скачать книгу бесплатно
Цент на двох
Френсiс Скотт Фiцджеральд
Зарубiжнi авторськi зiбрання
У творах Френсiса Скотта Фiцджеральда (1896–1940), створених на початку 1920-х pp. – збiрках новел «Flappers and Philosophers» (1920), «Tales of the Jazz Age» (1922) – зберiгаеться здебiльшого невимушено iронiчний настрiй розповiдi. Письменник у той перiод уособлював втiлення американськоi мрii – молодiсть, заможнiсть, раннiй успiх, тож i головними вартостями молодого поколiння описував потяг до багатства, успiху i безтурботних розваг.
У книзi зiбрано п’ятнадцять новел початку 1920-х. Персонажi в них живi i яскравi, романтичнi, молодi. Вони мрiють зустрiти свою любов, домогтися успiхiв у життi.
Френсiс Скотт Фiцджеральд
Цент на двох
Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2019 роцi
Переклад з англiйськоi І. О. Плясова, С. О. Щиголевоi
Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова
© І. О. Плясов, С. О. Щиголева, переклад украiнською, 2021
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
* * *
Благословення
І
На Балтиморському вокзалi було спекотно та багатолюдно, тому Лоiс була змушена згаяти бiля телеграфного столу досить багато тягучих секунд, поки клерк з великими переднiми зубами рахував i перераховував довге повiдомлення гладкоi дами, щоб визначити, чи мiстить воно невиннi сорок дев’ять слiв або фатальнi п’ятдесят одне.
Лоiс, чекаючи, вирiшила, що не зовсiм впевнена, чи точно вона написала адресу, тому дiстала iз сумочки листа i знову пробiглася по ньому очима.
«Моя люба, – починався вiн, – я все розумiю, i нинi я щасливiший, нiж колись був за все життя. Якби я тiльки мiг дати тобi тi речi, яких ти достойна, але я не можу. Лоiс, ми не можемо одружитися i не можемо втратити один одного, визнавши, що вся ця чудова любов закiнчуеться нiчим.
Допоки я не отримав твiй лист, кохана, я сидiв тут у напiвтемрявi й думав, куди я можу поiхати звiдси, щоб коли-небудь забути тебе; можливо, за кордон, проiхати наскрiзь усю Італiю чи Іспанiю i мрiяти про це, щоб загасити бiль втрати, там, де руiни цивiлiзацiй, схожих на вино староi витримки вiдобразили б лише спустошення мого серця – i тодi прийшов твiй лист.
Найсолодша, найсмiливiша дiвчинка, якщо ти надiшлеш менi телеграму, я зустрiну тебе у Вiлмiнгтонi. До цього часу я тут просто чекатиму й сподiваюся, що кожна моя давня мрiя про тебе здiйсниться.
Говард».
Вона вже прочитала лист стiльки разiв, що знала кожне його слово напам’ять, але вiн все ще ii дивував. У ньому вона знайшла багато невиразних вiддзеркалень людини, яка його написала, – змiшану яснiсть i смуток його темних очей, шалене, неспокiйне збудження, яке вона вiдчувала iнодi, коли вiн розмовляв з нею, його мрiйливу чуйнiсть, що присипляла ii розум. Лоiс було дев’ятнадцять, i вона була дуже романтичною, допитливою i безстрашною.
Гладка дама та клерк нарештi зiйшлися на п’ятдесяти словах, Лоiс взяла бланк i написала свою телеграму. І не було жодних сумнiвiв в остаточностi ii рiшення.
«Це просто доля, – думала вона, – саме так все працюе у цьому проклятому свiтi. Якщо боягузтво – це все, що мене стримувало до цього часу, то бiльше я не буду стримуватися. Тож ми просто дозволимо, щоб все йшло своiм шляхом, i нiколи не шкодуватимемо про це».
Клерк продивився ii телеграму:
«Прибула сьогоднi Балтiмор проведу день братом зустрiчай Вiлмiнгтонi три пополуднi середу кохаю Лоiс»
«П’ятдесят чотири центи», – сказав клерк iз захопленням.
«І нiколи не шкодуватимемо, – подумала Лоiс, – i нiколи не шкодуватимемо…».
