скачать книгу бесплатно
– Так, тiтонько Поллi.
– Оце iнша рiч; дякую. Сподiваюся, тут у тебе е все, що тобi знадобиться, – додала вона, задоволено оглянувши чистi рушники та глечик з водою. – Я накажу Ненсi, щоб вона допомогла тобi розпакувати речi. Вечеря о шостiй, – закiнчила вона i, вийшовши з кiмнатки, почала швидко спускатися сходами.
Якийсь час Поллiанна стояла, дивлячись тiтцi услiд. Тодi обвела широко розплющеними очима голi стiни, голу пiдлогу, голi вiкна. Погляд ii зупинився на саквояжi, який ще недавно стояв перед нею у ii кiмнатцi, вдома, на далекому Заходi. Наступноi митi вона подибала до того саквояжа, опустилася поруч з ним навколiшки i затулила обличчя долонями.
Там знайшла ii Ненсi за кiлька хвилин.
– Годi, годi, бiдолашне мое ягнятко, – розраджувала вона дiвчинку, опустившись поруч з нею навпочiпки i пригортаючи ii до грудей. – Саме цього я боялася – що застану тебе тут засмученою.
Поллiанна похитала головою.
– Нi, Ненсi, я погана i зiпсована, я геть розбещена, – схлипувала вона. – Нiяк не хочу зрозумiти, що мiй тато потрiбнiший Богу i янголам, нiж менi.
– Та iм вiн нi до чого непотрiбний, – твердо заявила Ненсi.
– Ой, Ненсi! – непiдробний жах вмить висушив сльози в очах Поллiанни.
Ненсi знiчено всмiхнулася i рiшуче й собi витерла очi.
– Годi, годi, дитино, це я спересердя бовкнула дурницю, – квапливо запевнила вона. – Давай лишень свiй ключик, розпакуемо твiй саквояж та поскладаемо гарненько твоi речi.
Схлипуючи, Поллiанна подала Ненсi ключик.
– Там не так багато речей, – проказала вона стиха.
– Тим швидше розпакуемо, – вiдказала Ненсi.
Обличчя Поллiанни раптом осяяла усмiшка.
– Справдi! – вигукнула вона. – Я маю з цього радiти!
– Гм… Воно й правда, – глянула на неi Ненсi дещо невпевнено.
Моторнi руки Ненсi швидко розпакували книжки, латану бiлизну i кiлька вбогих сукенок. Поллiанна, вже сяючи усмiшкою, пурхала по кiмнатi, розвiшувала одяг у шафi, складала книжки на столi й ховала бiлизну по шухлядах.
– Ось так… Тепер буде дуже затишна кiмнатка. Що скажеш, Ненсi? – озвалася вона невдовзi.
Ненсi не вiдповiла, вдаючи, нiбито зосереджено шукае щось у саквояжi. Поллiанна зупинилася коло безголового трюмо i пильно подивилася на голу стiну над ним.
– І менi варто радiти, що тут немае дзеркала, бо як його тут немае я не бачитиму свого ластовиння.
У Ненсi з вуст злетiв якийсь невиразний гук, та коли Поллiанна здивовано обернулася до неi, Ненсi так само порпалася у саквояжi. Тодi Поллiанна пiдiйшла до вiкна i раптом радiсно скрикнула i у захватi заплескала у долонi.
– Ой, Ненсi, я тiльки зараз побачила, яка тут краса, – видихнула вона. – І дерева, i будиночки, i церква зi шпилем, а рiчка виблискуе наче срiбло. Навiщо ж тут iще якiсь картини! Я така щаслива, що вона мене оселила у цiй кiмнатi!
На подив Поллiанни, Ненсi вибухнула риданнями. Засмучена, дiвчинка кинулася до неi.
– Ненсi, що сталося? Чому ти плачеш? – допитувалася вона перелякано. – Чи це… Може, це була твоя кiмната?
– Моя кiмната? – аж розлютилася Ненсi, тамуючи сльози. – Якби ти не була таким янголятком небесним, i якби дехто не знав уже, почiм тут кiвш лиха… Ой лишенько! Вона дзвонить!
