами було вирiшено, що вони приеднаються до великоi армii споживачiв напiвфабрикатiв, тому вiн знову повернувся до свого звичного способу життя, коли щовечора вiн заходив у гастрономiчний магазин Брегдорта i купував картопляний салат, шинку скибочками, а iнодi в спалаху екстравагантностi навiть фаршированi помiдори.
Потiм вiн приходив додому, входив в темний передпокiй i пiдiймався на три хиткi сходинки, накритi старовинним килимом з давно стертим малюнком. Коридор мав запах давнини – овочiв врожаю 1880 року, меблевоi полiтури, що була в модi, коли «Адам-Єва» Брайан протистояв Уiльяму Мак-Кiнлi, портьерами, якi були важче на цiлу унцiю вiд пилу, що був зiбраний зi зношеного взуття та ворсу з суконь, якi давно перетворилися на клаптевi ковдри. Цей запах переслiдував його коли вiн йшов вгору по сходах, посилювався i загострювався на кожному прольотi, де його пiдкреслювала аура приготовленоi iжi, змiнюючись на наступному прольотi запахом мертвоi рутини мертвих поколiнь.
Врештi-решт перед ним опинялися дверi його кiмнати, яка з непристойною готовнiстю вiдчинялась i закривалась з презирливим фирканням пiсля його: «Привiт, дорога! Сьогоднi будемо бенкетувати».
Олiвiя, яка завжди iхала додому автобусом, щоб «отримати ковток повiтря», стелила лiжко та розвiшувала одяг. Пiсля його вiтання вона пiдходила до нього i дарувала йому швидкий поцiлунок, широко розплющивши очi, в той час, як вiн тримав ii вертикально, наче драбину, за обидвi руки, нiби вона ось-ось втратить рiвновагу, i якщо вiн вiдмовиться ii пiдтримувати, вона може впасти прямо на пiдлогу. Такий поцiлунок з’являеться на другий рiк одруження, замiнюючи поцiлунок наречених (який в кращому випадку виглядае досить награно, як кажуть тi, хто розумiеться на таких речах, i прагне лише скопiювати сцени з фiльмiв, повних пристрастi).
Потiм наставала вечеря, i пiсля цього вони виходили на прогулянку, через два квартали та Центральний парк, а iнодi до кiнотеатру, де фiльми терпляче навчали iх, що усе в життi створено саме для них, i що якiсь грандiознi, чудовi та прекраснi речi невдовзi трапляться саме з ними, якщо вони будуть слухняними, пiдкорятися своiм законним начальникам i триматися трохи далi вiд зайвих задоволень.
Саме таким був кожен iхнiй день протягом трьох рокiв. Потiм в iхньому життi настали змiни: Олiвiя народила дитину, i це сприяло тому, що Мерлiн отримав новий приплив матерiальних ресурсiв.
На третьому тижнi пiсляпологового ув’язнення Олiвii, пiсля години нервових репетицiй, вiн зайшов до кабiнету мiстера Мунлайта Квiла i зажадав величезного пiдвищення зарплати.
– Я працюю тут десять рокiв, – сказав вiн, – з того часу, як менi виповнилось дев’ятнадцять. Я завжди намагався робити все можливе в iнтересах бiзнесу.
Мiстер Мунлайт Квiл вiдповiв, що вiн подумае над цим.
Наступного ранку, на велике захоплення Мерлiна, вiн оголосив, що збираеться втiлити в життя крок, який дуже довго планував, а саме – звiльнитись вiд активноi роботи в книгарнi, обмежившись перiодичними вiзитами, i залишити Мерлiна за менеджера iз зарплатою в п’ятдесят доларiв на тиждень i десятою часткою доходу вiд бiзнесу. Коли старий закiнчив, щоки Мерлiна свiтилися, а очi сповнилися слiз. Вiн схопив руку свого роботодавця i бурхливо потиснув ii, кажучи знову i знову:
– Дуже дякую вам, сер. Це дуже мило з вашого боку. Дуже, дуже дякую вам.
Тож пiсля десяти рокiв чесноi роботи в магазинi йому нарештi пощастило. Озираючись назад, вiн бачив свiй власний прогрес до цiеi вершини щастя вже не як суворе i завжди сiре десятилiття турбот, невдалого ентузiазму та провальних мрiй – роки, коли мiсячне свiтло в туманi тьмянiло, а молодiсть на обличчi Олiвii згасала, але як славний i переможний пiдйом через перешкоди, якi вiн рiшуче подолав непереможною силою волi. Оптимiстичний самообман, що вберiг його вiд нещастя, тепер бачився у золотих шатах сувороi рiшучостi. Пiв дюжини разiв вiн думав про те, щоб полишити «Мунлайт Квiл» i злетiти до нових висот, але через власну слабкiсть вiн залишився там i надалi. Як не дивно, вiн зараз подумав, що це були часи, коли вiн проявляв величезну наполегливiсть, i «вирiшив» боротися до перемоги саме там, де знаходився.
