скачать книгу бесплатно
У кiмнатi на горищi стояло акуратно застелене лiжечко, два жорстких стiльцi, умивальник, трюмо без дзеркала i маленький столик. Нi фiранок на вiкнах, нi картин на стiнах. Сонце весь день грiло дах, i у кiмнатцi було гаряче, наче у розжаренiй грубi. Через брак москiтних сiток, вiкна не вiдчиняли. Жирна муха сердито дзижчала при одному з них, б’ючись об скло i намагаючись вирватися геть.
Мiс Поллi вбила муху i викинула ii у вiкно (пiднявши раму заледве на дюйм), поправила стiлець, знову насупила брови i вийшла з кiмнати.
– Ненсi, – озвалась вона до прислужницi за кiлька хвилин, ставши у дверях кухнi, – я знайшла муху нагорi, у кiмнатi мiс Поллiанни. Напевне, хтось вiдчиняв вiкно. Я замовила сiтки вiд комах, але доки iх привезуть, маеш стежити, щоб вiкна лишалися зачиненими. Моя небога приiжджае завтра о четвертiй. Я хочу, щоб ти зустрiла ii на станцii. Тiмотi вiдвезе тебе екiпажем. У телеграмi написано: «Свiтле волосся, червона картата cукня, солом’яний капелюшок». Це все, що менi вiдомо, але думаю, тобi цього буде достатньо.
– Так, мем. А… а ви…
Мiс Поллi, безперечно, зрозумiла сенс белькотання Ненсi, бо насупилася i сухо перервала ii:
– Нi, я не поiду. У цьому немае потреби.
Вона повернулася i вийшла з кухнi – турботи з улаштування своеi небоги, Поллiанни, мiс Поллi завершила.
Ненсi люто натиснула на розжарену праску й енергiйно протягла нею по кухонному рушнику.
– «Свiтле волосся, червона картата cукня, солом’яний капелюшок», це все, що iй вiдомо! Я б крiзь землю провалилася вiд сорому… Отак зустрiчати едину небогу, що iде до тебе через увесь континент!
Наступного дня, за двадцять четверта, Тiмотi й Ненсi виiхали маленьким екiпажем, щоб зустрiти гостю. Про Тiмотi, сина старого Тома, у мiстечку казали, що, коли його батько е правою рукою мiс Поллi, то Тiмотi, щонаменше, ii лiва рука.
Тiмотi мав добру вдачу i показний вигляд. З Ненсi вони дуже швидко заприязнилися. Проте сьогоднi дiвчинi було не до звичних балачок з Тiмотi – вона цiлковито зосередилася на вiдповiдальному дорученнi, а щойно вони дiсталися станцii, одразу побiгла на перон.
Раз по раз Ненсi повторювала подумки: «Свiтле волосся, червона картата cукня, солом’яний капелюшок». Знову й знову намагалася вона уявити собi, яка насправдi та Поллiанна.
– Для неi самоi було б краще виявитися розважливою дiвчинкою, що не впускае ножi на пiдлогу й не грюкае дверима, – зiтхнула Ненсi до Тiмотi, що теж приеднався до неi.
– Бо, як нi, то хто й зна, яким боком нам усiм це вилiзе, – криво всмiхнувся Тiмотi. – Уяви собi лишень: мiс Поллi й галасливе дiвчисько! Нехай Господь милуе!.. А вже й потяг чути!
– Ох, Тiмотi, жорстоко було мене вирядити на цю справу, – раптом розхвилювалася Ненсi й кинулася до невеличкого гурту пасажирiв, що вийшли з потяга.
Майже одразу Ненсi побачила ii, худорляве дiвчатко у солом’яному капелюшку i картатiй червонiй сукенцi. Русяве волосся двома цупко сплетеними косами лежало на спинi. Радiсне веснянкувате личко крутилося навсiбiч, когось видивляючись.
Ненсi рушила до малоi, щойно минула раптова слабкiсть у колiнах. Дiвчинка на той час залишилася на перонi сама.
– Ви мiс… Поллiанна? – пробелькотала Ненсi запитання, а вже наступноi митi задихалася у палких обiймах – двi тоненькi ручки цупко сплелися у неi на шиi.
– Ох, яка я щаслива, щаслива, щаслива, що бачу вас! – задзвенiв радiсний голосочок просто iй у вухо. – Звiсно, я Поллiанна, i яка ж я щаслива, що ви зустрiли мене! Я так i сподiвалася!