Отак, не завершивши свiй незрозумiлий коментар, Ненсi рвучко пiдхопилася, вискочила з кiмнати i стрiмголов побiгла сходами униз.
Полишена на самотi, Поллiанна повернулася до своеi «картини», як вона подумки охрестила чудовий краевид за вiкном. Тодi обережно торкнула шибку. Задуха робилась нестерпною. На радiсть дiвчинцi, шибка ворухнулася пiд ii пальцями. Наступноi митi вiкно широко вiдчинилося, i Поллiанна вихилилася з нього, жадiбно вдихаючи свiже духмяне повiтря.
Вона подбiгла до iншого вiкна. Воно теж легко вiдчинилося. Величезна муха пролетiла iй просто повз носа i голосно задзижчала по кiмнатi. За першою мухою залетiла ще одна, потiм – ще, проте Поллiанна нiтрохи на них не зважала. Вона зробила дивовижне вiдкриття: просто пiд вiкном росло величезне крислате дерево. Розкинувши гiлля, воно нiби вабило Поллiанну до себе.
Дiвчинка голосно засмiялася:
– Стривай! Думаю, я зумiю!
За мить вона вже стояла на пiдвiконнi. Звiдти легко ступила на найближчу гiлку дерева, а тодi, наче та мавпочка, швиденько спустилася по гiлках на найнижчу. Зiстрибувати на землю Поллiаннi було трохи лячно, хоч вона не вперше лазила по деревах. Вона затамувала подих, розгойдалася, вчепившись тоненькими, але сильними руками за гiлку, i приземлилася навсi чотири у м’яку траву. Тодi пiдвелася i роззирнулася довкола.
Вона стояла зараз позаду будинку. Перед нею розкинувся сад, у якому, зiгнувши спину, працював якийсь старенький. За садом стежинка бiгла через широке поле до кручi, на якiй самотня сосна стояла на вартi коло величезноi скелi. Поллiаннi враз видалося, що понад усе на свiтi iй хочеться бути саме там, на його вершечку.
Короткими перебiжками, Поллiанна обминула схиленого над роботою старенького, промчаламiж рядами кущiв i, засапана, вибiгла на стежину, що тяглася через поле. Дiйшовши до кручi, Поллiанна рiшуче почала дертися вгору. Зараз вона вже розумiла, що до брили неблизький свiт, хоча з вiкна видавалося, що до неi як шапкою докинути!
За п’ятнадцять хвилин дзигар у передпокоi в будинку Гаррiнгтонiв пробив шосту. Разом з останнiм ударом Ненсi закалатала у дзвiнок, запрошуючи на вечерю.
Минула хвилина, двi, три… Мiс Поллi насупилася й тупнула взутою у пантофлю ногою. Тодi рвучко пiдвелася, вийшла у коридор i нетерпляче подивилася вгору на сходи. Якусь хвилину вона прислухалася, а вiдтак стрiмко повернулася до iдальнi.
– Ненсi, – рiшуче проказала вона служницi, – моя небога запiзнюеться. Нi, кликати ii не треба, – додала вона суворо, коли Ненсi ступила було до дверей. – Я казала iй, о котрiй у нас вечеря. Тож тепер нехай нарiкае на себе. Принагiдно почне вчиться пунктуальностi. Коли вона спуститься, нагодуеш ii на кухнi хлiбом з молоком.
– Так, мем.
На щастя, мiс Поллi не звернула уваги на вираз обличчя Ненсi.
По вечерi Ненсi чимшвидше прокралася кухонними сходами на горище.
– «Хлiбом з молоком», оце сказала! Через те тiльки, що бiдолашне ягнятко, наплакавшись, заснула, – сердито бурмотiла вона сама до себе, тихенько прочиняючи дверi до кiмнати.
Наступноi митi вона перелякано зойкнула.
– Де ти? Де ти сховалася?! Де ти подiлася? – питала Ненсi розпачливо, зазираючи у шафу, пiд лiжко, навiть у саквояж i глечик з водою.