II
Свiтло проходило крiзь дерева як крiзь фiльтр i падало на траву плямами. Дерева були схожi на високих, млявих дам з пiр’яними вiялами, що легковажно кокетують з потворним дахом монастиря. Дерева були як дворецькi, що ввiчливо схилялися над безтурботними дорiжками та стежками. Дерева, дерева над пагорбами з обох бокiв, були розкиданi групами, посадками й лiсами по всiй схiднiй частинi штату Мериленд, нiжне мереживо на подолах багатьох жовтих полiв, темний непрозорий фон для квiтучих кущiв та диких зарослих садiв.
Деякi дерева були дуже веселими та молодими, але монастирськi дерева були старшими за сам монастир, який, за справжнiми монастирськими мiрками, був зовсiм не старий. Власне кажучи, по сутi його називали не монастирем, а лише семiнарiею; але все-таки це був монастир, попри його вiкторiанську архiтектуру чи доповнення до неi у стилi Едуарда VII, або навiть його запатентоване у часи Вудро Вiльсона покриття даху зi столiтньою гарантiею.
За будiвлею монастиря було господарство, де пiв дюжини братiв-мирян рясно потiли, з невблаганною спритнiстю рухаючись навколо овочевих грядок. Лiворуч, за рядом в’язiв, було iмпровiзоване бейсбольне поле, де один з послушникiв з битою намагався вибити з гри трьох iнших, що супроводжувалось бiганиною, важким диханням та ударами по м’ячу. А пiсля того, як пролунав густий дзвiн, що вiдбивав наступнi пiв години, людський рiй чорного листя видуло на шахову дошку з дорiжок пiд чемними деревами.
Деякi з цього чорного листя були дуже старими, iхнi щоки вкритi зморшками, якi нагадували брижi на потривоженiй гладiнi басейну. Ще був розсип листя середнього вiку, чиi фiгури у сутанах, що розвивалися, при поглядi в профiль здавалися дещо несиметричними. Вони несли товстi томи творiв Томи Аквiнського та Генрi Джеймса, кардиналiв Мерсье та Іммануiла Канта, а також багато пухлих зошитiв, наповнених конспектами лекцiй.
Але найчисленнiшими були молодi листки – бiлявi хлопчики дев’ятнадцяти рокiв iз дуже суворими, сумлiнними виразами облич; чоловiки пiд тридцять з гострою самовпевненiстю, якi вже проповiдували у свiтi протягом п’яти рокiв, iх було кiлька сотень, – з мiст i селищ, штатiв Мериленд, Пенсiльванiя, Вiрджинiя, Захiдна Вiрджинiя та Делавер.
Було багато американцiв, декiлька людей iрландського походження, кiлька французiв, кiлька iталiйцiв i полякiв, i всi вони йшли, невимушено тримаючись за руки парами, трiйками, або довгими рядами, i майже у всiх були стиснутi губи й виставлене вперед пiдборiддя – адже це було Товариство Ісуса, засноване в Іспанii за п’ять сотень рокiв до цього суворо налаштованим солдатом, який навчав чоловiкiв тримати оборону вiд прориву й у битвi й у бесiдi, складати проповiдь або договiр, просто робити це i не сперечатися…
Лоiс вийшла з автобуса на сонячне свiтло бiля зовнiшнiх ворiт монастиря. Їй було дев’ятнадцять, вона мала золотаве волосся й очi, якi тактовнi люди намагалися не називати зеленими. Якщо хтось з творчих людей бачив ii в мiському транспортi, вони часто крадькома витягали недогризки олiвцiв та на зворотах конвертiв намагалися зафiксувати цей профiль або той вираз, який брови надавали ii очам. Пiзнiше вони переглядали результати й зазвичай рвали малюнки на шматочки зi здивованими зiтханнями.
Попри те, що Лоiс була одягнена у дорогий костюм для подорожей, вона не затрималась, щоб змахнути пил, який покривав ii одяг, але розпочала крокувати центральною алеею, кидаючи зацiкавленi погляди на обидва боки. На ii обличчi був вираз нетерплячого очiкування, але вона зовсiм не мала того вiдомого виразу, який носять дiвчата, коли вони приiжджають на випускний бал у Принстонi або Нью-Гейвенi; адже тут нiколи не бувало нiяких випускних балiв, тому, можливо, це не мало значення.