– Ви… сподiвалися? – спантеличено перепитала Ненсi, поправляючи на собi капелюшка, здивована тим, як Поллiанна могла взагалi знати про ii iснування. – Ви чекали, що саме я вас зустрiну?
– Авжеж, я всю дорогу намагалася уявити собi, яка ви е, – пританцьовувала дiвчинка навшпиньки й оглядала ошелешену Ненсi з голови до нiг. – А тепер я вже знаю, i я щаслива, що ви така, як ви е.
Ненсi зробилося трохи легше, коли до них пiдiйшов Тiмотi. Слова Поллiанни геть збили ii з пантелику.
– Це Тiмотi, – представила вона його. – У вас е саквояж?
– Звiсно, е, – поважно кивнула Поллiанна, – до того ж новiсiнький. Його менi купила «Жiноча допомога»[1 - «Жiноча допомога» – одне з численних жiночих благодiйних товариств у США.]. Чи ж не зворушливо? Адже вони так хотiли килим! Щоправда, я не знаю, скiльки червоного килима можна придбати на грошi за саквояж, але скiлькись точно можна – думаю вистачило б на половину проходу мiж рядами у церквi. А ви як гадаете? У мене у цiй торбинцi квитанцiя, яку, мiстер Грей казав, я маю вiддати вам, щоб ви отримали мiй саквояж. Мiстер Грей – це чоловiк мiсiс Грей. Вони – родичi дружини диякона Кара. Я приiхала з ними сюди на Схiд i вони дуже славнi… А… ось де вона, – подала вона Ненсi папiрець, попорпавшись попередньо у своiй торбинцi.
Ненсi зiтхнула. Вона iнстинктивно вiдчула, що принаймнi хтось iз них мав би зiтхнути пiсля цього монологу. Зиркнула на Тiмотi – той передбачливо вiдвiв погляд.
Отримавши саквояж, вони поклали його в екiпажi позаду, Поллiанна зручно вмостилася мiж Ненсi й Тiмотi спереду, а тодi, нарештi, рушили. Весь час, доки вони лаштувалися, дiвчинка, не вгаваючи нi на мить, сипала коментарями й запитаннями, аж Ненсi вибилася з сил, вiдповiдаючи на них.
– Ох, як гарно! А далеко нам? Гарно, якби довго iхати, бо я люблю кататися! – не вгавала Поллiанна, вже коли почали обертатися колеса. – Втiм, якщо недалеко, тим лiпше, бо я хочу чимшвидше побачити… Яка гарна вулиця! Я знала, що тут гарно, бо тато менi розповiдав…
Вона урвала потiк слiв i схлипнула, переривчасто вдихнувши. Занепокоено глянувши на дiвчинку, Ненсi помiтила, що пiдборiддячко малiй затремтiло, а на очi iй набiгли сльози. Однак за мить Поллiанна мужньо пiднесла голову й заторохтiла далi:
– Татко менi все розповiв. Вiн усе пам’ятав. А ще… менi слiд було вiдразу пояснити… Мiсiс Грей менi так радила… пояснити, чому я приiхала у червонiй сукнi, а не в чорному, як належало б. Вона сказала, вас це може неприемно вразити. Але серед останнiх пожертвуваних у мiсiю речей не трапилося геть нiчого чорного. Крiм, хiба що, баски з чорного оксамиту, але дружина диякона Кара сказала, що на менi така рiч видаватиметься недоречною. Крiм того, баска була дуже виношена й оксамит витерся до бiлого – на лiктях i ще подекуди. Деякi дами з «Жiночоi допомоги» схилялися до того, щоб купити менi чорну сукню i капелюшок, але решта наполягли на тому, що грошi таки збирали на червоний килим… тобто, для церкви, знаете. Зрештою, мiсiс Вайт сказала, що так як е, можливо, навiть лiпше, бо вона не любить дiтей у чорному… Тобто, дiтей вона, звiсно, любить, але не в чорному.
Поллiанна перевела дух i Ненсi спромоглася вставити: – Я впевнена, це… все буде гаразд…
– Добре, що ви теж такоi думки, – кивнула Поллiанна, знову нiби злегка схлипнувши. – Бо, звiсно ж, набагато складнiше радiти, коли ти в усьому чорному.
– Радiти? – спантеличено перепитала Ненсi.