Тодi вона збiгла сходами йниз i притьма у садок, до старого Тома.
– Мiстере Томе, мiстере Томе, – репетувала дiвчина, – благословенна дитина зникла. Наче в небi розчинилася, з якого вона, либонь, до нас, було, спустилася, бiдолашне ягнятко… а менi сказано нагодувати ii хлiбом з молоком на кухнi… ту, котра зараз, либонь, споживае райську страву… Далебi так е… далебi так е…
Старий випростався.
– Розчинилася у небi? – недовiрливо перепитав вiн, мимоволi озираючи осяйний призахiднiй виднокiл.
Вiн зупинив погляд, вдивляючись у далину, а тодi повернувся до Ненсi, лукаво всмiхаючись:
– Що ж, Ненсi, вона, схоже, таки намiрилася видертися якнайближче до янголiв небесних, – погодився вiн, показуючи скоцюрблим пальцем на овiяну вiтром тоненьку постать, що чiтко вимальовувалася на тлi рожевого неба, на вершинi височенноi скелi.
– Е, нi! Сьогоднi я ii до того раю не пущу, – суворо заявила Ненсi.
– Якщо панi питатиме, скажiть, що я не забула про посуд, а просто вийшла на прогулянку, – гукнула вона через плече, вже простуючи швидко до стежинки, що бiгла у вiдкрите поле.
Роздiл 5
Гра
– Заради всього святого, мiс Поллiанно, як же ви мене налякали, – бiдкалася захекана Ненсi, поспiшаючи до скелi, з якоi щойно спустилася Поллiанна.
– Налякала? Ох, перепрошую. Але про мене, насправдi, не варто непокоiтися. Тато i дами з «Жiночоi допомоги» теж спершу хвилювалися, аж доки побачили, що я завжди повертаюся жива й здорова.
– Та я навiть не знала, що ти пiшла! – вигукнула Ненсi, беручи долоньку малоi собi пiд руку i ведучи дiвчинку в долину. – Я не бачила, як ти вийшла i нiхто не бачив. Я гадаю, ти просто спурхнула з даху, янголятко? А либонь же ж!
Поллiанна весело пiдстрибнула:
– Атож, тiльки я спурхнула не вгору, а деревом униз.
Ненсi аж стала на мiсцi:
– Що ти зробила?!
– Злiзла по дереву, що пiд вiкном.
– Куваннячко-щебетаннячко! – видихнула Ненсi, знов рушаючи. – Цiкаво, що б на це сказала твоя тiтка.
– Тобi справдi цiкаво? То я iй розповiм, i ми знатимемо, – весело пообiцяла Поллiанна.
– Боронь боже! – злякалася Ненсi. – Нi, нi, не треба.
– Чому? Гадаеш, вона б стривожилася? – засумнiвалась Поллiанна.
– Нi… чи, той… так. Пусте… Насправдi не дуже мене цiкавить, що б там вона сказала, – бубонiла Ненсi, сподiваючись, принаймнi, вберегти дiвчинку вiд прочуханки. – Поквапимось, натомiсть, бо на мене ще чекае гора посуду, знаеш.
– Я допоможу, – радо пообiцяла Поллiанна.
– О мiс Поллiанно! – розчулилася Ненсi.
Якусь хвилину вони йшли мовчки. Небо швидко темнiло. Робилося прохолодно. Поллiанна мiцно трималася за руку своеi подруги.
– Думаю, менi варто радiти з того, що я трiшечки тебе налякала, бо iнакше ти б не пiшла по мене, – прищулилася дiвчинка.
– Бiдолашне ягнятко! Ти, напевне, зголоднiла. Боюся, що зможу тобi запропонувати самий хлiб з молоком, разом зi мною на кухнi. Твоя тiтка неабияк розгнiвалася, коли ти не спустилася до вечерi.
– Я не могла спуститися. Я була там, на скелi.
– Так, але вона, бач, про це не знала, – сухо зауважила Ненсi, стримуючи смiх. – То вже вибачай за хлiб з молоком.