Їй було цiкаво, як вiн буде виглядати, чи може вона впiзнати його з тих фотографiй. На знiмку, який висiв над бюро матерi у неi вдома, вiн здавався дуже молодим i досить жалюгiдним, iз запалими щоками, з чiтко окресленим ротом та погано пiдiгнаною сутаною послушника, яка мала на метi продемонструвати, що вiн вже прийняв важливе рiшення вiдносно свого життя. Звичайно, йому тодi було лише дев’ятнадцять, а зараз йому було тридцять шiсть – i вiн зовсiм не виглядав таким; на останнiх знiмках вiн був набагато гладкiшим, а його волосся стало трохи тонкiшим, але враження вiд брата, яке вона завжди зберiгала, було враженням саме вiд цiеi великоi фотокартки. І тому iй завжди було трохи шкода його. Яке ж це життя для людини? Сiмнадцять рокiв пiдготовки, а вiн ще навiть не був священником – i не буде iм ще цiлий рiк.
У Лоiс була думка, що все буде занадто офiцiйно, якщо вона дозволить. Але вона збиралася прикласти всi своi старання, щоб справити враження, що вона свiтиться вiд справжнього щастя, враження, яке вона могла справити навiть тодi, коли голова розколювалась, або коли у матерi траплявся нервовий зрив, або коли вона сама була особливо романтичною, допитливою та смiливою. Цього брата, без сумнiву, потрiбно було пiдбадьорити, i вона збиралася його розвеселити, подобаеться йому це чи нi.
Пiдходячи до великих невибагливих вхiдних дверей, вона побачила, як один чоловiк раптово вiдокремився вiд групи й, пiдтягуючи поли своеi сутани, побiг до неi. Вiн посмiхався, вона помiтила, що вiн виглядав дуже кремезним i надiйним. Вона зупинилася i чекала, знаючи, що ii серце б’еться незвично швидко.
– Лоiс! – закричав вiн, i через секунду вона опинилася в його обiймах.
Вона раптом затремтiла.
– Лоiс! – закричав вiн знову, – як же це чудово! Я не можу сказати тобi, Лоiс, скiльки я з нетерпiнням чекав цього. Ох, Лоiс, яка ж ти гарна!.
У Лоiс перехопило подих.
Його голос, хоч i стриманий, був наповнений якоюсь особливою енергiею, дивною, такою, що огортае, якою, як вона вважала до цього, з усiеi родини володiе лише вона.
– Я теж дуже рада… Кiте.
При цьому першому вживаннi його iменi вона почервонiла, але радше вiд радостi.
– Лоiс… Лоiс… Лоiс, – повторював вiн здивовано. – Дiвчинко, зайдiмо сюди на хвилину, я хочу представити тебе ректору, а потiм ми пiдемо прогулятись. Нам потрiбно обговорити тисячу рiзних речей.
Голос його став похмурим: «Як там мати?».
Вона на мить подивилася на нього, а потiм сказала те, чого вона взагалi не збиралася казати, те саме, чого вона вирiшила взагалi уникати.
– О, Кiте, вона… iй весь час стае все гiрше i гiрше в усiх сенсах.
Вiн повiльно кивнув, нiби зрозумiв.
– Нерви, так… розповiси менi пiзнiше. А зараз…
Вона була в невеликому кабiнетi з великим столом, щось казала маленькому, веселому, сивому священнику, який потримав ii руку на кiлька секунд.
– Так ось яка вона Лоiс!
Вiн сказав це так, нiби чув про неi роками.
Вiн попросив ii сiсти.
Зайшли двое iнших священникiв, повних захоплення, потискували iй руку i зверталися до неi, як до «сестрички Кiта», i вона виявила, що зовсiм не проти цього.
Вони виглядали дуже впевнено, хоча вона очiкувала певноi сором’язливостi, принаймнi стриманостi. Прозвучало кiлька невiдомих iй жартiв, якi, здавалося, смiшили кожного, i маленький отець-ректор називав iх трiо «тьмяними старими ченцями», i цей жарт вона оцiнила, бо, звичайно, вони зовсiм не були ченцями. У неi блискавично виникло враження, що вони особливо люблять Кiта – отець-ректор називав його «Кiтом», а один з iнших протягом усiеi розмови тримав руку на його плечi. Потiм вона знову потиснула руки й пообiцяла повернутися трохи пiзнiше за морозивом. Посмiхаючись знову i знову, вона була доволi абсурдно щасливою… вона сказала собi, що це тому, що Кiт так захоплюеться тим, що демонструе ii усiм.
