скачать книгу бесплатно
ДЖУЛІ: Неправда
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я сказав «Евангелiна»? Я мав на увазi «Кiстяк в обладунках».
ДЖУЛІ: Я не особливо розумна. Але я можу згадати свiй перший вiрш. У ньому був один лише один куплет:
Паркер i Девiс
На парканi сидiли
Мали п’ятнадцять центiв
Бо долар не заробили
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (з нетерпiнням) Отже, ви полюбили лiтературу?
ДЖУЛІ: Якщо вона не надто стара, складна або гнiтюча. Так само i з людьми. Менi вони зазвичай подобаються, якщо вони не надто старi, складнi або гнiтючi.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Звичайно, я читав дуже багато. Ви сказали менi минулого вечора, що ви дуже любите Вальтера Скотта.
ДЖУЛІ: (роздумуючи) Скотта? Подивимось Так, я читала «Айвенго» та «Останнiй з могiкан».
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Це Купер.
ДЖУЛІ: (сердито) «Айвенго»? Ви з глузду з’iхали! Я точно знаю. Я читала.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: «Останнiй з могiкан» – це Купер.
ДЖУЛІ: Менi байдуже! А ще менi подобаеться О. Генрi. Я не уявляю, як вiн писав усi цi iсторii. Бiльшiсть iз них вiн написав у в’язницi. «Баладу Редiнгськоi в’язницi»[3 - «Балада Редiнгськоi в’язницi» – твiр О. Вайлда.] вiн точно склав у в’язницi.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (кусаючи губу) Лiтература… лiтература! Як багато це значить для мене!
ДЖУЛІ: Ну, як сказала Габi Делiс мiстеру Бергсону, з моею зовнiшнiстю та вашими мiзками для нас немае нiчого неможливого.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (смiеться) З вами, звичайно, важко налагодити стосунки. Одного дня ви така собi приемно мила, а наступного – не в настроi. Якби я не так добре зрозумiв ваш темперамент…
ДЖУЛІ: (з нетерпiнням) О, то ви один iз цих психологiв-любителiв, чи не так? Розумiете людей за п’ять хвилин, а потiм з розумним виглядом розповiдаете, кожен раз, коли про них згадують. Я це ненавиджу.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я не похваляюся, що розумiю вас. Ви найзагадковiша, я це визнаю.
ДЖУЛІ: В iсторii лише двое загадкових людей.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: І хто ж це?
ДЖУЛІ: Залiзна Маска та той, хто каже, «ту-ту-ту», коли телефонна лiнiя зайнята.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ви загадковi. Я люблю вас. Ви красива, розумна i доброчесна, i це найрiдкiснiша з вiдомих комбiнацiй.
ДЖУЛІ: Ви iсторик. Розкажiть менi про роль ванни в iсторii. Я думаю, що ii страшенно недооцiнюють.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ванни… Подивимось Що ж, Агамемнона вбили у ваннi. І Шарлотта Корде заколола Марата кинджалом у ваннi.
ДЖУЛІ: (зiтхаючи) Давня давнина! Нiчого нового у свiтi не iснуе, чи не так? От лише вчора я втрапила на партитуру музичноi комедii, якiй не менше двадцяти рокiв; а на обкладинцi написано: «Шиммi Нормандii».
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я не люблю цi сучаснi танцi. О, Лоiз, я б так хотiв, вас побачити. Пiдiйдiть до вiкна.
(У водопроводi лунае гучний стук i раптом з вiдкритих кранiв починае литися струмiнь. ДЖУЛІ швидко закривае iх).
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (спантеличено) Що, заради всього святого, це було?
ДЖУЛІ: (невинно) Менi теж щось почулося.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Це звучало як проточна вода.
ДЖУЛІ: Невже? Дивно. Власне кажучи, я наповнювала акварiум iз золотими рибками.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (все ще спантеличено) А що за дивний стукiт?
ДЖУЛІ: Одна з риб клацнула своiми золотими щелепами.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (з раптовою рiшучiстю) Лоiз, я вас кохаю. Я не людина не вiд цього свiту, i я звик рiшуче…
ДЖУЛІ: (зацiкавлено) О, як захопливо.
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: …рiшуче рухатись вперед. Лоiс, я хочу вас.
