скачать книгу бесплатно
– Куваннячко-щебетаннячко!.. Вона?! – процiдила Ненсi крiзь зуби.
Зважившись, вона додала рiшучiше:
– Послухайте, мiс Поллiанно, я не впевнена, що наловчуся аж так гарно грати, ба, навiть не скажу, що я добре збагнула, що й до чого, але я з вами гратиму – хай уже сяк-так на косяк – а гратиму.
– Ой, Ненсi! – кинулася iй на шию Поллiанна. – Буде просто чудово. Побачиш, як це славно.
– Гм… може, – невпевнено погодилася Ненсi. – Але на багато вiд мене не сподiвайтеся. Я нiколи не надавалася до iгор, одначе цього разу докладу зусиль. Принаймнi, тобi буде з ким грати, – завершила Ненсi, коли вони разом переступили порiг кухнi.
Поллiанна з апетитом ум’яла скибку хлiба з молоком. Тодi на пропозицiю Ненсi пiшла до вiтальнi, де ii тiтка сидiла й читала книжку.
Мiс Поллi холодно глянула на племiнницю.
– Поллiанно, ти повечеряла?
– Так, тiтонько Поллi.
– Менi дуже прикро, Поллiанно, що я змушена була першого ж дня вiдправити тебе на кухню, на хлiб з молоком.
– Дарма, тiтонько Поллi! Я рада, що ви так зробили. Я люблю хлiб з молоком, i Ненсi теж люблю. Тож не робiть собi з цього клопоту.
Мiс Поллi ще жорсткiше випростала спину.
– Поллiанно, тобi час вкладатися спати. У тебе сьогоднi був важкий день, а завтра маемо скласти твiй розклад i переглянути твiй гардероб, щоб вирiшити, що слiд iще придбати для тебе. Ненсi дасть тобi свiчку. Будь обережною з вогнем. Снiданок о пiв на восьму. Не запiзнюйся. На добранiч.
Поллiанна раптом пiдiйшла до мiс Поллi й нiжно обняла ii.
– Менi дуже гарно у вас! – щасливо зiтхнула вона. – Менi подобаеться мешкати у вас. Втiм, ще коли iхала сюди, я вже знала, що менi сподобаеться у вас. На добранiч! – вигукнула Поллiанна весело i вибiгла з кiмнати.
– Помилуй, Господи, мою душу! – здавленим голосом вигукнула мiс Поллi. – Що за незвичайна дитина?
Потiм вона, як зазвичай, насупилася: «Радiе, що я ii покарала, ще й просить, щоб я не робила собi з цього клопоту. Їй, бачте, подобаеться мешкати зi мною!»
– Помилуй, Господи, мою душу, – знову вигукнула вона, повертаючись до читання.
А за чверть години по тому, у кiмнатцi на горищi самотня дiвчинка ридала, накрившись з головою простирадлом:
– Я знаю, тату мiй, що нинi ти серед янголiв, я знаю, що геть занедбала нашу гру. Але навiть ти навряд чи знайшов би з чого радiти, коли мусиш спати на самотi у мороцi на горищi. Якби поряд була Ненсi, чи тiтонька Поллi чи, бодай, яка дама з «Жiночоi допомоги», було б набагато легше.
Внизу, на кухнi, Ненсi квапливо домивала посуд. Заштовхуючи ганчiрку у глечик з-пiд молока, вона сердито примовляла:
– Якщо бути прихистком сиротинi полягае у тому, щоб грати у те, як радiти милицям, коли хочеш ляльку… то нехай… я гратиму… сяк-так накосяк, а вже ж таки гратиму…
Роздiл 6
Питання обов’язку
Наступного ранку Поллiанна прокинулася ще до сьомоi. Оскiльки вiкна ii комiрчини виходили на пiвдень i на захiд, сонця дiвчинка о цiй порi не побачила, проте бездоганна блакить ранкового неба обiцяла, що день буде погожим.
У кiмнатцi зараз було прохолоднiше, а з вiкна вiяло свiжiстю. Надворi весело щебетали птахи, й Поллiанна кинулася до вiкна, щоб поговорити з ними. Внизу вона побачила свою тiтку серед трояндових кущiв. Поллiанна швиденько вбралася, щоб приеднатися до неi.
Вона стрiмголов збiгла сходами з горища, залишивши широко вiдчиненими обое дверей. Далi – коридором, тодi ще один марш сходiв i, грюкнувши дверима з сiткою вiд комах, дiвчинка бiгом обминула будинок i опинилася у саду.
Тiтонька Поллi зi старим садiвником саме схилилися над трояндовим кущем, коли Поллiанна, не тямлячи себе вiд радощiв, кинулася iй на шию.
