скачать книгу бесплатно
Мiс Поллi роздратовано пiднесла голову.
– Поллiанно, ти просто неймовiрна дитина! Звiсно, ти матимеш достатнiй час для розваг. Але, на мою думку, якщо я ладна виконати свiй обов’язок i дати тобi вiдповiдну освiту та виховання, ти, своею чергою, маеш бути готова докласти зусиль до того, щоб не змарнувати моi зусилля.
Поллiанна здавалась ошелешеною.
– Тiтонько Поллi, чи ж я посмiла б виявити таку до вас невдячнiсть! Я вас люблю. Ви ж навiть не дама з «Жiночоi допомоги», ви моя тiтонька!
– Дуже добре. То подбай, щоб не поводитися невдячно, – повчальним тоном промовила мiс Поллi i повернулася до дверей.
Вона вже спустилася на половину маршу, коли у неi за спиною пролунав несмiливий голос Поллiанни:
– Тiтонько Поллi, вибачте… ви не сказали, якi з моiх речей ви хочете… комусь вiддати.
Мiс Поллi втомлено зiтхнула, i Поллiанна виразно почула ii зiтхання.
– Так, Поллiанно, я забула тобi сказати. Тiмотi сьогоднi о пiв на другу вiдвезе нас у мiсто. Серед твого одягу немае нiчого, що личило б носити моiй племiнницi. Я забула б свiй обов’язок, якби дозволила тобi з’явитися на людях у чомусь настiльки недоречному.
Цього разу не стримала зiтхання Поллiанна. Вона починала майже ненавидiти слово, «обов’язок».
– Тiтонько Поллi, прошу вас, – озвалася дiвчинка благально, – чи ж немае iншого способу радiти, крiм, як з виконання обов’язку?
– Що? – ошелешено глянула вгору мiс Поллi.
Щоки iй почервонiли i вона сердито рушила сходами вниз.
– Не грубiянь, Поллiанно!
У розпеченiй кiмнатцi на горищi Поллiанна опустилася на один iз жорстких стiльцiв. Подальше iснування уявлялося безперервним виконанням обов’язку.
– Якi я грубощi сказала, не розумiю? – зiтхнула вона. – Я тiльки запитала, чи можна з чого-небудь iще радiти, коли виконуеш свiй обов’язок.
Кiлька хвилин Поллiанна сидiла мовчки, сумно споглядаючи полишену на лiжку купу одягу. Тодi поволi пiдвелася i почала складати речi.
– Не бачу, з чого тут радiти, – мiркувала вона вголос. – Хiба що… можна порадiти, коли обов’язок виконано.
І засмiялася на цю думку.
Роздiл 7
Поллiанна i покарання
О пiв на другу Тiмотi повiз мiс Поллi та ii небогу по найбiльших крамницях за пiвмилi вiд обiйстя Гаррiнгтонiв.
Добирання нового гардеробу для дiвчинки позначилося на всiх учасниках приемним збудженням. Мiс Поллi вiдчувала незвичайну полегкiсть i водночас упевненiсть, як людина, що ступила на твердий грунт пiсля небезпечноi прогулянки по краю вулканiчного кратера. А персонал у крамницях дiвчинка з тiткою залишали з розпашiлими вiд метушнi обличчями i запасом кумедних iсторiй вiд Поллiанни – продавцям буде чим розважати друзiв до кiнця тижня. Сама ж Поллiанна, усмiхнена й задоволена, променилася щастям, бо, як вона звiрилася однiй з продавчинь: «Тому, хто ранiше не знав нiчого лiпшого за уживаний одяг з благочинних пожертв, приемно отак узяти й накупити новенького вбрання, яке не треба нi пiдшивати, нi чимсь доточувати».
Похiд по крамницях забрав бiльшу частину дня. Далi була тiльки вечеря, приемна розмова зi старим Томом у саду i з Ненсi на ганку, коли та вже перемила посуд, а тiтка Поллi пiшла з вiзитом до сусiдки.
Дiвчинка була по-справжньому щаслива, бо старий Том розповiв iй багато цiкавого про ii маму; натомiсть Ненсi розповiдала про маленьку ферму за шiсть миль звiдси, у Корнерi, де мешкала ii люба мати й не менш любiсiнькi братик i сестрички. Вона також пообiцяла Поллiаннi, що, з дозволу мiс Поллi, коли-небудь повезе дiвчинку до своiх на гостину.
