скачать книгу бесплатно
Поллiанна
Елiнор Портер
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Бестселер Елiнор Портер (1868–1920) «Поллiанна» – це добра iсторiя про дивовижну дiвчинку, що пiсля смертi батькiв потрапила на виховання до своеi сувороi тiтки. Володiючи вражаючою здатнiстю завжди i всюди, незважаючи на найгiршi обставини, «грати в радiсть», робити це щиро i щедро, Поллiанна зумiла вилiкувати вiд нудьги, болю i похмуростi всiх, хто з нею зустрiвся.
Елiнор Портер
Поллiанна
Моiй кузинi Белль
Роздiл 1
Мiс Поллi
Того червневого ранку мiс Поллi Гаррiнгтон рвучко переступила порiг своеi кухнi. Зазвичай мiс Поллi не метушилася, навiть пишалася своею шляхетною стриманiстю. Але сьогоднi вона квапилася – по-справжньому квапилася.
Ненсi здивовано пiдвела на неi очi вiд тарiлок в умивальнику. Ненсi працювала у мiс Поллi на кухнi майже два мiсяцi, але вже засвоiла, що господиня не любить метушнi.
– Ненсi!
– Так, мем, – бадьоро вiдгукнулася Ненсi, не припиняючи, однак, витирати рушником карафу.
– Ненсi, – посуворiшав голос мiс Поллi, – якщо я звертаюся до тебе, ти маеш перервати будь-яку iншу роботу i уважно слухати мене.
Ненсi спаленiла i збентежено поставила карафу на стiл; однак, забираючи руку з рушником, мало не перекинула посудину, через що знiтилася ще бiльше.
– Так, мем. Вiдтепер я знатиму, – пробелькотала вона, надiйнiше встановлюючи карафу на столi й обернулася до господинi. – Я так поралася тiльки того, що ви самi вранцi казали не баритися з миттям посуду.
Господиня насупилася.
– Облиш, Ненсi. Менi не потрiбнi виправдання, коли я чекаю на твою увагу.
– Так, мем, – стримала зiтхання Ненсi.
«Цiкаво, – подумалось iй, – чи я коли спроможуся догодити цiй панi?»
Ранiше Ненсi не випадало працювати поза домом для заробiтку. Аж коли хвора мати овдовiла i лишилася сама з юною Ненсi й iще трьома меншими дiтьми, дiвчина мусила якось пiдтримати родину. Тож вона неабияк зрадiла, коли трапилася робота на кухнi у великому будинку на пагорбi. Ненсi походила з Корнера за шiсть миль звiдси i ще якiсь два мiсяцi тому знала мiс Поллi Гаррiнгтон тiльки як власницю староi садиби Гаррiнгтонiв i одну з найзаможнiших осiб у мiстечку. Вiдтодi Ненсi пiзнала набагато лiпше цю неприязну жiнку з суворим обличчям, яка супилася на найменший брязкiт ножа чи грюкання дверима, однак зроду не всмiхнулася, навiть якщо ножi й дверi строго дотримувалися цiлковитоi тишi.
– Ненсi, коли закiнчиш усi вранiшнi справи, – казала тепер мiс Поллi, – повинось усi скринi та ящики з кiмнатки на горищi – з тiеi, що просто навпроти сходiв. Поприбираеш у нiй як слiд, а тодi застелиш там дитяче лiжко.
– Гаразд, мем. А куди подiти все, що я звiдти повиношу?
– Складеш у вiддаленiй частинi горища.
Мiс Поллi завагалася, а тодi повела далi:
– Думаю, Ненсi, тепер я вже можу тобi сказати. До мене переiжджае моя небога, мiс Поллiанна Вiтьер. Їй одинадцять рокiв i вона спатиме у тiй кiмнатi.
– Сюди… мiс Гаррiнгтон, сюди приiде маленька дiвчинка? Ох, як же гарно! – вигукнула Ненсi, пригадавши, як ii власнi сестрички нiби сонцем сповнювали рiдну домiвку в Корнерi.
– Не думаю, що слово «гарно» найдоречнiше, – гостро урвала ii мiс Поллi. – Однак я маю намiр гiдно виконати свiй обов’язок. Я порядна людина i, сподiваюся, не дам приводу поставити пiд сумнiв свою доброчиннiсть.
