скачать книгу бесплатно
Вiдчувши себе трохи нiяково, вона опустилася на колiна бiля нього i зробила невдалу спробу помолитися.
Вона була лише на серединi молитви, коли вiн пiднявся. Вiн знову взяв ii за руку.
– Я хотiв подякувати Їй за те, що Вона дозволила нам провести цей день разом, – просто сказав вiн.
Лоiс вiдчула раптову грудку в горлi, i вона хотiла сказати щось, що дасть йому зрозумiти, наскiльки це значуще i для неi теж. Але вона не знайшла слiв.
– Я завжди буду пам’ятати це, – продовжував вiн, i його голос трохи тремтiв, – цей зворушливий день з тобою. Це було саме те, що я очiкував. Ти саме така, як я сподiвався, Лоiс.
– Я дуже рада, Кiте.
– Розумiеш, поки ти була маленька, вони продовжували надсилати менi знiмки. Спочатку ти була зовсiм дитина, потiм дитинча в шкарпетках, що гралося на пляжi з вiдерцем i лопаткою, а потiм раптом ти стала задумливою дiвчинкою з цiкавiстю у чистих очах – i я весь час думав про тебе. Кожна людина повинна мати щось живе, до чого лежить ii серце. Я думаю, Лоiс, саме твою маленьку чисту душу я намагався тримати поруч iз собою – навiть коли життя здавалося занадто гучним, а кожне iнтелектуальне уявлення про Бога здавалося абсолютним глузуванням. Бажання та любов i мiльйон iнших речей приходили до мене i казали: «Подивися на нас! Дивись, ми – Життя. А ти повертаешся спиною до нас!» Але весь час, Лоiс, крiзь цю тiнь, я завжди мiг бачити, як твоя дитяча душа мерехтить передi мною, така крихка, ясна i чудова.
Лоiс тихо плакала. Вони дiйшли до ворiт, i вона вперла лiкоть у них i почала нестримно витирати очi.
– І пiзнiше, дiвчинко, коли ти захворiла, я став на колiна i всю нiч просив Бога помилувати тебе для мене – о тодi я знав, що хочу бiльшого; Вiн навчив мене хотiти бiльшого. Менi хотiлося знати, що ти рухаешся i дихаеш в одному свiтi зi мною. Я бачив, як ти ростеш, що твоя чиста невиннiсть змiнюеться полум’ям i палае, щоб дати свiтло iншим слабшим душам. І тодi я хотiв в якийсь день взяти твоiх дiтей на колiна i почути, як вони називають старого буркотливого монаха дядьком Кiтом.
Вiн нiби смiявся зараз, коли говорив.
– О, Лоiс, Лоiс, я тодi просив у Бога бiльше. Я хотiв, щоб ти писала менi листи та хотiв мiсця за твоiм столом. Менi дуже цього хотiлося, Лоiс, люба.
– Ти матимеш це, Кiте, – ридала вона, – ти ж знаеш це, скажи, що ти це знаеш. Ох, я поводжусь, як дитина, але я не думала, що ти виявишся таким, i я… о, Кiте… Кiте…
Вiн взяв ii за руку i нiжно погладив ii.
– Ось твiй автобус. Ти ж приiдеш знову, правда?
Вона поклала руки на його щоки, i, опустивши його голову, притиснула його обличчя до свого, мокрого вiд слiз.
– О, Кiт, брате, одного дня я тобi щось скажу.
Вiн допомiг iй увiйти, побачив, як вона дiстае хустинку i смiливо посмiхаеться йому. І коли водiй надавив на газ i автобус рушив, навколо неi пiднялася густа хмара пилу, i вона зникла.
Кiлька хвилин вiн простояв там, на дорозi, спершись рукою на ворота, а його губи склалися у напiвпосмiшку.
– Лоiс, – сказав вiн вголос, якось здивовано, – Лоiс, Лоiс.
Пiзнiше деякi послушники помiтили його на колiнах перед П’етою, i, повернувшись через деякий час, знайшли його все ще на цьому ж мiсцi. І вiн був там допоки зiйшли сутiнки, i приязнi дерева затiяли розмови у вишинi, а цвiркуни перейняли свiй тягар пiсень у присмерковiй травi.
VII
Перший клерк у телеграфнiй будцi на Балтиморському вокзалi свиснув крiзь великi зуби до другого клерка:
– Чого?
– Бачиш цю дiвчину – та нi, красуню з великими чорними крапками на вуалi. Занадто пiзно – вона вже зникла. Ти пропустив дещо.
– Що саме?.
– Нiчого. Чорт, яка ж вона гарна. Приiхала сюди вчора i вiдправила телеграму якомусь хлопцевi, щоб ii зустрiв. Тепер, хвилину тому, вона прийшла з повнiстю написаною телеграмою i стояла тут, щоб подати менi ii, коли зненацька передумала чи що, i раптом порвала ii.
– Гм.