– Як на те, навпаки. Я радiю.
– Радiеш? Чому?
– А що? Я люблю хлiб з молоком, i менi подобаеться повечеряти з тобою. То чого б менi не радiти?
– Ти ладна радiти з будь-якого приводу, – зазначила Ненсi, пригадавши, як мужньо Поллiанна намагалася полюбити свою вбогу кiмнатку на горищi.
– Бо це, бач, така гра, – захихотiла Поллiанна.
– Гра??
– Так, це гра, що називаеться «знай, радiй».
– Що за нiсенiтницi?
– А що? Це гра така. Мене тато навчив, i це славна штука, – гнула своеi Поллiанна. – Ми завжди так грали, ще вiдколи я була малою. Я навчила цiеi гри дам iз «Жiночоi допомоги» й вони теж грали… дехто з них.
– То як у неi грають? Бо я не надто знаюся на забавах. Поллiанна знову засмiялася, а заразом – зiтхнула; у сутiнках ii обличчя видавалося худеньким i задумливим.
– Все почалося з милиць, якi прибули у пожертвах для мiсii.
– З милиць?
– Атож. Розумiеш, я хотiла ляльку, i тато iм про це написав. Та коли надiйшов черговий вантаж для мiсii, панi писала, що ляльки нiхто, на жаль, не пожертвував, а, натомiсть, е дитячi милицi. Тому вони надсилають нам милицi, в надii, що вони стануть у пригодi якiй-небудь дитинi. Отодi ми й почали грати.
– Мушу зiзнатися, що не бачу, в чому тут полягае забава, – заявила Ненсi майже роздратовано.
– Саме в тому суть гри – у будь-чому знайти щось таке, з чого можна порадiти, – завзято пояснювала Поллiанна. – І ми почали грати саме з милиць.
– Боже милосердний! Щось я не бачу, з чого тут радiти, коли хочеш ляльку, а тобi дають милицi!
Поллiанна заплескала у долонi.
– Отож-бо й воно! – вигукнула вона. – Спершу я теж не бачила, з чого, – зiзналась вона, – але тато менi пiдказав.
– То, коли твоя ласка, пiдкажи й менi, – буркнула Ненсi.
– Простiше простого! Радiеш з того, що милицi тобi… не потрiбнi, – переможно виголосила Поллiанна. – Бачиш, усе дуже просто, коли знаеш, як грати!
– Отаке химерне вигадати… – пробурмотiла Ненсi, майже з острахом дивлячись на дiвчинку.
– Нiчого не химерна, а дуже славна гра, – вперто наполягала Поллiанна. – Ми, вiдтодi не полишали грати в неi. А що складнiше завдання, то цiкавiша його долати. Щоправда, iнодi бувае… аж надто важко… якот, коли тато йде на небо i не лишаеться нiкого, крiм дам iз «Жiночоi допомоги».
– Чи коли тебе поселяють у задушливiй убогiй комiрчинi пiд дахом, – сердито рикнула Ненсi.
Поллiанна зiтхнула.
– Так, цього разу попервах було тяжко, – визнала вона, – надто, що я почувалася такою самотньою. По щиростi, я саме не мала жодноi охоти до гри, а на додачу я очiкувала усiляких вигод! Але потiм я пригадала, як я не люблю бачити у дзеркалi свое ластовиння, а тодi ще побачила чарiвний краевид з вiкна, вiдтак я вже знала, що знайду, з чого радiти. Бо коли наполегливо шукаеш радощiв, то на прикрощi – як ось брак ляльки – просто не зважаеш.
– Гму! – гмикнула Ненсi, намагаючись звiльнитися вiд клубка, що став iй у горлi.
– Зазвичай це не забирае так багато часу, – зiтхнула Поллiанна, – а часто взагалi виходить наче мимоволi. Я так давно граю, що призвичаiлася. Це справдi чудова гра. Ми з татом, – ii голосок затремтiв, – любили в неi грати. Тепер, либонь, буде складнiше, бо нема з ким грати. Можливо, втiм, тiтка Поллi захоче, – спало iй на думку.