ДЖУЛІ: (скептично) Та ну! Чого ви насправдi хочете, – привернути до себе увагу всього свiту i щоб вiн зачаровано дивився, поки ви не дасте команду «Вiльно!»
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Лоiз, я… Лоiз, я…
(Вiн зупиняеться, коли ЛОЇЗ вiдчиняе дверi, заходить i захлопуе iх за собою. Вона роздратовано дивиться на ДЖУЛІ, а потiм раптом помiчае молодого чоловiка за вiкном)
ЛОЇЗ: (з жахом) мiстер Калкiнс!
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (здивовано) Але ж ви сказали що вдягненi у рожево-бiле!
(Кинувши на нього один вiдчайдушний погляд ЛОЇЗ скрикуе, сплескуе руками нiби капiтулюючи й опускаеться на пiдлогу.)
МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (у великiй тривозi) О Господь милосердний! Вона знепритомнiла! Я вже бiжу.
(Погляд ДЖУЛІ падае на рушник, який вислизнув з млявоi руки ЛОЇЗ)
ДЖУЛІ: У такому випадку я теж бiжу.
(Вона кладе руки на борти ванни, щоб пiднятися, i помiж глядачами виникае неясний шум, чи то шепiт, чи то приглушенi зiтхання. Але темiнь, як у Беласко, швидко настае i закривае сцену.)
ЗАВІСА
«О, руда вiдьмо!»
Мерлiн Грейнджер був працiвником у книгарнi «Мунлайт Квiл», яку ви, можливо, вiдвiдували, що розташована недалеко вiд Рiц-Карлтон на Сорок сьомiй вулицi. «Мунлайт Квiл» е, а точнiше був, дуже романтичним магазином, що вважався прогресивним з причини постiйноi темряви, що там панувала. Всерединi було дуже багато червоних та помаранчевих плакатiв, вiд екзотичного змiсту яких перехоплювало подих, а свiтло йшло вiд блискучих вiддзеркалюючих палiтурок спецiальних видань, не менше нiж вiд великоi приземкуватоi лампи, яка мала абажур iз багряного атласу та свiтила цiлий день, розгойдуючись над головою. Це була справдi «витримана», наче гарне вино, книгарня. Слова «Мунлайт Квiл» були схожi на вишивку, що змiiлася над дверима. Вiтрини, здавалося, завжди були наповненi чимось, що ледь-ледь пройшло лiтературну цензуру; томи з обкладинками глибокого помаранчевого кольору, якi пропонували своi назви, написанi на маленьких бiлих паперових квадратах. І над усiм панував запах мускусу, яким мудрий та незбагненний мiстер Мунлайт Квiл наказав окропити все навколо, що наполовину створювало запах магазину цiкавинок у дiкенсiвському Лондонi, а наполовину – кав’ярнi на теплих берегах Босфору.
З дев’яти до п’яти тридцяти Мерлiн Грейнджер запитував знуджених бабусь у чорному та молодих чоловiкiв iз темними колами пiд очима, чи цiкавить iх оцей новомодний автор, або може вони цiкавляться першими виданнями? Чи може вони хочуть придбати романи з арабами на обкладинцi, чи книгу, яка мiстить новiтнi сонети Шекспiра, якi через парапсихiчний зв’язок надиктованi мiс Сатон iз Пiвденноi Дакоти? Питаючи про це вiн презирливо фиркав. Власне кажучи, його особистий смак припадав скорiше до цих останнiх, але як працiвник «Мунлайт Квiл» вiн мусив у робочий час вдавати розчарованого знавця.
Пiсля того, як у п’ятiй тридцять кожного дня вiн опускав вiконницi на вiтринi й прощався з таемничим мiстером Мунiлайтом Квiлом, панi-клерком мiс МакКракен та ледi-стенографiсткою мiс Мастерс, вiн йшов додому, до Каролiни. Нi, вiн не вечеряв iз Каролiною. Неймовiрно, щоб Каролiна вирiшила б споживати iжу з бюро, де запонки знаходились небезпечно близько бiля домашнього сиру, а кiнчик краватки Мерлiна ледве не тонув у його склянцi молока. Вiн нiколи не запрошував ii до себе на вечерю. Вiн iв один.