У будь-якому разi, давайте зараз не будемо засмучувати Мерлiна, який отримав новий i чудовий погляд на себе самого. Йому вдалося. У тридцять рокiв вiн досяг важливоi посади. Того вечора вiн, щасливо усмiхнений, вийшов з магазину, вклав усе до останнього пеннi в найкращi делiкатеси, якi мiг запропонувати гастрономiчний магазин Брегдорта, i пiшов додому з чудовими новинами та чотирма гiгантськими паперовими пакетами. Ця подiя зовсiм не була зiпсована тим, що Олiвiя занадто погано себе почувала, щоб iсти, що його самого трохи нудило пiсля чотирьох фаршированих помiдорiв, i що бiльша частина iжi швидко зiпсувалася в розмороженому холодильнику вже на наступний день. Вперше з того часу, як пройшов перший тиждень його шлюбу, Мерлiн Грейнджер проводив життя пiд безхмарно спокiйним небом.
Хлопчика охрестили Артуром, i життя стало гiдним, значущим i, нарештi, зосередженим. Мерлiн та Олiвiя вiдiйшли на дещо другорядне мiсце у власному всесвiтi; але те, що вони втратили в особистостi, вони повернули собi через якусь первiсну гордiсть. Замiський будинок не трапився, але мiсяць у пансiонатi «Есберi Парк» кожного лiта заповнював прогалину; i пiд час двотижневоi вiдпустки Мерлiна ця подорож наповнювала повiтря справжнiми веселощами – особливо коли дитина засинала у великiй кiмнатi з умовними вiкнами на море, а Мерлiн прогулювався з Олiвiею у натовпi по дощатому настилу пляжу, димлячи сигарою i намагаючись виглядати як людина з доходом у двадцять тисяч на рiк.
Вже з деяким занепокоенням Мерлiн зустрiв тридцять один рiк, тридцять два, а потiм майже з поспiхом вiн перейшов у той вiк, коли довге, старанне та ретельне промивання може зiбрати лише жменьку дорогоцiнного золотого пiску молодостi: йому виповнилось тридцять п’ять. І одного разу на П’ятiй авеню вiн побачив Каролiну.
Була недiля, сяючий, квiтучий, великоднiй ранок. Вулиця була переповнена лiлiями, святковими костюмами та гарними квiтневими капелюшками. Опiвднi великi церкви випускали людей зi своiх нутрощiв – церква св. Симона, церква св. Хiльди, церква Послання Святих Апостолiв вiдчинили своi дверi, наче широкi роти, поки люди, що випливали з них, щасливо смiялися, зустрiчаючи один одного, прогулювались i розмовляли, або ж махали бiлими букетами водiям, що iх очiкували.
Перед церквою Послання Святих Апостолiв стояло дванадцять членiв ii приходу, виконуючи освячений часом звичай роздавати великоднi яйця тим, хто цього року вперше прийшов на службу. Навколо них iз захопленням вилися двi дюжини чудово доглянутих дiтей дуже багатих батькiв – благопристойнi й вихованi, що сяяли, як блискучi коштовностi на пальцях iхнiх матерiв. Сентиментальнiсть вимагае описати й дiтей бiднякiв? Так, але ж дiти багатих – чистенькi, пахучi, виплеканi краiною, i, головне, з голосами м’якими й тихими.
Маленькому Артуру – дитинi представникiв середнього класу, виповнилося п’ять. Непримiтний, непомiтний, з носом, який назавжди змарнував надiю на грецьку бездоганнiсть, вiн мiцно тримався за теплу липку руку своеi матерi, а з iншого боку, у натовпi, що розходився додому, рухався Мерлiн. На П’ятдесят третiй вулицi, де стояло двi церкви, затори були найбiльшими й найщiльнiшими, тому iхне просування стало настiльки неспiшним, що навiть маленький Артур не мав анi найменших труднощiв, щоб рухатись разом з усiма.
Раптом Мерлiн помiтив, як вiдкритий автомобiль найглибшого багряного кольору, з гарною нiкелевою обробкою, повiльно ковзае вздовж бордюру i зупиняеться. У ньому сидiла Каролiна.