– Так, адже тато пiшов на небо, i зараз вiн у раю, разом з мамою та рештою наших. Вiн казав, я маю радiти. Але iнодi це важко, навiть попри сукню у червонi гратки, бо… бо менi його так бракуе! Я нiчого не можу з собою вдiяти, бо вiдчуваю, як менi його бракуе. У мами та всiх наших там е Бог i янголи, а в мене тут нiкого, крiм дам з Жiночого благочинного комiтету. Але тепер я знаю, все буде простiше, бо у мене е ви, тiтонько Поллi. Якби ви знали, яка я щаслива, що у мене з’явилися ви!
Болiсне спiвчуття Ненсi до цiеi горопашноi сироти раптом переросло у справжнiй жах.
– Ох, але ж… рiднесенька мiс… ви страшенно помиляетеся, – пробелькотiла вона. – Я всього лише Ненсi. Я не ваша тiтонька Поллi.
– Ви… ви не вона? – проказала, затинаючись, геть розгублена дiвчинка.
– Нi, я тiльки Ненсi. Я й гадки не мала, що ви маете мене за неi. Ми… ми нiтрохи навiть не подiбнi.
Тiмотi захихотiв, але Ненсi була надто схвильована, щоб вiдповiсти на його насмiшкуватий погляд.
– Але хто ж ви тодi? – поцiкавилася Поллiанна. – Ви не схожi на даму з «Жiночоi допомоги».
Цього разу Тiмотi вiдверто розреготався.
– Я Ненсi, прислуга. Я виконую всю домашню роботу, за винятком прання та прасування. За це вiдповiдае мiсiс Дерджин.
– А тiтонька Поллi насправдi е? – стурбовано запитала Поллiанна.
– Щодо цього, можеш закластися на життя, – запевнив ii Тiмотi.
Поллiаннi явно вiдлягло вiд серця:
– Тодi все гаразд!
Замовкнувши на коротку мить, вона весело повела далi.
– Знаете, я рада, що тiтонька Поллi не приiхала мене зустрiчати. Бо це означае, що наша з нею зустрiч iще попереду. А до того у мене тепер е ви.
Ненсi зашарiлася.
– Я б сказав, ти отримала комплiмент, – насмiшкувато пiдморгнув iй Тiмотi. – Не хочеш подякувати юнiй ледi?
– Я… я думаю… про мiс Поллi, – невпевнено проказала Ненсi.
Поллiанна вдоволено зiтхнула.
– Я теж. Менi так цiкаво, яка вона. Ви ж знаете, вона моя едина тiтка i я тривалий час не пiдозрювала про ii iснування. Потiм тато менi розповiв про неi. Вiн казав, вона мешкае у чудовому великому будинку, високо на пагорбi.
– Атож. Будинок уже видно, отам, просто, – пiдтвердила Ненсi. – Отой бiлий, великий, з зеленими ставнями.
– Ох, який гарний! А скiльки дерев i трави навколо! Я в життi не бачила одразу стiльки зеленi. Ненсi, а моя тiтка Поллi багата?
– Так, мiс.
– Як славно! Либонь приемно мати багато грошей. Я нiколи не зустрiчала багатих людей. Хiба що Вайтiв – бо вони таки заможнi. У них килими у кожнiй кiмнатi, i вони щонедiлi ласують морозивом. А тiтонька Поллi теж влаштовуе недiльнi морозива?
Ненсi заперечно похитала головою. Губи iй скривилися i вони з Тiмотi обмiнялися поглядами.
– Нi, мiс. Ваша тiтка навряд чи любить морозиво, iнакше б я, часом, бачила його у неi на столi.
У Поллiанни витяглося обличчя:
– Нi, не любить? Як прикро! Не розумiю, як можна не любити морозива. Втiм… може, воно й на краще, бо я тепер не боятимуся, що розболиться живiт, як того разу, коли я об’iлася морозивом у мiсiс Вайт. Та може у тiтки Поллi е килими?
– Так, килими у неi е.
– У кожнiй кiмнатi?
– Майже що у кожнiй, – вiдповiла Ненсi й раптом насупилася, пригадавши «кiмнатку на горищi» з голими стiнами i голою пiдлогою, де не було жодного килима.