У Ненсi спалахнули щоки.
– Та звiсно ж, мем, – пробелькотiла вона. – Я тiльки подумала, що мале дiвча могло б якось… той… скрасити вам життя.
– Дякую, – сухо вiдказала ледi. – Проте, я не бачу в цьому нагальноi потреби.
– Але ж вам… ви, звiсно, радi взяти донечку вашоi сестри, – зважилася Ненсi, неясно вiдчуваючи, що мае якось забезпечити теплий прийом сиротинi.
Мiс Поллi гордовито пiднесла голову.
– Ненсi, якщо моiй сестрi колись забракло кебети настiльки, що вона вийшла замiж i привела дитину у свiт, де та нiкому не потрiбна, я не зобов’язана втiшатися з того, що, зрештою, цiею дитиною маю опiкуватися я. Проте я вже сказала, що свiй обов’язок виконаю. А ти, Ненсi, повичищай там як слiд пил по кутках, – рiзко докинула вона, йдучи з кухнi.
– Так, мем, – зiтхнула Ненсi, знову беручись до витирання карафки.
Посудина вихолола, тож, щоб насухо витерти, ii довелося знову ополiскувати гарячою водою.
Тим часом мiс Поллi у своiй кiмнатi у чергове перечитувала листа, що – такою прикрою несподiванкою – надiйшов два днi тому з далекоi глушини на Заходi. У листi, адресованому мiс Поллi Гаррiнгтон, Белдiнгсвiль, штат Вермонт, писалося таке:
«Шановна панi! З сумом повiдомляю Вам, що преподобний Джон Вiтьер помер два тижнi тому, осиротивши едину свою дитину, дiвчинку одинадцяти рокiв. Небiжчик не лишив iй майна, за винятком кiлькох книжок, оскiльки – як напевне Вам вiдомо – був вiн пастором маленькоi мiсiонерськоi церкви й отримував дуже скромну платню.
Наскiльки я розумiю, Джон Вiтьер був одружений на Вашiй сестрi, але, свого часу, вiн згадував, що стосунки мiж Вашими родинами були не найближчими. Разом з тим вiн гадав, що, заради пам’ятi сестри, Ви захочете взяти сироту до себе i виховати серед рiднi на Сходi. Саме тому я пишу до Вас.
Коли Ви читатимете цього листа, дiвчинка вже буде готова рушити в путь i ми будемо невимовно вдячнi Вам, якщо, у разi Вашоi згоди, Ви вiдразу нам про це повiдомите, оскiльки незабаром одне тутешне подружжя iде на Схiд: вони могли б узяти дiвчинку з собою до Бостона, а там посадити на белдiнгсвiльський потяг. Звiсно, Вас буде завчасно сповiщено про дату прибуття i потяг, яким приiде Поллiанна.
Сподiваемося на Вашу прихильну вiдповiдь.
З повагою Джеремiя О. Вайт».
Насупившись, мiс Поллi згорнула аркуш i вклала його у конверт. Вiдповiдь вона вiдправила ще вчора, повiдомивши, що, безперечно, прийме дитину. Адже вона мала гiдно виконати свiй обов’язок, хоч би яким неприемним вiн виявився.
Нинi, сидячи з конвертом у руках, мiс Поллi полинула думками у минуле, до своеi небiжки сестри, матерi цiеi дiвчинки, i до тих часiв, коли двадцятирiчна Дженнi, наперекiр родинi, наполягла на шлюбi з молодим пастором. До неi сватався заможний джентльмен i родина вiддавала йому перевагу перед пастором, але Дженнi трималася свого. Багатий претендент вiк мав так само солiдний, як фiнансове становище, а юний пастор мав сповнену iдеалами голову, завзяту вдачу i закохане серце. Дженнi вiддала перевагу молодому, звiсна рiч. Вона побралася зi священиком-мiсiонером i поiхала з ним на Захiд.