Мерлiн зайшов у гастрономiчний магазин Брегдорта на Шостiй авеню i купив коробку крекерiв, тюбик пасти з анчоусiв i кiлька апельсинiв, а ще невелику баночку сосисок i трохи картопляного салату та пляшку безалкогольного напою, – i з цим усiм, вмiщеним у коричневий пакет, зайшов до своеi кiмнати у п’ятдесят-якийсь дiм на Захiднiй П’ятдесят восьмiй вулицi, з’iв вечерю i побачив Каролiну.
Каролiна була дуже молодою i веселою дiвчиною, яка жила зi старшою ледi й мала, можливо, дев’ятнадцять рокiв. Вона була немов привид, тому що ii не iснувало, доки не наставав вечiр. Вона матерiалiзовувалася, коли в ii квартирi близько шостоi загорялося свiтло, а зникала пiзнiше, близько опiвночi. Їi квартира виглядала приемною i була розташована у гарнiй будiвлi з бiлого каменю, навпроти пiвденноi сторони Центрального парку. Задня частина квартири дивилася у едине вiкно единоi кiмнати, що займав одинокий мiстер Грейнджер.
Вiн називав ii Каролiною, тому що вона нагадувала портрет з обкладинки книги з такою назвою, що знаходилася у «Мунлайт Квiл».
Мерлiн Грейнджер був худеньким молодиком двадцяти п’яти рокiв, з темним волоссям i без вусiв, бороди або чогось подiбного, а Каролiна була слiпучою i легкою, з мерехтливою багрянистiстю рудих хвиль волосся, i обличчям, що нагадуе про поцiлунки – таке лице, як ви вважали, належать вашому першому коханню; але коли ви дивитесь на стару фотографiю, ви розумiете, що це не так. Вона, як правило, одягалася в рожевий або блакитний колiр, але останнiм часом iнодi вбирала витончену чорну сукню, яка, очевидно, була ii особливою гордiстю, бо кожен раз, коли ii носила, стояла на певному мiсцi бiля стiни, де, як Мерлiн вважав, було дзеркало. Сидiла вона, як правило, у невеликому крiслi бiля вiкна, але iнодi вiддавала належне шезлонгу бiля лампи, i часто, вiдкинувшись назад, палила сигарету, а положення ii рук при цьому Мерлiн вважав дуже витонченим.
Одного разу вона пiдiйшла до вiкна, велично завмерла i дивилася назовнi, тому що мiсяць заблукав i краплями скидав найдивнiший блиск в простiр мiж ними, перетворюючи мотив урн та мотузок для бiлизни в яскравий iмпресiонiзм срiбних дiжок та гiгантських сiток павутиння. Мерлiн сидiв бiля вiкна, iв домашнiй сир з цукром i молоком, i так швидко потягнувся за вiконним шнуром, що iншою рукою скинув сир на колiна. Молоко було холодним, а цукор залишив плями на його штанах, i вiн був впевнений, що вона все ж таки його бачила.
Інодi у неi були вiдвiдувачi – чоловiки в смокiнгах, якi стояли й вклонялися, тримаючи капелюхи й пальта в руках, в той час, коли розмовляли з Каролiною; потiм вклонившись ще раз, вони йшли з нею з освiтленого простору, очевидно, супроводжуючи ii на вечiрку або на бал. Іншi молодi люди приходили, сидiли й курили сигарети, i, здавалося, намагалися щось розповiсти Каролiнi – вона сидiла або у маленькому крiслi, уважно спостерiгаючи за ними, або у шезлонгу бiля лампи, виглядаючи при цьому дуже мило i справдi непереборно чарiвно.
Мерлiн любив цих вiдвiдувачiв. Когось iз чоловiкiв вiн схвалював. Інших вiн лише терпiв. Були один чи два чоловiки, яких вiн ненавидiв, – особливо того, хто приходив найчастiше, – чоловiка з чорним волоссям, з чорною козлиною борiдкою i темною душею, який здавався Мерлiну розпливчасто знайомим, але вiн нiколи не мiг сказати точно, звiдки насправдi його знае.
Життя Мерлiна не було «пов’язане з цим вигаданим романом»; це не були «найщасливiшi години його дня». Вiн нiколи не з’явився вчасно, щоб врятувати Каролiну з iхнiх «пазурiв»; нi, вiн навiть не одружився з нею. Сталося щось набагато бiльш дивне, i саме про це пiде мова нижче.
Почалося це одного жовтневого полудня, коли вона жваво зайшла у вишуканий iнтер’ер «Мунлайт Квiл».