– Ох, яка я щаслива, – захоплено вигукнула Поллiанна. – Обожнюю килими. У нас iх нiколи не бувало – крiм двох маленьких хiдникiв, якi ми отримали серед мiсiонерських пожертв, i один з них був заляпаний чорнилом. У мiсiс Вайт iще чудовi картини по стiнах розвiшанi. На них троянди i дiвчатка, що стоять навколiшки, а ще котики, ягнята i лев. Не разом, звiсно, ягнята i лев. У Бiблii сказано, що колись вони будуть разом, але не зараз. Тобто на картинах у мiсiс Вайт вони окремо. А ви любите картини?
– Я… я не знаю, – вiдгукнулась Ненсi здавленим голосом.
– А я люблю. У нас вдома iх нiколи не бувало. Вони не часто приходять у пожертвах. Якось трапилися двi картини, щоправда. Одна була така гарна, що тато вiдразу продав ii, щоб купити менi черевики. А друга була така ветха, що розвалилася, щойно ми ii повiсили. Скло трiснуло i все розсипалося. Я тодi плакала. Але тепер я навiть радiю, що не мала тих гарних речей i не встигла до них звикнути, бо тепер зможу тiшитися ними у тiтки Поллi. Все одно, що знайти серед пожертв для мiсii барвистi стрiчки у коси, замiсть вицвiлих брунатних. Овва! Який прекрасний будинок, – вигукнула вона у захватi, коли екiпаж повернув на широку пiд’iзну алею.
Коли Тiмотi вивантажував саквояж Поллiанни, Ненсi нишком прошепотiла йому на вухо:
– Не смiй вiднинi й слова казати про звiльнення, мiстере Тiмотi Дерджине. Мене тепер звiдси навiть за грошi не випхаеш!
– Звiльнятися? Звiсно, нi, – осмiхнувся молодик. – Мене звiдси силомiць не витягнеш. З цим дiвчам тут зробиться веселiше, нiж у тому iлюзiонi з живими картинами.
– Веселiше? – обурилася Ненсi. – Гадаю, благословеннiй дитинi буде не до веселощiв, коли вона замешкае зi своею тiтонькою. Вiдчуваю, iй у цьому домi знадобиться прихисток. І я стану iй таким прихистком, Тiмотi. Навiть не сумнiвайся, – заприсяглася Ненсi, обертаючись до Поллiанни, щоб повести ii широкими сходами до будинку.
Роздiл 4
Кiмнатка на горищi
Мiс Поллi Гаррiнгтон не пiдвелася назустрiч своiй небозi. Щоправда, коли Ненсi й дiвчинка стали на порозi вiтальнi, ледi вiдiрвала очi вiд книжки i простягла до гостi долоню, кожен палець якоi нiби втiлював почуття «виконаного обов’язку».
– Здрастуй, Поллiанно. Я… – заледве почала вона холодним тоном, як Поллiанна, метеликом фуркнувши через кiмнату, опинилася на негостинних колiнах отетерiлоi мiс Поллi.
– О тiтонько Поллi, тiтонько Поллi! Якби ви знали, яка я щаслива, що ви дозволили менi оселитись у вас, – схлипувала дiвчинка. – Якби ви знали, яка це втiха – знайти вас i Ненсi, i все оце, коли досi у мене були тiльки дами з «Жiночоi допомоги»!
– Я здогадуюся… хоча й не мала приемностi знатися з дамами з «Жiночоi допомоги», – сухо вiдгукнулася мiс Поллi, намагаючись розчепити палкi обiйми тоненьких ручок i похмуро зиркаючи на закляклу у дверях Ненсi.
– Ненсi, ти можеш iти. Поллiанно, зроби ласку, стань передi мною, як годиться. Я ще навiть не роздивилась тебе до пуття.
Поллiанна пiдхопилася на рiвнi i знервовано розсмiялася.
– Еге ж, тiтонько, ви мене вперше бачите. Та, по правдi, нема на що дивитися, крiм мого ластовиння. Ох, та я ж iще маю пояснити вам про свою сукню у червонi гратки i про чорну оксамитову баску з протертими лiктями. Я вже розповiла Ненсi, як тато менi казав…
– Облишмо з тим, що казав тобi твiй батько, – урвала ii мiс Поллi. – У тебе е багаж, я так розумiю?