Це означало розрив з родиною. Мiс Поллi добре пам’ятала, як усе вiдбувалося, хоча iй самiй, наймолодшiй у родинi, на той час було заледве п’ятнадцять. Батьки не схильнi були знатися з дружиною мiсiонера. Щоправда, Дженнi сама писала до них якийсь час, а свою останню дитину назвала Поллiанною на честь власних сестер, Поллi й Анни – решта дiточок iй повмирали. То був останнiй лист вiд Дженнi; а за кiлька рокiв, з малого мiстечка на Заходi, надiйшла звiстка про ii смерть – стисле, однак розпачливе повiдомлення вiд самого пастора.
У великiй родиннiй садибi, зрештою, час теж не стояв на мiсцi. Вдивляючись у долину, що розкинулася навколо пагорба, мiс Поллi, розмiрковувала про змiни, яких домiвка зазнала впродовж останнiх двадцяти п’яти рокiв.
У своi сорок жiнка лишилася сама у цiлому свiтi. Батько, мати, сестри – всi повмирали. Вже котрий рiк вона едина господиня маетку й усього батькового спадку. Тi, хто вiдкрито спiвчував ii самотинi, радили завести подругу чи компаньйонку, але горда ледi не приймала нi iхнього спiвчуття, нi порад. Вiдповiдала, що вона не самотня. Їi влаштовуе вiдлюдне життя, бо вона любить спокiй i тишу. І ось тепер…
Мiс Поллi пiдвелася з крiсла, похмура, мiцно стиснувши вуста. Звiсно, вона тiшилася, що е iстинною благодiйницею, бо не тiльки усвiдомлюе свiй обов’язок, але мае силу волi достатню, щоб гiдно його виконати. А однак… «Поллiанна»… Яке безглузде iм’я!
Роздiл 2
Старий Том i Ненсi
Ненсi драiла i замiтала «кiмнатку на горищi», особливо ретельно вичищаючи кутки. Насправдi, завзяття, з яким вона вiддавалася прибиранню, бiльшою мiрою давало вихiд ii почуттям, нiж свiдчило про бажання домогтися бездоганноi чистоти – попри покiрливий страх перед господинею, Ненсi була аж нiяк не святенниця.
– Якби оце так… та повичищати… та кутки… у ii душi, – бубонiла вона у такт рiзким поштовхам, енергiйно орудуючи щiткою. – Атож!.. От, де треба з темних куткiв повичищати… Це ж у голову не увiбгаеш! Запроторити нещасне дитя у задушливу комiрчину на горищi… де взимку не опалюеться… i це у здоровенному будинку, де самi порожнi кiмнати. Нiкому непотрiбна дитина, каже! А нехай тобi!
Ненсi з такою силою викрутила ганчiрку, що аж у пальцях запекло.
– А я так гадаю, то не дитина нiкому не потрiбна… гм… Нiкому! Нiкому не потрiбна, а комусь, як на те, потрiбна. Авжеж… дуже потрiбна…
Деякий час вона працювала мовчки, а тодi, закiнчивши, гидливо оглянула вбогу кiмнатку.
– Що ж, справу зроблено… Себто, я свое зробила, – зiтхнула вона. – Бруду нема… Зрештою, тут нiчого нема. Бiдолашне дитя! Гарне мiсце вигадала панi для сироти, якiй бракуе рiдноi домiвки! – докинула Ненсi наостанок i вийшла, грюкнувши дверима.
– Ой! – похопилась, кусаючи губу.
А тодi буркнула:
– А менi байдуже. Тим лiпше, як вона почула. Нехай!
Згодом, уже по обiдi, Ненсi таки знайшла кiлька хвилин, щоб розпитати старого Тома, який вiд давнiх-давен працював при садибi, виполюючи бур’яни й розчищаючи дорiжки.
– Мiстере Томе, – почала вона, озирнувшись, чи, бува, нiхто не стежить. – А ви знаете, що до нас приiздить маленька дiвчинка, яка мешкатиме у мiс Поллi?
– Що? Хто? – перепитав старий, з натугою випростуючись.
– Маленька дiвчинка. Замешкае з мiс Поллi.
– Пхе! Оце пожартувала! – недовiрливо пирхнув Том. – Скажи ще, що завтра сонце сяде на сходi.
– Щира правда. Вона сама менi сказала, – наполягала Ненсi. – Дiвчинка ii небога i iй одинадцять рочкiв.
Старий аж рота роззявив.