Перший клерк обiйшов стiйку i, пiднявши з пiдлоги два клаптики паперу, лiниво склав iх. Другий клерк читав через плече i, читаючи, пiдсвiдомо пiдраховував слова. Їх було всього сiм.
«Хочу попрощатися тобою назавжди. Рекомендую Італiю. Лоiс».
– Порвала, кажеш? – сказав другий клерк.
Мiстер Ікi
Квiнтесенцiя пошукiв змiсту на один акт
Сцена являе собою простiр перед котеджем у Захiдному Іссакширi у безнадiйно аркадський полудень десь у серпнi. МІСТЕР ІКІ[2 - Icky (англ.) – неприемний, бридкий, липкий.], несподiвано одягнений у костюм селянина Єлизаветинських часiв, вештаеться серед горщикiв i ножiв. Вiн – немолодий чоловiк, чий життевий розквiт минув. З того факту, що вiн трохи гаркавить i що вiн несвiдомо вдягнув свiй каптан навиворiт, ми можемо припустити, що вiн або трохи вище, або значно нижче звичайних правил буденного життя.
Бiля нього на травi лежить ПІТЕР, маленький хлопчик. ПІТЕР, зазвичай кладе пiдборiддя на долонi, як на фотографiях молодого сера Вальтера Релi. Вiн мае певнi риси, включаючи серйознi, похмурi, навiть сумнi, сiрi очi – вiн випромiнюе ауру iстоти, яка жодного разу не споживала iжi земноi. Слiд сказати, що така аура найкраще випромiнюеться пiд час вiдблискiв, що народжуються пiсля обiду з великою кiлькiстю яловичини. Зачарований, вiн дивиться на МІСТЕРА ІКІ.
Тиша… Спiвають птахи.
ПІТЕР: Часто вночi я сиджу бiля свого вiкна i розглядаю зiрки. Інодi я думаю, що вони належать менi… (Серйозно) Я думаю, що сам стану зiркою одного дня…
МІСТЕР ІКІ: (примхливо) Так, так… так…
ПІТЕР: Я знаю iх всiх: Венера, Марс, Нептун, Глорiя Свенсон.
МІСТЕР ІКІ: Я не дуже добре знаю астрономiю… Я думав про Лондон, хлопче. І згадував мою дочку, яка поiхала туди, щоб стати машинiсткою… (Вiн зiтхае.)
ПІТЕР: Менi подобалася Ульса, мiстер Ікi; вона була такою пухкою, такою кругленькою, такою повнотiлою.
МІСТЕР ІКІ: Та вона не варта паперу, яким вона була набита, хлопче. (Вiн спотикаеться о купу горщикiв i ножiв.)
ПІТЕР: Як Ваша астма, мiстере Ікi?
МІСТЕР ІКІ: Слава Богу, гiрше!.. (Похмуро) Менi сто рокiв… я стаю крихким.
ПІТЕР: Я сподiваюся, що Ваше життя трошки вгамувалося, вiдколи Ви вiдмовились вiд дрiбних пiдпалiв чужого майна.
МІСТЕР ІКІ: Так… так… Розумiеш, Пiтере, хлопче, коли менi стукнуло п’ятдесят, я досить сильно перемiнився – якраз, коли сидiв у в’язницi.
ПІТЕР: Ви знову стали на хибний шлях?
МІСТЕР ІКІ: Гiрше. За тиждень до закiнчення мого термiну вони наполягли на тому, щоб пересадити менi залози здорового молодого в’язня, якого вони як раз збирались стратити.
ПІТЕР: І це оновило Вас?
МІСТЕР ІКІ: Оновило мене, якби! Старий Нiк повернувся i почав жити всерединi мене! Цей молодий злочинець, очевидно, був провiнцiйним грабiжником i клептоманом. Що значить кiлька невеличких пiдпалiв у порiвняннi з цим!
ПІТЕР: (з повагою) Як прикро! Наука – повна туфта.
МІСТЕР ІКІ: (зiтхаючи) Зараз я його досить добре контролюю. Не кожному доводиться зношувати два набори залоз за одне життя. Я б не згодився взяти наступний набiр навiть за весь запас бадьоростi притулку для сирiт.
ПІТЕР: (беручи до уваги) Я не думаю, що Ви б вiдмовились вiд набору вiд гарного спокiйного старого священика.
МІСТЕР ІКІ: У священникiв немае залоз – у них душi.
(За сценою приглушено звучить сигнал клаксону, що свiдчить про те, що близько зупинився великий автомобiль. Потiм на сценi з’являеться гарно одягнений молодий чоловiк, вдягнений у вечiрнiй костюм i капелюх з патентованоi шкiри. Вiн дуже свiтський чоловiк. Його протиставлення духовностi iнших двох дiйових осiб спостерiгаеться навiть з першого ряду балкона. Це РОДНІ ДІВАЙН.)
ДІВАЙН: Менi потрiбна Ульса Ікi.