– У них усiх такi гарнi iмена, тобi сподобаються, – зiтхнула Ненсi. – Їх звати Алджернон, Флорабель i Естель. А я… терпiти не можу свое «Ненсi»!
– Ой, Ненсi, що ти таке кажеш? – здивувалася Поллiанна. – Чому?
– Бо мое не таке гарне, як у решти. Розумiеш, я була первiстком, а мама тодi ще не почала читати романи, де у персонажiв такi розкiшнi iмена.
– А менi подобаеться «Ненсi», бо це ти, – проголосила Поллiанна.
– Гм. Я думаю, ти могла б мене полюбити так само, якби я звалася Кларiсою-Мейбл, – вiдказала Ненсi, – а менi було б набагато приемнiше, оскiльки таке iм’я менi дуже до вподоби.
Поллiанна розреготалася:
– Принаймнi можеш радiти, що ти не Гiпзiба.
– Гiпзiба?
– Еге ж. Таке iм’я у мiсiс Вайт. Чоловiк пестливо ii називае Гiп, а iй це страшенно не подобаеться. Мiсiс Вайт каже, що коли вiн ii кличе, «Гiп, Гiп!», у неi таке вiдчуття, наче вiн зараз докине «ура!». А на ii думку, непристойно, щоб до жiнки зверталися «Гiп-гiп ура!».
Понуре обличчя Ненсi раптом розпливлося в усмiшцi.
– Поллiанно, ти перевершила мудрiстю царя Соломона! Я, вiдтепер, щоразу порiвнюватиму свое iм’я з «Гiп-гiп-ура!» i навряд чи втримаюся вiд смiху. Так, менi либонь варто радiти з того, що…
Урвавши на пiвсловi, Ненсi здивовано витрiщилась на спiврозмовницю:
– Стривайте лишень, мiсiс Поллiанно… То ми зараз грали у ту гру? Тому ти розповiла менi про Гiпсiбу?
Поллiанна замислилася – аж брови насупила, однак тут-таки розсмiялася.
– Мабуть, так, Ненсi. Напевне, ми зараз грали. Насправдi, часто-густо трапляеться так, що граеш, не думаючи про гру. Бо, коли звикаеш в усьому знаходити приводи для радощiв, вони починають тут i там виникати самi собою. Майже завжди i майже в усьому можна вiдшукати що-небудь приемне – варто лише придивитися, як слiд.
– Що ж, може, воно й так… – неохоче погодилася Ненсi. О пiв на дев’яту Поллiанна пiшла вкладатися спати. Сiтки на ii вiкнах досi не встановили. У тiснiй кiмнатцi було гаряче, мов у духовцi. Поллiанна тужливо глянула на щiльно замкненi вiкна, але вiдчиняти iх не посмiла. Вона скинула i акуратно повiсила на стiльцiуодяг, прочитала молитви i, загасивши свiчку, лягла у лiжко.
Скiльки часу вона потiм крутилася без сну з боку на бiк у незручному лiжку, Поллiана не знала. Але iй видавалося, що минуло чимало виснажливих годин, перше нiж вона пiдвелася i, навпомацки пробравшись до дверей, вiдчинила iх.
Усе горище було оповито оксамитом нiчного мороку. Лише вiд схiдного вiкна пролягла по пiдлозi мiсячна дорiжка. Переборовши страх, крiзь темряву, що нависала з обох бокiв, Поллiанна рушила тiею срiблястою стежкою до единого освiтленого вiкна.
Вона тiшила себе примарною надiею, що бодай це вiкно забезпечене захисною сiткою. Дарма. Але там, за вiкном, панувало диво лiтньоi ночi. Крiм того вона знала, там вiяв легкий вiтерець, який так приемно освiжив би ii розпашiлi щоки i плечi.
Пiдiйшовши до вiкна впритул, Поллiанна вiдкрила також iншi цiкавi обставини. Трохи нижче, пiд вiкном, вона виявила плаский бляшаний дах заскленоi веранди – солярiю мiс Поллi, зведеного над пiд’iзною алеею. Видовище сповнило ii пристрасним бажанням вирватися на свiже повiтря. От би просто на цей дах!