– Ох, тiтонько Поллi, тiтонько Поллi… такого ранку… яка я щаслива, що живу на цьому свiтi!
– Поллiанно! – гостро запротестувала ледi, випроставшись настiльки, наскiльки дозволяли сорок кiлограмiв, що повисли у неi на шиi. – Ти завжди так вiтаешся зранку?
Поллiанна вiдпустила руки й почала пританцьовувати навшпиньки.
– Нi, лише тодi, як дуже люблю когось так, що не можу стриматися! Я побачила вас у вiкно i подумала, як гарно, що ви не дама з «Жiночоi допомоги», а моя справжня рiдна тiтонька. І у вас був такий гарний вигляд, що я побiгла вниз, щоб обiйняти вас.
Похилений старенький раптом вiдвернувся. Мiс Поллi спробувала насупитись, але цього разу – марно.
– Поллiанно, ти… Я… Томасе, на сьогоднi досить. Гадаю, ти все зрозумiв… щодо трояндових кущiв? – промовила вона суворо, а тодi повернулась i швидко пiшла геть.
– Ви завжди працювали у цьому садку, мiстере… дядечку? – поцiкавилася Поллiанна.
Старий обернувся до неi. Губи йому злегка скривилися, а в очах, схоже, блищали сльози.
– Так, мiс. Я старий Том, садiвник, – вiдказав вiн.
Старий несмiливо, але наче скоряючись непереборнiй силi, на мить поклав на русяву голiвку тремтячу руку.
– Як ви схожi на свою маму, маленька ледi! Я знав ii ще коли вона була менша за вас теперiшню. Я вже тодi працював тут садiвником.
Поллiаннi аж перехопило подих.
– Справдi? То ви знали мою маму, коли вона була маленьким земним янголятком, а не, як тепер, небесним? Ой, розкажiть менi, будь ласка, про неi, – всiлася Поллiанна коло старого просто на землю.
З будинку долинув дзвiнок. Наступноi митi з кухонних дверей вискочила Ненсi i кинулася до Поллiанни.
– Мiс Поллiанно, дзвiнок зранку – кличе до снiданку, – крекчучи пiдняла вона дiвчинку з землi й потягла до будинку, пояснюючи дорогою: – В iнший час дзвiнок запрошуе на обiд i вечерю. Але завжди вiн означае одне: хоч би де ви не були, мусите все покинути й бiгти мерщiй до столу. Якщо ви цього не засвоiте, нам щоразу доведеться шукати якогось особливого приводу для радощiв.
З такими словами Ненсi загнала Поллiанну в будинок, мов те неслухняне курча у курник.
Першi п’ять хвилин снiданку минули у цiлковитiй тишi. Раптом мiс Поллi помiтила двох вiдразливих мух, якi спокiйнiсiнько кружляли над столом.
– Ненсi, звiдки взялися мухи? – суворо запитала вона, не спускаючи очей з двох крилатих комах.
– Не знаю, мем. На кухнi не було жодноi.
Напередоднi Ненсi була настiльки схвильована, що не звернула уваги на розчиненi вiкна у кiмнатi Поллiанни.
– Напевне, це моi мухи, тiтонько Поллi, – люб’язно вступила Поллiанна. – Сьогоднi вранцi у моiй в кiмнатi iх цiла зграйка назбиралася.
Ненсi прожогом вискочила з кiмнати, прихопивши з собою тацю з гарячими мафiнами, якi вона саме лаштувалася подавати до столу.
– «Твоi»? – охнула мiс Поллi. – Що ти маеш на увазi? Звiдки вони налетiли?
– Отакоi, тiтонько! Звiсно, знадвору. Залетiли у вiкна. Я сама бачила, як вони це робили.
– «Сама бачила»! Хочеш сказати, що ти повiдчиняла вiкна, на яких немае сiток вiд комах?
– Нi, тiтонько Поллi, жодних сiток не було.
Ненсi знову зайшла до iдальнi, з тацею мафiнiв. Обличчя iй аж побуряковiло.
– Ненсi, – рiзко наказала iй господиня, – постав мафiни на стiл, а сама негайно пiднiмися у кiмнату мiс Поллiанни й позачиняй усi вiкна. І дверi теж. Згодом, коли впораешся на кухнi, пройдися по всiх кiмнатах з мухобiйкою. Подбай, щоб не лишилося жодноi мухи.
До небоги ж вона звернулася з такими словами:
– Поллiанно, я замовила протимоскiтнi сiтки на твоi вiкна. Я пам’ятала, що це мiй обов’язок. А ти, як менi видаеться, про свiй обов’язок забула.
– Мiй обов’язок? – широко розплющила очi здивована Поллiанна.