– О так, звiсно е, тiтонько Поллi. Дами з «Жiночоi допомоги» купили менi чудовий саквояж. У ньому не так багато речей, зрештою. Я маю на увазi, моiх особистих. Останнiм часом, на мiсiю не часто жертвували вбрання для дiвчаток. Але я привезла всi татовi книжки. Мiсiс Вайт сказала, вони мають належати менi. Знаете, мiй тато…
– Поллiанно, – знову перервала ii мiс Поллi, – я хочу, щоб ти вiдразу засвоiла одну рiч, а саме: я не маю бажання постiйно слухати про твого батька.
Поллiанна злякано затамувала подих.
– Чому, тiтонько Поллi? Ви… То ви не маете на увазi… – вона запнулася, i мiс Поллi рiзко перемiнила тему.
– Зараз ми пiдемо нагору до твоеi кiмнати. Твiй багаж мае вже бути там. Я наказала Тiмотi вiднести туди твою… валiзу, чи що там у тебе. Прошу за мною, Поллiанно.
Поллiанна мовчки повернулася i рушила з кiмнати слiдом за тiткою. На очi iй набiгли сльози, однак пiдборiддя вона тримала мужньо пiднесеним.
«Зрештою, тим лiпше, як вона заборонила менi говорити про тата, – мiркувала Поллiанна. – Менi буде легше, якщо я не говоритиму про нього. Ймовiрно, саме тому вона менi заборонила».
Переконавши себе у такий спосiб у тiтчинiй доброзичливостi, Поллiанна змахнула сльози з очей i почала роззиратися довкола.
Наразi вони йшли нагору сходами. У Поллiанни перед очима шурхотiла хвилями чорного шовку розкiшна спiдниця мiс Поллi. Крiзь вiдчиненi дверi позаду дiвчинка встигла помiтити м’якi килими у пастельних тонах i оббитi атласом стiльцi. Пiд ногами стелилася килимова дорiжка, схожа на зелений мох. По стiнах обабiч сходiв виблискували позолоченi рами картин, слiпучо спалахували сонячнi променi, пробиваючись крiзь мереживо фiранок.
– Ой, тiтонько Поллi, тiтонько Поллi, – захоплено видихнула племiнниця. – Який у вас дивовижно гарний будинок! Ви маете страшенно радiти, що ви така багата!
– Поллiанно! – приструнчила ii мiс Поллi, ставши нагорi сходiв. – Ти мене дивуеш таким словами!
– Чому, тiтонько Поллi? Хiба ви не радi? – щиро здивувалася Поллiанна.
– Звiсно нi, Поллiанно! Сподiваюся, я ще не забулась настiльки у грiховнiй марнотi, щоб пишатися дарами, якими Господь у своiй милостi надiлив мене, – заявила ледi, – тим бiльше, коли йдеться про багатство!
Мiс Поллi повернулася i попрямувала коридором до дверей, за якими сходи вели на горище. Тепер вона впевнилась у правильностi свого вибору кiмнати для дiвчинки. Попервах панi хотiла тiльки тримати малу родичку подалi вiд себе, а також вберегти дорогi меблi вiд ii необережного поводження. Однак тепер, коли Поллiанна виявила таку схильнiсть до марноти, тiтка похвалила себе за далекоглядне рiшення про маленьку i скромну «кiмнатку на горищi».
Нiжки Поллiанни весело дрiботiли позаду тiтки, а ii великi синi очi захоплено роздивлялися усе довкола, намагаючись не оминути увагою жодноi цiкавинки у цьому розкiшному будинку. Найбiльше, втiм, ii цiкавило, за якими з чарiвних дверей чекае на неi ii власна кiмната – затишна й оздобна кiмнатка, з фiранками, килимами й картинами. Тим часом тiтка рвучко вiдчинила черговi дверi й рушила вгору iншими сходами.
Тут не було на що дивитися. Голi стiни обабiч. У кiнцi сходiв нагорi панували сутiнки, густiшаючи у найдальших закутках, де дах спускався майже до пiдлоги i де громадилися численнi коробки та скринi. На додачу, було тут спекотно й задушливо. Поллiанна мимохiть пiднесла голову, бо стало важко дихати. Вона побачила, як тiтка вiдчинила дверi праворуч.
– Ось твоя кiмната, Поллiанно. Я бачу, твiй саквояж уже тут. Ключик у тебе е?
Поллiанна мовчки кивнула. Вона широко розплющила очi з переляку.
Мiс Поллi насупилася.
– Поллiанно, коли я тебе про щось питаю, то я хочу, щоб ти менi по-людськи вiдповiла, а не мотала головою.