Поллiанна злякано озирнулася. Десь там залишилася ii маленька задушлива комiрчина з незатишною гарячою постiллю. Туди треба повертатися навпомацки, крiзь грiзний морок. Натомiсть, дах солярiю – ось де вiн, перед нею, залитий мiсячним свiтлом, овiяний свiжим нiчним повiтрям.
От якби тут стояло ii лiжечко! До речi, деякi люди вважають за краще спати просто неба. А, наприклад, туберкульозник Джоел Гартлi, там, у них, на Заходi, той просто змушений був спати надворi.
Раптом Поллiанна пригадала, що недалеко вiд цього вiкна вона бачила пiдвiшенi на гвiздочках бiлi мiшки. Ненсi згадувала, що в них улiтку зберiгаеться запакований зимовий одяг. Так само боязко як уперше, Поллiанна навпомацки пробралася до мiшкiв. Вона вибрала на роль перини один з них, найбiльший i найм’якiший (у ньому зберiгалася котикова шуба мiс Поллi). Потiм намацала другий, трохи менший i тонший – складений удвiчi, вiн замiнить подушку. Іще один, третiй мiшок, який здавався майже порожнiм, Поллiанна прихопила собi на ковдру. Екiпiрована таким чином, Поллiанна вже набагато впевненiше повернулася до вiкна, пiдняла раму i виштовхнула на дах солярiю свою ношу. Тодi перебралася на дах сама i ретельно причинила за собою вiкно, пам’ятаючи про мух, якi так багато всього переносять на своiх дивовижних лапках.
Як же чудово! Пританцьовуючи з радощiв, Поллiанна з захватом вдихала прохолодне повiтря. Злегка прогинаючись пiд ii ногами, бляшаний дах дзвiнко крякав, що неабияк розважало Поллiанну. Вона навмисне, зо два-три рази, прогулялася туди й сюди балакучим дахом. Пiсля задушливоi спекотноi кiмнатки, особливо приемно було вiдчувати навколо себе нiчну свiжiсть; а ризику зiрватися з широкоi, пласкоi покрiвлi, вона не вбачала. Нарештi дiвчинка затишно згорнулася на котиковiй перинi, пiдклавши пiд голову подушку з другого мiшка i накрившись третiм, i налаштувалася засинати.
– Як добре, що сiтки на моi вiкна так i не встановили, – блаженно пробелькотала вона, клiпаючи сонними очима на зiрки, – iнакше, я б нiколи не пiзнала всiеi цiеi краси.
Тим часом унизу, у своiй спальнi, поруч з заскленою верандою, блiда вiд переляку мiс Поллi гарячково натягувала на себе халат i взувала пантофлi. Вона вже встигла по телефону викликати Тiмотi.
– Мерщiй сюди! І розбуди батька, – тремтячим голосом наказала вона. – Вiзьмiть iз собою лiхтарi. Хтось вилiз на дах солярiю. Напевно, видерся по решiтцi для плетистих троянд або ще якось. Тепер зловмисник може проникнути всередину будинку через слухове вiконце. Дверi на сходи з горища я замикала, але ви однаково покваптися!
Невдовзi по тому, Поллiанну, яка щойно поринула у солодкий сон розбудило рiзке свiтло лiхтаря i чиiсь зойки й вигуки. Злякано витрiщивши очi, вона побачила перед собою Тiмотi, що видерся на дах драбиною, а старий Том, саме пролазив з протилежного боку через вiкно горища. У нього з-за спини визирала тiтка Поллi.
– Поллiанно, як це розумiти? – вигукнула вона.
Поллiанна сiла, розгублено клiпаючи очима.
– Мiстере старий Томе, тiтонько Поллi! Чого ви? – промимрила вона сонно. – Ви не лякайтеся! У мене сухот немае. Я сплю просто неба тому, що у моiй кiмнатi задуха. Але всi вiкна зачиненi, тiтонько Поллi, ви не думайте – жоднi мухи зарази у будинок не принесуть.
Тiмотi раптом зник, стрiмко спустившись по сходах. Старий Том, вiддав лiхтар мiс Поллi й теж квапливо пiшов за сином. Тiтонька закусила губу, чекаючи, поки чоловiки заберуться геть. Потiм, вона сказала:
– Поллiанно, подай менi оцi речi, i негайно в будинок!