Вона була одягнена в чорну обтислу сукню з корсажем з орхiдей на талii й високi рукавички лавандового кольору. Мерлiн здригнувся, а потiм боязко втупився в неi. Вперше за вiсiм рокiв вiд свого одруження вiн знову зустрiв цю дiвчину. Але дiвчини вже не було. Їi фiгура була стрункою, як нiколи, або, можливо, не зовсiм стрункою, бо певна хлоп’яча пiдступнiсть, якийсь нахабний пiдлiтковий вiк пiшов шляхом першого цвiтiння ii щiк. Але вона була гарна, сповнена гiдностi й чарiвними лiнiями двадцяти дев’яти рокiв. Вона сидiла в машинi з такою iдеальною доречнiстю i самовладанням, що змусила його, затамувавши подих, спостерiгати за нею.
Раптом вона усмiхнулася – усмiшкою колишньою та яскравою, як сама Пасха та ii квiтi, бiльш м’якою, нiж будь-коли, але не тiею – повною сяйва i вiчних обiтниць – першою усмiшкою тодi у книгарнi дев’ять рокiв тому. Це була холоднiша усмiшка, розчарована i сумна. Але вона була досить м’якою, щоб змусити декiлькох молодих чоловiкiв у вишуканих костюмах зняти високi капелюхи з набрiолiненого волосся й збаламучених, пiдiйти, кланяючись, до борту ii автомобiля, де ii лавандовi рукавички нiжно торкалися iхнiх сiрих. До цих двох приеднався ще один, а потiм ще два, поки навколо машини не утворився натовп, який швидко розростався. Мерлiн почув, як молодий чоловiк поруч говорив своему, можливо, досить привабливому супутнику:
«Пробач менi на мить, я маю з кимось поговорити. Іди прямо. Я наздожену».
Протягом трьох хвилин кожен сантиметр автомобiля, спереду, ззаду та збоку, був зайнятий людьми – чоловiками, кожен з яких намагався скласти речення, досить розумне, щоб знайти шлях до Каролiни через потiк розмови. На щастя для Мерлiна з одягом маленького Артура саме в цей момент щось трапилось, i Олiвiя поспiхом вiдвела його убiк до якоiсь будiвлi для проведення деяких невiдкладних ремонтних робiт, тож Мерлiн мiг безперешкодно спостерiгати за салонною бесiдою на вулицi.
Натовп продовжував розростатися. Утворився ряд позаду першого, потiм ще два за цим. Посерединi, орхiдеею, що пiдiймаеться з чорного букета, сидiла Каролiна на тронi своеi машини, що зникла у натовпi, киваючи, вимовляючи вiтання i посмiхаючись з таким справжнiм щастям, що, раптом, нова естафета джентльменiв залишила своiх дружин i компаньйонiв i направилась до неi.
Натовп, що вже нагадував фалангу, почав збiльшуватися коштом просто цiкавих; чоловiки рiзного вiку, якi, можливо, не знали Каролiну, наштовхувались i танули в колi чимраз бiльшого дiаметра, поки дама в автомобiлi не стала центром величезноi iмпровiзованоi аудиторii.
Навколо неi були обличчя – чисто поголенi, з вусиками, старi, молодi, невизначеного вiку, а тепер звiдусiль стали з’явилися i жiнки. Натовп швидко поширився до протилежного бордюру, i, коли церква святого Антонiя випустила на вулицю своiх парафiян, вiн перелився на тротуар i розбивався о залiзну огорожу будинку якогось мiльйонера через вулицю. Автомобiлi, що швидко рухалися, були змушенi зупинятися, i миттю нагромадились по три, п’ять i шiсть на межi натовпу, автобуси – найповiльнiшi черепахи дорожнього руху, занурилися в затор, а iхнi пасажири в дикому хвилюваннi й штовханинi пiдiймалися до краiв дахiв, намагаючись заглянутив центр натовпу, який у цей час навряд чи було видно з його краю.
Тиснява стала приголомшливою. Жодна модна аудиторiя на футбольному матчi Йель – Прiнстон, анi спiтнiлi вболiвальники на свiтових серiях з бейсболу не йшли у жодне порiвняти з цiею свитою, яка розмовляла, дивилася, смiялась i хизувалась перед дамою в чорному та лавандовому. Це було приголомшливо; це було жахливо. За чверть милi вниз по кварталу напiвбожевiльний полiсмен телефонував до своеi дiльницi; на цьому ж розi переляканий цивiльний розбив скло пожежноi тривоги та вiдправив шалений сигнал усiм пожежним машинам мiста; у квартирi на верхньому поверсi одного з високих будинкiв iстерична стара покоiвка телефонувала по черзi спецiальному агенту з дотримання сухого закону, уповноваженому по боротьбi з бiльшовизмом та у пологове вiддiлення лiкарнi Бельвю.