– Овва!.. Стривай лишень, – пробурмотiв вiн, а тодi його бляклi очi засвiтилися нiжнiстю. – То це мусить бути… донечка мiс Дженнi. Решта з них нiхто не брав шлюбу. Атож, Ненсi, це мае бути донечка мiс Дженнi. Слава Господу у вишнiх! Подумати лишень, моi старi очi ii побачать!
– А хто була та мiс Дженнi?
– Вона була янголом небесним! – схвильовано вигукнув Том. – У старих господарiв вона була старшою дочкою. Їй було двадцять, коли вона вийшла замiж i виiхала звiдси, багато рокiв тому. Я чув, усi ii дiти повмирали, крiм останньоi донечки. Напевне, саме вона тепер приiде.
– Їй одинадцять рокiв.
– Так, наче сходиться, – кивнув старий.
– Вона спатиме на горищi. Як тiльки отiй… – Ненсi обурено озирнулась на будинок, – як iй не сором!
Старий Том насупився. А наступноi митi вуста йому викривила гiрка посмiшка.
– Цiкаво, як мiс Поллi ладнатиме з малою, – сказав вiн.
– Гай, гай! Менi цiкаво, як мала у цьому домi ладнатиме з мiс Поллi, – вiдказала Ненсi.
Старий засмiявся.
– Боюсь, ти не залюблена у мiс Поллi…
– Наче хтось колись у неi залюблювався! – уiдливо зауважила Ненсi.
Старий Том загадково посмiхнувся. Нахилившись, вiн знову взявся до роботи.
– Ти, либонь, не в курсi щодо роману мiс Поллi, – поволi проказав вiн.
– Роман… у неi?! Нi!.. Я так думаю, тут нема щодо чого бути в курсi. Не у ii випадку.
– А, однак, було… було кохання, – покивав головою старий. – І той парубок досi мешкае у нашому мiстечку.
– Хто?
– Не скажу. Не годиться менi про це плескати.
Том знову випростався, обличчям до будинку. У його вицвiлих синiх очах вiдбилася щира гордiсть вiдданого слуги за родину, якiй вiн залишався вiрним i яку любив упродовж кiлькох десятилiть.
– Якось не вiриться, щоб хтось та… в неi закохався, – не могла повiрити Ненсi.
Старий Том похитав головою.
– Бо ти не знаеш мiс Поллi такою, як я ii знав. Колись вона була по-справжньому вродливою. Та й зараз могла б собi на вроду дозволити, якби хотiла.
– Вродлива? Мiс Поллi?
– Так. Якби розпустила кучерi по плечах, як колись, а не стягувала й прилизувала, як тепер, якби вбрала мереживну сукню з бiлими стрiчками та накинула на плечi квiтчасту шаль, ти сама, Ненсi, побачила б, яка вона вродлива. Мiс Поллi ж iще не стара.
– Не стара? У такому разi вона досконало вдае лiтню панi. Далебi, що так, – чмихнула Ненсi.
– Та знаю. Воно й почалося саме тодi, як вона посварилася з коханим, – кивнув старий Том. – Вона пiсля того наче дiету з полину й терну взяла – до всiх дiтклива й гостра.
– Це точно, – пiдхопила Ненсi. – Нiколи iй не догодиш, хоч як намагайся! Я б давно пiшла, якби моiм удома не залежало на моiй платнi. Та якогось дня менi терпець урветься i я не змовчу. А тодi, звiсно – прощавай Ненсi, пакуй манатки. Далебi, що так.
Старий Том похитав головою.
– Знаю. Мене теж поривало так учинити. Це природне вiдчуття, але не найкраще. Повiр менi, дитино, не найкраще.
Похнюпивши голову, старий знову взявся до роботи.
– Ненсi! – покликав рiзкий голос.
– Так, мем, – вiдгукнулася Ненсi й поквапилася до будинку.
Роздiл 3
Прибуття Поллiанни
Наступного дня надiйшла обiцяна телеграма, у якiй повiдомлялося, що Поллiанна приiде у Белдiнгсвiль двадцять п’ятого червня, о четвертiй пополуднi. Прочитавши телеграму, мiс Поллi насупилася й пiднялася сходами на горище. Так само насуплено оглянула кiмнату.