Був темний полудень, збирався дощ, наче перед кiнцем свiту, i все вiдбувалося в особливо похмурому сiрому тонi, який трапляеться лише у Нью-Йорку пополуднi. По вулицях вiяв вiтер, ганяючи шматки газет та iнше смiття; маленькi вогники починали свiтитись крiзь усi вiкна, i це виглядало настiльки самотньо, що ставало шкода верхiвок хмарочосiв, загублених там у темно-зеленому та сiрому небi, i вiдчувалося, що саме зараз напевно фарс повинен закiнчитися, зараз всi будiвлi зруйнуються, як картковi будинки, i перетворяться у пильнi цинiчнi купи, поховавши пiд собою усi тi мiльйони людей, яких заносило та виносило з них.
Принаймнi такi роздуми гнiтили душу Мерлiна Грейнджера, коли вiн стояв бiля вiкна, складаючи дюжину книжок назад на полицi пiсля вiзиту дами у горностаевому манто, яка налетiла неначе шалений ураган. Вiн дивився у вiкно, сповнений найжахливiших думок – вiн думав про раннi романи Г. Уеллса, книгу «Буття», про те, як Томас Едiсон заявив, що через тридцять рокiв на островi не буде житлових будинкiв, а лише великий i бурхливий базар. А коли вiн поставив останню книгу потрiбною стороною вгору i повернувся – до магазину впевненою ходою зайшла Каролiна.
Вона була одягнена у стильний, але досить простий прогулянковий костюм – вiн згадав це, коли думав про цей вiзит пiзнiше. Їi картата спiдниця була плiсирована складками; ii жакет мав м’який вiдтiнок жовтого; ii черевики та гетри були коричневого кольору, а капелюшок – маленький i оздоблений – доповнював ii, як верх дуже дорогоi та красивоi коробки, повноi цукерок.
Мерлiн, затамувавши подих вiд здивування, нервово просунувся до неi.
– Добрий день…, – сказав вiн, а потiм зупинився, – чому, вiн не знав, за винятком того, що йому стало зрозумiло, що в його життi вiдбудеться щось дуже незвичайне, i що для цього не потрiбно буде нiякого оздоблення, окрiм тишi, та належноi кiлькостi уваги в очiкуваннi.
І в ту хвилину, до того, як все почало вiдбуватися, у нього було вiдчуття, що секунда, коли у нього перехопило дихання, розтягнулася у часi: i вiн побачив крiзь скляну перегородку, яка обмежувала маленький кабiнет, недоброзичливу конiчну голову свого роботодавця мiстера Мунлайт Квiла, який нахилився над листуванням. Вiн побачив мiс Мак-Кракен та мiс Мастерс, як двi плями волосся, що звисали над купами паперiв; вiн побачив багряну лампу над головою, i з приемним задоволенням помiтив, як справдi приемно i романтично вона виглядае у книгарнi.
А потiм це сталося, а точнiше – почало вiдбуватися. Каролiна схопила томик вiршiв, що лежав вiльно на купi, розгублено помахала ним стрункою бiлою рукою i раптом легким жестом пiдкинула вгору до стелi, де вiн зник в багрянiй лампi, оселившись там, i його було видно крiзь пiдсвiчений атлас як темний випираючий прямокутник. Це iй сподобалось – вона спалахнула молодим заразливим смiхом, i Мерлiн виявив, що вiн теж вiдразу iз задоволенням до нього приеднався.
– Вiн там залишився! – весело закричала вона. – Вiн справдi залишився?
Для обох ця подiя здавалася вершиною блискучого абсурду. Їх смiх змiшався, наповнив книгарню, i Мерлiн був радий дiзнатись, що ii голос е глибоким i сповненим чаклунства.
– Спробуйте iнший, – раптом запропонував вiн, – спробуйте червоний.
При цьому ii смiх посилився i iй довелося спиратися руками на стопку, щоб утриматись.
– Спробуйте iнший, – вона ледве зумiла вимовити мiж спазмами радостi. – О боже, спробуйте iнший!
– Спробуйте двi.
– Так, спробуйте двi. О, я задихнусь, якщо не перестану смiятися. Ось, поiхали.