(МІСТЕР ІКІ пiдiймаеться i, здригаючись, стоiть мiж двома ножами.)
МІСТЕР ІКІ: Моя дочка в Лондонi.
ДІВАЙН: Вона покинула Лондон. Вона iде сюди. Я вiдправився за нею.
(Вiн тягнеться за сигаретами до маленькоi оздобленоi перламутром сумки, що висить у нього на боцi. Вiн дiстае одну i, чиркнувши сiрником, пiдносить його до сигарети. Сигарета миттево запалюеться.)
ДІВАЙН: Я зачекаю.
(Вiн чекае. Проходить кiлька годин. Немае нiяких звукiв, окрiм випадкового базiкання чи клацання ножикiв, коли вони сваряться мiж собою. Тут можна вставити кiлька пiсень чи якiсь картковi фокуси у виконаннi ДІВАЙНА або ж акробатичний етюд, чи як вам заманеться.)
ДІВАЙН: Тут дуже тихо.
МІСТЕР ІКІ: Так, дуже тихо…
(Раптом з’являеться кричуще одягнена дiвчина; вона дуже вульгарна. Це УЛЬСА ІКІ. Вона мае одне з тих безформних облич, що притаманнi ранньому iталiйському живопису.)
УЛЬСА: (грубим, вульгарним голосом) Батько! Ось i я! Вгадай що зробила Ульса?
МІСТЕР ІКІ: (трепетно) Ульса, моя маленька Ульса.
(Вони обiймають тулуби один одного.)
МІСТЕР ІКІ: (з надiею) Ти повернулася, щоб допомогти з оранкою?
УЛЬСА: (сердито) Нi, батько; оранка це так нудно. Думаю, що нi.
(Хоча ii акцент жахливий, змiст ii промови дуже милий i чiтко зрозумiлий.)
ДІВАЙН: (примирливо) Слухай, Ульса. Давай будемо намагатись досягти порозумiння.
(Вiн рухаеться до неi витонченими, рiвними кроками, якi допомогли йому стати капiтаном команди зi спортивного крокування в Кембриджi.)
УЛЬСА: Ти все ще стверджуеш, що це мусить бути Джек?
МІСТЕР ІКІ: Про що це вона?
ДІВАЙН: (ласкаво) Моя дорога, звичайно, це мусить бути Джек. І нiяк не може бути Френк.
МІСТЕР ІКІ: Який Френк?
УЛЬСА: Це буде Френк!
(Тут можна вставити якийсь ризикований жарт.)
МІСТЕР ІКІ: (примхливо) Ви не поб’етесь… Точно ж не поб’етесь…
ДІВАЙН: (протягуе руку, щоб погладити ii по руцi тим самим потужним рухом, який зробив його капiтаном команди з греблi в Оксфордi) То краще б тобi вийти за мене замiж.
УЛЬСА: (презирливо) Та невже? Мене ж пустять до твого будинку навiть з чорного ходу.
ДІВАЙН: (сердито) Вони не посмiють! Не переживай – ти зайдеш у нього як господиня через парадний.
УЛЬСА: Сер!
ДІВАЙН: (знiяковiло) Прошу пробачення. Ви ж знаете, що я маю на увазi?
МІСТЕР ІКІ: (капризно, наче в нього голова болить) То Ви хочете взяти замiж мою маленьку Ульсу?…
ДІВАЙН: Пiдтверджую
МІСТЕР ІКІ: Нiчого не знаю про Вас.
ДІВАЙН: От i добре. Я маю найкращу у свiтi конституцiю тiла…
УЛЬСА: І найгiршi пiдзаконнi акти до неi.
ДІВАЙН: В Ітонi я був членом клубу «Поуп»; в Регбi я належав до «Полупива». Я молодший син, тому менi судилося служити в полiцii…
МІСТЕР ІКІ: Можна не продовжувати… Грошi у Вас е?
ДІВАЙН: Повно. Думаю, що Ульсi щоранку доведеться роздвоюватись, коли вона вирушатиме в мiсто за покупками – на двох Роллс-Ройсах. У мене також е Крокодилак та перероблений танк. Я маю абонемент в оперу…
УЛЬСА: (похмуро) Я тiльки в ложi можу нормально спати. І я також чула, що тебе виключили з твого клубу.
МІСТЕР ІКІ: Ключами?…
ДІВАЙН: (повiсивши голову) Так, мене виключили.
УЛЬСА: За що?
ДІВАЙН: (майже нечутно) Одного дня я пожартував i сховав усi м’ячики для поло.
МІСТЕР ІКІ: Який стан Вашого ментального здоров’я?
ДІВАЙН: (похмуро) Блискучий. Кiнець кiнцем що таке блиск? Лише вiдчуття такту, що дозволяе вам сяяти, коли нiхто не дивиться i пожинати плоди пiд час загальноi уваги до вас.
МІСТЕР ІКІ: Обережнiше… Я не видам дочку замiж за епiграму…