– Безперечно. Я знаю, що зараз тепло, але я вважаю, ти маеш обов’язок тримати вiкна зачиненими, доки не привезуть сiтки. Мухи, Поллiанно, не тiльки бруднi й набридливi, але також украй небезпечнi для здоров’я. Пiсля снiданку я дам тобi одну брошуру, щоб ти про це прочитала.
– Прочитала? Ой, дякую, тiтонько Поллi. Я люблю читати. Мiс Поллi голосно вдихнула i мiцно стиснула губи. Глянувши на ii суворе обличчя, Поллiанна й собi трiшечки насупила брови.
– Менi прикро, що я забула про свiй обов’язок, тiтонько Поллi, – вибачилася вона несмiливо. – Я бiльше не вiдчинятиму вiкна.
Тiтка не вiдповiла. До кiнця снiданку вона бiльше не зронила нi слова. Вiдтак пiдвелася, пiдiйшла до книжковоi шафи у вiтальнi, дiстала тоненьку брошурку i повернулася до небоги.
– Прочитаеш оцю статтю, Поллiанно. Я раджу тобi пiти до своеi кiмнати й прочитати ii негайно. Я пiднiмуся за пiвгодини, i ми переглянемо твоi речi.
Дивлячись на зображення кiлькаразово збiльшеноi голови мухи на обкладинцi, Поллiанна весело вигукнула:
– Дякую, тiтонько Поллi!
Наступноi митi вона пiдскоком вибiгла з кiмнати, грюкнувши дверима.
Мiс Поллi спохмурнiла, вагаючись, а тодi величною ходою перетнула кiмнату i вiдчинила дверi. Але Поллiанна вже зникла з поля зору, дрiбочучи по сходах на горище.
За пiвгодини мiс Поллi з виразом загостреного усвiдомлення обов’язку, що вiдбивалося у кожнiй рисочцi ii обличчя, пiднялася на горище. Коли вона вiдчинила дверi, Поллiанна зустрiла ii вибухом непiдробного захвату.
– Ой, тiтонько Поллi, я в життi не читала нiчого цiкавiшого. Я така щаслива, що ви дали менi почитати цю книжку! Хто мiг би уявити собi, що мухи на своiх лапках переносять стiльки всього, i…
– Гаразд, – зупинила ii мiс Поллi. – Поллiанно, принеси менi весь свiй одяг, я маю його оглянути. Все, що тобi не пiдходить, я вiддам Саллiванам.
Не дуже охоче Поллiанна вiдклала брошуру i пiдiйшла до шафи.
– Я боюся, вам моя вдяганка сподобаеться ще менше, нiж дамам iз «Жiночоi допомоги», вони навiть казали, що то чистий сором, – зiтхнула дiвчинка. – Але у двох чи трьох останнiх пожертвах для мiсii траплявся одяг лише для хлопцiв i стареньких, тож… А ви, тiтонько Поллi, коли-небудь носили речi з благочинностi?
У вiдповiдь на гнiвний погляд мiс Поллi, дiвчинка квапливо виправилася:
– Ой, звiсно нi, тiтонько! – вигукнула вона зашарiвшись. – Я забула, що багатим не потрiбна благочинна допомога. Розумiете, тут, у своiй кiмнатцi, я iнодi забуваю, що ви багата.
Зачеплена за живе, мiс Поллi розтулила вуста, але промовчала. Поллiанна ж, не помiтивши, яке прикре враження ii слова справили на тiтку, спокiйно вела далi:
– Я до того, що вантажi з пожертвами геть непередбачуванi – там знаходиш усе, що завгодно, тiльки не те, що хочеш, навiть, коли наперед це знаеш. Щоразу траплялися такi партii пожертв, з якими дедалi складнiше бувало грати, коли ми з тат…
Поллiанна вчасно пригадала, що тiтка заборонила iй говорити про батька. Вiдтак, вона кинулася до шафи й обiруч витягла звiдти все свое убоге вбрання.
– Речi геть негарнi, – промимрила Поллiанна, – i навiть не чорнi, через той червоний килим для церкви. Але це все, що я маю.
Мiс Поллi самими кiнчиками пальцiв перегорнула купу одягу, який не пасував би нiкому, а надто – Поллiаннi. Потiм тiтка перенесла свою критичну увагу на латану бiлизну у шухлядах.