За словами розпочалася дiя, вона пiдхопила червону книгу i послала ii плавною гiперболою до стелi, де вона опустилася в лампу поруч iз першою. Минуло кiлька хвилин, перш нiж будь-хто з них змiг би зробити бiльше, нiж хитатися туди-сюди в безпорадному смiху; але потiм за взаемною згодою вони зайнялися спортом заново, i ця думка виникла у них в унiсон. Мерлiн схопив велике, спецiальне видання французького класика i жбурнув його вгору. Аплодуючи власнiй влучностi, вiн взяв бестселера в одну руку та книгу про окуляри в iншу, i, затамувавши подих, дивився як Каролiна робила свiй кидок. Пiсля цього справа пiшла швидко i шалено – iнодi вони чергувались, i, спостерiгаючи, вiн виявляв, наскiльки вона гнучка в кожному русi; iнодi хтось iз них робив кидок за кидком, пiдбираючи найближчу книгу, вiдсилаючи ii, i тодi ледь вистачало часу, щоб прослiдкувати ii полiт, перш нiж потягнутись за iншою. Протягом трьох хвилин вони звiльнили трохи мiсця на столi, i лампа з багряного атласу настiльки розпухла вiд книжок, що ледь не лопнула.
– Дурна гра, баскетбол, – зневажливо крикнула вона, коли наступна книжка полишала ii руку. – Дiвчатка з середньоi школи грають у жахливих штанцях.
– Ідiотська, – погодився вiн.
Вона зробила паузу в актi пiдкидання книг i несподiвано поклала наступну на стiл.
– Я думаю, що тепер у нас е мiсце де присiсти, – сказала вона серйозно.
Це було дiйсно так; вони очистили достатньо мiсця для двох. Мерлiн зi слабким вiдтiнком переживання глянув за скляну перегородку мiстера Мунлайт Квiла, але три голови все ще серйозно гнулися над своею роботою, i було видно, що вони не бачили, що вiдбуваеться в магазинi. Тож, коли Каролiна поклала руки на стiл i вмостилася на ньому, Мерлiн спокiйно наслiдував iй, i вони сидiли плiч-о-плiч, дуже щиро дивлячись один на одного.
– Менi потрiбно було вас побачити, – почала вона з досить патетичним виразом у карих очах.
– Я знаю.
– Це було останнього разу, – продовжувала вона, i ii голос трохи тремтiв, хоч вона i намагався тримати його стiйким. – Я злякалася. Менi не подобаеться, що ви iсте за комодом. Я так боюся, що ви проковтнете запонку.
– Одного разу так i сталося… майже, – зiзнався вiн неохоче. – Але це насправдi не так просто, знаете. Я маю на увазi, що можна проковтнути плоску частину досить легко, а iншу частину теж – окремо, але для цiлоi запонки доведеться мати спецiально влаштоване горло.
Вiн сам себе здивував дотепною доцiльнiстю своiх зауважень. Слова, здавалося, вперше у життi самi приходили до нього, вимагаючи, щоб вiн iх обов’язково вжив, збираючись у ретельно влаштованi загони та взводи, нiбито пiдготовленi для нього пунктуальними ад’ютантами у виглядi цiлих параграфiв.
– Це мене i налякало, – сказала вона. – Я знала, що потрiбно мати спецiально влаштоване горло, i, принаймнi, я впевнена, що у вас його немае.
Вiн вiдверто кивнув.
– Дiйсно немае. Це коштуе великих грошей, на жаль, набагато бiльше грошей, нiж я маю.
Вiн не вiдчував сорому, сказавши це – скорiше захоплення вiд того, що визнав це. Вiн знав, що нiчого з того, що вiн може сказати чи зробити, не буде поза ii розумiнням; щонайменше через його бiднiсть та практичну неможливiсть коли-небудь позбутися ii.
Каролiна опустила погляд на наручний годинник i з тихим зойком ковзнула зi столу на ноги.
– Вже п’ята година, – скрикнула вона, – а я i не помiтила. Я маю бути в «Рiтц» в п’ять тридцять. Якщо поспiшу, я точно встигну, можу присягнутися.
За взаемною згодою вони знову приступили до роботи. Каролiна розпочала справу, захопивши книгу про комах i вiдправивши ii у полiт, нарештi, пробивши скляну перегородку, за якою розмiщувався мiстер Мунлайт Квiл. Власник пiдняв недобрий погляд, змiв зi свого столу кiлька шматочкiв скла i повернувся до працi зi своiми листами. Мiс Мак-Кракен удала, що нiчого не чула, i лише мiс Мастерс здригнулася i трохи злякано скрикнула, перш нiж знову схилилася до над своiми паперами.