– Що за нестерпна дитина! – стискаючи в руцi лiхтар, вигукнула вона трохи згодом, коли Поллiанна була вже в будинку.
Пiсля перебування на даху, повiтря на горищi видалося Поллiаннi ще важчим, нiж ранiше. Однак вона не нарiкала, а тiльки зiтхнула судомно.
Дiйшовши до сходiв, мiс Поллi уривчастим голосом оголосила:
– Поллiанно, спатимеш у мене, в моему лiжку. Завтра повиннi доставити сiтки. Але доки iх встановлять, я вважаю своiм обов’язком тримати тебе при собi i не спускати з тебе очей.
У Поллiанни вiд захвату перехопило подих.
– У вас, тiточко? У вашому лiжку? – схвильовано вигукнула вона. – Ох, тiтонько Поллi! Як це мило з вашого боку! Я так мрiяла заснути iнодi поряд з ким-небудь рiдним! Вже ж не з дамами з «Жiночоi допомоги» – вони-то були поряд, але це зовсiм не те. Тiтонько Поллi, а я тепер знаете яка щаслива, що сiток на вiкнах досi немае!..
Вiдповiдi не було. Мiс Поллi рушила вперед. Дивним чином вона вiдчувала себе геть безпорадною. Вже втрете пiсля переiзду небоги вона намагаеться покарати ii, i втрете наштовхуеться на сприйняття дiвчиськом покарання як заохочення за невiдомо якi заслуги. Не дивно, що мiс Поллi почувалася геть збентеженою.
Роздiл 8
Поллiанна йде у гостi
У маетку Гаррiнгтонiв нарештi встановилася подоба порядку, хоча й не цiлком такого порядку, який початково задумувала мiс Поллi. Щоправда, Поллiанна i шила, i вчилася музики, i читала вголос, i вивчала кулiнарне мистецтво. Але часу вона придiляла всiм цим заняттям набагато менше, нiж передбачалося. А от як раз на «просто життя», як вона, нещодавно, висловилася, часу у Поллiанни виявлялося бiльш нiж достатньо. Вся друга половина дня, з другоi пополуднi до шостоi вечора, належала цiлковито iй, i дiвчинка могла робити все, що iй заманеться, якби тiльки iй не заманулося робити деякi речi, категорично забороненi тiтонькою Поллi.
Важко сказати, надавалося таке щедре дозвiлля Поллiаннi для того, щоб вона як слiд вiдпочила вiд занять, а чи – щоб тiтка Поллi вiдпочила вiд небоги. Та хоч би там як, а впродовж тих перших липневих днiв, у мiс Поллi постiйно виникали приводи вигукнути: «Що ж це за дитина така!» А з щоденних занять з читання й шиття, тiтка, на вiдмiну вiд племiнницi, почувалася геть виснаженою i перебувала у напiвпритомному станi.
Ненсi, як викладач кухонного ремесла, справлялася зi своею роллю набагато лiпше. Себто, не умлiвала вiд урокiв, не почувалася знесиленою. Навпаки, середи та суботи стали для неi, свого роду, червоними днями календаря.
Поблизу маетку Гаррiнгтонiв Поллiанна не зустрiчала однолiткiв чи дiтей, з якими б вона могла бавитися. Особняк стояв на околицi i, хоча неподалiк виднiлися iншi будинки, у них, на той час, чомусь мешкали самi дорослi. Поллiанну, втiм, це не бентежило.
– Та нi, мене це нiтрохи не засмучуе, – пояснювала вона Ненсi. – Менi подобаеться прогулюватися, розглядати будинки, спостерiгати за людьми. Просто я люблю людей. А ти, Ненсi?
– Я б так не сказала. Принаймнi, не всiх, – сухо зауважила Ненсi.
Будь-якого погожого дня Поллiанна неодмiнно випрошувала для себе якесь «доручення у мiстi», що давало iй привiд для черговоi прогулянки – щоразу в нове мiсце. І дуже часто, хоч би куди вона прямувала, iй зустрiчався один i той самий чоловiк. Вона, для себе, називала його «Той Джентльмен», незалежно вiд того, скiльки iнших джентльменiв зустрiлися iй того чи iншого дня.