– Найпристойнiша бiлизна зараз на менi, – занепокоено зiзналася Поллiанна. – Дами з «Жiночоi допомоги» купили менi один повний комплект з розпродажу. Мiсiс Джонс, вона голова товариства, сказала, що це вони зобов’язанi придбати менi, бодай, навiть iм судилось би до кiнця своiх днiв стукати пiдборами по голих плитах у церквi. Але iм не судилося. Мiстер Вайт терпiти не може стукоту. Йому це дiе не нерви, каже його дружина. Але вiн також мае грошi, тож усi гадають, що вiн зробить чималий внесок на килим… заради своiх нервiв, зрозумiло. Я думаю, вiн би мав радiти, що, поза нервами, вiн мае також грошi. Як гадаете?
Мiс Поллi, здаеться, не слухала ii. Вона завершила огляд бiлизни й несподiвано обернулася до дiвчинки.
– Поллiанно, ти ходила до школи?
– Так, тiтонько Поллi. Крiм того, тат… Тобто, крiм того, я трiшки навчалася вдома.
Мiс Поллi насупилася.
– Чудово. Восени пiдеш у мiсцеву школу. Директор, мiстер Голл, визначить, до якого класу тебе записати. А до того часу ти щодня читатимеш менi вголос по пiвгодини.
– Я люблю читати. Але якщо вам набридне слухати мене, я залюбки почитаю сама собi… слово честi, тiтонько Поллi. І менi не знадобиться докладати зусиль, щоб з того радiти, бо я набагато бiльше люблю читати про себе, особливо якщо трапляються довгi слова.
– Нiтрохи не сумнiваюся, – похмуро перервала ii мiс Поллi. – Ти навчалася музицi?
– Не дуже. Я не люблю свою музику, хоча менi подобаеться, коли iншi грають чи спiвають. Я трiшки навчалася на фортепiано. Мене вчила мiс Грей, що грае у церквi. А я би радше утрималася вiд музики, тiтонько Поллi. Правду кажучи, не варто.
– Цiлком припускаю, що так, – iронiчно звела брови тiтка. – Однак я вважаю своiм обов’язком дати тобi бодай основи музичноi освiти. Шити, звiсно, ти вмiеш.
– Так, мем, – зiтхнула Поллiанна. – Дами з «Жiночоi допомоги» мене цього навчали. Та невдало. Мiсiс Джонс наполягала, що голку, коли робиш петельки, слiд тримати геть iнакше, нiж вважали решта дам, а на думку мiсiс Вайт, перш, нiж братися до пiдрублювання, треба навчитися робити строчку (чи, може, навпаки?), тим часом як мiсiс гаррiман дуже скептично ставилася до штопання як такого.
– Такого роду складнощiв у нас не виникне, Поллiанно, – я сама навчу тебе шити. А куховарити, я так гадаю, ти теж не вмiеш?
Поллiанна раптом розсмiялася.
– Вони заповзялися навчити мене саме цього лiта, однак ми не далеко просунулися. Дами у цiй справi розiйшлися ще бiльше, нiж у питаннях шиття. Вони хотiли найперше навчити мене пекти хлiб, але кожна мала свiй геть вiдмiнний рецепт, отож, на одному з засiдань, вони постановили, що вчитимуть мене по черзi – кожна раз на тиждень, пополуднi, на своiй кухнi. Я встигла навчитися готувати тiльки шоколадну помадку та пирiг з iнжиром, доки… доки мусила скiнчити… – голос Поллiаннi урвався.
– Шоколадна помадка i пирiг з iнжиром, оце так! – скривилася мiс Поллi. – Що ж цю прогалину ми швидко виправимо.
Вона на мить замислилася, а тодi поважно оголосила:
– Щоранку о дев’ятiй ти менi читатимеш уголос упродовж пiвгодини. До цього часу ти маеш поприбирати у своiй кiмнатi. По середах та суботах – з пiв на десяту i до обiду – Ненсi, на кухнi, навчатиме тебе куховарити. Решту ранкiв я вчитиму тебе шити. Пополуднi ти матимеш час на музику. Я негайно знайду тобi викладача, – рiшуче завершила вона i пiдвелася зi стiльця.
– Але ж, тiтонько, тiтонько Поллi! – перелякано вигукнула Поллiанна. – Ви не залишили менi часу на… на просто жити!
– Жити? Дитино, що ти маеш на увазi? Наче ти не живеш весь цей час!
– Так, безперечно, пiд час усiх цих занять я дихатиму, але, тiтонько Поллi, це ще не означае, що я житиму. Людина дихае також, коли спить, але це не життя. Пiд життям я розумiю – робити, що тобi хочеться: бавитися надворi, читати книжки (про себе, звiсно), видиратися на гори, розмовляти з мiстером Томом у садку i з Ненсi, дiзнаватися про людей та iхнi домiвки, i про всi-всi дивовижнi речi на цих мальовничих вулицях, якими я вчора проiжджала. Оце я називаю життям, тiтонько Поллi. А просто дихати – це ще не означае жити.