Але для Мерлiна та Каролiни це не мало жодного значення. В об’еднаному буйному поривi вони кидали книжку за книжкою в усiх напрямках, поки iнодi три або чотири не опинялися в повiтрi вiдразу, стукаючи по полицях, розбиваючи скло картин на стiнах, падаючи у купи порваними на пiдлогу. Пощастило, що жоден клiент не зайшов у цей час, бо, безумовно, вiн нiколи бiльше б не вiдвiдав цей магазин – шум був занадто приголомшливим, шум розбиття, розриву та виривання сторiнок, перемiшаний раз у раз з брязкотом скла, швидким дихання двох кидачiв i переривчастими спалахами смiху, до якого обидва перiодично вдавались.
У п’ять тридцять Каролiна кинула останню книгу у лампу i таким чином дала остаточний поштовх вантажу, який вона вже несла. Ослаблений атлас порвався i скинув увесь вантаж одним величезним сплеском бiлого i та рiзноманiтного кольору на вже засмiчену пiдлогу. Потiм з полегшенням зiтхнувши, дiвчина звернулася до Мерлiна i простягла руку.
– До побачення, – сказала вона просто.
– Ви вже йдете?
Вiн знав, що так i е. Його питання було просто хитрiстю, затягуванням часу, щоб затримати ii та витягнути ще на мить те слiпуче свiтло, яке вiн черпав з ii присутностi, щоб продовжити величезне задоволення рисами ii обличчя, яке нагадувало про поцiлунки й було схоже на обличчя дiвчини, яку вiн знав ще в 1910 роцi. На хвилину вiн стиснув ii нiжну руку – потiм вона посмiхнулася i забрала ii, i, перш нiж вiн змiг вiдкрити дверi, вона зробила це сама i вийшла в каламутнi та зловiснi сутiнки. що нависли саме над Сорок сьомою вулицею.
Я б дуже хотiв розказати вам, що Мерлiн, побачивши, як краса ставиться до мудростi вiкiв, зайшов у маленьку конторку мiстера Мунлайта Квiла, щоб назавжди розпрощатися там зi своею роботою, вийшовши звiдти на вулицю набагато бiльш витонченим, шляхетним i бiльш iронiчним чоловiком. Але правда набагато буденнiша.
Мерлiн Грейнджер пiдвiвся й оглянув крах книжковоi крамницi – розiрванi томи, порванi атласнi залишки колись прекрасноi багряноi лампи, кристалiчний розсип битого скла, який райдужним пилом лежав по всьому iнтер’еру, а потiм пiшов у кут, де зберiгалася мiтла, i почав прибирати та поправляти, вiдновлюючи, наскiльки вiн мiг, крамницю до ii колишнього стану. Вiн виявив, що хоча деякi книжки були мало пошкодженi, бiльшiсть з них зазнали пошкоджень рiзного масштабу. У деяких були вiдiрванi палiтурки, в iнших вирванi сторiнки, деякi були просто надiрванi, що, як вiдомо усiм необережним користувачам книг, робить книгу негiдною до повернення за попередню цiну.
Однак, до шостоi години вiн досить багато зробив, щоб вiдшкодувати пошкодження. Вiн повернув книги на iхнi оригiнальнi мiсця, пiдмiв пiдлогу i вкрутив новi лампочки в патрони. Сам багряний атлас був безнадiйно зiпсований, i Мерлiн з певним побоюванням думав, що грошi для його замiни вирахують з його зарплати. Отже, о шостiй, зробивши все можливе, вiн продерся через вiтрину, щоб опустити вiконницi. Делiкатно крокуючи назад, вiн побачив, як мiстер Мунлайт Квiл пiдiймаеться зi свого столу, надягае пальто i капелюха та заходить у магазин. Вiн загадково кивнув Мерлiну i пiшов до дверей. Поклавши руку на ручку дверi вiн зупинився, обернувся, i голосом, який цiкаво поеднував лють та невпевненiсть, промовив: «Якщо ця дiвчина знову завiтае сюди, скажiть iй, щоб вона поводилася пристойно».