Потiм вони з Кiтом прогулювались по дорiжцi, тримаючись за руку, i вiн розповiдав iй, яка чудова людина отець-ректор.
– Лоiс, – несподiвано перервався вiн, – перш нiж ми пiдемо далi, я хочу сказати тобi, наскiльки твiй вiзит е значущим для мене. Я думаю, що це… дуже мило з твого боку. Я ж розумiю, як перед цим весело ти проводила час.
Лоiс зiтхнула. Вона не була готова до цього. Спочатку вона планувала приiхати у спекотний Балтiмор, провести нiч у подруги, а потiм вже побачити свого брата. Вона вiдчувала себе доволi доброчесною i сподiвалася, що вiн не буде обурений чи читати iй моралi щодо того, що вона нiколи не бувала у нього ранiше. Але ж ця прогулянка з ним пiд деревами здавалося такою дрiбницею i, на диво, щасливою дрiбницею.
– Але ж, Кiте, – швидко сказала вона, – ти знаеш, я не могла чекати бiльше жодного дня. Я востанне бачила тебе, коли менi було п’ять, але, звичайно, зовсiм не пам’ятаю цього. І як я могла жити далi, практично не бачившись зi своiм братом?.
– Це дуже мило з твого боку, Лоiс, – повторив вiн.
Лоiс почервонiла – це дiйсно було дуже особисте для нього.
– Я хочу, щоб ти розповiла менi все про себе, – сказав вiн пiсля паузи. – Звичайно, я маю загальне уявлення про те, що ви з мамою робили в Європi тi чотирнадцять рокiв, i тодi ми всi так переживали, Лоiс, коли у тебе була пневмонiя i ти не могла приiхати разом з матiр’ю. Так, це було два роки тому… а потiм, ну, я бачив твое iм’я в газетах, але це мене не задовольняло. Я тебе зовсiм не знав, Лоiс.
Вона виявила, що аналiзуе його особистiсть, як вона аналiзувала особистiсть кожного чоловiка, якого зустрiчала. Їй було цiкаво, чи дiйсно це враження… враження близькостi, пов’язане з тим, що вiн постiйно повторюе ii iм’я? Вiн вимовляв його так, нiби любить його звучання, нiби воно мае якесь притаманне йому особливе значення,
– Потiм ти навчалась у школi, – продовжив вiн.
– Так, у Фармiнгтонi. Мати хотiла вiдправити мене до монастиря, але я вiдмовилася.
Вона кинула на нього погляд, щоб побачити, чи це не обурить його.
Але вiн лише повiльно кивнув.
– Тобi вистачило монастирiв за кордоном, чи не так?.
– Так, Кiте, i монастирi там зовсiм iншi. Тут навiть у найкращих дуже багато дiвчат простого походження.
Вiн знову кивнув.
– Напевне так, – погодився вiн, – i я гадаю, що розумiю, як ти ставишся до цього. Спершу i менi було нiяково тут, Лоiс, хоча я цього нiколи не скажу нiкому, крiм тебе; ми з тобою досить чутливi до таких речей.
– Ти маеш на увазi тутешнiх чоловiкiв?
– Так, деякi з них, звичайно, були гарнi, такими людьми, до яких я звик, але були й iншi; наприклад, чоловiк на iм’я Реган – я ненавидiв цього хлопця, хоча тепер вiн мiй найкращий друг. Вiн чудова особистiсть, Лоiс; ти зустрiнешся з ним пiзнiше. Людина саме такого типу, яку я хотiв би мати на одному боцi з собою у будь-якому бою.
Лоiс подумала, що Кiт – саме такий чоловiк, якого вона хотiла б мати на своему боцi в бою.
– А як ти сам… як з тобою це сталося? – запитала вона досить сором’язливо. – Я маю на увазi, як ти потрапив сюди. Звичайно, мати розповiла менi iсторiю про залiзничний вагон…
– А, це…, – вiн виглядав досить роздратовано.
– Розкажи менi про це. Я хочу почути це вiд тебе.