Той Джентльмен зазвичай бував у довгому чорному пальтi й шовковому цилiндрi, а такi елементи вбрання притаманнi лише iстинним джентльменам. Той Джентльмен, завжди бездоганно поголений, з благородною сивиною, що виднiлася з-пiд цилiндра, вiдзначався пiдкреслено стрункою поставою i ходив дуже швидко. І вiн завжди бував сам, через що Поллiаннi стало трохи шкода Того Джентльмена. Можливо тому вона, якогось разу, наважилася заговорити з ним.
– Добрий день, сер. Хiба ж сьогоднi не чудовий день? – весело вигукнула вона, наближаючись до Того Джентльмена.
Той Джентльмен квапливо озирнувся, а потiм невпевнено зупинився.
– Ви до мене звертаетеся? – рiзко запитав вiн.
– Так, сер, – пiдтвердила Поллiанна. – Я кажу, чудовий сьогоднi день, правда?
– Га? Кхе! Гм-м… – вiдкашлявся вiн i рушив собi далi. Поллiанна засмiялася. Який кумедний Джентльмен, подумалось iй.
Наступного дня вона знову його зустрiла.
– День сьогоднi не такий як учора, але все одно гарний! – весело вигукнула дiвчинка.
– Га? Кхе! Гм-м… – вiдгукнувся вiн так само, як учора, i Поллiанна знову радiсно засмiялася.
Коли ж Поллiанна, на третiй день, знову подiлилася з ним своiми думками про погоду, Той Джентльмен раптом зупинився.
– Хто ви, моя дитино, i чому ви щодня заговорюете до мене?
– Я Поллiанна Вiтьер, а ви менi видалися самотнiм. Як славно, що ви зупинилися! Адже тепер, ми з вами познайомилися. Щоправда, я так i не знаю, як вас звати.
– Ну, це вже, знаете…
Не закiнчивши речення, Той Джентльмен рушив геть iще стрiмкiше, нiж зазвичай.
Поллiанна подивилася йому вслiд. Розчарована посмiшка застигла на ii личку.
– Схоже, вiн навiть не зрозумiв, що познайомилися ми лише наполовину. Я так i не дiзналася його iменi, – знiяковiло пробурмотiла вона собi пiд нiс.
Сьогоднi Поллiаннi доручили вiднести мiсiс Сноу телячий холодець. Раз на тиждень, мiс Поллi Гаррiнгтон неодмiнно вiдправляла мiсiс Сноу яке-небудь частування. Мiс Поллi вважала своiм обов’язком допомагати iй, оскiльки мiсiс Сноу була бiдна i хвора, i вони належали до однiеi церковноi парафii. Власне, допомагати iй було обов’язком усiх парафiян. Мiс Поллi, зазвичай, виконувала свiй обов’язок по четвергах, пополуднi. Але не особисто, а через Ненсi. Сьогоднi, як на те, Поллiанна виторгувала собi це почесне право. Ненсi, втiм, охоче ним поступилася – за попередньою згодою господинi, звiсно.
– Я залюбки здихаюся на сьогоднi цього обов’язку, – зiзналася потiм Ненсi Поллiаннi, – хоча не надто й благородно з мого боку зiпхнути справу на тебе, мое славне ягнятко. Далебi, що так.
– Ненсi, я ж таки зi своеi охоти це роблю.
– Ти спочатку сходи до неi раз, а тодi скажеш, чи маеш охоту, – похмуро прорекла Ненсi.
– А в чiм рiч?
– У тому, що задоволення з того дуже сумнiвне. До того ж вона настiльки любитьсперечатися, що – якби не з жалю й спiвчуття – нiхто б до неi взагалi не зазирнув. Проте, кого по-справжньому менi шкода, то це ii дочки. Вона, хоч-не-хоч, змушена пiклуватися про матiр.
– Ненсi, то що з нею не так?
Ненсi стенула плечима.
– На думку мiсiс Сноу, все у цьому свiтi не так, усе неправильно. Навiть днi тижня не у тому порядку чергуються. У понедiлок вона скаже, iй би хотiлося, щоб була недiля. А коли ти iй принесеш телячий холодець, не сумнiвайся, вона заявить, що волiла б курятини. Хоча, запропонуй iй курку, то вона захоче супу з баранини.
– Яка кумедна дама! – розреготалася Поллiанна. – Менi вже терпцю немае, щоб скорiше ii побачити. Вона, мабуть, дуже непередбачувана i не схожа на iнших. Менi подобаються люди, якi не схожi на решту.