– О, напевне я не зможу розповiсти нiчого, крiм того, що ти вже, напевне, знаеш. Був вечiр, i я цiлий день iхав потягом i думав – про сотнi рiзних речей одразу, Лоiс, а потiм раптом у мене виникло вiдчуття, що хтось сидить навпроти мене. Я вiдчув, що вiн там знаходиться вже деякий час, i я просто подумав, що це ще один мандрiвник. Раптом вiн нахилився до мене, i я почув голос, який промовив: «Я хочу, щоб ти був священником, це саме те, що я хочу вiд тебе». Ну, я пiдскочив i заволав: «О, Боже, тiльки не це!» Я виглядав, як iдiот, перед приблизно двадцятьма людьми. Розумiеш, насправдi там, навпроти мене, взагалi нiкого не було. Через тиждень я пiшов до езуiтського колегiуму у Фiладельфii й проповз останнi сходинки до кабiнету ректора навколiшки.
Знову настала тиша, i Лоiс побачила, що очi ii брата затьмарились, що вiн дивиться незрячим поглядом кудись далеко, на залитi сонцем поля. Їi хвилювали модуляцii його голосу i раптова тиша, яка, здавалося, огорнула його, коли вiн скiнчив розповiдь.
Тепер вона помiтила, що його очi були тiеi ж самоi фактури, що й у неi самоi, не враховуючи вiдсутностi зеленого вiдтiнку, i що лiнiя його рота насправдi набагато нiжнiша, анiж на тому знiмку, – чи це його обличчя до цього часу значно подорослiшало? Вiн вже трохи полисiв на самiй макiвцi голови. Їй було цiкаво, чи вiдбулося це вiд того, що йому так часто доводилося носити капелюха. Здавалося жахливим, щоб чоловiк ставав лисим, а нiкому до цього не було жодноi справи.
– Ти був благочестивим, коли ти був молодим, Кiте? – запитала вона. – Ти знаеш, що я маю на увазi. Ти був релiгiйним? Якщо ти не заперечуеш проти таких особистих питань.
– Так, – сказав вiн все ще з затьмареними очима, – i вона вiдчула, що його вразлива вiдчуженiсть е такою ж частиною його особистостi, як i його увага.
– Так, я думаю, що був, коли був… тверезий.
Лоiс трохи захвилювалась.
– Ти пиячив?
Вiн кивнув.
– Я був на шляху до того, щоб занапастити все. – Вiн посмiхнувся i, повернувши погляд своiх сiрих очей на неi, змiнив тему. – Дiвчинко, розкажи менi про матiр. Я знаю, останнiм часом тобi було дуже важко. Я знаю, що тобi довелося багато чим пожертвувати й змиритися багато з чим, i я хочу, щоб ти знала, як добре я думаю про тебе вiдносно всього цього. Я вiдчуваю, Лоiс, що ти там начебто займаеш мiсце нас обох.
Лоiс швидко подумала, якою незначущою була насправдi ii жертовнiсть; i як останнiм часом вона постiйно уникала своеi нервовоi матерi-напiвiнвалiда.
– Молодiсть не можна приносити в жертву старiнню, Кiте, – твердо сказала вона.
– Я знаю, – зiтхнув вiн, – i ти не повинна мати цю вагу на своiх плечах, дитино. Я б хотiв бути там, щоб допомогти тобi.
Вона помiтила, як швидко вiн змiнив справжнiй змiст ii реплiки, i миттево зрозумiла, яка риса дозволила йому зробити це. Вiн був добрий. Їi думки полинули кудись вбiк, i тодi вона порушила тишу дивним зауваженням.
– Бути добрим важко, – промовила вона раптово.
– Що?
– Нiчого, – розгублено заперечила вона. – Я не хотiла вимовляти цього вголос. Я просто думала… про розмову з людиною на iм’я Фреддi Кеббл.
– Брат Морi Кеббла?.
– Так, – сказала вона досить здивовано, думаючи, що вiн не знав Морi Кеббла, хоча в цьому нiчого дивного не було. – Ну, вiн i я, ми говорили про доброту кiлька тижнiв тому. І я сказала, що чоловiк на iм’я Говард – чоловiк, якого я знаю, добрий, але вiн не погодився зi мною, i ми почали сперечатися про те, що таке насправдi доброта для людини. Вiн продовжував менi казати, що я маю на увазi якусь розхлябану м’якiсть. Я знала, що це не так… але я не знала, як саме висловити мою думку. А тепер я розумiю. Я мала на увазi якраз навпаки. Я гадаю, справжня доброта – це якась твердiсть… i сила.
